КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КАПЕЛЮШНИЙ Валерій Петрович

УДК 930.1 (477)

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ

ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917–1921 рр.):

ІСТОРІОГРАФІЯ

Спеціальність 07.00.06 – Історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії для гуманітарних факультетів

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

ШЕВЧУК Василь Петрович,

професор кафедри історії

Національної академії оборони України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

КОЦУР Віктор Петрович,

завідувач кафедри історії та культури України,

ректор Переяслав-Хмельницького державного

педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди

доктор історичних наук, професор

ЛИТВИН Сергій Харитонович,
начальник кафедри історії

Національної академії оборони України

доктор історичних наук, професор

СОЛДАТЕНКО Валерій Федорович,

завідувач відділу етноісторичних

Досліджень Інституту політичних і

Етнонаціональних досліджень НАН України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ української історіографії

Захист відбудеться 14 червня 2004 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “_12_” травня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О.І. Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена особливостями становлення та розвитку наукових досліджень з історії українського державотворення доби національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. як в Україні, так і за кордоном, а також метою та дослідницькими завданнями роботи. Вона складається зі вступу, семи розділів, висновків і списку джерел та літератури (105 стор., 1159 позицій). Її загальний обсяг – 511 с.

ВСТУП. Актуальність теми дослідження. В умовах становлення та розвитку незалежної Української держави не вщухає інтерес до нашої національної історії, до уроків та досвіду минулого, що в свою чергу спричинює зростання вимог до історіографічних досліджень та їх ролі і значення в подальшому розвитку історичної науки.

Процес розбудови незалежної Української держави потребує узагальнення всього накопиченого українським народом досвіду, адже колізії сучасного державотворення в Україні багато в чому схожі з проблемами, які постали перед творцями української державності в період визвольних змагань 1917–1921 рр. Актуальність теми дослідження полягає також у тому, що особливості поточного моменту, нестабільність політичного й соціально-економічного розвитку дають змогу порівнювати сучасні тенденції в нашому державному житті з перипетіями державного будівництва 1917–1921 рр., коли у діалектичних суперечностях викристалізовувалася й стверджувалася ідея української державності. Тому драматизм, складність і суперечливість державотворчого процесу 1917–1921 рр. в Україні, слабка розвиненість політичних сил, їхній антагонізм, брак багатьом лідерам світоглядної зрілості і теоретичної озброєності та подібність із сучасним моментом у поступі українства актуалізує досліджувану проблему. Треба враховувати й те, що за радянської доби про об’єктивне висвітлення вказаного періоду вітчизняної історії не могло бути й мови. Однак успішний розвиток історичної науки неможливий без ґрунтовного вивчення і творчого використання величезної наукової спадщини, створеної попередниками. В зв’язку з цим особливого значення і актуальності набуває історіографічний аналіз наукового доробку з проблеми.

Неупереджене, об’єктивне історіографічне дослідження публікацій учасників революційних подій в Україні, західних дослідників, істориків діаспори, а також переосмислення елементів конструктивного досвіду радянської історіографії – все це становить інтелектуальний простір сучасної української історичної науки. Лавиноподібне зростання кількості дисертацій та інших праць з досліджуваної проблеми в умовах незалежності свідчить, що період українських національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. є однією з найпривабливіших для дослідників сторінок вітчизняної історії. Проте узагальнюючі історіографічні дослідження в яких би комплексно розглядались державотворчі процеси в 1917–1921 рр. на сьогодні відсутні. Все це визначає об’єктивну потребу узагальнення й підведення підсумків осмислення істориками досвіду національного державотворення доби Української революції початку ХХ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках науково-дослідної теми “Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01БФ 046 – 01), що включена до Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з’ясування стану, повноти і достовірності вивчення історії українського державотворення доби національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., виявлення недостатньо вивчених питань та вироблення рекомендацій щодо подальшої розробки теми.

Ця мета досягається виконанням таких дослідницьких завдань:–

з’ясувати основні етапи та напрями дослідження історії українського державотворення доби визвольних змагань 1917–1921 рр.;–

виявити, систематизувати і класифікувати історіографічні джерела з проблеми та встановити об’єктивність їх джерельної інформації;–

дослідити повноту і достовірність відображення в історіографії основних подій та явищ, особливостей українського державотворення 1917–1921 рр.;–

висвітлити новітні підходи дослідників до розробки проблеми українського державотворення революційної доби;–

виокремити персональний внесок наукових шкіл і учених, включаючи й істориків української діаспори, в дослідження Української революції;–

окреслити на основі наявних праць недостатньо вивчені аспекти, спотворені або сфальсифіковані події, явища та процеси, визначити напрями майбутніх дослідницьких пошуків.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від розгортання Української революції, як найвищого етапу національно-визвольних змагань першої чверті ХХ століття, до наших днів.

Географічні межі мають два виміри: перший пов’язаний з територіями колишньої Російської та Австро-Угорської імперій, де компактно проживало українське населення, які були залучені до державотворчих процесів доби національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.; другий стосується географії самих досліджень і місця публікації їх результатів. В дисертації досліджуються праці, в яких висвітлюються події Української революції, опубліковані як в Україні, так і за її межами.

Об’єктом дослідження є сукупність основних груп історіографічних джерел з історії українського державотворення 1917–1921 рр., нагромаджених в Україні та діаспорі, діяльність наукових центрів, провідних науковців. Поряд з історичною літературою аналізуються публікації споріднених з нею гуманітарних та соціальних наук.

Предмет дослідження – провідні напрями зародження, становлення і збагачення наукових знань про українське державотворення революційної доби, формування концептуальних засад їх дослідження, виявлення основних тенденцій і закономірностей розвитку цих знань.

Методологічна основа дослідження. Методологія науки визначається, насамперед, її завданнями, орієнтаціями на пошук, на результат. Зміни в методології викликаються у першу чергу змінами в об’єкті дослідження, його меті, новизні. Має значення й уже накопичений досвід пізнання, критичне осмислення існуючих методологій, наявного дослідницького інструментарію. Методи науки не можуть бути закостенілими. Вони йдуть у руслі потреб, нових проблем пізнання.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на методологічних принципах історизму, об’єктивності, всебічності, наступності, ціннісного підходу та ін. Принцип історизму в історіографії орієнтує історика на з’ясування того, коли, як і при яких обставинах сформувалася та чи інша історична думка, які етапи у своєму розвитку вона пройшла, утверджуючись як наукова концепція, як вона співвідносилась з іншими поглядами і яка її сучасна доля. Об’єктивність потребує аналізувати те, що іманентно властиве для конкретної течії історичної думки, її представників, співставляти різні точки зору і на цій основі шукати істину. Нарешті, правило ціннісного (вартісного) підходу націлює дослідника на пошук і виявлення таких ідей, положень і уявлень в історичній думці, які не втратили свого значення для її сучасного і майбутнього розвитку.

При розв’язанні поставлених завдань використано загальнонаукові методи історіографічного аналізу та синтезу розвитку знань, критики історіографічних джерел, а також порівняльний, проблемно-хронологічний, системно-структурний, ретроспективний та інші методи історіографічних досліджень.

Наукова новизна дисертації зумовлена сукупністю й масштабністю поставлених завдань. У ній вперше комплексно за проблемно-хронологічною схемою узагальнюється історіографія української державності доби національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., окреслено основні історіографічні періоди дослідження теми, обґрунтована класифікація джерельного комплексу, з’ясовано концептуальні та методологічні засади досліджень, визначено і проаналізовано основні тенденції розвитку історичних знань про особливості державотворення досліджуваного періоду вітчизняної історії, проаналізовано в порівняльному плані внесок вітчизняних та зарубіжних дослідників у розробку державотворчих, зовнішньополітичних, соціально-економічних, військових процесів в Україні у 1917–1921 рр., переосмислено низку оцінок, стереотипних тверджень, висновків, концептуальних підходів, які домінували в історіографії, виявлено та спростовано ряд фактологічних та аналітичних розбіжностей, що стосуються дослідження багатьох аспектів проблеми, зібрано, проаналізовано та частково опубліковано нову інформацію щодо проблеми атрибуції авторства в історіографії українських національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., поставлено ряд історичних та історіографічних проблем, які потребують подальшої наукової розробки.

Практичне значення одержаних результатів. Виявлено здобутки і вузькі місця в опрацюванні теми, висунуто пропозиції та рекомендації, що націлюють дослідників на подальшу розробку нових або замовчуваних чи спотворених у науці проблем. Висновки та новий фактичний матеріал можуть бути використані в процесі викладання історії України, історії держави та права України, українознавства у вищих та середніх навчальних закладах, а також для написання узагальнюючих і спеціальних праць з історії української історичної думки. Результати дослідження використовуються автором при проведенні занять із студентами Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Академії праці і соціальних відносин.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, результати, ідеї та пропозиції доповідались на Всеукраїнській науково-методичній конференції “Українознавство у технічному вузі: методологія, методика, перспективи” (Київ, 12–14 жовтня 1994 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Профспілковий рух в Україні: актуальні проблеми теорії, історії та сучасності” (Київ, 24 листопада 1995 р.), Міжнародній науковій конференції “Динаміка української культури на зламі тисячоліть” (Київ, 29–31 жовтня 1998 р.), Всеукраїнській науковій конференції “На межі тисячоліть: Християнство як феномен культури” (Київ, 23 березня 2000 р.), Міжнародній науковій конференції “Україна: поступ у майбутнє” (Київ, 5 квітня 2000 р.), Третіх джерелознавчих читаннях у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (Київ, 29 вересня 2000 р.), Історіографічних читаннях “Українська історіографія на межі тисячоліть” у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, присвячених 35-річчю Українського історичного товариства (Київ, 29 вересня 2000 р.), Міжнародній науковій конференції “Україна в ХХ столітті: уроки, проблеми, перспективи” (Київ, 25 квітня 2001 р.), Міжнародній науковій конференції “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам’янець-Подільський, 25–26 жовтня 2001 р.), Четвертих джерелознавчих читаннях “Джерела з історії української

державності” (Київ, 13 листопада 2001 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Україна: національна ідея” (Київ, 23 квітня 2002 р.), Міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків” (Київ, 17 травня 2002 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Володимир Винниченко й українська соціал-демократія” (Кіровоград, 16–17 листопада 2002 р.) та ін.

Публікації. Основний зміст та результати дисертаційного дослідження опубліковано в 2 одноосібних монографіях загальним обсягом 40,38 д.а. та 43 інших публікаціях, в тому числі 8 у співавторстві, з них 25 статей у провідних наукових фахових виданнях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ “ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ” складається з трьох параграфів. У першому з них “Основні етапи та провідні напрями досліджень державотворення доби національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.” дається періодизація розвитку знань з досліджуваної проблеми. За підрахунками А. Панчука за вісім десятиріч опубліковано понад три тисячі наукових і науково-популярних брошур, статей, узагальнюючих і монографічних досліджень, присвячених історії Української революції та визвольним змаганням, які ще не дістали історіографічного осмислення.

Аналіз джерельного комплексу дослідження дає підстави виокремити п’ять основних історіографічних періодів в розробці проблеми, які невіддільні від загальних тенденцій розвитку історичної науки взагалі. До першого періоду, найкоротшого в хронологічному плані, слід віднести роки Української революції (1917–1921), коли відбулося відродження національної державності України, а потім і її втрата. Саме в цей період виходять з друку перші публікації з проблеми, написані безпосередніми учасниками революційних подій.

Другий період зумовлений втратою Україною незалежності і драматичними подіями 1920-х років. Специфіка періоду полягає в тому, що історичні дослідження з проблеми розгорталися як в умовах радянської України, так і за її межами: на західноукраїнських землях і в діаспорі. З цього приводу, слушним, на нашу думку, є твердження історика В. Коцура, що в 1920-ті і до початку 30-х рр. на сторінках наукових, партійно-радянських видань ще допускалися плюралізм думок та обговорення спірних питань історії.

Третій період охоплює 1930-ті – першу половину 50-х років. “Нейтралізувавши” “націоналістів” і “контрреволюціонерів, очистивши від них установи ВУАН, влада у 1936 р. заснувала Інститут історії України АН УСРР, співробітниками якого стали історики-марксисти, яким було доручено створення “марксистської історії України”. В цей період за межами радянської України було опубліковано величезний масив літератури, присвяченої різним аспектам українських визвольних змагань 1917–1921 рр.

Четвертий період тривав з другої половини 1950-х до середини 80-х років. В його хронологічних межах виокремлюються два внутрішні етапи. Перший припадає на роки “хрущовської відлиги” та рух шістдесятників. Він характерний частковим поверненням дослідників до проблематики національно-визвольних рухів, розширенням доступу науковців до архівів, заснуванням у 1957 р. “Українського історичного журналу”. Однак вже на другому етапі, що датується кінцем 60-х років – першою половиною 80-х років, згортаються реформи М. Хрущова, починається реанімація сталінізму, що супроводжується посиленням фальсифікації історії, особливо революційних звершень 1917–1921 рр. За межами України історія українського державотворення доби визвольних змагань успішно досліджується в цей період в започаткованих часописах “Визвольний шлях”, “Смолоскип”, “Сучасність” і особливо “Український історик”.

В кінці 80-х – на початку 90-х років розгортається п’ятий історіографічний період дослідження проблеми. Разом з розпадом СРСР розпалася і єдина радянська історіографія. Був припинений здійснюваний раніше радянською владою і комуністичною партією процес уніфікації історичної науки. Вона стала на шлях свого відродження і дійсного, а не декларованого, як було до цього, розвитку.

Дослідженню історії українського державотворення 1917 – 1921 рр. присвячено не лише величезний масив літератури, написаної в проблемно-історичному плані, але й значний науковий доробок попередників, які спробували здійснити розробку окремих аспектів проблеми як об’єкту історіографії. Перші такі публікації, як правило тези виступів на наукових конференціях, вийшли з друку ще на початку 90-х років ХХ ст., але, крім поверхової анотації деяких праць зарубіжних дослідників, вони нічого не подають. Проте їх поява важлива саме постановкою питання, коли 1917–1920 рр. починають досліджуватись та осмислюватись у вітчизняній історіографії вже як Українська національна революція, причому як самостійна дослідницька проблема. Згодом увагу істориків привернули дослідження, пов’язані зі стосунками УНР та ЗУНР. Зокрема, М. Панчук та А. Панчук зазначили, що відсутність історіографічного та історіософського осмислення проблеми є причиною фрагментарності у висвітленні теми.

Спробу підвести підсумки дослідженням про Українську революцію здійснила у своїй монографії, а згодом і кандидатській дисертації Л.Радченко, залучивши до аналізу окремі діаспорні та сучасні вітчизняні публікації1. У висновках дисертантка сформулювала слушні практичні рекомендації щодо подальшого вивчення цієї багатоаспектної проблеми.

В контексті загального процесу становлення української державності у ІХ – на початку ХХ ст. досліджує період національного державотворення доби Української революції в своїй дисертації А. Міносян, присвятивши історіографічній розробці проблеми ІV розділ “Боротьба українського народу за суверенітет і державність у 1917–1920 рр”.

Значний внесок в історіографію проблеми вніс серією своїх статей та фундаментальних праць відомий історик В. Солдатенко. На основі праць ідеологів тогочасного українського визвольного руху, документів політичних партій і організацій, матеріалів періодичної преси В. Солдатенко вперше в історіографії здійснив спробу комплексно проаналізувати концепцію Української революції, дати їй виважену оцінку. Основні події революційних перетворень досліджуються автором у хронологічних рамках 1917–1920 рр. та через призму творчого спадку політичних діячів, а згодом і авторів досліджень з історії Української революції – М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, Д. Дорошенка, М. Шаповала, С. Петлюри, І. Мазепи. Професор В. Солдатенко переконаний, що саме ці політичні діячі й талановиті вчені зробили найвагоміший, справді неперевершений внесок до історіографії проблеми. На нашу думку, В. Солдатенко на сьогодні вніс один з найбільших внесків в історіографічну розробку досліджуваної проблеми, однак далеко не з усіма його оцінками та висновками можна безапеляційно погодитись, зокрема з тими, що стосуються оцінки вкладу В. Винниченка та М. Грушевського в революційний поступ українства, або з однозначно негативною характеристикою доби Гетьманату П. Скоропадського.

Активізація істориками розробки малодосліджених та недосліджених аспектів історії українського державотворення 1917–1921 рр. в другій половині 1990-х років, поява фундаментальних праць, публікація збірників документів, тематичних збірників статей, а також колективних праць та


матеріалів наукових конференцій спричинили появу на початку ХХІ ст. дисертацій, безпосередньо присвячених дослідженню проблеми в історіографічному плані.

Історіографії Західно – Української Народної Республіки присвятив свою дисертацію А. Панчук. Дисертант дослідив найхарактерніші тенденції нагромадження знань з історії національно-визвольного руху на західноукраїнських землях і утворення ЗУНР, проаналізував повноту і об’єктивність відображення в історіографії передумов створення ЗУНР, її соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку, зовнішньополітичної діяльності в контексті Української революції та європейської геополітики. Заслугою автора є також залучення до історіографічного аналізу значної кількості публікацій польських дослідників. До малодосліджених аспектів проблеми дисертант відносить визвольний рух на західному пограниччі, дипломатичну службу та жандармерію ЗУНР, діяльність екзильного центру Є. Петрушевича у 1919–1923 рр..

С. Грибоєдов здійснив спробу комплексно дослідити історіографію Української Держави гетьмана П. Скоропадського, звернувши основну увагу на з’ясуванні об’єктивності історіографічних оцінок ролі, місця та значення Української Держави у контексті Української революції 1917–1921 рр., її внутрішньої та зовнішньої політики, творення збройних сил, основних подій та явищ доби Гетьманату. Щодо подальшої розробки проблеми, то автор звертає увагу на необхідності зосередитися на пошуках, археографічній обробці та виданні документів періоду Української Держави, поглибленого вивчення потребує проблема державного перевороту та його здійснення, а також “Найбільш темним місцем” в Українській революції (за М. Грушевським) залишається підготовка та хід протигетьманського повстання.

Дослідженню історіографії Української революції 1917 – початку 1918 рр. присвятив свою дисертацію П. Білян, проаналізувавши в порівняльному плані внесок вітчизняних та зарубіжних дослідників у вивчення політичних, соціально-економічних, військових, культурно-освітніх та державотворчих процесів в Україні зазначеної доби. На думку автора, поза увагою істориків залишилася важлива тема структурованості національно-визвольного руху в революції, у числі кардинальних проблем, що чекають свого вирішення, – діалектика співвідношення національних і соціальних елементів у процесі революційної практики, чимало невирішеного, неосмисленого залишається й у питанні про результати революції та її уроки.

Окремі аспекти проблеми досліджуються також у монографіях та докторських дисертаціях А. Коцура, С. Литвина та О. Рафальського, написаних в історіографічному плані. Так, в монографіях та дисертації А. Коцура серед багатьох аспектів, що досліджуються автором, висвітлюється і ідея державності у 1917–1921 рр..

Дослідженню діяльності С. Петлюри у національно-визвольній боротьбі українського народу присвячено серію монографій та дисертацію С. Литвина22 Литвин С.Х. Симон Петлюра у 1917–1926 роках. Історіографія та джерела.–К.,2000; його ж. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001; його ж. Симон Петлюра у національно-визвольній боротьбі українського народу (1917 – 1926). Історіографічний та джерелознавчий аспекти: Автореф. дис. ...докт. іст. наук. – К., 2000 та ін., яка є першим комплексним узагальненням сучасної історіографічної та джерельної бази, що охоплює усі сфери життя С. Петлюри, на відміну від праць попередників, які висвітлюють цю проблему фрагментарно. Історик доводить, що С. Петлюра, ставши символом української державності, виявився, з-поміж сучасників, найбільш послідовним, самовідданим її творцем і оборонцем, а у 20-ті роки став ключовою постаттю національно-визвольної боротьби.

Першою спробою порівняльного аналізу поглядів дорадянських, у тому числі еміграційних, радянських і пострадянських дослідників про етнічний чинник національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. за відновлення української державності став другий підрозділ другого розділу дисертації О. Рафальського, названий “Національні меншини в добу Української революції 1917–1920 рр. очима істориків різних орієнтацій”. Дослідник доходить висновку, що головна заслуга новітньої історіографії полягає в тому, що їй вдалося подолати радянські стереотипи щодо Української революції та участі в ній етнічних груп, прояснити їх ставлення до відновлення української державності33 Рафальський О.О. Національні меншини України в ХХ столітті: Історіографія: Автореф. дис. ...докт. іст. наук. – К., 2001. – С.19–21; його ж. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис. – К., 2000. – С.79–102..

Історичне осмислення наукового доробку з проблеми здійснено також у спеціальних наукових статтях, вступних частинах до монографій та дисертацій, в яких досліджуються окремі аспекти проблеми. Їх висновки та результати використовуються нами при здійсненні історіографічного аналізу літератури у відповідних розділах монографічного дослідження.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що на сьогодні ще відсутні дослідження, в яких би історіографія українського державо-тво-рен-ня в 1917–1921 рр. висвітлювалась та узагальнювалась не фрагментарно, а комплексно, тому нагальна потреба в такому дослідженні залишається актуаль-ною.

У другому параграфі “Характеристика та класифікація джерельного комплексу дослідження”, використавши найновіші у вітчизняній науці класифікаційні схеми джерел з історії України і враховуючи специфіку дослідження проблеми, запропоновано схему класифікації джерел за 8 основними групами.

Першу групу складають документальні джерела. Найбільшу кількість публікацій документів складає випуск у формі окремих брошур програмних документів політичних партій, партійних та урядових звернень до народу, звітів про роботу з’їздів (партійних, військових, відомчих, всеукраїнських та ін.), чергових універсалів, декларацій, прийнятих конкретних законів тощо, які почали вони випускатись безпосередньо в роки революційних перетворень. Згодом в Україні та за її межами почали видаватись тематичні збірники документів, присвячені певній сфері життєдіяльності тогочасного українського суспільства. За останні роки вийшли з друку перші фундаментальні комплексні видання документів, присвячені окремим етапам українського державотворення 1917–1921 рр. Значним здобутком історіографії проблеми стало започаткування у 2001 р. фундаментального видання “Західно–Українська Народна Республіка. 1918–1923 рр.: Документи і матеріали у 5-ти томах”, яке нещодавно поповнилось виданням ІІ тому. Документальні збірники орієнтують науковців на вивчення тих питань, які замовчувались або фальсифікувались за радянської доби. Проте сучасну практику їх публікації не можна вважати задовільною, тому активізація цієї діяльності залишається актуальною.

Особливе місце серед історіографічних джерел займає друга група – узагальнюючі та монографічні дослідження про добу українського державотворення 1917–1921 рр. Осмислити цей досвід здійснили спробу не лише вітчизняні історики, а й діаспорні дослідники. Вивченню діяльності Української Центральної Ради присвячені монографії В. Верстюка, Т. Осташко, В. Солдатенка, а також колективна монографія запорізьких істориків під керівництвом Ф. Турченка. Проте самі автори вважають, що у дослідженні проблеми є більше питань, ніж існує відповідей на них. Сьогодні ще не існує жодної узагальнюючої праці, яка б комплексно досліджувала Українську Державу П. Скоропадського, хоч після видання останньої з книг Д. Дорошенка (1954 р.), присвячених цьому етапу українського державотворення, пройшло вже понад півстоліття. Майже аналогічна ситуація характерна й для дослідження Директорії УНР. Єдиним стис-ло узагальнюючим дослідженням цієї проблеми є праця В. Яблонського, присвячена історико-політичному аналізу Ди-ректо---рії УНР.

Щодо Західно–Української Народної Республіки, то останнім часом активізувалось дослідження різних аспектів її діяльності. Зокрема, спробу дослідження її історії здійснили Б. Тищик, О. Вівчаренко, М. Литвин, К. Науменко, В. Кондратюк, В. Регульський, С. Макарчук, О. Красівський.

Крім публікацій, що досліджують окремі етапи українського державотворення, останніми роками появились перші праці, в яких узагальнюється весь період національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Це, зокрема, монографії В. Вериги, В. Верстюка, В. Солдатенка, О. Реєнта і О. Рубльова, В. Литвина, Д. Яневського та ін. Стислий аналіз цієї групи історіографічних джерел свідчить, що є всі підстави погодитись з категоричним висловлюванням відомого історика В. Верстюка, що “на жаль, українська історіографія не може похвалитися ні оригінальним узагальнюючим монографічним дослідженням революції, ні навіть численними ґрунтовними піонерськими працями з окремих її проблем”.

Третю групу складають матеріали наукових конференцій, семінарів, симпозіумів. Інформаційне значення наукових форумів для розвитку науки, для постановки нових проблем, розгортання наукових обговорень і дискусій незаперечне. Ряд конференцій відбувся під егідою Інституту історії НАН України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, провідних вузів України, традиційними також стали регіональні конференції, що проводяться у Запоріжжі, Львові, Ужгороді, Одесі, Харкові, Чернівцях тощо. Практику їх проведення, безперечно, необхідно схвалити і продовжити.

До четвертої групи входять навчальні підручники, посібники, довідкові та науково-популярні праці з історії України. Навчальна література з історії України дозволяє, по-перше, оцінити методологічні орієнтири, яких дотримуються автори в ту чи іншу добу історичного розвитку України, по-друге, вона віддзеркалює стан історичної науки на момент створення підручників, рівень дослідження конкретних проблем на той час. Радянська історична наука, заполітизована та заідеологізована, фактично перетворилася з науки в різновид пропаганди. Цілі пласти, зокрема матеріал з досліджуваної теми, з історії України були вилучені з підручників, багато подій замовчувалося або фальсифікувалося. Не можна не погодитися з оцінкою цих підручників з історії України, яку дав історик С. Білокінь: “Шкільний підручник з історії України було побудовано таким чином, щоб нічого доброго про свій народ юнак чи дівчина з нього не могли
довідатися”. Що ж до вищої школи, то тут взагалі не існувало підручника з історії України, розрахованого на студентів.

З 1989 р. почалось масове перевидання навчальної літератури, як правило, у репринтному варіанті, створеної видатними представниками класичної української історіографії (М. Грушевським, А. Лотоцьким та ін.), а також ученими української діаспори (Н. Полонською-Василенко, Д. Дорошенком, І. Лисяком-Рудницьким та ін.). Це сприяло формуванню нової концепції української історії. Важливою подією стало видання у 1991 р. книги канадського історика О. Субтельного “Україна. Історія”, в якій автор намагався компромісно оцінити гострі питання та частково деідеологізувати історичний процес. В середині 90-х рр. з’явились якісно нові підручники, високо оцінені науковою та педагогічною громадськістю. Проте з другої половини 90-х років зросла як кількість підручників, так і число авторів, тому випуск підручників з історії України можна охарактеризувати як масовий. В зв’язку з цим, як зазначається в літературі, “настав час перенести акцент з кількісних показників на якісні”.

П’яту групу історіографічних джерел складають бібліографічні покажчики, книжкові огляди, рецензії з досліджуваної проблеми. Якщо бібліографічний покажчик – ключ до пошуку наукових та інших публікацій, матеріалів конференцій, то книжкові огляди і рецензії містять їх оцінку представниками наукової громадськості, фахівцями. Серед бібліографічних видань з досліджуваної проблеми варто виокремити покажчик праць, присвячених Українській Центральній Раді, а також найповніше на сьогодні науково-бібліографічне видання з проблеми під назвою “Українська революція і державність 1917–1920 рр.”, опубліковане у 2001 р.

До шостої групи відносяться мемуари, спогади, біографії та джерела особового походження. В. Федина в одній із своїх публікацій спробував узагальнити недоліки, найбільш характерні для мемуарів: “Насамперед їх науково-довідковий апарат не можна назвати задовільним. Деякі з них не



мали ні передмови (чи післямови), ні приміток редакції, які б створювали необхідні зручності при користуванні ними, орієнтували в змісті і допомагали краще зрозуміти фактичний матеріал, уточнювали б свідчення мемуаристів, виправляли деякі неточності тощо. Вказані огріхи можна пояснити недостатньою кількістю методичної літератури з даного питання, відсутністю уніфікованої системи археографічних правил публікації цих джерел. Джерелознавче вивчення мемуарів загалом дещо відставало від практики їх публікації і використання в історичних дослідженнях. Автори не керувалися конкретними науковими принципами, які на той час ще не були остаточно сформульовані... Слід враховувати також вплив такого фактора, як недосконалість пам’яті”.

До сьомої групи джерел відноситься українська та зарубіжна періодика.

Глибокий аналіз джерелознавчої оцінки вітчизняної та зарубіжної періодики здійснили П. Губа, І. Крупський, А. Животко, Л. Радченко.

Окремі історіографічні відомості про українське державотворення почерпнуто з джерел восьмої групи – публіцистичної літератури. Значна частина публікацій з проблеми написана не істориками-професіоналами, а представниками інших галузей науки. Серед них не лише представники з гуманітарною освітою (економісти В. Врублевський, О. Сугоняко, юрист (і економіст) В. Хорошковський та ін.), але й з природничою (фізики А. Свідзинський, В. Петрук). Вони суттєво доповнюють дослідження істориків, розробляючи та поглиблюючи окремі аспекти проблеми. Проте є й такі автори, які в завуальованій формі або відкрито пропагують антиукраїнські ідеї. Це, наприклад, серія випущених значним тиражем російськомовних публікацій психолога С. Удовика, в яких він пропонує ввести двомовність в Україні, змінити Державний Гімн та замінити саму назву “Україна”. Серед публіцистичних видань, в яких міститься цікавий матеріал з проблеми українського державотворення слід назвати праці І. Діяка, а також два окремих збірники, що вийшли за загальною редакцією Л. Івшиної.

У третьому параграфі “Методологічні засади дослідження історіографії української державності 1917–1921 рр.” з’ясовано значення


методологічних принципів та загальнонаукових методів для ґрунтовного вивчення різних аспектів українського державотворення 1917–1921 рр., а також звернуто увагу на проблему розкриття псевдонімів, криптонімів та ініціалів дослідників, вчених, публіцистів, що є важливим ключем до з’ясування багатьох явищ політичного життя, ідейної боротьби в досліджуваний період, зрештою визначення вкладу того чи іншого автора в розробку проблеми національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.

Про нагальність активізації дослідження цього аспекту проблеми свідчить аналіз випущеного з друку фундаментального науково-бібліографічного видання “Українська революція і державність (1917–1920 рр.)” (К., 2001), обсягом понад 800 сторінок, до якого включено сотні псевдонімів і криптонімів без вказівок на справжні прізвища авторів, тобто зроблено “глухі” посилання, а прізвища дослідників знову залишились не розкритими. Отже, проблема атрибуції авторства дослідників української історії 1917–1921 рр. ще й сьогодні залишається гострою і актуальною. Дисертант наголошує, що якщо обмежуватись вивченням праць, підписаних лише справжнім ім’ям дослідника, то наші знання про його доробок не будуть повними. Наприклад, М. Шаповал, П. Стебницький, Ю. Тищенко використовували більше десятка псевдонімів і криптонімів, а в арсеналі Д. Антоновича, А. Бабюка, В. Елланського, В. Короліва та багатьох інших вчених їх нараховується від 20 до 40. Принагідно зазначимо, що лідерами серед українських авторів за кількістю псевдонімів та криптонімів слід вважати О.Я. Кониського (141), І.Я. Франка (99), М.І. Павловського (62) та М.П. Драгоманова (57).

Серед найскладніших проблем в справі атрибуції авторства є встановлення справжнього прізвища серед кількох авторів-претендентів, коли один і той самий автор за певний період часу публікує серію досліджень під різними прізвищами, які не належать до псевдонімів. Значно ускладнює та відволікає процес встановлення справжніх прізвищ дослідників прийом, коли автори-чоловіки підписували свої публікації жіночими прізвищами і навпаки. Проблема атрибуції авторства дослідників національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. є складовою частиною проблеми персоніфікації вітчизняної історії в цілому, має багато аспектів дослідження, в тому числі й історіографічний та ще більшою мірою джерелознавчий, і потребує подальшого ґрунтовного вивчення.

Другий розділ “НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ 1917–1921 рр. ЯК РЕАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ІДЕЇ: ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ВІТЧИЗНЯНИХ ТА ЗАРУБІЖНИХ ДОСЛІДНИКІВ” складається з двох параграфів, що взаємодоповнюють один одного. В

першому з них, названому “Історики про органічну єдність національної і державницької ідеї в добу визвольних змагань”, досліджується розробка цього аспекту проблеми в працях вітчизняних та зарубіжних авторів. Одним з перших до осмислення досліджуваної теми саме в руслі назви цього розділу звернувся професор Я. Калакура, який в одній з своїх статей, досліджуючи історизм української ідеї, зазначив, що “спроби реалізації української ідеї в народно-демократичній революції 1917–1920 рр. через відновлення державності України становлять п’ятий етап періодизації національної ідеї. Саме на цьому етапі українська ідея стала дійовим чинником національного відродження і державотворення”. Через кілька років професор О. Реєнт виділив це питання в окремий аспект проблеми визвольних змагань, присвятивши йому ґрунтовну статтю, а згодом дослідив у монографії, написаній спільно з О. Рубльовим.

Крім істориків, цей аспект проблеми привернув увагу також філософів, політологів, філологів, юристів і, навіть, представників технічних та природничих наук. Однак, незважаючи на все це, слід погодитись з думкою головного редактора журналу “Розбудова держави” професора А. Свідзинського, що тема “Українська національна ідея” “й досі розробляється незадовільно, занадто вузько”44 Свідзинський А. Рецензія на книгу Д.Павличка “Українська національна ідея” // Розбудова держави. – 2002. – № 7 – 12. – С.64..У численних публікаціях, виданих діаспорою, міститься важливий матеріал для розуміння української національної ідеї. Це, зокрема, дослідження В. Липинського, І. Лисяка-Рудницького, О. Бочковського, Д. Чижевського, О. Кульчицького, Д. Квітковського, П. Мірчука та інших авторів. Все це стало тією основою, яка дала змогу висвітлити окремі аспекти становлення та змісту української національної ідеї у низці публікацій останніх років. Серед них автор аналізує узагальнюючі праці О. Забужко, І. Кресіної, В. Медведчука, А. Фартушного, А. Черненка, О. Шморгуна та ін.

Аналізується література про втілення національної ідеї за доби, Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і ЗУНР. Наголошуєтья, що українська національна ідея – це державницька за своєю сутністю ідея. В літературі висвітлюються такі аспекти проблеми як місце національної ідеї в програмних документах українських політичних партій, діяльність українського політикуму по практичній реалізації національної ідеї в умовах державотворення 1917–1921 рр. Однак ці аспекти висвітлені досить стисло, як правило, в контексті загальних проблем державотворення чи діяльності політичних партій за досліджуваної доби, хоча, на нашу думку, заслуговують на самостійний предмет дослідження.

У другому параграфі “Висвітлення в історичній літературі ролі української еліти в моделюванні національної державності у 1917–1921 рр.” досліджується стан вивчення в історіографії діяльності особистостей, які очолювали український рух цієї доби. Особливістю літератури з проблеми є наявність значної кількості публікацій самих лідерів тогочасного українства, в яких вміщено біографії, автобіографії, а також характеристики, більшість з яких подаються у формі взаємних характеристик. Аналіз цих праць свідчить, що якщо судити діячів визвольного руху 1917–1921 рр. тільки за їхніми взаємними характеристиками, то “святих серед них не було”.

Один з важливих аспектів проблеми пов’язаний з дослідженням перших публікацій, що почали виходити з друку, починаючи з 1917 р. Саме дослідження цієї групи літератури дає змогу ознайомитись зі “стартовими” характеристиками, що дозволяє прослідкувати як згодом наступники підтасовували факти з біографій під власні концепції, перебільшували або, навпаки, зменшували заслуги того чи іншого політичного діяча. Серед таких публікацій є політичні портрети М. Грушевського, В. Винниченка, К. Левицького, М. Міхновського, С. Петлюри, П. Скоропадського та ін.

Конкретизуючи сутність проблеми дослідники зазначають, що “нестача” відданої національній ідеї української еліти була характерною не лише для доби Центральної Ради, а й для інших етапів Української революції 1917–1921 рр. В науковій літературі зазначається, що подібною була ситуація і в Західно – Українській Народній Республіці. На одну суттєву відмінність між галицькими і наддніпрянськими політичними діячами вказує в одній із свої статей Я. Дашкевич: “Західноукраїнські політичні діячі – в основній масі – зуміли ще в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. переступити через оманливі ідеї соціалізму й залишити їх позаду”.

Останніми роками опубліковано праці, в яких безпосереднім предметом наукового дослідження стала державотворча діяльність української еліти в добу національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Це, зокрема, праці Т. Бевз, О. Городецького, Л. Залізняка, Л. Козловської, О. Павлишина, С. Приходька, О. Реєнта, Є. Юрійчук та ін. Заслуговує на увагу резюмуючий вислів А. Свідзинського: до історичних випробувань 1917 р. та наступних років ми прийшли не готовими інтелектуально та морально. Істинних пророків, таких як М. Міхновський, не почули.

Третій розділ “ДОСЛІДЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ОСНОВНИХ ЕТАПАХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917–1921 рр.” складається з п’яти параграфів. У першому з них “Історики про державність доби Української Центральної Ради” аналізується література про основні віхи державотворчого поступу УЦР. Наголошується на особливому значенні перших публікацій з проблеми, виданих безпосередньо у роки українських національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Певних успіхів у висвітленні окремих аспектів проблеми досягли зарубіжні україністи, проте труднощі в об’єктивному і цілісному висвітленні окремих питань проблеми діаспорною історичною наукою пов’язані насамперед з вузькістю її джерельної бази. Радянська історіографія розглядала події 1917 р. в Україні як регіональну версію російської революції, і не інакше як через призму здійснення соціалістичної революції.

З’ясовано появу терміна “Рада”. На початку 1990-х років у дослідженнях деяких зарубіжних авторів, виданих в Україні, з’являється теза про те, що на початку березня 1917 р. одночасно існувало дві Центральні Ради (це праці В. Мороза, П. Мірчука, Р. Млиновецького, М. Климишина та ін.). Одним з перших в українській історіографії до дискусійного питання про існування двох Центральних Рад звернувся в серії своїх публікацій, виданих на початку 1990-х років, Ф. Турченко, згодом Л. Кормич, В. Багацький, Д. Яневський та ін.

З’ясовано також суть і значення терміну