НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені М.П. ДРАГОМАНОВА

КРУПКА МИРОСЛАВА АНАТОЛІЇВНА

УДК 845.-82.09.

ЕМАНСИПАЦІЙНІ ТЕНДЕНЦІЇ

В УКРАЇНСЬКІЙ ЖІНОЧІЙ ПРОЗІ

КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української філології Національного університету “Острозька академія”, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Криловець Анатолій Олександрович,

Національний університет “Острозька академія”,

завідувач кафедри української філології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гнідан Олена Дмитрівна,

Національний авіаційний університет, професор кафедри української мови, літератури та культури;

кандидат філологічних наук

Демська-Будзуляк Леся Мар’янівна,

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка, науковий

співробітник відділу теорії літератури.

Провідна установа: Одеський національний університет ім.І.І.Мечникова, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса.

Захист відбудеться 17 лютого 2004 р. о 1430 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.04 в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий 12 січня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.П. Гальона

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дискусії останнього десятиліття виразно засвідчили тенденцію моделювання цілісної концепції історії української літератури з урахуванням маргінальних до недавнього часу явищ та постатей. З цього погляду доречно звернути увагу на феномен вітчизняного модернізму, явище надзвичайно багатогранне та специфічне, однак засадниче для подальшого розвитку культури. Проте парадигму українського модернізму не можна інтерпретувати, не реабілітувавши цілу плеяду українських письменниць цього періоду і не осмисливши мистецьких тенденцій епохи модерну з жіночої перспективи. Лише за умови присутності жінки в культурному просторі може йти мова про його “повноту” (Д.Чижевський). У дисертації здійснюється осмислення епохи fin de sieсle з гендерної перспективи, яка передбачає реінтерпретацію творчості Ольги Кобилянської та Лесі Українки і повернення до соціокультурного канону цілої плеяди “забутих” авторок: Грицька Григоренка, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко, Любові Яновської, Євгенії Ярошинської та ін. Інтерпретація явища жіночої прози на рівні теоретичного осмислення вимагає і залучення текстового аналізу. Таким чином окреслюється співвідношення емансипаційного жіночого руху з творчими інтенціями авторок. Актуальність дослідження визначається також спробою описати феміністичну інтелектуальну традицію. Використання феміністичного інструментарію у річищі постколоніальних методологій видається доречним задля трактування національної літератури в перспективі врахування специфіки.

Вагомий внесок у вивчення модерної епохи з врахуванням гендерного аспекту належить В.Агеєвій, Т.Гундоровій, Н.Зборовській, С.Павличко, Н.Шумило та ін. Однак концептуально явище жіночої прози ще не було проаналізовано.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова частина основної теми кафедри української літератури Рівненського державного гуманітарного університету – дослідження розвитку літератури доби модернізму та узгоджена із загальним планом науково-дослідних робіт кафедри української філології Національного університету “Острозька академія”. Тема і план-проспект дисертації схвалені на засіданні бюро наукової ради НАН України “Класична спадщина та сучасна художня література”.

Мета дисертації – виявлення емансипаційних тенденцій в українській жіночій прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст. та з’ясування місця жіночої творчості в літературному й національно-культурному житті цього періоду.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

- з’ясувати ступінь вивчення досліджуваної проблеми;

- проаналізувати процеси, які вплинули на появу жіночого письменства;

- окреслити феміністичну літературну традицію;

- встановити суголосність ідейних концепцій авторок філософському дискурсу доби;

- вказати механізми текстуального вияву емансипаційних ідей;

- описати альтернативність образу жінки як героя та визначити його сутнісні характеристики;

- з’ясувати відповідність генези українського літературного фемінізму етапам світової традиції;

- окреслити соціокультурну ситуацію кінця ХІХ – початку ХХ ст. з гендерної перспективи.

Об’єктом дослідження є прозова, критична та епістолярна спадщина жінок-письменниць кінця ХІХ - початку ХХ ст.: Христі Алчевської, Грицька Григоренка, Катрі Гриневичевої, Дніпрової Чайки, Надії Кибальчич, Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Уляни Кравченко, Наталки Полтавки, Олени Пчілки, Наталії Романович-Ткаченко, Людмили Старицької-Черняхівської, Лесі Українки, Любові Яновської, Євгенії Ярошинської, у якій найвиразніше простежуються емансипаційні настрої.

Предметом дослідження виступає жіночий дискурс періоду українського модернізму.

Теоретичною та методологічною основою дисертації є праці українських дослідників В.Агеєвої, Т.Гундорової, Н.Зборовської, С.Павличко, Н.Шумило та зарубіжних: В.Вулф, Л.Ірігерей, Ю.Крістевої, К.Мілет, Е.Сіксу, Е.Шовалтер. Взято до уваги літературознавчі дослідження В.Вознюка, Л.Гаєвської, О.Гнідан, А.Гуляка, І.Демської, І.Демченко, І.Денисюка, М.Євшана, С.Єфремова, Н.Калениченко, С.Кирилюк, Ю.Кузнецова, Л.Кулінської, Л.Мірошниченко, В.Пінчука, Ф.Погребенника, Я.Поліщука, Г.Сінька, Т.Третяченко, І.Франка, Р.Чопика та роботи з історії феміністичного руху: М.Богачевської-Хомяк, І.Жеребкіної, М.Рудницької, Б.Савчука, Л.Смоляр.

У роботі застосовуються культурно-історичний, біографічний, психоаналітичний, компаративний методи та феміністична критика, залучено також елементи екзистенціалізму, постмодернізму, постколоніальних теорій. Такий комплексний підхід уможливлює аналіз жіночої прози кінця ХІХ - початку ХХ ст. як цілісного явища епохи українського модернізму.

Наукова новизна роботи. У дисертації комплексно досліджується феномен жіночої прози кінця ХІХ - початку ХХ ст. Уперше здійснюється осмислення жіночого письменства в контексті українського модернізму з гендерної перспективи у зв’язку з соціокультурним емансипаційним рухом. На рівні текстового аналізу досліджується проблема творення нового літературного героя; окреслюється концепція модерного жіночого персонажа. У роботі простежується, як відбувається всебічне переосмислення гендерних стереотипів “новою” героїнею: від активного завоювання царини чоловічої реалізації (освіта, наука, професія) через зусилля поєднати реалізацію жінки як людини з обов’язками матері, дружини, громадянки до усвідомлення особистісної самодостатності.

Теоретичне значення роботи полягає в застосуванні нових підходів до дослідження літературної епохи кінця ХІХ – початку ХХ століть, які дозволяють враховувати фактор жіночої творчості. Висновки дисертації сприяють поглибленню знань про культурологічні аспекти літературного процесу означуваного періоду. Результати дослідження відкривають нові можливості як у вивченні персоналій Христі Алчевської, Грицька Григоренка, Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Лесі Українки, Любові Яновської, Євгенії Ярошинської та ін., так і для створення цілісної концепції розвитку української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали й висновки можуть бути використані у підготовці лекційних курсів з історії української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. і спецкурсів, практичних занять, факультативів з проблем модернізму, а також у практиці викладання в середніх навчальних закладах.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення дослідження викладено в десяти статтях та висвітлено в доповідях на другій міжвузівській конференції “Роди і жанри літератури” (Одеса, 1999), на Всеукраїнській науковій конференції “Український модернізм зі столітньої відстані” (Рівне, 2001), на Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях молодих учених (Київ, 2001 та 2003), на Міжнародній науковій конференції “Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 2003), а також на щорічних наукових конференціях Рівненського державного гуманітарного університету (1999-2003) та Національного університету “Острозька академія” (1998-2003). Матеріали дослідження апробовано під час проведення занять з історії української літератури, а також спецкурсу на факультеті української філології Рівненського гуманітарного університету (довідка №215 від 11.09.2003) та під час читання курсу “Історія української літератури” для студентів гуманітарного факультету та факультету іноземної філології в Національному університеті “Острозька академія” (довідка №310 від 12.09.2003).

Обсяг і структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури (284 позиції). Загальний її обсяг – 187 сторінок (166 – основного тексту).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і завдання дисертації, розкривається її наукова новизна і практична цінність. Подаються відомості про апробацію роботи, методи і структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Історія та теорія питання” висвітлюється загальний стан досліджуваної проблеми, аналізуються характер та особливості сприйняття жіночої прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. від часу її появи до наших днів, встановлюються основні рецептивні моделі дослідження, окреслюються сутнісні риси феміністичної критики як постмодерної дослідницької стратегії та аргументується доцільність використання цього методу інтерпретації. Розділ складається з двох підрозділів.

Перший підрозділ “До історії питання” присвячено історії досліджень жіночої прози кінця ХІХ – початку ХХ ст., яку умовно можна поділити на декілька етапів. Перший збігається з виокремленням жіночої літератури в самобутнє явище, появу якого засвідчили рецензії, критичні відгуки, принагідні замітки в періодиці і лише зрідка наукові літературознавчі розвідки. Таким чином, творчість письменниць стає помітною частиною літературного процесу. У працях М.Грушевського, М.Євшана, С.Єфремова, В.Лебедевої, О.Маковея, М.Павлика, Г.Хоткевича, І.Франка наголошується на пов’язаності жіночої прози з феміністичним рухом, на появі нового типу героїні, на специфіці жіночого письма. Саме в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. складається модель критики, яку слід називати феміністичною. У 20-х роках дискусії з цих питань майже припинилися. Наступний етап складають розвідки літературознавців (О.Бабишкіна, В.Вознюка, З.Гузара, А.Гуляка, І.Демченко, А.Каспрука, С.Кирилюк, Л.Козинського, А.Криловця, Л.Кулінської, М.Лещенко, Є.Панчука, В.Пінчука, Г.Сінька, Н.Томашука, Л.Томчук, Т.Третяченко), які характеризуються тим, що центром дослідження є творчий та життєвий шлях письменниць. Помітним явищем були також роботи І.Денисюка, Л.Гаєвської, О.Гнідан, Н.Калениченко, у яких даються сутністні характеристики літератури епохи кінця ХІХ – початку ХХ століття. 1990-ті роки прикметні активнішим звертанням до жіночого питання у всіх його аспектах. Можна окреслити два шляхи розвитку дискурсивних практик: відродження феміністичних традицій та залучення західних інтерпретаційних методологій до українського літературного процесу.

Питанню обґрунтування феміністичної критики як літературознавчої методології присвячений підрозділ “Феміністична критика як методологія”. Шляхом залучення теоретичних розробок західних вчених (В.Вулф, Л.Ірігерей, Ю.Крістевої, К.Мілет, Е.Сіксу, Е.Шовалтер) та вітчизняних дослідників (В.Гайденко, Н.Гапон, І.Жеребкіної, О.Іващенко, С.Ушакіна) доведено, що завдяки феміністичній критиці простежується тяглість інтелектуальної традиції. Уже в кінці XIX – на початку XX ст. з’являються перші зразки критичного аналізу з урахуванням гендерної перспективи (Н.Кобринська, Леся Українка, І.Франко та ін.). На початку 90-х рр. XXст. у працях В.Агеєвої, Т.Гундорової, Н.Зборовської, С.Павличко, Н.Шумило використовуються такі елементи феміністичної критики, як увага до специфіки жіночого письма, лінгвістичних моделей літератури, поетики, жіночого досвіду та свідомості. Феміністична стратегія, будучи постколоніальною методологією, зміщує акценти з центру на маргіналії, і жіноча творчість постає “реабілітованим” дискурсом.

У другому розділі “Культурна ідентичність епохи з гендерної перспективи” дається загальна характеристика літературної епохи кінця XIX – початку XX ст. з врахуванням феномену жіночої творчості, що набуває повноти і яскравості саме в цей час. Розділ складається з семи підрозділів.

У підрозділі “Жіноча творчість: спроба подолання культурних табу” розглядаються питання вписування жіночої творчості в культурну традицію людства. Для ілюстрації теоретичних положень до роботи залучені матеріали біографічного характеру українських письменниць Грицька Григоренка, Ольги Кобилянської, Євгенії Ярошинської, які свідчать, що жінка, перебуваючи в межах андроцентричної культури, не завжди здатна усвідомити і виявити свій творчий потенціал. На складність проблеми вказує і той факт, що авторки нерідко ставили під сумнів власний талант, вважаючи творчість чоловічою прерогативою.

У підрозділі “Емансипаційна модель Марка Вовчка” досліджується біографічний та творчий досвід Марії Вілінської, винятковий у нашій культурі приклад “практичного” фемінізму. На основі залучення біографічних матеріалів та текстів художніх творів робиться висновок про суголосність творчих і світоглядних концепцій письменниці та загальноєвропейських емансипаційних тенденцій. Шляхом зіставлення ідейно-художньої концепції роману Марка Вовчка “Живая душа” (1868) та повісті Ольги Кобилянської “Царівна”(1896) обґрунтовується місце Марії Вілінської як фундаторки вітчизняної феміністичної думки: вона вперше в українському письменстві поставила ідею емансипації жінки в центр твору. З цього погляду прикметні романи “Живая душа” (1868), “В глуши” (1875). Вони заявили тенденцію, а згодом з’явилися твори “Задля кусника хліба” (1883), “Дух часу” (1887) Наталії Кобринської, “Товаришки” (1887) Олени Пчілки, “Людина” (1891), “Царівна” (1895) Ольги Кобилянської. Марко Вовчок моделює й образ нової жінки – цілісної, рішучої, цілеспрямованої людини, здатної долати обставини та опір середовища, втілювати свої переконання. Ці риси стануть визначальними в характері Люби Калинович (повість “Товаришки” Олени Пчілки), Наталки Верковичівни (повість “Царівна” Ольги Кобилянської). Автобіографізм, моделювання одного типу героя, обігрування обмеженого кола проблем і ситуацій характерне для письма Марка Вовчка. За способом інтерпретації дійсності творчість письменниці належить до першої фази літературного фемінізму (за класифікацією Е.Шовалтер).

У підрозділі “Жіночий ренесанс кінця XIX – початку XX ст.: соціальні, культурні, психологічні та гендерні аспекти” пропонується інтерпретація соціокультурної парадигми перехідного періоду, який означений появою численної групи письменниць та громадських діячок. Виняткове місце в становленні жіночого руху належить Наталії Кобринській. У теоретичних постулатах вона пішла значно далі нагальних завдань, адже усвідомлювала обмеженість однопланової постановки питань: громада, освіта, рівність з чоловіком. Вона обґрунтувала необхідність радикальної зміни способу мислення, що стане запорукою побудови нових суспільних умов. Н.Кобринська активно виступала за творення жіночих товариств і видання альманахів, що дадуть змогу жіноцтву проявитись та усвідомити власну унікальність і силу. Втіленням цих задумів був альманах “Перший вінок”, вперше вдалося залучити до співпраці культурну жіночу еліту і правобережної, і лівобережної України. У “Першому вінку” було представлено твори 17 письменниць. Творчість стає для жінок способом самореалізації, досвідом пізнання світу, шляхом подолання марґінального місця жінки в патріархальному просторові, формою втечі від сірої буденщини. Це підкреслюють і самі письменниці в листах та спогадах (Грицько Григоренко, Ольга Кобилянська), і дослідники творчості Катрі Гриневичевої (В.Дорошенко), Дніпрової Чайки (С.Русова), Любові Яновської (Н.Блохіна). Загалом же такий спосіб жіночої самопрезентації характерний для другої фази літературного фемінізму (за класифікацією Е.Шовалтер). Вихід альманаху “Перший вінок” трактується як епохальна подія, оскільки багато жінок змогли заявити про себе як митців і одночасно ідентифікуватися з певним інтелектуальним колом. Альманах виявився індикатором ставлення громадськості на прояви емансипаційного руху, що було доволі неоднозначним, нерідко ворожим. На основі залучення та інтерпретації великої кількості епістолярного матеріалу, критичних заміток в періодиці, публіцистики, біографічних свідчень, спогадів очевидців, зроблено висновок, що спроби жінок порушити традиційні соціальні парадигми (витіснення у сферу інтимного) і реалізувати себе у публічній діяльності сприймаються чоловіками, з одного боку, як замах на їхню природну роль – створення таким чином конкуренції, а з іншого – як загроза родині.

Уперше спостерігається взаємонакладання ідей фемінізму та націоналізму, тому видання альманаху стало подією ще і політичної ваги.

Більшість жінок-письменниць займалися громадською діяльністю. Поряд з літературними творами друкуються і публіцистичні праці: Грицька Григоренка “Справи вищої освіти”, О.Кобилянської “Дещо про ідею жіночого руху”, Є.Ярошинської “Чого нам боятися?”, Л. Яновської “Про становище української селянки”.

Варто зауважити, що жіночий рух на Україні ніколи не мав форми “війни статей”, здебільшого він тяжів до культурних рефлексій.

Прикладом такого підходу є творчість та життя Лесі Українки, про що йдеться в підрозділі “Леся Українка: досвід органічного фемінізму”. Питання феміністичної заанґажованості цієї авторки останнім часом є чи не найпопулярнішим предметом літературознавчих дискусій (В.Агеєвої, А.Бичко, Р.Веретельника, Г.Грабовича, Т.Гундорової, О.Забужко, Н.Зборовської, Г.Кошарської, Л.Мірошниченко, С.Павличко, Я.Поліщука, Л.Скупейка, Р.Семківа, М.Тарнавської та ін). У дисертації обґрунтовується думка, що фемінізм Лесі Українки співвідноситься у творчій практиці з неоромантичною естетикою, а життєві обставини зумовили те, що письменниця вважала рівноправність здійсненим фактом. Загалом же в ієрархії феміністичного руху Леся Українка посідає особливе місце. Завдяки їй утверджується в соціокультурному просторі жіноча самодостатність, що характерно для третьої фази феміністичного руху (за Е.Шовалтер). У роботі обґрунтовується доцільність аналізу прозового доробку Лесі Українки в контексті жіночої літератури тогочасної епохи під кутом зору прояву емансипаційних ідей. По-перше, прозова творчість частково компенсує поетичну незреалізованість у час загострення хвороби. По-друге, у прозі яскравіше забезпечувалась функціональність літератури, “корисність”, таким чином, дещо згладжувалась суперечність між культурою і громадянством, що позначилась на всьому українському модернізмі. По-третє, значна частина оповідань писалася на молодіжні конкурси “Плеяди”, зокрема, “Пізно”, “Жаль”, “Чашка”; оповідання “Голосні струни” подавалось на конкурс Київського літературно-артистичного товариства, де здобуло золотий жетон; оповідання “Приязнь” – на конкурс журналу “Киевская старина”. Це був спосіб безпосередньо долучитися до сучасного літературного процесу шляхом творення затребуваного тексту і, водночас, можливість самопрезентації і випробування сил у новій якості, можливість безпосереднього зв’язку з читачем. По-четверте, проза була цариною для апробації нових тем.

У підрозділі “Жінка-автор і чоловік-критик: конфлікт дискурсів” ідеться про те, що опозиція модернізм/народництво не вичерпувала протистояння в культурній сфері кінця XIX – початку XX ст., третій складник - гендерний. Жінка-авторка наголошує на проблемах, важливих для неї, і залишає поза увагою традиційні (чоловічі) орієнтири. На основі теоретичних концепцій В.Вулф, Л.Ірігерей, Е.Сіксу та фактів літературної ситуації кінця XIX – початку XX ст. доведено, що психологічна несумісність жінок-авторок та чоловіків-критиків значною мірою визначала рецепцію критиками жіночих творів і викликала появу псевдонімів. Негативно спрацювала і модель “учитель – учениця”, що задавала хибну нівелюючу соціалізацію. Треба віддати належне І.Франку, який один із небагатьох розумів і підтримав спроби жінок писати. Зокрема він співпрацював з Уляною Кравченко, Климентиною Попович, Катрею Гриневичевою, про що свідчить багатий епістолярій. До речі, відсутність повноцінної критики певною мірою компенсувалася товариськими стосунками, і тому листування мало характер критичного дискурсу. Прикладами “сердечного приятельства” може бути зв’язок Катрі Гриневичової і Василя Стефаника, Ольги Кобилянської та Осипа Маковея, Дніпрової Чайки й Сергія Єфремова. Окремо слід наголосити на феномені дружби між жінками-письменницями. Так, Ольга Кобилянська підтримувала взаємини з Лесею Українкою, Христею Алчевською, Євгенією Ярошинською; Леся Українка – з Надією Кибальчич, Грицьком Григоренком, Людмилою Старицькою-Черняхівською. Такі стосунки сприяли подоланню культурної відчуженості, невпевненості в собі, сумнівів стосовно мистецької спроможності.

Підрозділ “Природа біографізму в жіночому письмі” пояснює жіночий біографізм з огляду на естетичну парадигму модернізму. Слід врахувати, що у той час значно змінюється розуміння явища біографізму: замість ідеї накладання дат, постатей, подій життя автора на літературний текст, мова йде про передачу психології у літературних проекціях. Через те, що не завжди в критичних розвідках того часу оминалося вульгаризоване трактування біографії письменника, автори воліли не афішувати особистого життя. Значна подібність тем, мотивів, проблем, характерів у творах письменниць пояснюється ще й психологічними особливостями: для авторок особистий досвід не лише досвід індивідуума, а передусім досвід жінки, він статево детермінований. Можна також вбачати в цьому пов’язаність жіночого мовлення та жіночої тілесності, намагання писати “від себе”, моделюючи в такий спосіб власну суб’єктивність. Розглядаючи жіночу письменницьку традицію на Україні, варто враховувати і соціально-психологічний аспект, адже жінкам-митцям право на своє існування ще доводилось відстоювати. Одним із способів такого доведення була проекція самодостатніх, емансипованих жінок, в яких авторки змальовували себе або своїх знайомих. Реальність подій повсякчас підкреслювалася в авторських коментарях Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Євгенії Ярошинської.

Підрозділ “Неоромантизм як знаковий код модерної доби” досліджує жіночу літературу в контексті модернізації мистецтва. Заангажованість жінок в публічну сферу значною мірою зумовлюється оновленням всієї соціокультурної та історичної парадигми: новим, принципово відмінним історичним, соціальним, політичним, економічним умовам відповідають модерні тенденції в культурі, і жіноче письмо теж слід трактувати як спробу оновити естетичну парадигму народницького дискурсу. Контроверсійність жіночої прози суголосна ідеології неоромантизму, зокрема в творчій практиці Ольги Кобилянської та Лесі Українки, і проявляється як індивідуалізм та естетизм. Втіленням такої концепції стають саме жіночі персонажі. Письменство fin de siecle, опираючись на романтичну традицію, пропонує нового героя: винятковий характер, інтелектуально розвинена особистість, свідома своєї обраності, самодостатності, свободи. Отже, в основі концепції неоромантизму лежить активний тип жіночої особистості, яка за своїми ознаками вписується у модерний контекст європейського героя. На основі феміністичних пріоритетів О.Кобилянську можна поставити поруч з Ібсеном (“Привиди”), Ведекіндом (“Гіталла”), Рейтер (“З доброї родини”), Нейєрою (“Тереза”). У цьому питанні письменниця була на рівні світових тем, що теж підтверджує думку про діалогічність культур епохи модернізму. Свідченням цього є відлуння філософських концепцій того часу в творах українських письменниць. Зокрема вплив Ф.Ніцше на творчість О.Кобилянської на сьогодні залишається серед дискутивних питань. У дисертації показано, що в творах, листах, щоденниках письменниці відчутне відлуння ідей Ф.Ніцше, їх діапазон надзвичайно широкий.

Спроби поєднати й узгодити реалістичні та модерністичні тенденції зумовлюють і пояснюють синкретизм та еволюцію стилю в Грицька Григоренка, Дніпрової Чайки, Наталії Кобринської, Любові Яновської.

У третьому розділі дисертації “Концепція “нового” героя” здійснюється аналіз жіночої прози під кутом зору формування модерного типу героя-жінки. Розділ складається з шести підрозділів.

У підрозділі “Жінка – альтернативний герой” оцінюється ситуація, коли письменниці в ролі модерного героя пропонують жіночий персонаж, принципово відмінний від традиційних репрезентацій: героїня з жертви перетворюється на самодостатню особистість. Письменниці не просто пропонують “свого” героя, а й змінюють фокус його зображення: акцент падає на повсякденне життя, зображення локальної історії (життя родини, найближчого оточення), відсутні глобальні узагальнення. Переважно новою героїнею стає жінка-інтелігентка, умови життя якої добре знайомі письменницям. Специфікою жіночої літератури є зосередженість на внутрішніх почуваннях героїв, що зумовлюється психологією і соціальними обставинами: жінка перебувала у становищі почуттєвого сприйняття дійсності, а не суб’єкта подій. Авторки змушені компенсувати брак досвіду, зосереджуючись на внутрішніх почуваннях, тому жіночий дискурс тяжіє до емоційності, психологізму, сповідальності, як говорила О.Кобилянська, “zuruck zur Seele” (“назад до душі”). Одночасно триває деконструкція образу жінки у чоловіків-авторів та проблематизується саме поняття гендерної ідентичності (В.Винниченко (драми “Брехня”, “Базар”, “Гріх”), М.Кононенко (повість “На селі”), І.Нечуя-Левицький (повість “Над Чорним морем”), І.Франко (оповідання “Маніпулянтка”). Однак, якщо в творчому доробку чоловіків такі твори були радше даниною часу, то для жінок вони цілеспрямоване і послідовне втілення емансипаційної концепції.

У підрозділі “Просвітительські ідеї як матриця емансипованої героїні” на прикладі творів Христі Алчевської, Дніпрової Чайки, Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Лесі Українки, Любові Яновської, Євгенії Ярошинської простежується, як твориться модерна героїня. Вона ставиться в умови, коли опановує традиційно чоловічий простір: освіта, професія, громадська діяльність – і одночасно намагається не втратити жіночої ідентичності, пов’язаної з родиною, чоловіком, господарством, дітьми. Так постає ідеологічний емансипаційний герой, який набуває гендерної своєрідності і стає носієм авторської свідомості, як-от: Люба (повість “Товаришки” Олени Пчілки), Наталка (повість “Царівна” Ольги Кобилянської), Соня (оповідання “Голос серця” Уляни Кравченко), Анна (повість “Перекинчики” Євгенії Ярошинської). Натомість чоловічі образи переважної більшості аналізованих творів характеризує пасивність, інфантилізм, безхарактерність – риси так званого “фемінізованого” чоловіка (Славко, Роман, Стефан (повість “Задля кусника хліба” Наталії Кобринської), Костик (повість “Товаришки” Олени Пчілки), Кость (повість “Перекинчики” Євгенії Ярошинської). Активний чоловік присутній радше як виняток, він сприяє емансипації особистості і симпатизує жіночому рухові. Таким є образ Ореста (повість “Над Дністром” Євгенії Ярошинської) та героїв Ольги Кобилянської: Нестора (повість “Через кладку”), Лієвича (повість “Людина”), Марка (повість “Царівна”).

Саме освіта розглядається письменницями як шлях до емансипації особистості. Проте в силу політичних причин особливістю української ситуації є те, що освіта вважається засобом служіння народові, а не особистим надбанням людини. Як випливає з аналізованих творів, першочерговим завданням освіти було виховання національно свідомих патріоток, а розвиток інтелекту трактується менш важливим. Отже, проблема визволення жінки залучається до контексту визволення нації, зміни супільних умов шляхом надання освіти жінкам. Авторки показують, що освіта – шлях жінки до самореалізації та самоствердження в соціокультурному просторі, альтернатива ще донедавна єдиній доступній кар’єрі дружини (оповідання “Думи старика” Ольги Кобилянської, повість “Задля кусника хліба” Наталії Кобринської, повість “Перекинчики” Євгенії Ярошинської).

У початковому періоді жіночого руху література потрактовується як найкращий засіб засвоєння нових ідей, завдяки якому жінки зможуть “відшукати вираз своїх потреб” (Н.Кобринська), тому цінуються просвітительські підходи. Література постає зорієнтованою на емансипацію людської особистості. Окрім уже згадуваних концепцій, у творах панують ідеї протиставлення феміністичної свободи вибору патріархальному ідеалові; деміфологізація материнства, що називалося унікальною функцією жінки; викриття майнового шлюбу; конструювання зразків виходу жінки поза межі родини; піднесення емансипації людської особистості шляхом відмови від патріархальної моралі; відбиття кризи маскулінності; розвінчання гендерних стереотипів; протест проти змалювання жінки з уваги на тілесність; трактування конфлікту поколінь як ознаку соціокультурного поступу. Авторки переконують і призвичаюють до тих культурних парадигм, що сьогодні сприймаються апріорно. Попри різноманітність та актуальність проблематики, зорієнтованої на емансипацію людської особистості, кардинальної зміни у способі інтерпретації дійсності не відбулось. Звідси орієнтація на доступність художньої інтерпретації, що була однією з прикмет ранньої феміністичної прози, менша увага до форми, більша – до змісту. Проте спроби виходу за межі реалізму відзначено у творчій еволюції Христі Алчевської, Грицька Григоренка, Дніпрової Чайки, Надії Кибальчич, Наталії Кобринської, Наталії Романович-Ткаченко, Людмили Старицької-Черняхівської, Любові Яновської та ін.

У підрозділі “Оприявлення жінки через досвід дихотомії” на основі філософських студій О.Вайнінгера, С.Жижека, Ф.Шеллінга, К.-Г.Юнга і біографічних та епістолярних матеріалів про Марка Вовчка, Ольгу Кобилянську, Євгенію Ярошинську зроблено висновок, що жінки-письменниці в силу особливого статевого статусу опинялися в складній ситуації вибору, яку окреслювали обов’язок перед родиною, обов’язок перед громадою, обов’язок перед собою. Тому в листах і творах Ольги Кобилянської, Любові Яновської, Наталії Романович-Ткаченко присутній мотив так званого другого “Я”. Такий досвід, трансформований в автобіографізм модерного гатунку, породжує трагічні художні образи (alter ego авторок), які не вкладаються в патріархальну субординацію моделей поведінки, з одного боку, і свідчать про розладнаний внутрішній світ, з іншого. Герой модерного письменства - складний психологічний тип, який вічно перебуває у болісному пошуку своєї ідентичності, розгадуванні власної сутності і віднайденні свого місця в соціумі. Власне, постійність такої ситуації, а звідси – трагічна розчахнутість внутрішнього світу – одна з прикметних рис героя літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. За умови, коли герой виявляється талановитою особистістю і конфлікт переростає у площину світоглядів, як у творах Ольги Кобилянської (“Ніоба”, “За ситуаціями”, “Valse melancolique”), Любові Яновської (“Два дні з життя”, “Тайна нашої принцеси”), Лесі Українки (“Помилка”), Дніпрової Чайки (“Тень несозданных созданий”), Наталії Романович-Ткаченко (“А дух переможе колись”), художня структура зазнає ускладнення, колізії набувають більшої напруги. Письменниці творять модель героя завдяки опозиції тілесність/духовність, обов’язок перед родиною/обов’язок перед суспільством, обов’язок перед родиною/обов’язок перед собою, етичне/естетичне, обов’язок перед собою/обов’язок перед суспільством. Отже, руйнування гендерних стереотипів окреслюється, з одного боку, у перспективі утвердження особистості жінки, а з іншого – підпадання під потрійний тягар обов’язків.

В оповіданні Лесі Українки “Розмова” авторка відтворює модель куртуазної любові, де чоловік грає роль слуги, а жінка – дами. Проте найчастіше у творах письменниць ця схема трансформується в мотив дружби між чоловіком та жінкою. Така дружба не містить еротичного підтексту, як показано в оповіданнях: “Будиночок над кручею” Наталії Романович-Ткаченко, “Одна ніч”, “Між їх була ніжна і довга приязнь” Грицька Григоренка. Натомість чоловіче трактування містить сексуальний елемент. Постать Дами видозмінюється у femme fatale. Незважаючи на зовнішню несхожість, вони мають однакові рецептивні моделі. Така героїня присутня в творах багатьох письменників модерної доби, а саме в новелах: “Поєдинок” М.Коцюбинського, “Стріл” М.Могилянського, “Батьківщина”, “Сойчине крило” І.Франка, “Bella donna” Г.Хоткевича. Попри незначні відмінності, героїні цих творів підпадають під матрицю фатальної жінки, яка, маючи сильний характер, задає правила гри, на які чоловік лише погоджується. Взаємини з такою жінкою у творах авторів-чоловіків для героя завжди трагічні: чоловік зображується жертвою пристрасті, яку не здатен подолати, і тому приречений на залежність. Фатальна жінка є героїнею і О.Кобилянської: Рахіра (повість “Земля”), жінка (оповідання “Думи старика”), жидівка (повість “Ніоба”), румунка (повість “Царівна”), Єва (повість “Апостол черні”). Персонажі зумисне виписані одіозно, аби протиставити їх “зразковим” героїням: Мані (повість “Через кладку”), Наталці (повість “Царівна”), Дорі (повість “Апостол черні”).

Загалом героїня українського модерну постає особою деструктивною, що протестує проти узвичаєних традицій, та одержимою пошуком власної ідентичності. Музика в модерній прозі якнайповніше відтворює складний дисгармонійний світ внутрішніх почувань і виступає образом-символом, образом-натяком.

У підрозділі “Модерний дискурс материнства” наголошується, що у жіночій прозі кінця ХІХ - початку ХХ ст. проявляється спроба нового дискурсу: постать матері, а також материнські почуття підпадають під експеримент. Авторки намагаються деконструювати уявлення про репродуктивну функцію як єдину сферу реалізації жінки. Причому переосмислення сфери материнства поглиблює і продовжує руйнування патріархальних стереотипів і теж стає проявом емансипації людини.

Для письменниць проблема не позбавлена складності і неоднозначності, тому пропонуються численні варіанти і моделі її розв’язання. Глибоко символічним за суттю є уподібнення творів до дітей. У сучасній гінокритиці мова йде про так зване “літературне материнство”, коли процес творчості трактується зрідні вагітності та пологам.

Якщо в попередній літературній традиції зображувалися жінки, для яких здійснити своє призначення в суспільстві означало втілити свою природну здатність продовжити рід, то в модерних концепціях цього уже недостатньо. Тому героїні переживають драматичну ситуацію усвідомлення “нездійсненності” свого життя. Важливо наголосити, що ця концепція не вичерпувала художньої інтерпретації материнства. Зокрема, у повісті Ольги Кобилянської “Ніоба” центральний образ матері виписаний з християнським підтекстом: узагальнений символ страдницького материнства та як трагедія конкретної жіночої долі. Актуальною залишилася матриця “мати-Україна”. Однак у авторок цей символ переосмислюється на користь не жертовності, а героїзму (оповідання “Мрія” Л.Старицької-Черняхівської). У творах “Хаос” Грицька Григоренка, “Людина” Ольги Кобилянської, “Судія” Наталії Кобринської, “Петрусь, Нінусь, Юрусь” Наталії Романович-Ткаченко, “Ненатуральна мати” Лесі Українки у шлюбі бачиться задоволення “духу роду” (А.Шопенгауер), що спонукає до народження потомства, а материнство розуміється всього лише природним інстинктом.

У підрозділі “Інваріант героїні-селянки” досліджується зображення в жіночій прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття селянської верстви. Якщо в попередній традиції селянство виступало ідеалізованим носієм національного духу, то модерна стратегія не була настільки однозначною. Попри незначні винятки, простежується тенденція демістифікації селянського світу, що впливає і на характер жіночих персонажів. У творах Грицька Григоренка, Надії Кибальчич, Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Лесі Українки постають моторошні картини приниження, злиднів, жорстокості, приреченості – це світ, у якому живуть селяни. Проте жінки не здатні на протест, тому що не знають іншого життя, ніж те, яке прожили їх матері. У літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. розвінчується міф про ідеальне патріархальне подружжя, побудоване на паритетних умовах. Авторки показують жахливі картини людської нерівності і безправності, які малюються і через відбиток сприйняття обома членами подружжя, що вважають її за норму.

Жінка в шлюбі зображається все в тій же іпостасі жертви, і навіть поява дітей не надає їй статусу повноцінної людини. Дискурс материнства в жіночій прозі, коли йдеться про селянку, потрактовується у площині протистояння з державою. Це стосується теми рекрутства. У творах “Доля” Грицька Григоренка, “Лист засудженого вояка до своєї жінки”, “Юда”, “Земля” О.Кобилянської, “Одинак” Лесі Українки служба в армії стає страшним прокляттям для всієї родини, і цей мотив близький до традиційної інтерпретації теми у Осипа Маковея, Марка Черемшини, Василя Стефаника, Юрія Федьковича та ін.

Чіткою тенденцією виступає десакралізація образу матері-селянки. Цей мотив присутній у творах Грицька Григоренка (“Старий-молодий”, “Хто кого?”, “Ніяк не вмре”), О. Кобилянської (“Земля”, “Вовчиця”), М.Коцюбинського (“Лист”, “Що записано в книгу життя”), А. Кримського (“Андрій Лаговський”), Л.Яновської (“Городянка”). Авторки також наголошують на фаталістичності світогляду селян: оповідання “Хівря язиката” Грицька Григоренка, оповідання “Некультурна”, “Час”, повість “У неділю рано зілля копала” О.Кобилянської, оповідання “Таку вже Бог долю судив” М.Рошкевич та оповідання “Така її доля” Лесі Українки.

У творах письменниці часто зіставляють життя інтелігенції та селян. Можна простежити, наскільки різниться підхід до зображення двох верств. Насамперед це стосується відбиття екзистенційних просторів та ставлення героїв до життя. Інтелігенція живе у постійних конфліктах і зі своїм внутрішнім “Я”, і з оточуючими; герої нехтують сьогоденням, прагнучи реалізуватись у майбутньому, кожен творить власне життя. Тоді як селяни співіснують у гармонії і з природою, і з внутрішнім світом. Відмінність бачення стосується і мовного ґрунту. Якщо інтелігенція послуговується загальноєвропейською лексикою, то її відсутність у селян компенсується введенням діалектизмів.

Підрозділ “Алегоричні постаті жінок” присвячений аналізу поетики жіночої прози. Найчастіше за символ письменниці обирають образ метелика (Христя Алчевська, Леся Українка, Любов Яновська), “білі жіночі руки” (Ольга Кобилянська), сліпців (Ольга Кобилянська, Леся Українка). Доцільно відзначити, що, попри символістичну поетику, проблеми, інтерпретовані в таких творах, суголосні тематиці жіночої прози: емансипація особистості, опозиція тілесного та духовного, потреба в публічній діяльності.

У “Висновках” узагальнюються результати дисертаційного дослідження.

Для сучасного літературознавства прикметним є зростання інтересу до феномену жіночої творчості, тому з’ясування ідейно-естетичних принципів художньої системи жіночої прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. посідає особливе місце в літературно-критичному аналізі. Проте дослідження критичних рецепцій жіночого епосу цієї доби від часу появи перших публікацій і до сьогодні засвідчує, що як цілісне та самобутнє явище ця сторінка історії української літератури не вивчалася. Це значною мірою обумовлюється гендерними чинниками.

Жіночий емансипаційний рух кінця ХІХ – початку ХХ ст., який співвідноситься з соціальними та культурними змінами в українському суспільстві, став однією з причин появи численної плеяди письменниць. Саме творчість жінок – актуалізація “іншого” – суголосна естетиці модернізму, а світоглядні емансипаційні тенденції доби найорганічніше втілюються саме в жіночих текстах, бо відображають духовний та естетичний досвід авторок. Творчість стає для митців не лише психологічною потребою, а й спробою подолати маргінальне становище в патріархальному світі, самореалізуватись, заявити про власні потреби та запропонувати своє бачення дискутивних питань того часу. Звідси певна тенденційність, публіцистичність художньої літератури, яка стає полем для втілення емансипаційної ідеології. Прийнятною для типологізації українського літературного фемінізму, очевидно, слід вважати схему, запропоновану Е.Шовалтер: жіночна фаза, феміністична фаза, жіноча фаза. Перший етап літературного фемінізму характеризується намаганням жінок увійти в культуру, узурпуючи чоловічу модель поведінки, і чоловічий псевдонім стає знаком “вписування” жінки в традиційний канон. Цей шлях обрала і зачинателька української феміністичної традиції – Марія Олександрівна Вілінська. Наскрізний мотив її творчості – зображення драматичності жіночої долі.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у вітчизняному соціокультурному просторі з’являється численна група жінок:, які заявили свій хист письменниць та громадських діячок: Христя Алчевська, Грицько Григоренко, Катря Гриневичева, Дніпрова Чайка, Надія Кибальчич, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Уляна Кравченко, Наталка Полтавка, Олена Пчілка, Людмила Старицька-Черняхівська, Леся Українка, Любов Яновська, Євгенія Ярошинська. До прикметних рис інтелектуального фемінізму другого етапу належить:

-

-

-

-

-

Слід зазначити, що активне залучення жінок до культурної сфери збігається і з модернізаційними процесами в мистецтві. Жіноча творчість постає як спроба оновити естетичну парадигму традиційного народницького дискурсу. Контроверсійність жіночої прози суголосна з ідеологією неоромантизму, зокрема в творчій практиці Ольги Кобилянської та Лесі Українки. Неоромантизм пропонує героя як емансипаційну модель. Естетична система більшості письменниць, як загалом тогочасного мистецтва, зазнає еволюції від реалістичного напряму в бік модернізму.

Леся Українка всіляко відмежовувалася від декларативності феміністичних постулатів, навіть відверто засуджувала “жіночий сепаратизм”. Проте твердження про фемінізм письменниці не позбавлене сенсу: йдеться про біографічний досвід та про естетичну парадигму моделювання жіночих персонажів. Героїні Лесі Українки орієнтуються на презентацію власної світоглядної позиції не шляхом заперечення чоловічої, а через взаємодоповнення. Тому Леся Українка є представницею третьої фази літературного фемінізму.

Творчі пошуки цілої плеяди прозаїків об’єднуються навколо концепції “нового” героя. Поняття “емансипація” є основним в етичній моделі персонажів. Воно відображає прагнення героя до самоствердження в нових суспільних реаліях і водночас усвідомлення ним складності й неоднозначності свого становища. Таким героєм у творах письменниць постає саме жінка. Варто зауважити, що нова репрезентація жінки принципово відмінна від традиційної: героїня з жертви перетворюється на самодостатню особистість і йде шляхом руйнування гендерної ієрархії. Авторки намагаються змоделювати позитивну героїню, яка, проте, змушена перебувати в конфліктній ситуації з іншими людьми. Найчастіше – це старше покоління, яке не поділяє модерних прагнень молодших, бо вбачає в цьому руйнування