ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ ім. Г.С.КОСТЮКА

АПН України

НАЗАРУК ОКСАНА МИКОЛАЇВНА

УДК 159.922.6 (048)

ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗУМІННЯ

ОСОБИСТОГО ДОСВІДУ

19.00.07 – педагогічна та вікова психологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата психологічних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті психології ім. Г.С. Костюка АПН України,

лабораторія когнітивної психології.

Науковий керівник: доктор психологічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України

ЧЕПЕЛЄВА Наталія Василівна,

Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України,

заступник директора

Офіційні опоненти: доктор психологічних наук, професор

СЕМИЧЕНКО Валентина Анатоліївна,

Центральний інститут післядипломної педагогічної

освіти АПН України, проректор з наукової роботи

кандидат психологічних наук

ЛИТОВЧЕНКО Ніна Федорівна,

Ніжинський педагогічний університет ім. М. Гоголя,

доцент кафедри практичної психології

Провідна установа Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України, кафедра психології, м. Київ

Захист відбудеться “24” лютого 2004 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .453.02 в Інституті психології ім. Г.С. Костюка АПН України за адресою: 01033, м. Київ, вул. Паньківська, 2.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України (01033, м. Київ, вул. Паньківська, 2).

Автореферат розісланий 23 січня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Андрієвська В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Завдання формування дитини як гармонійної особистості, активного суб’єкта своєї життєдіяльності зумовлює необхідність розкриття факторів і механізмів соціалізації індивіда. В цьому плані визначення особливостей світосприйняття дитини, її ставлення до дійсності, емоційно-ціннісного наповнення простору її існування має дуже велике значення, оскільки саме це найбільш впливає на формування суб’єктності людини. Отже, актуальність дослідження зумовлена необхідністю вивчення процесу засвоєння дітьми свого особистого досвіду.

Аналіз літератури свідчить про те, що розвиток повноцінної особистості пов’язаний з рівнем її соціальної адаптації. Врахування психологічних закономірностей процесу соціалізації сприятиме оптимізації навчально-виховного процесу, встановленню позитивної взаємодії дитини з педагогами, здійсненню індивідуального підходу до неї. Прогнозування процесу розвитку та становлення дитини як особистості, сприймання дитиною себе в соціальному оточенні (в колі сім’ї, однолітків, у шкільному колективі), вироблення позиції суб’єкта передбачає аналіз її ставлення до подій свого життя. Визначення ступеня усвідомлення дитиною свого особистого досвіду та особливостей її ставлення до подій, що відбулися в її житті, доцільно здійснювати через аналіз їхніх саморозповідей із застосуванням методу наративу. Наратив – це розповідь суб’єкта (в письмовій або усній формі) про найважливіші події із власного життя на певному відрізку часу, які відтворюють світосприймання та ставлення людини до дійсності.

“Наративізація свідомості” (Н.В. Чепелєва) дозволяє оформити досвід особистості в оповідний модус (В.В. Андрієвська, І. Брокмейер, І.П. Ільїн, Р. Харре) та продуктивно зі своїм досвідом взаємодіяти (Є.С Калмикова, І.А. Романова, І.Г. Чеснова). “Семіотизація” особистого досвіду (О.О. Зарецька, Є.С. Калмикова, Дж. Комбс, Е. Мергентайлер, Д. Фрідман), допомагає актуалізувати в смисли враження, переживання (Л.І. Божович, Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн), які можуть ставати подіями (Н.А. Логінова, Т.М. Титаренко).

Існують дослідження різних аспектів засвоєння особистого досвіду тільки дітьми дошкільного віку (А.Е. Лагутіна) та дорослими людьми (О.М. Лактіонов). Експериментальне вивчення розуміння особистого досвіду дітьми молодшого шкільного та підліткового віку не проводилось, хоча саме на цих вікових стадіях відбувається поступове “накопичування” змін (Ю.Л. Трофімов), з’являються стійкі новоутворення (Л.С. Виготський), що фіксуються в структурі особистості та впливають на життя в цілому.

Таким чином, тема дисертаційного дослідження “Вікові особливості розуміння особистого досвіду” зумовлена як соціальною, так і науковою значущістю проблеми. Вивчення закономірностей цього процесу має не тільки теоретичне, але й практичне значення, оскільки може бути використане для створення тих чи інших виховних та діагностичних технологій.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складовою теми лабораторії когнітивної психології Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України “Теоретико-методологічні проблеми психологічної герменевтики” (№ держреєстрації 0199U002647, 1999 р.), затверджена на засіданні Вченої ради Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України (протокол № від 31.01.2000 р.) та Радою з координації наукових досліджень в галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № від 29.01.2002 р.)

Об'єкт дослідження – процес розуміння особистого досвіду.

Предмет дослідження – особливості розуміння особистого досвіду в молодшому шкільному, підлітковому та юнацькому віці.

Мета дослідження – визначити вплив вікових особливостей на розуміння дітьми особистого досвіду та його представлення у тексті-наративі.

У своєму дослідженні ми виходили з припущення про те, що на різних вікових етапах наративи, в яких відображений результат розуміння особистого досвіду, мають свою особливу будову та змістові характеристики, що відбивають особистісні якості дитини, її стосунки з оточуючими, ступінь її соціальної адаптації в цілому.

Для досягнення поставленої мети дослідження та перевірки гіпотези було поставлено такі завдання:

1) На основі теоретичного аналізу проблеми з’ясувати особливості фіксування особистого досвіду у свідомості людини та його екстеріоризації у формі наративу.

2) Розробити процедуру аналізу тексту наративу, в якому відображено особливості розуміння досвіду дитиною.

3) Визначити вікові відмінності розуміння особистого досвіду дітьми різного віку.

4) Розробити принципи діагностики здатності дітей, підлітків та юнаків до інтеграції свого особистого досвіду, що ґрунтуватиметься на використанні методу наративу.

Методологічною та теоретичною основою дослідження є: теоретико-методологічні положення психології про розвиток особистості у процесі життєдіяльності, які ґрунтуються на принципі єдності свідомості і діяльності (Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, С.Д. Максименко, С.Л. Рубінштейн); культурно-історична концепція розвитку особистості, викладена у працях М.Й. Боришевського, Л.С. Виготського, В.В. Давидова, С.Д. Максименка, В.А. Семиченко; психологічна теорія розуміння (В.В.Знаков, Г.С. Костюк, А.Б. Коваленко, Н.Ф. Литовченко, В.О. Моляко, Н.В. Чепелєва та ін.).

У ході розв’язання поставлених завдань було використано теоретичні й експериментальні методи дослідження: експеримент включав пілотажний та констатуючий етапи із застосуванням методу аналізу текстів-наративів (їхнього змісту та форми) та ступеня розуміння свого досвіду (експериментальна бесіда), а також діагностичних методів, спрямованих на вивчення особистості: тест “Багатофакторний особистісний опитувальник” Р. Кетела і Р. Коана, методика “Саморегуляція” Р.В. Овчарової, шкала тривожності Г.М. Прихожан; тест шкільної тривожності Н.Ю. Максимової та К.Л. Мілютиної, “Малюнок сім’ї”, призначений для з’ясування особливостей соціальної ситуації розвитку дитини, метод експертних оцінок, аналіз документації; методи статистичної обробки одержаних експериментальних даних.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що:

- вперше здійснено вивчення вікових особливостей процесу розуміння особистого досвіду, представленого у формі наративу;

- дістала подальший розвиток теорія інтеріоризації особистого досвіду як механізму формування особистості;

- уточнено і поглиблено ідеї про наративізацію свідомості, тобто представлення особистого досвіду у вигляді цілісної розповіді;

- розкрито, що процес розуміння дітьми свого особистого досвіду залежить не тільки від вікового показника, а й від ступеня соціальної адаптації;

- експериментально доведено зв’язок здатності дитини до інтеграції особистого досвіду із ступенем її адаптованості.

Теоретичне значення дослідження полягає у визначенні впливу вікових особливостей на ступінь інтегрованості особистого досвіду; встановленні зв’язку між ступенем адаптованості дитини та її здатністю аналізувати події свого життя і робити висновки. Доведено, що метод наративу, тобто представлення особистого досвіду у вигляді цілісної розповіді, може бути використаний як інструмент визначення успішності процесу соціальної адаптації.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що розроблений метод застосування наративу для виявлення ступеня адаптованості дитини (відповідно до її здатності інтегрувати свій особистий досвід) було використано для дослідження успішності процесу соціалізації дітей, підлітків та юнаків. Зокрема, запропонована нами процедура обстеження дітей застосовувалась у психодіагностичній діяльності практичних психологів навчальних закладів.

Результати дисертаційного дослідження були також впроваджені у практику психолого-педагогічної роботи викладачами кафедри психології Київського національного лінгвістичного університету зі студентами спеціальності 7.040.101. “Психологія” та викладачами кафедри менеджменту і маркетингу Державної академії житлово-комунального господарства зі студентами спеціальності 6.050200 “Менеджмент організацій”; використані методистами відділу виховної роботи Науково-методичного центру середньої освіти з метою розробки методичних рекомендацій, концепцій виховання підростаючого покоління, програм для психодіагностичної та психокорекційної діяльності шкільних психологів.

Вірогідність і надійність результатів дослідження та сформульованих висновків забезпечується методологічною обґрунтованістю теоретичних положень, а також комплексним (аналітичним, пілотажним, експериментальним) дослідженням проблеми; використанням методів, адекватних об’єкту, предмету, меті та завданням дослідження, а також віковим особливостям контингенту досліджуваних; репрезентативністю вибірки учасників дослідження; коректним застосуванням методів математичного оброблення та оцінки експериментальних даних.

Апробація результатів дослідження. Теоретичні підходи та експериментальні результати доповідались і обговорювались на засіданнях лабораторії когнітивної психології Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. Результати дослідження були представлені на наукових та науково-практичних конференціях: “Дитина в сучасному суспільстві” (Одеса, жовтень, 2000 р.), “Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень” (Київ, вересень, 2001 р.), “Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології” (Київ, грудень, 2001 р.), “Єдність навчання та виховання майбутнього фахівця в організації педагогічного процесу” (Одеса, травень, 2002 р.), “Психологічна наука в медичній та соціальній практиці” (Київ, травень, 2002 р.), “Проблеми девіантної поведінки: історія, теорія, практика”(Київ, листопад, 2002 р.), VІ Костюківських читаннях “Психологія у ХХІ столітті: перспективи розвитку” (Київ, січень, 2003 р.); на науковому семінарі “Життєвий досвід як простір життєвого вибору” (Київ, березень, 2002 р.).

Зміст та результати дослідження відображено в 11 наукових публікаціях (з них 4 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України).

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, який включає 182 найменування робіт вітчизняних та зарубіжних авторів, додатків. Основний зміст роботи викладено на 188 сторінках та ілюстровано 17 таблицями і 11 рисунками.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми і загальні напрями дослідження, визначено його об’єкт та предмет, сформульовано мету, гіпотезу та завдання, дається коротка характеристика використаних у роботі методів. Викладено наукову новизну, теоретичну і практичну важливість роботи, наводяться дані про апробацію результатів, впровадження їх у практику та структуру дисертації.

У першому розділі – “Місце і роль особистого досвіду в житті людини” – здійснено аналіз теоретичного та експериментального матеріалу вітчизняних і зарубіжних науковців з проблеми набуття особистістю досвіду та його впливу на її життєдіяльність у цілому.

Вихідною теоретичною основою роботи стало положення Н.В. Чепелєвої про наративізацію свідомості, зокрема, досвіду особистості, тобто здатності людини описати себе та свій життєвий досвід у вигляді цілісної розповіді. Розуміння власного досвіду і себе в ньому є центральним моментом у розвитку особистості (Г.С. Костюк). За основну одиницю змістового аналізу особистого досвіду бралося поняття “подія” (К.О. Абульханова-Славська, Б.Г. Ананьєв, Л.І. Анциферова, Л.І Воробйова, О.О. Кронік, Н.А. Логінова, Т.В. Снєгірьова, С.Л. Рубінштейн та ін.), яке в концентрованій та цілісній формі містить основні характеристики свідомості.

У ході аналізу встановлено, що особистий досвід людини відображається в наративній саморозповіді, в якій символічно поєднані явища об’єктивної дійсності та смисли суб’єктивного буття людини. Наратив дає можливість наблизитись до особистості та різних аспектів її досвіду і виявити, які ж моменти життя стають подіями і в майбутньому будуть складовими його структури.

Феномен наративу досліджують представники різних галузей гуманітарних наук. Лінгвістика і психолінгвістика з різних позицій вивчають функціонування наративу; наративна психотерапія використовує наратив як метафору, що дає змогу працювати з історіями життя людей, надавати їм значимого і завершеного характеру (Д. Фрідман, Дж. Комбс).

Деякі автори (М.Л. Крослі, Дж. Комбс, Д. Фрідман) намагались поєднати наративи та особистісні утворення, зокрема, вказували на вплив наративів на формування Я-концепції. Я-концепція розглядається як наративна конфігурація, завдяки їй різні життєві події та епізоди структуруються в одне ціле. Однак реальний психологічний механізм, що забезпечує поєднання різних елементів людського існування в одне ціле, ще не визначено.

Наратив, за твердженням Є.С. Калмикової та Е. Мергентайлер, містить більш особистісно значущу інформацію, ніж інші типи дискурсу (Є.С. Калмикова, Е. Мергентайлер), і дозволяє людині продуктивно, завдяки саморозповіді, взаємодіяти із своїм досвідом (І.А. Романова). Таким чином, можна говорити про існування оповідного модусу людського життя як специфічної для людської свідомості моделі оформлення життєвого досвіду (І.П. Ільїн).

Використання наративу як методу дослідження особистості зумовлює необхідність визначення критеріїв та ознак, за якими можна було б диференціювати оповідання людей про події за ступенем інтегрованості їх в особистий досвід. У лінгвістичних дослідженнях класичним вважається визначення усного наративу, запропоноване В. Лабовим та Ж. Валецьки. Дослідники вважають наратив одним із засобів репрезентації минулого досвіду у послідовно упорядкованих реченнях, в яких зберігається часова послідовність подій. Необхідними лінгвістичними ознаками наративу виступають наявність підрядних речень, відповідних часовій послідовності подій, і оповідь у минулому часі. Необхідні також наявність певних структурних компонентів, а саме:
а) орієнтуючого розділу – вказівки на час, місце, дії, персонажів; б) проблеми або конфлікту – виникнення перепон; в) оцінки – вияву авторського ставлення до описуваних подій; г) розв’язання конфлікту – подолання перепон; д) коди – завершення оповідання та повернення в “тут-і-тепер” (Є.С. Калмикова, Е. Мергентайлер, І.Г. Чеснова).

У. Квастхоф пропонує замінити компонент конфлікту та розв’язання на компонент несподіванки, коли порушується перебіг подій і очікують незапланованих дій та певних рішень від суб’єкта. Вчений також розрізняє наративи, в яких сам суб’єкт виступає діячем – активним учасником подій (дійовою особою) та пасивним учасником (спостерігачем).

Деякі автори пропонують розрізняти наратив в вузькому та широкому сенсі: 1) оповідання взагалі як процес породження історій, розповідей, опису та т.п.;
2) наратив як конкретна, чітко окреслена форма оповідання, поряд з іншими формами – “звітом”, “описом”, “зображенням” – спрямована на те, щоб захопити слухача емоційно, зробити співчутливим спостерігачем або “співучасником” подій (Є.С. Калмикова, Е. Мергентайлер). О. Людвіг ознакою наративу у вузькому розумінні пропонує вважати наявність конфлікту (ускладнення) та його розв’язання, крім того, слухач немовби бере участь у цих подіях. Розповідач, в свою чергу, пропонує слухачеві “звіт”, складений таким чином, щоб надати інформацію, необхідну для оцінки або розв’язання певного питання (П.М. Відеман). І. Брокмейер та Р. Харре вважають, що для існування наративу як такого необхідно дотримуватись таких умов: наявність дійових осіб і сюжет, який еволюціонує в часі.

Інший підхід, де у центрі уваги – афективно-оцінювальне ставлення оповідача до повідомлення, зустрічаємо в працях Дж. Герхарда та Ч. Стінсона. Їхні погляди ґрунтуються на концепції Л. Полані, згідно з якою будь-яка розповідь унікальна тому, що її автор у процесі оповіді неминуче презентує певний погляд на світ, пропонуючи слухачеві приймати та поділяти його. Дж. Герхард та Ч. Стінсон застосовують поняття “пояснення”, яке є лінгвістичним засобом і використовується для оцінки будь-якої дії; воно повинно пояснити поведінку або дію певного персонажу за умов, коли події розвиваються небажаним чином. Виходить, що “пояснення” повинно виявити, яке значення має для суб’єкта певна дія, поведінка або ситуація. Відповідно, маркерами наратива в тексті виступають: а) “резюме”, яке випереджає виклад наративу; б) “кода”, що “повертає” слухача у сьогодення;
в) пряма мова дійових осіб наративу (Є.С. Калмикова, Е. Мергентайлер).

Існують певні ознаки, своєрідні маркери наративу, за якими можна встановити його “якість” та розподілити наративи на групи за рівнем інтегрованості особистого досвіду їхніх авторів. Маркери наративу відображають ступінь інтегрованості особистого досвіду суб’єкта, зокрема, наявність висновків, емоційної оцінки подій, а також суб’єктної позиції автора наративу. Наявність зазначених ознак наративу свідчить про високий рівень інтегрованості особистого досвіду у людини.

Свідома активна вибірковість переживань і вчинків свідчить про ступінь інтеграції досвіду людини, а отже, і про розуміння нею свого особистого досвіду. На думку дослідників (В.А. Авєрін, Л.С. Виготський, Н.В. Чепелєва), ступінь розуміння свого особистого досвіду, можливо, залежить від віку та особистісних особливостей дитини. Дослідники зазначають, що розвиток дитини та її здатність до інтеграції особистого досвіду зумовлені рівнем її когнітивної та емоційної сфери, а також і віковими чинниками. Разом з цим події та їх характер визначаються тим рівнем розуміння, якого надає їм сам суб’єкт. Якщо осмислення реальності скеровується впливом неефективних психологічних захисних механізмів, то воно може спричинити емоційні порушення та неадаптивні форми поведінки.

Таким чином, теоретичний аналіз досліджуваної проблеми дозволяє дійти висновку, що розповідь дітей про події свого життя та висловлення свого ставлення до них, що зафіксовано у вигляді тексту-наративу, можуть надати багато діагностичної інформації про дитину. Наратив містить інформацію про ступінь розуміння дитиною свого особистого досвіду, а отже, дає можливість дізнатись про особливості перебігу процесу соціалізації дитини.

У другому розділі – “Експериментальне визначення ступеня розуміння дітьми свого особистого досвіду” – викладено процедуру дослідження, випрацьовано методичний інструментарій, описано контингент досліджуваних, наведені результати кількісного та якісного аналізу експериментальних даних.

Дослідження складалося з п’яти етапів. На першому етапі констатуючого експерименту було здійснене дослідження особистого досвіду за методом наративу. Сутність цього методу полягала в тому, що в письмовій формі діти фіксували значні для них події. Другий етап дослідження був присвячений вивченню особистісних характеристик учнів. Метою цього етапу було визначення ступеня зв’язку особистісних особливостей дітей із якістю наративу. Третій етап експериментального дослідження був присвячений виявленню відмінностей наративу за своїми змістовими характеристиками у дітей двох груп: соціально неадаптованих та адаптованих. Четвертий етап експериментального дослідження проводився з метою визначення здатності дитини до інтеграції власного досвіду (та особливостей його розуміння) відповідно до ступеня її адаптивності. На п’ятому етапі дослідження було апробовано застосування наративу як проективної методики визначення ступеня соціальної адаптованості особистості. Методика була сконструйована з урахуванням всіх вимог до об’єктивності тестів: надійність; валідність; дискримінативність; використання шкал; наявність нормативних даних. Розроблено спосіб оцінки наративів, однаковий для дитячих наративів та наративів дорослих, але з відповідними нормативами для окремої вікової групи, з використанням математичного способу переведення “сирих” балів в стени.

У експериментальному дослідженні, на всіх його етапах, брали участь 309 дітей других, п’ятих, сьомих та дев’ятих класів середніх шкіл № , № , № , № м. Києва, середній вік яких складав 8,5 ± 0,5 років, 10 ± 0,5 років, 12 ± 0,5 років, 15 ± 0,5 років. Було обрано саме ці вікові періоди життя людини, бо, за концепцією Л.С. Виготського про стадійний розвиток особистості (стабільні та кризові стадії), в проміжках між цими періодами відбувається “накопичування” змін, з’являються стійкі новоутворення, що фіксуються в структурі особистості. На другому етапі методом випадкових чисел було вибрано 200 учнів других, п’ятих, сьомих та дев’ятих класів порівну. На третьому етапі експериментального дослідження участь брали 104 молодші школярі та підлітки, в рівних пропорціях по зазначених вікових групах. На четвертому етапі експерименту участь брали 78 досліджуваних молодшого шкільного та підліткового віку. Зазначимо, що учасників четвертого етапу дослідження було обрано для поглибленого вивчення особливостей розуміння значних подій власного життя та здатності ці значні події інтегрувати до структури особистого досвіду відповідно до ступеня адаптивності (за допомогою методу експертних оцінок).

Аналіз дитячих наративів свідчить про різну якість сприймання та відтворення, а значить, і розуміння дітьми подій, свідками або учасниками яких вони були. Діти молодшого шкільного віку схильні більш відкрито відображати як позитивні, так і негативні події. У дитячих оповіданнях також траплялися наративи, в яких емоційне тло було взагалі не зазначене дитиною (10,3%), що свідчить про наявність порушень у розвитку афективної сфери. На відміну від молодших школярів, майже всі підлітки в якості важливих описували тільки позитивні або з благополучним завершенням події, і тільки 5,6% дітей описали події з неприємним завершенням. Зрозуміло, що реально вік дитини не є фактором, що впливає на реальний баланс сприятливих (позитивно забарвлених) та несприятливих життєвих подій. Отже, можна зробити висновок, що в підлітковому віці вже присутня орієнтація на соціальну бажаність та відповідні соціальні очікування. Підліток не бажає розкривати свої труднощі і проблеми, тому й описує тільки приємні пригоди.

У наративах підлітків представлено опис різних видів діяльності, що в першу чергу пов’язані з навчанням, розширенням кругозору та збагаченням знаннями з різних сфер життєдіяльності людей. В наративах дітей молодшого шкільного віку більше представлені різновиди активності (гра, відпочинок, похід тощо). Аналіз представленості маркера “діяльність” у наративах досліджуваних в разі розподілу їх за ступенем соціалізації показав наступне: 75% адаптованих дітей свої значущі події пов’язують з діяльністю і 25% дітей – з різновидами активності. Серед неадаптованих дітей 42,3% значущі події пов’язують з діяльністю і 57,6% подають різні види активності.

Прояв суб’єктності відповідно до вікового фактора показав, що серед молодших школярів 62,8% осіб у власному житті займають активну позицію, інша частина дітей – 37,2% осіб – відчувають себе невпевнено, проявляють позицію спостерігача. Серед підлітків 84,5% осіб виявляють себе як суб’єкти своєї життєдіяльності, а 15,5% – лише нецілеспрямовану активність. Отже, прояв суб’єктності відповідно до ступеня соціалізації свідчить про те, що серед адаптованих учнів майже 82,7% в подіях власного життя займають активну позицію. У неадаптованих дітей активну життєву позицію виявили 48,1% осіб, однак у деяких з цих неадаптованих дітей (21%) така активність виявлялась у формі антисоціальної поведінки.

Відповідно до критеріїв, визначених у теоретичній частині дослідження, було виокремлено три різновиди наративу, що класифікувались залежно від рівня інтегрованості особистого досвіду дитини:

І. Наративи, які умовно можна назвати “досконалими”, оскільки вони відображають високий рівень інтеграції свого особистого досвіду дитиною.

ІІ. Наративи, які умовно можна назвати “посередніми”, оскільки вони відображають середній рівень інтеграції свого особистого досвіду дитиною.

ІІІ. Наративи, які умовно можна назвати “недосконалими”, оскільки вони відображають низький рівень інтеграції свого особистого досвіду дитиною.

Зазначений розподіл було здійснено на основі критеріїв – маркерів наративу, за якими ми аналізували дитячі оповідання, а саме: заголовок; наявність певного сюжету розповіді; наявність висновку; різновид діяльності або активності; наявність у автора позиції суб’єкта в оповіданні; емоційне тло; наявність інших персонажів.

До першої групи були віднесені наративи, які мали заголовок; чіткий сюжет; висновок; оповідання містило інформацію про певну діяльність, а автор виступав її суб’єктом; загальне емоційне тло розповіді було позитивним (тобто навіть якщо спочатку й були відображені певні негативні моменти, надалі все закінчувалось добре); в наративі були присутні інші персонажі, з якими автор взаємодіяв.

До другої групи були віднесені наративи, що містили принаймні половину зазначених маркерів або навіть всі, але іншої якості. Наприклад, заголовок не відображав змісту події або був відсутній; сюжет був нечіткий; висновок сформульований розмито; в оповіданні були представлені різновиди активності (але не діяльності), такі, як розваги, спілкування; взаємодія автора наративу з персонажами інколи мала характер підкорення або зовсім не відбувалась; загальне емоційне тло розповіді було негативним (або подія мала неприємне завершення).

До третьої групи були віднесені наративи, які містили менш ніж половину зазначених маркерів. Наприклад, заголовок відсутній; сюжет представлений вкрай недостатньо; висновки відсутні; замість діяльності в оповіданні йдеться про неструктуровану активність; позиція суб’єкта відсутня; загальне емоційне тло – негативне, або інформація про нього взагалі відсутня; з персонажами автор найчастіше не взаємодіє, інколи з ними конфліктує і сперечається, або вони відсутні.

В таблиці 1 наведено розподіл досліджуваних різного віку у відповідності з типом їх наративів.

Таблиця 1

Розподіл досліджуваних за типом наративу відповідно до віку

(у %)

Вік

досліджуваних | Тип наративу | Всього:

І | ІІ | ІІІ

8 років | 21,4% | 35,7% | 42,9% | 100%

10 років | 38,5% | 37,2% | 24,3% | 100%

12 років | 42,7% | 41,5% | 15,8% | 100%

15 років | 41,8% | 45,6% | 12,6% | 100%

Представлені в таблиці результати доводять, що зв’язок здатності до інтеграції особистого досвіду з віком зростає в тому разі, якщо брати до уваги проміжок між 8 та 10 роками. Саме в цей віковий період спостерігається “стрибок”: збільшується кількість наративів І типу, практично вдвічі зменшується кількість наративів ІІІ типу. Стосовно вікового періоду 10-12 років картина дещо інша: у дванадцятирічних підлітків збільшується кількість наративів І типу та ІІ типу. Наративів ІІІ типу у дванадцятирічних підлітків стає набагато менше, ніж у молодших школярів. Розподіл наративів серед підлітків 12 та 15 років майже однаковий. Отже, здатність до розуміння свого особистого досвіду стабілізується після 12 років і є приблизно однаковою у підлітків, наративи яких відносяться до І та ІІ типу. Серед п’ятнадцятирічних підлітків таких, наративи яких відносились до ІІІ типу, було найменше (12,6%).

Відмінність груп дітей за здатністю до інтеграції свого особистого досвіду у віці 8 років та 10 років за критерієм Фішера досягає статистичної значущості (?*=2,29, с<0,01), ?обто є достовірною. За цим показником та віковим фактором відмінність між дітьми 8 та 12 років (?*=2,31, с<0,01), 8 ?а 15 років (?*=2,34, с<0,01) ?акож статистично підтверджена. Однак між групами дітей 10 та 12 років, 12 та 15 років ця відмінність не досягає рівня статистичної значущості (?*=0,53, с<0,05). ?е пояснюється тим, що в цьому віці завершується формування поняттєвого мислення, отже, здатність до розуміння навколишнього світу різко зростає. Подальший розвиток здатності до інтеграції свого особистого досвіду вже не залежить тільки від інтелектуального рівня, тобто від розуміння як суто мисленнєвого (пізнавального) процесу. Той факт, що відмінність у якості наративів дітей 10, 12 та 15 років статистично не підтвердилась, свідчить про наявність інших факторів. Отже, можна припустити, що саме ці фактори й впливають на здатність до інтеграції свого досвіду дитиною.

У теоретичній частині дослідження було з’ясовано, що основними особистісними характеристиками, які забезпечують оптимальний рівень соціалізації дитини є: достатній рівень інтелекту, оптимальний рівень тривожності, здатність до саморегуляції та самоконтроль. Саме тому ми визначали наявність зв’язку між типом наративу та особистісними якостями його автора. Результати експериментального дослідження показали, що за якістю наративи дітей розподілились таким чином: І тип – 62 наративи, ІІ тип – 95 наративів та ІІІ тип – 43 наративи. Було виявлено показники ступеня досконалості наративу відповідно до рівня інтелекту та віку дітей (див. табл. 2).

Таблиця 2

Розподіл досліджуваних різного віку за типом їх наративу

та рівнем інтелекту

Тип наративу | І тип наративу | ІІ тип наративу | ІІІ тип наративу | Загальна

кількість

дітей

Рівень

інтелекту

Клас | Високий | Нормальний | Низький | Високий | Нормальний | Низький | Високий | Нормальний | Низький

2 кл. | 4 | 7 | 3 | 4 | 4 | 10 | 4 | 2 | 12 | 50

5 кл. | 15 | 2 | 0 | 10 | 7 | 5 | 3 | 3 | 5 | 50

7 кл. | 9 | 6 | 0 | 13 | 11 | 4 | 3 | 4 | 0 | 50

9 кл. | 10 | 6 | 0 | 6 | 15 | 6 | 1 | 4 | 2 | 50

Всього: | 38 | 21 | 3 | 33 | 37 | 25 | 11 | 13 | 19 | 200

Як видно з результатів, що наведені в таблиці 2, відповідно до віку, дитина з високим рівнем інтелектуальних здібностей здатна краще відтворювати значні події власного життя, тобто інтегрувати їх до особистого досвіду, що позначається на ступені досконалості наративу.

Наступна якість особистості, яка була виявлена експериментально і співвіднесена із якістю наративу, – “тривожність”. Так, серед 62 дітей, наративи яких належать до І групи, у 91,9% учнів спостерігається оптимальний рівень тривожності, який необхідний кожній особистості в процесі її життєдіяльності. Лише у 8,06% учнів спостерігався вищий за середній рівень тривожності.

Показники рівня тривожності у 95 дітей, наративи яких були віднесені до ІІ типу, показали наступне. У 60% учнів виявлено оптимальний рівень тривожності, у 35,8% учнів – вищий за середній рівень і у 4,2% учнів – низький рівень тривожності (тільки у другокласників).

Із 43 дітей, наративи яких належать до ІІІ типу, виявлено з оптимальним рівнем тривожності 37,2% учнів, з високим – 46,5% учнів, а з рівнем, нижчим за середній, – 16,3% учнів (див. рис. 1).

Рис. 1. Розподіл досліджуваних за рівнем тривожності та типами наративу

Аналіз розподілу досліджуваних за типом наративу та рівнем тривожності дає підставу зробити висновок, що лише у дітей, наративи яких належать до І типу, показники рівня тривожності не виходять за межі норми (Q=0,9, ц=0,58). ? дітей, наративи яких відносяться до ІІ типу, розподіл за рівнем тривожності являє собою досить строкату картину, що не дозволяє встановити жодної закономірності. Разом з цим, в групі досліджуваних, наративи яких були “недосконалими” (ІІІ типу), виявлений стійкий зв’язок (Q=0,8, ?=0,47) між порушенням у функціонуванні емоційної сфери (високий чи занижений рівень тривожності) та недостатньою здатністю до розуміння свого особистого досвіду.

Розподіл наративів досліджуваних відповідно до рівня саморегуляції показав наступне. Серед 62 учнів, наративи яких віднесено до І типу, виявлено 45,2% учнів з високим рівнем саморегуляції. У 50% учнів рівень саморегуляції є середнім, та тільки у 4,8% учнів виявлено низький рівень прояву за цим показником.

Серед 95 учнів, наративи яких віднесено до ІІ типу, виявлено у 17,9% учнів високий рівень саморегуляції, у 30,5% учнів – середній рівень саморегуляції та у 51,6% учнів – низький рівень розвитку цієї особистісної якості.

Серед 43 учнів, наративи яких були віднесенні до ІІІ групи, у жодного досліджуваного не виявлено високого рівня саморегуляції. З середнім рівнем саморегуляції виявлено 44,2% учнів, а з низькими показниками – 55,8% учнів (див. рис. 2.).

Рис. 2. Розподіл досліджуваних за рівнем саморегуляції та типами наративу

Проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що якість наративу, тобто адекватне сприймання та розуміння дитиною значних подій життя, а значить, індивідуальне світосприйняття, має високий рівень кореляції із особистісними характеристиками автора саморозповіді, які відображені через відповідні параметри: інтелект (Q=0,8, ?=0,5), тривожність (Q=0,9, ?=0,6) та саморегуляція (Q=0,9, ?=0,5). Отже, інтеграція особистого досвіду школярами залежить не тільки (а, точніше, не стільки) від віку, скільки від наявності зазначених особистісних рис.

На четвертому етапі дослідження визначались особливості розуміння дітьми свого досвіду. Цей етап експерименту відбувався рівно через рік після того, як діти написали свої наративи. Така віддаленість у часі дала змогу підтвердити (або заперечити) той факт, що подія для дитини була дійсно значущою і інтегрувалась нею в структуру особистого досвіду.

Загальна кількість дітей, що брали участь на цьому етапі дослідження, складала 78 учнів. З них 42 учня змогли точно розповісти про минулі події життя рівно через рік після відображення їх письмово у вигляді тексту-наративу. Серед другокласників, тобто дітей віком 8–8,5 років, які пригадали важливу подію свого життя, – 12 учнів, серед п’ятикласників – дітей віком 10–10,5 років – таких виявилось 14 учнів і серед семикласників – дітей у віці 12–12,5 років – 16 учнів. Отже, з віком здатність до фіксування свого особистого досвіду до певної міри зростає.

Слід зазначити, що наративи 36 осіб, які не змогли пригадати минулих подій, відрізнялися емоційним забарвленням від наративів тих осіб, що пригадали події. Серед учнів, які не пригадали власних подій з позитивним емоційним тлом, зафіксовано 23 особи, а з негативним – 13 осіб. Із 23 учнів, що описали приємні події, але не змогли про них розповісти, виявилось другокласників та п’ятикласників по 6 осіб та семикласників – 11 осіб. Із 13 дітей, які у наративах відобразили негативні події і не пригадали їх, більшість – другокласники – 8 учнів, серед п’ятикласників виявлено 5 учнів, а серед семикласників – жодного.

Таким чином, можна дійти висновку, що рівень інтеграції дітьми свого особистого досвіду не залежить від віку, оскільки низький ступінь зв’язку підтверджує застосований метод статистики якісних ознак – чотирьохпільна таблиця Юла (Q=0,35, ?=0,18).

Зовсім інші результати щодо рівня інтеграції свого досвіду були отримані тоді, коли групи досліджуваних були розподілені за параметром адаптованість. Серед адаптованих досліджуваних пригадали власні події 69,2% осіб, з них другокласників – 20,5%, п’ятикласників – 23,1% та семикласників – 25,6%. Не пригадали свої події 30,7% адаптованих дітей, з яких більшість – другокласники (12,8%).

Серед неадаптованих досліджуваних 39% пригадали описані в наративах події, 61% – не пригадали. Із 39% неадаптованих досліджуваних, що розповіли про свої події, більшість склали семикласники (15,4%) та п’ятикласники (13%), серед другокласників таких виявилось 10,6% осіб. Серед 61% неадаптованих досліджуваних, які в процесі індивідуальної бесіди не змогли відтворити події власного життя, більшість другокласники – 23%. Не пригадали власні події 20% п’ятикласників та 18% семикласників.

Відтворення значних подій життя досліджуваними з груп неадаптованих та адаптованих дітей показало значну динаміку рівня розуміння того, що з ними відбувалося, і своєї участі в цьому. В процесі індивідуальної бесіди минулі події, пред’явлені адаптованими учнями, більша кількість яких – підлітки, містили майже незмінну інформацію щодо змісту і значущості подій; головне, детально коментувався вплив цих подій на саму дитину та на її життя в цілому. Ці факти свідчать про те, що в міру дорослішання у соціально адаптованих дітей активізуються процеси саморозуміння, інтенсивніше відбувається пізнання навколишнього і, водночас, формується адекватне власне уявлення про соціальну дійсність.

Таким чином, можна стверджувати, що існує достовірний зв’язок (у молодших школярів – Q=0,6, ?=0,3; у підлітків – Q=0,5 і ?=0,2) між рівнем розуміння дітьми свого особистого досвіду і ступенем їх адаптованості у соціумі.

У третьому розділі – “Моніторинг успішності процесу соціалізації методом наративу” – представлена розроблена нами проективна методика та надані результати її апробації.

Оскільки вище нами було виявлено, що ступінь адаптованості корелює зі ступенем досконалості наративу, ми припустили, що можливе використання наративу як засобу (інструменту) моніторингу успішності процесу соціалізації дитини. Зрозуміло, що метод наративу є проективним, а отже, принципи його побудови, застосування, його недоліки і переваги є спільними з усіма проективними методами.

Конструювання зазначеної методики здійснювалась відповідно до вимог розроблення проективних тестів. Ми використовували різновид шкал інтервалів, а саме шкалу відношень. Відрахунок у побудові шкали починався з наявності ознак певного маркера наративу. Надійність і валідність методики була забезпечена відповідною кількістю процедур. Зокрема, оцінка змістової валідності базувалась на існуючих в літературі параметрах визначення наративу – маркерах, які були описані в теоретичній частині роботи та надалі підтверджені експериментально, а саме: заголовок; наявність певного сюжету розповіді; наявність висновку; різновид активності; наявність у автора позиції суб’єкта в оповіданні; емоційне тло; наявність інших персонажів.

Оцінка емпіричної валідності включала критерії експериментальної та експертної валідності. Виходячи із розробленої нами системи оцінки оповідань дітей, теоретично кожний досліджуваний міг отримати оцінку своєї здатності до інтеграції свого особистого досвіду методом наративу від 0 до 16 балів.

Апробація методики була проведена на контингенті осіб юнацького віку, диференційованого по двох контрастних вибірках у відповідності до ступеня соціальної адаптованості: студентів І-го курсу факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та засуджених Ковельської та Курязької виховних колоній для неповнолітніх Державного департаменту України з питань виконання покарань – всього 230 осіб.

У ході дослідження осіб юнацького віку виявились такі ж самі особливості поведінки, як і у молодших школярів та підлітків. Зокрема, виявилась група досліджуваних, які не взяли участі у дослідженні. Це були як прямі, так і приховані відмови від виконання експериментального завдання. Проте, якщо відмова виконувати завдання у дітей віком 8–15 років мала пояснювальний характер (наприклад, не мають бажання брати участь в експерименті; не повинні давати ніякої інформації про себе через заборону батьків; не мають жодних спогадів про будь-які події свого життя), то юнаки з колонії зовсім залишали без пояснення свої відмови від завдання. Щодо студентів-першокурсників, то вони свої відмови висловлювали не відкрито, а посилаючись, наприклад, на брак часу, на неможливість залишитись через нагальні справи тощо. Серед юнаків, що перебували у виховній колонії, відмовились взяти участь в експерименті 17,4%, серед студентів таких було 9,1%.

Опрацювання отриманих результатів показало, що у студентів значно вищою є здатність до інтеграції свого особистого досвіду, ніж у юнаків з колонії. Це підтверджують результати за низкою показників. Наприклад, аналіз результатів за показником “емоційне тло” дав змогу простежити забарвлення значущих подій у соціально адаптованих (студентів) та неадаптованих (засуджених) осіб. Результати показали наступне: в 49,5% наративів юнаків-учасників дослідження (студентів та засуджених) виявлено в подіях позитивне емоційне тло, в 21,5% наративів – негативне емоційне тло і в 29% наративів емоційне тло залишилось невизначеним. Із 49,5% наративних саморозповідей юнаків, події яких мали позитивне емоційне забарвлення, виявлено 44% наративів студентів та лише 5,5% наративів засуджених. Із 21,5% наративів юнаків, в яких події були негативно забарвленими, студентам належать 6% наративів, а засудженим – 15,5% наративів. У 29% наративів юнаками не було визначене емоційне тло,