ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
КОВАЛЬОВА Олена Олексіївна
УДК 339.924(477)(048)
УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА ЩОДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
Спеціальність 23.00.02 – Політичні інститути та процеси
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук
Київ - 2004
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано у відділі теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних
і етнонаціональних досліджень НАН України.
Науковий консультант: доктор філософських наук, професор
Рудич Фелікс Михайлович,
завідувач відділом теоретичних та прикладних проблем
політології Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень НАН України
Офіційні опоненти: доктор політичних наук
Горбатенко Володимир Павлович
провідний науковий співробітник Інституту
держави і права ім. В.М.Корецького НАН України
член-кореспондент НАН України,
доктор філософських наук, професор
Михальченко Микола Іванович,
головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
доктор політичних наук, професор
Сіленко Алла Олексіївна,
проректор з соціально-психологічної та виховної роботи
Одеської національної академії зв’язку ім. О.С.Попова
Провідна установа: Київський національний університет будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України, кафедра політичних наук
Захист відбудеться “ 24 ” лютого 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, пр. Кутузова, 8, кім. 202.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.
Автореферат розісланий “ 21 ” січня 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор політичних наук Ю.А.Левенець
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Європейський вибір був зроблений Україною одразу з проголошенням державної незалежності. Національна самоіденти-фікація як європейської держави була задекларована 5 грудня 1991 р. у Зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” у зв’язку з підтвердженням на референдумі Акта проголошення незалежності України. Законодавче закріплення європейська мета отримала в схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою Основних напрямах зовнішньої політики України, в яких зазначалось, що укладання з Європейськими Співтовариствами Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) стане першим етапом просування України до асоційованого, а згодом – до повного членства у цій організації. Тема європейської інтеграції знаходиться в центрі уваги вітчизняних політологів, чиї ідеї щодо місця і ролі України в сучасній Європі склали основу Стратегії інтеграції до Європейського Союзу. Здійснений українськими вченими аналіз євроінтеграційних процесів дозволив визначити практичні кроки із створення передумов набуття членства в ЄС, що їх викладено в Посланні Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”.
Повільні реформи у 1990-х рр. не сприяли відновленню давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків з європейською цивілізацією. Ейфорійна атмосфера щодо європейської інтеграції під гаслом “Україна – європейська держава!”, яка панувала в українській політичній еліті й суспільстві в першій половині 1990-х рр., відійшла до минулого разом з епохою романтичних уявлень про швидкий перехід незалежної держави до сталої демократії й розвинених ринкових відносин. Нині є очевидним, що інтеграційна стратегія України має грунтуватися не на деклараціях про наміри входження до європейських політичних структур, а на створенні внутрішніх передумов набуття членства в Євросоюзі. Отже, набуває актуальності детальний аналіз усіх аспектів української політики щодо ЄС, так само як і планів ЄС щодо майбутнього розвитку після розширення у 2004-2007 рр.
Складовими процесу зближення України з ЄС виступають поглиблення політичного діалогу, зміцнення європейського безпекового простору і підвищення ефективності інструментів співпраці у пріоритетних галузях інтеграції. Серед тем політичного дискурсу головними є встановлення факторів, які зумовлюють позитивні політичні рішення ЄС щодо інтеграції нових членів, узагальнення досвіду виконання державами Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) копенгагенських критеріїв членства в ЄС, визначення методології оцінки Єврокомісією політичних інститутів країн-кандидатів на вступ, виявлення методів узгодження позицій сторін на передвступних переговорах, аналіз комунікативної стратегії розширення ЄС як інструменту утвердження в громадській думці ідеї об’єднаної Європи. Комплексне дослідження зазначених питань сприятиме реалізації інтеграційних стратегій політичними елітами європейських держав, питання про членство в ЄС яких залишається відкритим.
Тема дисертаційного дослідження розробляється в рамках науково-дослідної роботи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України і безпосередньо пов’язана з науковими програмами відділу теоретичних та прикладних проблем політології “Україна і держави Центральної та Східної Європи в новому геополітичному просторі: варіанти політичної модернізації” (1998-2001 рр.) і “Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні” (2002-2004 рр.) Результати особистої участі автора у цих дослідженнях публікувались у наукових виданнях та у вигляді тез наукових доповідей міжнародних і всеукраїнських наукових й науково-практичних конференцій.
Мета і завдання дослідження. Враховуючи необхідність проведення комплексних наукових досліджень з питань європейської інтеграції України і спираючись на результати, що їх досягла вітчизняна та зарубіжна політична наука, метою даної дисертації є встановлення закономірностей євроінтеграційних процесів, тенденцій розвитку міжнародного політичного співробітництва на сучасному етапі розширення Євросоюзу і перспектив української політики щодо зближення з ЄС.
Не претендуючи на вичерпне висвітлення усіх аспектів досліджуваної теми, автор ставить такі дослідницькі завдання:
-
проаналізувати сучасний стан історіографії у галузі вивчення політичних аспектів європейської інтеграції України;
-
узагальнити висновки представників різних теоретичних напрямів щодо змісту й перспектив євроінтеграційних процесів;
-
класифікувати й систематизувати концепції поглиблення міжнародного політичного співробітництва у інтеграційному процесі, які впливають на розробку спільної політики Євросоюзу щодо держав-кандидатів і держав-партнерів;
-
провести порівняльний аналіз інтеграційних стратегій держав ЦСЄ;
-
визначити методи офіційної оцінки Євросоюзом відповідності політичних інститутів держав-кандидатів на вступ копенгагенським критеріям членства у ЄС;
-
виявити імовірні тенденції процесу прийняття політичних рішень інституціями розширеного Євросоюзу щодо відносин з Україною;
-
встановити закономірності переговорного процесу про вступ до ЄС;
-
зіставити інтеграційні заходи України з вимогами ЄС до політичного співробітництва з державами-партнерами;
-
використовуючи метод логістично-регресійного аналізу побудувати політологічну модель процесу вступу до Європейського Союзу.
Об’єкт дослідження: стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, механізми, інструменти і засоби її реалізації.
Предмет дослідження: українська євроінтеграційна політика на сучасному етапі розширення Європейського Союзу.
Хронологічні рамки дослідження визначені такими політичними подіями, як дезінтеграція СРСР і проголошення незалежності України, законодавче закріплення зовнішньополітичної цілі “забезпечення безпосередньої участі України у загальноєвропейському процесі та європейських структурах” (Постанова Верховної Ради УРСР “Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин” від 25 грудня 1990 р.) Враховуючи визначену Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу ціль зовнішньополітичної консолідації з ЄС, що розширюється на Схід, і завдання створення внутрішніх передумов реалізації європейського вибору та набуття Україною повноправного членства в ЄС (Послання Президента України до Верховної Ради “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”), останнім часом євроінтеграційна політика України набуває динамізму. Поглиблюється політичний діалог, суттєво активізоване виконання зобов’язань за УПС, визначені пріоритети співробітництва. На тлі дебатів про майбутнє розширеної Європи дедалі більший інтерес до європейської інтеграції виявляють українське суспільство і політичні еліти. В Європі головним політичним результатом розвитку інтеграційних процесів було рішення Копенгагенського саміту Європейської Ради (грудень 2002 р.) про завершення переговорів про вступ до ЄС західних сусідів України – держав ЦСЄ, чий інтеграційний досвід має бути уважно розглянутий українськими політологами і використаний політиками. Аналіз української політики за період 1991-2003 рр., охоплений дисертаційним дослідженням, дає змогу зробити висновки і узагальнення щодо ефективності інтеграційної стратегії, дієвості політико-правових механізмів та інструментів співробітництва.
Гіпотезою дослідження є така: реалізація узгодженої в рамках співробітництва з наднаціональними політичними інституціями стратегії європейської інтеграції створює необхідні передумови демократизації суспільно-політичного життя України і відповідає її національним інтересам. Гіпотеза базується на таких припущеннях:
-
об’єктивний аналіз суспільно-політичних перетворень, що відбуваються в сучасній Україні, можливий лише на основі їх розгляду в контексті європейської інтеграції держави. Навіть якщо термін, тип і результати внутрішньополітичних змін не зумовлені подіями міжнародного життя, їхній вплив здійснюється через взаємодію національних політичних еліт;
-
інтенсивність міжнародних зв’язків держави прямо залежить від ступеня демократизації її політичних інститутів. Поглиблення процесу демократизації підсилює громадський інтерес до міжнародних зв’язків, що сприяє легітимності державної інтеграційної політики;
-
міжнародна демократична спільнота змінює форми підтримки та її пріоритети, відмовляючись від співробітництва лише з верхівкою політичної еліти на користь сприяння громадянському суспільству, зокрема, неурядовим організаціям;
-
найбільш ефективною складовою стратегії розширення ЄC є сприяння реформам у державах-кандидатах на вступ;
-
відповідність політичної поведінки суб’єктів інтеграційного процесу демократичним цінностям і нормам розглядається інституціями Євросоюзу як основний критерій при прийнятті рішення щодо вступу до ЄС нових членів;
-
євроінтеграція є головною ознакою політичного процесу перехідного періоду в Центральній і Східній Європі. Кризовий стан економіки, характерний для початкового етапу реформ, перешкоджає політичній консолідації, але не спричинює, як свідчить перебіг подій в країнах ЦСЄ, відмову від євроінтеграційної політики. Рівень модернізації держав-членів ЄС виступає як наочний приклад ефективності євроінтеграції і формує в громадській думці переконання в тому, що альтернативні форми політичного домінування, тобто автократичні за змістом, є менш результативними. Таким чином, імовірність негативної оцінки діяльності владних структур в масовій свідомості вища, ніж негативна оцінка інтеграційної політики;
-
присутність демократичної супердержави (супердержав) в регіоні є менш ефективним, ніж участь у міжнародній організації, що її побудовано на поділюваних демократичних цінностях;
- незважаючи на виголошення інтеграції до ЄС пріоритетом зовнішньої політики, існує можливість відмови від євроінтеграційного курсу, якщо його практична реалізація загрожує традиційним міжнародним економічним зв’язкам.
Методологія та методи дослідження. При дослідженні теми дисертаційної роботи автор виходив із вимог загальнонаукових та філософських принципів пізнання – детермінізму, системності, синергетики та історизму – і доречності використання міждисциплінарного підходу як методу комплексного аналізу політичних процесів. Дисертант спирався на методи логічного та історичного аналізу, конкретного й абстрактного моделювання, верифікації, класифікації й типологізації, івент-аналізу міжнародних процесів, структурно-функціональні та статистичні методи, зокрема, з використанням статистичного програмного пакету для соціальних і політичних наук (SPSS 7.0). При визначенні характеристик здійснюваної суб’єктами євроінтеграційних процесів політики використано метод порівняльного аналізу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що
-
узагальнено теоретичний доробок дослідників євроінтеграційних процесів, систематизовані класичні й новітні концепції, які впливають на розробку політичних стратегій ЄС щодо країн-партнерів, що надало змогу дійти висновку про першо-черговість поглиблення політичного співробітництва з питань запобігання загрозам стабільності на континенті й зменшення політичних ризиків розширення ЄС;
-
подальшого обгрунтування набула ідея необхідності входження України в інтегрований європейський простір безпеки як найважливішої складової процесу поглиблення політичного співробітництва України з ЄС. Динамічний розвиток європейської інтеграції базується на перенесенні основної ваги інтеграційних процесів з держав на політичні й бізнесові еліти, органи місцевого самоврядування та громадян, які взаємодіють в межах інтегрованого співтовариства;
-
уведено до політологічного дискурсу поняття “субстантивної демократії”, тобто визначення політичного режиму за критерієм якості функціонування політичних інститутів і демократичної спрямованості політичного процесу. Зроблено концептуальний висновок щодо процесу вступу до Євросоюзу як виконання державами-кандидатами на вступ вимог до членства в ЄС, серед яких пріоритет належить відповідності політичного режиму в країні, що претендує на приєднання до ЄС, ознакам субстантивної демократії. Визначені застосовані Єврокомісією методи оцінки демократичності політичних інститутів держав-кандидатів на вступ;
-
здійснений порівняльний аналіз політичного змісту Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС і Європейських угод з Євросоюзом держав ЦСЄ;
-
вперше в українській політичній науці подано комплексний аналіз переговорного процесу про вступ до Євросоюзу держав ЦСЄ, доведено необхідність адаптації більшості національних законодавчих актів до законодавства ЄС ще до початку передвступних переговорів. Встановлено, що проведення переговорів між ЄС і одразу декількома державами-кандидатами на вступ сприяє ефективному застосуванню політичних інструментів узгодження позицій сторін переговорного процесу. Визначені порядок і етапи розгляду розділів “правової спадщини” Європейських Співтовариств (acquis communautaire);
-
використовуючи методи івент-аналізу політичних процесів і логістично-регресійного аналізу вперше в українській політології побудовано модель процесу вступу до Євросоюзу, запропоновано рейтинг інтеграційної привабливості держав-кандидатів на вступ і держав-партнерів ЄС, встановлено ієрархію факторів, що впливають на реалізацію інтеграційної політики;
-
представлені основні імовірні сценарії зближення України з ЄС, доведено, що інтеграційна політика України має бути націлена на активізацію дискусії з його політичними інституціями щодо форм інтеграції, в ході якої слід аргументовано наполягати на необхідності закріплення досягнутого рівня двосторонніх відносин асоційованою угодою з визначеною датою вступу України до Європейського Союзу.
Теоретичне і практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що дисертантом обгрунтовано концепцію процесу вступу до Європейського Союзу як виконання комплексу вимог ЄС до держави, що інтегрується. Положення й висновки дисертації можуть бути використані при підготовці узагальнюючих політологічних праць з теоретичних та прикладних питань євроінтеграції України, а також робіт із суміжних дисциплін, а саме: політичної філософії, теорії міжнародних відносин, міжнародного права. Матеріали дисертації можуть бути використані також при розробці спецкурсів з політології, державного управління, новітньої історії та історії міжнародних організацій у вищих навчальних закладах.
Робота має практичне значення для дипломатів, працівників органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, до чиєї компетенції віднесені пов’язані з європейською інтеграцією України питання. Обстоювана в ній концепція “європеїзації” України як мети і мобілізуючого фактору демократичних суспільних перетворень перехідного періоду може стати основою для подальших наукових досліджень української політики.
Наукова апробація та впровадження основних положень і результатів дисертаційного дослідження здійснена в персональній та двох колективних монографіях, 34 наукових статтях, 24 з яких опубліковані у виданнях, визначених ВАК України фаховими. Результати дослідження заслуховувались на засіданнях відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, використовувались автором дисертації у статті для опублікованого на замовлення Комісії Європейського Союзу аналітично-інформаційного бюлетеня “Розширення ЄС” (випуск № 1, 2003 р.), доповідались на міжнародних та всеукраїнських наукових, науково-теоретичних, науково-практичних конференціях та “круглих столах” (м. Донецьк, Донецький державний технічний університет, 16-18 березня 1995 р. – Проблеми і перспективи формування цивілізова-ного суспільства в Україні; м. Утрехт, Нідерланди, Міжнародна асоціація європейсь-ких студій (ISSEI), 19-24 серпня 1996 р. – Європейська ідея у новому тисячолітті; м. Донецьк, Донецький державний університет, 13-14 вересня 1996 р. - Східна Європа і світове співтовариство: історія і сучасність; м. Львів, Львівський університет, “Громадська Освіта” (СЕР), 27-30 травня 1999 р. – Освіта без кордонів: міжнародна співпраця і внутрішній потенціал у реформуванні соціологічних наук у ЦСЄ і в Нових Незалежних Державах; м. Тампере, Фінляндія, університет Тампере, 29 липня- 3 серпня 2000 р. – YI Всесвітній конгрес Міжнародної асоціації центрально-східноєвропейських студій (ICCEES); м. Нью-Йорк, США, Колумбійський університет, 11-13 квітня 2002 р. – Народи, нації, держави: інтердисциплінарні дослідження та ін. Окремі висновки використані автором при підготовці навчального посібника для студентів Донецького національного технічного університету (2000 р.)
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.
Загальний обсяг дисертації становить 369 сторінок, 57 сторінок списку літератури і 36 сторінок додатків. Список використаних джерел містить 749 найменувань, в тому числі 409 іноземних. Додатки містять 15 таблиць.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обгрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок з науковими програмами, визначено мету, сформульовано гіпотезу дослідження та його завдання, розкрито його методологічну основу, подано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, відомості про апробацію.
У першому розділі – “Історіографія, джерелознавча база та методологія дослідження”, що складається з двох взаємопов’язаних між собою підрозділів, розкрито теоретико-методологічний та фактологічний аспекти наукового аналізу проблем європейської інтеграції України. Грунтовно проаналізовано історіографію проблеми, сформульовано підходи і засоби понятійного аналізу, доведена значущість європейської інтеграції в міжнародній політиці та її роль в процесі демократизації суспільно-політичного життя колишніх соціалістичних країн.
Особливістю політичних досліджень вітчизняних вчених у 1990-х рр. стало обгрунтування необхідності інтеграції України в західну цивілізацію. Українські науковці виходили з необхідності встановлення з європейською спільнотою найтісніших контактів в політичній, соціальній і культурній сферах, що надавало змогу утвердити самостійність української держави. Висновки щодо укріплення держави, яка активно інтегрується в міжнародну політику, та необхідності відстоювання національних інтересів цілком відповідають сучасним підходам до інтеграційного процесу. На загальну думку, Україна в своєму розвитку повинна досягти тих критеріїв, за якими визнається готовність країн-кандидатів до членства в ЄС, серед яких стабільність інститутів, які гарантують принципи демократії і законності в країні, наявність функціонуючої ринкової економіки, її конкурентоспроможності, прийняття законодавчого надбання Євросоюзу (М.М.Білоусов, І.В.Бураковський, Бруз В.С., О.С.Власюк, А.С.Гальчинський, Л.В.Губернський, В.Ф.Забігайло, Н.М.Зарудна, М.В.Кірсенко, В.Г.Кремень, С.В.Кульчицький, І.Ф.Курас, М.І.Михальченко, Ю.М.Пахомов, С.І.Пирожков, Ф.М.Рудич, Д.В.Табачник, В.М.Ткаченко, А.С.Філіпенко, О.О.Чалий та ін.)
Серед питань, що сьогодні постали перед українськими дослідниками, - інтенсифікація двосторонніх відносин України з Євросоюзом у пріоритетних сферах загальноєвропейської інтеграції, аналіз наслідків вступу до організації держав ЦСЄ, створення внутрішніх передумов вступу України до ЄС. Вирішенню науково-дослідницьких завдань здійснення української політики щодо європейських інтеграційних процесів, визначенню їх впливів на українське суспільство, політичним проблемам входження України до європейських і євроатлантичних структур, побудові демократичних політичних інститутів, формуванню національної політичної еліти, розвитку громадянського суспільства в Україні присвячені роботи О.В.Бабкіної, В.Ю.Баркова, В.М.Вакулич, В.П.Горбатенко, О.П.Дергачова, І.М.Коваля, І.О.Кресіної, А.І.Кудряченко, В.Є.Мармазова, Г.М.Немирі, А.Д.Пахарєва, І.С.Піляєва, Г.М.Перепелиці, А.М.Пойченко, Г.П. Щедрової, В.О.Чалого та ін.
Значну увагу проблемам розширення Євросоюзу на Схід приділяють російські дослідники (К.П.Боришполець, Ю.А.Борко, Д.А.Данилов, І.М.Бусигіна, М.М.Лебє-дєва, П.Є.Кандель, В.А.Колосов, А.В.Матков, А.Л.Мошес, Б.Н.Топорнін, І.Г.Тюлін, П.А.Циганков, Л.Ф.Шевцова, В.Г.Шемятенков, Н.П.Шмельов та ін.) Як уявляється, характерною рисою більшості робіт є підхід до ЄС як до регіональної організації, відносини Росії з якою мають враховувати її геополітичні інтереси не лише в центрально-східноєвропейському регіоні, а й на пострадянському просторі.
Аналіз західної історіографії показав, що існують такі основні підходи до європейської інтеграції:
-
розвиток ЄС як міжурядової організації, існування якої підпорядковане законам і логіці функціонування будь-якої міжнародної організації, чи, інакше кажучи, націлене на гармонізацію міждержавних інтересів з метою забезпечення мирного співіснування її членів (А.Вендт, С.Краснер, Ф.Краточвіл, Е.Мансфілд, Д.Снідал, П.Хаас, О.Янг та ін.);
-
розвиток європейської інтеграції в контексті теорій регіоналізму, згідно з якими найважливішою засадою інтеграційного процесу є географічна близькість держав, що сприяє економічним і, зокрема, торговельним відносинам між ними (Р.Кеохейн, П.Сміт, П.Тейлор, С.Хаггард, С.Хоффман, А.Фішлоу та ін.);
-
розвиток євроінтеграції як процесу формування спільної політики, динаміка якого віддзеркалює інтеракції національних груп політичних акторів з імплементації взаємоузгоджених рішень (Е.Адлер, М.Барнет, З.Бжезінський, Дж.Піндер, В.Уоллес, Х.Уоллес, С.Хікс та ін.)
Інтеграція до ЄС країн ЦСЄ, місце в євроінтеграційних процесах України й інших пострадянських держав досліджені П.Баласом, Дж.Боравскі, Т.Буккволом, Х.Ван Зонгом, Х.Грабб, Р.Давіді, Г.Евері, А.Інотаї, Ф.Камероном, І.Кемпе, Т.Кузіо, Дж.Хелманом, Л.Чабою, Дж.Шерром.
В працях зарубіжних політологів іноді європейська інтеграція розглядається як історичний феномен, який через свою унікальність та специфічні умови виникнення в принципі не може бути основою для узагальнень (А.Вердун, К.Радаелі, С.Хантінгтон). Погоджуючись з тезою про унікальний характер створених в Західній Європі механізмів багатостороннього політичного співробітництва, автор виходить з того, що такий підхід не відповідає досвіду євроінтеграції, який з огляду на перспективи об’єднаної Європи свідчить на користь можливості його успішного застосування в ході розширення ЄС на Схід.
Джерельну базу дослідження складають Закони України, Укази Президента України, інші законодавчі акти щодо інтеграції України до Європейського Союзу, документи і матеріали Комітетів Верховної Ради України з питань євроінтеграції, у закордонних справах, з питань правової політики, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, Державної ради з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України, інших органів влади, відповідальних за здійснення державної політики у сфері європейської інтеграції. Поширенню джерельної бази сприяло використання офіційних періодичних видань ЄС, документів Представництва Євро-пейської Комісії в Україні, аналітичної служби ЄС “Євробарометр”, публікацій міжнародних неурядових дослідницьких організацій. Важливими джерелами виявилися статистичні матеріали, зокрема розроблена дослідниками Інституту політології Дармштадтського технологічного університету (Німеччина) комп’ютерна база даних “Розширення” (Enlargement), база даних “Політика-2000” (Polity Data Base), складена в університеті Меріленду (США), а також результати соціологічних досліджень, матеріали української та зарубіжної преси.
Спираючись на історіографічний аналіз матеріалу розкрито методологію міждисциплінарного підходу до дослідження євроінтеграційних процесів. Обгрунтовано вибір поняттєвої системи та вибір методів дослідження.
У другому розділі – “Концептуальні засади європейської інтеграції”, який складається з трьох підрозділів, з ціллю визначити умови інтенсифікації двостороннього політичного співробітництва, що об’єктивно прискорило б реалізацію європейського вибору і набуття Україною повноправного членства в ЄС, зіставлені висновки представників різних теоретичних підходів щодо поглиблення політичної взаємодії суб’єктів інтеграційного процесу, входження у європейський простір безпеки, зменшення політичних ризиків процесу розширення ЄС.
У першому підрозділі дисертант звертається до аналізу поглядів засновника неофункціоналізму Е.Хааса та його послідовників Л.Ліндберга, С.Шингольда, Ф.Шміттера, Р.Кеохейна, Д.Ная, С.Хікса, які використовували висновки теорії плюралізму щодо міжнародної політики. Схема інтеграційного процесу, згідно з неофункціональною теорією, є такою: створення наднаціональної політичної влади, яку уповноважено забезпечувати інтеграцію у найбільш важливих галузях; залучення до інтеграційного процесу інших секторів економіки в результаті “функціонального тиску” вже інтегрованих секторів; позитивне сприйняття суспільством зростання значущості наднаціональної політичної влади як усвідомлення того, що створені у такий спосіб структури спроможні найбільш ефективно забезпечити суспільний матеріальний інтерес; інституціоналізація наднаціональної політичної влади з метою управління інтеграційним процесом. Механізм впровадження такої моделі грунтувався на реалізації ідеї “переливу” (“spillover”). Оптимістичним є висновок неофункціоналістів щодо неминучості розширення ЄС в майбутньому, оскільки цей процес виступає важливим чинником поглиблення інтеграції.
На відміну від неофункціоналістів, представники інтерговернменталізму С.Хоффман, Е.Моравчик, Р.Путман, як і історичний інституціоналіст П.Пірсон, доводили, що саме держави, залишаючись головним суб’єктом міжнародних відносин, відіграють вирішальну роль в інтеграційному процесі, при цьому функції наднаціональних політичних інституцій повністю визначені саме волею лідерів національних держав. Взаємодія держав-членів ЄС зміцнює позиції їхніх урядів у внутрішньополітичному житті. Висновок уявляється парадоксальним: інтеграція практично укріплює інститут суверенітету держави. Заінтересованість найбільш впливових держав-членів у подальшій інтеграції є пріоритетною тезою в обгрунтуванні розширення ЄС, а ідея розширення знаходить підтримку урядів, якщо мотиви для цього будуть представлені його інституціями як досить вагомі.
Класичні західні теорії не фокусують увагу на дослідженні політики країн-кандидатів на вступ, як і тих країн, чиї політичні еліти проголосили намір набути членства в ЄС, але науковий доробок дослідників євроінтеграції становить інтерес напередусім для формування стратегії вступу до ЄС. Аналіз концепцій поглиблення політичної взаємодії дозволяє виділити два перспективних напрями інтеграційної політики України: створення внутрішніх передумов зближення з ЄС і забезпечення зі свого боку ефективної дії політико-правового механізму співробітництва.
У другому підрозділі автором запропонована модифікована версія трансакціонального концептуального підходу до євроінтеграції на основі нового бачення традиційної концепції європейського простору безпеки. Дослідження проблем запобігання так званим “м’яким” та “жорстким” загрозам європейській спільноті в рамках концепції трансакціоналізму, розробленої американським політологом К.Дойчем і розвинутої Дж.Розенау, А.Хьюрелом, Л.Фосетом, Дж.Ноланом, П.Кроніним, Т.Клером, орієнтоване на політологічний прогноз і розробку принципів політичної взаємодії за імовірними сценаріями розвитку міжнародних відносин. Нова інтерпретація базується не на територіальних ознаках як основі співробітництва, а на поділюваності спільних демократичних цінностей. Входження до простору безпеки не обмежується формальною належністю до ЄС, що de facto створює передумови для поглиблення співробітництва та подальшого приєднання de jure. В такому контексті ідея простору безпеки є актуальною, враховуючи цілі зовнішньої політики України щодо євроатлантичної інтеграції.
Архітектура простору безпеки включає різноманітні рівні співробітництва - від місцевого до державного – і має на меті підтримку стабільності в регіоні. Ціллю “простору безпеки” пропонується визначити запобігання усім можливим загрозам з метою зміцнення стабільності і поглиблення політичної взаємодії. Таким чином, простір безпеки набуває ваги попередньої умови розвитку взаємовідносин між ЄС і державами, що інтегруються. Застосування трансакціонального підходу в осмисленні проблем євроатлантичної інтеграції надало б вітчизняним політикам можливість формувати зовнішню політику України свідомо впроваджуючи європейські цінності у щоденну практику прийняття політичних рішень. Оцінюючи в такому контексті трансакціональну теорію, важливо переосмислити науковий доробок її прихильників в сучасних геополітичних реаліях. Узагальнюючи, слід звернути увагу на таке: трансакціональний підхід теоретично обгрунтовує участь у інтеграції широкого кола держав; ефективність інтеграції залежить не від наднаціональних інституцій, а базується на поділюваній ідентичності як передумові існування в межах інтегрованої спільноти простору безпеки; формування колективної ідентичності здійснюється шляхом залучення до співробітництва багатьох соціальних груп.
Враховуючи викладене, слід вважати вірним припущення автора дисертації щодо необхідності визначення пріоритетів зовнішньої політики України на користь регіонального співробітництва в рамках заснованої на поділюваних її учасниками демократичних цінностях міжнародної організації, якою є Європейський Союз, оскільки в сучасних геополітичних умовах двосторонні відносини з супердержавою (або супердержавами) є менш ефективними.
У третьому підрозділі другого розділу дисертації здійснений аналіз новітніх концепцій диференційованої інтеграції та зменшення політичних ризиків розширення ЄС на Схід (праці М.Холанда, Х.Ван Зонга, Е.Бреска, П.Брюнера, М.Брюзиса, Й.Янінга, Б.Ов та ін.) Показано, що політичні рішення ЄС у сфері спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ) є не лише відповіддю на геополітичні виклики, а й результатом впливу інституційних та процедурних реалій. Вже на початку 1990-х років Євросоюзом колишні соціалістичні країни було поділено на три групи: держави ЦСЄ; балканські країни; Росія і держави СНД. Субрегіональний поділ базувався не на географічному, а на політичному підході і був закріплений системою міжнародних договорів. До країн ЦСЄ були віднесені Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія і три прибалтійські держави. Відносини з ними були побудовані в рамках інституту асоційованих Європейських угод. Групу балканських держав склали Федеративна республіка Югославія (Сербія і Чорногорія), Хорватія, Албанія, Македонія, Боснія і Герцеговина. Головним завданням спільної політики щодо цих країн було сприяння мирному врегулюванню регіональних конфліктів і припиненню воєнних дій, що в першій половині 1990-х рр. охопили територію колишньої СФРЮ. Після нормалізації ситуації планувалось підписати угоди про стабілізацію і асоціацію (УСА). Росія і країни СНД розглядались інституціями ЄС як єдиний політичний простір і отримали в ієрархії пріоритетів спільної східної політики статус третіх країн, з якими могли бути укладені угоди про партнерство і співробітництво. Таким чином, східна політика ЄС спиралась на диференційовані завдання у трьох регіонах Європи і ураховувала політичну ситуацію та підходи до євроінтеграції з боку політичних еліт постсоціалістичних країн.
Політологічний аналіз ризиків розширення ЄС на Схід слугував основою розробки як інтеграційної стратегії ЄС, так і стратегій вступу країнами ЦСЄ. Стратегія розширення включала адаптацію держав ЦСЄ до стандартів ЄС у всіх сферах, створення передумов розширення шляхом проведення внутрішніх реформ, структурування процесу вступу виходячи з його узгоджених етапів і готовності країн-кандидатів, розвиток ЄС в рамках диференційованої інтеграції.
Перспективи Росії і держав СНД оцінювались в зазначених концепціях на основі тези про значне відставання держав пострадянського простору в процесі демократизації і ринкових трансформацій в порівнянні з ЦСЄ. Виходячи з необхідності стабілізації соціально-політичної ситуації в країнах – майбутніх сусідах ще до вступу держав ЦСЄ, ЄС визначив метою своєї політики партнерство і співробітництво з Росією, Україною, Білоруссю і Молдовою. Аналіз зовнішньої політики ЄС дає підстави для констатації того факту, що її пріоритетом протягом 1990-х рр. був російський напрям. Це означало, по-перше, незастосування на практиці декларованого зовнішньополітичного принципу “гнучкого” підходу на відміну від політики щодо країн ЦСЄ або щодо Балкан. Держави СНД автоматично розглядались відповідальними за міжнародні відносини політичними інституціями ЄС в контексті відносин з Росією. По-друге, розробку й реалізацію стратегії, що підтримувала незалежність пострадянських держав, ЄС розпочав з серйозним запізненням. Економічна допомога ЄС державам СНД ніколи протягом 1990-х рр. не була настільки суттєвою, як допомога країнам ЦСЄ, включаючи й прибалтійські.
На думку автора дисертації, концепції диференційованої інтеграції і політичних ризиків розширення фактично виявились модернізованими версіями популярної у 1980-х рр. інтеграційної теорії “концентричних кіл”, яка виходила з необхідності поглиблення інтеграційного процесу тією мірою, наскільки його суб’єкти будуть внутрішньо підготовленими до подальшого зближення. Важливою її тезою є така: розширення не має суперечити поглибленню інтеграції усередині ЄС.
З аналізу виходить, що головним завданням східної політики ЄС є виключення на основі диференційованого підходу до колишніх соціалістичних країн політичних ризиків розширення через регіональну інтеграцію і поглиблення політичного діалогу. Актуальність його положень для України полягає у тому, що асиметричність процесу розширення ЄС не має означати ані виключення з процесу, ані ізоляції країн, чиє членство в ЄС має неблизьку перспективу.
У третьому розділі – “Формування стратегії розширення Євросоюзу на Схід”, що містить три підрозділи, розглянутий досвід розробки й реалізації довгострокових інтеграційних стратегій державами, які успішно пройшли процедуру вступу в ході чотирьох попередніх розширень Європейських Співтовариств, досліджена методологія офіційної оцінки Єврокомісією політичних інститутів країн-кандидатів, застосована на сучасному етапі розширення для встановлення відповідності ступеню їх демократизації політичному критерію членства в ЄС.
У першому підрозділі детально розглянуті основні етапи і процедурні стадії передвступного процесу. Автор дисертації підкреслює, що з початку розширення Співтовариств в 1970-х рр. і дотепер процедурні питання вступу до організації є предметом загальноєвропейської дискусії політиків і науковців. Дотримання усіх вимог процедури вимагає складних переговорів і узгодження позицій протягом тривалого часу. Процес вступу налічує п’ять послідовних етапів: подання заяви про членство, підготовку відповідного Висновку Єврокомісії (Avis), початок переговорів, укладання договору і власне вступ. Відсутність зв’язку між датою подання заяви про вступ і датою вступу свідчить про те, що політика розширення базувалась на пріоритеті внутрішнього розвитку ЄС. Переговори проводилися в три етапи: вивчення, підготовки та власне переговорів. На першому етапі, що розпочинався після прийняття відповідного рішення, Радою ЄС були скликані конференції із вступу за участю держав-заявників. Процедура передбачала незалежну роботу конференцій від діяльності інших органів, створюваних сторонами.
В ході розвитку процедури вступу до ЄС було створено політико-правовий механізм співробітництва, який базується на таких головних принципах: принцип визнання державою-кандидатом acquis comminautaire; принцип практичної спрямованості переговорів; принцип застосування додаткових політичних інструментів; принцип адаптації до інституційної структури Союзу; принцип узгодження позицій держав-кандидатів на вступ. Особливістю сучасного етапу розширення ЄС є включення до acquis comminautaire розділу з питань СЗППБ, що ускладнило доступ до організації для країн, чия зовнішня політика не є синхронізованою з політикою ЄС і в суспільстві яких відсутній консенсус щодо її напрямів. Оскільки в 1990-х рр. СЗППБ знаходилась на стадії політичних консультацій усередині ЄС, надійним аргументом на користь відповідності політики країни-кандидата могло бути лише членство в НАТО, хоча формально інтеграція до ЄС і північноатлантична інтеграція завжди розглядалися окремо. Фактично ж вступ до НАТО, або намір набути членства в Альянсі, виявились передумовою вступу до ЄС. Польща, Чехія і Угорщина стали першими серед країн ЦСЄ, політика яких демонструвала розуміння такого взаємозв’язку. Принципи розширення ЄС не бездоганні і в ході кожного наступного розширення були об’єктом критики з боку держав-членів і кандидатів на вступ. Проте, чітке їх дотримання в процедурних питаннях переговорів на протязі чотирьох попередніх і сучасного етапу розширення свідчить про те, що побажання спрощення процедури навряд чи будуть здійснені.
У другому підрозділі третього розділу дисертації автором виділені три етапи взаємовідносин ЄС з країнами ЦСЄ до початку переговорів про вступ, кожен з яких відобразив еволюцією спільної східної політики ЄС, а також хід розробки й реалізації інтеграційних стратегій урядів держав ЦСЄ. На першому етапі (1989-1991 рр.) країнами ЦСЄ було декларовано намір розпочати масштабний геополітичний проект “повернення до Європи”, а ЄС – готовність пошуку форм інтеграції нових демократій. Про перспективи їхнього членства в ЄС в той час не йшлося. На другому етапі (1992-1993 рр.) політичний діалог ЄС і країн ЦСЄ відбувався в рамках Європейських (асоційованих) угод. Логічним завершенням цього етапу було затвердження критеріїв членства в ЄС. Третій етап (1994-1997 рр.) розпочався поданням перших заяв держав ЦСЄ про членство в ЄС.
На Копенгагенському саміті ЄС (червень 1993 р.) було вирішено, що держави, з якими укладено асоційовані угоди і які заявляють про намір вступити до ЄС, мають набути повноправного членства у Євросоюзі. Копенгагенські критерії членства в ЄС вимагали від держави-кандидата стабільності інститутів, що гарантують демократію, верховенство закону, повагу до прав людини і захист прав меншин (політичний критерій); існування функціонуючої ринкової економіки разом із спроможністю впоратись із тиском конкуренції й ринкових сил (економічний критерій); прийняття обов’язків членства, включаючи прихильність цілям політичного, економічного та монетарного союзів (спроможність адаптувати acquis communautaire).
Європейські угоди досягли своєї мети і виявились основними правовими інструментами реалізації інтеграційних стратегій держав ЦСЄ. Ціль виконати копенгагенські критерії членства в ЄС державами-кандидатами обумовила спрямованість внутрішньої та зовнішньої політики їхніх урядів – демократичні суспільні перетворення, зміцнення громадянського суспільства, глибокі ринкові трансформації за сприяння союзних інституцій та поглиблення політичного співробітництва з державами-членами ЄС. Ефективність процесу імплементації положень Європейських угод було підтверджено прийнятим в липні 1997 р. Європейською комісією позитивним політичним рішенням (“Порядок денний 2000”) щодо початку переговорів про вступ з десятьма державами ЦСЄ. До “першої хвилі” розширення були включені Чехія, Естонія, Угорщина, Польща і Словенія, до “другої хвилі” – Болгарія, Словаччина, Румунія, Латвія й Литва.
У третьому підрозділі автор дисертаційного дослідження, виходячи з припущення про відповідність політичної системи держави-кандидата на вступ демократичним нормам як основний чинник позитивного політичного рішення інституцій ЄС щодо членства і на основі контент-аналізу політичних документів ЄС, розглянув методологію ЄС з оцінки демократичності політичних інститутів держав ЦСЄ, здійсненої за рішенням Мадридського саміту ЄС (грудень 1995 р.) і представленої у Висновках Європейської Комісії в липні 1997 р.
Майбутнє розширення не мало прецеденту в історії ЄС. Подолання труднощів сталося шляхом розробки й застосування нових методологічних підходів: “середньострокового горизонту” оцінки для вивчення стану відповідності країни-кандидата економічним критеріям членства в ЄС і статичного методу оцінки відповідності політичним критеріям. Ідею “середньострокового горизонту” було реалізовано за допомогою прогнозу потенційного економічного розвитку країн на п’ятирічний термін, виходячи з поточного стану їхньої економіки і збереження наявних темпів здійснення реформ. Обраний п’ятирічний термін як гіпотетична тривалість перехідного процесу навряд чи означав, що в той час політичні інституції ЄС розглядали 2002 рік як можливу дату нового розширення, проте такий підхід надав можливість урядам країн ЦСЄ створити необхідні економічні передумови для входження до європейського економічного простору. Статичний метод оцінки виходив з пріоритету політичних факторів розширення ЄС і передбачав наявність основних політичних передумов приєднання до ЄС. Особливістю статичного методу було використання інформації з різних джерел, в тому числі офіційної інформації держав-кандидатів, тематичних звітів представництв Єврокомісії, матеріалів ОБСЄ, Парламентської асамблеї Ради Європи, неурядових організацій.
Узагальнені результати синтезованих матеріалів надали можливість оцінити ступінь відповідності політичних інститутів в державах ЦСЄ копенгагенським критеріям членства. Виміри демократичності були визначені виходячи з фундаментальних ознак демократії – поділу влади і дотримання основоположних прав. Основоположні права включали громадянські і політичні, економічні, соціальні, культурні, а також права меншин. Об’єктом вивчення були парламенти, органи виконавчої і судової влади.
Встановлено, що висновки спирались на чітко формалізовані оцінки щодо стану політичних інститутів в таких основних областях: загальна оцінка функціонування політичних інститутів (“належним чином і в умовах стабільності”; “потребують консолідації”; “не відповідають копенгагенським критеріям”); поділ “гілок” влади (“поділені”; “формально поділені”; “не поділені”); межі компетенції “гілок” влади (“установлені і зберігаються”; “установлені, але не зберігаються”; “не установлені”); рівень співробітництва “гілок” влади (“високий рівень”; “недостатнє співробітництво”; “напруження між “гілками” влади”); вибори (“вільні і чесні”; “не є вільними”); становище опозиції (“участь в діяльності політичних інститутів”; “права опозиції не зберігаються”); змінюваність влади (“в ході виборів”); судова система (“потребує покращення підготовки суддів”, “потребує покращення в цілому”; “судова влада не є незалежною”); фундаментальні права (“в основному зберігаються”; “порушуються”); становище ЗМІ (“вільні”; “існують певні обмежен-ня”; “необхідне законодавче забезпечення свободи ЗМІ”); боротьба з корупцією (“потребує підсилення”; “потребує значного підсилення”; “потребує радикальних засобів із забезпечення прозорості прийняття рішень”); громадянський контроль за армією і службами безпеки (“установлений і є адекватним”; “не установлений”).
В усіх сферах були позитивно оцінені зусилля семи з десяти країн ЦСЄ – Угорщини, Польщі, Чехії,
