ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

КЛИМЕНКО ОЛЕНА ВІКТОРІВНА

УДК 340.134 (477.5) ”18”

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ПРАВА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

У ДРУГІЙ ЧВЕРТІ ХІХ СТОРІЧЧЯ

Cпеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

ВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ 2004 р.

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент,

заслужений юрист України

Самохвалов Віктор Панасович –

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: Доктор юридичних наук, професор

Бисага Юрій Михайлович -

проректор по науковій роботі,

завідувач кафедри конституційного права

та порівняльного правознавства

Ужгородського національного університету

Кандидат юридичних наук, доцент

Кравчук Микола Володимирович –

завідувач кафедри теорії держави і права

Тернопільської академії народного господарства

Провідна установа: Національна академія внутрішніх справ

України, кафедра історії держави і права

Захист відбудеться “17” грудня 2004 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.867.01 Інституту законодавства Верховної Ради України (04053, Київ, Несторівський провулок, 4)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України (04053, Київ, Несторівський провулок, 4)

Автореферат розісланий “17” листопада 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради, кандидат юридичних наук О.М.Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження.

До одних з маловивчених в історії держави і права України об’єктів дослідження можна віднести українське право, його формування, розвиток та систематизацію. Це право Лівобережної України, до якої входили Полтавська і Чернігівська губернії. В результаті тривалого перебування українських земель у складі Польщі та Великого князівства Литовського українська правова культура відчула вплив з одного боку польської, а з іншого – литовської культури. Історично-правова імплементація цих систем права виявилась настільки суттєвою, що спричинила багато суперечок щодо визначення українського права. Але класифікація правових систем колишньої Русі відомого дослідника Ст. Борисенка дає нам визначення литовсько-українського права. Дане поняття може містити або суто національне (литовці-українці), або державно-національне (Литва – держава, українці – нація). Прихильники цього терміна, зокрема, М.Ф.Владимирський-Буданов, Ф.І.Леонтович виходять з того, що Литовські Статути є подальшим розвитком засад, виявлених у “Руській Правді”. Оскільки місцем написання “Руської Правди” вважають Київську Русь, тобто Україну, то й право литовської доби є комбінацією литовсько-українського права. Взявши до уваги надзвичайний взаємовплив українського, литовського, західноруського та білоруського права, важко навіть уявити обсяг втрачених складових загальної картини історії держави і права України внаслідок обмеженості сучасних досліджень джерел формування українського права.

Саме тому актуальність досліджень історичних джерел українського права не викликає сумнівів. Одними з основних джерел правових норм, що регулювали суспільні відносини у Лівобережній Україні були Литовські Статути та розроблені на їх підставі “Особливі постанови для Полтавської і Чернігівської губерній” 1842 року.

Процес вивчення, аналізу та систематизації українського законодавства російською Комісією складання законів у другій чверті ХІХ сторіччя є досить

складним та неоднозначним.

Недостатність його дослідження в сучасній юридичні науці:

а) штучно зменшує значення українського права у правовій системі Великого князівства Литовського;

б) порушує загальну систему джерел українського права, які є невід’ємною частиною історії держави і права України;

в) викривляє мотивацію робіт російської Комісії складання законів по систематизації українського законодавства у другій чверті ХІХ сторіччя;

г) викривляє вид систематизації, який був використаний ІІ Відділенням царської канцелярії щодо законодавства Лівобережної України.

Зазначені вище фактори обумовлюють актуальність дослідження джерел українського права та, зокрема, “Особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній” 1842 року. Отримані в результаті такого дослідження висновки можуть виступати підґрунтям до вивчення подальшої еволюції правової системи України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане відповідно до планової тематики науково-дослідної роботи на кафедрі теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, тема “Систематизація права Лівобережної України у другій чверті ХІХ сторіччя” № 01 БФ 042-01.

Мета дисертаційного дослідження полягає у виявленні закономірностей та особливостей систематизації права Лівобережної України у другій чверті ХІХ сторіччя. Мета пов’язана з необхідністю вирішення комплексу теоретичних і практичних проблем подальшого розвитку національного законодавства на основі порівняння виявлених аналогічних практичних проблем минулого із сьогоденням.

Відповідно до мети дослідження, в дисертації вирішуються наступні завдання:

- дослідити проблеми, аспекти систематизації законодавства Лівобережної України та її етапи відповідного історичного періоду;

- визначити концепції розуміння українського права через поняття західно- руського права;

- визначити причини, що зумовили потребу впорядкування норм права у Російській імперії в цілому та у Лівобережній Україні зокрема;

- визначити та класифікувати джерела права Лівобережної України, які були розглянуті ІІ Відділенням царської канцелярії під керівництвом М.Сперанського;

- на основі архівних документів порівняти норми “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”, складеного ІІ Відділенням царської канцелярії з особливими для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях нормами “Зводу законів цивільних” 1842 року;

- визначити джерела норм “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”;

- порівняти особливі постанови для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях “Зводу законів цивільних” 1842р. зі “Зводом місцевих законів західних губерній” 1838 року;

- визначити вид систематизації законодавства, що був застосований ІІ Відділенням царської канцелярії до Лівобережної України.

Об’єктом дослідження є система норм, що була чинна на Лівобережній Україні у другій чверті ХІХ сторіччя.

Предметом дослідження є систематизація законодавства Лівобережної України у другій чверті ХІХ століття.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складає система історичних, філософських, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів. Зокрема, використання діалектичного методу дало можливість дослідити складні взаємопов’язані процеси, котрі були характерними і визначальними для правотворчості першої половини ХІХ сторіччя.

Підчас проведення дослідження та написання роботи були застосовані такі методи наукового дослідження: історичний та логічний, які виступають у своїй діалектичній єдності і протилежності. Автор застосовував метод аналізу, який дозволяє виявити характерні ознаки та властивості складових елементів права України в історичному аспекті. Адже будь-яка реальність має свою історію становлення і розвитку. Дослідження здійснювалося із використанням системного підходу. Законотворчий процес в Україні у досліджуваний період розглядається як невід’ємна частина загальних, складних, взаємообумовлених та суперечливих соціальних та політико-правових процесів. Використання історико-правових та історико-порівняльних методів дало можливість виявити причинно-наслідкові зв’язки і закономірності в процесі становлення і розвитку законодавства України, упорядкувати сукупність зібраних нормативно-правових актів, поділити їх на якісно визначені типи на основі властивих їм спільних суттєвих ознак. Особливу роль у дослідженні відіграв порівняльно-правовий метод, який припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів, виявлення між ними схожості і відмінності. У даному дослідженні цей метод дає можливість з’ясувати відповідність особливих для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях норм “Зводу законів цивільних” 1842 року джерелам українського права, зокрема, Литовському Статутові, шляхом порівняння особливих норм “Зводу законів цивільних” 1842 р. з нормами “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”. Спеціально-юридичний метод став засобом тлумачення юридичних понять, термінів та інститутів права України.

Дослідження ґрунтується на загальнотеоретичних принципах історизму, єдності логічного та історичного, науковості та об’єктивності.

Джерельну базу дослідження становлять перш за все документи і матеріали з фондів Російського державного історичного архіву, а саме: “Проект особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”, який є базовим для даного дослідження.

Помітну роль у дослідженні відіграли наукові праці Комісії по вивченню українського та західноруського права під керівництвом М.П.Василенка. Саме вони стають визначальними у тлумаченні поняття “українське право”.

Концепція М.Ф.Владимирського-Буданова та Ф.І.Леонтовича, суть якої полягала в тому, що джерелом Литовського Статуту була “Руська Правда”, стає основою при визначенні та аналізі джерел українського права.

Важливими джерелами для дослідження стали роботи А.Є.Нольде та С.В.Пахмана, які ретельно описали роботи Комісії по систематизації загальноімперського законодавства.

Серед сучасних наукових розробок особливо цікавими для дослідження стали праці Т.Бондарук, О.Коросташова, О.Шевченка.

Стан наукової розробки теми. Дослідниками у вивчені українського права та державності в радянські часи були В.І.Акуленко, Б.М.Бабій, І.О.Гуржій, А.Б.Дубровіна, В.А.Дядиченко, В.С.Кульчицький, В.Д.Мєсяц, Л.Окіншевич, Я.Падох, А.Й.Пашук, А.П.Ткач, О.В.Фадєєв, П.Ф.Щербина та інші. Окремо необхідно зазначити про Комісію для вивчення історії західноруського і українського права під керівництвом М.П.Василенка, створену у 20-х роках ХХ сторіччя, членами якої стали такі дослідники, як Ст.Борисенок, Г.В.Демченко, М.О.Максимейко, О.О.Маліновський, І.Ю.Черкаський, М.М.Ясинський.

Аналіз наукового доробку правознавців, які належали до так званої школи західноруського права, є корисним і актуальним щонайменше в двох аспектах. По-перше, без цього неможливе усвідомлення наукових витоків наступних праць з історії власне українського (“малоросійського”) права, як самостійного об’єкта досліджень, започаткованих М.П.Василенком, М.Є.Слабченком, Д.П.Міллєром та їхніми учнями і послідовниками. (Найактивніший розвиток даного напряму припадає на 20-ті рр. минулого століття – наукові дослідження очолюваної М.П.Василенком Комісії для виучування історії західноруського та українського права Всеукраїнської Академії наук). По-друге, праці вчених школи західноруського права багаті фактичним матеріалом та оригінальними ідеями, мають непересічне значення для створення цілісної картини розвитку українського права. Адже західноруське право – право, поширене на українських, білоруських, частково литовських і російських землях упродовж їхнього входження до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої (ХІІІ-ХVІІ ст.) було генетично пов’язано з правом Київської Русі і з правом України-Гетьманщини. Фактично, західноруське право є правом України на певному етапі її історичного розвитку, але водночас – це право не тільки українців, а й сусідніх народів. До того ж, у багатьох працях представників школи спеціально досліджуються особливості державно-правового укладу Київської, Волинської, Подільської та інших українських земель. Концепція, створена фундаментальними студіями М.Ф.Владимирського-Буданова, Ф.І.Леонтовича, тією чи іншою мірою дає змогу реконструювати державні і правотворчі процеси, що відбувалися на терені України упродовж тривалого періоду розвитку української державності.

Ретельного дослідження джерел права України вимагала всезагальна кодифікація права Російської імперії, метою якої було зміцнення абсолютизму. І у ХІХ сторіччі з’являються праці таких дослідників, як: А.Боровиковського, П.Данєвського, І.Н.Даниловича, І.Каманіна, А.Квачевського, Я.Костенецького, О.Ф.Кістяківського, А.Лаппо-Данилевського, П.Майкова, А.Є.Нольде, І.Павловського, С.В.Пахмана, А.Пестржецького, С.Пташицького, Ф.Тарановського, І.Теліченка та інших.

В останні роки зростає інтерес дослідників до наукознавчих проблем, до узагальнення та переосмислення творчих здобутків минулих поколінь істориків права. Цей інтерес та здійснювані у відповідному напряму кроки допомогають відновити історичну тяглість накових пошуків, перервану на чималий час, реабілітувати безпідставно знеславлені імена, повернути до життя забуті наукові ідеї і на цій основі забезпечити вирішення головної задачі - створення об’єктивної картини історичного розвитку української державності і права.

Теоретичним та історичним підґрунтям розробки теми на рівні методологічних напрямків та загальних теоретичних й історично-правових концепцій стали роботи таких авторів, як В.І.Андрейцева, Ю.М.Бисаги, Т.Бондарук, К.А.Віслобокова, В.Д.Гончаренка, Б.Д.Грекова, Л.О.Зайцева, А.А.Зиміна, Р.А.Калюжного, А.А.Козловського, О.Л.Копиленка, О.М.Коросташова, В.О.Котюка, М.В.Кравчука, С.В.Кудіна, В.В.Мавродина, П.П.Музиченка, О.Г.Мурашина, М.І.Настюка, О.І.Неліна, В.Т.Пашуто, Л.Л.Потарикіної, М.Д.Приселкова, П.М.Рабіновича, Б.А.Рибакова, А.Й.Рогожина, В.П.Самохвалова, І.П.Сафронова, О.Ф.Скакун, М.М.Страхова, В.Я.Тація, Б.Й.Тищика, І.Б.Усенка, В.А.Чеховича, О.О.Шевченка, Ю.С.Шемшученка, С.В.Юшкова та інших.

Наукова новизна даного дисертаційного дослідження конкретизується у наступних наукових положеннях та висновках:

- досліджені процеси систематизації та уніфікації законодавства у другій чверті ХІХ сторіччя (завершення поширення в Україні російського законодавства і знищення самобутності українського права);

- розглянуті правові зміни, що мали місце, коли Україна стає невід’ємною частиною Російської імперії;

- проаналізовано крізь призму позитивізму “українське право” (комбінацію українсько-литовського права);

- розглянуті джерела права Лівобережної України, що стали підґрунтям в роботі Комісії складання законів та ІІ Відділення царської канцелярії;

- доведено, що особливі постанови для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях “Зводу законів цивільних” 1842 року не відповідали “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”, підготовленого ІІ Відділенням царської канцелярії під керівництвом М.Сперанського;

- проаналізовано природу норм “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”, основною складовою якого був Литовський Статут 1588 року у польській редакції;

- прослідковано тотожність особливих для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях норм “Зводу законів цивільних” 1842р. та “Зводу місцевих законів західних губерній” 1838 року;

- виокремлено інкорпорацію, як вид систематизації законодавства Лівобережної України, проведену ІІ Відділенням царської канцелярії, суть якої полягає у зібранні у “Зводі законів цивільних” 1842 р. норм загальноімперського права, а також частково норм “Західного Зводу” та норм Литовського Статуту з цивільного права без внесення змін у нормативно-правовий зміст відповідних актів.

В дисертаційному дослідженні вперше здійснено спробу дослідити “Проект особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”, довести на підставі застосування відповідної до характеру даного історико-правового дослідження методології перервність функціонування і застосування українського права у другій чверті ХІХ століття; визначити закономірність поширення на Україну російського законодавства; з’ясувати важливі чинники, що вплинули на розробку “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”.

Теоретичне значення отриманих результатів полягає в тому, що сформульовані у дисертаційній роботі висновки та теоретичні положення здатні сприяти подальшому розвитку науки історії держави і права. Проведений у роботі аналіз нормативно-правових актів дозволяє виявити розбіжності особливих постанов для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях “Зводу законів цивільних” 1842 року та “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”, простежити способи систематизації законодавства, еволюцію ідеї “кодифікувати національне право” в ідею “”інкорпорувати загальноімперське право”.

Зроблені у процесі дослідження висновки дають змогу розширити рамки даної проблематики, висвітлити історичні етапи розвитку системи законодавства Лівобережної України, виробити нові напрямки наукового пошуку. Подані аргументи, узагальнення, оцінка нормативних актів дозволяють поглибити знання про особливості становлення права України, диференційовано підійти до аналізу формування державної правової системи.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що сформульовані положення, висновки про генезис, характерні риси, історичні етапи формування законодавства Лівобережної України та його особливості можуть допомогти у виборі оптимальних шляхів та уникнути негативних тенденцій та явищ підчас розробки та проведення правової реформи в Україні.

Практичне значення дослідження полягає у введенні до наукового обігу великого обсягу раніше невідомих широкому загалу науковців архівних документів, нормативно-правових актів досліджуваного періоду, приверненні уваги дослідників до необхідності ґрунтовного всебічного вивчення історико-правової спадщини періоду імперської доби.

Опрацьовані у дисертаційному дослідженні матеріали, теоретичні положення можуть бути використані у навчальному процесі при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників, спецкурсів, хрестоматій з “Історії держави і права України”, при підготовці навчально-методичної літератури та лекційних занять із вказаних дисциплін.

Особистий внесок аспіранта. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою. Сформульовані основні положення, які характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів є особистим внеском аспіранта у дослідження означеної проблеми.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки, що містяться у роботі, обговорювалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка та кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Академії муніципального управління міста Києва. Результати дослідження застосовуються у навчальному курсі з історії держави і права України в Академії муніципального управління міста Києва.

Головні ідеї дослідження були викладені у доповідях на наступних науково-практичних конференціях та семінарах: Науково-практичний семінар аспірантів КНУ ім. Т.Шевченка 10.2001 р., Науково-практична конференція студентів і аспірантів КНУ ім. Т.Г.Шевченка 11.2002р.; Міжнародна наукова конференція “Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України” у Дніпропетровську 02.2003р.

Результати дослідження знайшли відображення у 4 (чотирьох) публікаціях, які є статтями у наукових фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації зумовлена предметом, метою, завданням та логікою дослідження обраної теми, яка формувалась на основі послідовного розвитку історичних подій. Дисертація складається зі вступу, 2 розділів, 4 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 177 сторінок тексту, 7 сторінок додатку та 13 сторінок використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано положення, що зумовлюють наукову новизну роботи , розкрито об’єкт та предмет дослідження, викладено мету, наукові завдання, методологічні основи дисертації, практичне значення дисертації, вказано на апробацію та публікації результатів дослідження.

Перший розділ дисертації “Історіографічні та методологічні проблеми систематизації українського права” присвячений історіографії вивчення українського права, зокрема, у складі західноруського права. Автор висвітлює різноманітні підходи науковців ХІХ-ХХ сторіч щодо розуміння західноруського права, визначає межі та час його чинності, доводить необхідність його загального систематичного огляду, визначає зв’язок західноруського права з давньоруським; визначає шляхи формування литовсько-українського права у порівнянні з іншими видами західноруського права, формулює визначення “українського права” як органічне поєднання давньоруського та литовського права, визначає географічну територію поширення українського права, а саме: Полтавщина, Чернігівщина й Новгород-Сіверщина. Перший розділ складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1 “Історіографія вивчення українського права та його систематизації” визначає шляхи формування концепції західноруського права, наукове дослідження якого почалося після поділів Польщі у ХVШ сторіччі польськими та російськими науковцями. Згодом справжнім осередком досліджень литовсько-польсько-руської історії, в тому числі правової, став Віленський університет. Українське право було об’єктом дослідження науковців Дерптського університету на початку ХІХ сторіччя. З середини ХІХ сторіччя їм на зміну прийшли російські історики права. Їх настановлення – розглядати княжу Київську Русь як початковий період в розвиткові російської нації, а Велике князівство Литовське як другу і певний час рівнорядну Москві російську державу – були скрізь хибні. Це не могло не відбитися й на якості наукових праць, в яких правові норми й інститути українських і білоруських земель механічно з’єднувалися з одмінними правовими нормами й інститутами російського права. Спеціальне ж завдання щодо дослідження західноруського права висувалося перед новоствореним Київським університетом св. Володимира, який, за задумами влади, мав стати джерелом відродження руської народності в “ополяченому” краї, міцним оплотом русифікаторської політики.

Початок власне історико-правових досліджень пов’язаний, передовсім, з ім’ям Г.М.Даниловича. Його наступником по університетській кафедрі був М.Д.Іванішев, якому вдалося привернути увагу до історії західноруських земель своїх учнів, а згодом університетських професорів і талановитих вчених – М.Ф.Владимирського-Буданова та Ф.І.Леонтовича. Їхній внесок у дослідження історії західноруського права дав підставу назвати їх фундаторами нової західноруської школи в історико-юридичній науці. Потім основні наукові ідеї школи були підтримані і розвинуті новим поколінням вчених юристів, учнів М.Ф.Владимирського-Буданова – М.М.Ясинським, М.О.Максимейком, О.О.Малиновським, Г.В.Демченком. Певний внесок у розвиток цих досліджень зробив і учень Ф.І.Леонтовича – Ф.В.Тарановський. Як академік ВУАН, він був першим головою академічної Комісії для виучування історії західноруського та українського права.

У творах цієї школи ми можемо відчути швидке народження окремої історії українського права, яка свій початок може вести від тих українських дослідників, котрі в кінці ХІХ і на початку ХХ ст.ст. започаткували вивчення історії права Гетьманської України. До таких вчених треба зарахувати Д.Міллєра, О.Лазаревського та пізніших членів Української Академії Наук М.Василенка та М.Слабченка.

Постановлена чітко у програмовій статті (1904 р.) та перекладена послідовно у курсі “Історії України-Русі” академіком М.Грушевським теза про цілком окремий шлях історичного розвитку кожного з східнослов’янських народів відкрила нові й широкі перспективи і перед наукою історії українського права, яка мала перекласти окреме і самостійне дослідження історії розвитку юридичних норм і інститутів на протязі всіх періодів історичного шляху українського народу.

На цей шлях наука історії українського права вступила після 1917 року. До 2-ї світової війни існувало три основних осередки вивчення історії українського права. Один з них був у Галичині та представлявся проф. д-ром М.Чубатим, проф. д-ром І.Крип’якевичем, В.Заїкиним, пізніше д-ром Я.Падохом та іншими. Другим науковим центром була Прага, як осередок української еміграції після поразки визвольних змагань. Цей осередок дав проф. Лащенка та проф. А.Яковліва. Третім і найбільшим осередком вивчення історії українського права стала Українська Академія наук у Києві, що у 1920 році заснувала Комісію для вивчення історії українського права. Ця комісія, очолювана академіком М.Василенком, згромадила в своїх рядах цілу низку вчених істориків права (до неї входили проф. М.Максимейко, академіки О.Малиновський і М.Слабченко, І.Черкаський, Л.Окиншевич, С.Борисенок, В.Гришко та інші).

Першу спробу дослідити питання кодифікації права України у першій половині ХVІІІ ст. здійснив учень проф. С.В.Юшкова – В.Д.Мєсяц. Окремі питання історії дореволюційного права України висвітлені у роботах професорів С.В.Юшкова, К.А.Софроненко, С.Ф.Кечекьяна, Б.М.Бабія, П.Ф.Щербини, доцентів А.І.Пашука та А.Б.Дубровіної. Фундаментальне дослідження історії кодифікації права України провели проф. А.П.Ткач і О.І.Нелін. Їхніми працями власно і завершується по досліджуваній проблемі радянська історіографія.

Останнім часом зроблено нові спроби відтворити історичну дійсність. Йдеться, насамперед, про дослідження Н.М.Яковенка, Ф.М.Шабульди, О.Ф.Скакун, Г.Д.Гончаренка, І.Б.Усенка, Е.Г. Циганкової, Т.І.Бондарук.

У підрозділі 1.2 “Теоретико-методологічні засади дослідження систематизації українського права”. Головним методом у дисертаційному дослідженні є діалектичний метод. Він дає можливість бачити явище у розвитку. Історична довідка розвитку українського права виявляє наступну закономірність, що будь-який союз держав призводить до поступової уніфікації законодавства. Так ставлення до української правової культури в Литві і Польщі було неоднакове. Польська правова система спрямовувалася на поглинання українського права, відбиваючи в цьому процесі відверто колонізаторську політику. Система литовського права, навпаки, запозичувала українське право. Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, “руські” (українські) правові норми тощо, а тому і перетворилась поступово на Литовсько-Руську державу.

Юридичний метод в процесі конкретизації понять литовського, литовсько-руського, литовсько-білоруського, західноруського права формує нове поняття українського права з урахуванням його особливостей, які визначаються історичними умовами. Отже, українське право – це система звичаєвих та правових норм, що була створена на основі “Руської Правди”, найкращим чином збережена у Литовському Статуті та була чинна на території Лівобережної України до 1842 року, року введення в дію “Зводу законів Російської імперії”.

Цей розділ висвітлює причини, що зумовили потребу впорядкування норм права Лівобережної України зокрема та Російської імперії в цілому в контексті дослідження загальних закономірностей політичного, історичного, соціального, економічного світу, буття та мислення.

Другий розділ дисертації “Особливості систематизації законодавства Лівобережної України” складається з двох підрозділів. У ньому розглядається процес систематизації ІІ Відділенням царської канцелярії законодавства Лівобережної України.

Підрозділ 2.1 “Джерела права Лівобережної України, які були розглянуті ІІ Відділенням царської канцелярії” визначає джерела права, які були чинні на Лівобережжі та з’ясовує причини застосування ІІ Відділенням царської канцелярії Литовського Статуту при створенні “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”.

На першому місці серед джерел стоїть Литовський Статут. Але виникає питання: який саме Статут та якої редакції? Вперше був складений та набрав законної сили у 1529 р. так званий “Старий Статут”, що був чинний до 1566 р. У 1566 р. був ухвалений новий, ІІ-й Статут, що звався “Волинським”, бо був призначений, між іншим, до вжитку на Волині. ІІІ-й Статут затверджено у 1587 р. та він набрав обов’язкової сили у 1588 р. на території Литовської держави, в тому числі і на українських землях, що після Люблінської Унії 1569 р. були інкорпоровані Польщею. Три редакції Статуту були написані офіційною для тих часів “руською” мовою, яка найближче стояла до тогочасної української літературної мови. З доруки польської влади у 1614 р. Литовський Статут перекладено польською мовою, не досить справно, додано цитати з польських Конституцій й давніх польських кодексів та багато разів протягом ХVII-XVIII ст. передруковано. Підчас дослідження було з’ясовано, що Литовський Статут 1588 р. мав декілька видань різними мовами. Зокрема, видання братів Мамоничів “руською” мовою та польські видання Статуту, а також переписані його переклади. Що ж стосується ІІ Відділення царської канцелярії, то внаслідок рідкісності видань братів Мамоничів, воно вирішило користуватись польським текстом Литовського Статуту, про що свідчить факт перекладу Статуту з польської на російську мову, злагодженого ІІ Відділенням, а також цитування ним Статуту по артикулах та параграфах, а останніх у виданні Мамоничів не було.

Литовський Статут – це своєрідне завершення попереднього процесу уніфікації різних правових систем давніх руських земель з національним литовським правом. Замість різноманітного місцевого права: Волинського, Київського тощо, вперше утворено загальне “посполите” право для всіх частин Литовської держави. В цьому об’єднаному праві значну частину займали давні українські звичаєві норми, стверджені земськими привілеями, що ще у ХІІ ст. були зафіксовані в “Руській правді”, та процесуальні звичаї українських народних (копних) судів. Тому Литовський Статут був такий близький до правосвідомості українського народу й був прийнятий в Україні, як своє власне національне право.

Німецьке право було представлено у наступних працях: “Зерцало Саксонів” П.Щербича, яке містить в собі переказ норм Sachsenspiegel з латинського перекладу М.Яскера; “Хелмінське право” П.Кушевича; “Порядок судів міського права Магдебурзького” Б.Гроїцького. Враховуючи факт, що це свого роду юридичні посібники, а не санкціоновані державою нормативно-правові акти, загальноімперська Комісія складання законів прийняла рішення скасувати чинність цих джерел права на території України.

Звичай Комісією складання законів та ІІ Відділенням царської канцелярії взагалі не розглядався як джерело права.

Отже, російська Комісія складання законів в результаті опрацювання та аналізу джерел українського права дійшла висновку, що Литовський Статут є основним джерелом українського позитивного права, і що саме його норми мають бути покладені в основу особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній. Цей висновок Комісії складання законів збігається з думкою М.Ф.Владимирського-Буданова та Ф.І.Леонтовича, які вважали, що Литовський Статут є суто українським джерелом права, оскільки останній у свій час увібрав питому вагу норм “Руської Правди”.

Підрозділ 2.2 “Проект особливих постанов для Полтавської та Чернігівської губерній” зазначає які саме норми Литовського Статуту стали джерелом окремо кожної постанови “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”; порівнюються норми “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній” та особливі для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях постанови “Зводу законів цивільних”. Результатом чого є встановлення розбіжності між “Проектом” та “Зводом”. Відмінність полягала в тому, що зі 186 параграфів “Проекту” 66 параграфів не ввійшли до “Зводу законів”.

В результаті співставлення статей Х тому, що були вперше введені у виданні Зводу законів 1842 року та збереглись до 1900 року, із “Західним Зводом місцевих законів”, виявлено, що лише 9 самостійних статей та деякі “пункти” інших статей не були взяті з “Західного Зводу”, у тому розумінні, що в останньому не зустрічалися аналогічні постанови. Інші же сорок чотири статті були взяті або дослівно з Західного Зводу, або являли собою переказ його відповідних постанов, або якусь іншу їх редакційну обробку. Та при цьому, це статті дуже просторі, в яких під одним номером визначався, наприклад, весь порядок успадкування.

Джерелом “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній” був Литовський Статут, оскільки зі 186 параграфів 129 параграфів мали посилання на Литовський Статут. А джерелами особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній “Зводу законів цивільних” 1842 р. були Литовський Статут та “Західний Звід місцевих законів”.

У висновках роботи здійснені загальні підсумки дослідження, основні з яких вирішують поставлені наукові завдання. Найбільш вагомими висновками можна вважати наступні:

1. Українське право – це відмінна від інших система права. ЇЇ ознаками є походження від давньоруського права, імплементація з литовським правом, поширення на Полтавщину, Чернігівщину й Новгород-Сіверщину.

2. Українське право, яке своїми коріннями сягає “Руської Правди”, тривалий час зберігалося у Литовському Статуті. Тому литовське законодавство, а саме Литовські Статути, доцільно вважати єдиним головним джерелом українського позитивного права.

3. Підчас вивчення Комісією складання законів та ІІ Відділенням царської канцелярії джерел права Лівобережної України було з’ясовано, що на її території одночасно використовувались Литовські Статути різних редакцій та у різних перекладах.

4. При складанні “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній” був застосований Литовський Статут 1588 року в польському перекладі.

5. Німецьке право було представлене на території України у працях П.Щербича, М.Яскера, П.Кушевича, Б.Гроїцького, які були юридичними посібниками, а не санкціонованим державою нормативно-правовими актами.

6. Всі джерела магдебурзького права на Україні були скасовані в результаті опрацювання та аналізу загальноімперською Комісією складання законів. Підставою цьому була відсутність офіційних, санкціонованих державою джерел магдебурзького права.

7. Звичаєве право Лівобережної України взагалі не розглядалось російською Комісією складання законів та ІІ Відділенням царської канцелярії як джерело права. Причиною цьому було визнання російською владою лише офіційно затверджених державою нормативно-правових актів.

8. “Проект особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній” відображав норми національного права в більшому обсязі ніж особливі постанови для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях “Зводу законів цивільних”, оскільки джерелом “Проекту” в основному був Литовський Статут.

9. Порівняння статей Х-го тому “Зводу законів” із “Західним Зводом місцевих законів” показує, що з 53 статей 44 статті співпадали. Отже, в якості джерела ІІ Відділення царської канцелярії також використало “Західний Звід законів”. З цього випливає, що кожний крок в роботі Комісії складання законів та ІІ Відділення царської канцелярії був спрямований на обмеження чинності або скасування національного права.

10. Результатом роботи ІІ Відділення царської канцелярії під керівництвом М.М.Сперанського стало зібрання норм “Західного Зводу” та частково норм Литовського Статуту з цивільного права без внесення змін у нормативно-правовий зміст відповідних актів. Це свідчить про те, що у 1842 році відбулась інкорпорація, а не кодифікація, як ми звикли вважати. Оскільки кодифікація передбачає суттєву переробку, зміну відповідного змісту норм та оновлення норм певної галузі.

11. “Звід законів Російської імперії” є апогеєм розвитку абсолютизму, своєрідним вінцем, що призвів майже до повної ліквідації самобутнього українського права.

Основні положення дисертації викладено у наступних публікаціях:

1. Клименко О. “Формування українського права та його взаємодія з іншими правовими системами” // Право України. № 9, 2001. С. 85-88.

2. Клименко О. “Еволюція прав людини: на прикладі Лівобережної України у першій половині ХІХ ст.” // Право України. № 6, 2002. С. 140-143.

3. Клименко О.В. “Про розповсюдження магдебурзького права в українських містах” // Держава і право. Збірник наукових праць. Спецвипуск. Київ-Дніпропетровськ, 2003. С. 414-415.

4. Клименко О.В. “Історико-правовий аналіз перекладів Литовського Статуту” // Вісник академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. № 5, 2003. С. 168-171.

Клименко О.В. Систематизація права Лівобережної України

у другій чверті ХІХ сторіччя. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних та правових учень. – Інститут законодавства Верховної Ради України. – Київ, 2004.

Дисертацію присвячено дослідженню систематизації права Лівобережної України у другій чверті ХІХ сторіччя.

Автор висвітлює історіографію вивчення українського права, зокрема, у складі західноруського права, наводить різноманітні підходи науковців ХІХ-ХХ сторіч щодо розуміння західноруського права, визначає межі та час його чинності, доводить необхідність його загального систематичного огляду, обгрунтовує зв’язок західноруського права з давньоруським; визначає шляхи формування литовсько-українського права у порівнянні з іншими видами західноруського права, формулює визначення “українського права” як органічне поєднання давньоруського та литовського права, зазначає географічну територію поширення українського права, а саме: Полтавщина, Чернігівщина й Новгород-Сіверщина.

В дисертації проводиться аналіз джерел права, які були чинні на Лівобережжі та з’ясовуються причини застосування ІІ Відділенням царської канцелярії Литовського Статуту при створенні “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”. Автор розглядає даний “Проект”, вказує джерело кожного параграфа “Проекту” та з’ясовує, що його основою став Литовський Статут. Але у порівнянні особливих постанов для Полтавської та Чернігівської губерній “Зводу законів цивільних” 1842 р. із “Зводом місцевих законів західних губерній” 1839 р. спостерігається багато подібностей, що свідчить про те, що основою особливих постанов для Полтавської та Чернігівської губерній “Зводу законів цивільних” 1842 р. став не “Проект особливих постанов для Полтавської та Чернігівської губерній”, а “Звід місцевих законів західних губерній” 1839 р.

Ключові слова: західноруське право, українське право, “Проект особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”.

Клименко Е.В. Систематизация права Левобережной Украины во второй четверти ХІХ столетия. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Институт законодательства Верховного Совета Украины. – Киев, 2004.

Диссертация посвящена исследованию систематизации права Левобережной Украины во второй четверти ХІХ столетия.

Автор освещает историографию изучення украинского права, вчастности, в составе западнорусского права, приводит разнообразные подходы ученых ХІХ-ХХ столетий касательно толкования западнорусского права, определяет границы и время его действия, доказывает необходимость его общего систематического обозрения, обосновывает связь западнорусского права с древнерусским; определяет пути формирования литовско-украинского права в сравнении с другими видами западнорусского права, формулирует понятие “украинского права” как органичное соединение древнерусского и литовского права, определяет географическую территорию распространения украинского права, а именно: Полтавщина, Черниговщина и Новгород-Северщина.

В диссертации проводится анализ источников права, которые были действующими на Левобережье и выясняются причины использования ІІ Отделением царской канцелярии Литовского Устава при создании “Проекта особых постановлений для Полтавской и Черниговской губерний”. Автор рассматривает данный “Проект”, указывает источник каждого параграфа “Проекта” и выясняет, что его основой стал Литовский Устав. Но в сравнении особых постановлений для Полтавской и Черниговской губерний “Свода законов гражданских” 1842 г. со “Сводом местных законов западных губерний” 1839 г. наблюдается сходство, что сведетельствует о том, что основой особых постановлений для Полтавской и Черниговской губерний “Свода законов гражданских” 1842 г. стал не “Проект особых постановлений для Полтавской и Черниговской губерний”, а “Свод местных законов западных губерний” 1839 г.

Ключевые слова: западнорусское право, украинское право, “Проект особых постановлений для Полтавской и Черниговской губерний”.

Klymenko O.V. Law systematization of the left-bank Ukraine

in the second quarter of the 19th century. – Manuscript.

Thesis for a Candidate of Jurisprudence in specialty 12.00.01 – theory and history of State and Law; history of political and juridical science. – Institute of legislation of Verkhovna Rada. – Kyiv, 2004.

Thesis is devoted to the research of law systematization of the left-bank Ukraine in the second quarter of the 19th century.

The author elucidates the historiography of Ukrainian law study composed of West-Russian Law, cites different approaches of scientists of the 19th-20th centuries concerning the West-Russian law conception, determines the limits and the time of its effect, proves the necessity of its general systematic survey, confirms a connection of the West-Russian law with the Old-Russian law. The writer also determines the ways of Lithuanian-Ukrainian law development in comparison with the other types of the West-Ukrainian law, formulates the definition of “Ukrainian law” as an organic union of the Old-Russian and Lithuanian law, marks the geographical territory of Ukrainian law extension, namely Poltavschyna, Chernigivschyna and Novgorod-Siverschyna.

The research of law sources that were valid on the territory of the left-bank Ukraine is carried out in the thesis. Also the reasons why the second “Department” of tsar’s chancellery applied Lithuanian Statute in the “Special decree project for Poltavska and Chernigivska provinces” are clarified. The author examines the given “Project”, points out the source of the very paragraph of the “Project” and clarifies that Lithuanian Statute served as a basis for it. But we can observe a lot of similarities comparing Special decrees for Poltavska and Chernigivska provinces of “Code of civil law”,1842 with “Code of law for west provinces”, 1839. That fact certifies that not “Special decree project for Poltavska and Chernigivska provinces”