КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Комар Олена Вікторівна

УДК – 165.1

ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОПОЗИЦІЙНОГО ЗНАННЯ В СУЧАСНІЙ АНАЛІТИЧНІЙ ЕПІСТЕМОЛОГІЇ

Спеціальність 09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Дем'янов Володимир Олександрович,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, доцент кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Рижко Володимир Антонович,

Центр гуманітарної освіти НАН України,

директор

кандидат філософських наук, доцент

Рубанець Олександра Михайлівна,

Національний технічний університет України

„Київський політехнічний інститут”,

доцент кафедри філософії

Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, м. Київ

Захист відбудеться „15” листопада 2004 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ім. М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий „14” жовтня 2004 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.В. Караульна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Ідея обґрунтування є центральною для аналітичної епістемології: донедавна сама епістемологія в аналітичній традиції розглядалась як теорія обґрунтування. Усталений евіденціалістський характер інтерпретації проблеми обґрунтування обумовлювався не лише тричленною концепцією пропозиційного знання як істинного обґрунтованого переконання, але й сукупністю установок, таких як нормативізм, суб'єктоцентризм та інтерналізм, що визначають класичний тип епістемології. Починаючи з кінця 70-х років під впливом як внутрішньої, так і зовнішньої критики, а також інспіроване швидким розвитком когнітивних наук, які досліджують пізнання з наукової точки зору, відбувається виокремлення некласичного епістемологічного типу, що має яскраво виражену екстерналістську дескриптивістську спрямованість.

Якщо традиційний розгляд проблеми обґрунтування концентрується лише на нормативному рівні, то сучасні тенденції вимагають визначення застосовності поняття обґрунтування до дескрипції епістемічної поведінки суб’єкта. Звернення до процесуального рівня утворення пропозиційного знання та епістемічної діяльності суб'єкта є характерною рисою некласичної аналітичної епістемології – на відміну від формального та концептуального аналізу декларативного знання, притаманного класичному типу епістемології. У результаті такої зміни акцентів постає проблема надання поняттю обґрунтування нової інтерпретації, відмінної від традиційного евіденціалізму. Водночас суто дескриптивістське тлумачення обґрунтування нівелює його епістемічний зміст, а, отже, або створює скептичні підстави для оцінки некласичної епістемології, що його використовує, або породжує сумнів у необхідності самого обґрунтування. Наслідками такої ситуації є наявність, по-перше, сукупності несумісних за ідейними джерелами та ставленням до ідеї обґрунтування епістемологічних теорій (фундаменталізму, контекстуалізму, релаєбілізму та ін.), по-друге – протилежних концепцій знання та обґрунтування (інтерналістської та екстерналістської), по-третє – різних оцінок статусу епістемології (від збереження нею status quo до остаточної елімінації теорії пізнання). Таким чином, існує нагальна потреба у з'ясуванні нормативної функції обґрунтування і встановлення її зв'язку з проблемою зміни загальних епістемологічних засад. Цим обумовлюється актуальність обраної для дослідження теми, у якій ідея обґрунтування розглядається з позиції сучасних епістемологічних теорій у контексті вирізнення інтерналістського та екстерналістського підходів до тлумачення знання.

Ступінь наукової розробки проблеми. Переважна більшість праць, написаних у рамках аналітичної епістемології, якщо вони претендують на повноту і завершеність, не можуть залишити поза увагою проблему обґрунтування, що в умовах впливовості аналітичної традиції у світовій філософській спільноті є причиною наявності великого масиву критичної неаналітичної літератури, який постійно зростає, досить активно поповнюючись останніми роками, в тому числі російськими та українськими дослідженнями. Однак нерівноцінність значення теоретичного змісту та резонансності різних робіт, а також ступеню їх безпосереднього зв’язку з темою і завданнями нашого дослідження дозволяє виділити чотири головні групи праць, перші дві з яких складають дослідження у царині аналітичної філософії.

До першої групи, яка становить джерельну базу і теоретичну основу дослідження, належать роботи аналітичних філософів, що є авторами традиційних (або наближених до традиційних) теорій обґрунтування: В.Альстон, Р.Ауді, Л.Бонжур, А.Данто, К.Жене, Дж.Корнман, К.Лерер, П.Моузер, Дж.Паппас, М.Свейн, Е.Соса, Р.Фелдман, Р.Ф'юмертон, Ґ.Харман, Р.Чізхолм, Р.Фолі та нетрадиційних теорій обґрунтування (використання терміну „обґрунтування” (justification) у яких суттєво різниться): Д.Анніс, Д.Армстронґ, Р.Брендом, А.Ґолдман, Н.Ґудмен, Д.Девідсон, Дж.Денсі, К.Дероуз, Ф.Дрецке, В.Квайн, П.Кляйн, С.Коген, Х.Корнбліф, Р.Меєрс, Р.Нозік, Дж.Поллок, П.Стросон, С.Хаак, Дж.Хардвіґ, Д.Хендерсон, Ф.Шмітт.

До другої групи входять праці аналітичних філософів, що не створили власних завершених теорій обґрунтування, однак участь яких в епістемологічних дебатах довкола актуальних питань обґрунтування (М.Каплан, С.Сартвелл), інтерналізму та екстерналізму (М.Берґман, М.Девіс, Дж.Квенвіґ, Дж.Сеннет, С.Хетерінгтон), пропозиційного знання (Дж.Дреер, Б.Рассел, Я.Хінтікка), нормативності епістемічних термінів (Ґ.Бейкер, Л.Вітгенштайн, Ґ.Еббс, С.Кріпке, П.Хакер) тощо сприяла уточненню і вдосконаленню обговорюваних позицій, почасти маючи наслідком якщо не вирішення існуючих проблем, то щонайменше розкриття нових ракурсів їх дослідження. Яскравим прикладом таких робіт є стаття Е.Ґеттіера, що висувала всього лише контрприклади проти традиційної тричленної концепції знання, натомість сама стала предметом загального обговорення, породивши однойменну проблему. Серед інших представників цієї групи варто згадати дослідження Ґ.Акстелла, К.Баха, Л.Заґжебскі, К.Кацоффа, А.Плантінґи, А.Танесіні, Р.Фьорта, які розвивають ідею соціальної обумовленості знання, розглядаючи обґрунтування у контексті „етики переконань” як систему правил та надання переконанням позитивного епістемічного статусу. Актуалізації скептичної проблематики у вигляді створення скептичних аргументів у їхньому зв'язку з ідеєю обґрунтування сприяли праці Дж.Адлера, М.Вільямса, Б.Страуда, П.Унгера, Р.Фоґеліна.

Третю групу складають праці критиків аналітичної епістемології як такої та ідеї обґрунтування зокрема, а також праці вітчизняних і російських дослідників у галузі філософії і методології науки, логіки та теорії пізнання, співвіднесення з ідеями яких дозволило обґрунтувати релевантність обраної для дослідження теми. Згадана критика пов'язана зі спробою переоцінки ролі епістемології та її засад (Р.Ґренді, К.Елґін, Дж.Кім, Р.Рорті, Дж.Руні, Ч.Тейлор, С.Хаак, Я.Хакінґ, П.М.Чорчленд), а також із спробами пов'язати критику ідеї обґрунтування з фундаменталістським проектом (К.-О.Апель), метафізичною ідеєю істини та реалізмом (Х.Патнем), репрезентаціоністською концепцією свідомості (К.Поппер), змішанням фактуального і ціннісного рівнів (І.Лакатос). Праці цих дослідників дозволили розглянути проблему обґрунтування на метаепістемологічному рівні через співвіднесення її з необхідністю реконструкції теорії пізнання та виокремлення класичного і некласичного типів епістемології (В.Лекторський). Обґрунтування необхідності виділення постнекласичного типу в аналітичній епістемології стало можливим завдяки розробкам поняття постнекласичної науки (І.Добронравова), дослідження типів наукової раціональності і принципів пізнання (М.Бургін, І.Добронравова, Л.Дротянко, А.Ішмуратов, В.Кузнєцов, М.Попович, Б.Пружинін, В.Рижко, І.Хоменко, В.Чуйко, В.Швирьов).

Вітчизняні і російські дослідники значну увагу також приділяють можливості нового осмислення творів „класиків” аналітичної думки (зокрема, „скептичного парадоксу” Л.Вітгенштайна – А.Грязнов, М.Козлова, З.Сокулер) або виокремлення нових типологічних рис теорії пізнання, лише інколи відзначаючи особливості саме аналітичної епістемології (Л.Мікешина, В.Лекторський). Розробка епістемологічного поняття обґрунтування уможливлюється завдяки ґрунтовним дослідженням проблеми обґрунтування в логіці і методології науки А.Конверського, Є.Нікітіна і В.Смірнова.

До четвертої групи включені праці філософів і науковців (Ф.Варели, Е.Глазерсфельда, Д.Кемпбелла, К.Лоренца, У.Матурани, Ж.Піаже, К.Поппера, Г.Фоллмера), які формують засади еволюційного підходу до розуміння феномену пізнання. Когнітивні аспекти пізнання також досліджували Дж.Андерсон, Є.Іщенко, В.Лазарєв, О.Кєзін, О.Кричевець, І.Меркулов, У.Найссер, В.Петрушенко, Б.Пружинін, О.Рубанець, Р.Солсо, Дж.Фодор та ін. Хоча ідеї еволюційної епістемології і конструктивізму стають дедалі актуальнішими, про що свідчить поява численних досліджень (праці І.Меркулова, В.Садовського, С.Цоколова; публікація збірок „Эволюция, культура, познание”, „Эволюционная эпистемология и логика социальных наук”), нині майже відсутні спроби їх адаптації для вирішення позагенетичних і позадескриптивних епістемологічних проблем (за винятком праць Л.Мікешиної, в яких, однак, розглядається герменевтична, а не аналітична епістемологія). Практично не розробленою залишається й ідея релевантності еволюційної теорії пізнання щодо проблеми обґрунтування (нормативні питання її представниками найчастіше просто ігноруються). З огляду на стан вивчення проблеми обґрунтування та появу когнітивних та епістемологічних досліджень процесуального рівня пропозиційного знання, вбачається доцільним розгляд теми дослідження: обґрунтування пропозиційного знання у класичних та некласичних аналітичних епістемологічних теоріях.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконувалась у межах досліджень, які проводить кафедра філософії філософського факультету в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України”, НДР № 01БФ041–01 „Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Об’єктом дослідження є пропозиційне знання у вербалізованих формах.

Предметом дослідження є обґрунтування пропозиційних суджень, що розглядається у двох аспектах: як умова визначення пропозиційного знання — епістемологічний аспект, як загальна епістемологічна засада — метаепістемологічний аспект.

Метою роботи є визначення особливостей нормативного та дескриптивного епістемологічних досліджень у зв'язку зі зміною розуміння обґрунтування в сучасній аналітичній епістемології.

Для досягнення мети слід вирішити наступні завдання:—

встановити, чи є обґрунтованість переконання необхідною умовою визначення чи функціональною умовою реалізації знання;—

розглянути проблему реконструкції епістемології у її зв’язку з проблемою обґрунтування та встановити наслідки зміни статусу теорії пізнання і роль обґрунтування для останньої;—

виділити і окреслити екстерналістський та інтерналістський підходи до проблеми обґрунтування, дати оцінку сучасним епістемологічним теоріям згідно з виділеним критерієм;—

проаналізувати особливості нормативного та дескриптивного епістемологічних досліджень, показати зв’язок між дескриптивним характером теорії та нівеляцією значення обґрунтування; визначити місце обґрунтування у нормативних теоріях і місце нормативності в теорії пізнання;—

виявити методологічні засади провідних аналітичних концепцій обґрунтування;—

сформулювати принципи когнітивно-психологічного, епістемічного та соціального обґрунтування.

Обраний напрям дослідження — сучасні аналітичні епістемологічні концепції — визначає його теоретико-методологічну основу. Звернення до аналітичної традиції обумовлене тим, що саме у межах аналітичної епістемології продовжується розробка традиційної проблематики, що пов'язує обґрунтування з умовами визначення пропозиційного знання, причому без обмеження останнього рамками наукового знання. Методологічні засоби, які використовує аналітична філософія, досі видаються плідними для розкриття змісту центральних понять теорії пізнання. Водночас обмеження, які накладає використання суто аналітичної методології, можуть бути подолані лише шляхом залучення теоретико-методологічних напрацювань у галузі когнітивних наук, еволюційної теорії та інших позафілософських сфер дослідження знання. Окрім того, методологічні засади роботи складаються під впливом праць вітчизняних дослідників у галузі методології наукового пізнання та епістемології (І.Добронравової, А.Ішмуратова, К.Жоля, А.Конверського, А.Лоя, М.Поповича, В.Рижка, О.Рубанець, І.Хоменко, В.Чуйка та інших). Аналітичний метод, метод концептуального аналізу мовних виразів доповнюється компаративним методом.

Наукова новизна дослідження визначається запропонованою трирівневою концепцією обґрунтування, що складається з когнітивно-психологічного, епістемічного і соціального рівнів. Евристичне значення цієї концепції виявляє себе в конструктивному подоланні протиставлення екстерналізму та інтерналізму щодо обґрунтування. Концепція розкривається наступними положеннями, що містять елементи новизни :—

доведено, що обґрунтування є необхідною умовою не лише визначення, але й реалізації пропозиційного знання; запропоновано референційну модель прагматичного визначення знання як варіант вирішення проблеми Ґеттіера;—

продемонстровано, що застосування еволюціоністської ідеї про пізнання як форму адаптації є засобом вирішення не лише проблем реалізму, але й позитивного вирішення проблеми єднання нормативного та дескриптивного статусу обґрунтування. Це положення водночас виступає підтвердженням гіпотези про залежність нормативного епістемологічного дослідницького рівня від дескриптивного;—

виявлено, що можливість зняття протиставлення в дослідженнях нормативістської та дескриптивістської епістемологічних орієнтацій, а також узгодження екстерналізму та інтерналізму як підходів до обґрунтування здійснюється на основі постнекласичного типу аналітичної епістемології;—

доведено, що у межах трирівневої концепції обґрунтування можливе узгодження інтерпретацій обґрунтування пропозиційного знання (декларативної евіденціалістської та процесуальної релаєбілістської) шляхом встановлення залежності між доксастичним та процесуальними рівнями аналізу обґрунтування та їх включення у єдину нормативну модель;—

встановлено, що існує залежність між двома видами скептичних аргументів і двома підходами до розгляду проблеми обґрунтування: скептичні аргументи „трилеми Агріппи” окреслюють напрямок розвитку дослідження структури обґрунтування як основи „відповідальнісної” інтерпретації обґрунтування; „картезіанські” скептичні аргументи визначають „істиннісну” інтерпретацію обґрунтування через встановлення відношення між обґрунтуванням та істиною.

Теоретична і практична значимість дослідження. У вітчизняній філософській думці досі бракує спеціальних досліджень аналітичної епістемології, особливо новітньої, що значною мірою обумовлюється відсутністю достатньої кількості перекладів сучасних праць з актуальної епістемологічної проблематики. Враховуючи, що переклади значної частини використаного англомовного матеріалу відсутні, важливе теоретичне і практичне значення має здійснений у дисертації адекватний переклад українською мовою аналітичної термінології, а відтак, її введення у науковий обіг. Теоретична і практична значимість дослідження полягає у тому, що воно може слугувати матеріалом для подальших студій у царині аналітичної філософії, сприяє уточненню і доповненню її джерельної та методологічної бази, а також може бути використане для підготовки спецкурсів та нормативних курсів з сучасних проблем теорії пізнання та аналітичної філософії. Перспективною видається розробка на основі виробленого у дисертації підходу нормативного варіанту натуралізованої епістемології як міждисциплінарного проекту.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою автора. Висновки і положення новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертації обговорювались на засіданнях кафедри філософії, науковому семінарі кафедри філософії та методології науки, а також були оприлюднені на міжнародних наукових конференціях: „Современная логика: проблемы теории, истории и применения в науке (VII Общероссийская конференция)” (20-22 червня, 2002 р., СПб.), „Дні науки – 2002”, „Дні науки – 2003” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, „Людина – Світ – Культура” (20-21 квітня, Київ, 2004).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи відображено у 7 публікаціях, з яких 3 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 2 статті у збірниках наукових праць і 2 тез у збірках матеріалів до міжнародних конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Обсяг основного тексту становить 190 стандартних сторінок. Список використаної літератури містить 312 найменувань (з них 180 англійською мовою) і складає 26 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь розробки проблеми; визначені об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, викладено її теоретико-методологічні засади; визначені наукова новизна, теоретичне та практичне значення дослідження; наведені дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі — „Роль ідеї обґрунтування в класичній та некласичній епістемології” – визначається роль ідеї обґрунтування пропозиційних суджень у класичній та некласичній епістемології, проводиться зв'язок ідеї обґрунтування з традицією скептицизму, розкривається зміст скептичних аргументів щодо обґрунтування та особливість сучасного етапу розвитку аналітичної епістемології.

У першому підрозділі — „Проблема Ґеттіера: визначення достатніх та необхідних умов знання” — подається аналіз достатніх та необхідних умов визначення пропозиційного знання, у якості конституента якого розглядається обґрунтування у межах традиційного підходу. Вихідним елементом дослідження визначається пропозиційне знання, традиційним тричленним визначенням якого є „істинне обґрунтоване переконання”. Контрприклади, наведені Е.Ґеттіером, піддають сумніву задовільність традиційного визначення, наступна розробка проблеми піднімає питання про необхідність обґрунтування у якості складової умови визначення знання. Подано найбільш успішні варіанти вирішення проблеми Ґеттіера і запропоновано власну оцінку ролі обґрунтування у визначенні пропозиційного знання. Акцентування уваги переважно на питанні визначення умов знання є причиною недооцінки прагматичної проблеми реалізації цих умов, виявлення якої складає суттєву евристичну цінність проблеми Ґеттіера, що виражається, зокрема, у демонстрації необхідності перегляду традиційного розуміння ролі обґрунтування та його зв'язку з істиною, позаяк останнє відрізняє інтерналізм від екстерналізму. Запропонована модель референційного визначення знання є варіантом прагматичного вирішення проблеми Ґеттіера.

У другому підрозділі — „Ідея обґрунтування у традиції скептицизму” — розглядається ідея обґрунтування у традиції скептицизму. Створено класифікацію основних видів епістемологічного скептицизму та окремо виділяється скептицизм щодо обґрунтування, представлений двома видами скептичних аргументів. Першу групу скептичних аргументів становить „трилема Агріппи”, репрезентована аргументом регресу до нескінченності, аргументом довільності і аргументом хибного кола, які піддають сумніву можливість обґрунтування переконань шляхом критики структури обґрунтування пропозиційних суджень. Спроби заперечення аргументів „трилеми Агріппи” полягають у позитивному розвитку проблеми структури обґрунтування шляхом створення структурних теорій та демонстрації їх дієвості. Другу групу репрезентують „картезіанські аргументи”, які вказують на відсутність необхідного зв'язку між переконаннями про зовнішній світ та об'єктивною реальністю як вона існує незалежно від нашого пізнання, що за умови використання кореспондентної теорії істини піддає сумніву наявність зв'язку між обґрунтуванням та істиною, звідки виводиться неможливість як обґрунтування, так і емпіричного знання, яке залежить від обґрунтування. Антискептична стратегія нівеляції „картезіанських аргументів” полягає у введенні аргументу „висновку до найкращого пояснення”.

У третьому підрозділі — „Зміна статусу сучасної епістемології та проблема реконструкції її засад” — присвячено ідеї трансформації епістемології та проблемній дискусії довкола ролі поняття обґрунтування у темі „смерті епістемології”, що є розвитком метаепістемологічного скептицизму. Ідея трансформації епістемології представлена у сучасних філософських дискусіях у багатьох варіантах: від найрадикальнішого елімінативістського (П.М.Чорчленд), до більш поміркованих редукціоністських – „натуралізації” (В.Квайн) чи „соціалізації” (Р.Рорті). Наслідком критики є виділення двох епістемологічних типів – класичного та некласичного. Перший характеризується нормативізмом, критицизмом і наукоцентризмом з яскравим переважанням суб’єктно орієнтованого фундаменталізму достовірності, парадигмальними зразками для якого слугують логічні міркування (формальна парадигма) і наукове знання, що базується на фактах (змістовна парадигма). Другий відмовляється від вказаних рис, у ньому переважає психологічний дескриптивізм, йому також властиве переключення уваги з пошуку формальних умов, що задовольняють визначення і конституюють епістемічні норми, на дослідження когнітивних практик суб'єкта, відмова від традиційного фундаменталізму поруч з прийняттям бездоказових конвенційних вихідних постулатів. Критика класичного типу епістемології виявляє його обмеженість, пов'язану з неможливістю включити діяльність реального суб'єкта пізнання у пізнавальну модель, звідки випливає недооцінка динаміки пізнання разом з надмірною ідеалізацією як самого суб'єкта, так і продуктів його когнітивної діяльності; репрезентаціонізм щодо свідомості та фундаменталізм достовірності як засадничі ідеї класичного типу виявляються несумісними з ідеєю конструктивної діяльності свідомості і емпіризмом. Недосконалість некласичного підходу виявляється у наслідках, які тягне за собою дескриптивістська антинормативна переорієнтація епістемології: відмова від фундаменталізму без пропозиції реальної альтернативи означає порушення принципу структурної побудови знання; відмова від нормативізму залишає невирішеною проблему керування епістемічними правилами, крім того, як наслідок, втрачається чітка межа між епістемологією і психологією. Отже, слід говорити радше про співіснування двох епістемологічних типів, аніж про повне заміщення класичної епістемології некласичною, і про необхідність пошуку засад, на яких має здійснюватись формування когерентної епістемології нового зразка.

У другому розділі — „Основні підходи до визначення поняття „обґрунтування”. Нормативний вимір обґрунтування” — досліджуються та систематизуються основні способи визначення поняття „обґрунтування”, що панують в сучасній епістемології, а також встановлюється нормативний статус обґрунтування. Внаслідок виділення основних підходів до визначення обґрунтування, класичного – як надання позитивного епістемічного статусу, та некласичного – як системи правил обґрунтування, і оцінки можливих критеріїв обґрунтування, формулюється трирівнева концепція обґрунтування, що включає когнітивно-психологічний, епістемічний та соціальний рівні, відповідно до яких визначаються основні епістемічні принципи. Згідно з трирівневою концепцією переоцінюється нормативний статус обґрунтування і пропонується варіант вирішення конфлікту між інтерналістською та екстерналістською інтерпретаціями.

У першому підрозділі — „Експлікація обґрунтування” — розкривається сутність конфлікту між класичною та некласичною інтерпретаціями поняття обґрунтування, основою для якого є відмінність в аналізі статики / динаміки віри, доксастичної (найчастіше евіденціальної) / недоксастичної (наприклад, каузальної) природи обґрунтування, ідеальної компетенції / реальної перформації. Виділяються два основні підходи до тлумачення обґрунтування – суб'єктивістський „відповідальнісний” та об'єктивістський „істиннісний”. Серед усіх можливих способів визначення поняття обґрунтування вирізняються два найбільш характерні з точки зору проведеного розмежування інтерпретацій – обґрунтування як „система правил” (А.Ґолдман) і як „надання позитивного епістемічного статусу” (Р.Чізхолм).

Згідно першого способу обґрунтування визначається як система правил обґрунтування, завдяки яким досягаються оптимальні епістемічні наслідки відповідно до епістемічної мети. Таке формулювання є семантично нейтральним щодо телеологічної чи деонтологічної орієнтацій, а також рівною мірою сумісним з конститутивним чи регулятивним тлумаченням правил. Згідно другого обґрунтування визначається як надання переконанню позитивного епістемічного статусу, що слід розуміти як градуйовану нормативну властивість, яка епістемізує істинне переконання. Ступінь обґрунтованості переконання визначається його місцем в евіденціальній ієрархії (за основу береться ієрархія, запропонована Р.Чізхолмом, що складається з 13 кроків – від достовірно істинних до достовірно хибних переконань). Загальний принцип епістемічного обґрунтування стверджує, що переконання є обґрунтованим, якщо його позитивний епістемічний статус є не нижчим, ніж +1 згідно епістемічної градації, і вищим, ніж статус будь-якого альтернативного переконання. „+1” відповідає шостій позиції в ієрархії і означає, що переконання є імовірно істинним (Bp P B~p, де „Р” означає, що суб'єкт більше обґрунтований у прийнятті переконання р, ніж у прийнятті його заперечення ~p).

У другому підрозділі — „Трирівнева будова обґрунтування” — формулюється і репрезентується нова концепція обґрунтування, відповідно до якої обґрунтування слід розглядати як єдність психологічного, епістемічного та соціального щаблів. Попередні концепції зосереджували увагу лише на одному з вказаних рівнів обґрунтування: класичні – на епістемічному, некласичні – на психологічному (натуралізована епістемологія) або соціальному (соціальний редукціонізм). Натомість трирівнева концепція дозволяє узгодити первинну епістемологію (А.Ґолдман), об'єктами оцінки якої є недоксастичні стани (когнітивні процеси, структури і механізми утворення переконань), з вторинною епістемологією, що має справу з методами, стратегіями і алгоритмами, а також поєднати окреслений процесуальний рівень обґрунтування з доксастичним, що включає суб'єктивні докази і підстави (Е-докази), які беруть участь у формуванні впевненості суб'єкта в істинності власних переконань, та соціальнозначимі докази (R-докази), які суб'єкт використовує у комунікативних аргументативних стратегіях.

Дослідження психологічного обґрунтування, яке відповідає формуванню базових психологічних процесів і процесів набуття та селекції методів, що не підлягає свідомому вольовому контролю індивіда, а отже має екстерналістський об'єктивістський характер, вимагає „натуралізації” епістемології, тобто залучення когнітивних наук і біології. Епістемічне обґрунтування є інтерналістським, інтраперсональним і відповідає формуванню доксастичних суб'єктивних підстав шляхом використання належних методів, допоміжними засобами для визначення цього щаблю обґрунтування епістемологію наділяє логіка і статистичні методи теорії ймовірності. Соціальне обґрунтування, що відповідає здійсненню соціальної епістемічної практики, яка корелюється комунікативним контекстом, є екстерналістським, інтерперсональним, і з огляду на свою специфіку потребує при вивченні узгодження з набутками соціальних наук.

У третьому підрозділі — „Релаєбілізм як (нормативно-) дескриптивна теорія когнітивно-психологічного обґрунтування” — досліджується проблема включення когнітивно-психологічного обґрунтування до предмету епістемологічних досліджень. Найбільш прийнятним кандидатом на роль теорії, яка б пояснювала зміст когнітивно-психологічного обґрунтування, є релаєбілізм А.Ґолдмана, що прирівнює первинне обґрунтування до надійності утворення переконань. Остання визначається як здатність приводити радше до істинних, аніж до хибних переконань, і може розглядатися як градуйована властивість, сумісна з аналогічним принципом надання позитивного епістемічного статусу для епістемічного обґрунтування. Проведений у дисертації аналіз теорії А.Ґолдмана дозволяє дійти висновку, що релаєбілізм може слугувати достатнім поясненням когнітивно-психологічного обґрунтування, однак не може претендувати на те, щоб виступати завершеною теорією обґрунтування, оскільки у межах цієї теорії лишається невирішеною проблема нормативності обґрунтування. На рівні психологічного обґрунтування слід вести мову лише про конститутивні правила, керування якими неможливе без відповідного доповнення епістемічним обґрунтуванням.

У четвертому підрозділі — „Інтерналізм та екстерналізм щодо обґрунтування у контексті етики переконань” – розвивається зміст ідеї регулятивної нормативності обґрунтування, що становить основу так званої „етики переконань” (деонтологічної сфери епістемічних зобов’язань), і окреслюється актуальна проблема вирізнення інтерналізму та екстерналізму щодо обґрунтування. Встановлюється зв’язок між „відповідальнісною” інтерпретацією та інтерналізмом з одного боку, і „істиннісною” інтерпретацією обґрунтування та екстерналізмом з іншого. Екстерналізм та інтерналізм слід вважати двома підходами до розуміння обґрунтування, різниця між якими випливає з цілком різних завдань, які представники того чи іншого підходу вважають найважливішими для отримання пропозиційного знання. Інтерналісти зосереджені на дослідженні рефлексії суб'єкта та його діяльності або участі у формуванні переконань, натомість екстерналісти зосереджені на дослідженні надійних способів (когнітивних процесів чи каузальних зв'язків) утворення переконань. Протиставлення екстерналізму та інтерналізму доповнюється також зведенням обґрунтування лише до одного з рівнів – відповідно когнітивно-психологічного чи епістемічного. Однак, оскільки обидва підходи принаймні частково припускають апеляцію до соціальних критеріїв, то можливе узгодження інтерналізму та екстерналізму у межах трирівневої будови обґрунтування і нівеляція конфлікту на рівні соціального обґрунтування. Більше того, припустимо твердити, що екстерналізм є найкращим способом презентації когнітивно-психологічного обґрунтування і відповідає дескриптивному рівню опису, інтерналізм – епістемічного і відповідає регулятивно-нормативному рівню керування суб'єкта правилами в епістемічній діяльності, а поєднання як інтерналізму, так і екстерналізму – соціального і відповідає оціночно-нормативному рівню соціальної оцінки на підставі як діяльності, так і процесів утворення переконань.

У третьому розділі — „Розвиток скептичних аргументів щодо обґрунтування: структура обґрунтування та природа обґрунтування, знання і істини” — представлено розвиток скептичних аргументів щодо обґрунтування та варіанти їх нівеляції. Розвитком „трилеми Агріппи” є структурні теорії обґрунтування – класичні (фундаменталізм, когерентизм) та некласичні (фундагерентизм, інфінітизм, контекстуалізм). Розвиток „картезіанських” скептичних аргументів окреслює проблему відношення обґрунтування до істини, пов'язану з позиціями реалізму та антиреалізму. Доводиться, що вирішення цієї проблеми неможливе без натуралістичного дескриптивістського дослідження знання як еволюційного феномену.

У першому підрозділі — „Структура епістемічного обґрунтування: розвиток скептичних аргументів першої групи” — розглядається спектр основних доксастичних епістемологічних теорій, традиційних та нетрадиційних, що репрезентують сучасну аналітичну теорію пізнання. Для усіх цих теорій обґрунтування виступає центральним поняттям, від якого залежить розуміння пропозиційного знання як такого, причому традиційні теорії пізнання є тотожними до теорій обґрунтування.

Традиційними доксастичними теоріями обґрунтування є фундаменталізм та когерентизм. Доводиться, що фундаменталізм та когерентизм є варіантами розвитку скептичного аргументу регресу до нескінченності, який становить основу „трилеми Агріппи”: фундаменталізм здатний нівелювати аргумент регресу до нескінченності за умови, що його структура уникає водночас і другого аргументу, тобто якщо введення базових переконань не є довільним і немотивованим; когерентизм відповідно є такою структурою обґрунтування, яка асимілює аргумент „хибного кола” або циклічного обґрунтування, дозволяючи взаємну підтримку переконань у межах когерентної множини. Фундаменталізм і когерентизм можуть розглядатися у якості лише структурних теорій обґрунтування, що визначають конкретні правила останнього, отже, жодна з цих теорій не повинна претендувати на те, щоб бути завершеною теорією обґрунтування у широкому сенсі, хоча б з тієї причини, що вони визначають структуру лише доксастичного рівня епістемічного обґрунтування.

Аналогічний характер мають нетрадиційні доксастичні теорії обґрунтування – фундагерентизм та інфінітизм, що теж є варіантами розвитку скептичних аргументів – „регресу до нескінченності” та „хибного кола”. Фундагерентизм (авторська концепція С.Хаак) є синтезом традиційних теорій: у фундаменталізму вона запозичує ідею привілейованого статусу емпіричних базових переконань, від когерентизму – вимогу когерентності і холізму, дозволяючи взаємну підтримку переконань. Інфінітизм (П.Кляйн) є протилежною структурною теорією, що базується на принципі уникнення циклічності та принципі уникнення безпідставності, і розглядає структуру обґрунтування як нескінченно довгий ланцюг підстав (який, однак, контекстуально може бути обмеженим), жодна з яких не повторюється.

Скептичний аргумент довільності, який почасти виступає супутнім наслідком розвитку аргументу регресу до нескінченності, намагається нівелювати сучасна концепція під назвою „контекстуалізм”. Доводиться, що слабка контекстуалістська теза (К.Дероуз, С.Коген, Е.Соса), яка стверджує соціально-контекстуальну залежність обґрунтування, є сумісною з різними структурними теоріями обґрунтування, вірно відображаючи характер соціального обґрунтування. Натомість сильна контекстуалістська теза (Д.Анніс, Д.Хендерсон), яка стверджує, що контекстуалізм є недоксастичною екстерналістською структурною теорією обґрунтування, альтернативною до інших, є неприйнятною, оскільки структура обґрунтування має бути такою, що може бути узгоджена як з екстерналістськими, так і інтерналістськими елементами обґрунтування.

У другому підрозділі — „Генетичний зв'язок ідей обґрунтування, знання та істини: розвиток скептичних аргументів другої групи” — розкривається сутність проблеми зв'язку між обґрунтуванням та істиною шляхом звернення до натуралістичної дескриптивістської інтерпретації знання в еволюційній епістемології. Завершена інтерпретація як пропозиційного знання, так і обґрунтування як його умови, неможлива без встановлення їх відношення до істини, причому не лише на формальному рівні пошуку дефініцій, але й на прагматичному рівні реалізації пізнавальної діяльності, оскільки відсутність визначеності стосовно істини ставить під сумнів нормативну легітимність обґрунтування. Нормативна значимість обґрунтування обумовлює у цьому контексті актуалізацію „картезіанської” скептичної проблематики. Еволюційна епістемологія, яка є варіантом натуралізованої епістемології і розглядає знання як еволюційний спосіб пристосування людини до довкілля, пропонує два способи розв'язання проблеми відповідності наших переконань об'єктивній реальності, яка піднімається картезіанськими аргументами – реалістичний та конструктивістський. У межах епістемологічних завдань немає потреби вирішувати проблему метафізичного реалізму, оскільки 1) обидва способи спираються на еволюційну гіпотезу, що протидіє скептицизму, 2) як доведено у роботі, для позитивного вирішення проблеми обґрунтування достатньо епістемологічного поняття істини.

Загальна еволюційна гіпотеза, яка встановлює залежність між виживанням виду і формами пристосування до довкілля, є несумісною з радикальним скептичним припущенням про хибність усіх наших переконань про реальність, яке необхідно передбачає ідею ненадійності усіх первинних когнітивних процесів. Оскільки згідно аргументу „висновку до найкращого пояснення” еволюційна гіпотеза має більшу пояснювальну і передбачувальну силу, аніж картезіанська гіпотеза, щонайменше радикальні висновки останньої слід вважати непереконливими. Натомість еволюційне припущення, яке дозволяє визнати підкріпленою ідею надійності первинних психологічних процесів, узгоджується з представленою у другому розділі трирівневою концепцією обґрунтування, і не лише сумісне з міждисциплінарними тенденціями у розвитку епістемології, але й виступає свідченням на користь вірності останніх. На основі здобутих результатів виділяються два рівні інтерпретації епістемічної раціональності – епістемічний та метаепістемічний.

У результаті проведеного дослідження були зроблені такі висновки:

Встановлення релевантності концепту обґрунтування у сучасній аналітичній епістемології поруч з уточненням і корегуванням його змісту за допомогою аналізу метаепістемологічної ситуації довкола розвитку аналітичної епістемології та внутрішньоепістемологічної динаміки дозволило виявити, що обґрунтування не тільки залишається ключовим епістемологічним поняттям, але й відіграє суттєву роль у визначенні характеру змін теоретичних засад когнітивних досліджень.

Встановлено, що обґрунтування є необхідною умовою не лише визначення, але й реалізації пропозиційного знання. Обґрунтування є епістемічною нормою, що визначається системою конститутивних та регулятивних правил, які визначаються здатністю досягнення оптимальних епістемічних наслідків згідно епістемічної мети, що варіюється у залежності від дескриптивістських (встановлення надійних способів і шляхів досягнення істинних переконань в інтерналізмі, які конституюють належні зразки знання) чи нормативістських завдань (визначення парадигмальних умов епістемічної діяльності суб'єкта, які регулюють його відповідальну поведінку), покладених в основу дослідження.

Обґрунтування має трирівневу будову, що складається з ієрархічно пов'язаних між собою когнітивно-психологічного, епістемічного та соціального рівнів, і має подвійну природу – процесуальну недоксастичну і декларативну доксастичну. Оскільки процесуальний рівень є умовою формування декларативного, дескриптивне епістемологічне дослідження має передувати нормативному у структурі вивчення пропозиційного знання.

Зв’язок обґрунтування в аналітичній епістемології з традицією скептицизму історично і концептуально виявляє, що сутність проблеми визначення структури обґрунтування розкривають скептичні аргументи „трилеми Агріппи”, причому усі питання стосовно структури (у тому числі і побудови структурних теорій) можуть бути вирішені без використання доктрини метафізичної істини; сутність проблеми відношення обґрунтування до істини розкривають „картезіанські” скептичні аргументи, антискептичну стратегію стосовно яких дозволяє побудувати використання еволюційної конструктивістської гіпотези.

Реалізований у дисертації теоретико-методологічний підхід до розв'язку проблеми обґрунтування в аналітичній епістемології поряд з використанням трирівневої концепції обґрунтування дозволив визначити основні напрямки зміни сучасних епістемологічних засад, головний з яких – тенденція до перетворення епістемології на міждисциплінарне дослідження.

Оригінальні результати дослідження відображені у положеннях, що виносяться на захист і містять елементи новизни.

Список наукових праць, опублікованих за темою дисертації:

Комар О. Чи варто вирішувати проблему Ґеттіера? // Практична філософія. – 2004. – № 1 (11). – С. 206-213 (0,5 ум. др. а.).

Комар О.В. Аргумент регресу до нескінченності у контексті визначення структури обґрунтування пропозиційних суджень // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2004. — Вип. 67. – С. 109-112 (0,5 ум. др. а.).

Комар О.В. Епістемічні ракурси раціональності // Sententiae: наукові праці Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). Спецвипуск № 1 „Феномен раціональності”. УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2004. — C. 43-54 (0,5 ум. др. а.).

Комар О. Скептичний аргумент, конструктивізм і феноменологія // Феноменологія і практична філософія: Щорічник Українського феноменологічного товариства. – К.: Курс, 2003. – С. 73-82 (0,6 ум. др. а.).

Комар О. До питання екстерналізму в тлумаченні природи значення // Мовні і концептуальні картини світу. Збірник наукових праць. – К.: „Прайм-М”, 2002. – № 6. – С. 223-228 (0,35 ум. др. а.).

Комар Е. Научный реализм и проблема значения // Современная логика: проблемы теории, истории и применения в науке: Материалы VII Общероссийской научной конференции. – Спб., 2002. – С. 54-56 (0,2 ум. др. а.).

Комар О. Два види скептичних аргументів // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції „Людина-Світ-Культура”. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 167-168 (0,2 ум. др. а.).

АНОТАЦІЇ

Комар О.В. Обґрунтування пропозиційного знання в сучасній аналітичній епістемології. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2004.

Дисертація присвячена дослідженню основних підходів до інтерпретації та визначення місця у системі епістемологічних засад обґрунтування пропозиційного знання в сучасній аналітичній епістемології. Доводиться, що з визначеним ставленням до ідеї обґрунтування пов'язане формування епістемологічного типу. Специфікою сучасного стану аналітичної теорії пізнання є оформлення двох типів – класичного та некласичного – і створення необхідних умов для формування постнекласичного епістемологічного типу.

Пропонується нова концепція обґрунтування, згідно якої когнітивно-психологічне, епістемічне і соціальне обґрунтування складають ієрархічно залежні щаблі єдиної трирівневої будови.

Ключові слова: обґрунтування, пропозиційне знання, епістемологія, епістемічні норми, інтерналізм та екстерналізм, конститутивні та регулятивні правила, структура знання, скептичні аргументи, еволюційна гіпотеза, класичний та некласичний епістемологічні типи.

Комар Е.В. Обоснование пропозиционального знания в современной аналитической эпистемологии. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.01 – онтология, гносеология, феноменология. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2004.

Диссертация посвящена исследованию основных подходов к интерпретации понятия обоснования пропозиционального знания в современной аналитической эпистемологии и определению его места в системе эпистемологических оснований.

Обоснование является не только необходимым условием определения пропозиционального знания, без понимания которого невозможна успешная реализация когнитивной деятельности епистемического агента (субъекта познания), имея таким образом внутреннюю эпистемологическую ценность, оно также оказывается центральным элементом эпистемологических оснований, определяющих черты определённого эпистемологического типа, которому присущи некие нередуцируемые черты. Спецификой современной ситуации развития аналитической эпистемологии является наличие влиятельных критических тенденций, подвергающих сомнению не только способность традиционной эпистемологии выполнять возложенные на нее функции, виной чему оказывается отсутствие адекватных средств для включения когнитивной деятельности субъекта в сферу анализа, но и легитимность ее собственного существования (вплоть до елиминации). Вследствие этой критики выделяется неклассический тип эпистемологии, который характеризируется антинормативной дескриптивистской направленностью, отрицанием картезианской фундаменталистской эпистемологической модели и ярко выраженной ориентацией на натуралистические исследования. В диссертации доказывается, что концептуальная редукция (сведение общепринятой эпистемологической терминологии, включая понятия “обоснование” и “убеждение”) и натуралистическая редукция (сведение эпистемологии к дескриптивной психологии) является не только излишней, но и малофункциональной, создавая условия, в которых невозможно решение важных эпистемологических вопросов, главным из которых является вопрос о нормативном статусе обоснования. Таким образом, необходимо создание эпистемологической модели, сохраняющей концептуальный аппарат и нормативную ориентацию классической эпистемологии, вместе с тем, учитывающей дескриптивистские натуралистические разработки и коммуникативно-социальную ориентацию неклассического типа. Построение такой модели возможно при наличии адекватной интерпретации понятия обоснования.

В диссертации предлагается новая концепция обоснования, согласно которой когнитивно-психологическое, эпистемическое и социальное обоснование являются иерархически зависимыми уровнями единой модели. Когнитивно-психологический уровень обоснования отвечает за формирование базисных психологических процессов, лежащих в основании убеждений, и за определение и селекцию методов. Данный уровень принимает лишь косвенное участие в нормативной деятельности субъекта и подлежит дескриптивному исследованию. Эпистемическое обоснование представлено сознательным формированием доказательств и оснований для убеждений с помощью верных методов и стратегий. Этот уровень представляет нормативную регулятивную деятельность. Социальное обоснование является коррекцией субъективных убеждений, исходя из общих коммуникативных стратегий и социально определенного контекста, и представляет уровень конститутивной нормативности.

Использование концепции трёх уровней обоснования позволяет согласовать экстерналистский дескриптивный и интерналистский нормативный подходы к определению обоснования.

Ключевые слова: обоснование, пропозициональное знание, эпистемология, эпистемические нормы, интернализм и экстернализм, конститутивные и регулятивные правила, структура знания, скептические аргументы, эволюционная гипотеза, классический и некласический эпистемологические типы.

Komar O.V. Justification of propositional knowledge in