МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

МАЛІНОВСЬКА ОКСАНА СТЕПАНІВНА

УДК 141.30 (091) (44) ”19” (092) Марітен

ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

У ТВОРЧОСТІ ЖАКА МАРІТЕНА

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів 2004

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент Захара Ігор Степанович, Львівський національний університет імені Івана Франка

Офіційні опоненти:

Провідна установа: | доктор філософських наук, Братасюк Марія Григорівна, Тернопільська академія народного господарства, професор кафедри історії держави і права;

кандидат філософських наук, Наконечний Роман Андрійович, Львівський державний аграрний університет, доцент, завідувач кафедри філософії та політології.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка. |

Захист відбудеться 28 грудня 2004 р. о 11.00 год. на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1), ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79002, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 25 листопада 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої ради

кандидат філософських наук Сінькевич О.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Великі філософські дебати у ХХ столітті навряд чи можна було б повністю абстраґувати від історичного контексту, в якому вони велися. Дві світові війни, революція 1917 року, нацизм і комунізм, геноцид, Аушвіц і Гіросіма, холодна війна, крах колоніальних імперій, расизм, боротьба пригноблених народів Третього Світу, терор(-изм)… – далеко не повний перелік злочинів і катаклізмів планетарного масштабу, що охарактеризували собою ходу минулого століття. Масовість, холодний розрахунок і раціональна методичність цих дій як актуалізація не просвітленого істиною, спотвореного мислення, що, вже вкотре, усі найпередовіші досягнення доби звертає проти людства.

Здебільшого увідноснивши істину, ХХ століття не дає однозначного розуміння й самого терміна “філософія”. Межі, які мала б покривати собою дана царина, визначаються феноменологом Морісом Мерло-Понті як такі, що – “ніде”, а її центр – “скрізь”. Утім, попри увесь конформізм, закладений у такому формулюванні, суперечка не вичерпується, адже завдання філософа, на думку Етьєна Жільсона, полягає в поясненні досвіду, а той, звісно, має свої межі. Цю граничність людського пізнання й окреслює християнська філософія, в рамках якої точиться полеміка між лібералізмом і католицьким персоналізмом; до останнього примикає томіст Жак Марітен, чиї соціально-філософські погляди і складають предмет даного дисертаційного дослідження.

Актуальність теми визначається адаптацією християнської релігії до існуючих соціальних умов, пристосуванням нових проблем до томізму і томізму – до нових проблем; а відтак – особливістю поступу людства як росту духовності, що досягається через об’єднання знання (науки) і мудрості (християнської істини). Даний процес можливий у світлі незмінно актуального вчення св.Томи Аквінського, здатного примирити усі часткові й другорядні істини, що опинилися у протилежних, часто опозиційних системах, узгоджуючи їх у цілісне бачення дійсності. За Ж.Марітеном, томізм – “найгостинніша” з філософій, “католицька”, тобто “універсальна”, тому й Церква визнає її “своєю” (офіційною доктриною); сам же ж Ж.Марітен інтеґрально йде за філософсько-теологічним вченням Аквіната.

Тож персоналістська концепція інтеґрального гуманізму, окреслюючи засади християнської демократії, є вельми актуальною для становлення громадянського суспільства в Україні. При з’ясуванні історичних реалій цілком імовірним може виявитися той факт, що соціальне вчення Ж.Марітена мало безпосередній вплив і на осмислення суспільно-політичних процесів у радянській на той час Україні. А саме через таких сподвижників української церковної єдності, як А.Шептицький та Й.Сліпий, що, ведучи боротьбу із “пан-нівелюючим” тоталітаризмом, співпрацювали з Ватиканом, зокрема, з Папою Йоаном ХХІІІ – прибічником ідей Ж.Марітена. Тому дослідження інтелектуальної спадщини Ж.Марітена, його поглядів на історію політичних режимів є для сьогодення тим об’єктивним намаганням дотримуватись істини, спираючись на яке, можна виявити не одну фальсифікацію в українській (і світовій) історії, що її продовжують творити сучасність та лженаукові системи. І таким чином уникнути помилок, яких припустилися в минулому через духовне засліплення, що й надалі зостається неспростовною загрозою, зважаючи на однобоке трактування загального блага (як достатку, гіпертрофованого матеріального добробуту) і знецінення таїнства людської особистості через прогрес та глобалізаційні процеси у ХХІ столітті. Тож соціально-філософська проблематика у творчості французького католицького мислителя й надалі має гостру актуальність, оскільки незмінною зостається основна причина непорозумінь: одні приймають науку Христа, інші – ні.

У дисертації вперше на основі численних ориґінальних матеріалів – першоджерел французькою мовою, основних перекладних видань творів Ж.Марітена російською, англійською, польською та італійською мовами із залученням коментаторської літератури вітчизняних і зарубіжних авторів – здійснено систематизацію й осмислення філософських поглядів ученого, проаналізовано засади соціальної філософії мислителя. Тож дисертація поєднує опрацювання ориґінальних джерел та їх фрагментарний авторський переклад (що доцільно при покликанні задля аргументованості висвітлюваних положень) із філософським осмисленням соціальної проблематики, окресленої французьким католицьким мислителем. Це робить дану розвідку самостійним, об’єктивним і новаторським науковим здобутком у царині українського „марітенознавства”. Теоретичний зміст дисертації складає аналіз основних соціально-філософських ідей Ж.Марітена, які дають можливий розв’язок проблем, що їх перед людством ставить сучасність. Дисертація також актуальна з методологічного погляду, оскільки методологія Ж.Марітена, на нашу думку, має системний характер, властивий сучасним науковим дослідженням, містячи в собі “інтелектуальну строгість, за якою криються ретельні пошуки і сповнене глибокого смислу мовчазне споглядання” (А.Барс).

Ступінь наукової розробки проблеми. Дисертація є самостійним дослідженням. В Україні соціально-філософська проблематика у творчості Ж.Марітена не досліджувалася: низка вітчизняних науковців у своїх працях торкаються лише деяких проблем католицизму, у декого є тільки спроби зачепити творчість Ж.Марітена (Б.І.Бичко, М.Г. Братасюк, І.С. Захара, А.М. Колодний, Р.А.Наконечний, І.В. Паславський, Л.О. Філіпович, І.О. Хома, Р.Цяпало та ін.), однак прямого виходу на проблеми соціальної філософії у творчості французького томіста поки що немає. Тому у дисертації автор звертає увагу не цей недосліджений аспект, вагомий не лише в розвою соціальної доктрини Католицької Церкви, а й у світовій філософській думці.

Аналізуючи дослідницьку літературу з проблем дисертації, зазначимо, що науковцям нескладно дійти згоди щодо витоків світогляду Ж.Марітена, його методології та розв’язання ним основних філософсько-історичних та соціальних проблем, оскільки філософ неодноразово сам чітко окреслював власну позицію, про що свідчать першоджерела. Проте у процесі вивчення критичної літератури ми часто стикаємося з розбіжністю у поглядах, викликаною заанґажованістю авторів, зважаючи на їх причетність до так званого “матеріалістичного” табору (В.І. Гараджа, М.В. Желнов, І.Т. Касавін, А.Н. Красніков, В.І.Кузнєцов). Тож передусім у роботі ми спиралися на самі праці Ж.Марітена, його нотатки, епістолярну спадщину, а також статті, моноґрафії, дослідження, керуючись неупередженими відгуками здебільшого католицьких (ширше, християнських) авторів (С.С. Авєрінцев, П. Аршанбо, А. Барс, Н.А. Бердяєв, Н. Богомілова, Б.Л. Губман, Ж. Дожа, К.М. Долгов, Е. Жільсон, П.де Лоб’є, Ж. Мадіран, Ю. Майка, А.-Ж. Ніколя, В. Поссенті, І. Фуко та інші).

Аналіз наукової спадщини Ж.Марітена засвідчує той факт, що соціально-філософські погляди вченого випливають із контексту його активної громадянської позиції та містяться в історичних, соціологічних, політологічних, публіцистичних, культурологічних працях, у епістолярній спадщині, щоденниках, архівних матеріалах. Соціальна філософія Ж.Марітена полягає, таким чином, у філософському осмисленні амбівалентності історичного процесу. Філософсько-історичні погляди вченого не викладені ним в окремій системній праці, проте їх можна вважати системою при детальному розгляді його творчості. Відтак, перед нами постає необхідність осмислення та аналізу інтелектуального доробку Ж.Марітена у контексті його соціальної філософії та філософії історії.

Як показує аналіз дослідницької літератури, дана проблематика визначає певний філософсько-історичний дискурс та обґрунтування серед таких науковців, як С.С. Авєрінцев, А. Барс, Н.А. Бєрдяєв, Б.Л. Губман, Ж. Дожа, К.М. Долгов, Ж.Крото, Ж. Мадіран, Ю. Майка, Р. Цяпало. Однак наявні дослідження лише частково задовольняють вимогу аналізу та системного осмислення філософсько-соціальних поглядів Ж.Марітена.

Тож зважаючи на наявну коментаторську літературу, наша розвідка головно ґрунтується на аналізі ориґінальних франкомовних джерел пера самого томіста, що містять суспільну проблематику. Цим пропонована дисертація дає можливість заповнити наукову прогалину в українському марітенознавстві.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових робіт кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка, а також теоретичною розробкою програми „Громадянське суспільство як здійснення свободи: соціальний, релігійний та економічний виміри” (кафедра філософії).

Метою дослідження є провести історико-філософський аналіз соціальної проблематики у творчості Ж.Марітена та її витоків на основі першоджерел і сформулювати теоретичну й практичну цінність ідей французького мислителя у даній царині.

Реалізацію окресленої мети здійснено шляхом вирішення таких дослідницьких завдань:

– визначити витоки й окреслити процес становлення світоглядної та методологічної аксіоматики соціальної філософії Ж.Марітена шляхом розкриття логіки інтерпретації мислителем основних філософсько-історичних проблем;

– здійснити аналіз філософсько-соціальних поглядів Ж.Марітена на основі праць, що їх містять;

– розкрити функціонування засадничих філософських і світоглядно-методологічних ідей у концепції соціальної філософії Ж.Марітена щодо проблем визначення законів і закономірностей історичного процесу, сенсу історії, співвідношення факторів у суспільно-історичному процесі, основних тенденцій розвитку суспільства, функціонування соціальних інститутів;

– систематизувати філософсько-історичні та соціально-філософські ідеї французького томіста;

– обґрунтувати цілісність концепції соціальної філософії вченого на основі аналізу світоглядно-методологічних підходів до інтерпретації суспільно-історичного процесу;

– виявити особливості антропоцентричної і теоцентричної концепцій гуманізму та проаналізувати їх з позицій інтеґрального гуманізму Ж.Марітена;

– проаналізувати особливості впливу католицького соціального персоналізму на інтерпретацію проблем відносин між особою і суспільством у стосунку до природного права, субординації світської влади (яко тимчасової) владі духовній, а також проблеми загального блага та ґарантування суспільного миру в демократичному суспільстві;

– провести чітке термінологічне розмежування понять „проблема” і „таїнство” як способів пізнання (згідно з томістською інтерпретацією Ж.Марітена);

– визначити місце Ж.Марітена в генезі томістських ідей у католицькій філософії; відтак, дослідити проблему релігійності у суспільному прогресі.

Об’єктом дослідження є еволюція філософсько-соціальних ідей Ж.Марітена, генеза та оформлення персоналістської концепції інтеґрального гуманізму

Предметом дослідження є аналіз та осмислення феномену католицького соціального персоналізму Ж.Марітена на основі філософських, історичних, соціологічних, політологічних, публіцистичних праць томіста, його епістолярної спадщини, щоденників.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є концептуальні положення соціальної проблематики, розробленої в працях Ж.Марітена. Широко використані історичний та логічний методи дослідження; міждисциплінарний підхід, що розкриває онтологічну, гносеологічну, методологічну й аксіологічну проблематику соціальної філософії Ж.Марітена; герменевтичний та аналектичний підходи (сутність останнього визначається законом схожості, який неотомісти протиставляють геґелевській та марксистській теорії діалектики, стверджуючи, що між суперечностями існує не боротьба чи взаємоперехід одного в інше, а гармонія, подібність відмінностей, їх антиномічне поєднання (у парадоксі)). А також загальнонаукові методологічні принципи, серед яких: історичний, що дає змогу простежити генезу соціально-філософських поглядів Ж.Марітена та дозволяє аналізувати філософію історії мислителя у процесі її становлення; системний принцип, що забезпечує розгляд соціальної філософії Ж.Марітена як багатогранного явища; принцип об’єктивності і світоглядного плюралізму, які уможливлюють неупереджений підхід до поглядів ученого. В інструментарій дослідження входило опрацювання філософської спадщини Ж.Марітена мовою ориґіналу, її фактажу, його теоретичне осмислення шляхом аналізу і синтезу.

Теоретичну основу та джерельну базу дисертаційного дослідження складають праці Ж.Марітена, вітчизняних і зарубіжних мислителів у царині філософії історії, соціальної філософії, історії філософії, соціології, історії, методології історії (І.В.Бичко, М.Г. Братасюк, В.С. Горський, В.І. Гусєв, А.М. Єрмоленко, М.В. Кашуба, В.І. Лубський, О.С., А.І. Пашук, К.Ю. Райда; С.С.Авєрінцев, А.Барс, Н.А. Бердяєв, Б.Л. Губман, Ж. Дожа, К.М. Долгов, Е. Жільсон, П.де Лоб’є, Ж. Мадіран, Ю. Майка, Ж.Рюсс та ін.). На основі цих робіт у дисертації досліджено проблеми соціальної філософії крізь призму поглядів як самого Ж.Марітена, так і інших філософів; виявлено комплекс філософсько-історичних проблем; обґрунтовано систему філософсько-історичних поглядів ученого та проаналізовано їхні витоки, здійснено порівняльний та парадигмальний історико-філософський аналіз проблем соціальної філософії у творчості Ж.Марітена.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше систематизовано філософсько-соціальні ідеї Ж.Марітена, які формувалися й розвивалися у контексті європейської та світової філософської думки в руслі католицизму.

У результаті історико-теоретичного аналізу концепції соціальної філософії Ж.Марітена було обґрунтовано й отримано низку узагальнень і положень, які виносяться на захист:

– показано, що філософська позиція Ж.Марітена є позицією томіста, всупереч усталеній характеристиці його як “неотоміст”;

– визначено світоглядно-методологічну аксіоматику амбівалентності світу та його лінійного (нециклічного) розвитку по вісі добра (загального блага) і зла в напрямку до “кінцевої мети” – „небесного громадянства”, на основі чого Ж.Марітеном було розроблено концепцію філософії історії;

– розкрито методологічну роль персоналістської концепції інтеґрального гуманізму Ж.Марітена у розбудові “християнської демократії”; встановлено її внутрішню логіку за допомогою використання таких світоглядно-методологічних і філософських принципів, як поліфакторність історії, амбівалентність історичного розвитку, цілісність історії народу; а також принципів психологізму, аксіологізму та теоцентричного гуманізму;

– з’ясовано, що католицький мислитель займає консервативну позицію як щодо соціальної доктрини Церкви після ІІ Ватиканського Собору, так і щодо пріоритетів сучасної ліберально-“пермісивної” цивілізації, шукаючи відповіді на соціально-філософські проблеми своєї епохи в межах томізму.

Практичне значення отриманих результатів. Теоретичні узагальнення, конкретний матеріал, подані на сторінках дисертації, уможливлюють перегляд усталених концепцій світової та вітчизняної філософії у царині соціально-політичної проблематики. Методологічні висновки та положення дисертації безпосередньо стосуються національно-світоглядних питань, тож можуть бути використані широким колом спеціалістів – філософів, істориків, культурологів, політологів та економістів.

Концептуальний, методологічний та фактологічний матеріал дисертаційного дослідження може бути впроваджений у читання курсів з історії філософії, соціальної філософії, філософії історії, а також спецкурсів з філософських проблем громадянського суспільства.

Слід зазначити, що в умовах трансформації суспільства висновки даної роботи можуть бути використані в процесі становлення в Україні розвинутого громадянського суспільства, самоусвідомлення української нації, її культурного й духовного відродження, оскільки цьому служитиме інтелектуальна спадщина Ж.Марітена, котрий у своїй творчості незмінно дотримувався принципів томізму. Загалом результати роботи можуть бути використані у дослідженнях генези української та європейської філософії історії, в аналізі творчості Ж.Марітена, у розробці курсів і спецкурсів з соціальної філософії, філософії історії та історії філософії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації пройшли апробацію на наукових конференціях: “Дні науки НаУКМА” (Київ, 2001), “IV читання пам’яті Г.Флоровського” (Одеса, 2001), міжнародна наукова конференція “Філософські проблеми гуманізації освіти”, присвячена С.Балею (Одеса, 2002); на Львівсько-Варшавських семінарах “Філософія науки” – І (Львів, 2000), II (Варшава, 2001), ІІІ (Львів, 2002), IV (Варшава, 2003). Зміст дисертації був обговорений на основі доповідей і повідомлень на засіданнях, теоретичних і науково-методичних семінарах кафедр історії філософії та філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлена логікою висвітлюваних проблем, яка випливає з плану, мети та завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, кожен з яких завершується висновком, і загальних висновків дисертаційного дослідження (всього 154 сторінки основного тексту) та списку літератури і використаних джерел (179 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета і головні завдання дослідження, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію результатів дослідження, його зв’язок із науковими темами і програмами.

У першому розділі – „Ідейні витоки соціально-філософської концепції Ж.Марітена та джерела дослідження” – на основі аналізу творів ученого, його епістолярної спадщини, щоденників, архівних матеріалів, а також на базі огляду та критичного аналізу літератури, присвяченої інтелектуальному доробкові Ж.Марітена, досліджується формування і становлення його філософсько-історичних, методологічних поглядів під впливом основних наукових і філософських парадиґм кінця ХІХ – ХХ століть. Обґрунтовується положення, згідно з яким у творчості Ж.Марітена розгортається своєрідна система філософсько-історичних ідей щодо змісту і сутності суспільно-історичного процесу.

Перший підрозділ – „Ступінь наукової розробленості теми” – засвідчує зростання в Україні інтересу до творчості Ж.Марітена і потребу в її дослідженні; підкреслює самостійний характер дисертаційної роботи, а також вказує на те, хто з українських і зарубіжних науковців побіжно торкався кола соціально-філософських питань, що їх піднімав томіст. Тож, зважаючи на наявну коментаторську літературу (а це – публікації Авєрінцева С.С., Барса А., Бердяєва Н.А., Губмана Б.Л., Дожа Ж., Долгова К.М., Жільсона Е., Захари І.С, Лоб’є П. де, Майки Ю., Цяпала Р.), дана розвідка головно ґрунтується на аналізі франкомовних джерел пера самого томіста.

У другому підрозділі – „Спір між теоцентричною й антропоцентричною концепціями гуманізму” – окреслено позицію Ж.Марітена щодо двох типів гуманізму та критику томістом останнього, який, на його думку, і спричинився до кризи духовно-культурних цінностей у ХХ столітті та поширення нігілізму, а відтак – до вкорінення фактору „пермісивності” (вседозволеності) й апофеозу „бездуховності” в сучасній (християнській) цивілізації. Чітко з’ясовано, що дебати ведуться не між гуманізмом і християнством, а між двома концепціями гуманізму: теоцентричною (християнською) та антропоцентричною, за яку головно несе відповідальність дух епохи Ренесансу: перший вид можна назвати „інтеґральним”, другий – „нелюдяним” (антигуманним). Духовну перебудову сучасної культури Ж.Марітен пов’язує з утіленням у життя ідеалу „інтеґрального гуманізму”, який і поверне особистість до втрачених принципів християнського персоналізму, загального блага, плюралізму й кінцевої теїстичної орієнтації.

Третій підрозділ – „Проблема подолання насильства у пізнанні” – увиразнює особливості наукового, міфологічного, релігійного й філософського способів пізнання та вплив на них антропоцентричного типу культури становленням, зокрема в (експериментальній) науці, силових методів. Запропоноване Ж.Марітеном розв’язання проблеми – у примиренні знання і мудрості та наук у лоні останньої, можливому при переході до теоцентричного типу культури.

Четвертий підрозділ – “Таїнство” як спосіб пізнання у томістській інтерпретації Ж.Марітена” – розмежовує концепти „проблеми” і „таїнства” (mystre), що мають місце у філософській термінології Ж.Марітена. Поняття інтелекційного таїнства не суперечливе, а є найточнішим способом означення дійсності і відповідає сакральному смислові історії, який і визначає поступ людства. Таїнство наділене більшим онтологічним вмістом з боку речі, предмету чи його експериментальної дійсності; тоді як проблема – лише з боку формул. Тому соціально-філософську проблематику слід розглядати в її двоїстості, враховуючи як аспект проблеми (що передбачає не рішення, а стратегію пошуку), так і аспект таїнства.

У другому розділі дисертаційного дослідження – „Католицький соціальний персоналізм Ж.Марітена” – розглядається проблема законів і закономірностей суспільно-історичного процесу, його основні виміри та характер протікання, що знайшли своє відображення у персоналістській концепції соціальної філософії Ж.Марітена. Суспільний розвиток аналізується в аспекті взаємодії релігії, культури і природного середовища, природних та соціокультурних факторів.

Перший підрозділ – „Ідеал майбутнього у персоналізмі Ж.Марітена” – містить аналіз соціального вчення Католицької Церкви, якому вторить „інтеґрально-гуманістичний” ідеал Марітенової концепції, об’єднуючий християнські цінності та „героїчний” гуманізм, відкидаючи при цьому ліберально-буржуазний гуманізм. Оскільки процес інтеґрації здійснюється через повернення одночасно до теологічної і філософської мудрості (philosophia perennis) шляхом живого синтезу, то й політичні та економічні явища повинні, згідно зі своєю природою, становити єдине ціле з етикою.

У другому підрозділі – „Проблема відносин між особою та суспільством у стосунку до природного права” – окреслюється “тризначність” поняття суспільства. По-перше, у широкому сенсі, це – сукупність індивідів, що ґрунтується на полагоджених стосунках та взаємопослугах, укладених конвенційно (на відміну від тваринних груп – скажімо, бджіл, мурах, термітів тощо, – зорганізованих інстинктивно). У значенні вужчому, а саме соціологічному, це поняття трактується як сукупність людських істот, стосунки між якими уреґульвані інституціями та за певних обставин ґарантовані санкціями (експліцитними чи дифузними), які й увиразнюють для кожного члена зосібна значущість колективу; ця юридична організація індивідів складає громадянське суспільство. І, нарешті, у сенсі філософському суспільство вирізняється з-поміж природи тією мірою, наскільки йому притаманні культура (навіть примітивна) та історія. Відтак, беручи до уваги ці три аспекти, з’ясовується відношення особи та суспільства у стосунку до природного права у томістській перспективі.

Марітенівський “персоналізм” поєднує в собі дві полярні позиції, згідно з якими людина є особою (personne) і, як не парадоксально, нею водночас ще повною мірою не виступає, оскільки, будучи покликаною до соціального життя, має розвинути через діяльність у ньому власну особистіcність. Тож “культура” або “цивілізація” – не надбудова щодо людської природи, а радше головна вимога, іманентно вписана в неї. Людина наділена свободою, завдяки якій, будучи особою, може реально у своєму серці одержати перемогу над необхідністю.

У третьому підрозділі – „Релігія як форма суспільної свідомості. Проблема субординації часової влади владі духовній” – досліджується генеза соціального вчення Католицької Церкви, ідеї якого здавна розвивалися в Європі, а офіційне визнання одержали у 1891 році в енцикліці Папи Лева ХІІІ „Rerum novarum”. Сьогодні ця доктрина пропонує християнські відповіді на всі запитання, у тому числі й міжрелігійні, культурні та соціально-економічні. Релігія, таким чином, може спонукати людей не лише до особистісної добропорядності, а й до чесної праці, покращення політичних та економічних систем, до доброчинності та зичливого діалогу з усіма людьми доброї волі.

Якщо культура (чи цивілізація) має справу з цариною часового, метою якого виступає земне і підвладне загибелі благо суспільного життя з його природним порядком, то предметом дослідження релігії є абсолютна мета, супроти якої часова царина знаходиться на нижчому щаблі, тож залежна від нього, як проміжна мета – від мети кінцевої. Так, підлягаючи кінцевій меті життя вічного, земне буття набуває власної значущості. Тому міра земного у християнській цивілізації вища, ніж у культурі язичницькій. Мирському і сакральному смислам історії присвячено працю Ж.Марітена „Primautdu spirituel” („Першість духовного”) (1927).

У четвертому підрозділі – „Персоналістська концепція загального блага” – аналізуються твори Ж.Марітена „Інтеґральний гуманізм” (1936) та „La personne et le bien commun” („Особа і загальне благо”) (1947), на підставі чого робиться висновок, що людська особа прямо підпорядкована Богові як своїй абсолютній кінцевій меті, і ця залежність не вкладається в рамки раціонального пізнання сотвореного загального блага, що, втім, не заважає утвердженню його першості в практичному чи політичному житті громади, оскільки будучи загально-людським благом, воно заховує у своїй суті служіння особи. Загальне благо громади або цивiлiзацiї зберiгає свою справжню природу, лише прямуючи до того, що його перевищує, чому воно пiдпорядковане. При цьому воно мислиться не як самоціль, а iнфравалентно – врешті, як порядок вiчних благ i надчасових цiнностей, на яких і ґрунтується людське життя. Оскільки особа цілковито належить спільноті, є її частиною, i певним чином отримує все вiд спiльноти, то справедливо вона повинна ризикувати власним iснуванням задля спасiння цiлого в разі небезпеки. Окрім цього, земне загальне благо заховує надлюдськi цiнностi i непрямо спiввiдноситься з абсолютною кiнцевою метою людини. Людину передусім створено особою, для Бога i життя вiчного, і тільки згодом як складову міста.

У п’ятому підрозділі – „Персоналістська концепція демократії Ж.Марітена. Ґарантування суспільного миру” – з’ясовано, що в основу персоналістської демократії Ж.Марітена покладено християнське розуміння права, яке ґрунтується на високій оцінці людської особи, сотвореної на образ і подобу Бога. Права людини – пробний камінь для будь-яких соціальних теорій, рівно ж як і для томістської моделі Ж.Марітена, окресленої ним у праці „Les droits de lhomme et la loi naturelle” (“Права людини і природний закон”) (1943) та спеціальній серії видань із проблем політичної філософії “Цивілізація”, заснованої у Нью-Йорку, в якій католицький мислитель публікував роботи, що критикували сучасні йому капіталізм і буржуазну демократію з позицій християнської демократії та інтеґрального гуманізму.

І хоча свобода виступає ґарантом суспільного миру (що є метою персоналістської демократії), проте досвід світової політики ХХ століття показує, що, незважаючи на безумовно щирі зусилля задля збереження миру, попри створення цілої низки міжнародних організацій, покликаних служити цій меті, політики не в стані відвести від людства загрозу війни, утвердити міцний і справедливий мир. Причина такого стану справ, на думку Папи Івана ХХІІІ (пом. 1963), криється в розладі між політикою і мораллю. А це вже проблема моральна, і витоки її слід шукати у завершальній коді Середньовіччя. На думку Ю.Майки, Церква, завдяки своєму вищому і моральному авторитетові, може вказати людству шлях до миру. Позитивний внесок Церкви в будівництво основ міцного миру між людьми і народами виступає важливим елементом її рятівної місії і ролі в житті народів. Цій меті служив ІІ Ватиканський Собор, першим публічним актом якого було проголошення мирного заклику до цілого світу.

Перед лицем буржуазного лібералізму, комунізму і тоталітарного етатизму Ж.Марітен не перестає наголошувати на необхідності нового рішення – персоналістського й суспільного, – яке бачить у людській спільноті організацію свободи. Таким чином, приходимо до концепції демократії, чи спільноти вільних людей, яку можна назвати „плюралістичною, оскільки вона вимагає від міста органічних свобод різним духовним об’єднанням і соціальним утворенням, зібраним у ньому, відштовхуючись від базисної спільноти (спільноти сім’ї)” („Философ в мире”). Вагоме місце посідають тут виведені Ж.Марітеном закони ієрархії засобів, а саме: 1) закон надання переваги „бідним” темпоральним засобам над „багатими” з боку осіб, які знаходяться на шляху осягнення духовних цілей та 2) закон переваги духовних засобів над тілесними у темпоральній діяльності-боротьбі.

У третьому розділі – „Концепція інтеґрального гуманізму Ж.Марітена” – розглядаються проблеми соціальної філософії крізь призму концепції інтеґрального гуманізму Ж.Марітена. Аналізується амбівалентність суспільно-історичного процесу, з’ясовуються поняття світського і сакрального сенсів історії. Обґрунтовується думка про те, що основну тенденцію розвитку суспільства, а відтак, і поступу цивілізації, томіст вбачав у рості духовності. Розглядається проблема практичної співпраці у розділеному на християн і нехристиян світі, місії так званої “християнської діаспори”. Соціальні інститути, причини їх виникнення і принципи функціонування аналізуються в контексті становлення і розвитку спільноти. А також розкривається аксіологічна проблематика соціальної філософії католицького мислителя. Аналізується проблема сенсу історії у творчості французького томіста.

Перший підрозділ – „Томізм: традиція і сучасність” – окреслює історичну значимість томістського ренесансу, ініціатором якого був Папа Лев ХІІІ (енцикліка „Aeterni Patris”) з гаслом „accomodata renovatio” – пристосування християнства до сучасних умов. Заклик було підтримано – і неотомізм як філософська школа, що інтеґрувала елементи феноменології та екзистенціалізму (складаючись із трьох напрямів: консервативного, асимілюючого та екзистенціального), поширився у Франції (А.Сертійанж, І.Конґар), Бельгії (А.Дондейн, Л.де Рейменер, Ф. ван Стенберґен), Німеччині (В.Бруґґер, А.Демпф, І.Лоц, М.Ґрабман, І. де Фріз, К.Ранер), Польщі (К.Войтила), Італії (У.Падовані, Ф.Ольджаті, К.Фабро), Іспанії, США (Р.Хатчінз, М.Адлер) та країнах Латинської Америки. На думку Н.А. Бердяєва, підставою для виникнення неотомізму була реакція проти модернізму (представленого, зокрема у Франції, Блонделем, Лабертоньєром, Ларуа) в католицизмі.

У другому підрозділі – „Проблема релігійності у суспільному прогресі” – розглядається феномен „пермісивності” сучасної цивілізації, в якій внаслідок прогресу у ХХ столітті обличчя самого католицизму радикально змінилося. Тож з огляду на довільне трактування в сучасному суспільстві поняття “прогресу” томіст Ж.Марітен окреслює його як ріст релігійності: “Цивілізувати – це спірітуалізувати”, – повертаючи нас тим самим до основ християнської моралі. У концепції суспільного розвитку Ж.Марітена суспільство представлене як надособистість, поділене на християн і нехристиян. Інтеґрація його можлива лише за умови практичної співпраці між ними. Тому концепція нового часового устрою, нового християнства, – світська. Якщо комунізм і лібералізм прагнуть зробити з релігії приватну справу, а націоналістичний консерватизм – прибрати її до своїх рук, то католицька наука про істину не пристає на жодне з цих рішень, виступаючи за значно глибший і точніший підхід: перебувати дійсно у світі, не піддаючись секуляризації.

Третій підрозділ – „Амбівалентність історії: її природний та абсолютний кінець” – присвячено християнській концепції світу – як триєдиного існування людини, Бога і диявола, – та його історії, що визначається відповідно трьома волями: людською, Божою і бісівською (а точніше тим, наскільки воля людська стала співучасницею волі Божої чи бісівської), ступаючи одночасно по вісі добра і зла. Згідно з Ж.Марітеном, філософія історії не є частиною метафізики, як це вважав Геґель, а належить до філософії моралі, оскільки має справу з людськими учинками, які розглядає в площині еволюції людства. „Світський” і „сакральний” смисли історії переплітаються; її ж абсолютний кінець – Царство Боже.

Четвертий підрозділ – „Проблема інтеґрації знань у контексті інтеґрального гуманізму Ж.Марітена” – побудовано на протиставленні картезіанського дуалізму (“фанатичного” раціоналізму), який відокремив філософію від вищої мудрості, від усього того, що в людині походить від більш високого первеня, ніж вона сама; та інтеґрального гуманізму Ж.Марітена, який уможливлює розв’язання проблеми інтеґрації знань саме в дусі примирення науки і мудрості (християнської істини), вважаючи, що теоцентрична перспектива вирятує людину від згубного замикання в собі. Розуміючи, що інтелект – не ворог таїнства, а живе ним і повинен дійти згоди з ірраціональним світом волі, свободи і любові, – інтеґральний гуманізм розглядає людину в цілісності її природного і надприродного буття.

У п’ятому підрозділі – „Практична співпраця у “розділеному” світі. Місія християнина” – автор з’ясовує, що для Ж.Марітена, християни і нехристияни – лише люди, члени Христа: перші – експліцитно і неприховано; інші – імпліцитно і невидимо, що виявляється в їхніх учинках, не позбавлених благодаті і милосердя, тож між ними повинна пломеніти братня любов, яка примирює серця і є вищою понад будь-які політичні, соціальні чи економічні ідеали. Слід думати про ідеї, а не про факти, оскільки на основі фактів можна сперечатися без кінця, так ніколи і не дійти одностайності. Любов втіленого Бога – “альфа і омега” соціально-філософської концепції Ж.Марітена – путівник у розв’язанні проблем у часовому порядку земного буття людини.

У висновках подані підсумкові результати проведеного дослідження відповідно до мети і завдань.

У вирішенні гносеологічних проблем Ж.Марітен спирається на томістський реалізм. Зосередивши увагу на фізико-математичних аспектах сучасного наукового мислення, він вивчає ступені раціонального пізнання, а відтак – поєднання надраціональних знань з містичним досвідом. Християнська філософія Ж.Марітена намагається примирити мудрість розуму з ірраціональним світом волі, свободи і любові та надраціональним світом благодаті і божественного життя.

Саме теоцентричній перспективі розвитку суспільства надається перевага щодо найбільш гуманного антропоцентризму, який скомпрометував себе в ході історії як причина соціального зла і духовного зубожіння. Відтак, філософсько-історичний аналіз кризи антропоцентризму як культури антигуманістичної з її насильницьким способом пізнання показує, що дана парадигма себе вичерпує, тому пошуки розв’язання соціальних проблем звернені Ж.Марітеном у русло католицького персоналізму.

Ж.Марітен стоїть на позиції незалежності християнства від будь-яких політичних режимів чи культур. Лише нове, не середньовічне, християнство може вплинути на сучасний світ. Утім томіст далекий від хворобливого оптимізму, оскільки шкідливість цивілізації, – в якій християнство, а надто таке спотворене, що подавалося як релігія, ворожа науці, – послабила в людині природний захист. Тому завдання епохи, в яку вступає людство, полягає, на думку Ж.Марітена, у примиренні знання (науки) і мудрості (християнської істини) на засадах інтеґрального (теоцентричного) гуманізму.

Філософська система Ж.Марітена – це осмислення філософії св.Томи Аквінського, якої він інтеґрально дотримується. Ми поділяємо позицію католицького мислителя, згідно з якою є томістська філософія, вічна й актуальна, неотомістської ж не існує. Наявний у ній об’єднавчий фактор застерігає перед небезпекою галуження на так званих „неохристиян” (висловлюючись середньовічною мовою, – єресі) та претензії їхніх концепцій на ориґінальність на шкоду істині.

Поглядам томіста Ж.Марітена притаманна віра в суспільний прогрес, у подолання кризи, спричиненої втратою релігійно-моральних цінностей. Їх реабілітація уможливить стабілізацію суспільства й усунення притаманних йому протиріч, адже: “Цивілізувати – це спірітуалізувати”. Оскільки суспільне життя – це всеєдність як у кількісному, так і в якісному планах, а життя духовне є всеохопною повнотою життя, то лише єдність, зв’язок і гармонійне взаємодоповнення та рівновага ідеалів свободи, солідарності, порядку може бути справжньою метою суспільного життя, що, будучи в якості духовного життя життям у Бозі, покликане здійснити свою істинну онтологічну природу в усій її конкретній повноті, тобто „обожити” людину, досягши таким чином якомога повнішого втілення в людському співжитті усієї повноти божественної правди. Тож остання мета суспільного життя, як і людського життя взагалі, одна – здійснення самого життя в усій всеохопній повноті, глибині, гармонії і свободі його божественної першооснови, в усьому, що є в житті істинно-сущого. З цієї загальної мети суспільного життя висновується й ієрархічна структура тих окремих первенів, які в своїй сукупності його виражають. Таким найзагальнішими первенями є триєдність служіння, солідарності і свободи.

“Зінтеґрувати увесь істинний пошук від часів Томи Аквінського” – гасло і програма Ж.Марітена. Для досягнення філософії досконалої об’єктивності потребується повне стертя особистості філософа перед лицем істини об’єкта. Відтак, у соціальному плані – ідея “інтеґрального гуманізму”, здатного об’єднати розділений на християн і нехристиян світ, на якій Ж.Марітен опирає принципи ґарантування суспільного миру. На їх основі Організація Об’єднаних Націй створила Всезагальну Декларацію Прав людини – документ великого історичного значення. Висуваючи конкретні проекти корпоративної реінтеґрації суспільства Заходу та створення християнської демократії, погляди Ж.Марітена багато в чому підготували ідейну платформу католицького відновлення, утвердженої після ІІ Ватиканського Собору.

Практичне втілення томізму Ж.Марітен вбачає в активній громадянській позиції філософа, який повинен відкрито заявляти про свої погляди, висловлюючи власну думку і відстоюючи істину такою, якою вона йому бачиться (що не є політичною дією, хоч і може мати політичне відлуння).

Наскрізною у творчості Ж.Марітена постає проблема втрати сучасним світом віри в істину, ілюзорність якої виявляється у правдоподібності (тобто констатації чи верифікації спостережуваного), що швидко старіє, будучи лише дотичною до істини.

Ідучи за традицією томізму, Ж.Марітен наголошує на важливості однієї з фундаментальних аксіом філософії історії – на так званій амбівалентності світу щодо Царства Небесного, – згідно з якою у своєму розвиткові світ одночасно ступає по лінії добра і зла, що переплітаються, мов кукіль із колоссям, і розділяться наприкінці історії. Тож у дочасному місті зла не уникнути – йому слід протистояти, чинячи добро. Теорії ж, які відкидають войовничу роль Церкви у її боротьбі зі злом у світі, задовільняючи примхи ліберально-пермісивної цивілізації, – хибні й обмежені, оскільки закривають очі на покликання людини щодо спасіння її душі.

Природа людини розглядається Ж.Марітеном у контексті її смертельної зраненості гріхом. Відтак, відповідно до абсолютної мети – спасіння душі (прихід Христа, Його втілення, смерть і воскресіння вже принесли Царство Боже на Землю, воно – в серцях), – людина сповняє природні проміжні цілі життя в суспільстві і долає поріг смерті. Рівно ж і людина – істота самодолаюча; її справжнє життя полягає не в утвердженні власної волі, а у виконанні правди, у здійсненні вищої, діючої в ній і над нею Божої волі, провідником якої вона себе усвідомлює. З цього витікає, що вищою і первинною категорією чеснотливо-суспільного життя людини є тільки обов’язок, а не право; будь-яке право може бути лише вторинним рефлексом і похідним відображенням обов’язку.

Індивідуалізм є складовою лібералізму, пермісивність (уседозволеність) якого засуджує Ж.Марітен. Якщо індивідуалізм – це незалежність, а суб’єктивність – автономія, то богослів’я як найвищий ступінь пізнання (за Т.Аквінським) розкриває перед нами образ досконалої особистості і довершеної природи в одному лише Бозі. Самоствердження завжди рівнозначне відкиненню, запереченню іншого (сумнозвісне Сартрове: „Пекло – це інші”), оскільки воно – ще й відмова любити, визнавати в іншому саме його існування, актуальність, радше сприймаючи його як небезпеку, а не реальність добру, не як учасника в загальній гармонії всесвіту. Отже, особистість, персона – це те, чим ми покликані стати, подолавши індивідуума, якого емпірично в собі спостерігаємо.

Щодо ідейних витоків концепції інтеґрального гуманізму Ж.Марітена, слід відзначити її зв’язок з епістемологічним вченням у біології, з якого й узято, на нашу думку, саме поняття “інтеґрації”. Інтеґрація в біології – процес упорядкування, узгодження та об’єднання структур і функцій у цілісному організмі, характерний для живих систем на кожному з рівнів їх організації (сам термін, запропонований англійським ученим Г.Спенсером (1857)). Ступінь інтеґрації може служити показником рівня прогресивного