ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Отіна Ганна Євгенівна

УДК 82’0=161.1

СТАНОВЛЕННЯ ТЕОРІЇ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ ПРИ ПЕРЕХОДІ ВІД ТРАДИЦІОНАЛІСТСЬКОЇ ДО ІНДИВІДУАЛЬНО-АВТОРСЬКОЇ ЕПОХИ: НА МАТЕРІАЛІ РОСІЙСЬКОЇ ЕСТЕТИКИ ТА ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 10.01.06 - теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Донецьк-2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури і художньої культури Донецького національного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Гіршман Михайло Мойсейович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри теорії літератури

і художньої культури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук,

професор Тюпа Валерій Ігорович,

Російський державний гуманітарний університет,

завідувач кафедри теоретичної та

історичної поетики;

кандидат філологічних наук,

доцент Мних Роман Володимирович,

Дрогобицький педагогічний університет,

завідувач кафедри іноземних мов і

порівняльного мовознавства.

Провідна установа – Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Захист відбудеться 8 червня 2004 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.04 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Донецькому національному університеті за адресою 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м.Донецьк, вул. Універ-ситетська, 24.

Автореферат розіслано 06.05.2004 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради д. філол. н., проф. Сенів М.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Аналіз становлення теоретико-літературних понять у контексті літературного й загальнокультурного розвитку привертає до себе все більшу увагу дослідників. Особливо актуальним є в цьому випадку контекст “великих” культурних і літературних епох, загальна характеристика яких подана у працях Е.Р.Курціуса, С.С.Аверинцева, С.Н.Бройтмана, О.В.Михайлова. Найменше вивчені сьогодні перехідні процеси й передусім перехід від традиціоналістської до індивідуально-авторської епохи – етап надзвичайно суттєвий для розвитку художньої літератури та її теоретичного осмислення, особливо для формування теорії літературного твору, яка набуває в цей період нового самостійного значення.

Класичним матеріалом для дослідження саме цього перехідного процесу можна вважати російську літературу у зв’язку з її центральною роллю в культурі й суспільному житті, а також з її прискореним розвитком, що мотивує розподіл і співіснування, і взаємодію його різних етапів, – ці процеси глибоко й різнобічно досліджували Г.Д.Гачев, М.К.Гей, І.В.Кондаков, В.В.Кожинов, Є.М.Чорноіва-ненко та ін.

Саме цим у реферованій роботі зумовлений розгляд становлення теорії літературного твору на матеріалі російської естетики й літературної критики першої третини XIX ст., де епохальний злам відбивається в першу чергу в одночасному протистоянні і взаємодії класицизму й романтизму.

Незважаючи на наявність узагальнювальних праць і досить численних тематично різноманітних досліджень історії російської естетики, критики й літературознавства (ми маємо на увазі передусім праці Є.С.Громова, М.С.Кагана, В.І.Кулешова, О.С.Курилова, М.Ю.Лучникова, Ю.В.Манна, В.О.Недзвіцького, Л.Г.Фризмана), до цих пір мало уваги приділяється вивченню теорії літературного твору в її історичному розвиткові. Це пов’язано також з недостатньою з’ясованістю узагальнювальних характеристик твору, його природи, будови і функціонування (характерним є те, що відповідної словникової статті немає в “Литературном энциклопедическом словаре”, ні в “Українській літературній енциклопедії”, ні в “Литературной энциклопедии терминов и понятий”, а в “Краткой литературной энциклопедии” така стаття з’явилася лише в додатковому 9-му томі). З іншого боку, глибоку й оригінальну розробку різних аспектів теорії літературного твору подано в дослідженнях М.М.Бахтіна, С.Г.Бочарова, Р.Барта, С.Т.Ваймана, Г.Гадамера, М.Л.Гаспарова, М.М.Гіршмана, Р.Т.Гром’яка, Д.В.Затонського, М.А.Ігнатенка, Ю.М.Лотмана, О.А.Смирнова, В.І.Тюпи, В.В.Федорова та ін., які є продуктивною основою для досліджень у цьому напрямку.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Проблематика дисертації пов’язана з комплексною науковою темою кафедри теорії літератури та художньої культури Донецького національного університету “Цілісність літературного твору, історичні форми його існування, принципи інтерпретації і тлумачення, діалогізм мислення”. Номер державної реєстрації ОЗ-ІВВ/60.

Мета і завдання дослідження. Проаналізувати, як на межі традиціоналістської та посттрадиціоналістської епох, у ситуаціях їхньої зустрічі, протистояння і переходу від однієї до іншої набуває особливої актуальності питання про те, що являє собою твір художньої літератури у своїй специфічній сутності, вивчити формування, зіткнення і взаємодію різних відповідей не це питання у класицистів і романтиків, які осмислюють літературний розвиток у першій третині XIX ст., – такою є мета дисертаційного дослідження. Вона конкретизується в таких основних завданнях роботи:

1) дослідити еволюцію класицистичної концепції літературного твору в новій культурно-історичній ситуації;

2) розглянути розвиток в працях О.Ф.Мерзлякова та П.Є.Георгієвського традиціоналістських уявлень про твір як наслідування законів природи і жанрових зразків;

3) осмислити романтичний злам, пов’язаний з утвердженням поглядів на літературний твір як індивідуально-авторський світ, “самостійне буття”;

4) вивчити нові теоретичні характеристики літературного твору в естетичних трактатах і критичних статтях представників філософського напрямку в романтизмі й особливо в “Опыте науки изящного” Галича;

5) виявити взаємозв’язки у формуванні понять “твір” та “автор” – творець суверенного особистісного світу;

6) показати взаємозверненість романтичної теорії та практики в утвердженні і створенні індивідуально-авторського світу в різних реалізаціях авторської позиції у творчості В.Ф.Одоєвського;

7) розкрити, шляхом протиставлення класицистсько-традиціоналістськї і романтичної концепцій, їхній внутрішній зв’язок і заакцентувати вже помітні тенденції до їхнього синтезу в ранніх роботах І.В. Киреєвського.

Об’єктом дослідження є російська естетика і літературна критика першої третини XIX століття. Предмет дослідження – становлення теорії літературного твору в період переходу від традиціоналістської до індивідуально-авторської епохи. Основним матеріалом дослідження є естетичні трактати і літературно-критичні статті О.Ф.Мерзлякова, П.Є.Георгієвського, П.О.Новикова, О.І.Галича, Д.В.Веневітінова, П.А.В’яземського, В.Ф.Одоєвського, С.П.Шевирьова, І.В.Кире-євського. Відбір імен і текстів визначався, по-перше, їх значенням для формування теоретичних характеристик твору, а по-друге, недостатньою вивченістю в цьому плані.

Мета і завдання роботи визначають методи дослідження: описово-узагальнюваний, який дає змогу простежити динаміку осмислення літератур-ного твору на різних етапах історико-культурного розвитку; порівняльно-типологічний – для зіставного аналізу класицистської та романтичної концепції; герменевтичний для інтерпретації змісту і значення теоретичних понять, які формуються; системний, який дає можливість розкрити взаємозв’язок літературного розвитку та його теоретичного осмислення.

Методологія роботи орієнтується головним чином на концепцію трьох великих культурних епох: архаїчно-міфологічну, традиціоналістську та посттрадиціо-налістську, на основні положення теоретичної та історичної естетики і поетики, а також на теорію літературного твору як художньої цілісності.

Наукова новизна отриманих результатів виявляється в таких положеннях:

1) виділення динамічного класицизму як особливого типу розвитку літератури та її теоретичного осмислення, яке розширює межі традиціоналістської концепції, що прагне включити у ці межі ознаки нової, індивідуально-авторської;

2) вперше здійснюваний аналіз концепцій літературного твору, наявного у працях О.Ф. Мерзлякова та О.І. Галича, які найповніше виявляють відповідно класицистичну й романтичну теорію; характеристика важливих теоретичних ідей П.Є.Георгієвського, П.Новикова, що не розглядалися у цьому аспекті;

3) розкриття протистояння і взаємозв’язку класицистичної моделі жанрового світу твору і романтичного індивідуально-авторського світу, який набуває якісно нової суверенності й “самостійного буття”;

4) конкретизація взаємозв’язків художньої практики і літературної теорії романтиків та відкритих ними шляхів пошуку узагальнювальних теоретичних характеристик у глибинах індивідуальних явищ;

5) нова інтерпретація концепції літературного твору, подана в роботах І.В.Кире-євського, де осмислюється відкриття, передусім у творчості О.С.Пушкіна, перспекти-ви об’єднувального взаємозв’язку традиціоналістської та романтичної тенденцій.

Практичне значення роботи: її результати можуть бути використані в загальних курсах з теорії літератури, спецкурсах і спецсемінарах з теорії твору, у практиці літературознавчого аналізу.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Вся дисертація загалом та її основні положення обговорювалися на засіданнях кафедри теорії літератури та художньої культури Донецького національного університету та наукових семінарах при ній, кафедри культурології та політичних наук Донецького національного технічного університету, на підсумкових наукових конференціях Донецького національного університету, а також на міжнародних наукових конференціях у Донецькому, Тернопільському, Харківському та Дніпропетровському університетах.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в 11 публікаціях, з яких 5 статей опубліковано у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, у кожному з яких – по 4 підрозділи, загальних висновків і списку використаних джерел (269). Повний обсяг дисертації складає 218 сторінок. Текстова частина роботи викладена на 198 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, аналізується стан її наукового опрацювання, визначаються мета й завдання, основні методи дослідження, розкривається наукова новизна роботи, її теоретичне значення та практична цінність.

Перший розділ “Традиціоналісти у пошуку визначення специфіки літературного твору” присвячений аналізу розвитку класицистичної літературної теорії та художньої практики, розгляду змін, які відбулися всередині традиціоналістської системи у першій третині ХІХ ст. Головним напрямком аналізу стає дослідження літературно-критичної та теоретико-літературної діяльності О.Ф.Мерзлякова і П.Є.Георгієвського – авторів, у чиїх роботах закріплюється усвідомлення норми як внутрішньо рухливої, робляться спроби встановити діапазон змін, що не загрожують руйнуванню жанрової нормативності. При цьому ми спираємося на багатий досвід дослідження естетики і критики класицизму, поданий у працях В.І.Кулешова, Ю.М.Лотмана, В.О.Недзвіцького, О.А.Смирнова, П.В.Соболева, Ю.В.Стенника.

У процесі аналізу вивчаються особливості взаємозв’язків універсально-риторичної свідомості й суб’єктивно-авторського сприйняття, які пов’язуються всередині рухливої традиціоналістської системи. Структурна динаміка системи розгортається в таких напрямках: 1) рух індивідуально-стилістичних “варіацій” усередині відносної статичності жанрів; 2) співвіднесеність нормативної вимоги “наслідування природи” й умови природності предмета наслідування й авторської свідомості всередині твору-зразка; 3) взаємодія загальної думки й індивідуального смаку, у просторі зустрічі яких відбувається взаємовплив нормативно-законодавчої та індивідуально-авторської свідомості, творче спілкування автора і читача. В еволюції традиціоналізму жанрова спільність ще динамічно включає в себе й містить у собі індивідуально-авторські “варіації”, наслідування ще містить у собі творчий компонент, риторична спільність слова й думки ще дозволяє здійснювати рух від цієї спільності до історичних та індивідуальних “частковостей”.

У підрозділі 1.1. “Традиціоналістське осмислення динаміки літературного твору в літературному процесі” розкривається сутність динамічного класицизму як системи, що розвивається, і з’ясовуються лінії переосмислення всередині цієї системи уявлень про літературний твір.

Аналіз виявив, що перед авторами критичних статей та естетичних трактатів постає низка проблем, пов’язаних з усвідомленням самого національного літературного процесу, систематизацією різноманітних взаємозв’язків усередині нього, зі створенням естетичних визначень і критеріїв оцінки літературних явищ. При цьому мислителі початку XIX століття орієнтуються на такий собі образ майбутньої російської національної словесності, яка уявляється їм ніби втілення й підпора моральної ідеї та естетичної значущості слова. Намагаючись створити струнку естетичну систему, класицисти звертаються як до традиції, так і до сучасного художнього матеріалу, займаються теоретико-аналітичною та теоретико-кваліфікаційною роботою. Літературна практика цього періоду дає поштовх до розвитку аналітичної думки, викликає необхідність дискусії про саму природу літературного твору. Саме зверненість до літератури визначає елементи оригінальності в теоретиків класицизму, при їхній безсумнівній залежності від французької нормативної поетики і німецької естетичної традиції.

У дисертації концентрується увага на пошуках представників динамічного класицизму, які досліджували закони руху, що наявні всередині жанрової спільності й розвиваються разом з нею. У цьому плані в роботі аналізуються праці О.Ф.Мерзлякова, зокрема розгляд ним питань про те, що являє собою література, яка склалася, і що таке літературний твір як її окреме вираження.

Одним із головних понять, уведених О.Ф.Мерзляковим, було поняття “образованная литература” (рос.). Воно має потрійне змістове навантаження, що співвідноситься з трьома необхідними характеристиками: “образование” (рос.), “образец” (рос.), “образ”. “Образование” (рос.) як якісна вимога до літератури передусім стосується суб’єкта художньої творчості і стає формою виявлення в літературному творі нормативної спільності класицизму: художник “образованной” (рос.) літератури – “образованный” художник, адже саме література є видом мистецтва, який вимагає власного досконалого вивчення. “Образованность” (рос.) є рухом від “образца” (рос.), де діалектична взаємодія загального, нормативного та індивідуального, специфічного розкривається з усією повнотою.

Пройшовши етап стихійного змішування родів, жанрів, стилів мовлення, художніх прийомів тощо, література разом з класицизмом на початку XIX століття приходить до осмислення себе самої як системного організму, котрий народжує власні закони й законодавство, коли “образованность” (рос.) літератури закріплюється теоретично. Класицизм, з одного боку, утверджує норму, а з другого, дає можливість ставитися до неї творчо, виконувати чи не виконувати її вже усвідомлено, а не стихійно, реалізуючи ідеї художньої закономірності й доцільності. Рух літератури “необразованной” до “образованной” (рос.), як це розумів О.Ф.Мерзляков, – не рух від тексту до “образца” (рос.) й образу, тобто до ідеально-образної спільності світу та уявлення про нього, що знайшло вираження у творчому наслідуванні за законами жанрової спільності, у межах яких відбуваються часткові прояви відношень до світу у формі індивідуально-авторських “варіацій”. Останні становлять палітру різноманітних кольорів та відтінків, що існують у загальній картині світу й узгоджуються одне з одним єдиною сутністю світосприймання.

У підрозділі 1.2. “Усвідомлення теорії і критики як специфічної “словесної” галузі знання. Загальна думка і смак у становленні теорії літературного твору О.Ф.Мерзлякова” – ставиться завдання з’ясувати значення й результати взаємовпливу літератури і літературної критики, дослідити вияви, співвідношення і сенс взаємозв’язку двох оціночних категорій динамічного класицизму: “загальна думка” і “смак”, розмежувати і встановити взаємодію цих категорій усередині найважливішої тріади просвітительського класицизму “автор – смак – читач”.

У зв’язку з поставленим завданням центральним об’єктом аналізу виявляється знову фігура О.Ф.Мерзлякова, який, усвідомлюючи необхідність визначити напрямок розвитку словесності, розглядав низку питань, які вимагали вирішення у світлі найголовнішої проблеми: 1) про напрямок і структуру критичного аналізу (“О вернейшем способе разбирать и судить сочинения, особливо стихотворные, по их существеннейшим достоинствам”); 2) про рух усередині жанрів російської літератури (“Рассуждение о российской словесности в нынешнем ее состоянии”, “Об изящной словесности, ее пользе и правилах” та ін.) і про проблемні “теми”, які існують усередині жанрів (взаємодія предмета зображення і поетичного стилю в оді; природне поєднання чіткого плану, єдності, витриманості характерів, точності вдачі і зразково опрацьованого авторського стилю в поемі) тощо; 3) про склад і стиль як категорії, що характеризують авторську несхожість, тобто визначають подальший напрямок розвитку таланту (“О вернейшем способе разбирать и судить сочинения” та інші роботи).

Особливий інтерес становить праця О.Ф.Мерзлякова “О вернейшем способе разбирать и судить сочинения, особливо стихотворные, по их существеннейшим достоинствам”, де автор визначає саме той, на його думку, правильний шлях, яким повинен здійснюватися критичний аналіз, тобто позначає напрямок руху критики. Першим необхідним завданням критики є пошук якоїсь відправної “головної та єдиної”, за висловом О.Ф.Мерзлякова, точки судження про твір, в якій відбувається і з якої починається взаємодія автора твору і критика, розгортається єдиний естетичний простір їхнього творчого спілкування, виникають плоди цього спілкування – теоретичні ідеї. Це момент зіткнення критики, художнього тексту і літературної теорії. Центром такого єднання стає літературний твір.

Роль індивідуального начала, що розвивається всередині універсальної риторичної єдності, стала настільки помітною, що критика виділяє її в особливу сферу аналізу. Представники динамічного класицизму роблять спробу проаналізувати взаємозв’язки і розмежування сфер упливу “загальної думки” і смаку, який являє собою оцінну і формотвірну (яка забезпечує внутрішню динаміку норми) категорію класицизму. Оцінка смаку як вияву індивідуально-авторського самовираження, за О.Ф.Мерзляковим, є близькою до думки П.Є.Георгієвського, якому належить ідея про те, що смак, усупереч кантівській теорії, не є породженням розуму, а являє собою складне поєднання думок і відчуттів, “почуття природного” і “почуття ідеального”, що надає йому характеру деякої об’єктивності.

Категорія “загальна думка” міцно увійшла до понятійної системи класицизму, поширивши свій уплив практично на всі сфери буття літературного твору як утверджуваного зразка і всієї літератури загалом як такої, що прагне стати “образованной” (рос.) І, врешті, зразковою (“образцовой”) серед інших видів мистецтв. “Загальна думка” – це не лише вимога дотримання жанрових стилістичних законів. Вона включає уявлення освічених сучасників про мораль, етикет, художність, користь важливість предмета зображення. За категорією “загальної думки” закріплений статус вираження колективного начала, еталону освіченості, носія традиції і, передусім, морального мірила, на яке спирається художник і покликається критик. Це насамперед оцінна категорія, тобто знаряддя критики, яка включає в себе при цьому все теоретичне знання. Загальна думка, отже, є запорукою утвердження теорії, її важливої ролі в “образовании” (рос.) літератури і створенні твору-зразка (“образца”). У зв’язку з нею представники динамічного класицизму розглядали індивідуально-стильові варіації в межах єдиної системи.

О.Ф.Мерзляков і П.Є.Георгієвський прагнули примирити “загальну думку” з феноменом авторської свідомості. Художник і критик, О.Ф.Мерзляков неодноразово підкреслював значення чуттєвого начала у художній творчості. У тій же оригінальності стилю він бачить талант автора відчувати й мислити неповторно. В естетичній системі О.Ф.Мерзлякова, в його критичному усвідомленні літературної реальності пов’язуються авторитет і автор. Автор, безумовно, ще є частиною жанрової спільноти, входить до системи її авторитетних взаємовідношень, але усвідомлення його індивідуальної естетичної цінності дає можливість розрізнити авторське начало в системній жанровій спільноті, нехай воно поки виявляється у формах індивідуально-стилістичних варіацій. Однією з основ і “загальної думки”, і правильного смаку класицисти вважали моральну ідею, яка охоплює два інші найважливіші постулати просвітительського класицизму: розумність і красу. Автора класицисти розуміють як максимальний вияв людської природи в її гуманістичній сутності.

У підрозділі 1.3. “О.Ф.Мерзляков, П.Є.Георгієвський про наслідування, яке включає в себе авторську творчість. Жанр і автор” досліджується динаміка відношень і змін у системі наслідування світу і зразка у традиціоналістському просторі загалом й особливо в динамічному класицизмі першої третини XIX ст., який розвивається.

У центрі цього підрозділу – аналіз “Теории изящных наук” О.Ф.Мерзлякова і публікації курсу П.Є.Георгієвського “Введение в эстетику” – двох фундаментальних праць про наслідування, де внутрішня динаміка норми і багатосторонній підхід до неї авторів виражені особливо рельєфно. О.Ф.Мерзляков висуває вимогу доцільності, відповідності предмета зображення почуттям і настроям того, хто зображує, що є основою дотримання поетом двох естетичних законів: природності зображення й гармонійної форми твору. Отже, авторський вибір, суб’єктивний настрій художника поряд з відповідністю предмета жанру стають основою художнього твору. П.Є.Георгієвський, розглядаючи літературний твір як співвідношення і взаємодію естетичного предмета й авторської свідомості, висуває умови, які забезпечують створення прекрасного. Суб’єктивний вибір об’єктивного цікаво-го (ідеї), оцінка його автором і відповідний для предмета моральний пафос втілюється на сторінках літературного твору, прекрасного у своїй сутності.

Різноманітні зміни в системі класицизму, внутрішня динаміка твору зразка (“образца”) насамперед пов’язані з жанром. Жанр для класицизму – це можливість упорядкування в літературі, будування твору, який рухається за певними законами (як і світ природи), а не хаотичне зіткнення думок і слів. Жанрове мислення – мислення відповідностями: предмета – жанрові, їх разом узятих – станові авторської свідомості; прекрасного, цікавого і морального в художньому зображенні предмета, який постає в розвивальній єдності форми і змісту, натурального наслідування і природності вигадки, загальної думки та індивідуального смаку. Жанрові закони, на думку класицистів, відображають гармонію законів природних. Ось чому літературний твір є витвором, подібним до природи, наслідуванням її законів.

За О.Ф.Мерзляковим, до авторської уяви входять ерудиція, знання психології і здатність до вигадки. Вигадку критик називає “уявою творчою”, і їй відведено особливе місце в роботі про сутність авторського обдаровання. Але й до вигадки поет вдається усвідомлено, цілеспрямовано. “Уява творча” – доля генія, й виникає вона лише тоді, коли перед автором постає завдання втілення ідеї перетворення світу, коли буденне оточення вже не може бути предметом для повноти її вираження. О.Ф.Мерзляков стверджував, що твори, побудовані на вигадці, лише тоді стають зразками (“образцами”), коли знову-таки являють собою образ-ідею, передусім моральну.

У дисертації досліджуються взаємовідношення авторського начала і жанрово-словесних законів класицистичної системи, висвітлюються характерні особливості слова класицизму, з’ясовуються взаємовідношення “слова-образу” і “слова-зразка” (“образца”) у процесі становлення твору-зразка (“образца”).

Четвертий підрозділ – 1.4. “П.О.Новиков. Рух від зразка до автора” – завершує перший розділ дисертації. У ньому в світлі формування теоретичних характеристик автора художнього твору простежується найбільш актуальне “поле” зустрічі О.Ф.Мерзлякова, пов’язаного насамперед з досвідом класицизму, й одного з російських шеллінгіанців, чиї роботи ще не привернули до себе належної уваги, – П.О.Новикова.

Можна твердити, що погляди П.О.Новикова перебувають на стикові двох естетик: класицизму і романтизму, і центральною фігурою для нього стає саме автор. Так, у роботі “О гении” автор розглядається критиком передусім як особистісне начало, яке творить світ, перетворює природу, але також і як законодавче, як особистість, якій притаманні просвітительські ознаки. Для П.О.Новикова відношення “зразок (“образец”) – автор”, якщо автор геніальний, має такий вигляд: явивши світові досконалий художній твір, автор стає законодавцем смаку, началом, яке формує загальну думку. Він сам тепер являє собою фігуру-зразок (“образец”), яка стоїть над загальною думкою, і водночас є її втіленням і підпорою.

На думку П.О.Новикова, одвічна надприродність, вселенська масштабність поетичної творчості не може дорівнювати ні природі, ні дійсності, які не являють собою ні джерел поезії (її динамічних сил і спонукальних причин), ні змісту (те єдино важливе і хвилююче, що “вона виражає у кінцевих формах”). На відміну від природи, поетичний твір є творінням конкретної мислячої ї чуттєвої особистості, генія, чия свідомість, звертаючись до дійсного світу, одвічно несе в собі ідеальне начало, яке цей світ вибіркове виражає і по-творчому перетворює.

Ідеї П.О.Новикова про автора та його творіння становлять ще не “синтез” класицистичного і романтичного сприйняття літературної творчості, а “синкретизм”. Щоправда, сам факт появи подібної “синкретичної” системи поглядів є показовим і важливим для розуміння процесів, які відбуваються в літературному світі першої третини ХІХ ст.

Обґрунтоване О.Ф.Мерзляковим визначення предмета літератури як людського у природі, його трактування смаку, творчої уяви і відношень жанру й автора, характеристика П.Є.Георгієвським естетичного предмета й естетичної потреби як найсильнішої для людини, ідея П.О.Новикова про сутність літературної творчості і твору як наслідування-самопізнання спрямовані у майбутнє, йдуть назустріч новій епосі, поки ще у вигляді спроб укласти новий народжуваний зміст у рамки традиціоналістської концепції. Попри всю природну обмеженість запропонованих рішень, у них не можна не побачити прагнення здійснити й виразити “зв’язок епох” і в літературі, і в її творчому самопізнанні.

Другий розділ – “Романтична творчість індивідуально-авторських світів та її теоретичне осмислення” – містить аналіз поглядів представників російського філософського романтизму, передусім Д.В.Веневітінова, О.І.Галича, В.Д.Одоєвсь-ко-го та С.П.Шевирьова на творчий процес та його результат – літературний твір. Автор дисертації досліджує ту сферу літературних романтичних пошуків у першій третині ХІХ ст., яку можна узагальнено розглядати як романтичну теорію літературного твору. Суттєві передумови для такого дослідження містяться у численних роботах з естетики та критики романтизму – книгах та статтях А.В.Архипової, Н.Я.Берковського, В.В.Ванслова, В.М.Коновалова, Ю.В.Манна, Ю.М.Нікішова, О.М.Ніколюкіна, В.І.Сахарова, О.М.Соколова, У.Р.Фохта, Н.В.Фридмана, Л.Г.Фризмана, Є.М.Чорноіваненко, С.Н.Юнусової.

У першому підрозділі другого розділу – “Суверенність поетичного твору” – розглядаються найбільш значущі ідеї та уявлення про літературний твір як суверенний всесвіт, висловлені російськими романтиками протягом перших тридцяти років ХІХ ст. З-поміж таких ідей, що визначають обличчя російського романтизму і ставлення романтиків до літературного твору як до специфічного явища мистецтва, виділяються такі: 1) здатність літературного твору до власної законотворчості; 2) погодження думки й почуття як запорука природності літературної творчості; 3) індивідуально-авторський характер літературної творчості і твору; 4) сприйняття літературного твору як вираження єдиносутності буття та його творчої багатоманітності; 5) вигадка, історизм і народність як характеристики, що визначають справді художній твір – вияв національної літератури, яка складається.

Відповідність думки і почуття у творчій індивідуальності – природна й необхідна відповідальність романтичного твору, яку теоретики й поети романтизму розуміють як гармонійне начало суверенного художнього світу. Знак відповідності думки й почуття обов’язково несе в собі також художню вигадку. Вимога свободи вигадки й усвідомлення відповідальності художника за власне слово, поряд з багатьма причинами, викликає інтерес романтиків до індивідуально-авторського стилю – “складу”. “Діяльність обдаровання” (В’яземський), виражена в оригінальному стилі, являє собою автора, авторський стиль, літературний твір як творчість у слові.

У підрозділі 2.2. – “О.І.Галич про значення “самостійного буття” поетичного світу та особливості його теоретичного аналізу” – досліджується діяльність О.І.Галича як теоретика літератури. З естетичного простору “Опыта науки изящного” О.І.Галича ми виділяємо й розглядаємо питання, пов’язані зі специфікою літературного твору, умовами, формами і виявами “самостійного буття” поетичного світу й особливостями його наукового аналізу. Спеціальна увага приділяється історії вивчення поетичної спадщини О.І.Галича, полеміці з тими вченими, хто відмовляв О.І.Галичу у значущості й самобутності теоретичних ідей, і підтримці тези про його важливу роль як філософа-естетика пушкінського Петербурга (М.С.Каган). У дисертації стверджується й аргументується актуальне значення саме теоретико-літературної конкретизації естетичних ідей Галича в його характеристиках поетичного твору.

Теорія поезії мислиться автором “Опыта” як частина “науки изящного”, коли для виділення специфічних її категорій, особливостей літературного твору оптимальним здається порівняльний метод: зіставлення поетичних феноменів, фактів теорії літератури зі знаками й феноменами філософії, живопису і вироблення на підставі подібного аналізу уявлення про естетичне в поезії і спроби побутування прекрасного на сторінках літературного твору.

Література, яка зображає природу, для О.І.Галича є принципово неприродною, бо складається зі словесно-образних уявлень, що демонструють своє значення і підкореність явно вираженій ідеї, надприродній, духовній за своєю суттю. На відміну від дійсності, твір мистецтва завжди є прекрасним, завжди ідеальним – до такого висновку підводить читання антропологічно обґрунтованої естетики О.І.Галича. Особливо яскраво це видно на прикладі літератури, коли, вступаючи в естетичну гру з дійсністю, вільне слово здатне зображенням стверджувати її або заперечувати. У зв’язку з цим особливий інтерес викликає розглянута в дисертації типологія комічного, визначення “комічної краси”, міркування про сфери і форми її вияву в літературі, відношення “комічного” і романтичного автора, виділення “штучності” як характерної риси комедії, а гумору як синтезувальної форми “комічної краси”.

Детальний аналіз комічного – категорії, яка розвивається у безпосередньому зв’язку з прогресом літературної рефлексії, для О.І.Галича пов’язаний з розумінням літературного процесу як здобуття літературного “характеру”. І чим глибшою стає самосвідомість людини, тим повнішим і складнішим виявляється “характер” літератури. Утвердження романного жанру, на думку вченого, являє собою наступний етап становлення “характеру” російської літератури.

Слово роману, на думку О.І.Галича, має специфічні ознаки: це слово: а) естетичне; б) психологічне; в) вільне авторське. Авторський психологічний підхід до свого героя забезпечує створення живого індивідуального характеру, коли герой є не лише виразником авторської ідеї, але ще має особливу внутрішню життєвість. О.І.Галич висловлює думку про нерівнозначність автора і героя, авторського слова і слова персонажа. Подібна природна відмінність забезпечується суверенною природою літературного твору. Розподіл слова авторського і слова героя в образній тканині прозового твору, підмічене О.І.Галичем, не лише є важливою ознакою романного жанру, але й призводить до усвідомлення романного жанру. У розділі про роман можна виділити сім таких ознак, які розглянуті в дисертації.

Безумовне буття літературного твору, за О.І.Галичем, виявляється через одно-часне народження й органічну злитість ідеї та її формального вираження. “Цілість органічна” разом із самостійністю твору виділяються О.І.Галичем як естетичні властивості і специфічні характеристики художнього світу. Теоретик говорить про природність витонченого, тобто про особливу надприродну органічність.

Третій підрозділ – “Романтичний автор. Літературний твір як здійснення авторської індивідуальності” – присвячений дослідженню центральної проблеми романтичної естетики, проблеми автора і втілення суб’єктивно-авторського в “цілості органічній” літературного твору. Як центральний предмет дослідження, услід за російськими романтиками, ми виділили взаємозв’язок особистісного самопізнання й осягнення світу в процесі сприйняття природи, літератури, власного слова, що охоплює у своїй єдності світ, героїв, читача.

Особливий інтерес становить також взаємодія теорії і практики романтичного авторства, створення й осмислення літературних творів, так би мовити, в одній особі. У цьому підрозділі спеціально аналізується дуже характерний у цьому розумінні досвід В.Ф.Одоєвського, мислителя і письменника, який, об’єднуючи теоретичний розвиток і практичне втілення ідеї вільного авторства, прагнув до інтеграції і навіть до синтезу різних видів творчої діяльності. Матеріалами дослідження у контексті цієї проблеми для нас є теоретичні роботи В.Ф.Одоєвського (особливо “Опыт теории изящных ис-кусств”) та його повісті “Бал”, “Мститель”, “Импровизатор”, “Княжна Мими”.

В.Ф.Одоєвський глибоко й оригінальне трактує питання про багатогранність і невичерпність художнього образу. Розуміючи розвиток авторської індивідуальності як поступальний духовний процес, письменник трактує літературний твір як живий нескінченний світ, де відбуваються духовні перевтілення і піднесення поетичного “характеру”. Особистісний розвиток автора знаходить вираження у поетичному світі – світі авторському за своєю надприродною сутністю та ідеальною значущістю. Генезис романтичного автора добре видно в ході аналізу художньої практики В.Ф.Одоєвського. Ученим теоретично описаний автор літературного твору, характе-ристики якого були достатньо чітко позначені. Розвиток відношень автор-оповідач-герой-читач у художній практиці письменника цікаво простежити на прикладі функціонування і зміни ієрархії цієї взаємодії у повістях “Бал”, “Мститель”, “Импровизатор” та “Княжна Мими”. Якщо перші два твори є монологічними щодо наявності в них єдиного авторського голосу, ліричними за тоном, то “Импровизатор”, зберігаючи романтичну єдинність, допускає в її простір діалогічні мотиви. Так, оцінно-ідеальне поле знаходиться в площині діалогічних взаємовідносин двох центральних персонажів повісті і через них у просторі діалогу між автором і читачем. Здійсненням діалогу автора, героїв і читача, фактом зрілої романтичної повісті стає поява “Княжни Мими” В.Ф.Одоєвського. В цій повісті автор створює в особі головної героїні літературний характер, а сам твір являє собою синтез психологічного й сатиричного повіствування.

У четвертому підрозділі “Природна взаємозумовленість самопізнання авторської індивідуальності й утворення літератури “художніх світів” у І.В.Киреєвського” – проблема, зазначена в назві цього підрозділу, розглядається в прямому взаємозв’язку з утвердженням уявлення про твір як специфічне словесно-художнє ціле.

Пізнання, самопізнання як символи співпричетності людини до буття видаються основними, онтологічними питаннями літератури й літературної теорії для представників російського романтизму. Крім того, на думку деяких російських романтиків, інтерес до джерел буття, що спирається на спорідненість людини зі світом, є характерною рисою менталітету російського народу. Ось чому ідея філософського змісту літературної творчості наполегливо розвивається в роботах Д.В.Веневітінова, О.І.Галича, В.Ф.Одоєвського, С.П.Шевирьова, І.В.Киреєвського. Філософічність літератури й філософська основа індивідуальної поетичної творчості трактуються авторами як ознака рефлексу мистецтва, властивість як такої, що твориться, так і майбутньої зрілої літератури, специфічна риса російської літератури і знак появи літератури авторської. Філософський зміст літературної творчості, на думку І.В.Киреєвського, виражає разом з образністю специфічний характер цього мистецтва, в основі якого перебувають самопізнання, самоаналіз і самовдосконалення.

У підрозділі аналізуються ранні роботи І.В.Киреєвського “Нечто о характере поэзии Пушкина” (1828) та “Обозрение российской словесности” 1829 року. Спираючись переважно на ці два дослідження, ми аназізували ідеї взаємозв’язку індивідуального самопізнання і становлення літератури художніх світів, де стрижневе значення і значення зв’язної ланки для І.В.Киреєвського має художнє самовдосконалення, що виявляється, зокрема, у вдосконаленні твору мистецтва.

Детально розглядаються також центральні ідеї філософії та естетики І.В.Киреєвського та їхнє значення в оформленні цільної теорії літературного твору. Йдеться про ідеї єдності світу і природності як феномена літературної творчості. При цьому І.В.Киреєвський об’єднує класицистичне й романтичне трактування природності, здійснює їх своєрідний теоретичним синтез у характеристиці особливої природи поета Життя. Така об’єднувально-узгоджувальна тенденція взагалі характерна для напрямку теоретичної думки І.В.Киреєвського.

І.В.Киреєвський був одним з перших мислителів, у чиїх роботах виникає ідея взаємовідношень “автор-твір-читач” як діалогічних за своєю суттю. Аналіз цієї проблеми в дисертації виявив, що такі діалогічні відношення конкретизуються в І.В.Киреєвського таким чином:

1) діалог двох у момент прочитання твору, коли читач і автор досягають згоди, адже перебувають у відносинах співтворчості; 2) діалог багатьох, причому не лише автора і читацької публіки, але й читачів одного з одним; 3) діалог однієї єдиної особи, яка повинна відчути іншого в собі і себе в іншому; в останньому випадку внутрішній діалог художника набуває значення самопізнання і самовдосконалення, результатом чого є тенденція до злиття у творі історичності та ідеалу в утіленому в художньому світі прагненні до “кращої дійсності”.

У висновках узагальнюються результати проведеного наукового дослідження.

1. Аналіз процесів становлення теорії літературного твору в російській естетиці і літературній критиці першої третини XIX ст. виявив, що народження специфічних літературних понять активізується в просторі динамічного класицизму, який намагається утримати в традиціоналістських рамках нові ознаки індивідуально-авторської епохи, котра перебирає на себе процес становлення.

2. Процес роз’єднання естетики, критики й теорії перебував на початковій стадії, тому природно, що тут не завжди можна провести чіткі межі. Ці сфери стикаються одна з одною як у просторі теоретичних дискусій, так і в самій літературі, що перебуває у стані саморозвитку й самооцінки, але тому особливо важливою виявляється висловлена О.Ф.Мерзляковим ідея про необхідність знаходження “визначеності” (рос. “определенности”) літератури. Ця визначеність включає в себе з’ясування специфіки і “меж” твору як форми існування художньої літератури – мистецтва слова.

3. У міркуваннях представників динамічного класицизму, особливо О.Ф.Мерзлякова і П.Є.Георгієвського, постійною є думка про те, що літературна творчість є одночасно унікальним засобом людського спілкування, творчої взаємодії і видом мистецтва, центром якого стає людина, а естетичним втіленням людського змісту – художнє слово: слово – образ і слово – зразок (рос. “образец”). Тому потреба в особливому вивченні літератури як мистецтва слова, виділення теоретико-літературного знання з первинної естетичної єдності уявляється природним і закономірним. Вимога “наслідування природи” набуває все більшої теоретико-літературної спрямованості й розглядається у зв’язку з поняттями природності, вірогідності, вигадки. В конкретизації цих понять і відношень між ними виявляється становлення теорії літературного твору

4. У процесі еволюції традиціоналістської системи розвивається уявлення про жанрову спільність, яка динамічно включає в себе і містить у собі індивідуально-авторські варіації. Такий хід теоретичної думки відображає своєрідний процес зустрічі традиціоналістської та індивідуально-авторської епох, зустрічі, яка відбувається до їхнього розподілу.

Це дає можливість теоретично осмислити деякі нові явища, які виходять за межі суворо класицистичних норм, залишаючись водночас у межах традиціоналістської концепції наслідування творчості природи і жанрових зразків.

5. Романтичний злам в існуванні й осмисленні літературного твору пов’язаний з усе відчутнішими альтернативою та протистоянням таких теоретичних характеристик: 1) наслідування і творчості; 2) здійснення художніх творінь за законами природи в усій вселенській повноті і принципово надприродного, суб’єктивно-духовного індивідуального створення; 3) нової і скільки завгодно оригінальної в деталях, але тільки варіації зразка, жанру, традиційного цілого і самостійної цілісності, яка включає в себе різні жанрові традиції та об’єднує їх не загально жанровим, а новим, індивідуально-авторським законом.

6. Саме в естетиці і літературній критиці романтизму ми знаходимо опис і тлумачення поетичного твору як суверенного світу, якому притаманне обличчя, характер, власні індивідуальні закони. У зв’язку з цим романтики ставлять перед собою мету створення такої теорії, яка, передусім, висвітлила б закономірності авторської творчості як індивідуального акту, що стає всезагальним культурним надбанням. На місце жанрових світів та їхніх варіацій приходять індивідуально-авторські художні світи поетичних творів, які набувають статусу суверенного цілого. Тут не відсутність інтересу до теоретичних узагальнень, а принципово інший шлях їхнього осмислення й пошуку в глибинах індивідуальних явищ.

7. Ставлення до поетичного твору як до живого організму склалося вже в системі динамічного класицизму. Однак, якщо тут, у першу чергу йдеться про внутрішню динаміку жанрової спільності, то романтики зміщують акценти з загального на особливе, з утворення зразка на індивідуальний образ світу, що явився у слові. Жанрова пам’ять і традиція підкоряються тепер авторському першотвірному началу, від наслідування-творення за законами природи здійснюється перехід до суб’єктивно-духовної творчості світу з його особливою “системою координат”. Ось чому по-новому описуються в теорії літературні вияви природності, вірогідності, взаємозв’язку думки й почуття у творі. Новим змістом наповнюються поняття, що описують творчий процес та його результати: психологізм, фантазія, філософічність мислення, історизм, народність (вона трактується як самопізнання представників національної культури і творця національної літератури, яке відбувається у процесі створення поетичного твору). Розширюється поняття індивідуальності, воно набуває різних масштабів: зокрема, народ, нація, історія набувають у романтиків також індивідуально-особистісного характеру, так що можна говорити про відтворення й вираження у поетичній творчості індивідуальності народної особи або певного етапу національної історії.

8. Особливо важливу роль у становленні теорії літературного твору відіграв О.І.Галич і, зокрема, важливою є його теоретико-літературна реалізація ідеї німецької класичної естетики про “самостійне буття” літературного твору. Ця ідея значно змінила уявлення про