КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

НАКОНЕЧНА Ольга Павлівна

УДК 111.852

ЕСТЕТИЧНЕ ЯК ТИП ДУХОВНОСТІ

Спеціальність 09.00.08 – естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана

в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету.

Науковий консультант

доктор філософських наук, професор Левчук Лариса Тимофіївна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, п

рофесор кафедри етики, естетики та культурології.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук Шульга Раїса Петрівна,

Інститут соціології НАН України, відділ соціології культури

та масових комунікацій, ст. науковий співробітник;

доктор філософських наук, професор Личковах Володимир Анатолійович,

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка,

завідувач кафедри філософії та культурології;

доктор філософських наук Петров Юрій Васильович,

Інститут муніципального менеджменту і бізнесу,

завідувач кафедри гуманітарних дисциплін.

Провідна установа:

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка,

кафедра філософії, м. Дрогобич.

Захист відбудеться 29 квітня 2004р. о 15.00 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, ауд.327.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці

ім. М.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано 24 березня 2004р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Живоглядова І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Сучасна доба є стрижневою, оскільки характеризується зміною культурної парадигми класичної раціональності, зростанням світоглядних пошуків базових засад світоставлення, смисложиттєвих орієнтирів. Поліцентризм світовідношення ХХ століття поглиблює проблемність людського буття, потребуючи від людини не тільки нових форм освоєння світу і власної життєдіяльності, але й покладаючи на неї відповідальність за її особистісний вибір. Світоглядно-антропологічний поворот у філософії веде до переосмислення традиційного культурного космосу, що базувався на розумі і порядку, еталонах досконалого. Зростає увага до способів осягнення хаосу, дезорганізації, процесуальності світу, їх ролі у виявленні та реалізації нових можливостей в культурі і життєставленні особистості. Все вказане підсилює інтерес до всебічного аналізу проблем духовності, серед яких – осмислення духовності як якісної характеристики людини та її буття, виділення типів духовності й осягнення їх сутнісних взаємозв’язків і особливостей функціонування в людській буттєвості та в сучасному соціокультурному розвитку.

Разом з тим, відбуваються динамічні процеси в розвитку естетичної теорії, її самовизначення як науки: розширення й переосмислення змісту багатьох традиційних категорій і, перш за все, категорії „естетичне”; пошук цілісних підходів до всебічного осмислення ролі естетичного в ціннісній організації людського досвіду, до аналізу сучасного художнього світосприйняття; вироблення методологічних засад сучасного дослідження естетично-художніх процесів.

Осмислення естетичного як типу духовності є досить складним і багатоплановим, оскільки спирається як на загальнотеоретичну базу естетики, на усталені підходи, так і на нові тенденції, що виявляються в спрямуванні сучасного естетичного знання до концептуального плюралізму. Традиційна естетика, що прагнула виявити найзагальніші закономірності естетичного освоєння людиною дійсності, в нових культурно-історичних умовах шукає відповіді на питання, зумовлені реальними складнощами естетичного і художнього життя сучасної людини, опираючись на позиції плюралізму, толерантності, діалогічності. Феномен естетичного маніфестує себе у людському бутті в різноманітних формах, що ускладнює процес його пізнання і формулювання дефініції за принципом виявлення його видових та родових ознак. Тож одним із першочергових завдань є вироблення методологічних принципів дослідження естетичного в контексті сучасної естетики і функціонування культури.

Важливо також дослідити різноманітні способи втілення естетичного як типу духовності в індивідуальній життєдіяльності людини, враховуючи складність процесу одухотворення власного життя, незавершеність, неповторність людського життєставлення в усій його суперечливості.

Виняткового значення в сучасній культурі набуває естетичне як чинник комунікації, що поєднує людство як по горизонталі – через діалог різних культур, здолання перешкод міжособистісної комунікації, так і по вертикалі – через всю історію естетичного самовизначення людства. „Мова” естетичного виступає як шлях до подолання ізольованості і закритості особистісних світів, як здатність співчутливого сприйняття іншої людини, як можливість поліфонічного діалогу особистості зі світом і з самою собою.

Самопізнання і самоусвідомлення себе українською культурою, мистецтвом в контексті світової культури та розгортання активно-творчого потенціалу естетичного пов’язані з такими ментальними рисами українського народу, як антропоцентризм, емоційність, панестетизм. Дослідження естетичного як типу духовності сприятиме глибшому розкриттю змісту цих рис, виявленню їх ролі у взаємозв’язку естетичної традиції і сучасного розвитку української естетики та мистецтва.

Опираючись на аналіз стану розробленості теоретиками минулого проблеми естетичного як типу духовності, відзначено загалом недостатню увагу до неї, що обумовлено як специфікою розвитку естетики, так і обмеженою (релігійним і раціоналістичним підходом) розробкою проблем духовності в цілому. Розгляд трансформації змісту естетичного (від античності до сьогодення) сприяв виявленню опосередкованих форм осмислення поставленої в дисертації проблеми. Аналіз естетичних поглядів представників різних епох (Сократа, Платона, Аристотеля, Августина, Т.Аквінського, Ш.Баттьо, Н.Буало, Н.Пуссена, Е.Тезауро, Г.В.Лейбніца, О.-Г.Баумгартена, Е.Берка, В.Гатчесона, Е.Е.К.Шефтсбері, Д.Юма, І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля, Л.Фоєрбаха) щодо естетичного і різноманітних форм його втілення дозволив акцентувати увагу на дослідженні теоретичного становлення естетичного, з одного боку, та виявити тенденції, які сприяли тлумаченню естетичного як типу духовності, з іншого, що у взаємозв’язку сприяло концептуалізації означеної проблеми в естетичній теорії.

Теоретичним підґрунтям сучасного дослідження естетичного стали роботи українських естетиків В.Іванова, А.Канарського, Д.Кучерюка, Л.Левчук, В.Мазепи, В.Малахова, В.Мовчан, Ю.Петрова, О.Шевченка, Р.Шульги; російських естетиків – В.Бичкова, Ю.Борєва, А.Гулиги, М.Кагана, О.Кривцуна, О.Лосєва, В.Шестакова, Є.Яковлєва. Значний вклад у розробку категоріальної структури естетичного внесли І.Бондарчук (естетика негативності), М.Бровко (активність мистецтва), О.Лановенко (художнє сприйняття), В.Личковах (естетика універсалізму), Т.Орлова (естетика синтезу), В.Панченко (культурологічний потенціал мистецтва).

Концептуальна логіка дослідження потребувала всебічного осмислення проблеми духовності як в історико-філософській традиції – в творчості Аристотеля, Платона, Плотіна, Прокла, Августина, Т.Аквінського, Г.В.Ф.Гегеля, так й у філософії ХХ століття – у працях Е.Кассірера, Е.Муньє, П.Тілліха, М.Шелера, С.Франка, В.Франкла. Проаналізовано сучасний контекст проблеми, розкритий в доробках українських (А.Горак, С.Кримський, С.Пролєєв, В.Табачковський, В.Шинкарук) і російських (К.Акопян, В.Ксенофонтов, В.Федотова) філософів.

Особливість підходу в дисертації до осягнення естетичного як типу духовності полягає у виокремленні і всебічному розгляді такої яскравої форми буття естетичного, як естетизм, що розглянутий через аналіз різних філософсько-методологічних позицій в працях М.Бахтіна, П.Гайденко, С.Кіркегора, Г.Морпурго-Тальябуе, Х.Ортеги-і-Гасета. Джерельною і теоретичною базою осмислення класичного романтизму та романтичних тенденцій у філософії модерну стали роботи С.Батракової, А.Михайлова, Г.Маркузе. Концептуальна логіка викладу матеріалу і поглиблене розкриття естетизму потребували включення творів романтиків (Новаліс, Ф.Шеллінг, Ф.Шлегель), неоромантиків (У.Пейтер, О.Уайльд), які поєднували теорію і практику естетизму. Проаналізовано специфіку втілення естетизму в доробках К.Белла, Д.Дьюї, Р.Фрая.

Для обґрунтування особливостей естетичної творчості у контексті життєтворчості особистості залучалися до аналізу твори як зарубіжних, так і вітчизняних філософів, в яких розглядались: взаємозв’язок свободи, творчості і духовності (Е.Фромм); творчі можливості мистецтва (М.Бердяєв, С.Булгаков); взаємозв’язок життя, творчості і мистецтва (Ф.Ніцше); співвідношення раціонального та нераціонального й ірраціонального (Е.Морен, М.Мудрагей, І.Пригожин); „поетика відкритого твору” (У.Еко); суперечливість естетичної творчості (М.Євшан); естетичний вимір художньої творчості (О.Оніщенко).

Вагомим підґрунтям для аналізу естетичного як світоглядної універсалії стали наукові праці Т.Адорно, М.Гайдеггера, російських філософів В.Біблера, М.Мамардашвілі.

Доробок представників філософії комунікації (М.Бубер, О.-Ф.Больнов, К.Ясперс) залучався для обґрунтування ролі естетичного в подоланні монологічності інструментального когнітивно-практичного відношення до світу шляхом творення „справжніх” діалогічних принципів людської життєдіяльності.

Важливі для даного дослідження ідеї про сутність естетичного як життєставлення, про темпоральність естетичного як втілення його життєтворчої сутності обґрунтовуються через осмислення праць А.Бергсона, Г.Гадамера, Е.Гуссерля, М.Мерло-Понті та аналіз художньої творчості Ф.Достоєвського, Л.Толстого, М.Пруста, Г.Гессе, Х.Борхеса.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в контексті інтегрованої програми наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є феномен естетичного.

Предметом дослідження – духовний вимір естетичного.

Мета і завдання дослідження полягає в теоретико-естетичній реконструкції своєрідності естетичного як типу духовності. Реалізація цієї мети зумовила постановку й вирішення наступних взаємопов’язаних завдань:

сформулювати засадничі принципи сучасного дослідження естетичного, проаналізувавши методологічні підходи, що склалися в класичній і некласичній філософії та естетиці;

систематизувати досвід естетичної науки щодо осмислення природи естетичного;

обґрунтувати потребу естетики як теоретичної системи в самоусвідомленні і виявити напрями цього процесу;

визначити основні параметри сучасного тлумачення духовності;

проаналізувати процес виокремлення проблеми естетичного як типу духовності у логіці розвитку естетичної науки;

дослідити сутність та форми естетизму;

аргументувати роль естетизму в самоусвідомленні естетики та розширенні змісту естетичного;

окреслити зміст і визначити співвідношення таких понять, як „світовідношення”, „світоставлення”, „життєставлення” та обґрунтувати їх значення для осмислення сутнісної природи естетичного;

показати доцільність виділення і обґрунтувати специфіку таких іпостасей буття естетичного, як: 1. формотворення духовного світу людини; 2. світоглядна універсалія; 3. вимір реального життєвого процесу;

охарактеризувати темпоральність естетичного як способу людського саморозуміння і втілення життєтворчої сутності естетичного;

виявити особливості комунікативної здатності естетичного в людській життєдіяльності;

проаналізувати конструктивну спроможність естетичного в осягненні стану сучасної людини.

Теоретична та методологічна основа дослідження. У процесі дослідження використано загальнометодологічні принципи об’єктивності та історизму. Складність поставленої проблеми в умовах орієнтації сучасного естетичного знання на концептуальний плюралізм потребувала формулювання засадничих принципів сучасного аналізу естетичного, що дозволило поєднати традиційні підходи і нові теоретичні моделі.

У процесі реконструкції динаміки руху естетичної теорії в осмисленні естетичного застосовано методи єдності логічного та історичного аналізу та аналітичний. Переосмислення класичної теоретичної філософсько-культурної моделі поєднано з використанням методології феноменолого-екзистенціалістської традиції, герменевтики, негативної діалектики.

Дослідження сучасного естетичного і художнього досвіду в усій його суперечливості й багатобарвності опиралось на використання системно-синергетичної методології, а осягнення духовного потенціалу естетичного здійснено в дисертації через застосування принципів діалогічної філософії: інтерсуб’єктивність, спів-буття, безпосередність, діалогічність, трансцендентність.

Наукова новизна дослідження. Вперше в українській естетиці естетичне обґрунтовано як тип духовності. При цьому естетичне розглянуто не лише як категорія естетики, а і як форма людського життєставлення, що й сприяє виявленню духовного потенціалу естетичного.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у наступних положеннях, що і виносяться на захист:–

сформульовано основні засадничі принципи сучасного дослідження естетичного – „відкритої” раціональності, постонтології, синергетики – і аргументовано доцільність їх використання для ґрунтовного осмислення складності, неоднозначності, нелінійності естетичного життя та його вираження в естетичній теорії;–

систематизовано досвід естетичної науки щодо осмислення природи естетичного і показано, що розвиток естетики здійснюється у формі руху від естетики прекрасного як естетики належного до естетики життя з розширенням її проблемного поля, а трансформація змісту естетичного розгортається як двоєдиний процес – набуття ним категоріального статусу і розширення сфери аналізу естетичного через його здатність втілювати багатоманітність і проблемність реального буття людей;–

обґрунтовано потребу естетичної теорії в самоусвідомленні, що обумовлена як власне теоретичними, так і практичними завданнями, яка реалізується через осмислення нових вимірів естетичного світовідношення та поглиблення змісту естетичного. Цей процес характеризується визнанням первинності і багатоманітності, різноякісності естетичного досвіду щодо його теоретичного осмислення; становленням діалогічних взаємозв’язків естетики і філософії в осягненні глибин людської духовності; врахуванням неоднозначності взаємовідношення загальнокультурної парадигми і естетичного осягнення вимірів людського буття в культурі; –

визначено основні параметри сучасного тлумачення духовності, які сформувалися через подолання однобічності релігійного, раціоналістичного, ідеологічного підходів до цієї проблеми. Духовність розглянуто як внутрішню опору людського буття, його смислотвірний стрижень. Таке розуміння духовності засвідчує і стверджує принципову відкритість людського буття; втілює динамізм людського світоставлення; пов’язує людину з нескінченним, розширюючи час і простір її буття; виявляє й підтримує творчі інтенції людини, самоздійснення людини в усіх формах її життєдіяльності через реалізацію свободи;–

проаналізовано процес виокремлення проблеми естетичного як типу духовності у логіці розвитку естетичної науки і показано, що самоусвідомлення естетичним своєї духовної сутності протягом історичного процесу культуротворення здійснювалося в двоєдиному процесі: співвіднесення себе з суттєвим змістом інших типів духовності й відділенням від них; –

досліджено сутність естетизму шляхом аналізу його теоретичних і практичних форм у доробках М.Бахтіна, С.Кіркегора, в традиції романтиків і неоромантиків. Елементи наукової новизни притаманні запропонованим інтерпретаціям концептуальних положень К.Белла, М.Бердяєва, С.Булгакова, Д.Дьюі, Р.Фрая, Х.Ортеги-і-Гасета. Визначено форми естетизму: 1. естетизм як виявлення духовних орієнтирів певної епохи (романтизм, модерн, постмодерн); 2. естетизм як особистісне переживання життя, ставлення до світу, себе самого, інших людей; 3. естетизм як специфічна професійна орієнтація художньої інтелігенції; 4. естетизм як спосіб сприйняття художніх явищ. Завдяки цим формам естетизм створює передумови для всебічного виявлення різних іпостасей естетичного в людській буттєвості, розширюючи можливості його теоретичного осягнення; –

аргументовано, що в естетизмі значною мірою здійснювалось як осягнення відмінності естетичного від інших типів духовності, так і прагнення до подолання суперечностей між раціоналізацією, соціологізацією, ідеологізацією світу й багатоманітністю, нелінійністю естетичного буття, а також показано, що естетизм (свідомо чи несвідомо) акцентував увагу на універсальності естетичного, яке, підносячись до рівня філософських узагальнень щодо самопізнання людиною власної духовної суті та самоздійснення в світі, здатне репрезентувати (не підмінюючи їх собою) інші типи людського світоставлення – пізнавальне, практичне, моральне, релігійне тощо. Тому естетизм сприяє розкриттю духовної природи естетичного як чуттєвого вираження цілісності особистості в її спів-бутті у світі;–

окреслено зміст і визначено співвідношення таких понять, як „світовідношення”, „світоставлення”, „життєставлення”, та показано, що їх взаємозв’язок виступає посиленням людської здатності відношення, реалізацією духовного потенціалу відношення-ставлення як небайдужого, зацікавленого здійснення людського буття, сприяючи розкриттю смислотворчого потенціалу естетичного;–

показано, що своєрідність естетичного розгортається в єдності таких трьох його іпостасей, як: формотворення духовного світу людини, світоглядна універсалія духовності, вимір реального життєвого процесу. Обґрунтовано також зміст естетичного як світоглядної універсалії, яка розглядається як духовна модель естетичної практики, естетичного освоєння світу, що формується і функціонує на принципах естетичної раціональності. Це дозволяє утримувати взаємозв’язок всезагального і особливого, суперечливість чуттєвості і понятійності як втілення докорінних характеристик людського способу буття, а не лише як логічних структур наукового пізнання;–

охарактеризовано темпоральність естетичного, яка, утілюючи множинність екзистенційного здійснення часу в рамках людської чуттєвості, виявляється в цілісності об’єктивного і суб’єктивного часу, історичного і надісторичного часу, трьох часових модусів. Завдяки цьому естетичне відкриває і розгортає нові аспекти, параметри, грані людської життєтворчості, зачіпаючи внутрішню суперечливість людської душі і напружуючи її в діалогічних зв’язках зі світом, втілює неоднозначність індивідуального переживання загальнозначущого, проблемність суб’єктивного досвіду в здійсненні переходу від хаосу до свободи;–

виявлено, що роль естетичного в комунікативних процесах сучасності обумовлена його здатністю до зацікавленого й поліфонічного поєднання різноякісного людського досвіду (позитивного і негативного, традиційного й інноваційного, зовнішнього і внутрішнього, Я-Я і Я-Інший);–

проаналізовано конструктивну спроможність естетичного і показано, що естетичне як форма людського життєставлення виступає способом організації й конструювання життя шляхом упорядкування особистісних станів і смислів та надання їм довершеного буття через образ, символ, метафору, багатогранність почуттєвості.

Теоретичне і практичне значення роботи. Матеріал дисертації має концептуальне значення для поглиблення змісту естетичного і розширення предмета естетики, сприяє усвідомленню основних тенденцій формування нового філософсько-естетичного дискурсу, поглиблює теоретичне осмислення метаморфоз сучасного естетичного життя і розширює уявлення про феномен духовності, допомагає усвідомити сучасні тенденції його функціонування в людській життєдіяльності. Сформовані принципи дослідження естетичного та введені поняття розширюють методологічну базу сучасного гуманітарного знання.

Запропонована концептуальна модель аналізу естетичного як типу духовності, основні теоретичні положення і висновки виявлять свій потенціал у подальшому дослідженні теоретичних проблем естетики.

Результати дисертаційної роботи можуть бути використані в практиці викладання естетики, філософії, історії та теорії культури, мистецтвознавства, а також при формуванні нових спецкурсів з проблем духовності, сучасних естетичних проблем.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дослідження використовуються автором у педагогічній роботі: курс „Філософія” для аспірантів Українського державного університету водного господарства та природокористування (м. Рівне), курс „Естетика” на факультеті культурології Національного університету „Острозька академія”, спецкурс „Естетичне як тип духовності” на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Основні результати дисертації знайшли своє відображення в одноосібній монографії „Естетичне як тип духовності” (11,85 д.а.), 30 статтях (20 – у провідних наукових фахових виданнях) та тезах доповідей – у збірниках матеріалів конференцій.

Результати дисертаційної роботи оприлюднені на наукових і науково-практичних конференціях: „Універсум людини: мислення, культура, наука”: Наукова конференція пам’яті М.О.Парнюка (Київ, 1994); Наукові читання до 60-річчя від дня народження А.С.Канарського (Київ, 1996); „Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання”: Науково-теоретична конференція (Київ, 1997); „Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання”: 4-а Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 1997); Міжнародні Бердяєвські читання (Київ, 1999); „Християнство і слов’янські культури”: Міжнародна конференція (Київ, 2000); „На межі тисячоліть: Християнство як феномен культури”:.Всеукраїнська науково-практична конференція (Київ, 2000); „Героїзм і подвижництво”. Творчість С.Булгакова в сучасному дискурсі”: Міжнародна наукова конференція (Київ, 2001); „Молодь в сучасному світі: морально-естетичні та культорологічні виміри”: Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 2001); „Творчість свободи як свобода творчості”: 6-а Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 2001); „Культурна політика в Україні в контексті світових трансформаційних процесів” ( Київ, 2001); „Мова і культура”: Міжнародна наукова конференція (Київ, 2001); „Людина у світі духовної культури”: Міжнародна наукова конференція (Київ, 2002); „Культура і освіта”: Наукова конференція (Острог, 2002); „Філософія та історія філософії”: Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 2003); „Творчість у контексті розвитку людини”: Міжнародна наукова конференція (Київ, 2003).

Кандидатська дисертація на тему: „Цілеспрямованість формування естетичних потреб особистості” захищена у 1986 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використані.

Структура дисертації. Робота складається з вступу, 5 розділів (9 підрозділів), загальних висновків, списку використаних джерел з 318 найменувань. Повний обсяг дисертації – 374 сторінки (356 –основна частина).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, проаналізовано стан розробки проблеми, визначено методологічні принципи аналізу, завдання та структуру дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі – „Естетичне і духовність: становлення і концептуалізація проблеми” – досліджено проблему категоріального становлення „естетичного”, трансформацію його змісту в теоретичному і практичному аспектах та проаналізовано філософські підходи до осмислення духовності, що мають теоретично-антропологічну значущість.

Основна увага зосереджена на висвітленні тенденцій у становленні змісту „естетичного” і його зв’язку з формуванням естетики як науки та виявленні нових підходів щодо змісту естетичного, що репрезентують становлення його як типу духовності.

Аргументація положення про те, що все європейське культурне життя тісно пов’язане з тим типом духовності, що зародився в античності і був перетворений началами християнства, опирається на такі риси античного світогляду, як космізм, інтелектуалізм, універсалізм, чуттєвість. Античність заклала риси всієї європейської естетики: загострену увагу до буття, запитування про основні принципи його облаштованості, досконалості. Разом з тим, притаманний античності процес усвідомлення відмінності краси від користі, добра, святого, істини був пов’язаний з виявленням багатоманітності форм втілення краси в різних сферах буття і культури. Тому досить важливим для становлення естетичного як категорії було прагнення античних мислителів виявити ті риси краси, що є спільними, незмінними, інваріантними у її різноманітних проявах і втіленнях, осягнути сутність самої краси, краси як такої. Така постановка питання носила філософський характер.

Показано, що раціоналістичний і нормативний характер естетики найяскравіше втілився в класицизмі, що звертався до інтерпретації античної художньої культури, опираючись на раціоналізм Р.Декарта, і прагнув підкорити творчий процес непорушним правилам і канонам. Культ розуму виявлявся у тлумаченні таких категорій, як краса, гармонія, та у розумінні суті і призначення мистецтва. Абстрактне розуміння людини, антиномічність розуму і почуттів, підпорядкування індивідуального загальному проявлялось у прагненні регламентувати способи виразності в мистецтві (дискусія про малюнок і колір та їх різне значення для „істинності” живопису); у зведенні художньої глибини образів до їх чіткості, ясності, зрозумілості; в орієнтації мистецтва на ідеалізацію життя. Аргументовано, що, слушно наголошуючи на духовності мистецтва і краси, класицисти разом з тим приходили до протиставлення (чи підпорядкування) різних типів духовності, оскільки вважали критерієм їх істинності та нормативності для людини саме наукову раціональність як певний еталон.

Підкреслено, що навіть в умовах абсолютизму і нормативності з’являлися зародки нових думок, у яких заперечувалось тлумачення прекрасного як вічної абстрактної ідеї, судження про красу пов’язувались зі смаками і звичками людей (дискусія 80-х років ХУП ст. у Франції, відома як „суперечка давніх та нових”). На формування цих тенденцій вплинуло мистецтво бароко, яке своїми засобами (жанровою і стильовою різноманітністю) прагнуло виразити складність, об’ємність, рухливість світу, гостроту людської чутливості до світу. Вводячи в естетику сенсуалістично-емотивістську точку зору, теоретики мистецтва бароко Б.Грасіан, С.Фейхо-і-Монтенегро (Іспанія), Е.Тезауро (Італія) прагнули відмежувати сферу розуму й логічних ідей від натхнення і поетичного генію, показати недостатність логіки для осягнення всіх виявів мистецтва, і тим самим закладали підґрунтя для руйнування цілковитого нормативізму раціоналістичної теорії класицизму.

Доведено, що здійснений О.-Г.Баумгартеном аналіз естетичної проблематики дозволив йому не тільки дати назву новій науці, але й сформулювати деякі філософські принципи естетики як пізнавальної системи, сфокусувавши увагу на пошуку об’єктивних закономірностей естетики як науки про досконалість чуттєвого пізнання. Однак раціоналістично-класицистський зміст світогляду, в якому розгорталася логіка міркувань німецького філософа, не дозволив йому знайти і розкрити специфіку людського, суб’єктивного виміру естетичного.

Всебічно проаналізовано вклад англійської естетики ХУШ століття (Е.Е.К.Шефтсбері, Ф.Гатчесон, Е.Берк, Д.Юм) у дослідження проблеми смаку як відмінної риси естетичних цінностей, у розкриття співвідношення етичного та естетичного, добра та краси, моралі та мистецтва. Поглибленню змісту естетичного, розкриттю його духовного потенціалу сприяло розуміння естетиками безкорисності естетичного почуття, його незалежності від вольових прагнень, від інтересу, користі чи втрати, здатності смаку до сприйняття таких сторін дійсності, які недоступні розуму, та спроби виявити норми смаку. Звернення до проблеми смаку, як однієї з провідних, саме в період набуття естетикою свого наукового статусу свідчить про потребу визначення її місця в системі духовності, а також про поступове осмислення людського виміру естетичного.

Відзначено, що особливе місце вчення І.Канта в розкритті духовного потенціалу естетичного обумовлено перенесенням центру тяжіння з об’єктивної сфери в суб’єктивну, намаганням вирішити суперечності між емпіричним індивідом і його надчуттєвим Я, тілом (чуттєвість, страждальність, пасивність) і духом (розсудок, діяльність, активність), осмисленням взаємозв’язку необхідності і свободи в самовизначенні людини. Кантівська інтерпретація естетичного як незаінтересованого не тільки виводить його розуміння за межі традиційного підходу до осмислення естетичного як нижчого, порівняно з логічним ступенем пізнання, але й наголошує на його сутнісному бутті саме як духовному.

Показано, що Г.В.Ф.Гегель, зосереджуючи увагу на духовному характері естетичного, пов’язуючи мистецтво з розвитком духовного досвіду людства, показуючи становлення естетичних категорій, разом з тим, звужував зміст естетичного, оскільки обмежував його мистецтвом як раціонально витлумаченим феноменом, не достатньо враховуючи пластичність почуттів у свободному виявленні тенденцій і суперечностей життя. Відриваючи мистецтво як нижчу форму прояву самосвідомості людства (через пізнання істини) від більш розвинених форм – релігії та філософії, філософ локалізував і саму духовність лише до понятійного її вираження.

Доведено, що прагнення до узагальнення культурних норм, філософських істин, естетичних ідеалів, до створення естетики належного веде до того, що розум, Дух підноситься як дещо абсолютно досконале і до чого людина повинна долучатися як до зовнішніх регуляторів її життєдіяльності. Намагання виробити всеохоплюючі естетичні принципи, які б сприяли визначеності естетичних смаків і оцінок, одночасно межувало з їх неповнотою і часто непримиренністю до інших естетичних та художніх принципів. Про це свідчать як розвиток європейської культури в різні епохи з її ставленням до попередників, до фольклору, до новацій в мистецтві, так і проблеми взаєморозуміння між різними культурами протягом історії людства.

Відзначено, що дослідники, не відходячи в цілому від естетики належного, все ж привертали увагу до відмінності смаків, інтересів, здатностей людей до сприйняття, виявлення й оцінки естетично значимого, прагнули осмислити зміни в стилістиці художньої творчості. Таке розширення проблемного поля естетики і трансформація змісту естетичного відбувались поступово через накопичення означених вище тенденцій в естетиці Відродження, бароко, в естетичних теоріях ХУП та ХУШ століть, в естетиці німецької філософії Нового часу.

Наголошено на значному вкладі українських і російських естетиків у поглиблення дослідження різних форм прояву естетичного як завдяки відомій дискусії між так званими природниками, суспільниками, представниками трудового, діяльнісного та аксіологічного підходів, так і завдяки зорієнтованості естетичної науки 60-80–х років на дослідження естетичних категорій з позиції універсальності людського світовідношення, на пошук теоретико-методологічних принципів, що відображали б соціокультурні засади таких розвідок і обмежували б гносеологізм (а також ідеологічну та політичну заангажованість) в підході до естетичного і до мистецтва.

Доведено, що специфічність виокремлення духовного потенціалу естетичного нерозривно пов’язана з соціокультурним та історично-філософським досвідом осягнення проблематики духовного в європейській традиції.

Показано, що релігійний спосіб осмислення проблеми духовності суттєво вплинув на подальші підходи до її тлумачення, привівши до ототожнення духовності з релігійним її типом, до ідеалізації духовності. Разом з тим релігійний світогляд, поділивши світ на земний і небесний і установивши їх дихотомію, обумовив і дихотомію філософської рефлексії духовності: „дух – матерія”, „духовне – матеріальне”, „дух – розум”, „духовне – бездуховне”, що знайшло своє втілення на інших засадах в новоєвропейському раціоналізмі і матеріалізмі.

Виявлено зміну акцентів у тлумаченні духовності: наголошення на її антропоцентричному вимірі й на відповідальності людини за реалізацію власної свободи у формуванні своєї духовності (Відродження); визнання свідомості (раціонального мислення та його продукту – раціонального знання) універсальною характеристикою життєдіяльності людини і визначенням її духу, що вело до гносеологізації духу (Новий час); діалектична раціоналізація і систематизація духовного (Гегель). Підкреслено важливість гармонійної єдності істини, добра і краси для розкриття цілісності духу, а також для виявлення природи і особливостей кожного з видів цінностей.

Доведено, що питання про духовну сутність естетичного виникало в зв’язку з дослідженням природи естетичного і його категоріального статусу в різні епохи. Та недостатня чіткість, окресленість, вирізненість проблеми, а отже, і недостатня всебічна проаналізованість були обумовлені властивостями соціальної практики і пізнання, роллю духовного компонента в житті соціуму та в життєдіяльності людини, особливостями становлення та розвитку самої естетики. Зростання уваги до цієї проблеми в останню третину ХХ століття пов’язане значною мірою з аналізом наступних аспектів сутності естетичного – його онтологічного і феноменологічного змісту, співвідношення об’єктивного і суб’єктивного, раціонального й ірраціонального, ролі краси і гармонії в розгортанні його сутності, співвідношення естетичного і художнього, естетичного і мистецтва. Разом з цим, саме прагнення до дослідження таких типів духовності, як наука, мораль, релігія, та порівняння їх з естетичним і мистецтвом сприяє виявленню характерних рис останніх як самостійних сфер людської життєдіяльності та осягненню закономірностей і особливостей естетичного, розширенню сфери його аналізу через всебічне охоплення як зовнішнього, так і внутрішнього світу людини.

Другий розділ – „Проблема естетичного у контексті самоусвідомлення естетики” – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 – „Засадничі принципи сучасного дослідження естетичного” – сформульовано наступні принципи дослідження: „відкрита” раціональність, постонтологія, синергетика – і аргументовано доцільність їх використання для ґрунтовного осмислення складності, неоднозначності, нелінійності сучасного естетичного життя та його вираження в естетичній теорії.

В дисертації „відкрита” раціональність розглянута як така, що сприяє поєднанню в органічну цілісність ціннісного та цільового, аксіологічного та онтологічного, раціонального та ірраціонального задля осягнення людиною себе і світу, власного місця і відповідальності в світі через діалог людини зі світом. Цей діалог сполучається з ідеалом відкритості свідомості до різноманітних підходів в осягненні світу, до об’єднання розуму з чуттєвим, інтуїтивним, до комунікації як індивідуальних світоглядів, так і культурних менталітетів.

Розкрито методологічне значення феноменології Е.Гуссерля для осмислення раціональності з позицій філософії духу, яке полягає в дослідженні тих складових людської свідомості, які недостатньо враховувались класичним типом раціональності, та в аналізі екзистенціальних вимірів людського світовідношення. Це по-новому ставить проблему співвідношення раціонального та нераціонального, загострює потребу осягнення ірраціонального, форм його втілення в усіх сферах духовності та їх осмислення наукою, філософією, естетикою.

Зосереджено увагу на змісті естетичної раціональності та констелятивного методу в доробку Т.Адорно, завдяки яким всезагальне і особливе, суперечливість чуттєвості і понятійності розглядаються не як логічні структури наукового пізнання, а передусім як фундаментальні виміри людського способу буття. Незавершеність, відкритість, перетинання багатьох смислів, навіть загадковість іманентно властиві естетичній раціональності як втіленню свободи мислення, що спрямовує її на утвердження самоцінності життя в його онтологічній безпосередності і суперечливості, соціальному та індивідуальному здійснюванні.

Наголошено, що аналіз хиб традиційного панлогізму та „гіперраціональності” не є запереченням раціональності як такої чи прагненням замінити Логос ірраціональним, а виступає як потреба розширення можливостей осмислення світу і формування нового бачення світу, здатного сприяти вирішенню тих проблем, які виникають перед людиною в її ціннісно-смисловій сфері й перед самою наукою в її намаганні допомогти людині у їх розв’язанні. Саме тому філософсько-онтологічного характеру набуває синергетична парадигма, правомірність використання якої до тлумачення естетичного і художнього життя обумовлена їх нелінійністю, подієвістю, складністю організації і функціонування, їх ціннісним виміром, тісним зв’язком з життєвим світом людини, з нескінченністю пошуку відповідей на одвічні питання людського буття.

Сформульовано принцип постонтології як онтології людини, що поєднує увагу до всіх перипетій людської долі (в т.ч. і негативного досвіду буття) з самовизначенням людини як позасубстанційної істоти, зверненої до вічності. Об’єднання різноманітного досвіду буття і надбуттєвого, що не зводиться до його гносеологічного чи релігійного виміру, а розгортається як вектор духовної зверненості людини до світу і до себе, сприяє висвітленню сучасної духовної ситуації і глибшому осмисленню естетичного як типу духовності.

Доведено суттєве значення поняття „життєвого світу” для поєднання всіх аспектів людського життєставлення та їх теоретичного осягнення. Продуктивність його використання для дослідження духовних явищ обумовлюється подоланням розриву суб’єкта та об’єкта, однобічності їх гносеологічного тлумачення, виявленням внутрішнього поєднання суб’єктивності та об’єктивності, раціонального та нераціонального, осмисленням діалогу як способу здійснення життєвого світу через взаємопов’язаність його зі світом культури, що втілює історичність та універсальність людського буття.

Показано, що зміст активного людського ставлення до світу сьогодні не пов’язаний із всеохоплюючою діяльнісною експансією щодо задоволення своїх потреб, а включає в себе споглядання, вміння залишати світ в його самостоянні, повагу до світу та здатність до розкриття і збереження розмаїття буття у формах свого власного переживання буття через розвиток людської чуттєвості, досягнення і збереження певного духовного стану „глядача”. А це формує готовність до сприйняття реальності, прийняття того нового, що несе час, присутність – в – бутті .

У підрозділі 2.2 – „Естетика і філософія: проблеми самоусвідомлення” – охарактеризовано нерозривний взаємозв’язок естетики з філософією та розкрито його історичний і логічний, теоретичний і практичний характер.

Доведено, що естетика, виконуючи функцію філософського пошуку істини в сфері естетичного через редукцію багатоманітності його проявів до узагальнено універсалістських схем, разом з наукою і філософією утворювала цілісну систему універсальних закономірностей культури. Показано, що прагнення розкрити первинні елементи естетично визначеного (прекрасне, міра, гармонія, пропорція тощо), передати нескінченність вияву естетичного через скінченність форм вело до своєрідної естетичної „атомістики”, до уніфікації будь-яких проявів естетичного життя в цілому та до неналежного врахування особливостей індивідуальної буттєвості, багатоманітності чуттєвого світу людини.

Аргументовано, що взаємозв’язок філософії та естетики втілюється в їх здатності: прилучати людину до загальнокультурного досвіду людства, надаючи йому, завдяки теоретичній формі обґрунтування, загальнозначущого характеру; розвивати рефлексивність – здатність до самоусвідомлення і саморозвитку думок, почуттів, здібностей, поглиблюючи світобачення і розширюючи життєвий досвід; відкривати в людському бутті вимір належного, бажаного, досконалого, обґрунтовуючи різні способи особистісної реалізації в світі. Це свідчить про цілісність естетичної теорії, історичність її зв’язків з філософією, своєрідність розгортання її теоретичного і практичного змісту.

Переосмислення наукового статусу філософії, її раціоналістичних установок та ролі в людській життєдіяльності, а також потреба переоцінки значення чуттєвої культури в людському світоставленні позначились суттєвим чином і на стані (теоретичному і практичному) естетики, породивши дискусії про розмежування філософії та естетики. Проведено аналіз різних (часто протилежних) підходів до вирішення цієї проблеми, зокрема позицій Г.Гадамера, Р.Рорті, представників французької „реальної естетики”, німецьких естетиків К.Фідлера, О.Маркварда, В.Ельмюллера, Ф.Коппе, естетики негативності Т.Адорно. Наголошено, що така багатоманітність цих спроб характеризує стан пошуку, що існує в сучасній філософії та естетиці щодо людини, культури та своїх власних можливостей їх всебічного осягнення. Виявлено лінії синтезу різних підходів і сформульовано думку про формування нової єдності філософії та естетики, збагачених власним досвідом та досвідом одна одної, на засадах руху назустріч одна одній.

Обґрунтовано, що становлення автономності естетичної теорії спирається на трансформацію змісту естетичного, яка виражається в наповненні його новими поняттями (тілесність, пластичність, поетичність, іронічність, негативність тощо). Це сприяє збільшенню палітри естетичного світосприйняття, дозволяючи охоплювати різноманітні відтінки й модифікації естетичного смислотворення і переживання.

Концептуалізація проблеми естетичного здійснена через поглиблення змісту категорії „світовідношення” за рахунок розробки суміжних понять, зокрема „світоставлення” і „життєставлення”. Доведено, що „світовідношення” виражає сукупність всіх зв’язків і взаємин людини й світу, спосіб заданості буття в свідомості, обумовлених загальними та істотними формами культурно-історичного взаємозв’язку людини зі світом, тоді як „світоставлення” актуалізує якісну, змістовну, особливу (в екзистенційному розумінні) характеристику відношення і тим самим фіксує смислотвірний зріз світовідношення, втілення індивідуального бачення світу в самостійну ціннісно-смислову сферу. „Життєставлення” виступає як обґрунтування адекватних життю та переживанню людини напрямів осягнення світу і розгортається через поняття „життєвий світ” як світ, що вибудовується „навколо” людини (і „через” людину) шляхом перетинання різних світів, в яких людина перебуває одночасно, завдяки її власним зусиллям, досвіду духовної свободи, інтенції щодо світу. Взаємозв’язок світовідношення, світоставлення і життєставлення понятійно закріплює теоретичні і практичні виміри взаємовідношення естетичного з життєвим світом людини, виступає розгортанням відношення-ставлення як духовного.

Третій розділ – „Місце естетичного в системі духовності” – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. – „Проблема духовності та її типів: сучасний контекст тлумачення” – проаналізовано сучасні філософські підходи до осягнення сутності духовності, до виділення її типів та засвідчено прагнення мислителів відійти від суто релігійного її тлумачення, від ідеалізації духовного як деякого абсолюту, прилучення до якого робить людину досконалою, від надмірної соціологізації та об’єктивізації духовних процесів.

Показано, що духовність є одним з найважливіших універсальних визначень людини, її сутнісною характеристикою, формою її персонального, індивідного змістовного життєтворення, в якій людина розкриває зміст буття в його достотності і формує здатність конструктивно та творчо ставитись до свого буття, здійснювати вибір власного образу, форм життєдіяльності.

Підкреслено, що в реальному житті духовне пов’язане з бездуховним, як можливим способом реалізації особою власної свободи, що виражає якісну характеристику смисложиттєвих визначень людиною себе і власного світовідношення, складність її народження як істоти духовної. Страх, трепет, відчай, жах – це стани людської чуттєвості, в яких в людському індивідуальному бутті, виявляючи його суперечності, переживається вся багатоманітність людських життєвих зв’язків. Саме тому дух, як „стрибок” у нову якість, і може виступати способом самовизначення людини, а чуттєвість, в її різних відтінках, – корелятом духу.

Обґрунтовано, що тлумачення духовного як динамічного, процесуального і діалогічного розгортає різні грані людської взаємодії зі світом в цілому, світом культури, мистецтва та надає сенс душевним пошукам людини, як джерелу її становлення та активності, сприяючи діалогу між індивідуальністю та універсальністю життєвого світу особистості. Такий стан в осмисленні духовного змісту людського буття визначено в дисертації як досягнення духовної зрілості людства, перехід його до якісно нового духовного стану, відповідального щодо свого здійснення і майбутнього Універсуму.

На основі осмислення складності реального здійснення духовності та аналізу позицій С.Кіркегора, М.Бахтіна, В.Федотової доведено, що духовність може бути представлена домінуванням тих чи інших типів цінностей, типів духовності (естетичний, етичний, теоретичний та релігійний). Виявлення місця і ролі типів духовності як певних способів реалізації та диференціації духовності, концентрації духовного потенціалу видів людського світовідношення розширює можливості дослідження духовного потенціалу естетичного як у загальнокультурному процесі, так і в індивідуальному житті людей.

У підрозділі 3.2. – „Сутність естетизму та його форми” – всебічно проаналізовано як підходи, що склалися в осмисленні естетизму, так і реальні форми його втілення –