АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ
Маланюк Андрій Григорович
УДК 343.137
ПРОВАДЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ,
ПОВ’ЯЗАНЕ З МІЖНАРОДНИМИ ВІДНОСИНАМИ,
ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
Спеціальність: 12.00.09 - кримінальний процес
та криміналістика; судова експертиза
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ – 2004
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі кримінального процесу і криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
Науковий керівник: | доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Академії правових наук України,
Нор Василь Тимофійович,
Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри кримінального процесу і криміналістики
Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор,
заслужений юрист України,
Михайленко Олександр Романович,
Академія адвокатури України, завідувач
кафедри кримінального процесу і криміналістики
кандидат юридичних наук, доцент
Виноградова Оксана Іванівна,
Верховний суд України, радник заступника голови
Провідна установа: | Національна юридична академія
України імені Ярослава Мудрого (м. Харків),
Міністерства освіти і науки України,
кафедра кримінального процесу
Захист відбудеться “11” січня 2005 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 в Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ-32, бульвар Тараса Шевченка, 27
З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ-32, бульвар Тараса Шевченка, 27
Автореферат розісланий “8” грудня 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат юридичних наук, доцент Кучинська О.П.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. З початку 90-х років ХХ століття Україна активізувала діяльність щодо укладення чи ратифікації міжнародних договорів у сфері міжнародного співробітництва у кримінальних справах. Сьогодні є підстави констатувати, що чинне кримінально-процесуальне законодавство України фактично відстає від рівня міжнародно-правової бази України у цій сфері. Воно залишилось майже незмінним ще з радянських часів. В той же час загальновідомо, що ефективність виконання міжнародних зобов’язань залежить від наявності дієвого механізму реалізації норм міжнародних договорів. Це зумовлює необхідність якісно нового підходу до побудови національного законодавства, що, звичайно ж, передбачає первинне глибоке наукове осмислення процесуальних проблем міжнародного співробітництва у кримінальних справах.
Останні декілька років йде активний процес підготовки нового Кримінально-процесуального кодексу України, який має врегулювати також особливості провадження у справах, розслідування чи судовий розгляд яких неможливі без плідної співпраці двох і більше держав. Попри це комплексне монографічне дослідження цих проблем у вітчизняній науці кримінального процесу не здійснювалось, хоч окремі аспекти цієї проблематики вивчались ще науковцями дореволюційної Росії.
Необхідно відзначити важливість для зазначеної сфери наукових праць таких вчених-юристів дореволюційної Росії як Ф. Мартенса, І. Фойницького, Н. Таганцева, Є. Сімсона, Е. Шостака. В радянський період окремі питання міжнародного співробітництва у сфері кримінального судочинства розглядали О. Бастрикін, Л. Галенська, Р. Валєєв, В. Зімін, В. Звірбуль, І. Карпець, Е. Ляхов, С. Мокринський, Н. Шаргородський, В. Панов, І. Павлова, Б. Реутт та інші. Вагомий вклад внесли також російські науковці пострадянського періоду. Зокрема, проблеми міждержавної взаємодії у кримінальних справах досліджувались П. Бірюковим, В. Волженкіною, О. Волеводзом, М. Мілінчук, Н. Маришевою, Є. Мельниковою, Р. Каламкаряном, І. Лукашуком, Н. Наумовим, В. Овчинським, С. Єркеновим, Н. Костенком та іншими.
В Україні процесуальні особливості міжнародного співробітництва у кримінальних справах досліджували Ю. Аленін, Ю. Грошевий, М. Михеєнко, В. Маляренко, О. Михайленко, П. Біленчук, О. Виноградова, М. Дьоміна, А. Кофанов, М. Пашковський, С. Кравчук, О. Гогусь, А. Мацко, В. Тертишник, А. Сизоненко, С. Лихова, М. Свистуленко, Т. Гавриш, М. Смирнов та інші.
Втім в Україні наукові дослідження у цієї сфері процесуальних відносин носять вибірковий характер. Так, за межами наукових інтересів, фактично, опинились питання перейняття кримінального переслідування, виконання іноземних судових рішень у кримінальних справах. Крім того норми проекту КПК України, зокрема Розділу ХІІ “Провадження у кримінальних справах, пов’язане з міжнародними відносинами”, потребують детального наукового аналізу під кутом зору їх відповідності міжнародно-правовим стандартам, що закріплені у міжнародних договорах України про правову допомогу. Все наведене безперечно вказує на актуальність теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка за темою “Проблеми захисту прав та законних інтересів особи у кримінальному процесі в умовах його реформування”, затвердженої наказом ректора Львівського національного університету імені Івана Франка № Н-239 від 16.04.2003 року (номер державної реєстрації 0103U005941).
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у виявленні особливостей порядку розслідування і судового розгляду кримінальної справи, чи виконання рішення суду у справі, що обумовлені необхідністю співпраці держав у боротьбі зі злочинністю, а також вирішення на цій основі низки теоретичних і практичних проблем, що випливають з відмінностей національного законодавства і міжнародних договорів, та розробка пропозицій щодо усунення прогалин чинного законодавства України, а тим самим підвищення ефективності процесуальної діяльності, пов’язаної з міжнародними відносинами у сфері боротьби зі злочинністю.
Досягнення поставленої мети вимагає вирішення наступних завдань:
- проаналізувати міжнародну договірно-правову базу України, вітчизняне і зарубіжне процесуальне законодавство окремих країн з питань міжнародного співробітництва щодо розслідування і вирішення кримінальних справ, виконання вироків судів;
- дослідити природу міжнародної правової допомоги у кримінальних справах і її взаємозв’язок з міжнародним співробітництвом у кримінальному судочинстві;
- охарактеризувати основні напрямки міжнародного співробітництва з питань кримінального судочинства;
- дослідити правовий механізм взаємодії судів і правоохоронних органів з компетентними установами інших держав, щодо вирішення завдань кримінального судочинства;
- дослідити механізм виконання в Україні клопотань іноземних органів про надання правової допомоги;
- виявити закономірності оцінки доказів, одержаних згідно законодавства іноземної держав;
- з’ясувати зміст і об’єм процесуальних гарантій прав учасників процесуальної діяльності, пов’язаної з наданням міжнародної правової допомоги у кримінальних справах.
Об’єктом дослідження є нормативно-правова база і діяльність судів і правоохоронних органів України у сфері міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю та відносини, що виникають при цьому.
Предмет дослідження охоплює норми міжнародно-правових актів, вітчизняного і зарубіжного законодавства з питань міжнародного співробітництва у розслідуванні, вирішенні кримінальних справ і виконанні рішень судів, практика їх реалізації, теоретичні дослідження, що проводились з цієї проблематики, проект КПК України, що прийнятий у першому читанні Верховною Радою України, матеріали кримінальних справ (147), пов’язаних з підготовкою і виконанням клопотань про надання міжнародної правової допомоги у сфері кримінального судочинства.
Методи дослідження. З метою одержання достовірних наукових результатів у дисертаційному дослідженні використано систему принципів, прийомів та підходів, яка базується на філософських, загальнонаукових і спеціальних методах.
Виходячи з логічного підходу (основними прийомами якого є аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія), розмежовано такі правові категорії як міжнародне співробітництво і міжнародна правова допомога у кримінальних справах, проведено аналіз наукових позицій щодо поняття і видів міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, на основі чого було визначено належність міжнародної правової допомоги до інститутів кримінально-процесуального права; виділено її риси і дано власне визначення; розмежовано види правової допомоги між собою, а також з іншими подібними категоріями. Для розкриття динаміки розвитку інституту міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, і її конкретних видів (видачі осіб, перейняття кримінального переслідування) використовувався конкретно-історичний метод.
Із спеціальних методів дослідження в роботі бути застосовані: порівняльно-правовий, який дозволив на основі співставлення норм міжнародних договорів, національного і зарубіжного законодавства виявити прогалини у внутрішньодержавному правовому регулюванні порядку проведення процесуальних дій, перейняття кримінального переслідування, видачі осіб, визнання і виконання судових рішень у кримінальних справах; застосування системного методу дало змогу виявити внутрішні зв’язки між загальним порядком провадження у кримінальних справах і особливими процедурами перейняття кримінального переслідування, видачі осіб, а також між окремими формами міжнародного співробітництва, що сприяло визначенню їх місця та призначення у сфері боротьби зі злочинністю; статистичний метод використовувався для аналізу і узагальнення емпіричної інформації, що стосується теми дослідження; при побудові проектів норм, що мали б усунути виявлені недоліки чинного законодавства, застосовувався метод моделювання; соціологічні методи, зокрема вивчення матеріалів кримінальних справ (147), пов’язаних з підготовкою чи виконанням клопотань про надання міжнародної правової допомоги, інтерв’ювання суддів, працівників органів прокуратури і Міністерства юстиції України, - при дослідженні однорідних явищ правозастосовчої практики компетентних українських органів.
Новизна одержаних результатів. Робота є однією з перших в Україні, в якій досліджуються особливі кримінальні процедури взаємодії з судовими і правоохоронними органами іноземних держав, без застосування яких в окремих випадках неможливе виконання завдань кримінального судочинства. У роботі вперше дано системний аналіз всіх процесуальних форм співробітництва у сфері кримінального судочинства, обґрунтовано ряд нових положень та висновків, що доповнюють традиційні підходи до розуміння кримінально-процесуальної діяльності і розширюють понятійний апарат науки кримінального процесу, запропоновано концептуальний підхід до вивчення проблем міжнародної правової допомоги.
За результатами проведеного комплексного дослідження на захист виносяться такі найбільш значущі положення, що відповідають вимогам наукової новизни:
- проведено співставлення широкого і вузького розуміння “міжнародної правової допомоги у кримінальних справах” з позиції науки кримінального процесу і розвинуто положення про доцільність використання цього терміну у його широкому значенні;
- визначено систему спеціальних принципів міжнародного співробітництва у кримінальних справах;
- запропоновано врегулювати у новому КПК України порядок визначення допустимості екстериторіального застосування іноземного процесуального закону при виконанні процесуальних дій на території України, а також порядок допуску і статус представника зацікавленого іноземного органу;
- визначено поняття “перейняття кримінального переслідування” та проведено класифікацію його видів;
- сформульовано умови та підстави передачі кримінального переслідування органам іноземної держави;
- запропоновано розширити процесуальні гарантії прав обвинуваченого, потерпілого, цивільних позивача і відповідача, надавши їм право заперечувати проти передачі кримінального переслідування, рішення про що приймаються слідчим одноособово;
- дістало подальший розвиток положення про недопустимість використання доказів, одержаних органом іноземної держави у порядку, що не забезпечує додержання основних прав людини;
- запропоновано класифікацію видачі осіб за декількома критеріями, які дозволяють краще пізнати правову природу цього інституту міжнародної правової допомоги;
- виявлено невідповідність процедури видачі особи за українським законодавством засадам кримінального судочинства (змагальність, забезпечення права на захист, забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження рішення і т.д.) і основним стандартам у галузі прав людини;
- обґрунтовано положення, що правовою підставою тримання під вартою на території України особи, яка підлягає видачі, є рішення відповідного іноземного суду, а також наголошено на необхідності врегулювання у новому КПК України питання про зарахування строку тримання під вартою за кордоном до терміну попереднього ув’язнення в Україні;
- виявлено прогалини у регулюванні питань, пов’язаних з визнанням і виконанням рішень іноземних судів у кримінальних справах, оскільки і чинне законодавство і проект КПК України обмежуються, як правило, порядоком передачі засуджених у державу їх громадянства для відбування покарання;
- визначено вимоги щодо змісту клопотання про визнання і прийняття до виконання судового рішення у кримінальних справі, а також перелік обов’язкових додатків до нього.
Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дисертації положення і висновки є внеском у розвиток уявлень про процесуальну природу міжнародної (взаємної) правової допомоги у кримінальних справах та її видів, про особливості провадження у справах в порядку перейняття кримінального переслідування, про видачу осіб і виконання рішень іноземних судів у кримінальних справах. Вони можуть бути використані для вдосконалення офіційного проекту Кримінально-процесуального кодексу України в частині провадження у кримінальних справах, пов’язаних з наданням міжнародної правової допомоги, у підготовці проектів постанов Пленуму Верховного Суду України з питань застосування процесуального законодавства під час розслідування чи розгляду кримінальних справ за участю іноземного елементу, у рекомендаціях для практичних працівників щодо підготовки чи виконання міжнародних клопотань.
Положення дисертації використовуються у навчальному процесі при викладанні відповідних тем з курсів “Кримінально-процесуальне право України”, “Міжнародна правова допомога і співробітництво у кримінальних справах”, а також можуть слугувати підґрунтям для подальших наукових досліджень з проблем особливостей розслідування і судового розгляду кримінальних справ, чи виконання судових рішень, що пов’язані із застосуванням механізмів міжнародного співробітництва.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися і обговорювались на науково-практичних конференціях: VIII–X регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (лютий 2002, 2003, 2004 рр. м. Львів), науковій конференції “Проблеми державотворення та захист прав людини в Україні” (7-8 квітня 2001 р., Національний університет “Острозька академія”, м. Острог), регіональній міжвузівській науковій конференції молодих вчених та аспірантів “Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (квітень 2001, 2002 рр., м. Івано-Франківськ); міжвузівській науково-практичній конференції “Актуальні питання реформування правової системи України” (21-22 травня 2004 р., м. Луцьк); на міжнародних семінарах: “Застосування міжнародних договорів: актуальні питання надання/отримання правової допомоги” (квітень 2003 р., м. Львів); “Актуальні проблеми надання правової допомоги та напрямки вдосконалення договірно-правової бази у цій сфері” (грудень 2003 р., м. Київ), а також на кафедрі кримінального процесу та криміналістики юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені у дев’яти наукових працях, п’ять з яких опубліковані у фахових виданнях.
Структура дисертації обумовлена метою, завданням та логікою дослідження обраної теми. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, що включають шістнадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації складає 237 сторінок, з яких список використаних джерел займає 24 сторінки і охоплює 234 найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі розкрито актуальність і стан наукової розробки теми дисертаційного дослідження, визначено мету та завдання роботи, об’єкт, предмет і методологічну основу дисертаційного дослідження, виділено положення, що становлять наукову новизну одержаних результатів, і відзначається їх науково-практична значимість.
У першому розділі “Провадження щодо виконання процесуальних дій у порядку надання міжнародної (взаємної) правової допомоги у кримінальних справах”, з огляду на комплексність проблеми, розглядаються правові основи і засади кримінально-процесуальної діяльності щодо використання форм міжнародного співробітництва у кримінальному судочинстві, а також особливості провадження у кримінальних справах, пов’язані з необхідністю проведення процесуальних дій на території інших держав чи виконання відповідних клопотань іноземних органів. Розділ охоплює шість підрозділів.
У підрозділі 1.1. “Взаємозв’язок порядку провадження у кримінальних справах і міжнародного співробітництва у сфері кримінального судочинства” розкривається залежність процесуальної форми провадження у кримінальних справах від міжнародних засобів кримінальної юстиції, використання яких призводить до її диференціації.
Багатовекторність міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю спричинила неоднозначне розуміння його форм у науковій літературі. Найбільш дискусійним залишається трактування “міжнародної (взаємної) правової допомоги у кримінальних справах”, що відобразилось у двох відмінних підходах: як окремої форми міжнародного співробітництва (вузьке розуміння) чи як комплексного міжгалузевого інституту, який об’єднує декілька форм співпраці держав (широке розуміння). Аналізуючи міжнародні документи і погляди науковців з цієї проблеми, дисертант відзначає, що неможливість органів держави виконати в межах її юрисдикції завдання кримінального судочинства (а виконання цих завдань становить мету співробітництва) і необхідність у цьому зв’язку звернення з відповідним клопотанням до іноземного органу (як важлива передумова співробітництва), дозволяють тлумачити таку допомогу широко. Відповідно нею охоплюються наступні процесуальні форми співробітництва: 1) проведення процесуальних дій; 2) перейняття кримінального переслідування; 3) видача осіб; 4) визнання і виконання іноземних судових рішень у кримінальних справах. Процесуальну природу має також передача засуджених в країну їх громадянства для подальшого відбування покарання, але вона здійснюється з огляду на можливість забезпечити найбільш сприятливі умови для ресоціалізації цих осіб.
Отож, на думку дисертанта, міжнародна правова допомога у кримінальному процесі це врегульована, чинними для України, міжнародними актами (договорами, конвенціями та ін.) та/або кримінально-процесуальним законодавством України діяльність компетентних українських органів, що полягає у зверненні до установ іноземної держави з проханням вчинити конкретні дії чи здійсненні в Україні на їх прохання дій, що покликані сприяти розслідуванню, розгляду чи вирішенню кримінальної справи, а також виконанню судових рішень, постановлених у кримінальних справах.
У пункті 1.1.1. “Правове регулювання порядку провадження у кримінальних справах, пов’язаного з міжнародними відносинами” відзначається, що система досліджуваного законодавства України складається з двох частин: міжнародних договорів (конвенцій) та внутрішньодержавного законодавства, яке на даний час переважно охоплює підзаконні нормативно-правові акти. Автор відзначає недосконалість підзаконного регулювання та його невідповідність положенням міжнародних актів з прав людини (врахування строків тримання під вартою за кордоном, незабезпеченість прав потерпілого, особи, що підлягає видачі тощо).
У пункті 1.1.2. “Принципи міжнародного співробітництва у кримінальних справах” дисертант розвиває, сформульоване в працях В.Волженкіної та О.Виноградової, положення про те, що систему принципів міжнародного співробітництва у кримінальних справах складають загальновизнані принципи міжнародного права, спеціальні принципи, що покладені в основу міжнародних договорів про правову допомогу, та принципи внутрішньодержавного законодавства України (конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права).
В юридичній науці найбільш дискусійним залишається питання про коло спеціальних принципів міжнародного співробітництва. Цієї проблеми торкались в своїх роботах Л. Галенська, О. Бастрикін, В. Волженкіна, О. Виноградова, В. Мілінчук та інші. Аналіз положень міжнародних договорів про правову допомогу дозволив дисертанту зробити висновок, що до цих принципів належить: 1) взаємність; 2) повага і дотримання суверенітету, безпеки держав, що співпрацюють у кримінальних справах; 3) поступка частиною суверенітету державами-учасницями міжнародного договору; 4) несуперечність прохання про надання міжнародної правової допомоги принципам законодавства держави, що виконує його; 5) реалізація умов договору шляхом застосування національного законодавства; 6) визначеність нормами міжнародного договору порядку звернення, меж і форм міжнародного співробітництва; 7) обмеження дії і застосування міжнародного договору територіями держав-учасниць; 8) взаємне визнання дійсності (юридичної сили) слідчих, судових та інших офіційних документів державами-учасницями міжнародного договору; 9) принцип “подвійної кримінальності”.
У підрозділі 1.2. “Види процесуальних дій, що проводяться в порядку надання міжнародної правової допомоги у кримінальних справах” виявлено неузгодженість міжнародних договорів щодо визначення можливості проведення конкретних процесуальних дій, а також залежність об’єму допомоги від положень внутрішньодержавного законодавства. Останнє, як відзначає дисертант, повинно дозволяти проведення будь-яких “інших”, сумісних з національним законом, дій, обумовлених потребами розслідування чи судового розгляду кримінальної справи.
У підрозділі 1.3. “Порядок зносин між державами з питань проведення процесуальних дій у порядку надання міжнародної правової допомоги у кримінальних справах” аналізуються, вже традиційні для практики держав, три рівні взаємовідносин з питань надання міжнародної правової допомоги у кримінальних справах: дипломатичний (на рівні міністерств закордонних справ), централізований (на рівні центральних установ юстиції) і децентралізований (на рівні зацікавлених територіальних органів). Дисертант вважає, що меті швидкого, повного і належного виконання клопотань про проведення процесуальних дій у кримінальних справах найбільш відповідає децентралізований порядок зносин.
У підрозділі 1.4. “Порядок підготовки судами і правоохоронними органами України клопотань про проведення процесуальних дій” досліджуються особливості прийняття слідчими, прокурорами, суддями рішень про звернення до іноземних органів з проханням про виконання процесуальних дій у кримінальній справі. Направлення відповідних клопотань повинно випливати з об’єктивної неможливості проведення процесуальної дії в Україні. При цьому службова особа, яка здійснює провадження у кримінальній справі, повинна оперувати даними, що свідчать про наявність на території іноземної держави важливих доказів у кримінальній справі чи особи, за участю якої необхідно провести процесуальну дію, а також про відсутність підстав, що перешкоджають наданню правової допомоги. У сукупності ця інформація складає достатню підставу для підготовки і направлення іноземному органу клопотання про проведення відповідних процесуальних дій.
На підставі аналізу міжнародних договорів України про правову допомогу і внутрішньодержавних нормативно-правових актів України дисертант доходить висновку про недостатню регламентацію вимог щодо змісту клопотання про проведення процесуальних дій. На думку дисертанта, ст. 639 проекту КПК України повинна додатково передбачати необхідність зазначення прохання про: 1) застосування процедури, передбаченої Кримінально-процесуальним кодексом України; 2) забезпечення збереження конфіденційності інформації, що міститься у клопотанні, та результатів виконання прохання; 3) інформування українського органу про час і місце виконання клопотання, а також орган відповідальний за це. В клопотанні рекомендується також зазначати бажані строки його виконання з обов’язковим обґрунтуванням встановлення такого часового ліміту.
Підрозділ .5. присвячено проблемам виконання на території України клопотань іноземних органів про проведення процесуальних дій, що викликані відсутністю або недосконалістю правового регулювання цієї сфери в Україні. Насамперед це стосується визначення процесуального статусу представника іноземного органу, згідно з клопотанням якого проводиться процесуальна дія, умов і порядку застосування іноземного процесуального закону, особливостей застосування засобів відео- та аудіозв’язку при проведенні процесуальних дій, строків виконання клопотань іноземного органу тощо.
Невизначеність процесуального статусу представника іноземного органу у кримінальному процесі України не усунута і в проекті КПК України, з огляду на що дисертант пропонує закріпити у законодавстві наступну норму:
“Участь представника запитуючого іноземного органу у проведені
процесуальної дії на території України.
1. На підставі міжнародного договору України чи взаємності, у проведенні процесуальної дії у порядку надання міжнародної правової допомоги за клопотанням органу іноземної держави може брати участь представник цього органу, якщо це сприятиме виконанню клопотання у спосіб, що найбільш відповідає інтересам встановлення істини у кримінальній справі.
2. Розгляд питання про допуск представника іноземного органу до участі у проведенні процесуальної дії здійснюють Міністерство юстиції України чи Генеральна прокуратура України з дотриманням положень ст.636 цього Кодексу.
3. Представник іноземного органу не наділяється самостійними повноваженнями для проведення процесуальної дії на території України. З дозволу слідчого, прокурора чи судді, які проводять процесуальну дію, він вправі задавати запитання і використовувати науково-технічні засоби для фіксації перебігу процесуальної дії. Йому надається можливість ознайомитись з протоколом процесуальної дії і просити про внесення доповнень чи зауважень до нього.
4. Іноземний орган зобов’язаний забезпечити присутність при проведенні процесуальної дії перекладача, якщо його представник не володіє мовою, якою здійснюється судочинство в Україні”.
Не менш важливо визначити на законодавчому рівні повноваження Міністерства юстиції і Генеральної прокуратури України щодо розгляду питання про застосування на території України іноземного процесуального закону та єдиний для судів і органів досудового слідства строк виконання клопотань органів інших держав. Вивчення положень офіційного проекту КПК України щодо порядку застосування засобів відео- чи аудіозв’язку під час надання міжнародної правової допомоги дозволило дисертанту виявити його окремі недоліки, зокрема: обмеження сфери надання допомоги лише допитами свідків, потерпілих, експертів; надання допомоги у такій формі лише іноземному органові (т.зв. “однобічність”); незабезпечення проведення слідчої дії заходами процесуального примусу тощо.
У підрозділі 1.6. “Процесуальні гарантії прав і свобод осіб при проведенні процесуальних дій у порядку надання міжнародної правової допомоги” відзначається, що застосування особливих процедур, пов’язаних з наданням міжнародної правової допомоги, обумовило закріплення у міжнародних договорах низки додаткових процесуальних гарантій захисту прав потерпілого, цивільного позивача і відповідача, свідка, експерта. Винятки із загального правила, зокрема, стосуються: заборони притягнення до кримінальної відповідальності чи обмеження особистої свободи у зв’язку з вчиненням будь-якого діяння до перетинання державного кордону; заборони притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з їхніми показаннями або висновками як експертів; заборони застосування заходів процесуального примусу для забезпечення явки осіб; розширенням прав особи щодо відмови від давання показань за рахунок процесуального закону держави, що запитує правову допомогу.
Зазначеними гарантіями сповна користуються також особи, які, перебуваючи під вартою, передаються органу запитуючої держави для сприяння у розслідуванні кримінальної справи, оскільки на території останньої вони набувають процесуального статусу свідка. Втім гарантії їх прав додатково стосуються: добровільності і тимчасовості передачі, зарахування до загального строку тримання під вартою чи позбавлення волі в Україні часу перебування під вартою в іноземній державі тощо. Водночас в Україні законодавчо невизначено юридичну підставу для утримання під вартою свідків, переданих іноземною державою. На думку дисертанта, нею мала б виступати копія рішення компетентного органу іноземної держави про обрання даного запобіжного заходу чи вироку іноземного суду.
Другий розділ “Провадження щодо перейняття кримінального переслідування” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. “Перейняття кримінального переслідування: поняття та класифікація” досліджується становлення цього виду взаємної правової допомоги у міжнародній практиці України і його характерні ознаки.
Узагальнивши положення міжнародних договорів України, дисертант дійшов висновку, що перейняття кримінального переслідування може здійснюватись лише за виняткових обставин, зокрема: 1) вчинене особою діяння визнається злочином за кримінальним законом обох держав, що співпрацюють у цій сфері; 2) особа, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні злочину, підпадає під юрисдикцію держави, що переймає кримінальне переслідування; 3) злочин вчинений на території держави, що ініціює передачу кримінальної справи.
З врахуванням наведеного, під перейняттям кримінального переслідування необхідно розуміти врегульовану міжнародними договорами (конвенціями) і національним законодавством діяльність уповноважених органів однієї держави, що полягає у передачі кримінальної справи щодо злочину, який був скоєний на її території, компетентним органам іншої держави, а також діяльність останніх, спрямована на задоволення клопотання відповідної іноземної установи – прийняття справи для її провадження згідно власного законодавства, у зв'язку з вчиненням злочину особою, яка підпадає під кримінальну юрисдикцію приймаючої держави.
З огляду на поєднання перейняття кримінального переслідування з передачею особи, щодо якої воно здійснюється, запропоновано поділ на просте, тобто перейняття тільки матеріалів кримінальної справи, і складне, яке здійснюється з одночасною передачею-прийняттям матеріалів і підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Останній вид охоплює два підвиди. Перший, кримінальна справа передається органам іноземної держави разом з правопорушником з огляду на доцільність її розгляду у відповідній державі. Другий, здійснюється видача особи, обумовлена необхідністю перейняття кримінального переслідування за злочини, що скоєні на території держави, що її видає. Крім того, класифікація може бути здійснена залежно від правового зв’язку особи з державою, що переймає кримінальне переслідування.
У підрозділі .2. “Процесуальний порядок передачі провадження у кримінальній справі органам іноземної держави” досліджуються особливості процесуальної діяльності слідчих, прокурорів, суддів щодо підготовки відповідних клопотань та шляхи їх передачі компетентним органам іноземних держав.
У міжнародних договорах України про правову допомогу у кримінальних справах не розмежовуються умови та підстави перейняття кримінального переслідування, не сприяє цьому і проект КПК України. Водночас чітко визначені підстави є критеріями обґрунтованості ініціювання цієї. Узагальнення положень міжнародних договорів дозволило виділить наступні підстави перейняття кримінального переслідування:
1) неможливість провадження у кримінальній справі за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, який перебуває поза межами України, явку якого неможливо забезпечити;
2) невизнання чи відмова іноземної держави виконати вирок винесений в Україні;
3) інтереси встановлення істини у кримінальній справі;
4) можливість швидшої соціальної реабілітації особи в іноземній державі у випадку її засудження.
Дисертант відзначає, що згідно з чинним порядком особа, яка здійснює провадження у справі, приймає рішення про передачу провадження іноземному органу без врахування інтересів учасників кримінального процесу. Втім, як видається, їх активна участь у вирішенні цього питання сприяла б не лише захисту їх законних прав та інтересів, але й дотриманню вимог щодо законності і обґрунтованості порушення процедури передачі кримінального переслідування. З огляду на це запропоновано законодавчо визначити необхідність винесення постанови (ухвали) про передачу провадження у кримінальній справі, та закріпити обов’язок осіб, що ведуть процес, ознайомити з нею учасників процесу, одночасно роз’яснивши їм підстави прийняття такого рішення та їх права у зв’язку з цим, зокрема право заперечувати проти передачі кримінального переслідування.
Тривалість строків підготовки відповідних клопотань, перевірки його законності і обґрунтованості центральними установами юстиції, надходження до компетентного іноземного органу та його вирішення об’єктивно свідчать про необхідність зупинення досудового слідства у справі, що викликана неможливістю подальшого провадження у справі у відсутності обвинуваченого. Втім чинне законодавство не дозволяє це зробити, оскільки відоме місцезнаходження обвинуваченого. Тому, на думку дисертанта, перелік підстав для зупинення провадження необхідно доповнити ще однією підставою – неможливість провадження у справі за відсутності обвинуваченого (підсудного), місце перебування якого відоме, але явку якого забезпечити неможливо.
У підрозділі .3. “Порядок перейняття кримінального переслідування компетентними органами України” досліджується процедура прийняття до провадження кримінальних справ, що порушені іноземними органами.
Звертається увага, що в силу ст. 26 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, у разі перейняття кримінального переслідування кримінальна справа, порушена відповідним органом іноземної держави, повторного порушення в Україні не потребує. З огляду на це, видається неприйнятним поєднання таких понять як “повідомлення про злочин (порушення кримінального переслідування)” і “перейняття кримінального переслідування” у рамках одного правового інституту. Порушення кримінальної справи є процесуальною дією, яка охоплюється іншим видом міжнародної правової допомоги – виконання окремих процесуальних дій на прохання іноземної держави. Цей висновок випливає також із ст.21 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, яка регулює такі правовідносини.
Законодавчо невирішеними залишаються питання про порядок обчислення строків досудового слідства і тримання особи під вартою у разі прийняття кримінального переслідування. На думку дисертанта, перебіг строків досудового слідства може починатись лише з того часу, коли слідчий, прокурор має фактичну можливість здійснювати провадження у справі, а саме з моменту винесення постанови про прийняття справи до свого провадження. Але, строк тримання під вартою в іноземній державі повинен зараховуватись до загального строку тримання під вартою в Україні, а отже немає потреби наново обирати цей запобіжний захід, його строки лише продовжуються в порядку визначеному КПК України.
У підрозділі .4. “Допустимість доказів, одержаних згідно з законодавством іноземної держави” відзначається, що міжнародні договори не встановлюють жодних обмежувальних умов щодо допустимості доказів, отриманих згідно з законодавством іноземної держави, а їх положення лише зводяться до визнання юридичної значимості (офіційної дійсності) актів іноземного органу на території іншої держави, якій вони передаються. Вважаємо, що у кримінальному процесі України оцінка таких доказів повинна здійснюватись відповідно до вимог КПК України, звичайно, з урахуванням особливостей порядку їх збирання. Це передбачає, по-перше, наявність правової презумпції про формування цих доказів відповідно до вимог іноземного законодавства, а, по-друге, їх оцінку з огляду на дотримання під час збирання важливих процесуальних гарантій законності та захисту прав і свобод людини, закріплених в українському законодавстві і міжнародних документах.
Розділ “Провадження щодо видачі (екстрадиції) осіб, які вчинили злочин” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі .1. “Видача осіб, які вчинили злочин, у кримінальному процесі України: поняття і види” на основі детального аналізу наведених у юридичній літературі визначень поняття “видача осіб” запропоновано розуміти під нею діяльність компетентних органів, що базується на загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах міжнародних договорів і внутрішньодержавного законодавства, в ході якої держава, у випадку, якщо вона потерпіла від злочину чи він був вчинений на її території або ж її громадянином, запитує і отримує обвинуваченого, підсудного чи засудженого з держави, на території якої він знаходиться, з метою притягнення до кримінальної відповідальності чи виконання вироку, або ж розглядає заявлене клопотання іноземної держави і передає запитувану особу.
З огляду на різноманітність випадків видачі осіб пропонується наступна класифікація, що сприятиме більш глибокому розумінню суті цього інституту: 1) за принципом територіальної дії кримінального закону, яким держава обґрунтовує свою вимогу щодо видачі: а) видача державі, на території якої був вчинений злочин (територіальний); б) видача державі, громадянином якої є особа, видача якої вимагається (громадянства); в) видача державі, яка потерпіла від злочину (універсальний); 2) за метою видачі: а) видача для притягнення особи до кримінальної відповідальності; б) видача для виконання вироку, постановленого судом іноземної держави, в тому числі і для відбування невиконаної частини покарання; 3) за умовами, якими запитувана сторона обумовлює можливість видачі особи: а) загальна (безумовна) видача; б) видача під умовою, яка поділяється на: тимчасову видачу; видачу з відстрочкою; видачу з застереженням (щодо застосування смертної кари до виданої особи і т.д.). Поділ може також проводитись залежно від правового зв’язку особи і держави, що його видає; правової підстави, на основі якої здійснюється видача; форми участі держави у процедурі видачі; способу передачі виданої особи.
У підрозділі .2. “Порядок звернення до іноземної держави про видачу обвинуваченого, підсудного чи засудженого” акцентується увага на умовах і підставах звернення до компетентних органів іноземної держави з проханням про видачу особи.
Тісний зв’язок видачі особи з такими правовими категоріями як права людини і держаний суверенітет вимагає чіткого дотримання передбачених законодавством умов, що є важливою гарантією законності. Аналіз правих норм дозволяє віднести до таких умов наступні: 1) дотримання принципу “подвійної кримінальності (злочинності)” діяння; 2) видача особи запитується у зв’язку зі злочином, що за міжнародними договорами належить до категорії екстрадиційних; 3) злочин підпадає під кримінальну юрисдикцію країни, що звертається з клопотанням про видачу (ст. 6-8 КК України); 4) суб’єктом правовідносин видачі виступає лише особа, яка у кримінальному процесі України набула процесуального статусу обвинуваченого, підсудного, засудженого; 5) особа, видача якої запитується, перебуває поза юрисдикцією держави, що просить про її екстрадицію.
Обґрунтованість клопотання про видачу досягається встановленням у справі даних, що свідчать про вчинення екстрадиційного злочину, про особу обвинуваченого і його винуватість у скоєному, про перебування цієї особи поза юрисдикцією держави, наділеної суверенною владою притягати до кримінальної відповідальності чи судити за вчинений злочин. Ця інформація в своїй сукупності складає достатню підставу для підготовки відповідного клопотання.
У підрозділі 3.3. “Провадження щодо розгляду клопотань іноземної держави про видачу особи” досліджується чинна і запропонована у проекті КПК України процедура розгляду клопотань іноземних органів про екстрадицію особи, якій, на думку дисертанта, притаманна чітка послідовність етапів, а саме: етап перевірки, підготовчий етап, розгляд клопотання по суті.
В роботі розкриваються недоліки діючого порядку розгляду клопотання про видачу особи. Насамперед, це стосується регулювання цього порядку лише міжвідомчими (відомчими) актами і, як наслідок, прийняття рішення з цього питання Генеральною прокуратурою чи Міністерством юстиції України у порядку передбаченому для прийняття рішень у сфері управлінської діяльності. Чинна процедура є недосконалою також з позиції закріплення і дотримання процесуальних гарантії, необхідних для реалізації особою, про видачу якої надійшло клопотання, права на захист, а саме: не передбачено права особи викласти свою позицію щодо задоволення клопотання про її видачу; неврегульований порядок допуску до участі у справі захисника для надання особі необхідної юридичної допомоги; не створено умов для реалізації права особи на оскарження до суду рішення про її видачу іноземній державі. Усуненню зазначених недоліків сприятиме новий КПК України.
Відсутність законодавчого регулювання викликала у юридичній науці дискусії навколо питання про застосування до особи, яка підлягає видачі, запобіжного заходу. Одна група вчених (В. Степаненко, В. Самарін) вважає, що тримання під вартою такої особи повинно здійснюватись згідно з рішенням органу держави-перебування особи, але за наявності достатніх підстав вважати, що було вчинено екстрадиційний злочин. Погоджуючись з О. Бастрикіним, В. Волженкіною, дисертант схиляється до іншої точки зору. Як видається, підставою мало б виступати відповідне рішення компетентного іноземного органу, оскільки особа не зазнає в Україні кримінального переслідування, а, отже, відсутні законодавчі умови і підстави для застосування запобіжного заходу тримання під вартою в ході розгляду питання про її видачу. У роботі також відзначається доцільність визначення у КПК України правового значення циркулярів Інтерполу про розшук і арешт особи як правової підстави для її затримання.
У підрозділі 3.4. “Гарантії прав і свобод особи, видачу якої вимагає іноземна держава” приділено увагу характеристиці таких гарантій захисту прав особи, видача якої запитується, як: принципи невидачі власних громадян чи осіб, які користуються правом притулку; принцип non bis in idem; правило заборони застосування смертної кари; правило “спеціалізації” і т.д. У дисертації відзначається необхідність розширення процесуальних гарантій прав особи у процедурі розгляду питання про її видачу, оскільки на даний час вона майже відсторонена від участі у вирішенні життєво важливого для неї питання.
Розділ 4 “Передача і прийняття для виконання судових рішень у кримінальних справах”, який складається з двох підрозділів, присвячений проблемі належного законодавчого забезпечення взаємодії українських й іноземних органів з питань виконання рішення суду у кримінальній справі.
Порівнюючи положення міжнародних договорів України і внутрішнього законодавства України, в тому числі у проекту КПК, дисертант дійшов висновку про обмеженість останнього лише регулюванням передачі нагляду за умовно засудженими або умовно звільненими особами і передачі засуджених до позбавлення волі для відбування покарання у країні їх громадянства. Тому, вважаємо, що у новому КПК необхідно врегульовувати порядок звернення до виконання іноземних судових рішень у кримінальних справах в цілому, включаючи накладення штрафу, позбавлення певних прав і т.д.
З урахуванням наведеного дисертантом запропоновано визначення передачі та прийняття до виконання судових рішень у кримінальних справах як врегульованої міжнародними договорами і кримінально-процесуальним законодавством України діяльності компетентних українських органів щодо передачі для виконання органам інших держав судового рішення, яким завершено розгляд по-суті,
