Харківський національний педагогічний університет

ім. Г. С. Сковороди

Микитюк Василь Олександрович

УДК 378.126.(09)

ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ВИКЛАДАЧІВ ВИЩИХ ОСВІТНІХ ЗАКЛАДІВ СЛОБОЖАНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті ім.Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - | доктор педагогічних наук, професор,

член – кореспондент АПН України

Троцко Анна Володимирівна,

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, проректор, завідувач кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки.

Офіційні опоненти: | доктор педагогічних наук, професор

Побірченко Наталія Семенівна,

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини,

директор навчально-наукового інституту

соціальної та мистецької освіти;

кандидат педагогічних наук, професор

Тарасевич Ніна Миколаївна,

Полтавський державний педагогічний

університет ім.В.Г.Короленка,

професор кафедри педагогічної майстерності.

Провідна установа - | Луганський національний педагогічний

університет імені Тараса Шевченка,

кафедра педагогіки, Міністерство освіти

і науки України, м. Луганськ

Захист відбудеться “__20__”жовтня_2004р. о “_15-00________” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. № 216.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. № 215 – В.

Автореферат розісланий “___18__” _вересня_2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Золотухіна С.Т.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасна школа, переорієнтовуючись на вимоги ринкової побудови всіх сфер соціального життя держави, потребує нового вчителя – компетентного і всебічно освіченого фахівця, високого професійного й культурного рівня, готового завжди оволодівати новими технологіями навчання і виховання. Це й зумовлює необхідність пошуку ефективних шляхів удосконалення професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів, створення умов, що стимулюють професійне становлення особистості педагога.

Одним із шляхів вирішення вказаної проблеми є глибоке осмислення й усвідомлення історичного досвіду, звернення до національних джерел педагогічної теорії та шкільної практики, виявлення умов і закономірностей активізації творчого потенціалу вчителя, виділення важливих, властивих людині педагогічної професії, якостей, творче використання яких сприятиме зростанню освітнього потенціалу суспільства.

Особливий інтерес у цьому плані викликає період другої половини ХІХ – початку ХХ століття, для якого характерні суттєві реформаторські зміни й перетворення в освітній галузі, зокрема й у питаннях з'ясування сутності поняття "новий учитель", "учитель-майстер" та проблеми його підготовки.

Аналіз стану наукової розробки досліджуваної проблеми показав, що прогресивними педагогами минулого порушено чимало педагогічних питань, які не втратили своєї актуальності. Серед них:

· визначення сутності професійно-педагогічної майстерності викладача (К.Д.Ушинський, І.С.Андрієвський, А.П.Медведков, М.І.Демков, М.О.Тростніков, П.Ф.Каптерєв, В.В.Сельонкін та ін.);

· виділення складників майстерності викладача (М.І.Пирогов, С.І.Миропольський, Б.Д.Грінченко, В.О.Васильченко, О.В.Духнович, М.І.Демков та ін.);

· виявлення умов формування професійно-педагогічної майстерності вчителя (Л.М.Толстой, В.Я.Стоюнін, К.Д.Ушинський, М.І.Пирогов, В.П.Вахтеров, С.І.Миропольський).

Цікаві дані щодо з'ясування проблеми формування професійно-педагогічної майстерності у практиці вищої школи досліджуваного періоду містять фундаментальні дореволюційні історико-педагогічні монографії та періодичні видання вітчизняних університетів: Д.І.Багалія, І.Осипова "Фізико-математичний факультет Харківського університету за перші сто років його існування"; Д.І.Багалія, М.П.Чубинського "Юридичний факультет за перші сто років існування (1805-1905)", Д.І.Багалія "Короткий нарис історії Харківського університету за перші сто років його існування"(1805-1905); Записки імператорського Харківського університету, Записки Київського імператорського університету Св. Володимира тощо.

Останнім часом у науковому світі з'явилися дисертаційні праці, в яких розкрито зміст і діяльність видатних вітчизняних педагогів ХІХ – початку ХХ ст.: "Педагогічні погляди М.Ф.Сумцова" О.М.Кін, "Педагогічні погляди і діяльність С.І.Миропольського" М.М.Головкова, 1994, "Педагогическая деятельность и педагогические взгляды С.В.Васильченко" І.Л.Грушкевич, 1963, "Просветительская деятельность и педагогические взгляды Ю.А.Федьковича" В.Д.Лаврова, 1975 – та висвітлено окремі аспекти з огляду на досліджувану проблему тощо.

Заслуговує на увагу також дисертаційне дослідження Є.С.Барбіної "Формування педагогічної майстерності в системі безперервної педагогічної освіти" (Київ, 1998), в якому проаналізовано витоки формування педагогічної майстерності в Україні та за кордоном.

Особливе значення для нашого дослідження має дисертаційна праця Л.В.Задорожної "Ідеї педагогічної майстерності в діяльності Глухівського вчительського інституту (1874-1917)", в якій узагальнено внесок викладачів Глухівського учительського інституту в розробку теорії педагогічної майстерності.

Однак зазначені вище праці обмежені часовими й територіальними межами.

Глибокому теоретичному усвідомленню проблеми формування педагогічної майстерності викладачів ВНЗ України ХІХ – початку ХХ ст. сприяло вивчення робіт А.М.Алексюка, Л.П.Вовк, В.О.Глузмана, М.Б.Євтуха, С.Т.Золотухіної, О.М.Іонової, О.О.Любара, Н.С.Побірченко, О.В.Попової, М.Г.Стельмаховича, О.В.Сухомлинської тощо.

У наш час проведені дослідження, в яких розкривається теоретичний аспект формування професійно-педагогічної майстерності викладача, зокрема:

– сутність, складники педагогічної майстерності вчителя (Н.І.Альохін, Б.Т.Ананьєв, Л.І.Божович, І.Д.Бех, І.І.Давидов, І.А.Зязюн, І.С.Кон, О.О.Леонтьєв, Н.М.Тарасєвич та ін.);

– психолого-педагогічні проблеми становлення майбутніх учителів (О.А.Абдуліна, Н.В.Кузьміна, В.І.Лозова, В.О.Моляко, В.А.Семиченко, В.А.Сластьонін, А.В.Троцко, Н.Д.Хмель);

– педагогічна етика (І.А.Синиця, В.М.Чорнокозова, І.І.Чорнокозов);

– формування загальної педагогічної культури викладачів (О.П.Рудницька, В.М.Гриньова); культури спілкування (О.В.Гармаш, Л.М.Калашникова, В.О.Кан-Калик, О.О.Леонтьєв);

– педагогічної техніки і педагогічної технології (А.С.Нісімчук, О.С.Падалка, О.Т.Шпак, О.М.Пєхота, Л.О.Байкова, Л.К.Гребенкіна, В.С.Кукушин, А.П.Чернявська, В.Ю.Пітюнов, Н.Е.Шуркова, І.Ф.Прокопенко, В.І.Євдокимов Т.О.Дмитренко та ін.).

Однак проведений аналіз численних матеріалів показав, що на сьогодні відсутнє цілісне історико-педагогічне дослідження, предметом якого була б проблема формування професійно-педагогічної майстерності вчителя вищої школи другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Таким чином, об’єктивна потреба сучасної національної школи вдосконалення професійно-педагогічної майстерності вчителя, а також необхідність відродження і втілення в практику кращих педагогічних ідей та здобутків, з одного боку, і відсутність дослідження, де б цілісно розглядалась ця проблема, з другого, зумовили вибір теми "Формування професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих освітніх закладів Слобожанщини другої половини ХІХ – початку ХХ століття".

Мета дослідження: систематизувати теоретичні ідеї й узагальнити досвід формування професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих закладів освіти в Україні в зазначений період.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати ступінь дослідження проблеми.

2. Схарактеризувати теоретичні погляди вітчизняних педагогів, громадських діячів, учених другої половини ХІХ – початку ХХ століття на сутність, значення, складники професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих освітніх закладів.

3. З'ясувати умови формування професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих освітніх закладів Слобожанщини в досліджуваний період.

4. Вивчити досвід формування і реалізації професійно-педагогічної майстерності у практиці вищих освітніх закладів Слобожанщини другої половини ХІХ – початку ХХ століття та накреслити шляхи творчого його використання в сучасних умовах реформування національної освітньої системи.

Об’єкт дослідження: професійно-педагогічна діяльність викладачів вищих освітніх закладів Слобожанщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Предмет дослідження: теорія і практика формування професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих закладів освіти Слобожанщини у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.

Джерелознавча база дослідження:

– педагогічні журнали другої половини ХІХ – початку ХХ ст.; загальнопедагогічні – "Журнал Министерства Просвещения", "Народная школа", "Русская школа", "Образование", "Педагогический сборник"; спеціальні – "Учитель", "Воспитание", "Вестник воспитания" та ін.;

– періодичні видання вищих навчальних закладів освіти України, зокрема ""Записки Харьковского императорского университета";

– монографічні та дисертаційні дослідження, статті науково-методичного й публіцистичного характеру сучасного періоду;

– матеріали фондів архівів України (Центрального державного історичного архіву України м.Київа – ф.707; державного архіву Харківського обласного архіву – ф.667; Київського державного архіву – ф.16);

– матеріали фондів Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, Харківської державної наукової бібліотеки імені В.Короленка, Центральної наукової бібліотеки національного університету імені В.Каразіна.

Методологічну основу дослідження становили загальні положення теорії пізнання та діалектичного розуміння суті історико-педагогічного процесу; загальнофілософські положення про взаємозв’язок та взаємозумовленість явищ у суспільстві.

Науковий пошук здійснювався на принципах об’єктивності, історизму, детермінізму, науковості й системності.

У процесі реалізації завдань дослідження використовувалися методи:

– загальнонаукові (аналіз, синтез, систематизація, класифікація історико-педагогічних джерел, архівних документів, матеріалів періодичних видань досліджуваного періоду), що дозволило узагальнити та систематизувати погляди вітчизняних педагогів на проблему, що досліджується;

– історичні (хронологічний, історико-типологічний, логіко-історичний), які дали можливість простежити процес формування професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих закладів освіти в Україні у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. в динаміці, часовому просторі й послідовності;

– порівняльно-зіставні, що сприяли зіставленню й порівнянню подій, явищ, фактів, поглядів щодо означеної проблеми та результатів дослідження з реальними проблемами педагогічної теорії і практики сьогодення.

Вибір для дослідження вказаного хронологічного періоду зумовлений тим, що друга половина ХІХ ст. – це час кардинальних змін в економіко-політичній, соціально-культурній сферах країни, зародження і розвитку громадсько-педагогічного руху; час, коли чітко проявилися тенденції визначення суті педагогічної майстерності вчителя, установлення залежності успіху навчально-виховного процесу від професійної майстерності викладача.

Революційні потрясіння 1917 р. позначили відлік нової епохи розвитку суспільства, що вплинуло на характер освіти (підпорядкування її державним політичним структурам і спрямування на політосвіту), та визначення якісно інших вимог щодо особистості вчителя і його професійної майстерності.

Крім того, доведено, що проблема професійно-педагогічної майстерності була надзвичайно актуальною науково-практичною проблемою досліджуваного періоду, шкільництво Слобожанщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст., як один з перших освітянських центрів, мало змогу презентувати накопичений чималий цікавий і корисний досвід з цієї проблеми, який не був ще предметом цілеспрямованих пошуків; до того ж творче оволодіння ним може сприяти вирішенню важливих педагогічних завдань сучасної вищої школи.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено цілісне історико-педагогічне дослідження проблеми формування професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих навчальних закладів Слобожанщини в конкретний історичний період: систематизовано погляди педагогів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на сутність, складники професійно-педагогічної майстерності, виявлено і схарактеризовано умови, які сприяють ефективному формуванню професійно-педагогічної майстерності викладачів, а також узагальнено досвід її формування.

Подальшого розвитку й конкретизації набули засоби і прийоми форму-вання та шляхи реалізації професійно-педагогічної майстерності викладачів у навчальному процесі, науково-дослідницькій і просвітницькій діяльності.

У науковий обіг введено маловідомі та раніше невідомі архівні матеріали, історичні факти, які розширюють уявлення про сутність поняття "педагогічна майстерність" і процес її формування.

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що отримані в ході наукового пошуку теоретичні положення, фактичний матеріал втілено в розробку автором спецсемінару "Професійно-педагогічна майстерність викладача" для магістрів. Проаналізований та узагальнений позитивний досвід може бути підґрунтям для подальших історико-педагогічних досліджень; сприятиме збереженню й передачі історико-педагогічного регіонального досвіду, а також використання під час викладання лекційних курсів з історії педагогіки, основ педагогічної майстерності, педагогіки і психології вищої школи, у процесі підготовки курсових та дипломних робіт у педагогічних навчальних закладах ІІІ – ІV рівнів акредитації.

Апробація результатів дослідження здійснювалася автором у теоретичних та науково-практичних конференціях, читаннях, засіданнях кафедри історії педагогіки та порівняльної педагогіки Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди (2000-2003рр.), науково-практич-ній конференції молодих вчених, присвяченій сучасним освітнім технологіям (Харків, 2001р.), Всеукраїнських науково-практичних читаннях студентів і молодих науковців, присвячених спадщині великого вітчизняного педагога К.Д.Ушинського (Одеса, 2003р.), науково-практичній конференції молодих вчених “Методологія сучасних наукових досліджень” (Харків, 2003р.), науково-практичній конференції молодих вчених, присвяченій сучасним освітнім технологіям (Харків, 2003р.), 5-й Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми науки та освіти” (Алушта, 2004р.).

Публікації. Основні результати дослідження викладено у 12 одноосібних публікаціях, загальним обсягом 3,8 др. арк., з них 7 статей у повідних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (534 найменування), 1 додаток, 11 таблиць. Основний текст дисертації представлено на 161 сторінці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження для сучасної історико-педагогічної науки в Україні, визначено його об’єкт, предмет, мету, завдання, висвітлено методологічну основу, методи і джерела дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних висновків, відображено апробацію результатів дослідження.

У першому розділі "Теоретичні питання формування професійно-педагогічної майстерності викладачів у другій половині ХІХ – початку ХХ ст." доведено, що формування професійно-педагогічної майстерності викладачів є актуальною історико-педагогічною проблемою, схарактеризовано погляди педагогів досліджуваного періоду на сутність і складники професійно-педагогічної майстерності, обґрунтовано умови ефективності її формування.

У ході дослідження з'ясовано, що глибокі соціально-економічні зміни в різних сферах життєдіяльності сучасного суспільства зумовлюють докорінні перетворення у сфері освіти, ефективність яких певною мірою залежить і від рівня професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих закладів освіти.

У дисертації, з одного боку, підкреслено, що професійно-педагогічна майстерність як наукова проблема грунтовно досліджується сучасними психологами, філософами, педагогами на теоретичному, експериментально-дослідному рівнях (обґрунтування сутності, складників майстерності, визначення й експериментальна перевірка умов, засобів її формування тощо).

Так, маючи глибокі соціальні й історичні корені, проблема професійно-педагогічної майстерності вчителя, педагога залишалась надзвичайно актуальною. Як відомо, витоки її полягають в ідеях давнього риторичного мистецтва і безпосередній ораторській діяльності таких визначних мислителів, як Сократ, Аристотель, Квінтіліан, Платон, Цицерон та ін.

Подальший розвиток проблема, що досліджується, набула в працях як вітчизняних, так і зарубіжних педагогів, філософів, письменників – Я.А.Коменського, І.Г.Песталоцці, А.В.Дистервега, М.В.Ломоносова, Г.С.Сковороди та ін.

Але обґрунтування сутності, складників професійно-педагогічної майстерності належить освітянам другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Глибоко усвідомлюючи місце вчителя, викладача як безпосередньо в розв'язанні навчально-виховних завдань, так і в розвитку суспільства в цілому педагоги, громадські діячі, письменники: М.І.Пирогов, К.Д.Ушинський, С.І.Миропольський, П.Ф.Каптерєв, С.Ф.Русова, Б.Д.Грінченко, М.І.Демков, С.О.Васильченко, Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко та ін. – висували серйозні вимоги до його підготовки, морально-вольових якостей, серед яких чільне місце посідала професійна педагогічна майстерність.

У ході дослідження встановлено, що професійно-педагогічна майстерність учителя розглядалась як рівень професійно-педагогічної підготовки, що забезпечував творчу діяльність учителя, доцільне, оптимальне використання знань, умінь у конкретній навчально-виховній ситуації (К.Д.Ушинський, С.І.Миропольський, А.П.Медведков, В.В.Голубєв, І.С.Андрієвський); як високе мистецтво здійснення навчально-виховної діяльності (М.І.Демков, М.О.Тростніков); як власна "метода", в якій органічно поєднані ґрунтовні знання та педагогічний талант учителя (П.Ф.Каптерєв, В.В.Сельонкін).

Аналіз педагогічної спадщини К.Д.Ушинського, а саме: "Педагогічна подорож по Швейцарії", "Проект учительської семінарії"; М.І.Демкова "Старі та нові педагоги, їхнє життя, думки і праці"; С.І.Миропольського "Учитель народної школи"; М.О.Корфа "Російська початкова школа" та ін. свідчить, що вони визначили і схарактеризували складники професійно-педагогічної майстерності викладача, а саме його загальну культуру, спеціальну (фахову), психолого-педагогічну, методичну підготовку та педагогічну техніку, що, на їхній погляд, були запорукою успіху учнів у навчанні й вихованні.

У дисертації наведено приклади, що підтверджують високий загальнокультурний рівень професорсько-викладацького складу вищих закладів освіти Слобожанщини, який був важливим складником, підґрунтям їхньої професійно-педагогічної майстерності в досліджуваний період. Наприклад, професор Д.Коченовський (юрист) вивчав пам’ятки мистецтва архітектури й живопису, глибоко знав класичні твори німецьких авторів; професор К.Гатенберг (юрист) був великим знавцем серйозної музики; професор кафедри історії російського права І.Собестианський (юрист) захоплювався французькою літературою і класичною музикою; професор В.Груббе (хірург) знав майже всі європейські мови тощо.

Необхідним складником професійно-педагогічної майстерності викладачів педагоги досліджуваного періоду називали спеціальну, фундаментальну фахову підготовку, виходячи з того, що "хто сам є невігласом, або мало знає з предметів, які він повинен викладати, подібний ... до сліпого" (О.Духнович).

Особливого значення в педагогічній теорії зазначеного періоду надавалося психолого-педагогічній підготовці вчителя. Аргументами на користь оволодіння знаннями з психології, педагогіки й історії педагогіки як наук "центральних", "першочергових", "керівних" були такі: вони збагачують вчителя необхідним запасом наукових знань; забезпечують готовність до практичної діяльності; застерігають від помилок; дисциплінують розум та сприяють духовному зростанню; дають можливість вчителю використовувати прогресивні ідеї минулого; вчать мислити психолого-педагогічними категоріями; допомагають розкривати й аналізувати глибокі та непомітні явища в галузі навчання, виховання; привчають вчителя знаходити насолоду у своїй праці; дозволяють пізнати закони людського генія, осягнути способи впливу людини на людські души; дають можливість оволодіти прийомами й умовами формування та розвитку характеру, виховання моральної і сильної волі тощо; привчають вчителя до постійного спостереження за своїми учнями; стимулюють його творчість; допомагають зрозуміти "внутрішнє життя дитини"; надають впевненості, обґрунтованості діям педагога.

Складником професійно-педагогічної майстерності педагоги досліджуваного періоду називали й методичну підготовку викладача, тобто знання, вміння й навички застосовувати в процесі навчання й виховання "правильні методичні прийоми" (С.І.Миропольський). За їхнім переконанням, відсутність знань методики предмета значною мірою знижує освітньо-виховний вплив навчання на особистість. До основних методичних надбань учителя вони відносили вміння й навички викладання предмета, організації опитування учнів, здійснення контролю досягнутих результатів, "збудження уваги" учнів на заняттях, організації їхньої самостійної роботи, установлення взаємовідносин між учнями й викладачами тощо.

Володіння методикою організації навчально-виховного процесу, за глибоким переконанням педагогів досліджуваного періоду, під силу лише вчителю-майстру своєї справи.

У ході наукового пошуку встановлено, що провідні педагоги В.В.Голубєв, М.І.Пирогов, М.О.Тростніков, С.І.Миропольський, К.Д.Ушинський, М.І.Демков, Б.Д.Грінченко, Х.Д.Алчевська та ін. називали володіння викладачем педагогічною технікою як одним із важливих, необхідних компонентів професійно-педагогічної майстерності, розуміючи його як здатність "тримати себе і впливати на дітей". Ця здатність проявляється, на їхній погляд, в умінні викладати свої думки, збуджувати душевні емоції, перетворювати їх в яскраве полум’я, любов до навчання; володіти своїм настроєм; будувати стосунки з учнями на гуманних засадах. Особлива увага приділялася обов’язковому оволодінню викладачами педагогічною етикою (цінувати свою гідність і турбуватися про її збереження у своїх колег та учнів, підтримувати чесність, відвертість у стосунках з учнями, збереження гідності наставника в очах учня, прагнення до відносин довіри, поваги, співробітництва) – М.І.Пирогов, С.І.Миропольський, К.Д.Ушинський.

У ході дослідження з’ясовано, що професійно-педагогічна майстерність викладачів вищих навчальних закладів Слобожанщини в досліджуваний період була вимогою часу, яка зафіксована в статутах університетів, починаючи з 1804 року. Так, у кожному з них був розділ "Про викладача", де визначалися його професійні обов’язки, завдання викладачів вищої школи ("формування вмінь наукового мислення", "збудження у студентів потягу до науки", "виховання розуму й серця слухачів у належному напрямі" тощо), а також вимоги до вибору методики й методів викладання.

Особливо підкреслювалася необхідність формування у викладачів таких особистих якостей, які складають основу майстерності: "відчування", "криткість", "ласка", "терпіння", "уважність", "вимогливість" тощо.

Аналіз історико-педагогічної літератури, педагогічної спадщини освітян другої половини ХІХ початку ХХ ст. дозволив виявити умови, за яких відбувалось формування професійно-педагогічної майстерності.

По-перше, такою умовою слугувала наявність свободи у здійсненні професійно-педагогічної діяльності. Професійно-педагогічна майстерність, з одного боку, формується, з іншого, – реалізується, якщо: "відсутня значна кількість наглядачів та інспекторів над кожним учителем" (М.І.Пирогов); "громадськість, а не держава здійснює контроль за навчально-виховним процесом" (П.Ф.Каптєрев); "учитель виховав у собі почуття власної гідності" (В.П.Вахтеров) тощо. Але, визнаючи свободу гарантом творчості вчителя, запорукою підвищення професійно-педагогічної майстерності, педагоги попереджували, щоб свобода не ототожнювалася з анархізмом (В.В.Голубєв), щоб за умов свободи "не забувся дух справжніх завдань серйозного навчання" (К.Д.Ушинський).

По-друге, важливою умовою називалася педагогами досліджуваного періоду й обґрунтовувалася в численних статтях, промовах ґрунтовна підготовка викладача як до занять в цілому, так і до кожного уроку окремо. У дисертації розкрито зміст підготовки вчителя, доведено, що показником (чинником) високого рівня професійно-педагогічної майстерності була побудова так званого "ідеального" уроку, в ході якого учні оволодівали міцними знаннями. Поряд з такими вимогами до цього уроку, як цілеспрямованість, цілісність, зв’язок з попередніми й наступними уроками, з життям учнів, врахування й розвиток індивідуальних особливостей, педагоги називали і можливість "ідеального уроку" розвивати "оригінальність учителя", а також сумісно з учнями розробляти його план.

По-третє, формуванню професійно-педагогічної майстерності викладачів сприяло також й оволодіння вітчизняним і зарубіжним педагогічним освітнім досвідом, знайомство з теоретичною спадщиною педагогів минулого та практикою вирішення навчально-виховних проблем.

Отже, усвідомлюючи високу місію викладача в організації навчально-виховного процесу, ставлячи перед ним серйозні вимоги, педагоги досліджуваного періоду обґрунтували необхідність формування професійно-педагогічної майстерності як запоруки їхньої творчої діяльності.

У другому розділі "Досвід формування професійно-педагогічної майстерності викладачів у практиці вищої школи Слобожанщини у другій половині ХІХ – початку ХХ ст." схарактеризовано напрями, засоби формування професійно-педагогічної майстерності викладачів у організації науково-пізнавальної діяльності студентів, здійсненні методичного забезпечення навчального процесу, а також проведенні організаційно-просвітницької роботи.

Вивчення практики вищої школи, аналіз текстів лекцій, спогадів слухачів, колег-викладачів досліджуваного періоду свідчать, що професійно-педагогічна майстерність викладачів формувалась і реалізувалася в навчальному процесі під час читання лекцій, здійснення контролю досягнутих результатів, організації самостійної роботи студентів, а також у процесі підготовки дидактично-методичних матеріалів для середньої та вищої школи, здійснення організаційно-просвітницької діяльності тощо.

Характерними для викладачів вищої школи Слобожанщини, з огляду на досліджувану проблему, були:

· високий рівень лекторського мистецтва, володіння словом (Д.Каченовський, О.Стоянов, П.Тітов, В.Надлер, В.Бузескул, К.Гаттенбергер, І.Ризький, Г.Успенський та ін.), що робило лекцію захоплюючою, цікавою, доступною, образною, збуджуючою розум і допитливість. Наприклад, згідно зі спогадами студентів, "звучало, відгукуючись у серцях, гуманне слово Д.І.Каченовського", "високо обдарований І.П.Сокальський подавав живі художні відтворення економічних і суспільних явищ в їх історичному чергуванні і встановленому устрої", "різнобічно обдарований майстер слова О.М.Стоянов розширював кругозір, проводячи через законодавство древніх і нових народів з їх різноманітними початками права і своєрідними юридичними концепціями", "П.П. Титович з його колючою, образною, влучною мовою, що пробуджувала розум і викликала допитливість", "Л.Є.Владимиров, що демонстрував блискучі з поетичним розмахом виклади, допускав іноді парадокси, але надзвичайно добре підтримував інтерес до предмета і будив слухачів";

· доцільна організація розумової діяльності студентів, активізація їхнього мислення, використання дидактичних засобів розвитку уваги, подолання пасивності слухачів ("короткі диспути", "діалоги", "елементи бесід", "задавання запитань", "елементи історичних екскурсій"), що дозволило їм оволодівати міцними знаннями, ставати безпосередніми учасниками навчального процесу. Наприклад, про творчі пошуки засобів активізації навчання розповідали у своїх спогадах також учні професора О.О.Потебні. За їхнім свідченням, його лекції часто переходили в діалоги. Він запитував, спонукав студентів замислюватися, будив і будив самостійність їхньої думки, користувався їхніми помилками для подальших висновків. Студенти були в нього не пасивними слухачами, а активними співучасниками навчального процесу; вони йшли з аудиторії з новими думками, які продовжувалися й на другій лекції, і вдома, й у вечірній бесіді з товаришами. Аналіз текстів лекцій викладачів вищих закладів освіти засвідчує надзвичайно серйозне ставлення їх до вступних лекцій. Саме в них вони намагалися звертати увагу студентів на значення науки, загальноосвітніх предметів для оволодіння спеціальністю. Лекції, як правило, мали характер роздумів;

· ефективна організація самостійної роботи студентів: рекомендації, консультації, поради студентам з урахуванням специфіки предмета (такого роду допомога студентам здійснювалася не тільки за бажанням професорів, викладачів, студентів, а навіть регламентувалася статутом університету, згідно з яким такі поради-консультації були обов’язковими.) Так, у ході наукового пошуку встановлено, що у практиці вищої школи використовувалися так звані "самостійні читання" з метою оволодіння необхідними знаннями. Саме вони давали можливість зупинитися на будь-якому місці, подумати щодо незрозумілого, вияснити за іншими джерелами, звітувати собі з прочитаного матеріалу, погодити знання з попередніми відомостями і подати все у загальному вигляді, не боячись цим втратити нитку викладання і попасти під вплив ораторського мистецтва лектора тощо. Викладач-майстер мусив чітко вказувати на необхідні посібники й рекомендації, давати поради, як працювати з науково-методичними текстами з урахуванням специфіки предмета;

· здійснення контролю знань, умінь і навичок на засадах гуманності і принциповості із застосуванням різноманітних форм і методів (усні опитування, письмові роботи, дискусії, індивідуальні і колективні творчі роботи). Об'єктивна принциповість, а також вимогливість викладачів високо оцінювались студентами. Відсутність же поваги до слухачів зумовлювала конфлікти в аудиторії, а також відповідну їхню реакцію – подання клопотання на ім'я ректора навчального закладу.

Одним із ефективних засобів формування професійно-педагогічної майстерності викладачів, з одного боку, і напрямів її реалізації, з іншого, була організація науково-дослідної діяльності студентів.

Викладачі-майстри своєї справи відшукували нові форми науково-дослідної діяльності слухачів (семінари, колоквіуми, "репетиції", співбесіди, діалоги, диспути, семінари, екскурсії, експедиції тощо).

Реферати, письмові вправи, твори, доповіді вимагали від студентів серйозної підготовки, додаткової роботи з літературою, розумової напруги. Професорсько-викладацький склад, як свідчить проведене дослідження, дотримувався такої точки зору: вищі навчальні заклади не тільки мають давати певну суму знань для оволодіння конкретною спеціальністю, а й формувати у випускників потяг до науки, науково-дослідної діяльності, що було пріоритетним у роботі вищої школи.

З цією метою викладачі прагнули активізувати науково-пізнавальну діяльність студентів, розвивати в них інтелектуальне мислення, забезпечувати умови для вільного викладу думок, сприяти зростанню наукового знання, стимулювати самостійний науковий пошук, навчати студентів працювати в допоміжних лабораторіях, кабінетах, установах.

Професійно-педагогічна майстерність викладачів знаходила прояв і в проведенні екскурсій, які здійснювалися спершу (початок ХІХ ст.) за ініціативою окремих викладачів і студентів за їхні власні кошти, а починаючи з кінця 90-х років – набули статусу систематичних форм навчальних занять.

Організація екскурсій, забезпечення змістовності, різноманітність їх видів також вимагали від викладачів відповідної підготовки, майстерності. Так, згідно з даними М.С.Тихоновича, зафіксованими в статті “Завдання природничо-історичних екскурсій та постановка їх в Харківському університеті”, можна свідчити, що в досліджуваний період екскурсії були переважно двох типів:

а) спеціальні, які фінансувались факультетами і мали на меті ознайомлення студентів з основними фактами та методиками дослідження будь-якого предмета, явища;

б) загальноосвітні (або географічні), що, за твердженням М.С.Тихоновича, потребували найбільшого розвитку і стимулювання, заохочення з боку університетів. Така думка підкреслювалася тезою, що ніяка інша екскурсія не здатна дати більш-менш “завершену природонаукову” освіту студенту, поєднати в одне ціле безліч не пов’язаних між собою явищ, процесів, розширюючи кругозір.

Цю точку зору, як показало проведене дослідження, поділяла більшість викладачів, про що свідчить ретельна підготовка їх і студентів до проведення екскурсії. Так, в екскурсійну групу, як правило, включалися геологи, топографи, зоологи, ботаніки, етнографи, археологи. У кінці екскурсійного дня всі учасники збиралися разом й обмінювалися враженнями. Керівник і студенти робили висновки про екскурсію, які в подальшому використовувалися в доповідях на засіданнях студентського географічного гуртка, що діяв у Харківському університеті під керівництвом професора О.М. Краснова.

Отже, з одного боку, в ході екскурсії реалізувалися функції навчання (освітня, виховна, розвивальна), що позитивно позначалось на рівні підготовки студентів, з іншого, – проведення екскурсії зумовлювало підвищення професійності, майстерності викладачів вищих навчальних закладів.

Професійно-педагогічна майстерність викладача формувалась у процесі здійснення методичного забезпечення навчального процесу в закладах освіти різного типу. Так, розробки навчальних програм, підготовка посібників, методичних рекомендацій, курсів вимагали від авторів знань предмета, його специфіки, методики його викладання, вікових особливостей тих, хто навчається, тощо. Ученими, викладачами-майстрами досліджуваного періоду розроблялися як загальнопедагогічні, так і питання суто методичного характеру, наприклад: якість посібників та підручників з різних предметів, рекомендації щодо роботи з ними; методика викладання класичних мов; методика оволодіння рідною мовою; розвиток творчої думки у процесі навчання, зокрема викладання мови; вимоги до вчителів, викладачів різних предметів; активізація інтересу в учнівської молоді до навчання, зокрема до конкретних предметів; застосування на уроках різноманітних методів навчально-пізнавальної діяльності; методичне забезпечення історії, математики та інших предметів; значення історії для розумового й морального виховання молоді; аналіз і характеристика підручників, посібників з історії; методи вивчення історії; формування мовленнєвої культури школярів у процесі вивчення літератури, історії, філософії; організація класного й позакласного читання з метою розвитку творчості школярів тощо.

Аналіз історико-педагогічної мемуарної літератури, архівних документів свідчить, що одним із засобів формування професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих закладів освіти був також приклад інших викладачів, професорів. Наприклад, на формування педагогічних здібностей студента Київського політехнічного інституту О.Янати – пізніше видатного вченого, автора фундаментальних праць з ботаніки, зоології, охорони природи, професора, як відомо, вплинув професор Є.П.Вотчал, творча особистість, кваліфікований викладач-майстер.

Завдяки високій професійно-педагогічній майстерності викладачів у використанні навчально-допоміжних “закладів”, кабінетів, у студентів формувалися як практичні, так і інтелектуальні вміння та навички: постановка мети і визначення завдань, формулювання гіпотези дослідження, вміння робити висновки за отриманими результатами практично-дослідної роботи й суто теоретичного аналізу проблем; уміння самоорганізовуватися під час дослідницької діяльності; планування науково-дослідної роботи; уміння самоаналізу і самоконтролю; уміння регулювати свої дії в процесі роботи; уміння працювати з літературою, проводити експерименти, спостереження фактів та явищ, відбір і обробку даних; уміння запроваджувати отримані результати в практичну діяльність.

Саме професійно-педагогічна майстерність викладачів була запорукою забезпечення співдружності студентів у навчально-дослідній роботі, толерантності, колективного обговорення проблем, організації взаємодопомоги тощо.

Навчання у вищих закладах освіти мало на меті формування кваліфікованого спеціаліста. Педагоги-майстри своєї справи вважали за доцільне сформувати у студентів позитивне ставлення і до наукової роботи, до науки.

Підкреслимо, що цілеспрямована методична допомога викладачів вищих закладів освіти вчителям шкіл була доброю ознакою досліджуваного періоду. Цьому сприяла участь професорів-викладачів вищих навчальних закладів у роботі видавничого комітету Харківського товариства грамотності.

Необхідність видання дешевих книг для народу Харківське товариство грамотності усвідомлювало з перших днів свого існування, розуміючи, що книга є досить важливим засобом позашкільної освіти. Члени видавничого комітету, який було засновано 31 березня 1891 р., у своїх публічних виступах неодноразово критикували цензурні утиски щодо української мови, наголошуючи, що “рідна мова завжди і в усіх була могутньою зброєю для розповсюдження освіти серед народу, кращим провідником знань, кращим засобом для збудження до нього інтересу”.

Завдяки зусиллям харківської інтелігенції у 1902 р. місцевий уряд дозволив відкрити у видавничому комітеті Харківського товариства грамотності спеціальну “Малоросійську комісію” для розгляду рукописів українською мовою. Створена комісія, плануючи видання україномовних рукописів, мала керуватися спеціальними правилами, нюанси яких були маловідомі як авторам, так і редакторам та книговидавцям. До того ж, на публікацію видань Харківського товариства грамотності, що мали надсилатися до народних навчальних закладів та позашкільних установ, слід було одержати дозвіл ще й від особливого відділу вченого комітету Міністерства народної освіти. Видавничим комітетом Харківського товариства грамотності були опубліковані твори О.Коцюбинського, вибрані вірші з Шевченкового “Кобзаря”, цикл оповідань Г. Квітки-Основ’яненка та інші, що розійшлися багатотисячними тиражами. Наприкінці ХІХ – на початку XX ст. це стало дійсно значним внеском у справу народної освіти Слобідського краю й українського національного відродження взагалі.

Аналіз діяльності Харківського товариства грамотності дозволив установити, що вчені, викладачі вищих навчальних закдадів Слобожанщини кінця XIX – початку XX ст. брали активну участь у підготовці “Народной энциклопедии научных и прикладных знаний”, видання якої здійснювалось з метою висвітлення позитивного впливу науки на "саме життя людини, її побут і звичаї". "Народная энциклопедия" становила собою колективну працю значної кількості авторів й охоплювала весь цикл наукових і прикладних знань. Вона була першою спробою зробити доступними знання в простій та одночасно доступній формі широким верствам населення.

Викладачі історико-філологічного факультету Харківського університету – члени видавничого комітету – були тісно пов'язані з діяльністю шкіл та бібліотек-читалень, що існували в Харківському товаристві грамотності. Зокрема М.Ф.Сумцовим були підготовлені брошури для народних читань про зміцнення ярів, шкідливі народні звичаї. Для дитячого читання вченим були розроблені збірники віршів В.А.Жуковського, О.С.Пушкіна, Я.П.Полянського. Наприклад, як член комісії з організації народних читань, О.В.Вєтухов займався підбором нових книг, корисних для народу. А.С.Лебедєв брав участь у роботі гуртка вчительок недільної школи, допомагаючи у складанні необхідних підручників. О.Я.Єфименко, співпрацюючи з Шкільним комітетом товариства, неодноразово порушувала питання про забезпечення шкіл українськими навчальними посібниками. Вона звернулася до південноросійської інтелігенції із закликом відновити “місцеві видання власне педагогічного характеру, тобто азбуки і місцеві читальники”, подібно до тих, які видавав перший український суспільно-літературний орган “Основа” (1861-1862 рр.).

У дисертації доводиться, що характерним у діяльності викладачів Слобожанщини було формування і реалізація їхньої професійно-педагогічної майстерності, а саме: компетентності, організаторських здібностей, громадської позиції у громадсько-просвітницькій діяльності (заснування й забезпечення функціонування бібліотек, організації музеїв для школярів і студентів, публічних читань для населення, організація й участь у роботі численних товариств тощо).

У ході дослідження виявлено і схарактеризовано, що найбільш доцільними шляхами реалізації актуальних ідей минулого в сучасній практиці вищої школи є: проведення конкурсів педагогічної майстерності, залучення студентів до участі в різноманітних виховних заходах; запровадження в навчальному процесі тематичних спецсемінарів, спецкурсів, розробка науково-педагогічних проблем з даної тематики тощо.

У ході проведеного дослідження отримано такі висновки:

1. Формування професійно-педагогічної майстерності викладача вищої школи є актуальною історико-педагогічною проблемою, інтенсивна розробка якої почалася з другої половини ХІХ ст. вітчизняними педагогами, письменниками, громадськими діячами.

2. Визнаючи місію викладача головною в організації навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи студентів, педагоги досліджуваного періоду розглядали професійно-педагогічну майстерність як найвищий рівень педагогічної діяльності, як рівень творчої особистості, що забезпечує виконання професійно-педагогічної діяльності на високому рівні, на рефлексійній основі.

Загальна ерудиція викладачів, їхня професійна компетентність, морально-вольові якості, педагогічна техніка, за переконанням педагогів, виступали умовами, гарантами формування громадсько-професійної позиції, здатності самовдосконалюватися, пошуку ефективних засобів і форм отримання результату, адекватних меті та завданням навчання й виховання особистості.

Установлено, що для педагогів вищої школи – майстрів був притаманний високий рівень риторичної культури, показниками якої були:

· емоційність викладу, що досягалось завдяки використанню спеціальних художніх прийомів, виразних засобів мови, прислів’їв, приказок, фразеологічних і крилатих виразів, повторів, прямої і непрямої мови, аналогій і т.д.;

· доступність, зрозумілість викладу головних навчальних понять. Лектори-майстри намагались викладати, насамперед, рідною мовою, уникали великої кількості іншомовних слів, незрозумілих виразів;

· науковість викладу, яка досягалась відповідною підготовкою, ерудицією педагогів, обізнаністю з новими науковими відкриттями;

· різноманітні види організації розумової діяльності студентів, активізації їхнього мислення (використання під час лекцій “коротких диспутів”, “діалогів”, “елементів бесіди” тощо).

3. Установлено, що професійно-педагогічна майстерність викладачів вищих навчальних закладів Слобожанщини формувалася за умови наявності свободи педагогічної діяльності; загальноосвітньої, фундаментальної, психолого-педагогічної підготовки викладачів; оволодіння ними зарубіжним і вітчизняним досвідом організації навчально-пізнавальної діяльності, що забезпечувало продуктивність, діалогічність, оптимальність, творчість у виконанні мети, завдань формування спеціаліста високого ґатунку.

4. Узагальнено досвід формування і реалізації майстерності викладачів вищих закладів освіти Слобожанщини в різних видах професійно-педагогічної діяльності: навчальній, науково-дослідній, просвітницькій тощо.

Доведено, що пошуки викладачами нових форм організації навчально-пізнавальної діяльності студентів на основі принципів науковості, гуманізму; прийомів активізації уваги, формування наукового світогляду, критичного мислення, потягу до науки; методичного забезпечення процесу пізнання; шляхів і засобів просвітництва населення як чинників їхньої професійно-педагогічної майстерності та ін. спричинено конкретно-історичними умовами, освітньо-педагогічними тенденціями досліджуваного періоду, активною громадсько-просвітницькою позицією професорсько-викладацького складу.

5. Актуалізовано набутий досвід з формування професійно-педагогічної майстерності викладачів вищих закладів освіти Слобожанщини в сучасних умовах, визначено шляхи його реалізації у практиці вищої школи.

Дослідження не висвітлює всіх аспектів проблеми. Подальшого поглибленого вивчення потребують такі проблеми, як досвід формування професійно-педагогічної майстерності вчителів різних типів навчальних закладів, вивчення педагогічної та методичної спадщини професорів Харківського, Київського, Новоросійського, Львівського університетів та внеску видатних просвітників конкретно-історичних періодів у теорію і практику формування професійно-педагогічної майстерності.

Основні положення дисертації висвітлено в публікаціях:

1. Микитюк В.О. Взаємозв’язок професійно-педагогічної майстерності викладачів і навчально-пізнавальної діяльності студентів: (історико-педагогічний аспект)// Засоби навчальної та науково-дослідної роботи: Зб. наук. пр., Вип. 19. – Х.: ХДПУ, 2004. – С. 24-27

2. Микитюк В.О. Внесок О.Я.Єфименко в розвиток жіночої освіти на Слобожанщині// Х.: ХНУ, 2004. – С. 221

3. Микитюк В.О. Педагогічна майстерність викладача в підготовці студентів-юристів// Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки: Зб. наук. пр., ЗОІППО. – Київ-Запоріжжя, 2002. - № 25 – С. 85-88

4. Микитюк В.О. Педагогічна теорія – запорука оволодіння педагогічною майстерністю викладачами вищих навчальних закладів// Матеріали науково-практичної конференції молодих вчених за 2002 рік Х.: “ОВС”, 2003. – С. 40-41

5. Микитюк В.О. Педагогічна техніка, як складова професійної майстерності викладачів правових дисциплін// Теорія та методика навчання та виховання: Зб. наук. пр., ХДПУ. – Х.: “ОВС”. - 2002 - № 9 - С.48-51

6. Микитюк В.О. Педагогічні умови підготовки вчителя-юриста// Матеріали науково-практичної конференції молодих вчених за 2001 рік, - Х.: “ОВС”. – 2001. - С.135-138

7. Микитюк В.О. Правова культура педагога// Науково-практична конференція молодих вчених “Методологія сучасних наукових досліджень”. Тези. - Х.: “ОВС”, 2003, С.46

8. Микитюк В.О. Проблема вчителя в офіційних документах кінця ХVІІІ століття// Педагогіка та психологія: Зб. наук. пр. ХДПУ. - Х.: “ОВС”, 2002. - №21 – С.52-59

9. Микитюк В.О. Проблема майстерності викладача у педагогічній теорії другої половини ХІХ століття// Педагогіка та психологія: Зб. наук. пр. ХДПУ – Х.: ТОВ ”ЕДЕМА”, 2003р. - № 18, Ч. 2, . – С.100-105

10. Микитюк В.О. Розвиток поглядів К.Д. Ушинського на педагогіку як науку і мистецтво// Всеукраїнські науково-практичні читання студентів і молодих науковців, присвячені спадщині великого вітчизняного педагога К.Д. Ушинського. Одеса, ПДПУ ім. К.Д.Ушинського, 2003. – С.208-210

11. Микитюк В.О. Роль правової культури особистості в