ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

Лучко Олег Миронович

УДК 37 (477)

Розвиток ідеї природовідповідності в українській педагогічній науці

(кінець ХVІІІ – ХХ ст.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник доктор педагогічних наук, професор

Васянович Григорій Петрович,

Інститут педагогіки і психології

професійної освіти АПН України,

завідувач відділу гуманітарної освіти

Львівського науково-практичного центру

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Вихрущ Анатолій Володимирович

Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти, ректор;

кандидат педагогічних наук, професор

Коваленко Євгенія Іванівна,

Ніжинський державний педагогічний

університет ім. Миколи Гоголя,

завідувач кафедри педагогіки

Провідна установа Вінницький державний педагогічний університет

ім. Михайла Коцюбинського, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Вінниця.

Захист відбудеться “14” травня 2004 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України (04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д).

Автореферат розісланий “13” квітня 2004 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Д. Березівська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і ступінь досліджуваності теми. У сучасних умовах перетворень суспільно-політичного ладу України пріоритетного значення набуває розбудова освіти на гуманістичних і демократичних началах. У Державній національній програмі “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), Національній доктрині розвитку освіти зазначено, що головною метою, ключовим показником і основним важелем сучасного прогресу є розвиток людини, її творчих здібностей, інтересів і потреб.

Істотного значення в реалізації цієї мети набуває вивчення соціокультурного досвіду минулого, яке дає змогу не лише з’ясувати теоретичну цінність підходів до навчання й виховання особистості, але й визначити шляхи впровадження цього досвіду в сучасну практику освіти.

Актуальність дослідження зумовлюється передусім тим, що ідея природовідповідності є однією з фундаментальних у дидактиці й теорії виховання. Поряд з іншими чинниками вона визначає зміст освіти, методи, засоби навчально-виховного процесу, обсяг матеріалу, що вивчається, його складність, темп викладу й ефективність засвоєння. Принцип природовідповідності передбачає, що зміст, форми й методи навчання мають відповідати віковим та індивідуальним особливостям учня. Отже, педагог у своїй діяльності повинен керуватися чинниками природного розвитку вихованця. Ідею природовідповідності автор розглядає як форму пізнання змісту поняття природовідповідність навчання і виховання.

Аналіз наукової, педагогічної літератури свідчить, що проблемі природовідповідності приділяється належна увага, зокрема в аспекті комплексного підходу до розвитку педагогічної думки й освіти в Україні (А. Алексюк, Г. Ващенко, С. Вдович, А. Вихрущ, О. Вишневський, Л. Вовк, Д. Герцюк, В. Гомоннай, Н. Дем’яненко, О. Дубасенюк, М. Євтух, Т. Завгородня, С. Золотухіна, І. Зязюн, В. Кемінь, В. Кравець, І. Курляк, С. Лаба, М. Левківський, І. Лікарчук, А. Мазуркевич, В. Майборода, В. Моцюк, Д. Пенішкевич, І. Підласий, О. Савченко, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, М. Фіцула та ін.).

У дисертаціях, статтях знайшли відображення питання взаємозв’язку принципу природовідповідності й культуровідповідності (Г. Васянович, О. Губко, О. Кобрій, В. Кузь, Ю. Руденко, М. Стельмахович, М. Чепіль).

Педагогічні погляди визначних українських освітніх діячів (Х. Алчевської, І. Бажанського, Г. Ващенка, А. Волошина, Б. Грінченка, О. Духновича, І. Огієнка, А. Макаренка, М. Пирогова, С. Русової, С. Сірополка, В. Сухомлинського, Ю. Федьковича, І. Франка) на ідею природовідповідності досліджено у працях Т. Беднаржової, Г. Бугайцевої, А. Веремчук, М. Веркалець, О. Горчакової, Г. Груць, І. Грушкевич, І. Зайченка, В. Кравцова, І. Кучинської, А. Марушкевич, М. Мухіна, Ф. Науменка, О. Неживого, Н. Сікорської та ін.

Ґрунтовний аналіз впливу індивідуального, диференційованого й інтегративного підходів до реалізації принципу природовідповідності в умовах сьогодення здійснили Г. Балл, І. Бех, В. Володько, С. Гончаренко, Р. Гуревич, О. Киричук, І. Козловська, Н. Ничкало, О. Пєхота, В. Рибалка, С. Сисоєва, П. Сікорський, А. Фурман та ін.

Таким чином, у працях українських учених було розкрито певні аспекти розуміння принципу природовідповідності (пошук теоретичних засад, шляхів реалізації) окремими педагогами минулого й сучасності. Однак цілісного історико-педагогічного дослідження процесу становлення й розвитку ідеї природовідповідності в українській педагогічній науці зроблено не було.

Ураховуючи актуальність цієї проблеми, недостатню вивченість, а також об’єктивну потребу у творчому використанні здобутків педагогічного досвіду минулого, темою дисертації було обрано: “Розвиток ідеї природовідповідності в українській педагогічній науці (кінець ХVІІІ – ХХ ст.)”.

Хронологічні рамки дослідження: кінець ХVІІІ – ХХ століття.

Вихідний рубіж – 70-ті роки ХVІІІ століття. В цей період визначний філософ, педагог Г.Сковорода написав твір “Вдячний Еродій”, у якому висунув думку про необхідність природовідповідного навчання та виховання. Можна стверджувати, що саме в цей час було започатковано становлення ідеї природовідповідності в українській педагогічній думці.

Завершується дослідження кінцем ХХ століття, коли були зібрані основні матеріали, здійснювалось написання і оформлення дисертаційної роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка за темою “Дослідження історії школи, освіти, виховання, педагогічної думки в Україні” (наказ ректора Львівського державного університету ім. І.Франка № Н-492 від 20.08.1999 р.).

Тема дисертації затверджена Вченою радою Львівського національного університету ім. І.Франка від 28 квітня 1999 р., протокол № 1/4 та узгоджена рішенням бюро Ради з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні від 23 травня 2000 р., протокол № 4.

Об’єкт дослідження – розвиток ідеї природовідповідності в педагогічній науці і практиці.

Предмет дослідження – зміст, основні засади й тенденції розвитку ідеї природовідповідності в українській педагогічній науці (кінець ХVІІІ – ХХ ст.).

Мета дослідження полягає у виявленні й узагальненні основних положень ідеї природовідповідності, обґрунтуванні їх педагогічної цінності та доцільності впровадження в сучасний навчально-виховний процес.

Завдання дослідження:

1.

2.

3.

4.

Методологічну основу дослідження становлять: загальнотеоретичні й методологічні принципи наукового пізнання, концептуальні положення філософії, психології та педагогіки щодо розвитку й усебічного формування особистості, співвідношення історичного й логічного у процесі пізнання реальної дійсності, об’єктивного процесу розвитку суспільства та його відображення в педагогічній думці, конкретно-історичного характеру навчально-пізнавальної діяльності та взаємодії суб’єктів навчально-виховного процесу.

Теоретичну основу дослідження становлять положення щодо розвитку педагогічної думки й освіти в Україні (А.Алексюк, М.Барна, Г.Ващенко, С.Вдович, А.Вихрущ, О.Вишневський, Л.Вовк, В.Гомоннай, Н.Дем’яненко, М.Євтух, Т.Завгородня, С.Золотухіна, В.Кравець, Д.Пенішкевич, Б.Ступарик та ін.); змісту ідеї природовідповідності (Х.Алчевська, Б.Грінченко, О.Духнович, Г.Костюк, А.Макаренко, І.Підласий, С.Сірополко, В.Сухомлинський, К.Ушинський, І.Франко, Я.Чепіга, П.Юркевич); сучасної професійної підготовки майбутніх учителів (Г.Васянович, С.Гончаренко, І.Зязюн, І.Підласий, Л.Пуховська, О.Пєхота, Л.Хомич, О.Савченко, В.Семиченко, П.Сікорський, М.Фіцула); особистісно орієнтованого підходу (Г.Балл, І.Бех, В.Рибалка, С.Сисоєва) та ін.

Методи дослідження. У проведеному дослідженні застосовувалися методи історико-педагогічного пошуку та загальнонаукові, а саме:

-

-

-

Джерельну базу дослідження складають праці науковців з цієї тематики, документи та архівні матеріали Державного архіву міста Києва (Ф.108), Центрального державного історичного архіву у Львові (Ф.52, 146), Державного архіву Львівської області (Ф.3, 26, 27), що стосуються організації навчання та виховання в освітніх закладах досліджуваного періоду; фонди Науково-педагогічної бібліотеки АПН України; фонди Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника; фонди Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки; періодична преса ХІХ ст. (“Учитель”, “Школьна часопись” (1881), “Русский народный учитель” (1884); періодична преса ХХ ст. (“Наша школа” (1909), “Учитель” (1905-1913), “Світло” (1913), “Радянська школа” (1953-1971), “Рідна школа” (1994-1999), “Советская педагогика” (1956-1988), “Початкова школа”, “Шлях освіти”, “Педагогіка і психологія професійної освіти”, “Педагогіка і психологія” (1994-1998), “Радянська освіта”, “Педагогика”, “Народное образование” (1998-2000); нормативні документи та законодавчі акти вищих органів влади, що видавались в зазначений період; навчальні плани, програми, підручники; дисертаційні дослідження і автореферати дисертацій; сучасна періодична преса.

Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів.

Уперше проведено цілісний системний історико-педагогічний аналіз еволюції ідеї природовідповідності в українській педагогічній науці кінця ХVІІІ–ХХ століття. Виявлено, що розвиток ідеї природовідповідності вітчизняними науковцями відбувався як на грунті здобутків прогресивної західноєвропейської педагогічної думки, зокрема праць Я.Коменського, Й.Песталоцці, Ж.Руссо, А.Дістервега, так і на власних засадах, з урахуванням генотипу українця, його самобутніх рис.

Набуло подальшого розвитку дослідження сутності поняття “принцип природовідповідності навчання і виховання”. Обгрунтовано, що це складна й багатогранна наукова проблема, яка включає аналіз розвитку природи людини, її задатків, здібностей, вікових особливостей та ін. Виявлено, що на сьогодні немає усталеного підходу до визначення змісту цього поняття. Значна кількість фахівців грунтує свій науковий пошук на соціологізаторських (Є.Голант, І.Лернер, Р.Вендровська), інша – на біологізаторських засадах (В.Кумарін, Н.Виноградова). Новітні методологічні підходи переважної більшості вітчизняних і зарубіжних науковців щодо розуміння сутності принципу природовідповідності базуються на гуманістичній парадигмі, в якій визначальними світоглядними орієнтирами є свобода, самовияв, самоактуалізація суб’єктів навчально-виховного процесу.

Удосконалено положення про засади розвитку ідеї природовідповідності. Досліджено, що цю ідею в українській педагогічній науці розробляли на засадах християнсько-педагогічної, науково-педагогічної та соціально-педагогічної антропології. Провідною у змісті християнсько-педагогічної антропології є ідея про те, що людина – подоба Божа і визначальним для неї стає духовний розвиток, християнські чесноти (О.Духнович, В.Зеньківський, І.Огієнко та ін.). В основу науково-педагогічної антропології покладаються наукові факти, причинно-наслідкові зв’язки, взаємозалежності. Природу дитини розглядають у взаємодії з соціальним середовищем, зоною найближчого оточення (К.Ушинський, С.Балей, С.Русова та ін.). Основне положення соціально-педагогічної антропології грунтується на тому, що формування особистості, розвиток природних обдарувань стає можливим завдяки створенню відповідних соціальних умов (А.Макаренко, Я.Чепіга, О.Макарушка та ін.).

Визначено періодизацію розвитку ідеї природовідповідності на українських землях кінця ХVІІІ–ХХ століття. Встановлено, що в 1787-1869 рр. відбувався пошук теоретичних основ ідеї природовідповідності. Домінуючими засадами цієї ідеї були положення християнсько-педагогічної антропології. У 1870-1917 рр. здійснювалось теоретичне обгрунтування ідеї природовідповідності на засадах науково-педагогічної антропології західноукраїнськими вченими і утвердження цієї ідеї на теренах Лівобережної України. У 1918-1939 рр. ідею природовідповідності впроваджували на засадах соціально-педагогічної антропології в освітніх закладах Радянської України та в приватних професійних школах західноукраїнського регіону. У 1940-1990 рр. відбувалося тотальне домінування в навчально-виховному процесі реалізації принципу природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології, в основу якого покладалась комуністична ідеологія.

Суттєво доповнено існуючі дослідження щодо формування ідеї природовідповідності представниками зарубіжної педагогічної думки. Зокрема встановлено, що істотний внесок у розробку теоретичних засад ідеї природовідповідності зробили учені епохи середньовіччя Августин Блаженний, Северин Боецій, Тома Аквінський та інші. Вони висунули теологічну концепцію розуміння людської природи, її взаємодії з зовнішнім світом, відповідного навчання і виховання.

Узагальнено практику реалізації принципу природовідповідності в змісті, організаційних формах та методах навчання і виховання. Досліджено, що важливими складовими при цьому є індивідуалізація, диференціація та інтеграція навчально-виховного процесу, гуманістично орієнтована підготовка педагога. Нові навчальні технології, що базуються на особистісно орієнтованому підході, є сутнісним чинником здійснення принципу природовідповідності, однак на вищому науково-технологічному рівні.

У науковий обіг уведено нові й маловідомі документи, історичні факти, пов’язані з розвитком ідеї природовідповідності в українській педагогічній науці кінця ХVІІІ – ХХ ст.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослідження дозволяють забезпечити нову науково об’єктивну інтерпретацію історико-теоретичних фактів щодо сутності, змісту, періодизації становлення й розвитку ідеї природовідповідності в українській педагогічній науці (кінець ХVІІІ – ХХ ст.). Основні положення і висновки, матеріали дослідження сприятимуть подальшому вдосконаленню системи національної освіти, вони можуть бути використані в процесі підготовки курсу історії педагогіки України, складанні навчальних посібників і підручників, при підготовці і підвищенні кваліфікації педагогічних працівників.

Основні положення та рекомендації щодо вивчення принципу природовідповідності впроваджувались у навчально-виховний процес Львівського національного університету імені Івана Франка (довідка № 2103-105 від 4. .  р.), Національному університеті “Львівська політехніка” (довідка № 64-03-30 від 4. .  р.), Педагогічному коледжі Львівського національного університету імені Івана Франка (довідка № 180 від 10. 09. 2002 р.).

Вірогідність результатів дослідження забезпечується методологічною і теоретичною обгрунтованістю вихідних положень; застосуванням комплексу взаємозумовлених методів, адекватних об’єкту, предмету, меті та завданням дослідження; поєднанням кількісного та якісного аналізу, використанням широкої джерельної бази, документів і матеріалів; співвіднесенням вітчизняних досягнень у галузі історико-педагогічної освіти з сучасним етапом та проблемами педагогіки; впровадженням результатів дослідження у практику роботи вищих педагогічних закладів освіти І–ІV рівнів акредитації.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дослідження доповідалися на Міжнародній науково-практичній конференції “Ступенева педагогічна освіта в умовах класичного університету: проблеми, пошуки, перспективи”, 18-21 жовтня 2001 р. (м. Львів); регіональній науково-практичній конференції “Фактори соціального формування особистості: школа, сім’я, громадськість”, 30 березня 2000 р. (м. Львів); звітних наукових конференціях кафедри педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка (1999, 2000, 2001 рр.)

Результати дослідження обговорювалися також на засіданнях кафедри педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка, на методологічних семінарах Львівського науково-практичного центру Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України (2001–2002 рр.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження автор опублікував 7 одноосібних наукових праць, серед яких 4 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 211 сторінок. Основний зміст дисертації викладено на 181 сторінках. Список використаних джерел включає 372 найменування, з них 14 – архівні джерела, 3 – іноземною мовою (на 30 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь дослідженості теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу, методи, джерельну базу дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення, висновки про апробацію і впровадження результатів дослідження.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади становлення й розвитку ідеї природовідповідності” – проаналізовано принцип природовідповідності в контексті актуальної педагогічної проблеми; уточнено базові поняття дослідження “природа”, “людина”, “задатки”, “здібності”, “вікові особливості”, “принцип”.

Установлено, що ідея природовідповідності виникла й розглядалася відповідно до розуміння сутності людини, її обдарувань, нахилів, здібностей. Доведено, що на сучасному етапі розвитку педагогічної думки немає усталеного підходу до визначення поняття “принцип природовідповідності”. Значна кількість учених ґрунтує свій науковий пошук щодо визначення його сутності на соціологізаторських, інша – на біологізаторських засадах.

Принцип природовідповідності як педагогічну проблему вчені розглядають у двох основних контекстах: а) загальної дидактики; б) теорії виховання. Цей принцип стає справді дієвим і продуктивним за умов дотримання процесуальних, змістових і цільових характеристик організації навчання й виховання.

Проаналізовано зміст ідеї природовідповідності в історії зарубіжної педагогічної думки. Виявлено, що значна кількість західноєвропейських мислителів, педагогів вважала цю ідею основою здійснення становлення й розвитку особистості, її морально-духовного виховання.

У дослідженні показано, що погляди найбільш відомих мислителів античного світу мають кардинальне методологічне значення у вивченні процесу зародження ідеї природовідповідного навчання й виховання молоді. Визначні давньогрецькі філософи Демокріт, Сократ, наголошуючи на вирішальній ролі знань, приходять до висновку, що у процесі навчання і виховання слід враховувати природу людини, її потреби, почуття, інтереси, нахили, здібності. Найбільш адекватним методом пізнання істини, виявлення природних можливостей людини є індивідуальний метод, метод діалогу. Оскільки людина знаходиться у неперервному розвитку, то її навчання і виховання мають здійснюватись протягом усього життя (Платон). Разом із тим мають змінюватися зміст освіти, форми, методи, засоби впливу на особистість.

Доведено, що в період античності здійснена перша спроба в історії філософсько-педагогічної думки щодо визначення періодизації розвитку людини, виявлення необхідності врахування вікових особливостей індивіда в навчально-виховному процесі (Арістотель). Висунута ідея про взаємозв’язок природовідповідного виховання й етнопедагогіки (Платон, Арістотель). Процесу природовідповідного навчання й виховання повинні активно сприяти не лише зміст освіти, відповідні форми, методи, але й соціальні умови, професійна діяльність педагога й активна творча позиція учня.

Давньоримські філософи й педагоги висловили думку про зв’язок між психічними відмінностями в дітей і необхідністю застосування диференційованого підходу в навчанні та вихованні. З цією метою слід активно враховувати наслідування, впроваджувати настанови, найбільш доцільні вправи (Ціцерон, Квінтіліан).

Результати аналізу педагогічної літератури засвідчують, що в епоху середньовіччя відбувається зміна парадигм щодо розуміння сутності людини: домінуючою стає теологічна концепція буття індивіда. Тому ідея природовідповідності навчання й виховання особистості розвивається відповідно до релігійних уявлень про особистість, її місце і призначення в земному житті й потойбічному світі. Схоластичні зміст, форми та методи навчання й виховання, авторитарність взаємин у системі “педагог-учень” часто унеможливлювали реалізацію здібностей, природних обдарувань вихованців.

Представники раннього середньовіччя (Августин Блаженний, Северин Боецій) пріоритет в ідеї природовідповідності надавали вольовим, а не розумовим якостям людини. Учені пізнього середньовіччя, навпаки: пріоритет надають інтелектуальним здібностям людини (Тома Аквінський, П’єр Абеляр). На їх думку виховні впливи на людину можуть бути продуктивними тоді, коли вихователі, вчителі добре усвідомлюють єдність, що існує між світом природи й людини, гармонію будови людського тіла й душі. Слід також у навчально-виховному процесі враховувати співвідношення загального й індивідуального в природі індивіда, неперервного й дискретного в його розвитку.

Основними системами виховання в епоху середньовіччя були: монастирська й лицарська. Монастирська система надавала виключної уваги розвиткові духу, християнських чеснот. Лицарське виховання, на противагу монастирському, мало на меті фізичний розвиток особистості, отже, реалізація ідеї природовідповідності головним чином відбувалася в напрямі розвитку фізичних здібностей особистості.

В епоху Нового часу теоретичне обґрунтування принципу природовідповідності належить великому чеському мислителеві-гуманісту, засновникові наукової педагогіки Я. Коменському. Він вважав, що зразки навчання і виховання слід брати з життя природи; у навчанні та вихованні здійснювати диференційований підхід до дитини, залежно від її психологічних якостей і вікових особливостей; застосовувати принципи доступності, поступового ускладнення змісту освіти, гармонійного розвитку властивостей особистості.

У розділі показано, що доба Просвітництва характеризується новими підходами до осмислення ідеї природовідповідності. Основною особливістю цього принципу на ту пору є те, що він набуває чітко окресленої соціалізації (К. Гельвецій, П. Гольбах, Е. Кондільяк, Ж. Руссо). У новітню епоху акцентується увага на тому, що природному й соціальному має відповідати моральний стан людини (Й. Песталоцці). Звідси випливає, що навчально-виховний процес гармонійно впливатиме на розвиток дитини тоді, коли методи, прийоми, засоби навчання будуть максимально наближені до вікових, психофізіологічних особливостей дитини: розумових, моральних, почуттєвих, фізичних. Принцип природовідповідності діалектично доповнюється принципом культуровідповідності. Їх взаємозв’язок розглядається на рівні загального й часткового, абсолютного й відносного, де загальним і абсолютним виступає принцип природовідповідності, а частковим і відносним – принцип культуровідповідності (А. Дістервег).

Аналіз матеріалів кінця ХІХ – початку ХХ ст. показав, що посилання на природовідповідність у західноєвропейській педагогічній літературі майже не зустрічаються. На ту пору з’являється низка нових концепцій і течій: теорія вікового виховання, експериментальна педагогіка, педагогічний прагматизм, теорія центрів інтересів, функціональна педагогіка, педагогіка особистості та ін. У сукупності вони отримали назву реформаторської педагогіки, або нового виховання.

Основною ознакою нових педагогічних концепцій стала поглиблена увага до дитини. Це була педагогіка “центрована” на дитині, а не на методі чи предметі навчання, що було характерним для абсолютної більшості попередніх педагогічних теорій. Таким чином, було вироблено теоретичні засади для подальшого розвитку ідеї природовідповідності.

У другому розділі “Становлення й розвиток ідеї природовідповідності в українській педагогічній науці (кінець ХVІІІ – ХХ ст.)” – проаналізовано погляди науковців та освітніх діячів на зміст ідеї природовідповідності, визначено періодизацію становлення й розвитку ідеї природовідповідності, висвітлено основні шляхи впровадження цієї ідеї в навчально-виховний процес.

У розділі доведено, що принцип природовідповідності у вітчизняній педагогічній думці розвивається на засадах християнсько-педагогічної, науково-педагогічної та соціально-педагогічної антропології.

Провідною у змісті християнсько-педагогічної антропології є ідея про те, що людина – подоба Божа, отже, визначальним для неї стає духовний розвиток. Представниками цього напряму у вітчизняній педагогічній думці були: на теренах Лівобережної України Г. Ващенко, В. Зеньківський, І. Огієнко, М. Пирогов, Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Юркевич; на західноукраїнських землях – В.Барвінський, О.Барвінський, І.Бартошевський, І.Вагилевич, А.Волошин, Я.Воробкевич, Г.Врецьона, Я.Головацький, О.Духнович, В.Ільницький, О.Семака, Ю.Федькович, М.Шашкевич та ін. Вони вважали, що духовна сфера особистості неповторна. Духовне життя людини взаємопов’язане з емпіричним. Однак духовне не народжується, не твориться емпіричними процесами, хоча й потребує його. Як емпіричний розвиток одухотворюється і спрямовується (В.Зеньківський), так і духовний розвиток потребує емпірії, в якій опосередковується у своєму вияві. Без духовного начала, культури немає людини. Найважливішим елементом культури є мова, тому навчання дитини є природовідповідним, якщо воно здійснюється рідною мовою.

На основі аналізу архівних джерел, педагогічної літератури зроблено висновок про те, що ідея природовідповідності на засадах християнської педагогічної антропології виникає в кінці ХVІІІ ст. Вона розвивається і впроваджується в навчально-виховний процес на Лівобережній Україні до 1917р. (період революційних змін); на західноукраїнських землях – до 1939 р. (встановлення радянської влади).

Ідею природовідповідності на засадах науково-педагогічної антропології започатковує і обґрунтовує К.Ушинський. Серед прихильників цього підходу на Лівобережній Україні були: Х.Алчевська, С.Васильченко, Б.Грінченко, М.Даденков, М.Корф, Т.Лубенець, С.Русова; на західноукраїнських землях – С.Балей, І.Герасимович, О.Іванчук, А.Крушельницький, В.Ратальський та ін.

В основу цього напряму покладено наукові факти, причинно-наслідкові зв’язки, взаємозалежності. Природа дитини розглядається у взаємодії із соціальним середовищем, зоною найближчого оточення (сім’я, дитячий колектив).

Найбільш характерними поглядами прибічників розвитку ідеї природовідповідності на засадах науково-педагогічної антропології були такі:

- необхідність глибинного пізнання явищ природи і процесів, які відбуваються в діяльності нервової сиcтеми організму дитини;

- гармонійність врахування загальних закономірностей розвитку людини і особливостей розвитку окремої дитини, її здібностей, нахилів, задатків;

- вік дитини – протилежний вікові дорослої, вже сформованої людини; природа дитини динамічна, рухлива, діяльна, тому педагог має рахуватися з цією природою, вчитися у природи і на цій основі будувати процес навчання й виховання;

- навчання має починатися у відповідному віці і бути врівноваженим; без зайвої легкості і надмірної напруги; спиратися слід на ті нахили, інтереси, здібності, які властиві кожному вікові;

- усе конкретне, почуттєве легше сприймається, аніж абстрактне, тому у навчанні слід переходити від конкретного до абстрактного, від часткового до загального, від близького до далекого;

- дидактичні матеріали (підручники, посібники) складати за принципом послідовності, систематичного викладу знань, відповідності вікові учнів, рідною мовою;

- природовідповідність навчання й виховання не потребує ні покарань, ні заохочень; здатність власного думання, творчість, жива діяльність випливають із природної потреби дитини і найкраще реалізуються у добре організованій атмосфері трудового життя, взаємній відповідальності;

- навчання – це самодіяльний, вольовий акт; брак волі, пасивність, лінощі гальмують реалізацію природних задатків дитини;

- природовідповідність виховання має відповідати таким вимогам: бути індивідуальним, пристосованим до природи дитини; національним – відповідати традиціям, звичаям етносу, а також соціокультурним вимогам часу; вільним від політичних впливів, організовуватися на громадських засадах.

Як показало дослідження, ідею природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології на Лівобережній Україні обґрунтовували: В. Вернадський, Г. Костюк, А. Макаренко, О. Музиченко, Я. Ряппо, С. Сірополко, І. Соколянський, О. Сухомлинський, С. Чавдаров, Я. Чепіга (Зеленкевич); на західноукраїнських землях – М. Грушевський, О. Макарушка, К. Малицька, Д. Коренець, І. Крип’якевич, І. Франко, Я. Ярема та ін.

Основні положення соціально-педагогічної антропології ґрунтуються на тому, що формування особистості, розвиток її природних обдарувань стає можливим завдяки створенню відповідних соціальних умов. Починаючи з 1917 р. (Лівобережна Україна) і 1939 р. (Правобережна Україна) до кінця 80-х років ХХ століття цей напрям у розвитку принципу природовідповідності був тотальним, єдиною базою якого стала комуністична ідеологія.

У становленні й розвитку ідеї природовідповідності на українських землях (кінець ХVІІІ – ХХ ст.) визначаємо такі періоди:

1787-1869 рр. – пошук і формування теоретичних основ ідеї природовідповідності. У зазначений період домінуючими засадами цієї ідеї були положення християнсько-педагогічної антропології.

У 1787 р. визначний філософ, педагог Г.Сковорода написав твір “Вдячний Еродій”, у якому наголошував, що природні здібності дає кожному з нас Бог. Однак кожен має зробити вибір “спорідненої праці” на основі самопізнання. Обов’язок учителів – допомогти дитині виявити здібності, нахили до певного виду діяльності.

Визначальними в контексті християнсько-педагогічної антропології цього періоду стали праці М.Пирогова “Питання життя” (1856), П.Юркевича “Читання про виховання” (1865), “Курс загальної педагогіки” (1869) та ін.

Учені постулюють: душа є сутністю людини, вона пізнається через уявлення, поняття й ідею. Природовідповідне навчання повинно мати не лише адекватні зміст, форми і методи, але й засоби. Гуманістична спрямованість покладається в основу навчально-виховного процесу.

На західноукраїнських землях ідею природовідповідності в аспекті християнсько-педагогічної антропології започаткували й розробляли І.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич – представники “Руської Трійці”, а також Я.Воробкевич, Й.Левицький, Й.Лозинський, П.Лодій, М.Лучкай, О.Семака, Ю.Федькович та ін. Проте особливе значення мала праця О.Духновича “Народна педагогія на користь училищ і вчителів сільських” (1857), яка стала однією з перших книг для підготовки вчителя.

Упродовж цього періоду формуються й деякі організаційні передумови впровадження ідеї природовідповідності. На Лівобережній Україні здійснюються урядові освітні реформи (1802-1804 рр., 60-х років ХІХ ст.); розширюється мережа державних закладів середньої й вищої освіти; створюються кафедри педагогіки в університетах тощо.

Організаційні передумови впровадження ідеї природовідповідності на теренах Правобережної України полягали в тому, що в цей період тут започаткований підхід до розуміння ідеї природовідповідності на засадах науково-педагогічної антропології. Ґрунтовний виклад цього підходу здійснив К. Ушинський у праці “Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології” (1869).

1870-1917 рр. – теоретичне обґрунтування ідеї природовідповідності на засадах науково-педагогічної антропології західноукраїнськими вченими і утвердження цієї ідеї на теренах Лівобережної України.

У цей період відбувається зародження ідеї природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології. Водночас припиняється впровадження ідеї природовідповідності в навчально-виховний процес на засадах християнсько-педагогічної антропології (Лівобережна Україна).

Як для представників педагогічної думки Правобережної, так і Лівобережної України при впровадженні принципу природовідповідності нагальним було подолання чужомовного бар’єра. Це був надзвичайно важкий і суперечливий процес. Відмінність його полягала в тому, що на західноукраїнських землях панував утраквізм (багатомовність) у навчанні, а на теренах Лівобережної України відбувалося всезагальне зросійщення.

Проте на західноукраїнських землях діяли відносно демократичніші закони щодо української мови, ніж це було на теренах, що перебували під владою Російської імперії. Принаймні не було таких антиукраїнських як Валуєвський (1863), Емський (1876) указів, які забороняли українську мову в навчальному процесі, а отже, перешкоджали впровадженню принципу природовідповідності.

1918-1939 рр. – розвиток й утвердження ідеї природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології.

Однак і тут виявилася суттєва відмінність. На Лівобережній Україні з перемогою соціалістичної революції (1917) застосування принципу природовідповідності відбувалося на основі комуністичної ідеології до кінця 80-х років ХХ ст.: школа й учитель були повністю підпорядковані державній політиці, і в цьому виявилася однозначність авторитарного підходу до навчання й виховання.

Упровадження принципу природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології на західноукраїнських землях до 1939 р. переважно відбувалося у приватних школах, особливо у професійних закладах освіти. Незважаючи на намагання польських, угорських, румунських загарбників підпорядкувати українські школи своїй владі (наприклад, прийняття польськими можновладцями закону про мову навчання (1924 р.), шкільного закону (1932 р.) та ін.), в абсолютному вияві їм це не вдалося зробити. Українська школа діяла навіть за найскладніших для неї умов. Цьому сприяли прогресивні діячі, педагоги українського народу, а також створені ними різноманітні громадські організації й товариства.

З установленням радянської влади на Правобережній Україні (1939 р.) впровадження принципу природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології стало тотожним тому, як це було на Лівобережній Україні.

1940-1990 рр. – тотальне домінування в навчально-виховному процесі реалізації принципу природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології, в основу якого покладалася комуністична ідеологія.

Серед основних шляхів упровадження ідеї природовідповідності в навчально-виховний процес виділяємо такі:

-

-

-

-

-

-

У третьому розділі – “Розвиток ідеї природовідповідності в сучасній українській педагогічній науці і практиці” – проаналізовано вимоги до використання ідеї природовідповідності в педагогічних концепціях, урядових документах; розглянуто можливості реального застосування принципу природовідповідності в сучасній дидактиці й теорії виховання.

Проведений теоретичний аналіз змісту Конституції України, Закону України “Про освіту”, програми “Освіта” (Україна ХХІ століття), Національної доктрини розвитку освіти та інших законодавчих актів, урядових постанов, педагогічних концепцій дозволив зробити висновок про те, що за роки незалежності в Україні створена потужна нормативно-правова база розвитку національної системи освіти. На її основі вітчизняні науковці й практики організували цілеспрямовану роботу з питань природовідповідності навчання й виховання у всіх ланках освіти.

Дослідження свідчить, що одним із визначальних чинників впровадження ідеї природовідповідності в навчально-виховний процес є чітке визначення мови освіти – української мови. Вона найближча генетичній природі представника саме цього народу.

Урядові документи й педагогічні концепції наголошують на необхідності неперервної освіти, яка б, починаючи з дошкільної освіти, забезпечила різнобічний розвиток особистості відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних психічних та фізичних особливостей, культурних потреб. На реалізацію цієї фундаментальної вимоги спрямовано соціально-економічну політику держави, громадських організацій, товариств. Безпосереднім виявом здійснення принципу природовідповідності є Постанова Кабінету Міністрів України “Про перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання”. Збільшення терміну навчання в загальноосвітній школі – не самоціль, воно покликане врівноважити навчальне навантаження учнів відповідно до їх природних можливостей, оптимізувати навчально-виховний процес у напрямі найвищого розвитку дитини. Із урахуванням ідеї природовідповідності запроваджується інваріантна й варіативна складові змісту середньої освіти, визначаються типи загальноосвітніх шкіл, розширюється їх мережа тощо.

Текстуальний аналіз змісту законів “Про позашкільну освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про вищу освіту” дає змогу зробити висновок, що їх положення спрямовані на гармонійний розвиток і самореалізацію особистості. Важливими засобами досягнення цієї мети, як показує наше дослідження, нині виступають: індивідуалізація, диференціація, інтеграція навчання, новітні освітні технології, в основу яких покладено особистісно орієнтований підхід.

У загальних висновках викладено основні результати дослідження становлення й розвитку ідеї природовідповідності в українській педагогічній науці (кінець ХVІІІ – ХХ ст.) та визначено підходи до її реалізації в навчально-виховному процесі.

ВИСНОВКИ

Результати проведеного дослідження дозволяють стверджувати:

1. Становлення й розвиток ідеї природовідповідності мають певну соціально-історичну, загальнокультурну, педагогічну традицію й еволюцію. Формування дефініції відбувалося на основі того, що природні задатки, здібності, вікові особливості є визначальними в навчанні та вихованні особистості.

2. Новітні методологічні підходи переважної більшості вітчизняних і зарубіжних учених до розуміння змісту принципу природовідповідності ґрунтуються на гуманістичній парадигмі, у якій визначальними світоглядними орієнтирами виступають свобода, самовияв, самоактуалізація суб’єктів навчально-виховного процесу.

3. Розвиток ідеї природовідповідності у вітчизняній педагогічний думці (кінець ХVІІІ – ХХ ст.) відбувався як на ґрунті набутків прогресивної західноєвропейської думки, так і на власних засадах, з урахуванням генотипу українця, його самобутніх рис. Провідною думкою тут була така: педагог у своїй діяльності повинен керуватись чинниками природного розвитку учня.

Основні засади розвитку ідеї природовідповідності:

а) християнсько-педагогічна антропологія, яка ґрунтується на відповідних постулатах

·

·

·

б) науково-педагогічна антропологія, яка в основу покладає наукові факти, причинно-наслідкові зв’язки, взаємозалежності та вивчає природу дитини, дітей або груп у певному середовищі. Обґрунтування науково-педагогічної антропології належить геніальному вченому, педагогові К.Ушинському, який природовідповідність навчання розумів як відповідність його загальному психофізичному рівню дітей. Він характеризував вік дитини як протилежний віку дорослих, уже сформованих людей. Природа дитини динамічна, рухлива, діяльна. Тому педагог повинен зважати на це, вчитися у природи і на її основі будувати процес навчання й виховання;

в) соціально-педагогічна антропологія базує свої концептуальні положення на тому, що формування особистості, розвиток її природних обдарувань, здібностей, задатків стає можливим завдяки створенню відповідних соціальних умов. Згідно з такими підходами нівелюються і навіть нехтуються вроджені або генетичні характеристики людини, пріоритет надається не індивідуальним, а груповим формам і методам навчання.

Вчені як Лівобережної, так і Правобережної України обгрунтовували ідею природовідповідності на вказаних вище засадах. Однак цей загальний висновок був би неповним без виокремлення істотних особливостей. Їх вияв став можливим за умови визначення періодизації цього феномену.

4. У становленні й розвитку ідеї природовідповідності на українських землях (кінець ХVІІІ – ХХ ст.) виділяємо такі періоди:

1787-1869 рр. – пошук і формування теоретичних основ ідеї природовідповідності. У даний період домінуючими засадами цієї ідеї були положення християнсько-педагогічної антропології.

1870-1917 рр. – теоретичне обґрунтування ідеї природовідповідності на засадах науково-педагогічної антропології західноукраїнськими вченими і утвердження цієї ідеї на теренах Лівобережної України.

1918-1939 рр. – розвиток й утвердження ідеї природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології.

1940-1990 рр. – тотальне домінування в навчально-виховному процесі реалізації принципу природовідповідності на засадах соціально-педагогічної антропології, в основу якого покладалася комуністична ідеологія.

5. На основі проведеного аналізу стверджуємо, що, незважаючи на існуючі авторитарні суспільні й освітні системи як на теренах Лівобережної, так і Правобережної України (кінець ХVІІІ – ХХ ст.), ідею природовідповідності розробляли і впроваджували в навчально-виховний процес представники гуманістичної педагогічної думки: М.Пирогов, В.Зеньківський, Й.Левицький, П.Юркевич, І.Бартошевський, А.Волошин, Г.Врецьона, О.Духнович, В.Ільницький, К Ушинський, Х.Алчевська, С.Васильченко, Т.Лубенець, С.Русова, С.Балей, І.Герасимович, О.Іванчук, В.Ратальський, Г.Костюк, А.Макаренко, О.Музиченко, С.Сірополко, В.Сухомлинський, Я.Чепіга, О.Макарушка, Я.Ярема, Г.Балл, І.Бех, В.Володько, О.Пєхота, В.Рибалка, С.Сисоєва, П.Сікорський та інші.

6. За роки незалежності сформовано законодавче поле освітньої галузі, розроблено нормативно-правову базу для становлення й розвитку національної освіти. Правове регулювання діяльності національної системи освіти ґрунтується на Конституції України, Законі України “Про освіту”, а також на положеннях Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття), Національної доктрини розвитку освіти та інших законодавчих актах.

У педагогічних концепціях і урядових документах зростають вимоги щодо застосування принципу природовідповідності у сучасну освітню практику. Державні документи визначають, що програми, підручники, вся система організації навчально-виховного процесу мають максимально відповідати природним обдаруванням і життєвим потребам усіх і кожного учня зокрема.

7. Застосування принципу природовідповідності в сучасній дидактиці й теорії виховання стає можливим і продуктивним за умов активного пошуку та використання новітніх навчальних технологій, які функціонують на базі комп’ютерної техніки, а також урахування й суттєвого розширення потреб індивідуального, особистісного розвитку людини.

Важливими складовими впровадження принципу природовідповідності є індивідуалізація, диференціація й інтеграція навчально-виховного процесу, гуманістично орієнтована підготовка педагога.

8. У сучасних умовах розвитку вітчизняної освіти простежується загальна тенденція особистісно орієнтованого навчання й виховання, яка в своїй основі є сутнісним чинником здійснення принципу природовідповідності, однак на вищому науково-технологічному рівні. Вивчення сучасних підходів до цієї проблеми показало, що нині провідне значення має не стільки знання педагогом вікових та індивідуальних особливостей, скільки врахування особистісних якостей і можливостей самореалізації вихованців.

У проведеному дослідженні не вичерпані усі аспекти проблеми. Подальшого вивчення потребують питання, які стосуються особливостей розвитку ідеї природовідповідності в сучасній зарубіжній педагогічній науці; оптимального визначення змісту, форм, методів, засобів навчання та виховання для учнів різного віку з врахуванням їхніх психофізіологічних властивостей; впливу ідеї природовідповідності на вдосконалення професійної майстерності учителя та становлення особистості учня.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.