ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

МИКИТЮК ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 378.09.477

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ

НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ У ВИЩИХ

ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ УКРАЇНИ В ХІХ СТ.

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

КИЇВ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському державному педагогічному

університеті ім. Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант | доктор педагогічних наук, професор, кадемік АПН України

Прокопенко Іван Федорович,

Харківський державний педагогічний

університет ім. Г.С. Сковороди, ректор.

Офіційні опоненти: | доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України

Бондар Віталій Іванович,

Інститут спеціальної педагогіки АПН України, директор;

доктор педагогічних наук, професор

Гупан Нестор Миколайович,

Київський інститут внутрішніх справ, начальник кафедри історії держави та права;

доктор педагогічних наук, професор

Побірченко Наталія Семенівна,

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, декан педагогічного факультету.

Провідна установа | Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, м. Луганськ, кафедра педагогіки,

Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “23” січня 2004 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.

Автореферат розісланий “20” грудня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Березівська Л.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Глибокі соціальні, духовні й економічні зрушення, які відбуваються сьогодні в Україні, вимагають радикальної трансформації вищої освіти, орієнтованої на входження у світовий освітній простір.

У багатьох країнах світу відбувається інтенсивний пошук удосконалення змісту, форм, методів забезпечення фундаментальності освіти, спрямованої на задоволення інтересів особистості. Вища школа покликана давати молоді цілісне уявлення про сучасну наукову картину світу, закладати теоретичний фундамент майбутньої професійної діяльності, сприяти творчому розвитку особистості та правильному вибору індивідуальної програми життя на базі пізнання особливостей, потреб і можливостей людини.

У зв’язку з цим набуває першорядного значення розвиток у вищих закладах освіти фундаментальних наукових досліджень, залучення до них як викладачів, так і студентів, виховання в них методологічної культури, підвищення вимог до результатів дослідницької праці, забезпечення високої ефективності і конкурентноздатності наукової продукції та ін. Здійснення цього посилить роль науки як “органічної частини освіти, базового елемента і рушійної сили її розвитку”1 і зумов-лює суттєві зміни в організації науково-дослідної діяльності сучасних вищих навчальних закладів України.

Розв’язання зазначеної проблеми можливе за умов:—

забезпечення офіційно-правовими документами проведення фун-даментальних теоретичних, експериментальних досліджень у відповідності із завданнями та планами кафедр;—

урахування високого кадрового потенціалу світового рівня, який має Україна, особливо її Київський, Донецький, Дніпропетровський, Луганський, Львівський, Одеський, Тернопільський, Харківський регіональні наукові центри;—

звернення до накопиченого в історії педагогічної думки досвіду організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах і твор-че його використання в сучасних умовах діяльності вищих навчальних закладів.

Неупереджений аналіз досвіду минулого надасть змогу:—

виявляти можливості об’єктивного висвітлення генези змісту, форм, методів, умов організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України, обґрунтовувати теоретико-методичні засади вдосконалення науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах та оптимального управління цими процесами в сучасних умовах;—

розкривати необхідність урахування особливостей організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах на різних етапах її розвитку. У сучасній науці складається новий об’єктивний підхід до осмислення соціально-економічних, соціокультурних, педагогічних факторів її розвитку. Аксіологічний, системний, культурологічний та інші підходи в їхньому взаємозв’язку і взаємообумовленості дозволяють визначати конкретні умови, провідні тенденції розвитку освіти і науки у вищих навчальних закладах;—

не заангажовано висвітлювати історичні реалії, виявляти чинники функціонування науково-дослідної роботи, творче врахування яких сприятиме зростанню освітнього потенціалу суспільства;—

актуалізувати здобутки вищих навчальних закладів минулого як можливості оптимального використання прогностичної функції педагогічної науки.

У контексті зазначеного вище надзвичайно цікавим у науково-дослідницькому плані є досвід діяльності вищих навчальних закладів України XIX століття. Саме цей період характеризується численними соціально-освітніми реформаторськими зрушеннями, інтенсивним розвитком науки, відкриттям перших університетів, що й обумовлює актуальність даної роботи.

Ступінь розробленості проблеми. Останнім часом педагогічна наука збагатилася результатами досліджень з проблеми організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах освіти. Так, визначення мети і завдань, розкриття функції і специфіки науково-дослідної роботи, обґрунтування її ролі і місця в процесі реформування вищої освіти здійснено в публікаціях В.Андрущенка, В.Кременя, В.Курила, С.Шейка.

Зміст, форми і методи науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах були предметом наукових досліджень М.Добрускіна, Г.Лахтіна, О.Мурашко, Н.Недодатко (80-—90 рр.).

Розкриттю можливостей організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах для формування і розвитку професійних якостей майбутніх фахівців, науковців присвячено праці Л.Авдєєвої, Н.Амеліної, І.Іваненко, Ф.Орєхової та ін.(90 рр.).

Проблема організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах в історико-педагогічному аспекті знайшла певне відображення в працях А.Алексюка, В.Вихрущ, Л.Вовк, Н.Дем’яненко, М.Євтуха, С.Золотухіної, О.Любара, Б.Ступарика, О.Сухомлинської, М.Ярмаченка та ін.

Розкриваючи специфіку освітньо-педагогічних проблем вищої школи в Україні XIX століття, тенденції формування соціальних інститутів, етапи розвитку, зміст і форми навчально-виховного процесу у вищих закладах освіти, вони певною мірою звертали увагу на роль науково-дослідної роботи у підготовці наукових кадрів з метою формування творчої особистості майбутніх фахівців.

Цікавими, з точки зору предмета нашого дослідження, є дисертаційні роботи О.Коваленко, О.Кравченко, О.Мартиненко, О.Пилипчука, Н.Пузирьової, С.Стельмаха, О.Тарасенко, у яких уперше схарактеризовано зміст, форми науково-дослідної роботи викладачів, студентів, їхня участь у роботі наукових товариств, гуртків у другій половині XIX століття.

Найбільш ґрунтовною науковою працею з досліджуваної проблеми є монографія О.Соболєвої “Організація науки в пореформованій Росії” (1983р.), в якій розкрито урядову політику в галузі науки, відбито мережу наукових установ, визначено шляхи підготовки наукових кадрів у Росії в другій половині XIX століття.

Аналіз праць названих учених свідчить про те, що всі вони містять певний фактичний матеріал і можуть бути джерелом для нашого дослідження. Але опубліковані в них дані недостатньо характеризують генезу здійснення науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в ХІХ столітті, не розкривають організацію науково-дослідної роботи як цілісний процес; у них не простежено в динаміці її становлення і розвиток, скупо схарактеризовано особливості реалізації мети, завдань науково-дослідної роботи як викладачів, так і студентів протягом століття. Крім того, науково-дослідна робота розглядалася без урахування різних чинників і зв’язків. Усе це потребує детального вивчення як у плані виявлення історичного значення аналізованих подій, так і в ракурсі врахування позитивного досвіду та використання його в сучасних умовах перебудови вищої освіти в Україні.

Отже, соціально-економічні зміни в Україні, роль науково-дослідної роботи вищих навчальних закладів в інтеграції її у світовий простір, об’єктивна потреба здійснення цілісного історико-педагогічного дослідження здобутків і традицій в організації і зумовили вибір теми: “Теорія і практика організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ ст.”.

Зв’язок теми дослідження з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження є складовою комплексної програми науково-дослідної роботи Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди, що виконується за проблемою “Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загальноосвітніх та вищих навчальних закладах” РК № 1-200199004104, тема затверджена вченою радою Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди (протокол № 3 від 26 жовтня 2000 р.), Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол №2 від 20.02.2001 р.).

Об’єкт дослідження — науково-дослідна діяльність вищих закладів освіти України в ХІХ ст.

Предмет дослідження — становлення й розвиток організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ ст.

Мета дослідження — на основі цілісного наукового аналізу теорії та практики становлення і розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ столітті виявити генезу, сутність, провідні тенденції, етапи та чинники її розвитку в досліджуваний період як складової навчально-виховного процесу, актуалізувати ідеї, які заслуговують на врахування чи використання в сучасній вищій школі України.-

Концепція дослідження. В основу дослідження покладено концептуальне положення про те, що наука є рушійною силою прогресу, визначальним фактором розвитку освіти, підвищення добробуту членів суспільства, їхнього духовного та інтелектуального зростання.

Аналіз історико-педагогічної літератури, досвіду роботи вищих навчальних закладів, архівних документів дозволяє констатувати, що науково-дослідну роботу у вищих закладах освіти слід розглядати, по-перше, як складову навчально-виховного процесу, яка безпосередньо впливає на зміст і характер діяльності вищої школи, змінює вимоги до рівня підготовки фахівців, творчого їх розвитку, вмінь удосконалювати ті чи інші сфери застосування наукових знань; по-друге, — як галузь інтелектуальної творчої діяльності особистості, ефективний засіб її самореалізації; по-третє, — як умову підготовки науково-педагогічних кадрів, підвищення їхньої наукової кваліфікації, розвитку та поширення наукової культури, новаторства, творчості, а також поновлення інтелектуального потенціалу суспільства.

Відповідно до проблеми, об’єкта, предмета, мети і концепції визначено основні завдання дослідження:—

науково обґрунтувати передумови організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах у досліджуваний період;—

здійснити ретроспективний аналіз генези організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України, виявити механізм впливу різних чинників на її розвиток у ХІХ столітті;—

визначити сутність, зміст, особливості організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ столітті;—

виявити умови ефективного функціонування науково-дослідної роботи викладачів і студентів у досліджуваний період;—

обґрунтувати етапи, тенденції становлення і розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в ХІХ столітті;—

накреслити шляхи творчого застосування набутого досвіду організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в сучасних умовах.

Методологічну основу дослідження становлять:—

філософські положення про єдність історичного і логічного, про об’єктивний та історичний підхід до аналізу процесів розвитку освіти і організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, про взаємозумовленість суто педагогічних і соціокультурних явищ і процесів та необхідність їх вивчення у зв’язку з конкретно-історичними умовами суспільного життя; принципи історизму, діалектики, детермінізму, системності.

Дослідження здійснювалося з урахуванням:—

синергетичного підходу, який дозволив науково-дослідну роботу розглядати як таке знання, що має власну логіку самоорганізації через багатоманітність її проявів;—

системного підходу, що дав можливість дослідити у взаємозв’язку і взаємодії теорію і практику організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти;—

аксіологічного, що забезпечив визначення певних цінностей в організації науково-дослідної роботи та ставлення до них;—

історико-компаративістського, що дав змогу порівняти і зіставити зміст і форми організації науково-дослідної роботи на різних етапах її розвитку;—

культурологічного підходу, за яким організація науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти розглядалася в контексті розвитку культури.

Теоретичну основу дослідження складають:—

праці, в яких розкрито роль і значення науки для розвитку суспільства та особистості (А.Алексюк, В.Андрущенко, Д.Багалій, Є.Бойко, Д.Вишневський, М.Демков, В.Ключевський, М.Ломоносов);—

ідеї національного і громадянського виховання, що відображені в працях педагогів, діячів освіти минулого і сучасності (С.Гончаренко, О.Любар, Ю.Руденко, М.Стельмахович, Д.Федоренко);—

положення про сутність і шляхи формування компетентності, професіоналізму у викладачів вищої школи (В.Бондар, В.Лозова, А.Маркова, М.Нікандрова, І.Прокопенко, Г.Троцко, А.Щербакова);—

висновки і рекомендації щодо розвитку вищої освіти і педагогічної науки в Україні (Д.Багалій, В.Білоцерківський, О.Глузман, О.Єфіменко, І.Зязюн, В.Кремень, В.Курило, М.Міллєр, І.Огієнко, С.Сисоєва);—

концепції перебудови вищої школи, що розгорнуті в працях сучасних дослідників (В.Андрущенко, В.Кремень, З.Мазяк, Б.Мамицький, Є.Марчук, М.Михальченко, О.Навроцький, Г.Саранцев);—

концептуальні положення про пріоритетні напрями розвитку та сутність наукової діяльності в системі вищої освіти, напрями її реформування, що містяться в Законі України “Про освіту”, Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), в Законі “Про наукову і наукову-технічну діяльність”.

Методи дослідження. На різних етапах історико-педагогічного дослідження було використано комплекс методів, серед яких провідними стали:—

логіко-системний, хронологічний, ретро-праксиметричний, що забезпечили аналіз теорії і практики організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах у досліджуваний період; синтез, узагальнення отриманих даних;—

парадигмальний — з метою розкриття процесу взаємодії різних парадигм та механізму змін домінуючої парадигми в конкретних історичних умовах;—

персоналістично-біографічний, згідно з яким всебічно розкрито діяльність конкретних персоналій, які склали провідний напрям у розвитку вітчизняної науки;—

прогностичний, що забезпечив актуалізацію одержаних результатів дослідження, виявлення умов ефективності проектування і впровадження передових ідей, наробок у галузі науково-дослідної роботи в практику сучасної вищої школи.

Джерельна база дослідження. Основними джерелами дослідження були історико-педагогічні джерела, монографії, статті, брошури, наукові, публіцистичні, історичні праці. Специфіка предмету дослідження вимагала, насамперед, аналізу законодавчих і нормативних документів (“Статутів”, “Розпоряджень”, “Положень”, “Циркулярів”, “Правил”), що надруковані у збірниках постанов міністерства народної освіти, а також вивчення “Звітів про діяльність університетів”, праць наукових товариств, їхніх статутів.

Фактологічний матеріал дисертації становлять документи і матеріали Центрального державного історичного архіву України (фонд 707 “Управління київським навчальним округом” 20 справ), Державних архівів м.Києва (фонд 16 “Київський університет” 44 справи) і Харківської області (фонд 667 “Харківський університет” 5 справ), а також архівів Львівського національного університету імені Івана Франка, Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова, Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди, Харківського національного університету ім.В.Каразіна. Значна кількість архівних матеріалів до наукового обігу вводиться вперше.

Важливим джерелом були: періодичні видання як досліджуваного періоду (“Южный край”, “Университетские известия”, “Голос України”, “Журнал Министерства народного просвещения”), так і сучасні (“Шлях освіти”, “Рідна школа”, “Проблеми Освіти”, “Освіта України”).-

У роботі також використані матеріали досліджень з історико-педагогічної проблематики, що були захищені в Україні протягом останньої чверті XX ст. (Л.Вовк, В.Вихрущ, Н.Гупан, Н.Дем’яненко, М.Євтух, Т.Завгородня, С.Золотухіна, В.Курило, Н.Побірченко, Б.Ступарик, Л.Хомич, М.Чепіль та ін.)

Як самостійні джерела виступали також публіцистичні статті, науково-популярні видання, в яких аналізувалися педагогічні явища і процеси минулого в зв’язку з актуальними подіями в культурі, освіті, житті суспільства в цілому.

У дисертації аналізуються тогочасні офіційно-нормативні матеріали: державні документи (постанови і розпорядження уряду, резолюції, положення). Вони розглянуті як з метою відтворення суспільно-політичних та соціокультурних процесів, на тлі яких відбувався процес накопичення історико-педагогічних знань на тому чи іншому історичному етапі, так і з метою виявлення стратегічних напрямів урядової політики в галузі досліджуваної проблеми.

Організація наукового пошуку. Дослідження проводилось поетапно:—

1988—1990 рр. — аналітико-пошуковий етап. Здійснювалося теоретичне обґрунтування проблеми, розроблялися методологічні засади, науковий апарат та програма дослідження. Вивчались архівні документи, матеріали, аналізувалася педагогічна, філософська, історико-педагогічна література. Формувалися базові теоретичні поняття і положення;—

1991—1995рр. — науково-емпіричний етап. Продовжувалось дослідження архівних джерел, літературних та періодичних видань. Аналізувалась навчально-методична, офіційна нормативна документація вищих навчальних закладів України досліджуваного періоду. Завершено збір емпіричного матеріалу, узагальнено досвід науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України, здійснено зіставно-порівняльний аналіз основних її ідей, тенденції розвитку;—

1996—1999рр. — систематизуючо-узагальнюючий етап. На основі аналізу більш ніж 500 архівних та історико-педагогічних джерел здійснено перевірку концептуальних положень, висновків та узагальнень здобутих результатів дослідження, смислову інтегративну обробку даних, їх систематизацію; вибудовано логіку роботи, проведено ретроспективний логіко-системний аналіз дослідницьких матеріалів щодо організації, сутності, змісту, форм науково-дослідної підготовки, зіставлено результати дослідження з метою і завданнями, здійснено їх педагогічну оцінку;—

2000—2002 рр. — етап практично впроваджувальний. За результатами дослідження визначено провідні тенденції й узагальнено набутий досвід вищих навчальних закладів, обґрунтовано творчий внесок провідних вчених у розвиток науки в досліджуваний період.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період XIX століття. Такий вибір зумовлений тим, що:

по-перше, як якісно новий період у вітчизняній історії, він найбільш інтенсивний і результативний; це — період реформаторських процесів та перетворень в соціальній, економічній, духовній сферах;

по-друге, цей період характеризується певними інноваційними процесами в освітній галузі, відкриттям університетів, вищих навчальних закладів, які стали центрами розвитку науки;

по-третє, рівень і специфіка розвитку науки в досліджуваний період як системи знань і сфери людської діяльності зумовили потреби висвітлення питань її організації.

Крім того, саме в XIX столітті розпочинається чітке розмежування педагогічної думки, яке проходить за типом світоглядних позицій; діяла ціла плеяда видатних педагогів, учених, діячів освіти, які сприяли диференціації педагогічної думки. Цей період, за визначенням О.Сухомлинської, слід розглядати як культурницький, народницький, національний, історико-етнологічний, як період становлення й розвитку української педагогічної думки.

Широта хронологічних рамок дозволяє максимально використати узагальнюючий підхід до розкриття сутності організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, виявити її специфіку на різних етапах її становлення і розвитку.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше на основі системного аналізу теорії та практики організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України відтворено її генезу в XIX ст.; визначено і науково обґрунтовано етапи, тенденції, особливості її розвитку; виявлено передумови організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, особливості і ступінь ефективності системи підготовки і виховання наукових кадрів в університетах України в досліджуваний період.

Подальшого розвитку набули питання формування змісту, визначення форм, методів діяльності університетів як центрів науково-дослідної роботи в ХІХ ст., напрямів організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в досліджуваний період.

Поглиблено положення про сутність різних освітніх реформ та їх взаємозв’язок зі змістом науково-дослідної роботи викладачів і студентів.

Уточнено механізм регулювання порядку набуття наукових ступенів і вчених звань в процесі підготовки наукових кадрів.

Теоретичне значення отриманих результатів дослідження. На основі одер-жаних у ході дослідження нових наукових даних, уведених у науковий обіг невідомих джерел, розроблені науково-обґрунтовані теоретичні положення, сукупність яких дозволяє намітити перспективні напрями організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України.

Обгрунтовано структуру, етапи, тенденції становлення і розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України ХІХ ст.

Теоретичне значення має узагальнення творчого внеску педагогів, учених Львівського, Харківського, Київського, Новоросійського університетів у розвиток біологічної, математичної, історичної, педагогічної науки, у проведення наукових екскурсій та експедицій, з’їздів, у створення наукових товариств.

Матеріали дослідження дають науково об’єктивну інтерпретацію окремих історичних дат, певних історико-теоретичних фактів щодо сутності, змісту, структури, періодизації процесу становлення й розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти ХІХ ст., узагальнюють і актуалізують провідні ідеї та досвід організації науково-дослідної роботи викладачів і студентів у досліджуваний період.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Матеріали дослідження збагачують науково-дослідну роботу викладачів і студентів цікавими формами, методами і можуть бути використані при розробці та читанні курсів з історії та теорії педагогіки, педагогіки вищої школи у спецкурсах, при підготовці навчальних, методичних посібників, окремих розділів підручників.

Результати дослідження можуть стати основою для розробки методолого-теоретичних засад, концепцій і технології варіативної ступеневої підготовки фахівців, інтегрованого навчального курсу “Педагогіка та психологія вищої школи”, навчально-методичного комплексу (плани, програми, посібники); семінарів післядипломної освіти педагогів; персоніфікованих елективних навчальних курсів у закладах освіти III — IV рівнів акредитації.

Основні наукові положення дисертаційного дослідження внесені до змісту спецкурсу “Науково-дослідна робота викладачів і студентів у вищих навчальних закладах” і апробовані автором у Харківському державному педагогічному університеті ім. Г.С.Сковороди, Харківському національному університеті ім. В.Каразіна, Криворізькому державному педагогічному університеті, Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка, Житомирському державному педагогічному університеті імені Івана Франка, Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка.-

Матеріали дослідження можуть бути використані Міністерством освіти і науки України для розробки програм державної політики щодо освіти та науки, подальшої модернізації системи національної вищої школи, підвищення ефективності організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти.

Особистий внесок здобувача у працях, що написані у співавторстві (В.Буряк, В.Євдокимов, І.Єрьоміна, С.Золотухіна, О.Кін, О.Коваленко, Н.Колесник, Д.Кочат, М.Култаєва, М.Левківський, В.Лозова, О.Мартиненко, І.Прокопенко, П.Шевченко), полягає в розробці цілісного підходу до вивчення організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України XIX ст. з урахуванням діалектичної єдності складників досліджуваного феномена педагогічного, історико-генетичного, соціокультурного; у теоретичному обґрунтуванні періодизації і тенденцій її розвитку, а також у створенні на основі ефективної системи організації науково-дослідної роботи у Харківському державному педагогічному університеті ім. Г.С.Сковороди.

Вірогідність та наукова обґрунтованість висновків дослідження забезпечується чіткими методолого-теоретичними позиціями, застосуванням методів, адекватних меті, завданням, об’єкту і предмету дослідження, ретроспективним логіко-системним аналізом значного обсягу архівних джерел, нормативних і методичних документів, філософських, історичних та психолого-педагогічних теоретичних праць, науковою ідентифікацією літературних і архівних джерел, тривалим терміном їх апробації та ефективністю впровадження результатів дослідження в практику діяльності вищих навчальних закладів освіти України.

Апробація результатів дослідження здійснювалася під час участі дисертанта у теоретичних та науково-практичних конференціях, семінарах, читаннях: основні результати та висновки дослідження обговорювалися на засіданнях ученої ради, спільних засіданнях кафедри педагогіки, історії педагогіки та порівняльної педагогіки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди (1990-2002); Харківських Сковородинівських читаннях, присвячених 270-річчю з дня народження Г.С.Сковороди (Харків, 1992р.); республіканській науково-практичній конференції “Молодь у посттоталітарному суспільстві” (Харків, 1995р.); І міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 1999р.); міжнародній науковій конференції “Кримські педагогічні читання” (Алушта, 2001р.); Міжнародній науковій конференції “Краєзнавство 2001” (Харків, 2001р.); II міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 2001р.); республіканській науково-практичній конференції “Організація навчально-виховного процесу та науково-дослідної роботи у вищому навчальному закладі” (Київ, 2001р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “Педагогічна підготовка викладачів вищих навчальних закладів” (Харків, 2002р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “До витоків становлення української педагогічної науки” (Умань, 2002р.); IІI міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 2002р.); IV міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 2003р.).

Публікації. Зміст і результати дослідження відображено у 57 публікаціях (37 з яких одноосібні): 3-х монографіях, 11 навчальних посібниках, 29 статтях, опублікованих у провідних науково-фахових виданнях України, 10-ти збірниках за підсумками наукових конференцій, 4 — в інших науково-педагогічних виданнях.

Матеріалів кандидатської дисертації “Порівняльна анатомія м’язово-шкіряного нерва деяких наземних хребетних”, захищеної 14 лютого 1984 р. у м.Києві у спеціалізованій Раді Д.016.09.01 Інституту зоології ім.І.І.Шмальгаузена АН УРСР, у докторській дисертації не використано.-

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів і висновків до розділів, загальних висновків і списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг дисертації — 401 сторінка (361 — обсяг основного тексту). У роботі 2 додатки, 11 таблиць та 5 рисунків. Список використаної літератури охоплює 498 найменувань, розміщених на 40 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і стан розробки проблеми, визначено мету, об’єкт, предмет і завдання дослідження, сформульовано його методологічні основи, методи, концепцію, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів роботи, визначено особистий внесок автора, викладено форми апробації та впровадження результатів дослідження, їх вірогідність.

У першому розділі “Науково-дослідна робота вищих навчальних закладів як компонент навчально-виховного процесу” на основі аналізу нормативно-правових документів (Закону України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності” (1992), “Про освіту” (1996), Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття) (1994), Указу Президента України від 12.09.95 р. №83/95 “Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні”, Постанови Кабінету Міністрів України від 05.09.96 № 1074 “Про затвердження положення про державний вищий заклад освіти”, а також Положення “Про державний вищий заклад освіти” (1996р.), Положення “Про організацію навчального процесу в вищих навчальних закладах” (1993р.), “Типового положення про фонд соціальної допомоги студентам, аспірантам та докторантам вищих навчальних закладів” (1992р.), Положення “Про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів” (1999р.) розкрито мету, завдання, напрями науково-дослідної роботи на сучасному етапі розвитку суспільства.

Маючи свою специфіку, науково-дослідна робота у сучасних вищих навчальних закладах в організаційному, змістовному і результативному плані передбачає розв’язання конкретних завдань, найважливішими серед яких є:—

забезпечення фундаментальних, теоретичних, експериментальних прикладних досліджень у різних галузях наук згідно з планами кафедр;—

підготовка кадрів вищої кваліфікації;—

здійснення зв’язків науково-дослідної роботи з навчально-виховним процесом сучасних вищих навчальних закладів;—

впровадження наукових наробок у практику вищої школи, а також у різні галузі науки і освіти;—

залучення студентів до науково-дослідної роботи.

У роботі на основі аналізу офіційно-правових документів визначено, що рівень організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України зумовлено позитивними змінами в системі вищої освіти, а саме: оптимізацією мережі вищих навчальних закладів шляхом їх ліцензування та акредитації, більш повного врахування потреб особистості, регіону, держави; нарощуванням потенціалу вищих навчальних закладів; диверсифікацією джерел фінансування; формуванням вищими навчальними закладами власних маркетингових стратегій, що орієнтуються на потреби галузей, ринку праці; впровадженням системи ступеневої підготовки фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів та концепції розвитку системи підготовки кандидатів і докторів наук, яка спрямована на підвищення якості і ефективності підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів.

Разом з тим у роботі констатується, що з огляду на сучасність ще не забезпечено ефективне розв’язання складних проблем розвитку вищої освіти і науки. Потребує подальшого вдосконалення мережа вищих навчальних закладів на регіональному та державному рівнях, вирішення проблеми вирівнювання освітнього потенціалу, створення відповідних умов для ефективного навчання та адресного соціального захисту студентів, посилення процесів інтеграції між наукою, освітою та виробництвом, що підвищує ефективність та якість професійно-практичної, наукової підготовки фахівців, діяльність аспірантури і докторантури, а також зумовлює вимогливість і відповідальність наукових керівників, консультантів, кафедр.

У ході наукового пошуку встановлено пріоритетні напрями наукової діяльності вищих навчальних закладів у сучасних умовах:—

підготовка нормативно-правової бази науково-дослідної роботи;-—

організація і фінансування фундаментальних досліджень, розширення співпраці з Національною академією наук України, з галузевими академіями наук та з іншими науковими закладами;—

соціальний захист науковців, створення системи підтримки талановитих молодих вчених, обдарованої студентської молоді;—

підготовка наукових кадрів різних рівнів кваліфікації, підвищення їхньої кваліфікації і перепідготовки;—

міжнародне науково-технічне співробітництво;—

стимулювання наукової та науково-технічної творчості, винахідництва, інноваційної діяльності викладачів і студентів;—

пропагування наукових та науково-технічних досягнень, внеску вчених вищих навчальних закладів у розвиток науки і техніки тощо.

Рівень розвитку науки є основою прогнозування розвитку вищої школи, а рівень організації науково-дослідної роботи — чинником ефективності її діяльності.

У другому розділі “Становлення і розвиток організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України” розкрито особливості розвитку науки в ХVI—XVII ст., схарактеризовано діяльність університетів як центрів науково-дослідної роботи в ХІХ столітті.

У розвитку української культури й освіти особливе значення відігравали братства, братські школи, з яких, як свідчить проведене дослідження, бере свій початок організація науково-дослідної роботи. У перших вищих навчальних закладах — Острозькій академії (1576 р.), Львівській братській школі (1585 р.) науково-дослідна робота викладачів (учителів) здійснювалася у таких специфічних напрямах і формах:—

переклад Біблії: порівняння, звірення текстів першоджерел з єврейськими та латинськими варіантами;—

виконання перекладів, редагування текстів, творів, консультування;—

підготовка і видання посібників, книжок (“Буквар”, “Новий Завіт з Псалтирем”, алфавітно-предметний показник до нього “Книжка, собрание вещей наук”, “Псалтир”, “Часослов”, “Хронологія”, “Ключ разумєнія” та багато інших), друга половина XVI — початок XVII ст.;—

участь у роботі науково-викладацького гуртка; читання лекцій з елементами диспутів.

Науковою славою вищеназвані навчальні заклади зобов’язані, з одного боку, видатним викладачам, діячам, ученим тих часів: Дем’яну Наливайку, Василю Суразькому, Клірику Острозькому, Тимофію Михайловичу, Івану Федорову, Герасиму Смотрицькому, Лаврентію Зизанію, Івану Борецькому, Кирилу Транквіліону-Ставровецькому, Памві Беринді, Сильвестру Косову, Захарію Копистянському, Інокентію Гизелю, Лазарю Барановичу, Феофану Прокоповичу та ін., рівню їхньої компетентності, майстерності викладання матеріалу, високим патріотичним почуттям; з іншого — серйозному вибору кола предметів, що вивчалися, змісту і характеру, що вони обіймали. Крім того, здійсненню науково-дослідної роботи сприяло також створення атмосфери напруженої праці, наукових стосунків між ученими-викладачами.-

Саме у період ХV—ХVІІІ ст. активно розвивалась і збагачувалась українська культура, віддзеркалюючи соціально-економічні і політичні процеси, йшлося осмислення значення науки, її практичної користі для людини, суспільства, здійснено спробу класифікації наук на корисні, необхідні, цікаві, шкідливі (В.Татіщев).

В історії світової культури, як свідчить аналіз історико-педагогічної літератури, відсутній аналог такого швидкого та ефективного розвитку науки, як це було в Україні XVIII—ХІХ ст.

XIX століття характеризувалося значними перетвореннями в соціально-економічній, духовній сферах: інтенсивний розпад феодально-кріпосницької системи, формування в її надрах капіталістичного ладу, розвиток промисловості і розшарування селянства, відомі реформи в освіті 60-х рр. спричинили й бурхливий розвиток науки в Україні. Саме в цей період вперше постали такі науково-практичні завдання: розробка нових і вдосконалення старих типів механізмів, машин, способів плавки і обробки металів, створення нових засобів сполучення. У галузі педагогіки актуальними були питання розробки нових стратегічних цілей, завдань, форм і методів навчання й виховання молоді.

Розвитку науки сприяла також і організація на теренах України, на базі Львівської єзуїтської колегії першого університету — Львівського (1661 р.), який з “гідністю академії і титулом університету отримав право викладання всіх тогочасних університетських дисциплін та присудження вищих ступенів”, і на всіх етапах свого розвитку залишався провідним науковим центром Західної України.

У Східній Україні першими університетами стали Харківський (1805р.), Київський Св. Володимира (1834р.), Новоросійський (1865р.).

Вивчення матеріалів історико-педагогічного характеру (статутів університетів, протоколів засідань вчених рад, звітів вищих навчальних закладів про навчальну та наукову роботу та ін.) дозволяє стверджувати, що університети (Львівський, Харківський, Київський, Новоросійський) стали “показниками руху науки в державі, центрами, до яких тягнулися нові сили і завдяки яким наука приходила в дійсний тісний зв’язок із суспільством” (К.Тимірязєв).

У ході дослідження встановлено подвійну позицію офіційної влади в галузі освіти. З одного боку, офіційна влада чинила перешкоди розвитку науки: послабляла зв’язки із зарубіжними вченими, закривала друкарні, посилювала цензуру друкованої продукції (наприклад, у 1823р. вийшла постанова “Про поширення на всі губернії заборони відправлення козацтва для навчання в університети Гейдельберзький, Сієнський, Гіссенський, Віршбурзький”). З іншого, усвідомлюючи роль науки в зміцненні авторитету держави у світі, змушена була робити певні кроки в реформуванні вищої освіти, що виявилося у прийнятті низки офіційно-нормативно-правових документів, які сприяли розвитку науки у вищих навчальних закладах, виданню наукових праць учених, підвищенню самостійності університетів.

Створений у стінах Харківського університету педагогічний інститут (1811р.) також мав на меті готувати не тільки вчителів, а й давати поглиблену науково-педагогічну підготовку кандидатам на різні викладацькі посади у вищих навчальних закладах.

Професори вже з перших років існування Львівського, Харківського, Київського університетів, пізніше Новоросійського приділяли значну увагу пошукам форм та методів посилення ефективності виховання і навчання студентів, активізації їх навчальної діяльності, підвищенню рівня спеціальної педагогічної підготовки.

Безумовно, рівень розвитку педагогіки в досліджуваний період у цілому і педагогіки вищої школи зокрема не дозволяли вченим вирішувати повною мірою всі проблеми, пов’язані з навчанням і вихованням студентів, виробляти об’єктивні рекомендації та концепції незалежно від ідеологічних установок, насаджуваних офіційною владою у всіх світоглядних сферах.

Серед основних наукових проблем, що підлягали поглибленому дослідженню вчених досліджуваного періоду (М.Архангельський, Д.Багалій, А.Валицький, М.Лавровський, О.Потебня, О.Рославський-Петровський, І.Ризький, X.Роммель, І.Срезневський, М.Сумцов, Л.Якоб та ін.), були: зміст дисциплін, що вивчалися у вищих навчальних закладах і вимоги до них; принципи навчання (активність, наочність, позитивне ставлення до навчальної праці, доступність, науковість, зв’язок теорії з практикою тощо); методи навчання (диспути, бесіди, лабораторні та ін.); методики викладання українською мовою; прийоми розвитку мислення і фор-мування самостійних поглядів і переконань у студентів.

Зазначені науково-методичні проблеми знайшли відбиття у працях провідних учених, їхніх монографіях, навчальних посібниках (X.Роммель “План и правила обучения и преподавания в педагогическом институте” (1811), “Дидактика й методика” (1812)), в яких було розкрито особливості навчально-виховної роботи в інституті, а також закладено теоретичні основи розвитку педагогіки вищої школи і педагогічної підготовки студентів. У “Програмі-конспекті курсу педагогіки” А. Галицького, яка збереглася у звіті про роботу Харківського університету за 1839/1840 навчальний рік, визначено зміст і методичні вимоги викладання курсу, які викладачі розробляли самостійно, користуючись, поряд з цим, аналізом творів вітчизняних і зарубіжних педагогів та психологів тих часів.

У ході наукового пошуку виявлено умови успішної організації науково-дослідної роботи, які на думку вчених досліджуваного періоду, повинні бути створені у вищих закладах, особливо в університетах:—

організація народної освіти, науки на засадах самоуправління і автономії навчальних закладів;—

створення атмосфери загального співробітництва, уникнення різних інтриг, взаємних суперечок, наклепів і конфліктів, переслідування особистих інтересів, розподілу професорів на ворожі партії, що “знищувало їх гідність і робило зброєю дрібних інтриг”; —

моральне, матеріальне стимулювання праці вченого з метою стимулювання творчої активності наукових працівників, свободи їхньої наукової діяльності.

На відміну від політики, що проводилася офіційною владою, кращі представники професури розглядали свою наукову діяльність не як мертву чиновницьку службу, а як важливу суспільну справу, спрямовану на розвиток своєї вітчизни. Патріотична, громадянська свідомість учених досліджуваного періоду відбилася в змісті, характері їхніх досліджень, у науково-методичних публікаціях, численних публічних промовах тощо. Праці українських учених були результатом копіткої науково-дослідної роботи і стали золотою скарбницею вітчизняної науки. Наприклад, фізик В.Лапшин провів так звані “Гальванічні досліди”, які дали можливість здійснити електроліз розплавлених солей — явище, яке мало велике значення для розвитку електрохімічної промисловості; хімік М.Бекетов відкрив закономірності хімічної рівноваги, які лежать в основі відомого закону діючих мас (1865р.); результатом багаторічних флористичних досліджень ботаніка В.Черняєва стали ботанічний сад, найкращий у світі ботанічний кабінет, посібник “Конспект флори”, в якому наведені дані про 1769 видів флори, з яких 17 були нові для науки; монографія “Орнитологическая фауна Харьковской губернии” (1879р.) М.Сомова стала першим фундаментальним дослідженням регіональної орнітофауни та ін.

У ході наукового пошуку встановлено різні точки зору на сутність поняття “вчений”: “Учені — це ті особи, які мають учені ступені, але не мають дійсних класних чинів, і ті, що служили або служать по вченій і навчальній частині” (“Положення про присудження наукових ступенів”, 1864р.); “Учені — особи, які: мають вчені ступені і звання доктора, магістра, кандидата і звання дійсного студента з різних факультетів, а також ті, що мають медичні ступені: доктора медицини, лікаря, магістра фармації, магістра ветеринарних наук; закінчили курс педагогічного інституту із званням старших і молодших учителів гімназії, або ті, хто отримали це звання в ході особливих іспитів...” (О.Головнін).

Педагог-методист М.Корф до вчених відносив осіб, що набули визнання своїми творами і, у відповідності до характеристики університетів або інших наукових товариств, гідні такого звання; а також осіб, які отримали один з учених ступенів доктора, магістра чи кандидата або права на класний чин.

Доведено, що різні підходи до визначення поняття “вчений” зумовлювали і особливості здійснення науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах. Якщо офіційна влада в науково-дослідній роботі пріоритетним визнавала одержання наукових ступенів, то самі вчені сутність і головну мету її вбачали в проведенні фундаментальних і прикладних досліджень, що співзвучне сучасному розумінню “вченого” — як фізичної особи, яка має вищу освіту та проводить фундаментальні або прикладні наукові дослідження і отримує наукові або науково-технічні результати (Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, 1991р.).

У ході дослідження встановлено і схарактеризовано етапи становлення і розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах. У науковій літературі ці етапи визначаються у залежності від прийнятих загальноуніверситетських статутів (О. Соболєва).

В основу визначення етапів дослідження покладено: сутність і характер офіційної політики в державі щодо розвитку науки і освіти; специфіка і напрями громадсько-педагогічних зрушень; рівень розвитку науки; реформаторські заходи в галузі освіти й науки; сутність і характер основних офіційно-нормативних документів і документів, які розроблялися самими університетами, що регламентували основні положення організації і управління науково-дослідною роботою, визначали зміст і напрями її реалізації, розкривали механізм присудження наукових ступенів і присвоєння наукових звань (статути університетів, центрів з підготовки і атестації наукових кадрів). Саме університетам було надано право присуджувати наукові ступені: “кандидат”, “магістр”, “доктор”, “почесний доктор наук”, а також наукове звання “дійсний студент”.

І етап (1804—1834 рр.) — етап зародження системи розвитку науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, визначення ролі, функцій, вимог до організації науково-дослідної роботи. Даний етап характеризувався появою університетів Харківського (1805р.), Київського (1834р.), чіткою постановкою завдань, визначенням форм науково-дослідної роботи викладачів і студентів, встановленням наукових зв’язків з іноземними науковими і вищими навчальними закладами, наданням відносної автономії з питань внутрішнього управління, затвердженням правил присвоєння наукових ступенів і звання “дійсний студент”. Для цього етапу було також характерним виникнення перших об’єднань, наукових товариств, визначення ролі та функцій науково-дослідної роботи студентів, вимог до неї і засобів її стимулювання.-

ІІ етап (1835—1862 рр.) — етап пожвавлення наукових пошуків викладачів, студентів. Даний етап характеризувався проведенням непослідовної державної політики в галузі освіти і науки: з одного боку, згідно з прийнятими статутами обмежувалась університетська автономія і посилювалась влада опікуна, вища школа розвивалась як централізований авторитарний заклад; з іншого — спостерігалось пожвавлення науково-дослідної роботи викладачів і студентів, значно підвищилась роль допоміжних установ: наукових кабінетів, лабораторій, клінік, обсерваторій, бібліотек, що сприяло пожвавленню дослідного елемента в наукових пошуках викладачів