СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

КРОТ Валентина Андріївна

УДК [94 (438): 321.2 (560)] “1475/1503”

ОСМАНСЬКА ЕКСПАНСІЯ В ПІВДЕННО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ

ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ

В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XV – НА ПОЧАТКУ XVI СТ.

07.00.02 – Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Луганськ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник –

Офіційні опоненти:

Провідна установа – | доктор історичних наук, професор Бур’ян Михайло Степанович, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри всесвітньої історії

доктор історичних наук, професор

Дьомін Олег Борисович, Одеський національний університет імені Іллі Мечникова,

професор кафедри нової та новітньої історії;

кандидат історичних наук Гончаренко Анатолій Володимирович, Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка, доцент кафедри всесвітньої історії

Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться 17.12.2004 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А, корпус 1, ауд. 132.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А).

Автореферат розісланий 16.11.2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Довжук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається масштабом досліджуваних подій та їхнім довгостроковим впливом на міжнародну обстановку.

Османська експансія була однією з головних подій Середньовіччя. Вона призвела до встановлення османського панування в Південно-Східній Європі, що зберігалося протягом багатьох століть. Затвердившись у цьому регіоні, Османська імперія стала важливим чинником європейської політики. І хоча імперія припинила існування у 20-х роках ХХ століття, наслідки її панування відчуваються ще й у наш час.

Нестабільність, конфлікти та війни на Балканському півострові, міжетнічні, міжконфесійні й міждержавні протиріччя сягають своїм корінням у далеке минуле. Їх витоки відносяться до часів османських завоювань земель Південно-Східної Європи, які супроводжувались значними політичними, релігійними, демографічними змінами в регіоні. Ураховуючи, що країни Південно-Східної Європи ввійшли до Європейського Союзу, а Туреччина намагається вступити до нього, вивчення конфліктних ситуацій з метою їх подолання є важливим завданням сучасної історичної науки.

Не менш важливе й те, що тогочасні історичні процеси справили великий вплив на історію України. Населення українських земель, що входило до складу Польщі й Литви, безпосередньо брало участь у подіях, які розгорталися в цьому регіоні в XV-XVI ст. Це дозволяє подивитися на українську історію в більш широкій перспективі, на тлі польсько-османських відносин.

Розвиток стратегічного партнерства між Україною і Польщею, який набрав сили вже в 90-х роках ХХ ст., після підписання Договору про добросусідство, дружні відносини та співробітництво, а також спільної заяви польського і українського президентів „До порозуміння та єднання” (1997), сприяв подальшому вивченню історії відносин двох країн. Потребує активізації історичних досліджень і поширення співробітництва між Україною й Туреччиною, які мають спільні інтереси в економічній сфері, у тому числі в налагодженні нових транспортних комунікацій, а також у вирішенні проблеми облаштування кримських татар, які повертаються на батьківщину.

Таким чином, тема, обрана для дослідження, є актуальною.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної програми Науково-дослідного центру: “Схід – Захід: теорія й історія міжцивілізаційних відносин” імені В.М. Бейліса (державний номер реєстрації: № 0103U003602).

зовнішньої політики Польщі в умовах експансії Османської імперії в Об'єкт дослідження. Міжнародні відносини в Південно-Східній Європі в останній чверті XV – на початку XVI століть.

Предметом дослідження є південно-східний напрям зовнішньої політики Польської держави на тлі османської експансії в Причорномор’ї.

Хронологічні межі дисертаційної роботи охоплюють період з середини 70-х років XV століття до початку XVI століття. Нижня межа роботи визначається тим, що саме в середині 70-х років XV століття, Османська імперія, розпочинаючи наступ у Північному Причорномор'ї, вторгається у сферу впливу Польщі. Саме в цей період відбулися перші безпосередні польсько-османські зіткнення. Верхня межа дослідження пов’язана з укладенням мирного договору між монархією Ягеллонів і Портою (1503 р.), що заклав підґрунтя відносин між двома державами, які існували протягом усього XVI – початку XVIІ ст., характеризуючись мирним характером і достатньо сталим розвитком економічних та культурних зв'язків.

Територіальні межі роботи охоплюють більшість країн Південно-Східної та Східної Європи.

Відносини Польщі та Османської імперії розглядаються з урахуванням усієї сукупності міжнародних відносин у регіоні, невід'ємним елементом яких вони були. Тому в коло дослідження входять польсько-молдавські, молдавсько-османські, польсько-угорські, молдавсько-угорські й османсько-угорські відносини в тій мірі, у якій вони впливали на хід подій. Експансія Османської імперії висувала перед Польщею завдання утримання литовських володінь між Дніпром і Дністром і забезпечення охорони південно-східних кордонів держави від нападу Кримського ханства й Великої Орди. Це обумовило необхідність дослідження відносин монархії Ягеллонів з Великою Ордою й Кримським ханством.

Мета роботи – на основі аналізу маловідомих джерел, ураховуючи результати вивчення проблеми вітчизняними й зарубіжними істориками, дослідити процес формування та розвитку південно-східного напряму Південно-Східній Європі в останній чверті XV – на початку XVI ст., визначити чинники, що впливали на еволюцію цієї політики.

Для реалізації мети дослідження було поставлено наступні завдання:

· розкрити історичні передумови виникнення польсько-османських протиріч у Північно-Західному Причорномор’ї в середині 70-х років XVст.;

· з’ясувати місце та роль Польщі в міжнародних відносинах цього регіону в період активізації османської експансії в останній чверті XV – на початку XVI ст.;

· охарактеризувати основні етапи розвитку польсько-османських відносин у досліджуваний період;

· дослідити характер південно-східної політики польських монархів;

· виявити результати реалізації південно-східного напряму зовнішньої політики польських правлячих кіл в умовах османської експансії.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

· дисертація є першим в українській історіографії спеціальним дослідженням проблем південно-східної політики Польщі останньої чверті XV - початку XVI ст.;

· розглянуто характер, особливості та еволюція зовнішньої політики польських монархів у Південно-Східній Європі;

· визначено етапи формування та розвитку південно-східного напряму зовнішньополітичного курсу Польського королівства в останній чверті XV - початку XVI ст.;

· висвітлено, на основі широкої джерельної бази, проблему переходу Польської Корони від політики нейтралітету до визнання результатів османської експансії в Південно-Східній Європі.

Теоретико-методологічна основа дисертації. Аналіз джерел та історіографічного матеріалу здійснювався, виходячи з принципів об’єктивності, історизму, багатофакторності, всебічності та критичного підходу до оцінки процесу формування та реалізації зовнішньополітичного курсу Польщі.

У процесі підготовки дисертації були використані спеціально-історичні методи дослідження: порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний та системний. Застосування порівняльно-історичного методу надало можливість виявити схожі та відмінні риси польської зовнішньої політики порівняно з політикою інших держав регіону, з’ясувати особливості південно-східного зовнішньополітичного напряму. Проблемно-хронологічний метод дав можливість показати еволюцію південної політики Польщі в часовій послідовності й динаміці. Системний метод дозволив виявити внутрішні та зовнішні чинники, які впливали на формування й здійснення політики польських правлячих кіл в умовах активізації завоювань Османської імперії і, таким чином, розглянути проблему в широкому міжнародному контексті.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення, фактичний матеріал та висновки можуть бути використані в дослідженнях із всесвітньої історії й історії міжнародних відносин, а також при підготовці навчальних курсів і спецкурсів із всесвітньої історії, історії України, історіографії країн Європи й Америки.

Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом обговорювання змісту дисертації на засіданні кафедри всесвітньої історії Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, а також на ІІ регіональній науковій конференції „Історична наука: спадщина і сучасність” (м. Алчевськ, 29 – 30 листопада 2001 р.); Міжнародній науковій конференції „Історична наука: проблеми розвитку” (м. Луганськ, 17-18 травня 2002 р.), VIII міжнародній науково-практичній конференції „Університет і регіон” (м. Луганськ, 25-26 грудня 2002 р.), ІХ міжнародній науково-практичній конференції „Університет і регіон” (м. Луганськ, 10-12 грудня 2003 р.).

Основні положення та висновки дисертаційного дослідження отримали відображення у 8 фахових публікаціях (одна публікація – у співавторстві, 7 – одноосібно.)

Структура роботи. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 185 сторінок, з них список використаних джерел і літератури міститься на 20 сторінках і складає 251 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, окреслено предмет і об’єкт, хронологічні та територіальні межі, мету й завдання, розкрито методологічну базу, наукову новизну та практичне значення дисертаційного дослідження.

У першому розділі – „Характеристика джерел та історіографія проблеми” – показана джерельна база дослідження та стан наукової розробки проблеми.

Джерельну базу дослідження складають різноманітні за характером матеріали.

Велике значення для дисертанта мали офіційні документи польського й литовського урядів, їхні зовнішньополітичні акти. Книги Державного архіву Великого князівства Литовського – Литовської метрики – містять тексти послань, якими обмінювався польський король і великий князь литовський з правителями інших країн, у тому числі й з османським султаном. Матеріал фонду Литовської метрики, що належить до к. ХV – поч. XVI століть, в основному опублікований польським істориком А. Яблоновським за копією Литовської метрики, що зберігається у Варшавському головному архіві. У дисертації використані документи “Литовської метрики” збірників, виданих археографічною комісією в “Російській історичній бібліотеці”: “Книга посольська Метрики Великого князівства Литовського” і “Литовська метрика”. Сучасні дослідники ведуть плідну роботу по підготовці та виданню цих джерел на новому науковому рівні.

Необхідно відзначити також “Метрику коронну” (XI-XIV тт.) у фондах Головного Архіву Давніх Актів у Варшаві, реєстри яких опубліковані Т.Вежбовським. Великий документальний матеріал, що відноситься до часів правління Казимира IV, міститься в I і III томах видання “Кодекс Епістолярис...”. У роботі також використовувалися документи й матеріали, що ввійшли в останні томи польської колекції документів зовнішньої політики “Акти Томіціана”. Документи, що стосуються монархії Ягеллонів, містяться в публікації М. Догеля.

Тексти польсько-османських договорів, листування польських королів з турецькими султанами ввійшли в “Каталог турецьких документів”, опублікованих польським істориком С. Абрахамовичем. При висвітленні відносин монархії Ягеллонів з Кримським ханством використовувалися документи й матеріали, зібрані й опубліковані польським істориком кінця XIX століття К. Пулаським. Вони містять листування польського короля й великого князя литовського з кримськими ханами. Відносини польського короля з Римською курією допомагають відтворити документи, опубліковані А.Тейнером.

Особливу цінність для дослідження теми мають тексти дипломатичних документів із Загребського архіву, опубліковані в 1966 р. польським істориком І. Гарбачиком. Ці матеріали містять важливі дані, що стосуються польсько-османських і польсько-угорських відносин, які проливають світло на деякі незрозумілі та дискусійні питання, зокрема на похід Яна Ольбрахта в Молдавію в 1497 р.

Цінний документальний матеріал з теми міститься у фондах Центрального Державного Архіву Давніх Актів у Росії – документах так званого Царського архіву, фондах: “Відносини Росії з Польщею”, “Відносини Росії з Туреччиною”, “Відносини Росії з Кримом”. У значній частині ці матеріали опубліковані в збірниках “Російського історичного товариства”. Вони містять дані для дослідження відносин Польської держави з Росією, Кримським ханством, Молдавією, Османською імперією, відомості про формування “антиягеллонської коаліції” та її діяльність. Свідчення цих джерел доповнюють “Матеріали з історії взаємних відносин Росії, Польщі, Молдавії, Валахії й Туреччини в XIV – XVI ст.”, опубліковані російським ученим В. Ульяницьким. Багатий документальний матеріал представлений у тритомній радянсько-румунській публікації “Історичні зв'язки народів СРСР і Румунії в XV – початку XVIII ст.”, виданій у 60-і роки ХХ ст.

З українських видань джерел, що відносяться до досліджуваної теми, слід відзначити: “Джерела до історії України-Руси”, “Історія України в документах і матеріалах”, документи і матеріали “Архіву Південно-Західної Росії”. У цих публікаціях містяться відомості про татарські й османські напади на українські землі, що входили до складу Польського королівства й Великого князівства Литовського, про організацію оборони цих земель від зовнішніх ворогів, про приїзд послів тощо.

Відносини Польщі з Молдавією висвітлюють документи, включені в колекцію Е.Хурмузакі. У цій великій публікації, здійсненій Румунською Академією Наук, зібрані головним чином документи з політичної історії Молдавії і Валахії з найдавніших часів до середини XIX ст.

Заслуговує на увагу й публікація румунського історика І.Богдана. Зібрані ним документи відносяться до часів правління Стефана Великого й містять докладні коментарі. Вона зберегла наукове значення й у наш час. Значно збагатили джерельну базу вивчення історії Молдавії, Польщі й Османської імперії “Дослідження і документи” Н. Йорги, що є зібранням декількох тисяч витягів з різних документів, які супроводжуються стислими коментарями. З ряду проблем історії Молдавії й польсько-молдавських відносин ця публікація є поки єдиною. Деякі джерела з досліджуваної теми містяться у виданні, здійсненому М. Костакеску.

У роботі використанні також “Зібрання документів Кримського ханства”, видане на основі матеріалів Архіву Кримського ханства в Парижі в 1978 р. Збірник охоплює період з XV по XVIII ст. і включає документи, що стосуються відносин ханства з його сюзереном Портою, а також із Золотою Ордою, Польщею й Росією. У збірнику містяться документи, що свідчать і про внутрішню боротьбу в Кримському ханстві між родом Гіреїв і Ширинів, зокрема в період завоювання Криму Османською імперією.

Важливим є також зібрання документів, що стосуються османської митної системи й чорноморської торгівлі, підготовлене турецьким істориком Х.Інальджиком і видане Українським науковим інститутом Гарвардського університету за редакцією О. Прицака і В. Остапчука в 1996 році.

При розробці даної проблеми залучалися польські хроніки: Я. Длугоша, М.Кромера, Б.Ваповського, М. і Є. Бєльських, М. Меховського, М.Стрийковського; турецькі хроніки: Ашик паши заде, М. Нешрі, Турсун-бега, Саадеддина, Хусейна, „Записки яничара”, а також українські, російські та молдавські літописи. Хроніки та літописи містять важливий фактичний матеріал, але в них є неточності, помилкові відомості, більшість з них тенденційно висвітлюють події. Одні й ті ж факти в різних джерелах подаються по-різному, залежно від національної приналежності, соціального стану, ідейних поглядів авторів. Тому підходити до їх аналізу треба критично.

У цілому ж, доступне коло джерел містить широку фактологічну базу, достатню для висвітлення обраної проблеми.

Історіографічну базу дослідження складають праці вітчизняних та зарубіжних авторів. В історіографії проблеми можна умовно виділити чотири періоди.

Перший період охоплює ХІХ ст. У той час наукове вивчення досліджуваної теми тільки починалося. Проблему османських завоювань розробляли такі науковці: австрійський сходознавець Йозеф фон Хаммер, німецький історик І.Цінкейзен, сербські вчені К. Іречек, Ст. Новакович; російський – В.Смирнов. У цих працях накопичено великий фактичний та документальний матеріал з історії османських завоювань у Європі, висвітлені відносини Османської імперії з деякими європейськими країнами. Зазначені праці допомагають з’ясувати міжнародну обстановку досліджуваного періоду, але про Польщу, її роль у тогочасних міжнародних відносинах, її позицію по відношенню до Османської імперії в них майже не згадується.

Другий період – з початку ХХ ст. і до Другої світової війни –характеризується появою великої кількості досліджень з історії Османської імперії і її відносин з європейськими країнами.

У цей період розширилося коло джерел, що використовувались ученими. З’явились етапні ґрунтовні роботи представників різних національних історіографічних напрямків Н. Йорги, І. Урсу, П. Нікова, К. Журеску, Фр.Делгера, М. Грушевського, А. Кримського.

Польська історіографія зверталась до історії польсько-османських відносин або при висвітленні історії Литви й Польщі, або при розробці суміжних питань. З’явився цілий ряд робіт, присвячених різноманітним подіям історії польської зовнішньої політики в контексті османської присутності в Європі. Це праці польських істориків І. Домбровського, А.Божемського, А. Левицького, Л. Фінкела.

Першою роботою, спеціально спрямованою на дослідження польсько-османських відносин як окремої проблеми, була монографія Б. Стахоня „Політика Польщі щодо Туреччини та антитурецькі акції в XV ст. до втрати Кілії и Бєлгорода (1484 р.)”. Позитивним у роботі Б. Стахоня є те, що він намагався висвітлити політику Польщі у її зв’язку з османською експансією в цілому. Крім того, він звернувся до висвітлення позиції папства, імператора та інших європейських монархів. Робота Б. Стахоня ґрунтується переважно на європейських джерелах. Однак автор зовсім обійшов російські літописи. Недостатньо використав він і турецькі джерела.

У роботах, надрукованих у 30-ті р. ХХ ст., політику Польщі у зв’язку з османською експансією розглядали О. Гурка, Ф. Папе, Л. Коланковський, Ф.Конечний. Вони заклали підвалини двох основних концепцій польської історіографії на проблему польсько-османських відносин. Перша концепція найбільш чітко викладена в працях Л. Коланковського, її дотримується в основному й Ф. Конечний. Початок польсько-османського антагонізму вони відносять до другої половини ХV ст., коли Османська імперія починає наступ на Північний Схід від Дунаю, у сферу впливу Ягеллонської монархії. Тому з цього часу південно-східна політика Польської держави, на думку цих авторів, була обумовлена османською небезпекою. Ідея антиосманського хрестового походу була головною для Казимира ІV. Друга концепція польсько-османських відносин лежить в основі робіт О. Гурки. На його думку, Польща знаходилась поза сферою османських можливостей і не мала ніякої підстави для виступу проти Османської імперії. О. Гурка висловлює переконання, що Ягеллони шукали в Туреччині скоріше за все опору для досягнення своїх династичних цілей, ніж противника.

У цілому в довоєнний період стан досліджень польсько-османських відносин являв собою сукупність окремих робіт, які висвітлювали вузькі питання, окремі епізоди у відносинах двох країн, часто відірвані від складного переплетення міжнародних відносин того часу, без урахування їх взаємного зв’язку й змін, що відбувалися.

У повоєнний період дослідження османських завоювань піднялося на новий рівень. Дослідники стали більше уваги приділяти соціально-економічним чинникам, що зумовили завойовницьку політику Османської імперії, досліджували османську феодальну систему, систему управління, соціальну структуру. Значний внесок у вивчення цих проблем зробили радянські вчені А. Новічев, А. Тверитинова, І. Соколов, А. Міллер, В.Королюк, І. Греков, Х.М. Алекберли, Н. Рашба, Л. Семенова, Н.Мохов, Г.Гонца, Н. Флоря, Е. Нєдова.

У польській історіографії проблеми, пов’язані з османською експансією в Європі, стали об’єктом дослідження таких істориків, як Й.Габрачик, К.Гурський, М.Біскуп, М.Богуцька, П.Ясениця, Зд.Сперальський, Кш.Бачковський, Я. Тазбір, Є. Урванович, Г. Ольшанський. У працях цих істориків переглянуто деякі теорії, наприклад концепцію щодо Польщі як “бастіону християнства”. Але різниця точок зору на роль Польщі в боротьбі з османською експансією, місце османської проблеми в її зовнішній політиці збереглася. І до сьогодення в польській історіографії відсутнє узагальнююче дослідження з цієї проблеми.

У турецькій історіографії (М.Кепрюлю, А.Алтинай, І.Узунчаршили, О.Баркан, Х.Інальджик) історія османських завоювань висвітлюється тенденційно. Вони стверджують, що османи звільнили підкорені народи від феодалізму, принесли їм більш удосконалені форми державної організації, згуртували політично, ліквідували анархію, яка роздирала народи, принесли їм мир і спокій. Турецькі автори пишуть про “гуманне ставлення” завойовників до підкорених народів, про їх віротерпимість.

Характерною рисою сучасної української історіографії є плідний розвиток дослідницьких традицій М. Грушевського і А. Кримського, висвітлення подій вітчизняної історії у світовому контексті. Саму в цьому напрямку працює відділ історії України середніх віків Інституту історії України НАН України, який очолює академік В. Смолій. Причому велика увага приділяється вивченню т. зв. „темних віків” української історії, періоду з другої половини ХІІІ – до середини XVI ст., який майже не досліджувався в радянські часи.

Протягом останніх десяти років вийшов ряд наукових збірників та спеціальних досліджень, серед них: „ Темні віки: XIV – перша половина XV ст.”; „На переломі: Друга половина XV – перша половина XVI ст.”; „Україна у Центрально-Східній Європі ” (випуск 1-3). Готується до друку наступний, четвертий випуск останнього з названих видань. Серед авторів статей і монографій треба назвати таких відомих учених, як О.Русина, Б.Черкас, В.Щербак, Т.Чухліб, В.Горобець.

О. Русина у монографії: „Україна під татарами і Литвою”, яка вийшла в академічній серії „Україна крізь віки”, використала оригінальні джерела епохи та проаналізувала їх з урахуванням сучасної методології. У той же час проблема польсько-османських відносин у цій роботі спеціально не досліджується. О.Русина і Я.Голенко є також авторами розділів у фундаментальному виданні „Нариси з історії дипломатії України”.

Великий інтерес представляють також праці О. Прицака, Я. Дашкевича, І.Шевченка, які розробляли історію України в цивілізаційному плані. Слід також виділити роботи Ю.Терещенка, Н. Яковенко, Л.Зашкільняка, М.Крикуна, В.Кривоноса, С. Леп’явко, В. Станіславського та інших.

Таким чином, стислий історіографічний огляд показує, що питання, пов’язані з османською експансією в Південно-Східній Європі, привертали й сьогодні привертають увагу багатьох істориків у різних країнах. Однак проблема формування південно-східного напряму зовнішньої політики Польщі спеціально не досліджувалась.

У цілому аналіз джерельної бази та історіографії переконує в наявності необхідних умов для реалізації поставлених мети й завдань дослідження.

У другому розділі „Османська експансія і міжнародні відносини в Південно-Східній Європі до середини 70-х років ХV ст.” розглядається політична ситуація в Південно-Східній Європі в зазначений час, з'ясовуються її основні риси та тенденції.

У XV ст. Османська імперія міцно утвердилась на Балканах. Її експансія вглиб Європи засвідчила наміри султана відігравати одну з провідних ролей у міжнародних відносинах у Південно-Східній Європі. Поява Османської імперії суттєво вплинула на політичний розвиток країн регіону, для яких визначальною рисою був процес утворення централізованих держав. Він супроводжувався династичними суперечками, конфліктами й зіткненнями. У Східній і Південній Європі найбільшої політичної ваги набули Угорське королівство, Польща, об’єднана унією з Литвою, та Московське князівство. Угорщина та Польсько-Литовська держава боролися за утвердження свого впливу у Валахії та Молдавії, а також за чеську корону. На сході інтереси Польщі перехрещувалися з політикою Москви. Оточені великими державами Дунайські князівства вели політику лавірування між ними, намагаючись зберегти самостійність. Одночасно Ватикан та західноєвропейські держави епізодично намагалися втручатись у боротьбу в Південно-Східній Європі.

На території Золотої Орди після її розпаду утворились окремі ханства, які вели боротьбу за гегемонію. Основне суперництво розгорнулось між Великою та Ногайською Ордами, Кримським і Казанським ханствами. У ці суперечки були втягнуті Московська й Польсько-Литовська держави.

У 50-60 рр. Польща зміцнила свої позиції в цьому регіоні. Її вплив поширювався на Молдавію, Кримське ханство й генуезькі колонії в Криму. Молдавський господар Стефан III, який прийшов до влади в 1457 році, присягнув польському королю. Кримські хани, починаючи з Хаджи-Гірея, виступали як союзники Польщі, підтримуючи з нею тісні зв'язки. У 1462 році Кафа, відірвана від своєї метрополії, прийняла зверхність польського короля. Усе це відкривало для Ягеллонів значні можливості для активізації польської політики в Причорномор'ї.

Проте Польська Корона не змогла використати сприятливу міжнародну ситуацію. Головним чинником, який почав у той час визначати обстановку в Причорномор’ї, стала Османська імперія. На початку 70-х років султан, забезпечивши позиції в Східному Середземномор’ї, розпочав широкомасштабний наступ у Північному Причорномор’ї.

У третьому розділі „Завоювання Османською імперією Північного та Західного Причорномор’я й позиція Польщі (друга половина 70-х - 80-ті роки XV ст.)” розглянуто процес втрати Польщею своїх позицій у Південно-Східній Європі.

Завоювання Портою генуезьких колоній і підпорядкування Кримського ханства, що визнало васальну залежність від султана, було поворотною подією в політичному житті Причорномор'я. У результаті цієї події рухнула вся політична система, що існувала до цього. Монархія Ягеллонів позбавилася своєї переваги в Причорномор'ї. Був покладений кінець присутності тут Генуї. Але найбільш важким наслідком для Польщі була зміна політичної орієнтації Кримського ханства. Визнавши верховну владу султана, кримський хан Менглі-Гірей підпорядкував свою зовнішню політику інтересам Стамбулу. Почалася епоха систематичних спустошливих татарських набігів на південно-східні окраїни Ягеллонської монархії.

Протягом усього цього часу Казимир займав пасивну, вичікувальну позицію, не починаючи ніяких дій, щоб допомогти Кафі й Менглі-Гірею. Він відмовився використати литовські сили, побоюючись, що це зможе призвести до посилення Литви.

У наступне десятиліття – з середини 70-х до середини 80-х рр. XV ст. –епіцентром польсько-османських відносин було Північно-Західне Причорномор’я. Об’єктом османського завоювання стали причорноморські порти Кілія та Бєлгород. Спроби молдавського господаря налагодити військову співпрацю з польським королем для захисту пониззя Дунаю та Дністра не виявилися невдалими. У 1476 році, під час османського походу на Молдавію, проявилася зовнішньополітична позиція польської влади, спрямована на невтручання в османо-молдавські відносини. Одночасно, під час цього походу, уперше на повну силу запрацював османо-татарський альянс. Тоді ж визначилася й різниця підходів до османської загрози в польсько-литовському середовищі. Малопольські й литовські магнати виступали за рішучу протидію османській експансії на теренах Молдавії, а польський король і його найближче оточення прагнули уникнути конфлікту з султаном.

Вирішальним у розв’язанні питання щодо Кілії й Бєлгорода виявився військовий чинник. Протиставити армії Баязида спільні дії з молдавським господарем Стефаном ІІІ, які той запропонував, Казимир IV не спромігся. Польський король обмежився тільки військовою демонстрацією й почав шукати шляхи до дипломатичного вирішення міждержавних протиріч.

Наслідком такого підходу стало польське посольство в Рим і Венецію у 1485 році, яке очолив Каллімах. Польські дипломати запропонували складну дипломатичну комбінацію, що мала антиосманську й антиугорську спрямованість. Але цей план не приніс бажаних результатів, і Польща змушена була укласти мирний договір з Османською імперією у 1489 році. Баязид зобов'язувався протягом двох років підтримувати мир і дружбу з Казимиром IV і не завдавати збитку ні Польщі, ні Литві. Однак повернути молдавські порти за грошову компенсацію він категорично відмовився.

У другій половині 80-х років спостерігалося погіршення польсько-молдавських відносин. Розчарований політикою Казимира під час подій 1484 – 1485 рр. молдавський господар змінив політичну орієнтацію й відновив угорський сюзеренітет. Цей крок Стефана був підтриманий папою Інокентієм

У 1490 році відбулися зміни в міжнародній ситуації. У зв'язку зі смертю Матяша Корвіна почалась боротьба за угорський престол, у яку були втягнуті його син, а також син імператора Фрідріха – Максиміліан і сини польського короля Владислав і Ян Ольбрахт. Перемогу в цій боротьбі одержав чеський король Владислав II Ягеллон. Таким чином, на тронах двох сусідніх держав затвердився син польського короля. Однак ця династична унія була дуже слабкою, влада в Чехії й Угорщині належала магнатській олігархії, яка мало зважала на думку короля й не бажала зближення й співробітництва з Польщею. Усі ці події відвернули Казимира IV від чорноморської проблеми, її вирішення було відкладене на майбутнє.

У четвертому розділі ”Чорноморська експедиція Яна Ольбрахта 1497 року: спроба військового вирішення чорноморської проблеми ” показана спроба Польського королівства відновити свої позиції в Причорномор’ї збройним шляхом. Головною подією даного періоду став чорноморський похід Яна Ольбрахта.

Вступ Яна Ольбрахта на польський престол після смерті Казимира IV призвів до зміни характеру польської політики стосовно Османської імперії. Якщо Казимир проводив політику нейтралітету, усіляко ухиляючись від прямого зіткнення з Портою, то Ян Ольбрахт зважився на відвоювання чорноморських портів Кілії й Бєлгорода збройним шляхом. Він вважав, що вирішить те завдання, яке не зміг розв’язати його батько.

Чорноморському походу Яна Ольбрахта передувала нарада братів Ягеллонів у Левочі. На ній обговорювалася низка питань: стан справ в Угорщині, де склалася нестабільна обстановка, османська й молдавська проблеми. Була досягнута згода про відмову від укладання тривалого миру з султаном. Сторони домовились дійти тільки короткострокового перемир'я, розраховуючи на спільну акцію християнських держав у майбутньому.

Але Владислав і Ян Ольбрахт по-різному представляли антиосманську акцію. Угорщина, що небезуспішно відбивала османські напади, мала намір вести війну самостійно з опорою на Венецію. Спільні воєнні дії з Польщею чи Австрією могли призвести до посилення цих країн у регіоні, а цього не хотіли допустити угорські магнати. З османською проблемою була зв'язана й молдавська. Під час обговорення цього питання Ольбрахт виступив з пропозицією усунення Стефана й передачі Молдавії молодшому брату Сигізмундові, який ще не мав корони. Однак Владислав цю пропозицію не тільки відхилив, але й зажадав від Ольбрахта не починати воєнних акцій проти османів за Кілію й Бєлгород без домовленості зі Стефаном. Необережна пропозиція Ольбрахта про усунення Стефана з молдавського престолу в майбутньому мала негативні наслідки й стала однією з причин поразки його молдавського походу. Результатом обговорення угорського питання стала домовленість Яна Ольбрахта і Владислава відносно спільних дій проти бунтівних підданих, включаючи і втручання у внутрішні угорські справи.

Таким чином, нарада в Левочі принесла реальну вигоду тільки угорському королю Владиславу. Вона призвела до зміцнення його позицій в Угорщині й примиренню з опозиційною партією Запольяї. Ольбрахт не одержав ніяких конкретних обіцянок щодо угорської допомоги в боротьбі з османами, а його проект про забезпечення владою Сигізмунда був відхилений.

Після тривалої підготовки Ян Ольбрахт розпочав у 1497 році чорноморську експедицію. Однак у її ході він, усупереч домовленостям у Левочі, замість спільних дій з молдавським господарем змінив початковий маршрут і осадив Сучаву. Аналіз джерел показує, що експедиція Яна Ольбрахта мала двояку спрямованість. З одного боку, антиосманську, тому що метою було відвоювання в османів чорноморських портів Кілії й Бєлгорода, з іншого, – анти молдавську, оскільки Ольбрахт прагнув замінити своїм братом Сигізмундом молдавського господаря Стефана ІІІ, якого він вважав ненадійним союзником.

Чорноморська експедиція Яна Ольбрахта, на яку було витрачено надзвичайно багато зусиль і коштів, закінчилася поразкою. У ній проявилися всі слабкі сторони шляхетського ополчення: недостатня військова підготовка, недисциплінованість і свавілля шляхти, низький бойовий дух. У шляхти похід не викликав особливої наснаги, тому що вона не вбачала його життєво необхідним для Польщі, а розглядала скоріше як захід дому Ягеллонів з метою консолідації сил і зміцнення королівської влади. Така перспектива шляхтичів не приваблювала.

Під час експедиції Ян Ольбрахт виявив нерішучість і коливання, що позначилося на настрою військ. Його рішення йти на Сучаву було помилковим. Польський король недооцінив Стефана III, який у короткий термін зумів зібрати війська, покликав допомогу ззовні й організував опір, уміло використовуючи знання місцевості. Найголовнішим є те, що польському королю не вдалося залучити союзників, створити коаліцію проти османів, у результаті чого він опинився один перед об'єднаними силами молдаван, османів, татар і угорців. Якими великими не були втрати польської армії, але більш важливими виявилися політичні наслідки поразки.

Послаблення Польщі спричинило активізацію ворожих їй сил, які вирішили, що настав зручний момент для нанесення удару. У Крулівці капітула хрестоносців обрала нового магістра Фрідеріка Саксонського, котрий відмовився присягнути польському королю. Фрідерік користався підтримкою імператора Максиміліана Габсбурга, який намагався повернути під свою владу Чехію й Угорщину. Програвши війну, Ян Ольбрахт змушений був відректися від Глогова, яким володів до того часу, а разом з цим і від титулу великого князя сілезького.

У результаті невдалого походу Яна Ольбрахта Польща фактично опинилася в міжнародній ізоляції: він викликав конфлікт із Молдавією й Угорщиною, погіршилися відносини з Портою, Габсбурзькою монархією й Московською державою.

У п’ятому розділі „Дипломатичне врегулювання польсько-османських відносин на початку XVI ст.” розглядаються походи османів і татар безпосередньо на територію Польщі та Литви у 1498 році, що стали одним з наслідків поразки Яна Ольбрахта в Молдавії, та дії польської дипломатії щодо подолання їх наслідків.

Обидва напади були організовані з відома султана силістрийським пашею Балі-Беєм Макоч-оглу. Причому перший похід супроводжувався одночасним наступом на польські землі татар. Загальна чисельність ворожих військ, за даними джерел, складала 20 тис. Вторгнувшись з боку Молдавії, османи й татари під час цих походів доходили до Самбора й Санока, окремі загони досягли Віслока. У результаті вторгнень Галичина, Поділля та більша частина Волині були розорені й спустошені, османи захопили близько 15-20 тис. полонених та величезну здобич. Польщу охопила паніка, навіть мешканці Кракова укріплювали місто, побоюючись, що ворог може дійти до столиці.

Аналіз джерел показав, що такі тяжкі наслідки цих нападів були обумовлені поганою організацією оборони. Інакше вороги не змогли б просунутися так далеко вглиб польської території. Прикордонні фортеці знаходилися в недбалому стані. Шляхетське ополчення було зовсім непридатне для ведення війни з мобільною османською й татарською кавалерією. Воно збиралось дуже повільно, як правило, не в повному складі. Хоча Ян Ольбрахт двічі скликав ополченців у 1498 році, шляхта жодного разу так і не вступила в бій проти османської армії. Наймані ж війська, які за своїми бойовими якостями перевищували шляхетське ополчення, становили всього 2-3 тис. чоловік. Цього було недостатньо для захисту прикордонних областей. Отже, польський уряд не був здатний захистити кордони своєї держави від османських і татарських нападів. Фактично оборона земель покладалася на місцеве населення.

Спустошливі напади на Польщу примусили польського короля звернутися за допомогою до Угорщини, наслідком чого виявились польсько-угорські й польсько-молдавські договори (1498-1499 рр.). Їх значення полягало в тому, що вони вивели Польщу зі стану ізоляції, у яку потрапило королівство після чорноморського походу Яна Ольбрахта. Одночасно з нормалізацією відносин з Угорщиною та Молдавією була досягнута домовленість про взаємну підтримку й допомогу один одному, якщо одна з країн зазнає нападу ззовні.

Мирний договір з Османською імперією, який Польща уклала в1503 р., закріпив статус-кво, що склалося на той момент у Причорномор’ї. Польський король змушений був визнати завоювання Османської імперії в повному обсязі. Вимоги повернення молдавських фортець Польщею вже не висувались. Цей договір став початком нового етапу у відносинах Польщі й Османської імперії, який характеризувався мирними стосунками й розвитком економічних та культурних зв’язків.

У висновках дисертації викладено результати дослідження.

Передумовою, що призвела до загострення відносин між двома країнами, було вторгнення османської армії в Північно-Західне Причорномор’я, яке було сферою впливу Польщі. Політика Османської імперії прийшла в протиріччя з інтересами Польського королівства і поставила під загрозу реалізацію плану Ягеллонів утворити велику державу „від моря до моря”, тобто від Балтики до Чорного моря.

Під час активізації османської експансії характер і методи південно-східної політики Польщі змінювались. До середини 70-х років XV ст. польський король проводив політику нейтралітету, ухиляючись від участі в антиосманських походах. Ягеллони вважали османську загрозу для Польщі нереальною. До цього часу інтереси двох держав не зіштовхувалися.

Зовсім інша ситуація склалася коли Османська імперія розпочала завоювання в Північно-Західному Причорномор’ї перешкоджаючи тим самим просуванню Польщі на Південь. Польський король змушений був уживати заходів для збереження своїх позицій у цьому регіоні. Однак далі дипломатичних методів і демонстрації сили він не пішов. У результаті пасивної позиції, яку зайняв Казимир IV, імперія завоювала все Причорномор’я й перетворила Чорне море в „турецьке озеро”, що мало найважчі наслідки для монархії Ягеллонів, оскільки нанесло непоправний збиток торгівлі польських купців і призвело до втрати Польщею свого впливу в цьому регіоні.

Завоювання Кримського ханства й переорієнтація Гіреїв з Польської держави, що виступала в ролі заступника перших кримських ханів, на Османську імперію спричинило за собою зростання загрози південно-східним окраїнам Ягеллонської монархії, що піддавалися безупинним спустошливим набігам кримських татар з метою захоплення здобичі й полонених.

Новий етап відносин Польщі з Османською імперією пов’язано з приходом до влади Яна Ольбрахта, який, усвідомлюючи неефективність дипломатичних шляхів, переходить до воєнних методів реалізації південно-східної політики. Але підготовлений в 1497 році з великим розмахом чорноморський похід Ольбрахта призвів до тяжкої поразки польської армії й втрати всіх надій на можливість повернення чорноморських портів Кілії й Бєлгорода. Ця поразка, а також спустошливі вторгнення османських військ на територію Польщі й Литви у 1498 році справили дуже тяжке враження на сучасників, і протягом усього XVI ст. Польща вже не вдавалася до збройних акцій проти Османської імперії.

В решті решт Польща, в умовах послаблення її зовнішньополітичних позицій, була змушена укласти в 1503 році мирний договір з Османською імперією, визнав, таким чином, її завоювання у Причорномор’ї.

Отже, аналіз джерел показує: в досліджуваний період південно-східний напрям не був основним в зовнішній політиці Польщі. Головна увага була спрямована на вирішення інших проблем: посиленні позицій на Балтиці, здобутті для синів Казимира чеської