НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

КОБКО Василь Андрійович

УДК [623.82+355/422/423]: (497.1)

ПІДГОТОВКА ТА ПРОВЕДЕННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ

У ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.

20.02.22 – військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі гуманітарних та соціально-економічних дисциплін Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля.

Науковий керівник: | Кандидат історичних наук, доцент

Макаров Володимир Дмитрович,

Національна академія оборони України,

доцент кафедри історії війн та воєнного

мистецтва.

Офіційні опоненти |

доктор історичних наук, професор

Панченко Петро Пантелемонович,

Пошуково-видавнича агенція “Книга Пам`яті України”, головний науковий консультант;

кандидат історичних наук

Попок Андрій Андрійович,

Національна академія оборони України,

провідний науковий співробітник науково-

дослідного управління воєнної безпеки

наукового центру.

Провідна установа: | Національна академія Міністерства внутрішніх справ України, м.Київ.

Захист відбудеться “ 16 ” лютого 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.709.04 при Національній академії оборони України (03049, м.Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28, ауд. 211).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії оборони України за адресою: 03049, м.Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28.

Автореферат розісланий “31” грудня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Корнієнко В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Cучасні реалії воєнно-політичної обстановки в світі полягають у виникненні значного обсягу нових суперечностей різного характеру між державами та цілими регіонами, а в середині деяких країн гострі територіальні, релігійні та етнічні протиріччя, які призвели до виникнення низки збройних конфліктів в результаті активної діяльності незаконних збройних формувань. Крім того, нині серйозну загрозу становлять міжнародний тероризм, контрабанда наркотиків, незаконна торгівля зброєю, організована злочинність. Вони не тільки загрожують миру і стабільності, а й змушують докорінно змінювати підходи при забезпеченні загальної безпеки.

Причому слід визнати, що у вітчизняній історіографії практично відсутні з цієї проблематики наукові праці, де був би узагальнений досвід ведення збройної боротьби іррегулярними (незаконними) формуваннями і, в свою чергу, розкриті форми та способи антиповстанської (контрпартизанської) діяльності дій урядових військ (сил) в другій половині ХХ ст.

Актуальність теми обумовлена необхідністю подальшого розвитку загальної теорії підготовки і ведення операцій (бойових дій) об’єднаннями, з’єднаннями, військовими частинами проти іррегулярних формувань у воєнних конфліктах різного рівня інтенсивності. А в межах нашої країни вона визначається, насамперед, директивами Міністра оборони України та наказами начальника Генерального штабу, а також обставинами того, що нині ряд підрозділів і частин української армії беруть безпосередню участь у миротворчих операціях на територіях багатьох регіонів планети. Причому, немає ніякої гарантії того, що в ході цих операцій вони не будуть задіяні у бойових діях.

Наукове завдання: на основі узагальнення досвіду проведених спеціальних операцій у означений період, встановити задачи, які вирішувалися в ході їх, розкрити форми та способи застосування сил, виявити тенденції та закономірності цього процесу, тощо.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами. Дисертація виконана згідно плану та програм науково-дослідної роботи з історії воєнного мистецтва, що здійснюється кафедрою гуманітарних та соціально-економічних дисциплин Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля та з урахуванням виконання наукових проектів Національної академії оборони України.

Об’єкт дослідження: збройні конфлікти другої половини ХХ ст.

Предмет дослідження: підготовка і проведення спеціальних операцій в цих конфліктах.

Мета роботи: виходячи з аналізу опублікованих документів і матеріалів архівів, а також спеціальної літератури розкрити характерні риси та особливості проведення спеціальних операцій в ході воєнних конфліктів другої половини ХХ ст., визначити головні фактори, що зумовлювали зміни їх форм і способів, тощо. Важливим також є з’ясування напрямів можливого використання набутого тоді досвіду для сучасних Збройних Сил України.

Наукова новизна дисертаційної роботи і особистий внесок автора полягають у комплексному висвітленні проблеми, яка ще не стала предметом окремого поглибленого вивчення. Вперше у вітчизняній історіографії розглянуті аспекти, пов’язані з розвитком форм і способів ведення бойових дій іррегулярними (незаконними) збройними формуваннями; схарактерізовані особливості застосування сил та засобів у боротьбі з ними; визначені можливі напрями застосування набутого досвіду, тощо. Основні положення та результати дослідження значно розширюють уявлення про зміст сучасної боротьби з незаконними збройними формуваннями та застосування різних її способів у майбутніх війнах. В науковий обіг введена значна частина нових першоджерел.

Виконана робота, всі розробки, обчислення та висновки здійснені дисертантом особисто.

Методологічну основу становлять принципи історизму, системно-структурного аналізу та об’єктивізму, які дозволили розглянути явища в їхній еволюції.

Хронологічні рамки окреслені часом від закінчення Другої світової війни (1945 р.) до кінця другої половини ХХ ст (2000 р.) і зумовлені суттєвими змінами у розвитку засобів, форм і способів збройної боротьби.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що найважливіші оцінки, положення та результати в ній можна використати при розробці проблем воєнно–історичної науки, теорії і практики розбудови Збройних Сил України, в навчальному процесі вищих військово-навчальних закладів (ВВНЗ), поліпшенні підготовки офіцерських кадрів, фахівців у галузі боротьби з повстансько–партизанськими підрозділами, а також у ході навчання військ (сил) веденню високо маневрових, мобільних бойових дій, застосування повітряних десантів, аеромобільних і спеціальних загонів, ведення рейдових, розвідувально-диверсійних і штурмових дій, удосконалення теорії та практики застосування батальйонних тактичних груп; в науково-пошукових і дослідно-конструкторських роботах при розробці зразків озброєння для використання в спеціальних операціях. Матеріали дисертації можуть бути використані також для написання посібників і підручників, читання курсів лекцій з історії війн і воєнного мистецтва.

Апробація результатів дисертації здійснювалася в ході занять з курсантами і слухачами вищих навчальних закладів, з різними категоріями військовослужбовців Міністерства оборони України, а також завдяки участі автора у роботі міжнародної науково–практичної конференції “Локальні війни та збройні конфлікти сучасності: проблеми розвитку теорії і практики” (Київ, 12 грудня 2002 р.) та семінарів, на засіданнях відповідних кафедр.

По темі дисертації автором опубліковано 3 статті у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України. Загальний обсяг 1,5 авт. арк.

Структура роботи відповідає меті і завданням дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів з конкретними висновками до кожного з них, загальних висновків (всього 202 стор.) та списку літератури (12 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт, мету й завдання, хронологічні рамки, методологічну основу, з’ясовано наукову новизну та практичне значення дисертації, наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі - “Стан наукової розробки теми, джерельна база та основні методи і напрями дослідження” - проведено аналіз спеціальної літератури і джерел з аспектів, які розглядаються, розкрито метрологічну основу і алгоритм творчого пошуку.

Наголошено на тому, що форми, способи і методи антиповстанської (антипартизанської) боротьби у локальних війнах та збройних конфліктах другої половини XX ст. не залишалися поза увагою професійних дослідників, в першу чергу військових. Фахівці з самого початку воєнних конфліктів намагалися з’ясувати для себе умови виникнення, суть та роль такого явища, як повстансько–партизанський рух, дати його класифікацію, визначити місце людського фактору, основні шляхи і способи використання в ньому сил та засобів, як з боку повстансько–партизанських формувань, так і урядових сил.

Одним з перших, хто намагався висвітлити означені аспекти, став М.Дробов (відомий ентузіаст – професіонал з питань спеціальної воєнної діяльності). Вже на кінець тридцятих років XX ст. він проаналізував понад триста сімдесят вітчизняних та іноземних робіт, присвячених теорії і практиці “малих війн” XIX і XX ст.

Значний вклад у теорію і практику підготовки та проведення спеціальних операцій внесли П.Судоплатов, І.Старинов, В.Хоренко, Г.Бояринов, А.Лазаренко та деякі ін. Їх напрацювання і сьогодні залишаються найгрунтовнішими і фактологічно найбільш наповненими яскравими викладками про сутність і методи застосування спеціальних військових дій у збройних конфліктах.

Про те, що проблема боротьби з повстансько-партизанським рухом була актуальною вже в 90-х роках XX ст. свідчить поява такого окремого напряму дослідження збройної боротьби, як спеціальні воєнні і поліцейські операції. Кількість їх проведення, починаючи з 1991 р., у різних регіонах планети значно зросла. Вагомий внесок у цьому контексті зробили фахівці Південно-Африканської Республіки (ПАР), які мають понад 50-ти річний бойовий досвід у цій галузі. До провідних країн, де плідно вивчають таку проблематику, належать також і Ізраїль, США, Великобританія, Німеччина, Франція, Росія та ін. Серед наукових установ цих країн слід виокремити, насамперед, профільні підрозділи правоохоронних силових структур, а також Академію міжнародного ділового співробітництва (факультет безпеки) США, Російську академію державної служби (кафедра національної безпеки), загальновійськову орденів Леніна і Жовтневої революції Червонопрапорну ордена Суворова академію Збройних Сил Російської Федерації.

Слід зазначити, що на сучасному етапі навколо таких видань, як журнали “Спецназ” та “Солдат удачі”, окремих видань мемуарів та спогадів безпосередніх учасників бойових дій – солдат і офіцерів спецназу ГРУ, повітряно-десантних, внутрішніх, прикордонних військ, командувачів угруповань військ (Г.Грошева, В.Казанцева), військових радників (М.Гарєєва), відбувається інтенсивне формування, незалежної від офіційної науки, альтернативної російської школи вивчення бойового досвіду проведення спеціальних операцій у локальних війнах та збройних конфліктах.

На значну увагу заслуговують праці, які висвітлюють теорію і практику підготовки дій сил спеціальних операцій та організації повстансько – партизанської боротьби з урядовими структурами з використанням різноманітних способів. Серед них слід відмітити такі роботи як: М.Дробов “Малая война: партизанство и диверсии”, С.Крапивин “Человек – кинжал”, А.Зевелев та ін. “Бригада особого назначения”, І.Старінов “Ошибки партизанськой войны”, Є.Ч. Гевара “Партизанская война”, супутник партизана “Основы партизанской тактики”, С.Монетчіков “Стреляющая Чечня”, Інструкція для моджахедів “Тактика партизанской борьбы”, Г.Брудерер “Партизанская война в Афганистане”, М.Колесніков “Незаконные вооруженные формирования”, В.Богданов “Сущность партизанства и повстанчества как метода войны” та ін.

Велике значення має і таке видання, як “Организация и тактика боевых действий малых подразделений: хрестоматия”. Книга представляє збірник матеріалів, які освітлюють різноманітні аспекти малої війни. Серед них – організація, тактика, методи партизансько-диверсійних та контрпартизанських дій. Книга дає ясну уяву щодо дій незаконних збройних формувань та терористичних груп, які надихаються політичними, націоналістичними або релігійними екстремістами.

Дослідженню проблем тактики та стратегії дій військ спеціального призначення при проведенні різноманітних операцій – від розвідувальних до бойових присвячені роботи полковника російських органів безпеки, доктора історичних наук В.Боярського “Партизанская война: История утерянных возможностей”, Д.Дубінського “Войска специального назначения” і Ст.Кроуфорда “Спецназ в бою: Опыт спецназа разных стран”. В працях цих істориків розкривається робота спецназу різних країн світу, висвітлюються контури професії спецназівця – людини, яка багато повинна знати і уміти і яка зобов’язана стояти на смерть, виживати у будь-якій обстановці, вести диверсійно-розвідувальні дії в тилу противника, а також висвітлюється багато цікавих фактів про найбільш відомі операції нашого часу та видатні особи, яким спецназ зобов’язаний своєю славою.

Значний інтерес становлять інформаційно-аналітичні матеріали штабу Північно-Кавказького воєнного округу під загальною редакцію начальника штабу округу генерал-лейтенанта В.Потапова щодо підготовки і проведення спеціальної операції в Чеченській Республіці в 1994-1996 р.р. та Воєнно-теоретична праця “Контртерористическая операция”, яка розроблена заслуженим діячем науки РФ, професором генерал-майором у відставці І.М.Воробйовим, доктором військових наук полковником В.О.Кисельовим. Це перша фундаментальна праця щодо дослідження досвіду бойових дій федеральних сил у боротьбі з НЗФ при проведенні контртерористичної операції в Дагестані та Чечні у 1999-2000 рр. в ній надається оперативно-тактична характеристика контртерористичної операції, розглядаються проблемні питання бойового застосування з’єднань та частин СВ, ПДВ, ВВ МВС, ПС, а також ВПС, РВ і А, бойового, технічного і тилового забезпечення бойових дій.

У нашій державі дослідженнями проблем воєнних конфліктів та їх врегулюванням певною мірою займаються такі наукові установи, як Національна академія оборони України, Інститут історії НАН України, Український інститут воєнної історії, Національний інститут проблем міжнародної безпеки та Національний інститут стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України. Цю галузь історичної науки в Україні представляють В.Бруз, Ю.Бадах, О.Гончаренко, Б.Іванов, В.Косевцов, В.Корнієнко, В.Кохно, Е.Лісіцин, В.Макаров, С.Пірожков, Г.Перепелиця, М.Рибак, В.Сліпченко, В.Толубко, В.Телелим та ін. Особливу увагу з них, стосовно нашої теми, привертають праці М.Рибака, Ю.Бадаха “Воєнне мистецтво в локальних війнах після Другої світової війни”, Б.Іванова “Війна в зоні перської затоки”, В.Толубка, Ю.Бута, В.Косевцова “Основні закономірності сучасних локальних війн та збройних конфліктів” та В.Телелима, В.Кочеткова “Cпеціальна операція в Чеченській кампанії 1999-2000 рр.”. Ці автори детально розкрили причини виникнення локальних війн, запропонували їх класифікацію, описали хід бойових подій, визначили деякі характерні риси і особливості розвитку стратегії і тактики в них. Однак, стосовно питань, про які йдеться в дисертації, то ще раз наголосимо: комплексного дослідження, де було б узагальнено досвід підготовки спеціальних операцій з глибоким аналізом способів їх ведення, що висвічував би їх новизну немає.

Джерельну базу дослідження становлять публікації безпосередніх учасників бойових дій, а також документи вищих державних органів управління, політичного та військового керівництва України, які висвітлюють заходи щодо участі Збройних Сил України у розвитку світової та регіональної системи безпеки, міжнародного військового співробітництва, застосування підрозділів ЗСУ в процесі врегулювання воєнних конфліктів. Автор відпрацював численні документи галузевого Державного архіву Міністерства оборони України, поточних архівів Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних Сил України, Головного управління кадрової політики та Головного управління виховної роботи Міністерства оборони України. Широко використані матеріали глобальних та регіональних інформаційних мереж, а саме документи сайтів Президента України (http://www.kuchma.gov.ua), Верховної Ради України (http://www.rada.gov.ua), Кабінету міністрів України (http://www.kmu.gov.ua), Міністерства оборони України (http://www.mil.gov.ua), автоматизованої системи управлінні повсякденною діяльністю військ Міністерства оборони України “Дніпро” (http://www.dod.ua/novini/md.htm), Ради національної безпеки й оборони України (http://www.rainbow.gov.ua), Національного інституту проблем міжнародної безпеки (http: http://www.niisp.gov.ua), Національного інституту стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України (http://www.niss.gov.ua/welcom.htm), інформаційного центру Міністерства юстиції України (http://www.informjust.kiev.ua/index.html), Центру інформації та документації НАТО в Україні (http://www.nato.int), наукової програми НАТО “Співпраця вчених-науковців задля миру та прогресу” (http://www.nato.int/science). Важливим джерелом інформації є документи ООН по миротворчим операціям до яких є доступ на сайті ООН (http://www.un.org). В якості джерел дисертантом використані офіційні видання державних інституцій, матеріали центральних друкованих органів Міністерства оборони України, військових округів (оперативних командувань).

Робота проводилась на основі системного підходу. Широко застосовувалися історичний та логічний методи, як спеціальні методи дослідження, а також найбільш поширені загальнонаукові методи.

У другому розділі – „Антиурядові дії у збройних конфліктах” - дисертант висвітив основні аспекти збройної боротьби незаконних іррегулярних формувань з урядовими військами.

Насамперед, ним були розкриті джерела їх формування, організаційна структура та інфраструктура, досліджено тактику дій незаконних збройних формувань. Встановлено, що особовий склад НЗФ мав високий рівень професійної підготовки. Відмічається висока гнучкість, мобільність управління процесом пристосування організаційних структур відповідно до вирішуємих завдань та умов діяльності. Основними способами збройної боротьби НЗФ з урядовими силами визначено: походи і рейди, обстріли, нальоти, засідки, захоплення крупних населених пунктів, мінування, ведення бою в місті, бойові дії в горах, диверсії та терор. При цьому підкреслюється, що використання цих способів має творчий системний характер та постійно удосконалюється на основі надбаного бойового досвіду.

Проведений аналіз показав, що до сильних сторін дій бойовиків можна віднести: добре організовану розвідку (з 1996 по 1998 рр. на території Чечні були розгорнуто п’ять центрів радіорозвідки, три з яких були розташовані в Ножай – Юртівському районі, два у західній частині республіки; персонал цих центрів складали американці та англійці; після початку другої кампанії, по мірі просування військ, обладнання демонтувалось та переправлялось у гірські райони); використання місцевого населення (жінок та дітей) для вирішення розвідувальних завдань); маневреність; вміле застосування зброї, особливо мінометів, зенітних засобів та мін, снайперського вогню; взаємну підтримку та стійкість у бою; доскональне знання місцевості, що дозволяло заколотникам раптово нападати, швидко зосереджувати сили в потрібному місці, своєчасно виходити з бою, переховуватися у важкодоступних місцях; високі мобілізаційні можливості НЗФ; чітку систему управління (вона здійснювалась централізовано, з використанням сучасних засобів зв’язку); сувору дисципліну, що спиралася на релігійні та тейпові принципи, національно-релігійний фанатизм та готовність до самопожертви (система “смертників”, камікадзе); наявність у загонах добре навчених, досвідчених найманців та інструкторів, які пройшли всебічну підготовку в спеціальних таборах в країнах Близького Сходу та Середньої Азії; завчасну підготовку населених пунктів та місцевості до довготривалої оборони; створення запасів озброєння, боєприпасів та матеріальних засобів; широке використання автомобільного та гужового транспорту (коней, ішаків); оснащення сучасним озброєнням та спорядженням (як правило, іноземного виробництва); чітка організація ротації (заміни) бандитів у зоні бойових дій; використання камікадзе як засобу досягнення стратегічної мети.

Характерним для дій НЗФ був широкий спектр бандитських проявів: від окремих терористичних до широкомасштабних та оборонних акцій по захопленню та утриманню стратегічно важливих об’єктів, розрахунок на раптовість, оману, рішучість та короткочасність нальотів, на проведення систематичних турбуючих та виснажуючих дій.

Безперечно, все це впливало на процес підготовки та ведення операцій спеціальних сил і призводило до зміни поглядів фахівців на саму збройну боротьбу з іррегулярними формуваннями.

У третьому розділі – „Форми та способи дій військ (сил) в спеціальних операціях” - розкриваються характерні риси організації протиповстанської боротьби, визначаються особливості підготовки та проведення спеціальних операцій, висвітлюються різноманіття поглядів на їх сутність, а також простежуються тенденції розвитку форм і способів дій під час збройної боротьби різноманітних урядових силових структур з НЗФ.

Автором відзначається, що боротьба з повстансько-партизанським рухом займає певне місце в системі забезпечення воєнної безпеки будь-якої країни і вимагає розробки відповідної загальнодержавної стратегії у відповідності до існуючих умов.

Боротьба з НЗФ, які використовують тактику засадних, диверсійно-терористичних, партизанських дій в умовах „розширеного поля бою”, при наявності великих проміжків між бойовими порядками військ, осередковий характер боїв показали намагання сторін “виграти тил”, нанести удари у фланг, перерізати комунікації противника, влаштовуючи на них засідки, мінні загородження, завали та викликали необхідність пошуку нестереотипних способів підготовки та ведення операції.

Бойовою практикою була вироблена нова форма оперативних дій – сумісна спеціальна операція (це сукупність логічно ув’язаних дій окремих підрозділів). Для звичайних підрозділів Збройних Сил аналогом цього терміну є бій. Доцільність використання більш загального терміну полягав у тому, що бій у звичайному розумінні цього слова може бути лише складовою (можливо завершальною) частиною спеціальної операції, що проводиться підрозділом сил спеціального призначення (ССпП) у взаємодії з іншими підрозділами підтримки, які виділені для забезпечення спеціальної операції.

На відміну від звичайних умов, коли оперативним об’єднанням призначається суворо визначена смуга дій, виникла необхідність визначати їм операційні зони, в яких створювалися зведені оперативно-тактичні угруповання військ для дій по напрямках. В свою чергу, для з’єднань і частин призначались зони відповідальності. Так, при діях у загальному операційному районі з’єднанням (частинам) призначалась не смуга наступу чи оборони, а зона відповідальності (для дивізії до 700 км). Зони відповідальності полків доходили до 100-120км.

Автором встановлено, що головними принципами проведення спеціальної операції є: законність, цілеспрямованість, безпека мирного населення; централізація керівництва військами, узгодженість дій силових структур; передбачення інцидентів та ускладнень; урахування специфіки фізико-географічних умов регіону, всебічне забезпечення бойових дій.

Головну роль в спеціальній операції як російські так і українські воєнні фахівці віддають збройним формуванням Міністерства оборони, в той час як в США основний тягар боротьби з НЗФ покладається на сили спеціальних операцій.

Бойові дії в спеціальних операціях мають напівпартизанський маневровий характер, не позначений в статутах. І тому звичайна піхота вимушена воювати за методикою спецназу – особливо в містах та горах, що вимагає повної перебудови як організаційно-штатної структури військ так і системи їх підготовки (оперативної та бойової). Боротьба з НЗФ у відриві від базових районів на віддалених (нерідко ізольованих) напрямках примусила створювати зведені загони за цільовим призначенням, основу яких складав батальйон, підсилений артилерією, танками, саперами, вогнеметниками та підтримуваний авіацією. У важкодоступній місцевості значно підвищилась роль високомобільного компоненту – тактичного повітряного десанту. Тільки у 1986 році в Афганістані було висаджено 76 тактичних повітряних десантів загальною кількістю 12 246 чоловік, в у 1987 році – 28 десантів кількістю 8793 чоловіка.

У зонах відповідальності військам приходилося вирішувати багато “нетипових” завдань, таких як розвідувально-пошукові дії, захоплення баз опору, боротьба з засідками, охорона та оборона аеродромів, комунікацій, бойове супроводження колон з вантажами, блокуючи, стримуючі та рейдові дії.

Проведений аналіз наведених форм та способів бойових дій урядових військ при проведенні спеціальної операції свідчить, що російські фахівці не розглядають нанесення вогневих ударів як спосіб виконання її завдань; більшість авторів, за винятком І.Воробйова і В.Кисельова, ототожнюють назви видів воєнних дій, що ведуться під час збройного конфлікту, із способами їх ведення, які притаманні відповідним видам дій. На жаль фахівці, за винятком А.Потапова та С.Козлова, обмежуються лише визначенням того чи іншого способу без конкретного опису порядку його здійснення та аналізу ефективності.

Суттєво збагатились форми та способи тактичних дій:

- по-перше, нарешті у воєнній науці сформулювалась система поглядів на ведення бойових дій проти НЗФ, які застосовують партизанську тактику;

- по-друге, виникло немало нових форм та способів тактичних дій – розвідувально-пошукових, ударно-штурмових, рейдово-блокуючих, що проводяться сумісно з формуваннями інших силових структур;

- по-третє, утвердилась загоново-групова тактика дій у збройних конфліктах, з’явилося чимало нових елементів бойової побудови загальновійськових з’єднань і частин;

- по-четверте, удосконалена система вогневого ураження противника стосовно осередкового протиборства;

- по-п’яте, з’явився новий спосіб оборони – стримуюче-стабілізуючий;

- по-шосте, суттєвий розвиток отримали принципи загальновійськового бою, збагатилися зміст та методи роботи командирів і штабів щодо його підготовки та веденню, управлінню військами, організації взаємодії та всебічного забезпечення.

Наступ і оборона теж набули широкого застосування. Так, оборона найчастіше велася не шляхом створення суцільних траншейних позицій та глибоко ешелонованих смуг, а за принципом осередкових заходів військ з облаштуванням окремих опірних пунктів, вузлів оборони, заслонів з круговою системою вогню та загороджень для перекриття важливих напрямів.

Основу наступального бою складали ударно-вогневі дії в специфічних формах, де не використовувались позиційні методи протиборства (прорив оборони, створення потужних ударних угруповань, атака на суцільному фронті, нарощування бойових зусиль шляхом вводу у бій других ешелонів і т.д.). знищення великих загонів НЗФ проводилось за схемою: дальнє вогневе ураження – вогневий удар у ближній зоні – короткочасна рішуча атака. У деяких випадках здійснювався дальній вогневий розгром НЗФ без контактного вступу у бій з ними.

У ході дослідження, проаналізувавши, відповідно характерні риси і особливості підготовки і ведення спеціальних операцій, було встановлено, що основними тенденціями удосконалення їх форм і способів, можна вважати: підвищення стійкості зв'язку за рахунок організації її по радіонаправленням, а також через ретрансляційні пункти (станції), що розгортаються на пануючих висотах чи вертольотах; блокова (модульна) система; розвиток систем керування; підвищення вогневої потужності з'єднань і частин; збільшення маневреності, живучості і стійкості до зброї масового ураження; посилення самостійності; забезпечення можливості ведення усіх видів бойових дій, досягнення максимальної економії особового складу.

Виявлені тенденції дозволили, у свою чергу, сформулювати також і ряд закономірностей щодо застосування сил і засобів у операціях. Це, зокрема:

1. Характер і масштаб збройної боротьби багато в чому залежить від зростання чисельності військ діючих безпосередньо в районі бойових дій.

2. Якість підготовки особового складу залежить від рівня професійної майстерності керівного складу.

3. У процесі дослідження знайшла своє підтвердження і така, вже відома закономірність, як залежність способів ведення бойових дій від засобів боротьби.

4. Досвід воєнних кампаній підтверджує і залежність ходу бойових дій від своєчасної й якісної підготовки особового складу.

На основі отриманих результатів автором були розглянуті можливі напрями використання досвіду підготовки і ведення спеціальних операцій в сучасних умовах, зокрема для ЗС України, яким все частіше приходиться брати участь у бойових діях у складі миротворчих сил.

Слід зазначити також і те, що зроблені нами припущення не претендують на повне й остаточне вирішення цієї проблеми. Досвід воєнних конфліктів кінця ХХ ст. багатогранний, а тому потребує подальшого всебічного вивчення у майбутньому.

У висновках узагальнені результати проведеного дослідження, основні з яких винесені на захист:

1. Боротьба з повстансько-партизанським рухом займає помітне місце в системі забезпечення воєнної безпеки будь-якої країни, а тому вимагає розробки спеціальних стратегії і тактики у відповідності до існуючих умов.

2. Досвід підготовки спеціальних операцій дозволив визначити ряд відповідних дій при їх проведенні. Це, насамперед:

Протидиверсійні спеціальні дії (спрямовані на те, щоб не допустити проникнення диверсійних загонів та груп НЗФ у тил діючої армії та в глибину своєї території, знешкодити їх, запобігти порушенню керування військами, роботи органів тилу, постачанню військ. Головну роль у вирішенні цього завдання відігравали ВВ МВС та структури спецслужб. Їм активно сприяли з’єднання та частини СВ і ПДВ).

Протирозвідувальні спеціальні дії (мали за мету позбавити НЗФ отримання даних про положення та стан військ, плани та замисли командування, місця розташування пунктів управління, вузлів зв’язку, тилових частин та установ. Важливу роль в цьому відігравала служба РЕБ, радіоперехоплення, маскувальні заходи щодо введення противника в оману).

Протипартизанські спеціальні дії (спрямовані на розгром терористичних, бандитських формувань, знищення їх центрів та баз, знищення керівного складу, сковування маневру та позбавлення можливості НЗФ діяти в тилу урядових військ, здійснювати нальоти, влаштовувати засідки, мінувати дороги та об’єкти, проводити підриви споруд.

Інформаційно-психологічні спеціальні дії (спрямовані на протидію пропаганді НЗФ і разом з тим на зміцнення морально-психологічного забезпечення операції, підвищення боєготовності військ, мобілізацію особового складу на боротьбу з тероризмом та бандитизмом).

Пошуково-рятувальні спеціальні дії (мали за мету пошук та повернення у розташування своїх військ військовослужбовців, а також інших громадян, які потрапили у контрольовані бойовиками райони, захоплених у полон, захоплених у якості заручників. На це ж були спрямовані і спеціальні дії щодо забезпечення внутрішньої безпеки громадян та громадян іноземних країн).

Забезпечуючі спеціальні дії (спрямовані на надання гуманітарної допомоги населенню звільнених від бойовиків районів, ліквідацію наслідків стихійних лих, здійсненню карантинних заходів, розмінування місцевості, прочісування (“зачистку”) місцевості та населених пунктів від бандитів).

4. Проведений аналіз ходу підготовки та ведення спеціальних операцій дозволяє визначити наступні їх типи, при цьому в основу класифікації покладено характер дій.

Розвідувальні спеціальні операції. Мета операції: здобування, обробка та скрита передача роз-відувальних даних. Способи дій: спостереження; підслуховування; перехват переговорів противника, що ведуться за допомогою технічних засобів зв’язку; пошук об’єкта у заданому районі.

Розвідувально-диверсійні спеціальні операції. Мета операції: захват полонених, документів, зразків озброєння, бойової та іншої техніки, оснащення та апаратури. Способи дій: улаштування засад; проведення набігів та нальотів; проведення рейдів; здійснення інших спеціальних заходів.

Диверсійні спеціальні операції. Мета операції: нанесення противнику шкоди шляхом знищення чи виводу з ладу об’єктів ядерного нападу та інших об’єктів сухопутних військ, ВПС, ППО, ВМС, пунктів управ-ління, важливих промислових об’єктів. Способи дій: улаштування засад; проведення набігів та нальотів; проведення рейдів; проведення дивер-сій (підрив, підпалення, зруйнування, виведення із ладу об’єктів).

Психологічні спеціальні операції. Мета операції: зміцнення у потрібному напрямку поведінки та емоційних установок військовослужбовців та цивільного населення противника щодо визначених воєнно-політичних та інших питань; протидія пропаганді протидіючої сторони серед своїх військ та населення шляхом демо-ралізації та дезорієнтування особового складу збройних формувань противника; схилення до припинення опору, дезер-тирства, здачі у полон, формування у місцевого населення благочинного відношення до української армії. Способи дій: розповсюдження друкарської, аудіо- та відеопродукції, радіо- та телеінформації за допомогою гучномовних та інших станцій; особисте спілкування спеціалістів психологічних операцій з військовополоненими та цивільним населенням, у тому числі і в тилу противника.

Інформаційні спеціальні операції. Бойові дії ведуться на тільки у фізичному, а і у інформаційному просторі, що дозволяє розглядати інформаційну спеціальну операцію складовою частиною тактики інформаційної боротьби. Цілі операції можуть бути різноманітні, але головною з них є доведення до противника такої інформації, використовування якої призведе до хибних рішень, що зменшують напруженість конфліктної ситуації, бойові можливості його військ.

5. Практикою бойових дій була вироблена нова форма оперативних дій – сумісна спеціальна операція. На відміну від звичайних умов, коли оперативним об’єднанням призначалася суворо визначена смуга дій, виникла необхідність визначати їм операційні зони, в яких створювалися зведені оперативно-тактичні угруповання військ для дій по напрямках. В свою чергу, для з’єднань і частин призначались зони відповідальності.

6. Практика показала, що бойові дії в спеціальних операціях мали напівпартизанський маневровий характер, не позначений у статутах. І тому звичайна піхота вимушена була воювати за методикою спецназу – особливо в містах та горах, що вимагало повної перебудови як організаційно-штатної структури військ так і системи їх підготовки (оперативної та бойової). Боротьба з НЗФ у відриві від базових районів на віддалених (нерідко ізольованих) напрямках примусила створювати зведені загони за цільовим призначенням, основу яких складав батальйон, підсилений артилерією, танками, саперами, вогнеметниками та підтримуваний авіацією. У важкодоступній місцевості значно підвищилась роль високомобільного компоненту – тактичного повітряного десанту. Суттєво збагатились форми та способи тактичних дій. Зокрема, основу наступального бою стали складати ударно-вогневі дії в специфічних формах, де не використовувалися позиційні методи протиборства.

Новими елементами бойового порядку частин у збройних конфліктах стали: військові маневрові, ударно-вогневі, винищувальні, протидиверсійні, вертолітно-рейдові групи, бронегрупи та рухомі групи мінування на вертольотах.

7. Бойові дії виявили серйозні недоліки в підготовці частин і підрозділів. Одиночна підготовка солдатів і сержантів не відповідала вимогам сучасного бою. У ході спецоперацій позначилася не навченість молодих солдатів і сержантів, особливо діям у великих містах. Допускалися прорахунки в застосуванні бронетанкової техніки і техніки ППО СВ у місті. Основні причини полягали в недосконалості програм навчання, невиправданої економії матеріальних засобів (боєприпасів, моторесурсів, техніки, пального і т.д.).

Виявилися недоліки й у підготовці офіцерів. Особливо це стосувалося тих з них, що тривалий час проходили службу в частинах скороченого складу і кадру. Більшість з них слабко володіли зброєю свого підрозділу і виявилися не готові до керування підлеглими в екстремальних умовах. У роботі командирів і штабів найчастіше спостерігалося прагнення застосовувати в бою класичні форми і способи ведення бойових дій без обліку специфіки ТВД і тактики дій супротивника. Виявлялися недоліки в організації взаємодії і всебічного забезпечення. Досвід бойових дій в Афганістані і Чеченській Республіці показав, що в сучасних умовах не тільки операція, але і бій здобуває міжвидовий характер.

8. Досвід застосування з'єднань і частин у воєнних конфліктах висвітив цілий ряд проблем, зв'язаних з необхідністю удосконалювання організаційно-штатної структури військ, особливо частин і підрозділів усіх видів забезпечення. Її недосконалість позначилася на організації і забезпеченні керування та зв'язку, на роботі органів керування, сил і засобів технічного забезпечення. Не вдалося цілком вирішити питання керування розвідкою загальновійськових з'єднань і частин у зв'язку з відсутністю в дивізіонному комплекті рот радіо- і радіотехнічної розвідки і необхідних засобів зв'язку.

9. Практика бойових дій проти бойовиків показала, що у ході воєнних дій застосовувався різний арсенал тактичних прийомів. З'являлися нові прийоми, обумовлені місцевими умовами і характером бойових дій супротивника. Особлива увага приділялася застосуванню елементів військової хитрості, здійсненню заходів щодо оперативного і тактичного маскування.

У даній дисертації, автором, узагальнені найбільш характерні задачі, до виконання яких можуть, при визначених обставинах, залучатися з'єднання і частини Сухопутних військ, а також найбільш можливі форми і способи їхніх дій. Безумовно, що при виконанні задач у кожній конкретній ситуації вибір того чи іншого способу дій може бути різним, представляти як сполучення розглянутих у роботі, так і абсолютно новими.

Уявляється, що матеріали проведеного дослідження можна використовувати при переробці статутних документів, розробці рекомендацій військам, у системі командирської підготовки і підготовці військ, у навчальному процесі військових інститутів і академій.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ведення військової розвідки в специфічних умовах за досвідом війни на Північному Кавказі // Труди академії. Збірник наукових праць. –К.: Національна академія оборони України, 2004. -№56. –С.149-156.

2. Основні тенденції розвитку збройної боротьби в сучасних локальних війнах // Труди академії. Збірник наукових праць. –К.: Національна академія оборони України, 2004. -№57. -С.351-355.

3. Боротьба з іррегулярними збройними формуваннями в локальних війнах другої половини ХХ ст. // Воєнні конфлікти другої половини ХХ століття. Збірник наукових статей. –К: Інститут історії України НАН України, 2004. –С.74-88.

АНОТАЦІЯ

Кобко В.А. Підготовка та проведення спеціальних операцій у збройних конфліктах другої половини ХХ ст. –Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. –Національна академія оборони України. –Київ, 2004.

На основі аналізу опублікованих документів та статистичних матеріалів в дисертації досліджується процес підготовки та проведення спеціальних операцій у воєнних конфліктах другої половини ХХ ст. Основну увагу приділено питанням розвитку тактики загальновійськових підрозділів і частин, а також сил спеціального призначення у локальних війнах і збройних конфліктах після Другої світової війни, характерним рисам і особливостям їх дій при проведенні спеціальних операцій. Розкриваються основні принципи, форми та способи застосування сил і засобів у специфічних умовах на різних етапах операції.

Ключові слова: війна, воєнний конфлікт, форми і способи збройної боротьби, спеціальна операція, тактика.

АННОТАЦИЯ

Кобко В.А. Подготовка и проведение специальных операций в вооруженных конфликтах второй половины ХХ в. –Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 – военная история. –Национальная академия обороны Украины. –Киев, 2004.

В диссертации рассмотрены вопросы применения сил и средств при проведении специальных операций в военных конфликтах после Второй мировой войны.

В первом разделе проводится анализ научной литературы и источников, рассматриваются и расскрываются методологические основы и алгоритм исследования по данной проблеме. Отмечается, что в настоящее время на Украине практически отсутствует обобщенный материал по боевому применению общевойсковых частей и сил специального назначения в операциях, которые проводились во время военных конфликтов второй половины ХХ века. Вместе с тем, этот опыт в современных условиях строительства Вооруженных Сил Украины, представляет практическую ценность, так как ряд подразделений и частей нашей армии принимают участие в проведении миротворческих операций во многих регионах планеты. В этой связи и возникла необходимость специального и комплексного его научного исследования.

Во втором разделе рассматриваются основные аспекты вооруженной борьбы незаконных иррегулярных отрядов с правительственными войсками. Расскрываются источники их формирования, организационная структура и инфраструктура, исследуется тактика действий незаконных вооруженных формирований.

В третьем разделе расскрываются характерные черты организации протиповстанческой борьбы, определяются особенности подготовки и проведения специальных операций, высвечиваются различные взгляды на их сущность, а также прослежуются основные тенденции развития форм и способов вооруженной борьбы с воинскими формированиями противника. Автором анализируются факторы, которые определяли тактику действий войск при проведении ними специальных операций.

В выводах проведен анализ исследуемого материала, разработаны практические рекомендации по его применению в современных условиях строительства Вооруженных Сил Украины.

Ключевые слова: война, военный конфликт, формы и способы вооруженной борьбы, специальная операция, тактика.

ANNOTATION