ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Лаврут Ольга Олександрівна

УДК 371.8 (477)”19”1920/1928

СТУДЕНТСТВО РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ В 20-ті РОКИ ХХ СТ.

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Донецького національного університету Міністерства освіти та науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, доцент

Темірова Надія Романівна,

професор кафедри історіографії, джерелознавства,

археології та методики викладання історії

Донецького національного університету

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України,

заслужений діяч науки і техніки України

Даниленко Віктор Михайлович,

завідувач відділом історії України другої

половини ХХ ст. Інституту історії НАН України

кандидат історичних наук, доцент

Богінська Ірина Валентинівна,

доцент кафедри міжнародних відносин

та зовнішньої політики

Донецького національного університету

Провідна установа – Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Міністерства освіти та науки України (м. Харків),

кафедра історії України

Захист відбудеться “22” грудня 2004 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти та науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд.32.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “19” листопада 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В.Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На протязі всієї історії людства освіті належала надзвичайно важлива соціальна функція – сприяння раціональному осмисленню та поясненню дійсності, пристосуванню людини та суспільства до змін, забезпечення наступності суспільного розвитку на основі гармонійного поєднання традиції та новації, соціалізація нових поколінь шляхом передачі їм історичного досвіду поколінь попередніх, збереження її національно-культурної ідентичності. Актуальність вивчення становища студентства в 1920-ті роки зумовлена декількома факторами.

Значення освіти помітно зростає у зламні періоди, до яких відноситься й перше радянське десятиріччя. Від того, якою буде професійна підготовка молодої генерації, які світоглядні й моральні цінності вона сприйме, значною мірою залежало майбутнє радянської країни. Формально інтернаціоналістська, фактично русифікаторська вища освіта радянських часів формувалася саме в 1920-ті роки. Навчанню, як і суспільству в цілому, бракувало демократизму, гуманізму. Вивчення витоків системи, від основних засад якої нині Україна відмовляється, дозволить отримати нові переконливі аргументи, що здатні допомогти подолати недооцінку, навіть дещо зневажливе ставлення до освіти в цілому, до студентства зокрема.

Студентство в різні часи перебувало в певній опозиції щодо “дорослого суспільства”. В період, що розглядається, розпочалося вихолощення змісту студентства як автономної соціальної групи суспільства, воно перетворювалося на слухняне знаряддя радянської держави й державної партії. Наслідки цього відчуваються в середовищі українських студентів і донині, проявляючись у пасивності, безініціативності, байдужості до навколишнього світу. З’ясування механізму культивації “слухняної” вузівської молоді дозволить уникнути аналогічних кроків відносно сучасного студентства, певною мірою скоригувати виховну політику щодо молодих людей.

Важливий аргумент на користь дослідження студентства Радянської України – недостатня вивченість проблеми. Тривалий час вона розглядалася винятково як розвиток системи вищої освіти. За такого підходу з поля зору дослідників випадала людина, поза увагою залишалися гострі проблеми життя молоді. У дисертації зміщені акценти в бік “людського фактора”, в центр дослідження поставлена не система надання вищої освіти, а реальний суб’єкт цього процесу – студентство. Вивчення життя й діяльності студентства у 1920-ті роки дозволить узагальнити досвід щодо перетворень, як позитивних так і негативних, у сфері підготовки фахівців вищої кваліфікації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження пов’язане з розробкою держбюджетної теми Донецького національного університету “Наукове та методичне забезпечення курсу історії України: досягнення попередників і сучасний погляд” (номер державної реєстрації – Г-04/14).

Об’єктом даного дослідження виступає студентство Української СРР у 20-х рр. ХХ ст. Під студентством розуміємо частину молоді, яка в розглядуваний час здобувала професійну освіту у вищих навчальних закладах, до яких відносилися технікуми та інститути.

Предметом дослідження є процес становлення радянського студентства в УСРР 20-х рр. ХХ ст. Він передбачав перегляд критеріїв формування студентства з огляду на інші суспільні цінності, що, в свою чергу, призвело до зрушень у складі вузівської молоді, а також зміни в системі підготовки фахівців вищої кваліфікації.

Мета дослідження полягає у створенні соціального портрету радянського студентства, визначення його місця в суспільно-політичному та культурному житті Української СРР.

Задля реалізації визначеної мети в дисертаційній роботі вирішуються такі дослідницькі завдання:

-

-

-

-

-

-

-

Хронологічні рамки дисертації обмежуються 1920 – 1928 рр., що зумовлено розгортанням процесу реформування системи освіти. Нижня межа пов’язана з ліквідацією дореволюційних навчальних закладів – університетів, ліцеїв, гімназій, які надавали універсальну освіту, і створенням нових типів – інститутів, технікумів, професійно-технічних шкіл, котрі мали вузькопрофільний характер. Верхня межа дослідження зумовлена перетвореннями в системі вищої освіти в республіці, внаслідок яких вузи були переведені з відомства Народного комісаріату освіти до галузевих комісаріатів, що зумовило розбалансованість єдиної системи вищої освіти.

Територіальні межі дослідження охоплюють українські землі, що в період, який розглядається, входили до складу УСРР. З огляду на зміни адміністративно-територіального поділу Української СРР у 20-ті роки ХХ ст. до середини десятиліття територія обмежується Харківською, Донецькою, Полтавською, Київською, Волинською, Чернігівською, Подільською, Одеською, Миколаївською, Катеринославською, Запорізькою, Кременчуцькою губерніями. Окреслена територія вивчалася і відносно другої половини 1920-х років.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що автором запропонований цілісний підхід до висвітлення життя студентства Української СРР у 20-ті рр. ХХ ст.

Не заперечуючи внеску попередніх дослідників у вивчення проблеми, автор на основі вивчення широкого кола літератури й джерел, керуючись власними методологічними підходами, відмовилася від деяких положень, які вже стали традиційними для вітчизняної науки.

У роботі обґрунтовано вплив соціального походження та національності на вибір студентами навчального закладу та академiчнi показники При визначенні динаміки студентського складу взяті до уваги не тільки інститути, а й технікуми, які теж надавали вищу освіту. На основі залучення нових документів переглянуті показники кількості студентів, відомі раніше. Автор показала значення практики та стажування молодого покоління закладів різних вертикалей у підготовці фахівців, що було відсутнє у попередніх дослідженнях. Вивчаючи розгортання гурткової роботи та роботи з населенням, увага привернута не лише до позитивних рис, а відзначені й негативні її боки. Висвітлене студентське дозвілля, яке не відзначалося особливим колоритом через тяжке матеріальне становище молодого покоління. Автор наголошує на тому, що до кінця періоду молодь перебувала у досить скрутному становищі, не зважаючи на збільшення асигнувань на поліпшення їхнього буття.

В цілому в роботі студентство зображене як окрема соціальна група зі специфічними цілями, бажаннями, проблемами. Його життєдіяльність показана в контексті змін, що відбувались у суспільстві 20-х рр. ХХ ст. Автор відмовилася від перебільшення участі молоді у розбудові Радянської держави й спробувала критично її висвітлити. Дослідження доповнює загальну картину становлення та розвитку вищої школи та молодіжного руху 20-х рр. ХХ ст.

Науково-теоретичне і практичне значення дослідження полягає у схожості ситуації 20-х рр. ХХ ст. та сьогодення в плані пошуку власного шляху розвитку системи освіти та участі студентської молоді у житті країни. Події минулого в цьому контексті є повчальними. Це стосується невиправданого руйнування дореволюційної системи освіти та побудови нової, що призвело до відриву радянської системи вищої освіти від загальноєвропейської та до нагальної потреби вже на межі ХХ-ХХІ ст. Вивчення життя студентства показує, що його участь у вузівський роботі мала позитивне значення, особливо у предметних та факультетських комісіях, де вони брали участь у підготовці навчальних програм та планів, що й може бути використаним сьогодні. До вирішення проблеми матеріального забезпечення та медичного обслуговування активно залучалися студентські організації, досвід такої діяльності заслуговує на увагу.

Висновки та окремі положення даного дослідження можуть бути використані при підготовці курсів з історії України, соціальної історії, історії вищої освіти.

Апробація результатів дослідження відбулася на кількох наукових зібраннях. Окремі положення представленої роботи були оприлюднені на краєзнавчій конференції “Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи” (Кам’янець-Подільський, 2002), науковій конференції професорсько-викладацького складу Донецького національного університету за підсумками науково-дослідницької роботи (Донецьк, 2003), ІV і У Міжнародних наукових конференціях молодих вчених та студентів (Донецьк, 2003, 2004), Міжнародній науковій конференції “Архіви та краєзнавство: шляхи інтеграції” (Трускавець, 2003); ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-Подільський, 2003).

Дисертація пройшла обговорення на засіданнях кафедри історії України Донецького національного університету.

Структура дисертації Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, вісьмох підрозділів, висновків, списку посилань, переліку джерел та літератури, додатків. Дисертація містить 32 таблиці, 2 діаграми. Повний її обсяг складає 222 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, показаний зв’язок її з науковими програмами, планами; визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження; окреслені його хронологічні рамки і територіальні межі; розкрито наукову новизну обраної теми, науково-теоретичне й практичне значення отриманих результатів та їх апробацію.

У першому розділі - “Методологія, стан наукового вивчення проблеми та характеристика джерел” - визначені методологічні засади та методи дослідження. В основу даної роботи покладені наступні світоглядні принципи: історизм, прагнення до неупередженості, багатофакторності, визнання пріоритету матеріального та тісного взаємозв’язку з ментальністю. В процесі дослідження автор користувався загальнонауковими (порівняння, індукція, дедукція, системний підхід, аналітико-синтетичний, аксіоматичний, моделювання, логічний, ілюстративний, узагальнення) та спеціально-історичними (хронологічний, статистичний, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний) методами. Загальні підходи, методи дозволили вивчити літературу, джерела з проблеми, узагальнити отриману інформацію.

Стан дослідження проблеми. У вивченні студентства УСРР 20-х років ХХ ст. простежуються два періоди: радянський (1920-1991 рр.), сучасний (з 1991 р.). Радянський період, у свою чергу, поділяється на два етапи: 1920-ті роки та 1930-ті роки – 1991 р. Кожному з них притаманні певні риси, пов’язані, передусім, із суспільно-політичними перетвореннями в країні. Окрему групу досліджень становлять праці істориків-представників української діаспори.

Початок вивчення проблеми відноситься до 1920-х рр. Цей період став особливим, тому що автори – О.Полоцький, В.Марков, Я.Звігальський, М.Іванов – будували свої праці на основі власних спостережень Полоцький О. Культурна п’ятирічка України. – Х., 1929; Марков В.Н. Советская система народного образования УССР (Материалы к истории развития системы народного образования УССР). – Саратов, 1928; Звігальський Я., Іванов М. Професійна освіта на Україні. – Харків, 1927.. Не зважаючи на ідеологічну заангажованість, дослідження містили цікавий та різноплановий матеріал.

Другий етап радянської історіографії проблеми характеризується остаточним встановленням та розвитком тоталітарної системи в радянському суспільстві. Це поставило певні штампи на висвітлення проблеми. Автори наголошували на досягненнях у галузі освіти за радянських часів у порівнянні з дореволюційними, всіляко вип’ячували діяльність партійних та комсомольських осередків. Цей період репрезентований працями А.Козаченка, С.Дізеля, В.Баумштейна Оппозиция и комсомол. Сборник. – Харків, 1927; Голуб Ф. ЛКСМУ у культурно-національному будівництві. – Харків, 1929;. Козаченко А. Українська культура: її минувшина й сучасність. – Харків, 1931; Дізель С., Баумштейн В. Боротьба за вищу школу. Реконструкція вищої школи і комсомолу. – Харків, Київ, 1931 та iншi. . Новим у дослiдженнях стало вивчення національно-культурного розвитку. Зокрема, М.Кім показав загальну картину культурного життя вищої школи СРСР, в одному з розділів колективної праці “Вища школа за 50 років (1917 – 1967 рр.)” автори охарактеризували склад, діяльність молодіжних організацій, вказали на напрямки діяльності партії щодо поліпшення матеріального становища вузівської молоді Ким М.П. 40 лет советской культуре. – М., 1957. . У 1960-ті роки була істотно розширена джерельна база вивчення проблеми. За 1960 – 1980-тi рр. вийшла найбільша кількість робіт із життя студентства. Тривало вивчення історії освітянської справи, ролі та місця в ній студентства й комсомольських осередків Слуцький І. Національні процеси в Україні у 1920-х рр. – К., 1974; Ясницький Г.І. Розвиток народної освіти на Україні (1921 – 32 рр.). – К., 1965; Юрженко О.І. Одеському університету – 100 років. – Одеса, 1965; Півстоліття невтомної праці. Нарис історії Чернігівського державного педагогічного інституту ім.Шевченка. – К., 1966; Мальцев Н. Культурная революция на Украине. Заметки историка // Вперед. – 1964. – 18 января; Політика українізації в 20 – 30-х роках: історія, проблеми, уроки // Український історичний журнал. – 1989. - № 3. – С.46 – 55.. У цьому контексті В.Даниленко прослідкував динаміку кількісного складу студентства протягом 20-х років ХХ ст. в УСРР та РСФРР, показав вплив політики в освітянській сфері на становище вузівської молоді Даниленко В.М. Сотрудничество УССР и РСФСР в области образования и науки в период построения социализма. – К., 1981; Даниленко В.М. Рабочий класс и культурная революция на Украине / АН УССР, Институт истории. – К., 1986 та iншi..

До початку 1990-х рр. ще домінував офіційний погляд на роль “пролетаріату у культурному житті”. Тому досить актуальним залишалося питання підготовки вищою школою кадрів для промисловості Лобурець В.Є. Формування кадрів радянського робітничого класу України (1921- 1932 рр.). – Харків, 1974; Осовский Е.Г. Развитие профессионально-технического образования в ССР (1917 – 1940 гг.). – М., 1980; Пузанов М.Ф. Развитие форм и методов подготовки рабочих. – М., 1978.. Історики вивчали також еволюцію педагогічної, сільськогосподарської, медичної освіти  Ставицький В.А. Підготовка вчителів початкової школи в Українській РСР (1917- 1941 рр.). – Умань, 1970; Дичек Н.П. З історії педагогічної освіти на Україні у 20-ті роки // Український історичний журнал. – 1989. - № 8 – 10. – С.83 – 88; Крыштопа Б.П. Высшее медицинское образование в Украинской ССР. - К., 1985; Очерки истории высшего медицинского образования и научных медицинских школ на Украине Под ред. проф. В.Д.Братуся и др. - К., 1965.. Таким чином, характерною рисою праць радянських дослідників було ідеологічне зафарбування, розгляд студентства в контексті перетворень у системі освіти, а не як самобутньої соціальної групи.

Початок 1990-х років відкрив новий етап у вітчизняній науці. Роботи В.Прилуцького, Г.Касьянова позначені розкріпаченням наукового світогляду, демократизацією світосприйняття Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920 – 30-их років: соціальний портрет та історична доля. – К.; Едмонтон, 1992; Прилуцький В.І. Молодь України в умовах формування тоталітарного ладу (1920 – 1939рр.). – К., 2001.. Сучасні науковці особливу увагу приділяють вивченню процесу “українізації”, а в цьому контексті – підготовці національних кадрів, серед них: Л.Розвадовська, В.Беспалов, С.Бритченко, О.Рафальський, О.Рябченко, М.Демченко Національні відносини на Україні: питання і відповіді/ В.А.Беспалий, С.П.Бритченко, В.М.Бріцин та ін. – К., 1991; Рафальський О. Національні меншини України у ХХ ст. історіографічний нарис. – К., 2000; Рябченко О.Л. Українізація вищої школи в Україні у 1920-х – на початку 30-х років // Вісник Харківського університету. – 1997. – Вип. 29. - № 396. – С.145 – 150; Демченко В.М. Культурне будівництво на Україні за роки радянської влади (1917 – 1990р.р.). – К., 1992 та iншi.. Найбільше уваги приділено підготовці педагогічних та індустріально-технічних фахівців Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні: Історія, досвід, уроки: 1917 – 1985. – К., 1992; Лавріненко О.А. Практична професійна підготовка вчителя на Україні (1917 - 1926) // Педагогіка і психологія. – 1997. - №4. – С.216 – 223; Лікарчук І.Л. Професійно-технічна освіта України: історичний шлях і перспективи. – К., 1999; Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-ті роки. – Донецьк, 2000.. Становленню та розвитку системи освіти у період, що вивчається, присвячені роботи В.Липинського. Дослідник з’ясував причини ліквідації старих типів навчальних закладів та заснування нових; визначив кількісний, віковий, статевий, національний склад студентства; охарактеризував принципи комплектування студентів; охарактеризував матеріальне становище молоді тощо. Проте автор наголос зробив на системі освіти в цілому, тому студентство розглядалося як одна зі складових її.

Серед дослідників-представників української діаспори проблеми торкалися Д.Антонович, В.Гришко, С.Николишин, І.Коляска та інші. Автори в цілому негативно оцінювали політику радянського уряду, в тому числі й стосовно вищої освіти. Життя студентства вони торкалися переважно в контексті українізації Николишин С. Культурна політика більшовиків і український культурний процес: публіцистичні рефлексії. – Ульм, 1970; Енциклопедія українознавства: Загальна частина: в 3-х томах. - Т.3. - К., 1995. – С.801 – 1232..

Історіографічний огляд свідчить про недостатнє вивчення життєдіяльності студентства Радянської України 20-х рр. ХХ ст. Значна частина досліджень має політичне забарвлення: радянські історики підходили до висвітлення проблеми не критично; сучасні дослідники основну увагу привертають до загальних процесів, що відбувалися в системі освіти, залишаючи поза увагою соціальне обличчя студентів; праці закордонних істориків позбавлені необхідної конкретики. Отже, на сьогодні існують прогалини у вивченні проблеми, які потребують заповнення.

Джерела дослідження за родово-видовим принципом поділяються на наступні групи: законодавчі акти й праці керівників держави; документи громадських об’єднань; статистичні матеріали; матеріали соціологічних обстежень; діловодчі матеріали; періодичні видання; художня література.

Перша група джерел віддзеркалює правову основу функціонування системи вищої освіти. Це документи Народного Комісаріату Освіти (НКО), губернських, повітових, окружних відділів народної освіти, урядові постанови, декрети, резолюції, інструкції з освітянської справи, проекти документів щодо організації та управління вузами тощо. Праці В.Молотова, А.Луначарського, М.Скрипника, Г.Гринька, Я.Ряппо яскраво демонструють політику правлячої партії щодо вузівської молоді. Документи громадських об’єднань – КП(б)У та ЛКСМУ – дозволили простежити посилення їхнього впливу на вузівське життя молоді. Статистичні матеріали надають інформацію про склад студентства, матеріальне забезпечення, фінансування культурно-освітньої діяльності у вузі.  Матеріали соціологічних обстежень доповнюють уявлення про склад студентства, матеріальне забезпечення, стан здоров’я та академічні показники. Це універсальне джерело з різних питань студентського життя. Діловодчі матеріали склали наступну групу джерел. Документи Центральної комісії зі студентських справ та Центральної стипендіальної комісії – цілий масив джерел, де містяться протоколи засідань, звіти центральним органам влади про їх діяльність. У процесі проведення дослідження використовувалася періодична преса – часописи “Студент революції”, “Шлях освіти”, “Червоний технолог”, “Червона зміна” та газети “Комсомольская правда”, “Студенти жовтня”, “Шлях праці” –, яка яскраво віддзеркалює життя молоді, її проблеми, інтереси. Цікавим джерелом стала художня література того часу, яка колоритно відтворила обличчя студента 20-х рр. ХХ ст., його суспільну роль, матеріальне становище, міжособистісні стосунки молоді, що дозволило показати його живу історію.

Значна частина залучених джерел зберігається в архівосховищах України – Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України), держархівах областей України, решта –опублікована й міститься у фондах українських бібліотек. При підготовці дисертаційного дослідження автор використала матеріали близько 30 архівних фондів. Отже, джерельна база дослідження достатня для реалізації зазначених мети й завдань.

У другому розділі – “Склад студентства” – дається загальна характеристика студентської молоді УСРР 20-х рр. ХХ ст., яка включає кількісний, соціальний, національний, статевий склад, а також партійну належність.

Прагнучи розширити соціальне підґрунтя, радянська влада орієнтувалася на молодь і, в першу чергу, на студентську її частину. План прийому абітурієнтів протягом 1920-х рр. не виконувався повністю, хоча спостерігається тенденція до зростання відповідних показників. Так, у 1923/1924 навчальному році план був виконаний на 77,5 %, 1928/1929 – 97,8. Позитивна динаміка пояснюється стабілізацією господарського життя республіки.

Переважна частка абітурієнтів закінчили профшколи, трудшколи або отримали домашнє виховання. Підготовка через робітфаки посідала останню позицію серед вступників. З огляду на це думка про найбільшу кількість вступників до вищої школи через систему робітфаків є помилковою.

Кількісний склад студентів не був сталим. Загальна кількість студентів УСРР з 1920/1921 по 1927/1928 навчальний рік знизилася з 77,1 до 55,6 тис. осіб. Помітне падіння їх загальної чисельності відбулося в першій половині 1920-х рр., що пояснювалося ретельною селекцією через “соціально-академічні перевірки”, “чистки” тощо. З другої половини 1920-х рр. простежується зростання кількості студентів, пов’язане зі стабілізацією господарського життя республіки, політикою “коренізації”.

За соціальною ознакою основну частку студентства становили вихідці зі службовців, причому їхня питома вага протягом 1923/1924 – 1928/1929 навчальних років зросла з 40,8 до 46,9 %. Водночас простежується тенденція до “пролетаризації”, оскільки частка вихідців із селян серед студентів збільшилася з 22,3 до 25,3 %, робітників – з 16,2 до 23,9 %. Пролетаризація вищих навчальних закладів здійснювалася декількома шляхами: через відрядження на навчання громадськими об’єднаннями; встановлення норми прийому для кожної губернії; “чистки”, “соціально-академічні перевірки”, “перереєстрації”; розширення мережі робітничих факультетів (робітфаків). Не зважаючи на ці перевірки, радянська влада не змогла пролетаризувати вузи. Велику роль у формуванні складу студентства відігравали профспілки. Через систему розверстки вони надсилали до навчальних закладів своїх представників. Зростання спілкового студентства відбувалося також шляхом вступу до них нових членів, переважно дітей робітників, селян, колишніх червоноармійців, активних партійців та комсомольців.

Схожі тенденції відбувалися щодо комплектування вищої школи представниками партії та комсомолу. Переважна частина студентства була безпартійною – 87,7 %. Проте питома вага членів компартії та комсомолу поступово зростала, що зумовлювало посилення контролю над вузами з боку держави, практично повну ліквідацію їхньої самостійності.

Розширенню соціальної основи радянської влади сприяв декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ”, який зобов’язав НКО забезпечити представників усіх народів, що проживали у республіці, можливостями отримати освіту у власних навчальних закладах, а також збільшити відсоток прийому до вузів. Протягом 1920-х рр. в інститутах українці тримали перші позиції серед представників інших національностей – 45,7 % – і їхня питома вага зростала. Друге місце посідали євреї (30 %). Найвищою питома вага їх зафіксована у медичних, соціально-економічних, мистецьких інститутах та технікумах. Причиною цього була ментальність євреїв, які переважно займалися у торгівельній, медичній та художній сферах. Їх питома вага зменшувалась, що пояснювалося поширенням антисемітських настроїв внаслідок чого частка студентів приховувала національну належність. Питома вага росіян у 1920-ті роки становила пересічно 20 %. Їхня частка також зменшувалася, що можна пояснити політикою “коренізації”.

Під час вступу та навчання кожна стать віддавала перевагу певним навчальним закладам: чоловіки – тим, де можна застосувати фізичну силу та витримку – індустріально-технічним, сільськогосподарським та соціально-економічним, жінки – медичним та педагогічним, що вказувало на їх прагнення реалізувати свій жіночий потенціал та виразити материнські риси характеру. Поясненням цього з одного боку, стало глибоке вкорінення думки про традиційність занять жінок, які довгий час були позбавлені можливості навчатися, а з іншого – надання переваги домашньому господарству та сімейному вогнищу.

Отже, державна політика в галузі вищої освіти виступала основним чинником формування складу студентства у 20-ті роки ХХ ст. Незважаючи на помітне зростання “пролетарського елементу” серед студентів, “пролетаризація” відбувалася не у всіх закладах освіти й дуже повільно.

Третій розділ - “Повсякденне життя вузівської молоді” – присвячений аналізу життя вузівської молоді УСРР 20-х рр. ХХ ст. Автор показує, що фінансування освітніх закладів мало залишковий характер. Виділених коштів не вистачало на ремонт аудиторій, придбання необхідних приладь. Студенти не мали можливості повноцінно навчатися та позбавлялися засобів до існування. У середньому на потреби студентства із бюджету НКО протягом 1920-х рр. виділялося близько 3 %. Це була мізерна сума, яку і в такому обсязі затримували або частково не виплачували. Більшість асигнувань спрямовувалася на виплату стипендій, функціонування навчальної частини, ремонт господарських потреб, опалення, будівництво та утримання гуртожитків, лікарень та санаторно-курортних баз. Незначна їх частка витрачалася на видавництво книг та навчальних посібників, екскурсій, забезпечення комітетів по покращенню побуту учнівства (копопучів). Виділялися й державні кредити на одяг, взуття, підручники, які розподілялися пропорційно кількості студентства. Перевагу надавали промисловим та центральним регіонам, куди надходили більші суми. Їх вираховували із кредитів, що відпускалися периферійним вузам.

Засоби існування студентів можна розподілити на дві групи: ті, що самі здійснювали та, які отримували від рідних, студентських організацій, держави тощо. Значна частина молоді відносилася до першої групи. У чоловіків головними засобами життя виступали стипендії та допомога рідних; незначна частина обходилася випадковими заробітками. Серед жінок вагомим внеском до бюджету стали власні заробітки та допомога рідних, яка була незначною. Як для жінок, так і для чоловіків головним джерелом існування стала трудова діяльність. Найбільш забезпеченою соціальною групою були службовці. Багато студентів (особливо у інститутах) мали сім’ю, що негативно відбивалося на відвідуванні занять та академічних показниках.

Вийти із тяжкого становища допомагали копопучі, каси взаємодопомоги, метою яких стало забезпечення студентства житлом, одягом, санітарно-гігієнічними приміщеннями (пральнями, перукарнями, лазнями), організація медичної допомоги, курортного лікування, харчування, відкриття майстерень, надання пільгових квитків тощо. Відкривалися буфети, персонал яких становили самі студенти. Це забезпечувало додатковий заробіток для них. Власними зусиллями молодь створювала бюро працi.

Одним iз заходів щодо поліпшення становища студентства стало запровадження державних стипендій. Для врегулювання цього питання був створений стипендіальний фонд, куди надходили кошти із державного, місцевого бюджетів, прибутків та зборів наркоматів, відрахувань державних та приватних підприємств. Ці суми спрямовувалися до наркомату фінансів республіки, який контролював своєчасність процесу та формував стипендіальний бюджет НКО. Грошові суми, виділені з державного бюджету, були невеликими і не могли задовольнити студентство найнеобхіднішим, тому до цього залучалися господарські органи, профспілки, приватні особи. Сума стипендій також залежала від того, в якому поясі чи районі знаходився навчальний заклад. Перевагу надавали центральним регіонам та великим промисловим центрам. Особливу увагу звертали на забезпечення студентів старших курсів, що пояснювалося зацікавленістю держави у підготовці високоосвічених фахівців.

В цілому студентство залишалося соціально незахищеним. Не зважаючи на те, що молоді відводилося чільне місце у державному будівництві, на її утримання державний бюджет виділяв незначні кошти. Не зважаючи на тяжке матеріальне становище студентів, для них була запроваджена платня за навчання, що відчутно вдарило по їх кишенях. Мізерність фінансування навчальних закладів та їх молоді обмежувала можливості студентів у організації власного дозвілля. Отже, більша частина молоді залишалася у досить скрутному становищі й перебувала поза увагою державних органів.

Особливо гострою у 1920-х роках для студентів залишалася житлова проблема, зумовлена руїною в державі. Молодь вимушена була жити в жахливих умовах: у вологих, холодних, темних кімнатах, підвалах та напівпідвалах. До антисанітарних умов додавалася й скупченість у кімнатах, мізерність або взагалі відсутність необхідних меблів та приладів. Перевагу у забезпеченні житлом у будинках пролетарського студентства надавали молоді великих промислових міст: Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська. Значний відсоток студентства Кам’янець-Подільської, Вінницької, Волинської, Херсонської округ залишався поза його межами. Це пояснювалося дещо меншою кількістю молоді у вузах вказаної місцевості, ставленням до неї як до периферійної, а також перевагою педагогічних, сільськогосподарських навчальних закладів, студентам яких їх домівки були географічно близькими до навчальних закладів. Винятком була Луганська округа, де тільки-но відкривалися освітні заклади, яким не вистачало навіть навчальних приміщень.

Під час надання житлової площі бралося до уваги стипендіальне забезпечення студентства. У тому випадку, коли студент не отримував стипендію від господарських органів чи інших організацій, у нього було менше можливості оселитися в гуртожитку. Площа, що надавалася студентам, була надзвичайно мізерною та коливалася від 2,7 до 7,3 кв. м на одного студента. Таким чином, у гуртожитках не дотримувалися навіть мінімальної норми, що становила 3,2, а пізніше – 4,5 кв. м.

Через неохайність та небажання прибирати в кімнатах, коридорах та на східцях було брудно. До того ж навчатися в гуртожитку заважала відсутність необхідних приладь та меблів. Студентам доводилося спати на підлозі, у шафах, на столах. Молоді бракувало й ковдр, постільної білизни, забезпеченість яких склала 60 % . Іноді студенти самі купували або майстрували полиці, шафи. У кожній кімнаті мали бути шафи для одягу та взуття, полиці для книжок, ковдри біля кожного ліжка, завіси на вікнах, два столи й чотири тумбочки на чотирьох. За кожною кімнатою закріплювалася прибиральниця, яка змінювала, відносила до пральні і забирала білизну. Часто білизну не змінювали кілька місяців, залишки їжі викидали у вікна або залишали у кімнаті. Не дивно, що після цього заводились таргани, кліщі. Гуртожитки залишались без водопостачання, каналізації. Все це підвищувало ризик захворювання на туберкульоз, інші інфекції.

Державні органи змушені були збільшувати суми асигнувань на ремонт та будівництво гуртожитків. Так, у 1925/1926 навчальному році вони виділили 200 тис. крб., у 1926/1927 – 725 тис., у 1927/1928 – 860 тис., 1928/1929 – 900 тис., а вимагалося у 3 рази більше. Місцеві бюджети витрачали приблизно таку ж суму на облаштування, ремонт, будівництво гуртожитків, що складало 45–50необхідних коштів. Тому студенти самотужки здійснювали кроки до поліпшення свого становища: будували, ремонтували житло, зверталися з проханнями до господарських та державних органів з відповідними клопотаннями.

Загальними недоліками у забезпеченні студентiв житлом залишалися: його несвоєчасне надання, незадовільне постачання будівельного матеріалу та устаткування, відсутність сантехобладнання. Часто вони залишалися без відповіді або відкладалися на невстановлений термін. Кошти, виділені урядом, були недостатніми, через що вводилася платня за житло. Перевагу в ній надавали відрядженим у той час, як інші студенти були кинуті напризволяще. Таким чином, владі не вдалося задовольнити матеріальних потреб молоді, що негативно впливало на стосунки в самих гуртожитках та рівень академічної успішності.

Невирішені матеріальні проблеми зумовлювали їх негативний вплив на стан здоров’я молодого покоління. Загальні злидні зумовлювали часті хвороби студентів. Справжнім випробуванням стали інфекційні хвороби. Для покращення стану здоров'я молоді відкривалися лікарні. Але через незручності в них важко було дотримуватися необхідного режиму. Крім лікувально-профілактичних заходів, проводилися й курортно-санаторні. Характерно, що здійснювалися ці заходи переважно силами студентських організацій, профспілок. Місцеві органи влади надавали недостатню підтримку молоді, що пояснювалося не лише непроінструктованістю, але й відсутністю необхідних коштів.

Дозвілля студентства 20-х рр. ХХ ст. через тяжке матеріальне становище було досить одноманітним. Вузівська молодь вільний час проводила переважно в гуртожитках, які служили не лише притулком, але й свого роду сімейним будинком. Поширеним явищем студентського життя стало вживання алкоголю, переважно – чоловіками. Непривабливі вчинки студентів обговорювалися на колективних зібраннях із наданням таких характеристик: “хуліган, розтратник, невитриманий”, “підривач постанов осередків”, “пов’язаний з класово чужим елементом” тощо. З метою піднесення загального культурного рівня молоді між театрами та окружними бюро ЦБПС укладалися угоди щодо відвідування студентами спектаклів. Наприклад, протягом 1927 р. лише у Харкові серед студентів було розповсюджено 200 тис. квитків. Проте одноманітність репертуару не сприяла заохоченню студентів до мистецтва. Однією з форм проведення вільного часу студентів стало написання літературних творів, які друкувалися на сторінках періодичних видань. Писали про те, що наболіло: житлові умови, харчування, сімейне життя.

Таким чином, на порядку денному залишалося питання матеріального забезпечення вузівської молоді та поліпшення його добробуту.

У четвертому розділі – “Навчальна та громадсько-політична діяльність студентства” – охарактеризовані основні напрямки діяльності візівської молоді, участь у якій радянської держави була незначною. Мета навчання визначалась як використання здобутих знань у боротьбі з буржуазією та побудові комуністичного суспільства. Навчання та громадська діяльність ставилися в контекст загального розвитку народного господарства. Студенти гостро відчували на собі вплив соціальних змін, виступали безпосередніми учасниками їх.

Заняття проходили на основі практичного вивчення виробничих процесів. З початку 1920-х рр. заклади освіти в тій чи іншій мірі застосовували різні форми, методи навчання та перевірки знань. Основними серед них були лабораторно-бригадний метод, дальтон-план, лекції, семінарські, практичні й лабораторні заняття. Навчальний рік тривав 10 місяців і мав 3 триместри, між якими влаштовувалися двоє двотижневих та одномісячні канікули. Академічні заняття організовувалися таким чином, що в кожному триместрі охоплювалося конкретне завдання, навколо якого групувалися наукові питання, які й визначали набір основних курсів. У перших двох триместрах переважали теоретичні та показові заняття, семінари, екскурсії, у третьому – практичні та самостійні.

Читалися спеціальні предмети, гуманітарні з обов’язковим суспільствознавчим мінімумом, встановленим відповідною постановою РНК УСРР від 26 квітня 1921 р. Основні недоліки навчальних планів та розкладів полягали в наступному: кількість занять не відповідала реальним можливостям студентів, які не встигали засвоювати матеріал; складніші предмети та спеціальні часто стояли останніми, що заважало сконцентруватися на основному й розпорошувало зусилля. Це негативно відбилося на академічних показниках та відвідування занять студентами. Кращі результати мали студенти педагогічних та сільськогосподарських закладів освіти: 85 – 100 %, що пояснювалося географічною близькістю навчальних закладів до місця проживання студентів.

Успішність студентів двох статей була неоднаковою, дівчата навчалися краще за хлопців. На академічні показники впливав також і вік. Облік знань відбувався протягом навчального року шляхом контрольних, практичних, лабораторних робіт, у писемній, усній чи індивідуальній та колективній формах.

Виправити низький академічний рівень влада прагнула різними шляхами, одним з яких було відрядження студентів на виробництво під час практики та стажування. Ставилося завдання технізації вищої школи, наближення її до виробництва, що в майбутньому відбувалося за рахунок зниження якості фундаментальної підготовки.

Велике значення в цьому контексті надавалось учбовій практиці. Вона проводилася, як правило, влітку, але до неї готували студентів протягом року. Під час проходження практики студенти мали можливість продемонструвати знання та здібності, розкрити свої таланти, але нажаль в повній мірі їм це не вдалося здійснити через недостатній організаційний рівень, брак коштів. Завершувало освітню підготовку практичне стажування після закінчення вузу. Складність його проходження полягало не лише у відсутності достатнього фінансування, але й у недбайливому ставленні до випускників господарських органів, які не змогли своєчасно надати необхідну кількість місць. Підсумком навчальної діяльності стало присвоєння певного фаху після захисту дипломної роботи чи проекту, які були спрямовані на з’ясування теоретичних знань та практичних навичок, що отримав студент під час перебування у вузі, та проходження практики й стажування з метою виявлення реальних можливостей молодого фахівця.

Отже, навчальна діяльність студентства стала найголовнішим завданням та показником його життя. Отримуючи знання, молодь ставала свідомим учасником суспільного руху.

Важливою ланкою виступала громадська діяльність, яка мала наступні складові: масова політико-освітня робота, науково-академічна і професійна пропаганда, організація студентської преси та фізичне виховання студентства. Вони реалізовувалися шляхом організації різних гуртків, вечірок, політико-агітаційних та літературних судів, професійних вечорів.

Чільне місце у навчанні та дозвіллі посідала гурткова робота. Вона мала розвиваючо-пізнавальну, навчальну, індивідуальну спрямованість. Не зважаючи на ідеологічне спрямування діяльності деяких гуртків, студенти отримували можливість займатися й улюбленими справами, розглядаючи гуртки як хобі та присвячуючи їй значну частину свого часу. Найбільша кількість осередків зафіксована у харківських, київських, дніпропетровських, волинських, одеських та полтавських навчальних закладах. Це пояснювалося чисельною перевагою студентів серед інших вузів та інтенсивнішою ідеологічною діяльністю серед молоді. Особливо виділялися Волинь та Полтавщина, які були культурними центрами. На Чернігівщині, Поділлі, Херсонщині кількість гуртків була меншою, що пояснювалося невеликою чисельністю студентів у них, відносно молодим віком вузів, їхньою периферійністю. У кожному з них переважали ті чи інші тематичні гуртки. Крім гуртків, студенти входили й до добровільних товариств, профспілок, які протягом 1920-х рр. переживали реорганізацію, що свідчила про обмеження демократії у вузах.

Яскравим відображенням студентського життя стала вузівська періодична преса. Основними її формами були друковані, писані, живі журнали й газети. Студенти кожного вузу мали своє періодичне видання: в Києві