КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОПІЙКА ВАЛЕРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК:327.39

ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ ВИМІРИ РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Спеціальність 23.00.04 – Політичні проблеми

міжнародних систем і глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

ступеня доктора політичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та

зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант:

Доктор історичних наук, професор

МАНЖОЛА Володимир Андрійович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету

Імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри міжнародних відносин та

зовнішньої політики

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

КАНЦЕЛЯРУК Борис Іванович,

Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України,

головний науковий співробітник

доктор політичних наук, професор

КОВАЛЬ Ігор Миколайович,

Одеський національний університет імені І.І.Мечникова,

завідувач кафедри історії міжнародних відносин

доктор історичних наук, професор

МАЙБОРОДА Олександр Микитович,

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України,

завідувач відділом

Провідна установа:

Національний інститут стратегічних досліджень, м. Київ

Захист відбудеться “ 29“ листопада 2004 р. о 14.00 годині на засіданні

Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (04119, м.Київ, вул. Мельникова, 36/1,

Інститут міжнародних відносин, зал засідань Вченої ради).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “26 “жовтня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ю. Константинов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена становленням і розвитком на європейському континенті історично безпрецедентних явищ і процесів добровільної відмови національних держав від більшості традиційних для них повноважень на користь інтеграційного об’єднання, що відбуваються на тлі загальносвітових процесів інтеграції та глобалізації. Сталий процес поглиблення європейської інтеграції, її функціонального поширення на все нові та більш глибокі сфери співробітництва з поступовим залученням постійно зростаючих за інтенсивністю та складністю форм наднаціонального, федералістського співробітництва супроводжується практично перманентним процесом розширення її географічних меж. При цьому процеси поглиблення та розширення завжди здійснювалися паралельно. Утвердження оригінальності цієї конструкції та її самогенеруючий характер часом превалювали над питаннями кінцевої мети розбудови Європейського Союзу, тобто його остаточного змісту і форми.

Одночасно розширення географічних кордонів ЄС перетворює його із об’єднання західноєвропейських держав на союз континентального масштабу, могутній політичний полюс, який стоїть перед якісно новими викликами як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Регулярне розширення надає ЄС кількісної ваги, але одночасно робить його більш неоднородним і ставить зростання політичної ваги у залежність від здатності ЄС уникнути послаблення його внутрішньої згуртованості та єдності і готовності протистояти новим викликам та ризикам, що постали в постбіполярний період.

Поглиблення інтеграційних процесів поза межі економічної сфери виводить ЄС на шлях побудови політичної Європи, що має визначити її місце в світі. При цьому, конкретного прогресу було подекуди досягнуто без абсолютизації усталеними концепціями та визначенням кінцевої мети і географічних рамок інтеграції. В таких умовах виникає нагальна потреба критичного у теоретичному і політичному сенсі аналізу суперечностей в оцінках базових елементів і характеру залучення нових держав до європейської інтеграції представниками різних наукових галузей та політологічних шкіл євроінтеграційних досліджень. Відсутність єдиних підходів в оцінках природи, рушійних сил європейської інтеграції, активні дебати щодо визначення та формування загальноєвропейської інтеграційної стратегії і, відповідно, стратегії відносин з навколишнім оточенням ЄС, визначенням його географічних кордонів, вимагають ефективного цілісного, а не фрагментарного використання існуючих методологій і методів дослідження євроінтеграційного процесу від його початку і до останнього етапу розширення.

Інший, не менш важливий аспект актуальності, обумовлюється на фоні безпосереднього наближення ЄС до кордонів України, наявністю радикальних розходжень в оцінках доцільності, можливостей, перспектив і наслідків реалізації Україною європейського вибору представниками різних наукових шкіл нашої держави, неузгодженістю наукових концепцій євроінтеграції, відсутністю чіткої і, головне, стабільної концептуальної основи забезпечення євроінтеграційної стратегії України, дедалі більш зростаючим протиставленням європейського та євразійського напрямів української інтеграційної політики.

Така оцінка актуальності спричинила авторський підхід до визначення принципової наукової проблеми, яка вирішується в даній дисертації: визначити місце та роль феномену розширення в європейському інтеграційному процесі, розглядаючи його як форму існування та розвитку Європейського Союзу, в якому поєднуються два взаємозалежні процеси – розширення функціональне та географічне розширення, в результаті чого йому вдалося не тільки подолати національні бар’єри, вивести національні інтереси членів об’єднання на інтеграційний, комунітарний рівень, але й поширити ці досягнення на оточуючий простір, поступово адаптуючи його до комунітарних цінностей.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках Комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер державної реєстрації 019U015204) і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (номер державної реєстрації 01БФ048-01), і зокрема, наукової теми кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету “Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації сучасної системи міжнародних відносин” (номер державної реєстрації 0197U003325).

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є комплексний аналіз феномену розширення ЄС, його витоків, концептуально-теоретичних засад, особливостей, суперечностей та геостратегічних наслідків. Для досягнення цієї базової мети автор поставив і здійснив спробу реалізувати наступні завдання:

окреслити і класифікувати основні теоретико-методологічні засади євроінтеграційних досліджень з урахуванням процесу розширення, представлені в зарубіжній та вітчизняній політичній науці, розвинути категорійно-понятійний апарат проблеми, що досліджується;

проаналізувати еволюцію традиційних теорій та концепцій європейської інтеграції в контексті взаємозалежності процесів поглиблення та розширення;

дослідити новітні концептуальні та доктринальні особливості оцінок еволюції, рушійних сил, визначення географічних кордонів та геостратегічних наслідків процесу розширення Європейського Союзу;

виокремити феномен розширення як самогенеруюче явище, що поєднує два взаємозалежні процеси – розширення функціональне та розширення у просторі;

окреслити етапи розширення, виявити їхні рушійні сили, закономірності, особливості та місце в інтеграційному процесі в часи системного протистояння і „холодної війни” та в пост-біполярний період;

виявити основні передумови, історико-політичне значення та геостратегічні наслідки розширення ЄС на схід;

дослідити значення розширення та його вплив на формування і перспективи розвитку нової стратегії відносин ЄС з Україною та Росією та розробити авторське бачення врахування його наслідків в практичній діяльності української дипломатії.

Об’єктом дослідження обрано Європейський Союз як інтеграційну інновацію сучасних міжнародних відносин.

Предметом дослідження є концептуально-теоретичний і практичний виміри розширення ЄС.

Хронологічні рамки дослідження визначалися з урахуванням комплексності політичних, економічних, політико-культурних та наукових чинників у процесі євроінтеграції та розширення Європейського Союзу. Початковий рубіж досліджуваного періоду визначається 1960-ми роками, що зумовлюється першими формалізованими ініціативами, обговореннями і практичним втіленням першого етапу розширення ЄС. В той же час, характер роботи вимагає опрацювання науково-теоретичних досліджень на тему європейської єдності, що активно обговорювалися на початку ХХ століття. Верхня хронологічна межа роботи обумовлена першою половиною 2004 року, що пояснюється останнім розширенням та прийняттям проекту Конституції ЄС.

Методи дослідження включають в себе комплекс загальнонаукових методів дослідницької роботи, що базуються на здобутках не тільки політичної науки як такої, але й політичної історії, політекономії, формальної і діалектичної логіки з використанням притаманних їм дедуктивним та індуктивним методам. Серед них – принципи системного, функціонального та структурного аналізу, синергетичний, проблемно-історичний та порівняльний методи дослідження.

Системний підхід, з притаманним йому системно-структурними, системно-функціональними, системно-ситуаційними та системно-аналітичними методами дослідження, виступає ключовим методологічним підходом дослідження специфіки функціонування європейського інтеграційного процесу взагалі та феномену розширення, як відносно самостійного явища зокрема. Системно-функціональний та проблемно-історичний підходи застосовуються при вивченні сутнісних ознак та специфіки основних етапів розширення, визначення його найбільш вірогідних просторових та функціональних моделей і тенденцій.

Метод порівняльного аналізу та елементи статистичного методу широко використовуються при дослідженні особливостей кожного з етапів розширення, визначенні закономірностей еволюції європейської інтеграції та розкритті об’єктивного і відносно самостійного характеру процесу її розширення. Розгляд окремих проблем, таких як функціональне розширення інтеграції, або аналіз факторів розвитку європейської інтеграції, включаючи економічні, політичні, воєнні та інституціональні, обумовлює застосування плюралістичного підходу, що дозволяє виявити комплексну взаємозалежність факторів різного походження та елементів цілісної системи, яким виступає феномен розширення європейської інтеграції. Структурно-функціональний аналіз використовується автором в загальних рамках системного методологічного підходу для дослідження процесу становлення системи комунітарних вимог та критеріїв ЄС щодо формування вступної стратегії, принципів та структури євро-інтеграційної політики країн-кандидатів в окремих функціональних сферах. При роботі із фактичним матеріалом, в першу чергу, офіційними документами основних інституцій ЄС, країн-членів ЄС, країн-кандидатів та країн-сусідів широко використовується прикладна міждисциплінарна методика контент-аналізу та івент-аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що вона є першою дисертацією, в якій здійснено системний аналіз та комплексне дослідження процесу розширення ЄС як самостійного феномену розвитку європейської інтеграції, що характеризується паралельним просторовим та функціональним розширенням.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у наступному:

- запропоновано нове тлумачення теоретико-методологічних підходів і концепцій процесу розширення у євроінтеграційних дослідженнях та зокрема доведено емпіричну залежність їхньої трансформації від практичного досвіду інтеграційного процесу;

- визначено на оригінальній джерельній базі, в тому числі, вперше введених автором в науковий обіг документах, місце і роль феномену розширення в еволюції традиційних та новітніх європейських інтеграційних теорій та концепцій;

- на основі компаративного аналізу здійснено спробу наукової систематизації та класифікації існуючих у сучасній політичній науці поглядів, концепцій та теорій стосовно природи розширення, його перспектив та місця в сучасному європейському інтеграційному процесі;

- вперше у вітчизняній та зарубіжній історіографії висунуто і обґрунтовано тезу про природу та ресурсні можливості розширення ЄС, яке ґрунтується на авторській концепції подвійного просторового та функціонального розширення;

- доведено на основі комплексного аналізу і залучення широкого кола літератури і джерел, значна частина з яких не була об’єктом спеціального наукового дослідження, що розширення є відносно самостійним, самогенеручим явищем європейського інтеграційного процесу, яке характеризується інтенсивними та екстенсивними закономірностями розвитку;

-встановлено, що зростання кількості учасників євроінтеграційного процесу є однією з важливих передумов якісних зрушень, поглиблення інтеграції та пошуку більш ефективних форм співробітництва з широким залученням наднаціональних, федералістських принципів;

- виявлені закономірності становлення і розвитку та доведена залежність еволюції загальноєвропейської стратегії розширення від рівня інтеграційного співробітництва та якісних трансформацій в ЄС;

- ґрунтуючись на авторській концепції співвідношення процесів розширення та поглиблення євроінтеграційного співробітництва, виділено моделі “багатошвидкісної Європи” та “Європи змінних геометрій” як найбільш вірогідну перспективу розвитку інтеграційного процесу після останнього розширення ЄС;

- виявлено основні закономірності попередніх розширень ЄС, які визначаються сталою періодичністю (приблизно 10 років), зумовлену необхідністю реалізації перехідних трансформаційних процесів як в ЄС, так і в нових країнах-членах, а також стабільно зростаючою конфліктністю впроваджуваних реформ з класичними комунітарними нормами;

-доведено, що останнє розширення є черговим етапом на шляху кількісних та якісних євроінтеграційних трансформацій, успішна реалізація яких вимагатиме стабільно домінуючого впровадження наднаціональних принципів інтеграційного будівництва;

- встановлено природу та основні рушійні сили формування нової стратегії відносин ЄС з країнами-сусідами;

- отримала подальший розвиток і обґрунтування євроінтеграційна стратегія України, осмислені основні національні інтереси та пріоритети в європейському регіоні, визначено перспективи реалізації євроінтеграційних прагнень України.

Теоретичне та практичне значення результатів дослідження. Положення та висновки дисертації можуть бути використані органами дипломатичної служби України при роботі над вдосконаленням концептуального і програмного забезпечення євроінтеграційної стратегії нашої держави, при здійсненні переговорів з представниками європейських управлінських і владних інститутів, при підготовці пропозицій і рекомендацій для Європейської Комісії і Європарламенту в ході підготовки спільних засідань і документів політико-правового та установчого характеру, що знайшло своє відображення в підготовці та реалізації автором дослідження проектів Європейського Союзу в Україні BISTRO TACIS “Ялта 2000. Роль Європи у ХХІ столітті”, “Створення механізму імплементації міжнародних договорів України у відповідності зі стандартами Європейського Союзу” 2000 року (Контракт № BIS|99|009|03) та “Сприяння органам виконавчої влади України в реалізації Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” 2001 року (Контракт № BIS|99|069|25). Автор безпосередньо брав участь в розробці “Практичних рекомендацій органам виконавчої влади України в реалізації Стратегії інтеграції України до ЄС”, в укладенні “Зібрання чинних міжнародних договорів України” Міністерства закордонних справ України (том 1, 1990-1991рр. - К.: “Ін Юре”, 2001.- 456с.), що були розроблені та видані в ході виконання зазначених проектів. Результати дослідження дисертанта знайшли також своє втілення в аналітичних публікаціях, що видаються за підтримки Делегації Європейської Комісії в Україні, Молдові та Бєларусі, таких, як Аналітичний щоквартальник за 2003 рік.

Матеріали, основні положення та висновки дослідження були використані автором при розробці та впровадженні таких європейських освітніх програм TEMPUS TACIS, як “Підготовка спеціалістів в галузі європейських досліджень” (T-JEP- 10337-97), “Вивчення європейського права в університетах України” (CD-JEP-21174-2000), результатом яких стало створення безпосередньо при участі дисертанта на базі Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка магістерських програм: “Європейська політика”, “Європейське право” та “Європейська економіка”.

Основні положення і висновки дисертації у тій її частині, яка носить переважно науково-теоретичний характер, вже використовувалися автором для підготовки дипломатичних кадрів, однак вони можуть знайти своє дальше поширення також при використанні різними вищими навчальними закладами України, викладачами університетських курсів з історії і теорії міжнародних відносин.

Викладені в роботі концептуальні позиції та узагальнення допоможуть спеціалістам і фахівцям краще орієнтуватися в складній проблематиці розширення, яка викликає суперечливі оцінки у різних верствах українського населення. Багатий фактичний та теоретико-методологічний матеріал дисертації може бути використаний для підготовки і написання навчальних посібників, підручників з історії та історіографії Європейського Союзу, всесвітньої історії і політології міжнародних відносин.

Апробація результатів дослідження. Основні результати наукової роботи дисертанта над досліджуваною проблематикою пройшли апробацію і були оприлюднені у виступах на міжнародних та національних наукових конференціях, таких як: УІІ міжнародна науково-теоретична конференція “Особливості економічної політики постсоціалістичних країн в умовах глобалізації світової економіки” (25-26 листопада 1999 р., м. Київ); міжнародної конференції “Ялта 2000. Роль Європи у ХХІ столітті” (7-9 травня 2000 р., м. Ялта); міжнародній науково-практичній конференції “Теорія і практика перехідного періоду до ринку. Економіко-правовий, міжнародний та інформаційно-технічний аспекти” (27-29 березня 2001 р., м.Ужгород, м.Сніна); науково-практичній конференції “Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності” (19 квітня 2001р., м.Київ); науковій конференції, організованій Фондом Бертелсмана “Наслідки розширення ЄС для України” (11-12 липня 2002р., м.Київ); круглому столі “Розширення ЄС: нові можливості та перспективи для України” (17 грудня 2003р., м.Київ); літній школі з європейських досліджень, що проходила в червні-липні 1998р. в м. Києві; міжнародному семінарі “Влияние расширения ЕС и НАТО на восток на процессы интеграции и дезинтеграции на постсоветском пространстве” (28-29 марта 2003 г., г.Киев), щорічних наукових конференціях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дисертаційного дослідження знайшли практичне застосування при розробці автором нового нормативного навчального курсу “Європейський Союз в міжнародних відносинах”, нових навчальних спецкурсів “Проблеми розширення Європейського Союзу”, “Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС” в магістерських програмах спеціалізацій “європейська політика”, “європейське право”, “європейська економіка”.

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані в індивідуальній монографії „Розширення Європейського Союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу” (18,5 д.а.), 29 статтях у провідних наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України та 4 матеріалах і тезах наукових конференцій (загальним обсягом 21,3 д.а.). Дисертант є співавтором підготовлених авторським колективом кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики ІМВ КНУ підручників „Міжнародні відносини (1945-1980)” та „Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки)”.

Структура дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 479 сторінок складається зі вступу, чотирьох розділів, 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (641 найменування, 50 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, наукове значення роботи, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, відображено наукову новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів дисертації.

У першому розділі – “Концептуально-методологічні засади і джерельно-документальна база дослідження” – обґрунтовано концепцію наукової проблеми; проаналізовано базові теорії та методології дослідження феномену розширення європейської інтеграції; визначені основні напрямки та проведено класифікацію джерельної бази досліджень розширення Європейського Союзу. Авторський підхід до організації дисертаційного розділу, присвяченого теоріям, методологіям, концепціям, а також представленню історіографічного огляду, будується на виявленні в ході дослідження незаперечного взаємозв’язку і навіть єдності представлення джерельної бази й теоретико-методологічної частини здійснюваного далі аналізу.

Джерела, які були використані при написанні дисертації, за походженням, науковою та інформаційною цінністю можна умовно поділити на наступні групи: 1) Основоположні документи та матеріали Європейського Союзу; 2) Документи зовнішньополітичних відомств західноєвропейських країн, країн Центральної та Східної Європи, Росії, що стосуються проблем європейської інтеграції; 3) Офіційні документи та матеріали України;
4) Офіційні документи і матеріали, які містять виступи, заяви, прес-конференції керівників європейських країн, лідерів політичних партій країн ЄС по проблемам розширення ЕС; 5) Офіційні документи і матеріали політичних партій європейських країн та партійних фракцій Європейського парламенту; 6) Тексти двосторонніх угод ЄС з країнами – кандидатами та партнерами, які визначали в той чи інший період характер, основні тенденції та перспективи розширення; 7) Джерела особистого походження: мемуари, статті, монографії авторів, які виконували чи продовжують виконувати функцію теоретиків та ідеологів формування стратегії розширення, політичних діячів європейських країн, зокрема Ф.Міттерана, Ж.Ширака, Е.Балладюра, Ю.Ведріна, М.Тетчер, Т.Блера, Г.-Д. Геншера, Г.Шредера, Л.Тіндеманса; 8) Дослідження та аналітичні матеріали, підготовлені науково-дослідницькими центрами.

Феномен розширення знайшов своє відображення в широкому колі наукових досліджень як теоретико-концептуального, так і історико-прикладного характеру, що відповідно дозволяє їх умовно класифікувати на дві групи: роботи, присвячені вивченню теорії інтеграції та роботи, що носять більш прикладний характер. Виділяючи теоретичні праці в окрему групу, можна визначити щонайменше два основних рівня таких теоретичних досліджень. До першого рівня теоретичних праць можна віднести теорії та концепції, в яких дослідження європейської інтеграції має загальний характер. Мова йде про теоретичні дослідження представників федералізму (Д.де Ружмона, М.Алле, О.Марка, Г.Бругманса, А.Спінеллі, П.Тейлора, Д.Сіджанскі, Ф.Кінскі, К.Фрідріха, М.Бургесса, Г.Еро), функціоналізму (Д.Мітрані), неофункціоналізму (Е.Хааса, Ф.Шміттера, Л.Ліндберга, С.Шайнгольда, П.Тейлора, Дж.Найа, Р.Гінсберга, С.Джорджа, Т.Педерсона), комунікативної теорії (К.Дойча, Д.Пучали), міжурядового підходу (С.Хоффмана, А.Мілворда, Х.Волліс, Е.Моравчика).

До представників європейського федералізму можна віднести декілька напрямків теоретичних досліджень, які проголошують за остаточну мету інтеграції утворення наднаціональних інститутів: класичний федералізм 50-60-х років, що відрізняється нормативістським, доктринальним характером, з притаманним суб’єктивним та дещо ідеалістичним уявленням про об’єднану Європу (Л.Тіндеманс, Д.де Ружмон, М.Алле, Г. Бругманс); реформатори класичного федералізму (А.Спінеллі, П.Тейлор, К.Фрідріх); “інтегральний” федералізм, який передбачає перехід до федерації через залучення до інтеграційних процесів всього суспільства та формування системи “багаторівневого управління” (Г.Марк, Л.Хугх, К.Бленк, Г.Еро); “галузевий” федералізм, що розглядає федералізм, як гнучку модель, яка дозволяє використовувати форми та методи інших інтеграційних теорій (М.Бургесс, Д.Сіджанскі). Функціоналізм (Д.Мітрані) зосереджує увагу на дослідженні динаміки інтеграційного процесу та його розширення. Саме він став теоретичною основою для розвитку неофункціоналістської теорії (Е.Хаас), яка досліджує рушійні сили та мотиви функціонального та просторового розширення європейської інтеграції. Подальший розвиток неофункціоналізму, вдосконалення його методів та ревізіонізм деяких положень знайшов своє відображення в пізніших роботах Е.Хааса та його послідовників Ф.Шміттера, Л.Ліндберга, С.Шайнгольда, П.Тейлора. Дж.Най одним із перших розвинув концепцію “активних” та “пасивних” зовнішніх факторів розширення інтеграції. Ф.Шміттер ввів до неофункціоналістської системи поняття “екстернаціоналізму”, розвинене пізніше Р.Гінсбергом та С.Джорджем. Концепцію “експансії політичних зв’язків” пропонує Т.Педерсон. Застосовуючи комунікативний підхід досліджують феномен розширення європейської інтеграції К.Дойч та Д.Пучала. Більш суб’єктивну інтерпретацію комунікативного підходу застосовують П.Джекоб та Г.Т’юн. Прихильники міжурядового підходу (С.Хоффман та А.Мілвард) розглядають європейську інтеграцію, як адаптовану форму співробітництва, яка прийшла на зміну відкритій конкуренції, прихильники неореалізму (К.Вальту та Дж.Грієко) - як зручну стратегію максимізації національних інтересів в умовах глобалізації. Представники ліберального реалізму (Е.Моравчик, Л.Корнет та Дж.Капорака) важливе значення в формуванні державної інтеграційної політики приділяють внутрішньополітичним силам.

Другий рівень теоретичних досліджень європейської інтеграції має здебільшого теоретико - прикладний характер, оскільки, як правило, відображає політичні програми та концептуальні розробки основних політичних партій, представників державних структур та функціонерів, які представляють вузьконаціональні інтереси чи інтереси окремих політичних груп. Можна виділити радикальний підхід, характерний здебільшого для представників ФРН, що керуються прагненням поєднати наднаціональні реформи з розширенням ЄС. Це знайшло своє відображення в: концепції “міцного ядра”, розробленій ХДС/ХСС в 1994 р. і викладеній в доповіді В.Шобла та К.Ламерса; проекті 2000 р. “Європейська федерація” Й.Фішера; проекті федералізації Європейського Союзу зі значним послабленням ролі виконавчих органів держав-членів, розробленому Соціал-демократичною партією ФРН і оприлюдненому німецьким канцлером Г.Шредером в 2001р. Більш ліберальний підхід до проблем розширення європейської інтеграції характеризує позицію французьких політичних кіл, що знайшло вираження в: концепції “Європи концентричних кіл”, запропонованій прем’єр-міністром Франції Е.Балладюром, в основу якої були покладені положення, визначені ще в 1989 р. Ж.Делором в доповіді “Необхідний Союз”; концепції “Федерації національних держав”, підтриманої керівництвом Франції і детально сформульованої в 1996 р.,; ідеї “міжурядового федералізму”, яка уникала проведення суттєвого реформування інституційної основи ЄС та обмеження повноважень держав-членів і знайшла відображення у виступах президента Ж.Ширака, прем’єр-міністра Л.Жоспена та міністра закордонних справ Ю.Ведріна протягом 2000-2001 рр. Негативну позицію представників британських політичних кіл щодо наднаціонального будівництва в ЄС в умовах розширення визначають: активно впроваджувана М.Тетчер ліберальна ідея вибіркової інтеграції (Europe a la carte), яка передбачала можливість розвитку інтеграції за секторами; модель "Союзу націй” на принципах міжурядового співробітництва і збереження існуючих повноважень держав-членів Т.Блера. Принципи “багатошвидкісної” Європи активно підтримував прем’єр-міністр Бельгії Л.Тіндеманс, який ще в 1975р. виступив з цією ідеєю в “Доповіді про Європейський Союз”.

Враховуючи, що теорії інтеграції ніколи не були концептуальною основою для прийняття політичних рішень в європейському інтеграційному процесі, важливе місце в історіографічній базі дисертації займає чисельна група наукових праць, що має здебільшого історико-політичний характер. В межах цієї групи можна окреслити декілька напрямків досліджень, присвячених феномену розширення: 1) праці, в яких аналізуються основні етапи розширення, їх передумови, особливості та наслідки; 2) наукові роботи, в яких відображені позиції, підходи та оцінки окремих політичних груп щодо розширення ЄС; 3) дослідження проблемного характеру, в яких розглядаються різноманітні питання, пов’язані з процесом розширення.

Серед першого напрямку досліджень виділяються наукові роботи К.Престона, Д.Хамона, І.С.Келлера, в яких, на основі комплексного аналізу етапів розширення, робиться висновок про неможливість збереження класичних інтеграційних механізмів функціонування ЄС в умовах зростаючого диференціації учасників інтеграційного процесу, а також виводиться своєрідна закономірність в періодизації етапів розширення. Аналіз основних причин та значення вступу Великобританії до ЄС в формуванні сучасного механізму розширення та посилення ролі ЄС в системі міжнародних відносин проводиться в дослідженнях С.Жоржа, Х.ван дер Гребена, Д.Уотса, Дж.Тернера, К.Поміана, Ф.Моро-Дефаржа, Ф.Кардіса. Автори, в той же час, залишили поза увагою, як негативні наслідки залучення Великобританії до комунітарної системи, так і причини кризових явищ в європейському будівництві в 70-х роках. Економічні та політичні аспекти участі Великобританії в інтеграційних процесах в ЄС висвітлені в роботах Дж.Блека, А.Берча, С. Холта та Г.Іонеску. Аналіз проблем інституціонального реформування в ЄС та впливу на ці процеси британських політичних кіл проводиться в роботах Дж.Янга, С.Джорджа, Д.Гоуленда. Висвітленню особливостей розширення ЄС в 80-ті роки присвячені роботи Дж.В.Шнейдера, Е.Регелсбергера, Д.Бюісса. Автори стверджують, що основною рушійною силою цього етапу розширення були політичні фактори та геостратегічне положення цих країн в середземноморському регіоні. Саме після розширення ЄС на південь активізувалося проведення комунітарних реформ, що безпосередньо проявилося у впровадженні принципу “двох швидкостей” в європейському будівництві.

Висвітленню взаємозалежності просторової та функціональної складових феномену розширення ЄС 90-х років та зростаючої тенденції застосування принципів диференційованої інтеграції присвячені роботи В.Весселса, К.Енжел, Н.Фабр, П.Луіфа, Л.Майлса, Дж.Редмона, Ж.Вандама та Ж.-Д.Мутона, які вважають, що розширення 90-х років є класичним прикладом реалізації неофункціоналістського принципу “переливу”. Серед наукових праць, присвячених детальному аналізу окремих етапів розширення і особливо періоду 90-х років, слід визначити серію публікацій Інституту європейських досліджень Вільного університету Брюсселя. У великому масиві досліджень, присвячених останньому етапу розширення ЄС, можна виділити наступні вузлові проблеми: становлення та розвиток відносин між ЄС та країнами ЦСЄ (роботи науковців країн ЄС Ж.-К.Готрона, М.Андерсона, П.-К.Мюллер-Граффа, Я.Зеленки, Є.Монтагуті, М.Мареско, в яких на основі еволюційного підходу вивчаються внутрішні адаптаційні процеси економічного, політичного та правового характеру країн ЦСЄ до комунітарних вимог та дослідників країн ЦСЄ А.Інотаі, А. Лейінса, П.Павліка, М.Фендлера, Б.Мейсела, в яких представлено їхні власні оцінки та аналіз вступу до ЄС); комплексний аналіз національних інтересів країн ЄС та країн ЦСЄ, виходячи с положень ліберального реалізму (роботи Е.Моравчика, А.Мілада, К.Натхалла) та економічні аспекти розширення на схід, в тому числі його негативні наслідки (Р.Абделал, А.Інотел, Б.Ліпперт, В.Боде, Е.Брок, М.Дж.Баун); формування системи регіональної безпеки в Північній Європі (праці С.Арнсвальда, М.Джоппа, Д.Треніна та П.ван Хама); проблеми інституціоналізації співробітництва ЄС з країнами середземноморського регіону (Б.Кхадер).

Друга група наукових досліджень дозволяє отримати найбільш повну уяву про характер та особливості як традиційних національних, так і відносно нових наднаціональних підходів до європейської інтеграції. Характерні наднаціональні позиції з проблем комунітарного реформування в умовах розширення висловлюють функціонери ЄС Р.Проді, Р.Дарендорф, Н.Муссіс, які досить скептично налаштовані щодо розширення та перспектив європейської інтеграції без впровадження відповідних реформ. Дуже близькими за своїм наднаціональним характером є підходи до європейської інтеграції експертів Німеччини, та країн Бенілюксу. Характерним є твердження професора Марбургського університету Г.Ляйпольда про неможливість виконання комунітарних завдань без корінних змін інтеграційних методів та механізмів ЄС. Комплексне реформування комунітарних політик та основних інституцій з кардинальним переглядом системи їх фінансування є гарантією успішного функціонування розширеного ЄС вважають Т.Хеглайтнер та Й.Монар. Аналізуючи шляхи підвищення ефективності в питаннях європейської безпеки, Е.Регелсбергер та Г.Бергхард аргументують необхідність запровадження в цій сфері механізму прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів; В.Вайденфельд та В.Весселс – поширити принципи “міцного ядра” на сферу оборони, що, на їх думку, має відповідати загальноєвропейським інтересам. Про взаємозалежний характер процесів просторового розширення та поглиблення інтеграції говорять науковці, які тісно співпрацюють з Інститутом європейських досліджень в Брюсселі.

Характерною особливістю французької школи інтеграційних досліджень (Ж.-Ф.Древе, Ф.Жири та М.Корінмана) є теза про необхідність розширення ЄС та поступове проведення реформ без прискореної федералізації його структури, що знайшло своє відображення в моделі “Європа змінних геометрій”. Особливе місце у французькій історіографії проблем розширення ЄС посідають фундаментальні дослідження (Ф.Делош-Годез, Франсуаз де ла Серр) Французького інституту міжнародних відносин (IFRI) та Центру міжнародних досліджень (CERI), в яких пропонуються сценарії можливих шляхів розвитку європейської інтеграції з застосуванням принципів різнорівневого співробітництва та “змінних геометрій”. Якщо Л.Карту, Ж.-Л.Клержері, А.Грюбер, П.Рамбод стверджують, що зростання диференціацій країн-членів ЄС значно ускладнює механізм прийняття рішень, то Б.Брюнто дотримується іншої думки - розширення сприяє посиленню співробітництва і пошуку нових його форм. Досить ліберальний підхід до перспектив євроінтеграційного будівництва проголошують представники британської школи (Ф.Кемерона, Г.Евері, М.О`Нейла, В.Кеш). Вони традиційно виступають проти будь-яких проявів наднаціональної ідеї “міцного ядра” чи “багатошвидкісної інтеграції. Цікавими з наукової точки зору є рекомендації, що робить Е.Мейхью, Дж.Редмонд та Г.Розенталь для реформування комунітарних програм та фондів, бюджету ЄС, сільськогосподарської, соціальної та міграційної політики в контексті розширення ЄС, визначення його економічних, політичних можливостей та географічних меж.

Серед третьої групи досліджень розширення ЄС важливе місце займають роботи, присвячені питанням розвитку політичного співробітництва (Ш.Зоргбіб, Б.Делькур, Т.Лайн, Ж.Корді, Х.Солана, Дж.Тедстром, Е.Вільсон, А.Левіс, І.Кемп), формування спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС (Д.Ерман, А.Дюмулен, Б.Хоувен, Ж.-П.Морі), становлення загальноєвропейського простору безпеки (Д.Бадри, Ж.Лепсант), економічній сфері взаємовідносин ЄС та України (Ф.Дюфаєлд, Р.Ліддл, Л.Хоффманн, Ф.Мьоллерс, К.Шнайдер, Д.Біль, К. фон Хіршхаузен, Г.Крауз, Ш. Фон Крамон-Таубадель).

Окремо слід виділити радянську історіографію європейської інтеграції. Основна увага приділялася аналізу особливостей політик ведучих європейських держав в ЄС (Ю.В.Шишкова, Д.Є.Мєльнікова, И.Г.Барановського), дослідженню основних протиріч між ними та економічним аспектам інтеграції (І.Н.Щелокова, В.С.Панькова, І.Я.Носкова, А.І.Уткіна, Г.А.Воронцова). Теоретичні дослідження європейської інтеграції представлені досить обмежено (В.Г.Барановський, Ю.А.Борко, В.Б.Буглай, А.І.Уткін). Інтеграційні аспекти зовнішньої політики окремих західноєвропейських країн висвітлюється в роботах Ю.М.Краснова, В.С.Панькова. Роль Франції в європейському будівництві досліджується М.Ю.Полянічко, І.А.Колосковим, Ю.А.Маєвским, В.П.Славєновим, В.С.Шиловим, В.Н.Чернєгою, Т.Г.Пархаліною. Важливе значення при аналізі окремих аспектів зовнішньої політики Великобританії мають праці Р.Г.Солодкіна, Є.С.Хєсіна, Г.В.Колосова, В.А.Рижикова, А.А.Журкова, В.Н.Зуєва, Н.Капітонової.

Центральне місце в російській історіографії проблем європейської інтеграції займають комплексні дослідження Інституту Європи РАН під редакцією Ю.А.Борко, О.В.Буторіної, В.В.Журкіна, В.Г.Шемятєнкова, таких аналітичних центрів, як Асоціація Європейських досліджень, Московський Центр Карнегі, Центр пострадянських досліджень МДІМВ МЗС Росії. Цікава узагальнена точка зору російської школи досліджень європейської інтеграції та системи безпеки в Європі представлена в роботах В.Г.Шемятєнкова, В.Н. Топорніна, Т.Н.Мозель та С.Мєдвєда.

Слід відзначити: як і в російській, так і в українській історіографії, де наукова проблема дослідження ще не знайшла комплексної розробки, можна знайти висвітлення лише окремих її аспектів. Так, в роботах вчених Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка В.А.Манжоли, Л.Ф.Гайдукова, М.М.Білоусова, В.Ю.Крушинського, І.О.Мінгазутдінова, А.А. Суботіна, С.В.Гринько, Т.І.Шинкаренко, С.Д.Годуна, Н.Л.Яковенко ґрунтовно аналізуються політичні проблеми європейської інтеграції, її регіональні та історичні аспекти, окремі проблеми процесу розширення ЄС та його впливу на загальноєвропейські процеси. Окрема увага економічним, валютно-фінансовим та монетарним аспектам європейської інтеграції в контексті розширення ЄС приділяється в дослідженнях А.С.Філіпенка, О.І.Шниркова, О.І.Рогача, О.В.Кузнецова, Р.О.Заблоцької, О.В.Сніжко. Юридичні проблеми європейського інтеграційного будівництва викладені в роботах В.І.Муравйова, П.Мартиненка, І.Кравчук.

Вивченню особливостей європейської інтеграції в умовах глобалізації присвячені чисельні дослідження науковців Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України О.Г.Білоруса, Д.Г.Лук’яненка, Є.Є.Камінського, Б.І.Канцелярука, С.В.Толстова. Базові геополітичні та зовнішньополітичні пріоритети України в контексті розширення ЄС досліджуються в роботах науковців Національного інституту стратегічних досліджень А.С.Гальчинського, О.М.Гончаренка, О.О.Ковальової, Б.О.Парахонського, О.В.Потєхіна, П.М.Рудякова, питання регіональної безпеки та місця в цих процесах України - в працях Г.М.Перепелиці. Роль України в загальноєвропейських процесах співробітництва, зокрема в регіоні ЦСЄ, досліджується в роботах І.М.Коваля, загальні питання європейської інтеграції – в роботах А.М.Круглашова. В процесі проведення даного дослідження були враховані положення та висновки, що містяться в роботах Ю.М.Пахомова та Ю.В.Павленка, в яких дається критична оцінка наслідків розширення для України, С.Д.Василенко, О.Г.Чувардинського, І.Б.Черкаського, О.Г.Івченка, І.С.Піляєва, де автори аналізують місце України в загальноєвропейських процесах, економічні та політичні перспективи співробітництва з ЄС.

Огляд наукової літератури дає підстави констатувати, що в сучасній історіографії проблема комплексного дослідження феномену розширення Європейського Союзу не стала об’єктом спеціального дослідження ні в вітчизняній, ні в зарубіжній політичній науці.

У другому розділі –“Етапи та особливості розширення ЄС в 60-90-ті роки” – увага зосереджена на аналізі основних етапів розширення ЄС, кореляції концептуальних принципів та підходів щодо природи європейської інтеграції, її експансіоністського характеру, виявлено основні закономірності та досліджено еволюцію механізму розширення та його впливу на загальнокомунітарні процеси.

В розділі визначено три етапи розширення ЄС, які фактично співпадають з домінуванням в ЄС трьох основних теоретичних підходів щодо європейської інтеграції. Мова йде про розширення в 70-ті роки та домінування міжурядового, або реалістського підходу до європейської інтеграції. Розширення 80-х років співпало, в свою чергу, з ревізією неофункціоналістських підходів та їх прагненням пояснити кризові явища інтеграції, як якісний скачок до більш складних форм інтеграції. Розширення 90-х років викликало до життя та активізувало такі євроінтеграційні моделі та концепції, як “міцне ядро”, “концентричні кола”, “багатошвидкісна Європа”, “Європа різних швидкостей”.

Досліджуючи внутрішні та зовнішні чинники, які зумовили перше розширення ЄС, дисертант приходить до висновку про тісний взаємозв’язок розширення та інтеграційного будівництва вже на початковій стадії розвитку європейської інтеграції. Робиться висновок про домінування в ЄС в цей період міжурядових підходів, що стало одним із сприятливих факторів поступової трансформації позиції Франції щодо питання вступу Великобританії, Данії та Ірландії до ЄС.

В розділі наголошується, що базові принципи сучасного механізму розширення, які знайшли своє відображення в угодах про вступ до ЄС, були розроблені та впроваджені саме в період першого розширення, серед яких:

першочергове обговорення умов та формування спільної позиції країн-членів ЄС щодо прийому нових держав;

проведення переговорів окремо з кожною країною-кандидатом на основі визнання всіх acquis communautaire;

надання основних повноважень в проведенні переговорів Раді міністрів та технічної ролі Комісії в підготовці рішень по складним проблемам та захисту положень комунітарної політики під час переговорів;

вирішення проблеми адаптації не за рахунок модифікації вже існуючих правил, а шляхом впровадження однаково короткого адаптаційного перехідного періоду з чітким календарем виконання для всіх кандидатів.

Феномен розширення розкривається як фактор, що стимулював інтеграційний процес в Співтоваристві, оскільки переговори з країнами-кандидатами супроводжувались не лише пошуком компромісу, але й впровадженням більш ефективних та дієвих механізмів функціонування. Збільшення кількості членів Співтовариства та їх різнорідність зумовили необхідність впровадження важливих структурних та політичних змін. І хоча метод міжурядового співробітництва продовжував грати вирішальну роль, його використання все частіше враховувало комунітарні механізми та інтереси.

Аналізується експансіоністський характер європейського інтеграційного процесу, який з самого початку прагнув охопити якомога більшу кількість держав. Впровадження найбільш ефективних та оптимальних процедурних механізмів, сприяло подальшій еволюції не тільки внутрішніх комунітарних процесів, але й формуванню зовнішньої інтеграційної стратегії Співтовариства, як до майбутніх членів ЄС, так і по відношенню до країн, що не були потенційними претендентами на членство. Перше розширення ЄС супроводжувалось встановленням особливих відносин майже з усіма європейськими країнами, що не належали до комуністичного табору. До договорів про асоційоване членство в ЄС Греції, Туреччини, Мальти та Кіпру додавались договори про вільну торгівлю з країнами ЄАВТ. Вступ Великобританії до Спільного ринку призвів також до зростання кількості “заморських територій”, асоційованих з ЄЕС.

В розділі досліджуються особливості другого етапу розширення, який характеризується прагненням ЄС поширити демократичні свободи на південь Європи, перетворивши його на зону стабільності та безпеки. Розкривається пріоритетність політичної аргументації доцільності середземноморського розширення, яке відбувалося на фоні серії кризових явищ в європейській економічній інтеграції і супроводжувалося не лише активною ревізією основних положень найбільш впливових інтеграційних теорій, але й переглядом базових комунітарних принципів, закладених Римськими угодами. Саме зі вступом Іспанії та Португалії вперше було застосовано принцип “двох швидкостей” в інтеграційному процесі і в практичній площині розпочато обговорення шляхів інституційного реформування. Мова йшла про розробку більш гнучкої інституціональної структури Співтовариства, перегляду механізму голосування в сторону більш широкого запровадження механізму кваліфікованої більшості.

Таким чином, результати переговорів щодо середземноморського розширення ЄС свідчили про те, що основною запорукою збереження та ефективного функціонування класичного механізму розширення є обов’язкове проведення внутрішніх комунітарних реформ ще до початку переговорів з країнами-кандидатами. Проблеми, що не були вирішені під час переговорів, автоматично ставали внутрішніми проблемами ЄС після завершення повного вступу країн-кандидатів. Підпадаючи під вплив окремих груп галузевих виробників країн-членів, переговорний процес вносив диспропорції до досягнення більш широких геополітичних завдань Співтовариства.

Під час розширення 90-х років на фоні досить повільного проведення внутрішніх комунітарних реформ виокремлюються зростаючі тенденції розвитку європейської інтеграції на принципах концепції “різношвидкісної Європи”, що знайшло своє відображення в частковій участі окремих держав ЄС в інтеграційних процесах. Так, надання Маастрихтськими угодами пільгового права Данії та Великобританії утримуватися від участі в окремих інтеграційних програмах ЄС (спільна соціальна та монетарна політика) хоча й сприяло подальшому поглибленню комунітарних процесів, водночас створювало прецедент для інших держав ЄС щодо їх часткової участі в інтеграційному будівництві. Обмежена участь в СЗПБ Австрії, Швеції та Фінляндії та застосування принципу “позитивного утримання” в процедурі прийняття рішення по політичному співробітництву були цьому яскравим підтвердженням.

Досліджується гнучка позиція країн ЄС, які за умови першочергового збереження цілісності комунітарних правил та класичного механізму розширення зайняли на цей раз більш помірковану позицію з питання повного дотримання та буквальної інтерпретації aquis communautaire країнами-кандидатами. Враховуючи економічне та політичне становище країн ЄАВТ, їх достатню підготовленість до комунітарних вимог та відсутність негативних наслідків, які