НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Калуга Володимир Федорович

УДК 111.12:123.1

Роль онтології в розумінні політичних явищ

(на матеріалах концепції Г. Арендт)

спеціальність 09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Спасенко Наталія Миколаївна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, старший науковий співробітник

Єрмоленко Анатолій Миколайович

Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України,

завідувач відділу соціальної філософії

кандидат філософських наук, доцент

Зінченко Віктор Вікторович

Київський національний університет культури і мистецтв

доцент кафедри соціології

Провідна установа: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна МОН України, м. Харків

Захист відбудеться “20” грудня 2004 р. о 10.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий “19” листопада 2004 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. В. Караульна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. XX століття залишило по собі не лише відчуття могутності людського розуму та винахідливості, але і породило острах людства, пов’язаний з цілком реальною загрозою самознищення. З винаходом зброї масового ураження, наступним її накопиченням та стрімким поширенням, дедалі ставало зрозумілішим, що відтепер людство об’єднує дещо цілком доступне осмисленню і осягненню – спільна доля: шукати шлях до порозуміння чи “згоріти” у вирі не лише війни, але і штучно викликаної катастрофи, породженої людською недбалістю або потягом до влади чи наживи, помноженими на колосальну потужність технічних і технологічних здобутків цивілізації.

Поштовхом же до започаткування кардинальних змін у масовій свідомості та свідомості індивіда стало незбагненне для розуму цивілізованого європейця братовбивство першої світової війни. Зазначені зміни отримали своє відображення та продовження в необоротних змінах суцільної картини світу в її релігійних, мистецьких чи наукових версіях. Проте чи ненайглибше і найбільш цілісне вираження всі ці зрушення дістають у філософській думці.

Перед мислителями постала нагальна проблема пошуку підвалин, які б водночас стверджували наявність і дієвість універсалістських принципів або безумовних належностей, джерела і основи моралі (А. М. Єрмоленко) та робили беззаперечним визнання цих принципів, як на рівні спільноти, так і на рівні окремого індивіда. Але покладання вихідним пунктом філософування наявного факту міжособистістної комунікації не створює безпосередніх умов до подолання меж релятивності цінностей, утверджених на комунікативному (інтерсуб’єктивному) підґрунті. Адже екзистенційне переживання близькості іншого притаманне і для індивідів, чиї вчинки та вибір не співпадають з плеканою філософами людяністю взаємин. Наприклад, наполягання Мартіна Гайдеґера на “справжніх” буттєвих взаєминах, зрештою, як стверджують комунітаристи, призвело до позараціональних перебільшень у пошуках “спільної буттєвої долі” (Л. А Ситниченко).

Очевидно, відчуваючи потребу “реабілітувати” М. Гайдеґера, звинуваченого в імморалізмі, а також усвідомлюючи небезпеку, спричинену надмірним наголошенням значної когорти філософів на суто екзистенційних, суто особистісних вимірах міжлюдської комунікації, що в кінцевому варіантові може призвести до утвердження тоталітаризму, Г. Арендт вдається до розробки власної філософської концепції, ґрунтуючи її на базі фундаментальної онтології М. Гайдеґера.

З’ясовуючи особливості феномену тоталітаризму, Г. Аренд намагається віднайти та ідентифікувати найтривкіші риси людського існування, які б найменше ушкоджувалися від злигоднів сучасної людини (Дж. Лоолер) і водночас відкривали можливості побудови нетоталітарного світу. З цією метою вона вдається до трансформації гайдеґерівського проекту відкритої екзистенції в концепт становище людини, яке, за її задумом, має містити в собі ресурси опору та відродження і бути сполученим з трансісторичними рисами людського буття, притаманними способу усталення життя у більшості смертних істот (П. Рікер).

Зрештою, Г. Арендт започаткувала новий підхід до осмислення особливостей людського буття, перемістивши акцент з метафізики та фундаментальної онтології на політичну онтологію. Саме в цьому контексті став можливий поворот від покладання суто людської екзистенції в кут людського буття до покладання спільноти, як такої, що є чимось органічно цілісним та виступає умовою самоідентифікації і джерелом прояву людської екзистенції. Звідси, особливої актуальності набуває націленість на аналітику широкомасштабних соціальних феноменів та процесів в максимальному їх наближенні до індивідуально-конкретного людського життя (П. Рікер). Остання відкриває шлях до перегляду цілої політичної сфери в світлі елементарних (індивідуальних) людських досвідів в межах цієї сфери. Центром політики стає людина як діюче буття (В. Дана).

Все ж започаткований мислителькою оригінальний підхід до осмислення суті і змісту людського буття, на нашу думку, ще не знайшов належного відгуку та уваги серед науковців і філософів, тим паче в Україні, а також на теренах пострадянського простору. В цілому ми маємо досить не значну кількість наукових праць та досліджень, які б стосувалися ролі онтології в розумінні політичних явищ, особливо в тому ракурсі, як його започаткувала Г. Арендт. Тому актуальність вибраного напрямку дисертаційного дослідження є очевидною.

Відповідаючи на поклик часу, намагаючись віднайти найбільш адекватні сучасному становищу людини способи облаштування спільноти, які б дозволили максимально реалізуватися індивідові та знайти свою “домівку” в світі, подолавши феномен світовідчуження, ми маємо всебічно дослідити філософську концепцію Г. Арендт, зокрема на предмет наявності в ній ресурсів і можливостей щодо формування нової парадигми облаштування спільного світу та органічного витворення світогляду сучасної людини.

Зв’язок з науковими програмами. Дисертація виконана в межах досліджень, які проводить кафедра філософії філософського факультету в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України”, НДР №01 БФ 041-01 „Філософська та політологічна освіта в Україні на межі тисячоліть”.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Науковий доробок Г. Арендт є великим здобутком як в антропологічній філософії, так і в політичній філософії, опертий на проникливий аналіз новочасного світу в поєднанні з ґрунтовним знанням минулого. В своїй філософській концепції мислителька намагається осмислити основні причини кризи новочасного суспільства, яке стикається з втратою значення таких традиційних ключових понять політичних наук, як справедливість, поміркованість, відповідальність, чеснота, слава; та накреслити шляхи подолання наслідків цієї кризи.

Поштовхом до витворення самобутньої філософської концепції Г. Арендт, яка претендує на роль фундатора нової парадигми облаштування спільного світу, послугував творчий доробок М. Гайдеґера, особливо його фундаментальна робота “Буття та час”. Гайдеґерівський проект цілковито переглянути основу картезіанських упереджень про те, що суб’єкт відокремлений від світу та інших (суб’єктів), поклав початок переосмисленню місця і ролі людини в процесі витворення спільного буття.

Прояснення суті ідеї світовості світу, яку започаткував М. Гайдеґер, та особливостей феномену тематизації світу спонукав до появи посиленого інтересу до політичних теорій, що брали за основу світовість (worldliness) та множинність (human plurality) як фундаментальну констатацію особистого політичного досвіду. Власний досвід пересічної людини відтепер набуває значення не лише в приватній сфері, але висувається в якості основи для модернізації політичної сфери та створення нової парадигми.

Серед численної когорти філософів, що приділяють значну увагу дослідженню фундаментальної онтології М. Гайдеґера, тим самим створюючи новий плацдарм для рецепції гайдеґерівської ідеї, слід згадати П. Гайденко, Л. Бінсвангера, Дж. Катеба, І. Михайлова, М. Позднякова, Ю. Романенка, С. Ставцева. Звертаючись до наукових досліджень згаданих авторів, дисертант мав змогу більш глибоко і системно підійти до порівняння філософських концепцій М. Гайдеґера і Г. Арендт та осмислити особливості трансформації гайдеґерівського проекту відкритої екзистенції в арендтівський концепт становище людини.

Повнота і змістовність концепту становище людини, очевидно, не були б досягнутими Г. Арендт, якби вона не звернулася до фундаментальних робіт Аристотеля (ідея фронесісу) та Канта. Саме полемізуючи з Кантом, Арендт створює нове смислове наповнення кантівської ідеї неутилітарної комунікабельності. Це стало можливим завдяки переосмисленню кантівської тотожності свобода-суверенність та її трансформації в корелят “світової” свободи – ситуативну свободу. Зокрема, висуваючи множинність як ключове поняття політичної філософії, Г. Арендт модернізує кантівський варіант множинності, що корелює зі спроможністю людини відкривати і послуговуватися у своїй діяльності універсальними законами, до рівня множинності, що пов’язана зі спроможністю людини започатковувати щось абсолютно нове – саму себе.

Тому теоретичну основу цього дослідження склали фундаментальні роботи Канта, а також низка наукових праць, в яких здійснюється аналіз кантівської філософської концепції на предмет її політичної імплікації. Серед обмеженої кількості наукових робіт в цій сфері слід послатися на ґрунтовне дослідження по даному напрямку Г. Арендт, висвітлене, зокрема, в “Lectures on Kant’s Political Philosophy” (Лекції з політичної філософії Канта). Важливе місце посідають також роботи Г.–Г. Гадамера, В. Рьода, А. Хіллер. Завдяки їх наковим розвідкам автор дисертаційного дослідження мав можливість більш детально прослідкувати особливості творчої рецепції кантівських понять естетичного міркування і смаку в політичній філософії Г. Арендт, та покладання нею останніх як базових моментів облаштування і функціонування спільноти в політичній площині. Звичайно, цим не заперечується, що для мислительки інтерес, влада, закони є досить важливими та виправдано центральними поняттями політики, але піддається осмисленню той факт, чи є згадані та сполучені з ними поняття фундаментальними, чи всі вони виводяться з буття разом (В. Дана).

Зрештою, в тому контексті, що його пропонує Г. Арендт, дослідження проблеми свободи як способу облаштування спільноти на основі взаємної поваги і порозуміння, а також низки інших політичних явищ, є досить оригінальним. Між тим на теренах пострадянських держав помітної уваги філософській концепції Г. Арендт надали лише наприкінці минулого століття, коли з’явилися переклади її фундаментальних робіт українською та російською мовами. До цього були тільки розрізненні спроби окремих філософів познайомити широкий загал з базовими думками мислительки. Серед найбільш активних поціновувачів наукового доробку Г. Арендт слід назвати А. Магуна та Е. Трубіну. Доступними в українському і російському перекладах є ґрунтовні дослідження творчості Г. Арендт за авторством Дж. Лоолера та П. Рікера. З-поміж англомовних джерел базою для аналізу філософської концепції Г. Арендт послугували дослідження Кейт Баріс (Keith Burris), Вільї Дани (Villa Dana), Мішеля Готзегена (Gottsegen Michael), Джорджа Катеба (Kateb George), Тімоті Роуча (Timothy Roach), Джеремі Валдрона (Jeremy Waldron).

Значний внесок щодо дослідження обраної дисертантом тематики зроблено представниками сучасної філософії, зокрема комунітаристами. Серед наукового доробку мислителів в зазначеному напрямкові опорою для формування концепції цієї роботи послугували філософські роботи К.-О. Апеля, І. Берліна, Г. Йонаса, Я. Коша, Дж. Раза, Дж. Роулза, В. Рьода, Ж.-П. Сартра, Ч. Тейлора, а також А. Єрмоленка та Л. Ситниченко. Саме з іменами згаданих двох останніх дослідників глибоко пов’язаний розвиток комунікативної складової сучасної філософії у вигляді дискурсивної етики та практичної філософії на теренах сучасної України.

Методологічно плідними для автора виявилися наукові праці представників Київської світоглядно-антропологічної школи, започаткованої В. Шинкаруком, зокрема О. Алєксандрової, І. Бичка, Г. Горак, М. Поповича, В. Табачковського.

Метою дисертаційної роботи є дослідження ролі онтології в розумінні політичних явищ на основі аналізу філософської концепції Г. Арендт.

Мета роботи реалізується через вирішення таких дослідницьких завдань:

дослідити вплив гайдеґерівської онтології, зокрема ідеї відкритої екзистенції, на формування концепту становище людини у Г. Арендт;

проаналізувати особливості інтерпретації людської множинності у Канта та виявити їх вплив на формування арендтівського розуміння множинності;

показати принципову винятковість дії та мовлення щодо виявлення людської множинності;

розкрити специфіку реалізації людиною власної неповторності у М. Гайдеґера та Г. Арендт через розгляд особливостей змістовного наповнення понять приватної та публічної сфер у філософських концепціях згаданих мислителів;

продемонструвати можливості та переваги політичного міркування і смаку в якості базових чинників облаштування спільного світу;

виявити особливості формування влади та розгортання контингентної свободи в просторі відкритої політики.

Об’єктом дисертаційного дослідження є філософська концепція Г. Арендт, викладена зокрема в фундаментальних роботах “Становище людини”, “Джерела тоталітаризму”, “Між минулим та майбутнім” та в “Lectures on Kant’s Political Philosophy”.

Предметом дисертаційного дослідження є роль онтології в розумінні політичних явищ.

Методологічною основою дослідження є підхід, заснований на спробі трактувати свободу та інші політичні явища в контексті екзистенціальної філософії та в межах холістичних теорій зокрема, а також на оригінальному способові дослідження онтологічних основ політичного, що притаманний політичній філософії Г. Арендт. Обраний метод для обґрунтування онтології політичного дозволив поєднати у історичній ретроспективі дві знаменні віхи історії – античність та сучасність.

Значну роль в осмисленні ситуації людини в світі відіграв герменевтичний метод в гайдеґерівській його варіації. На формування змісту цієї роботи потужним був також вплив кантівського трансцендентального методу та вимога до мислення на предмет його критичності. В роботі також застосовані поряд з раніше зазначеними аналітичний метод та принципи наукового плюралізму, об’єктивності, порівняльності, всебічності осягнення проблеми.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційної роботи обґрунтована у положеннях, які виносяться на захист:

на прикладі аналізу філософської концепції Г. Арендт показано, що подолання суб’єкт-об’єктного розмежування поклало початок формуванню політичних теорій, які беруть за основу світовість та множинність як фундаментальні конституєнти унікального політичного досвіду;

досліджено особливості трансформації в філософській концепції Г. Арендт гайдеґерівської ідеї відкритої екзистенції в концепт становище людини, що дозволило спростувати радикальну самотність гайдеґерівського індивіда;

розкрито головні відмінності між кантівським та арендтівським розумінням множинності. Досліджена роль онтології в трансформації кантівської тотожності свобода-суверенність в контингентну свободу в політичній філософії Г. Арендт;

окреслено онтично-онтологічну природу дії як єдиного способу vita activa, що поряд з мовленням безпосередньо виявляють особливості множинності та народжуваності як обставин становища людини. Досліджено інші (праця, робота) способи vita activa на предмет їх спроможності виказувати особливості людського буття;

досліджено відмінності між гайдеґерівським та арендтівським розумінням ролі приватної і публічної сфер щодо реалізації людиною власної екзистенції з огляду на її природну схильність до утворення і облаштування спільного світу та утворення низки специфічних зв’язків, котрі породжують феномен влади; аргументовано політичний вимір людської природи;

обґрунтовано переваги та можливості відкритої політики щодо реалізації людиною власної екзистенції, набуття нею свободи та подолання явища світовідчуження. Досліджено особливості некласичних принципів облаштування спільного буття людей, які б сприяли подоланню наслідків світовідчуження людини, оскільки вона позбавлена “оселі”, бо не має ані естетичного, ні політичного контекстів, які б забезпечували її “оселею”.

Теоретичне значення дисертаційної роботи визначається, перш за все, новизною і сукупністю положень, що виносяться на захист. У проведеному дослідженні висвітлена роль онтології в розумінні політичних явищ на прикладі аналізу філософської концепції Г. Арендт; розкрито головні відмінності між класичним та екзистенціаліським підходами щодо тлумачення змістовності політичної сфери. Висновки, яких доходить дисертант, уможливлюють розуміння принципової різниці між метафізичним та політичним контекстами свободи через розкриття змістовного наповнення поняття людської множинності як обставини становища людини; відкривають шлях до перегляду змісту політичної сфери, виходячи з визнання значущості індивідуального політичного досвіду.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає у можливості її використання під час підготовки лекційних та семінарських занять в межах курсу політичної філософії; розробки нормативних спецкурсів з філософії, політології, онтології, філософської антропології; у подальших наукових дослідженнях, присвячених аналізу політичних явищ в контексті теоретико-філософського осмислення сучасного становища людини.

Особистий внесок здобувача. Дослідження є самостійною роботою. Висновки та положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дисертації обговорювалися на методологічних семінарах і засіданнях кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автором були підготовані і зроблені низка доповідей по проведених наукових дослідженнях з обраної теми на наукових конференціях “Дні науки” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2001, 2002, 2003 рр.) та “Метафізика і політика: Кант, Арендт, Йонас”, організованої Кантівським товариством в Україні на базі Національного університету “Києво-Могилянська Академія” і Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2003 р.).

Публікації. Результати наукового дослідження висвітлені у п’ятьох наукових публікаціях – 4 статтях та тезах, що були розміщені на шпальтах фахових видань, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, що випливає з поставленої мети та основних завдань. Робота складається з вступу, двох розділів (восьми підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Обсяг основного тексту дисертації становить 166 сторінок. Список використаної літератури включає 156 найменувань і складає 10 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ.

У вступі основна увага зосереджена навколо обгрунтування актуальності обраної теми, визначення стану її наукової розробки та підгрунтя, що визначило напрямок і зміст дослідження. Сформульована мета, основні завдання, об’єкт та предмет дослідження. Вказується також теоретико-методологічна основа дисертаційної роботи, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення цієї роботи.

Перший розділ “Методологічні підвалини аналізу політичного буття у Г. Арендт” присвячений дослідженню базових засновків, на основі яких став можливим перегляд змісту політичної сфери на користь визнання значущості та переваг індивідуального досвіду людини в порівнянні з універсальними принципами облаштування спільного світу.

У першому підрозділі “Гайдеґерівський проект подолання метафізики та перспективи створення нової парадигми політичного мислення” значна увага відводиться з’ясуванню особливостей перегляду домінуючої парадигми в класичній філософії, зміст якої полягає в розщепленні дійсності на суб’єкт та об’єкт та протиставлення їх один одному. Процес означеного перегляду добре прослідковується на фоні ключових фігур, що визначають центральні віхи формування та переосмислення класичної парадигми аж до започаткування і обґрунтування нових світоглядних принципів. Цими ключовими фігурами в даному випадку є Р. Декарт, І. Кант, М. Гайдеґер та Г. Арендт.

Найвиразніше суб’єкт-об’єктне протистояння проявляється в філософії Р. Декарта з його кардинальним розмежуванням res cogito і res cogitans. Непевність ситуації навколо буття та світу, розщепленого людським мисленням на суб’єкт та об’єкт, спонукало Канта до пошуку механізмів, які б дозволили уникнути численних протиріч між філософськими концепціями та дійсністю як вона є. Кант дійшов висновку про необхідність обмежити спекулятивне мислення в його претензії на цілковите пізнання світу і буття. На думку Канта, об’єкти мають певним чином узгоджуватися з нашими способами пізнання, тобто мислення виступає конституюючою основою для своїх об’єктів. Воно створює їх, пізнаючи їх.

Започатковане Кантом переосмислення суті природи стало плацдармом для нових пошуків в цьому напрямкові. Скориставшись цим плацдармом, Гайдеґер зробив вдалу спробу створити нову онтологію, засновану на постулаті, що людина по своїй суті є буттям-в-світі. Вирізняючи з-поміж іншого сущого суще, яке володіє можливістю запитувати про буття як свою головну рису, філософ підкреслює, що це “зразкове” суще у своїй відкритості здатне певним чином об’єднувати інше суще, відмінне від себе, котре існує своїм власним способом існування. Впорядкована сукупність сущого, відмінного від Dasein, відкривається для людини як світ.

Виходячи з прослідкованого в цьому підрозділі шляху подолання феномену розщеплення дійсності на суб’єкт та об’єкт, дисертант наголошує на вагомості прояснення суті ідеї світовості світу та особливостей феномену тематизації світу щодо появи посиленого інтересу до політичних теорій, які беруть за основу світовість (worldliness) та множинність (human plurality) як фундаментальну констатацію особистого політичного досвіду. Власний досвід пересічної людини відтепер набуває значення не лише в приватній сфері, але висувається як основа для модернізації політичної сфери та створення нової парадигми.

В другому підрозділі “Політичні аспекти множинності людського буття у І. Канта та Г. Арендт” автор зосереджується навколо дослідження особливостей політичної філософії І. Канта та здійснених Г. Арендт аналізу та систематизації кантівського філософського доробку на предмет його політичної імплікації. Залучивши низку ідей Канта до власної філософської концепції, що спрямована головним чином на аналіз становища людини в світі та дослідження механізмів убезпечення суспільства від тоталітаризму, своє бачення політичної імплікації філософського доробку Канта Арендт висвітлила в „Лекціях по політичній філософії Канта”. На думку Арендт, найбільш сполучена з політичним „Критика сили судження”, але ідеї щодо облаштування спільного світу, безумовно, містяться також і в перших двох „Критиках”.

Множинність, в межах кантівської політичної філософії, вказує на деякий спосіб буття людини, пов’язаний з її анонімним існуванням як “екземпляру” людського роду, оскільки кожен суб’єкт, будучи наділеним здатністю до мислення, не стільки іманентно зумовлений існуванням інших, скільки потребує наявності собі подібних.

На перший план виступає автономність індивіда та його раціональність, котрі вказують на деяку зумовленість людини трансцендентним, через наділеність її свободою, сутнісною ознакою якої є спроможність людини надавати самій собі закон. Людська спільнота в такому разі перебирає на себе вторинні риси, бо виступає радше як спілка мислячих істот, аніж деяка цілісність, основою якої є щось відмінне від суто раціонально виправданих потреб підтримувати колективно процес власного виживання та відтворення родових ознак в прийдешньому поколінні. Звідси, головною функцією людської спільноти слід вважати процес творення і підтримування необхідних умов для реалізації людиною своєї свободи та максимального прояву людиною, як природнім “екземпляром”, її природних якостей, особливо в сфері вдосконалення її раціональності.

Взагалі, визнання Кантом примату людського роду над людською екзистенцією стає на заваді до набуття людиною “власного” способу буття. В цьому аспекті Г. Арендт вступає у суперечку з кантівською інтенцією применшувати значимість множинності для людського буття, вказуючи на те, що наполягання Канта на тому, що моральний закон має бути вільний від будь-яких відхилень та притаманний будь-кому по відношенню до самого себе, зводить до мінімуму необхідність наявної множинності людей. Тому множинність як обставина становища людини у Г. Арендт, на відміну від інтерпретації цього феномену Кантом, несе на собі додаткове смислове навантаження, як підґрунтя наявної різноманітності людських буттів, котрі підтверджують унікальність людини в якості особи, що здатна свідомо надавати зміст своєму буттю.

В третьому підрозділі “Рецепція гайдеґеровської онтології та концепт становища людини у Г. Арендт” головна увага приділяється проясненню підстав та умов, що лежать в основі екзистенції людини як зумовленої екзистенції та ідентифікації найтривкіших рис людського буття, які слугують джерелом “світової” свободи.

Дисертант виходить з твердження, що людська екзистенція завжди є зумовленою екзистенцією. Людина приходить в світ, який завжди вже існує певним чином. Звертаючись до поняття буття-в-світі, М. Гайдеґер виокремлює три головні умови, за яких відбувається формування „специфічного” сущого, котре в своєму існуванні репрезентує світ. По-перше, від самого початку людина виявляє себе заангажованою щодо репрезентації світу, вона постійно захоплена процесом відображення розмаїття сущого в своєму турботливому ставленні до світу. По-друге, людина має справу з речами світу, як вони їй відкриваються, і ніколи з тим, що є „не-світом” або „речами в собі”, в їх кантіанській інтерпретації. По-третє, людина наділена спроможністю розуміти та надавати значення речам світу. Ця спроможність вказує на необхідну присутність Інших в існуванні людини.

Будучи однією з найбільш послідовних поціновувачів і реципієнтів гайдеґерівської онтології, Ганна Арендт вказує на те, що люди є зумовленими істотами, оскільки все, з чим вони вступають в контакт, негайно перетворюється в обставину їхньої екзистенції. При цьому чітко розмежовуються сфера буття, опанована людиною і представлена як світ, в якому vita activa витрачає себе, і який складається з речей, що їх створила людина; та сфера буття, що за визначенням Г. Арендт є “не-світом”, оскільки суще, котре знаходиться поза межами діяльнісного ставлення до нього людини, не підлягає впорядкуванню його людиною і ніяким чином явно не впливає на екзистенцію. Останнє є умовою існування першого і пов’язується з природою як прафеноменом, що занурений в трансцендентне, і в своєму бутті спирається на Першооснову.

Критикуючи М. Гайдеґера за відмову позитивно сприймати той факт, що природа людини певним чином відокремлена від її екзистенції, - що веде до посилення заперечення свободи та спонтанності людини, - Г. Арендт чітко розмежовує природу людини та становище людини. В понятті природи людини втілюється основа людського буття, незводжувана до жодного з явищ чи феноменів, більше того, жодним чином немислима, а лише така, про яку свідомо того ми можемо сказати, що вона існує.

Виходячи з того, що людині бракує специфічних засобів пізнання “природних” властивостей сущого, тобто таких, що не розкриваються в турботливому ставленні людини до світу, виникає потреба здійснити ідентифікацію найтривкіших рис людського становища. У зверненні до поняття становище людини відбувається встановлення джерела людської спонтанності та свободи, а з іншого боку – проясняються ті фактори, що є підвалинами взаємопорозуміння між людьми та роблять можливим спільне співіснування членів спільноти. Зважаючи на це, становище людини слід розуміти як ключове поняття в межах цієї дисертаційної роботи, котре інтеґрує в собі ряд обставин, що в своїй сукупності визначають екзистенцію людини та є обставинами становища людини. До останніх, слідом за Г. Арендт, ми зараховуємо саме життя, народжуваність та смертність, приземленість, множинність.

Четвертий підрозділ першого розділу “Політична дія та мовлення в контексті становища людини” присвячений дослідженню дії як специфічного різновиду vita activa, який є єдиним незацікавленим видом людської діяльності та виказує людську унікальність. Оскільки дія – це єдина активність, що відбувається прямо між людьми без посередництва речей чи причин і відповідає множинності людських обставин, дисертант головну увагу в цьому підрозділі відводить обґрунтуванню твердження, що лише через дію найповніше реалізується людська свобода, яка має “світовий” характер та відповідає становищу людини.

Основною умовою дії та мовлення є множинність, що має двозначний характер рівності та відмінності. Зміст політичної рівності полягає в тому, що, будучи нерівними в інших сферах спільного буття, люди рівні як фундатори нового, тобто самих себе в політичній сфері.

Людська відмінність є не тим самим, що і інакшість як ознака alteritas. У людині інакшість, яку вона поділяє з усім, що існує, і відмінність, яку вона поділяє з усім живим, стає унікальністю (uniqueness), а людська множинність і є парадоксальною множинністю унікальних істот (Г. Арендт). Люди відрізняються між собою так, як жодні інші істоти не відрізняються на землі завдяки мовленню і дії. Це спосіб появи людей один перед одним не як простих біологічних істот, а як неповторних індивідуальностей, як людей. Поява серед людей, що є чимось змістовно відмінним від звичайного тілесного існування, полягає в ініціативності людини.

З огляду на те, що дія власне не має свого автора, а лише посередника, як і на те, що дія не має кінцевого результату, точніше результатом дії є сам процес, чітко прослідковуються онтологічні риси політичної дії - незворотність та непередбачуваність. Чудові аргументи з приводу подолання наслідків радикалізму політичної дії приводить Г. Арендт. Можливе звільнення від умови незворотності – нездатності повернути те, що хтось зробив, хоча хтось не знав і не міг знати, що він робить, - це здатність прощати. Звільнення від непередбачуваності, що спричинена хаотичною непевністю майбутнього, полягає в здатності обіцяти і виконувати обіцянку. Тобто визволення від незворотності та непередбачуваності процесу, який започаткувала політична дія, не виринає з іншої і можливо вищої здатності, а з потенції самої дії.

Дисертант приходить також до думки, що здатність виявляти своє “хто” за допомогою мовлення та дії за своє онтичне підґрунтя має сферу, де люди є разом з іншими, а не для них чи проти них. Тобто в чистій людській згуртованості. Чиста людська згуртованість є саме тим, під чим Г. Арендт розуміє політичну сферу, де людські стосунки повністю очищені від інтересу та потреб, окрім однієї – потреби в спілкуванні з собі подібними. При цьому справжня політична дія містить в собі готовність розділити з іншими спільний простір, поважати думку інших і передчувати її, формуючи свою власну думку. З іншого боку, ні праця, ані робота ніколи не виказують істинну сутність людини, не підкреслюють її унікальність, а тому від самого початку є аполітичними, “земними” видами людської діяльності. Лише дія цілком відповідає вимогам політичного буття, вона є чисто людським видом діяльності, тоді як праця і робота покликані лише підтримувати людське життя та усталювати спільний світ.

У другому розділі дисертації “Політичні імплікації vita activa” автор вдається до аналізу фундаментальних основ людського буття разом, що найбільше відповідають політичній природі людини.

Перший підрозділ другого розділу “Приватне і публічне” присвячений дослідженню специфіки розуміння ролі приватної та публічної сфер щодо набуття і реалізації людиною власної “самості” у М. Гайдеґера та Г. Арендт. За точку відліку дослідження береться феномен подвійної унікальності людини. По-перше, людина унікальна за своєю природою як і будь-яка інша річ, яка так чи так існує. По-друге, вона унікальна в силу власного становища, опертого на свідомість та здатність надавати зміст своєму буттю.

Концептуальне начало у розв’язанні проблеми “подвоєності” людського буття в своїй фундаментальній онтології заклав Гайдеґер. Він вдався до ґрунтовного прояснення особливостей людського буття та феномену його роздвоєності. Проблему роздвоєності Гайдеґер розглядає в межах аналітики Dasein, виходячи з того, що тут-буття не є будь-яке визначене “що”, до того ж наділене своїм особливим способом існування: те, що воно є – це якраз його буття.

Субстанціональна невизначеність Dasein викликає певного роду труднощі в намаганні ідентифікувати суб’єкт. При цьому під “власним” і “невласним” способами буття Dasеin слід розуміти рівнопочаткові конституєнти існування тут-буття, котрі характеризують його в кожен момент. Проте “невласний” спосіб буття Daseіn є до певної міри первинним по відношенню до “власного” способу, бо виступає підставою для виявлення останнього. “Власний” спосіб буття частково є надбанням людини і, на відміну від “невласного”, наділений елементом двозначності: як потенційний спосіб буття будь-якого індивіда та, як усвідомлене ставлення індивіда до свого існування. Як потенційний спосіб “власний” спосіб буття Daseіn принципово є конституєнтом екзистенції тут-буття, його екзистенціалом, оскільки вказує на трансценденцію Daseіn або на те, що безпосередньо виказує унікальність людини як її “хто”.

Можливість чи неможливість досягти “власного” способу буття, на думку Арендт, криється не в природі людини як її трансценденції, а в становищі людини, як сукупності тих умов, за яких людина усвідомлює своє існування, і в межах яких людина здатна визначати та моделювати своє буття. Саме становище людини визначає всі можливі форми людської активності та способи людського буття, котрі певним чином співвідносяться між собою. Їх співвідносність має онтичний або світовий характер. “Власність” чи “невласність“ способу буття людини розгортається в спільному світові і набуває змісту лише за його оприлюднення.

Таким чином публічна сфера, яка у філософській концепції Гайдеґера пов’язується з буденністю Dasein, в феноменології Арендт перетворилася на арену людської трансценденції та свободи, автентичної екзистенції. Наголос робиться на тому, що через політичну дію та промову в публічному просторові людське буття досягає унікальної ідентичності та наділяє змістом “людський артефакт” – спільний світ. Публічна сфера, яка в даному разі репрезентує і громадську і політичну сфери в цілому, набирає ознак простору дії, думок та публічних розмов. Зрештою, публічна сфера визначається як простір, який показує і унікальність самості і повноту змісту “людського артефакту” чи світу.

Отже, якщо повернутися до ідеї розрізнення приватної та публічної сфер з огляду на втілення і розгортання в них “власного” та “невласного” способу буття людської екзистенції, то виявиться наступне. Головне покликання приватної сфери – підтримувати тепло домашнього вогнища та надавати прихисток людині від надмірності публічного світла, бо людині не лише є що показувати, однак є що й приховувати від публічного розголосу, аби останнє не було сплюндроване або знищене. Організоване за принципами функціонування приватної сфери буття людини Г. Арендт не визнає суто людським, однак вона вказує на те, що без існування приватної сфери, без досвіду перебування в атмосфері приватності людина нездатна до повноцінного спілкування в публічній сфері. Наявність приватної сфери, її захищеність від руйнування, для Г. Арендт є необхідною умовою функціонування публічної сфери.

Публічна сфера у своїй націленості виявити людське “хто” перебирає на себе риси політичної сфери, що витворює простір, де тільки і можлива дійсна реалізація людини як унікальної істоти, наділеної особистісними та індивідуальними неповторними якостями. Зрештою виявляється, що справжня політична сфера не потребує наявності жодних посередників, бо є радше втіленням чистої людської взаємодії, аніж визначеним в просторі, часі чи зафіксованому на папері явищем. Тобто чиста політична сфера не потребує наявності жодних політичних інститутів, якого б вигляду не набирали останні, наприклад, законів, а також жодних усталених механізмів регулювання людського співіснування, наприклад, судів. Оскільки кожен, хто вступає до політичного простору відмовляється від будь-яких видів vita activa, окрім одного – дії, що реалізується через чи супроводжується мовленням.

В другому підрозділі другого розділу “Специфіка облаштування спільного світу: принцип свободи” дисертант вдається до аналізу нетрадиційних принципів облаштування спільного буття людей на предмет їх відповідності головним критеріям, що мають задовільняти вимогам політичної сфери та не суперечити дійсному стану речей в спільноті. Поряд з цим, втілення нових принципів на практиці насамперед має створити всі необхідні умови для реалізації людської свободи в спільноті, яка з’являється в світі разом з людиною. До згаданих принципів ми відносимо міркування, смак та творчість, співвіднесені зі здоровим глуздом.

Міркування, в його низці конотацій, найкращим чином відповідає спробі уникнути директивного характеру універсальних законів в політичній сфері і при цьому не втратити об’єктивну значущість індивідуального людського досвіду. Зокрема, рефлексивне міркування представляє собою спосіб розгляду, який не обмежується спогляданням необхідності, і в той же час, не відірване від світових явищ людської дії. Тому рефлексивне міркування забезпечує деяку можливість усунення антиномії між свободою та природою. Воно виступає в ролі механізму для підтримання сталих стосунків між членами спільноти поза примусом, опертому на обмін опініями.

Досліджуючи ідею кантівського Humanitat, дисертант схильний вважати, що здатність до міркування є соціально втіленою, бо наші естетичні міркування апелюють до спільного світу, до того, що публічно визнається за кожним об’єктом розмірковування. Взагалі для політичної філософії важливим є те, що члени спільноти мають змогу, сприймаючи один і той самий предмет з різних позицій, складати індивідуальне враження про цей предмет та обмінюватися між собою міркуваннями з приводу цього об’єкта, претендуючи власне не на істину, а на визнання, та спираючись не на доведення, а на переконання.

Здатність, на основі якої можливий процес оцінювання того, що робить наші відчуття задоволення та незадоволення універсально комунікабельними без посередництва концепцій є смак. Специфічність смаку, яка полягає в тому, що будучи здатністю людини до розмірковування про предмет, смак спирається на вільну закономірність уяви, яка лише узгоджується в своїй креативності з законами розсудку, дозволяє уникнути посередництва концепцій, залишаючись при цьому загально значущим.

Механізмом, що забезпечує порозуміння між членами спільноти, створюючи спільну платформу для обміну міркуваннями смаку, слугує здоровий глузд (sensus communis). Здоровий глузд є не приватним відчуттям реальності, а публічним та виступає як низка інтерсуб’єктивних норм, що спираються на згоду та консенсус серед мислячих, наділених здатністю міркувати, суб’єктів.

Певного роду обмеженість смаку, його інтерсуб’єктивний характер та співвіднесеність з культурними чинниками, робить останній цілком придатним виступати основою облаштування спільного світу. Як і кантівський розум, гегелівський дух, комунікативний дискурс, тощо, смак, в його арендтівському змістовному наповненні, також може претендувати на суспільнотворчу функцію як загальний принцип, що сполучений з інтерсуб’єктивним досвідом. Дж. Лоолер з цього приводу зазначає, що з точки зору цього спільного досвіду складається так, ніби смак вирішує не тільки те, як має виглядати світ, але також і те, хто до нього належить.

Задоволення ж, яке ми переживаємо, налагоджуючи стосунки з іншими людьми, обираючи те, як має виглядати спільний світ, котрий ми поділяємо разом - це дещо, що може утримувати нас разом та водночас привносити екзистенціальне наповнення в наше життя. Сповнена змістом екзистенція людини нагадує собою твір мистецтва, бо, як і останній, швидше базується на спонтанному та випадковому як неповторному і унікальному, аніж на універсальному. Унікальне і неповторне, в свою чергу, проявляється в творчості, яка апелює найперше до ірраціональних основ людського буття, до відчуття задоволення чи незадоволення, смаку, краси та довершеності, які розгортаються в естетичній сфері.

В даному випадку обмін міркуваннями смаку є чи не найкращим способом утверджувати цілісність людської спільноти на основі спільного смаку. Смак, на відміну від приватного інтересу та холодного (раціонального) розрахунку, не протиставляє індивідів, а навпаки об’єднує їх, привносячи в людське буття відчуття задоволення, що безперечно межує з ідеєю людського щастя.

В третьому підрозділі “Джерела владних відносин” дисертант вдається до прояснення низки відносин, що наповнюють політичну сферу та відповідають, перш за все, політичній природі людини. Зазначені