КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ОСТАНІНА Ніна Степанівна

УДК 347.28 (09)

ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ КЛУБНОЇ РОБОТИ

З УЧНІВСЬКОЮ МОЛОДДЮ В ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ

Й ПРАКТИЦІ УКРАЇНИ (1917-1931 рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя, на кафедрі педагогіки, м.Ніжин.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, професор

Коваленко Євгенія Іванівна,

Ніжинський державний університет

імені Миколи Гоголя, завідувач кафедри педагогіки.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Побірченко Наталія Семенівна

Уманський державний педагогічний університет

імені Павла Тичини, директор інституту соціальної та мистецької освіти;

кандидат педагогічних наук, професор

Загадарчук Галина Миколаївна,

Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, професор кафедри соціальної роботи.

Провідна установа: Чернігівський державний педагогічний університет ім.Т.Г. Шевченка, кафедра педагогіки, психології та методики викладання математики, Міністерство освіти і науки України, м.Чернігів

Захист відбудеться “21”січня 2005 року о 1600 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.16 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64, кім.314.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, кім.10.

Автореферат розіслано “21” грудня 2004 року

Вчений секретар

спеціалізованої ради О.О. Безносюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і ступінь дослідження теми. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті визначає освіту як основу розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запоруку майбутнього України, як найбільш масштабну й людиномістку сферу українського суспільства, визначний чинник його політичної, соціально-економічної, культурної й наукової організації.

Освіта відтворює й нарощує інтелектуальний, духовний і економічний потенціал народу, виховує патріота і громадянина України. Позашкільна освіта є складником системи освіти України й значною мірою сприяє зростанню інтелектуального потенціалу суспільства, всебічному розвитку особистості як найвищої людської цінності.

Характерною особливістю розвитку позашкільної освіти на сучасному етапі є тенденція перетворення її закладів у центри виховної роботи з учнівською молоддю у вільний час. З огляду на це особливу значущість у позакласній, позашкільній сфері спілкування учнівської молоді набувають клуби. Це зумовлено насамперед їхньою унікальною специфікою: клуби для учнівської молоді водночас є малою групою, товариством однолітків, об’єднанням за інтересами; вони створюють найсприятливіші умови для спілкування, вияву творчої активності, соціалізації індивіда, сприяють “м’якому” входженню особистості через мікросоціум підлітків у клубному оточенні в макросоціум держави, суспільства.

Поглиблене осмислення проблеми організації клубів для учнівської молоді переконує нас у тому, що процес побудови життєдіяльності клубів за принципами демократизації, гуманізації потребує врахування вітчизняних культурно-історичних, виховних традицій, педагогічного досвіду роботи клубів для дітей та підлітків. Вважаємо, що єдність історичного та сучасного підходів дозволить забезпечити оптимально високий рівень життєдіяльності клубів як соціальних осередків.

Клуби як форма організації життєдіяльності учнівської молоді є предметом уваги педагогів і психологів, які досліджують сутність й особливості організації духовного зростання особистості (І.Бех, Г.Загадарчук, І.Зязюн, О.Киричук, Б.Кобзар, Є.Помиткін, О.Сухомлинська, Т.Сущенко та інші).

Певну теоретичну основу для дослідження розвитку клубного руху в Україні становлять праці провідних українських вчених, що досліджували розвиток педагогічної думки в країні (А.Бондар, М.Гриценко, М.Грищенко, О.Дзеверін, І.Зайченко, М.Євтух, Є.Коваленко, Ф.Корольов, М.Левківський, Є.Мединський, Н.Побірченко, М.Стельмахович, Б.Ступарик, М.Ярмаченко, Г.Ясницький та інші). Безпосередньо діяльність дитячих та юнацьких клубів як соціальних центрів спілкування, що сприяють формуванню активної життєвої позиції учнівської молоді, розглядалась в ряді кандидатських дисертацій: Н.Чаюн (“Воспитание у старшеклассников непримиримости к чуждой социализму идеологии в деятельности школьных общественно-политических клубов”р.)), Л.Каразян (“Психолого-педагогические основы формирования у старших подростков готовности к самообразованию в условии клубной деятельности” (1989р.)), Н.Пономарчук (“Формирование активной жизненной позиции подростка в клубных объединениях по интересам” (1991 р.)).

Дотично організація діяльності дитячих клубів аналізувалася в дисертаційних дослідженнях, присвячених аналізу діяльності позашкільних закладів: Л.Романовської (“Формирование духовных интересов советской молодежи” (1968р.)), Т.Сущенко (“Воспитание познавательных интересов у подростков во внешкольной работе” (1969р.)), В.Заслуженюка (“Воспитание учащихся среднего школьного возраста в духе ленинской дружбы народов во внеклассной работе (на материалах школ Украины)”(1971р.)), Г.Лещинської (“Система приемственных связей школы и внешкольных учреждений по патриотическому и интернациональному воспитанию подростков”(1979р.)), С.Букреєвої (“Становление и развитие внешкольного воспитания детей в УССР (1917-1941 гг.)” (1981 р.)), В.Ликова (“Воспитание долга у подростков в детских внешкольных учреждениях”(1988р.)). Автори цих досліджень розглядають клуби як ефективну форму виховання молоді. Однак зауважимо, що ці дослідження виконувалися за часів СРСР, тому на їх методології позначився класовий підхід до аналізу соціально-педагогічних явищ, і в сучасних умовах клуб як педагогічний феномен потребує нового наукового відрефлексування.

Серед дисертаційних досліджень останніх років слід виділити наукові роботи Т.Сущенко, М.Баяновської, Л.Березівської. Т.Сущенко у докторській дисертації “Педагогічний процес у позашкільних закладах” (1993 р.) доводить, що позашкільні заклади, використовуючи клубні форми роботи, сприяють розвитку пізнавальних інтересів учнівської молоді, формуванню позитивного ставлення до власного життя й реалізації себе як особистості, здатності до безперервного духовно-творчого самовдосконалення. Дослідження М.Баяновської присвячено соціально-педагогічній діяльності самодіяльних дитячих і молодіжних об’єднань (1996р.). У дисертаційному дослідженні Л.Березовської (1999 р.) у контексті діяльності просвітницьких товариств другої половини ХІХ - поч. ХХ ст. розкриваються зміст, організаційно-методичні засади та форми позашкільного виховання Київського регіону, Важливим є дисертаційне дослідження Н.Харінко (1973), в якому вперше аналізуються проблеми виховної роботи в позашкільних закладах України (з 1917 по 1967рр.). Проте ці дослідження лише побіжно розглядали проблеми клубної діяльності. Поза увагою науковців залишився історико-теоретичний аспект проблеми.

Визнання клубу як ефективної форми впливу на формування самосвідомості учнівської молоді викликає потребу переосмислити історичний досвід і творчо використати прогресивні педагогічні ідеї минулого у нових соціально-політичних умовах України. Особливо плідними у цьому відношенні є 20-ті роки ХХ ст., коли практично вся територія України виступала дослідним педагогічним полем, науковці й практики вели активні пошуки ефективних форм огранізації навчально-виховного процесу. Значна увага надавалася клубам як формі розвитку й формування особистості, її соціалізації, проте організація багатої за формами та змістом клубної роботи з учнями цього періоду практично не досліджена. Зокрема, відсутні узагальнюючі дослідження, які б цілісно висвітлювали науково-теоретичні засади організації клубної діяльності з учнівською молоддю України у 20-ті роки ХХ століття.

Актуальність порушеної проблеми, доцільність наукового висвітлення історії становлення й розвитку дитячих клубів як форми виховання молоді в Україні у 20-ті роки ХХ ст., виявлення перспективних ідей, що можуть бути творчо розвинуті в сучасних умовах, та відсутність узагальнених досліджень з даної проблеми визначили вибір теми нашого дослідження: “Проблеми організації клубної роботи з учнівською молоддю в педагогічній теорії й практиці України (1917-1931 рр.)”.

Зв’язок теми дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану наукової роботи кафедри педагогіки Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя й затверджене вченою радою університету (протокол № 8 від 21 квітня 1997 р.).

Тема затверджена Радою з координації досліджень у галузі педагогіки й психології АПН України (протокол № 8 від 15.09.1997р.)

Об’єкт дослідження – організація клубної роботи з учнівською молоддю в Україні 1917-1931 рр.

Предмет дослідження – науково-теоретичні й методичні засади організації клубної роботи з учнівською молоддю в педагогічній теорії й практиці України (1917-1931 рр.).

Мета дослідження полягає у здійсненні цілісного наукового аналізу організації клубної роботи з учнівською молоддю в досліджуваний період, виявленні провідних тенденцій та узагальненні набутого позитивного досвіду.

Виходячи з предмета та мети дослідження, були визначені завдання:

§ з’ясувати історико-педагогічні витоки дитячого клубного руху і клубу як педагогічного феномена та cхарактеризувати його виховну сутність.

§ розкрити науково-теоретичні засади та провідні тенденції в діяльності клубів як форми виховання учнівської молоді в Україні у 20-ті роки ХХ століття.

§ виявити перспективні ідеї клубної роботи 20-х років ХХ століття, які є актуальними в сучасних умовах і творче використання яких сприятиме вдосконаленню освітніх реформ в Україні.

§ розробити методичні рекомендації „Клубна робота з учнівською молоддю” для студентів вищих педагогічних навчальних закладів та вчителів загальноосвітніх шкіл.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять положення про: діалектичний характер взаємозв’язку і взаємозумовленості явищ; біосоціальну сутність особистості; єдність свідомості й діяльності; людину як міру всіх речей, носія прогресивної етики, добра й справедливості; творчий розвиток сутнісних сил і обдарувань особистості; зв’язок теорії й практики; національну спрямованість освіти, визначення її ролі як важливого фактору державотворення. У даному дослідженні особливе місце посідають теоретичні положення про діалектичне розуміння суті історико-педагогічного процесу, про зв’язок історії з сучасністю, про пріоритет загальнолюдських духовних цінностей та боротьбу за них на сучасному етапі у поєднанні з інтересами окремої особистості.

Основними методами дослідження були: конкретно-пошуковий (за допомогою якого було здійснено теоретичний аналіз, систематизацію і класифікацію архівних документів, друкованих джерел з питань історії клубної роботи з учнівською молоддю); аналітичний (що дозволив проаналізувати відповідну науково-педагогічну літературу з використанням інтерпретації, порівняння, систематизації та узагальнення); метод системно-структурного й порівняльно-історичного аналізу (для комплексного аналізу історико-педагогічного досвіду з позиції об’єктивності та виявлення особливостей розвитку клубної роботи з учнівською молоддю в історичному та сучасному аспектах); емпіричні (вивчення та узагальнення педагогічного досвіду, вивчення процесу впровадження перспективних ідей організації клубної роботи з учнівської молоддю в сучасних умовах).

Джерельну базу дослідження склали:

§ матеріали фондів бібліотек: Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя, Київського Національного університету культури, Російської Державної бібліотеки;

§ праці українських та зарубіжних педагогів, громадських діячів і письменників досліджуваного періоду;

§ праці сучасних науковців з теорії та історії педагогіки;

§ архівні матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (фонд 166, спр.: 158, 162, 217, 250, 281, 339, 341, 347, 467, 542, 563, 580, 666, 680, 843, 845, 864, 876, 882, 894, 995, 997, 1623, 1626); Чернігівського державного обласного архіву (фонди: 593, спр. 19, 27, 320, 568, 1855; 597, спр.32; 600, спр. 1202; 1827, спр.6); фонди Ніжинського філіалу державного обласного Чернігівського архіву (фонди: 397, спр.390,419; 598, спр.859; 1628, спр.1; 1687, спр.9; 6121, спр.6; 6183, спр.1; 7621, спр. 392, 412, 413, 414, 415, 429, 432, 433);

§ збірки документів, звіти та статистичні відомості про діяльність клубів для учнівської молоді;

§ історико-педагогічні роботи, опубліковані до 1930 року;

§ періодична педагогічна преса кінця XІX ст. – 20-х років ХХ ст.;

§ сучасна педагогічна преса;

§ дисертації, автореферати дисертацій.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1917-1931рр. ХХ ст. Нижня межа визначається якісно новими підходами до розвитку позашкільної освіти, в т.ч. і клубної роботи з учнівською молоддю, зумовленими політичними і соціально-економічними змінами в Україні, зокрема створенням Департаменту позашкільної освіти в Секретаріаті освіти УНР.

Верхня межа фіксується 1931 роком, прийняттям постанови ЦК ВКП(б) „Про початкову і середню школу”, як початку завершення етапу відносно вільного розвитку української педагогічної науки і практики, утвердження командно-адміністративних принципів управління освітою і виховання учнівської молоді.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше зроблено системний аналіз становлення й розвитку дитячого клубу як педагогічного феномена; з’ясовано історико-педагогічні витоки дитячого клубного руху в Україні; обґрунтовано науково-теоретичні засади та соціально-педагогічні умови розвитку дитячих клубів, схарактеризована їх виховна сутність; проаналізовано вплив зарубіжного досвіду на практику організації клубів для учнівської молоді в Україні, подальшого розвитку та поглиблення набули проблеми визначення сутності дитячого клубу як педагогічного феномену, принципів його діяльності, форм та методів роботи. Обгрунтовано шляхи вдосконалення методів, форм, засобів клубної роботи, визначено значущість клубів у вихованні учнівської молоді в сучасній практиці.

До наукового обігу введено маловідомі архівні документи, історичні факти з проблем організації клубної роботи з учнівською молоддю в межах окресленого періоду, що значною мірою розши-рили й конкретизували наукові уявлення про клуб для учнівської молоді як педагогічний феномен.

Практичне значення одержаних результатів. Узагальнено фактичний матеріал організації клубної роботи з учнівською молоддю в 20-ті роки ХХст., який сприятиме збереженню надбань історико-педагогічного досвіду організації клубної роботи з учнівською молоддю, розширенню наукового розуміння теорії та практики дитячого клубного руху, подальшому розвитку клубної форми виховання як складника шкільної й позашкільної освіти. Впровадження результатів дослідження в практику роботи школи та позашкільних закладів сприятиме підвищенню ефективності виховної роботи з учнівською молоддю. Матеріали, здобуті у результаті дослідження, можуть бути використані в курсах історії педагогіки, педагогіки, соціальної педагогіки, сучасних виховних технологій, у підготовці курсових і кваліфікаційних робіт у педагогічних вузах ІІ-ІV рівнів акредитації, у закладах післядипломної освіти й підвищення кваліфікації педагогічних працівників загальноосвітньої школи й позашкільних закладів. Зібрані та узагальнені в роботі матеріали можуть бути використані в підготовці спецкурсів, спецсемінарів з даної проблематики, у підготовці підручників, посібників; можуть використовуватися науковцями, що досліджують розвиток педагогічної думки в Україні.

Обґрунтованість і вірогідність результатів дослідження забезпечується використанням комплексу взаємодоповнювальних методів, які відповідають меті та завданням дослідження. Висновки роботи ґрунтуються на узагальнених фактах, що є результатом історико-педагогічного аналізу значної кількості архівних, документальних, педагогічних джерел.

Особистий внесок здобувача. Роботи (1-11) виконані автором одноосібно. У роботі (12), опублікованій у співавторстві, здобувачу належить збір та аналіз фактологічного матеріалу про розвиток дитячих організацій в Україні, впровадження в їх діяльність клубних форм. Розробки співавторів у роботі здобувач не використовував.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження доповідалися й обговорювалися на Міжнародних науково-практичних конференціях “Освіта й виховання в Польщі й Україні” (ХІХ-ХХ століття) (м. Ніжин, 1999р.), “Соціально-педагогічні основи діяльності сучасного позашкільного закладу”(м.Київ, 2002 р.), “Інновації у вищій освіті – 2003” (м. Київ, 2003 р.), на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Професіоналізм педагогічних кадрів: сучасні підходи, концепції, досвід” (м. Ніжин, 2002 р.), на щорічних наукових конференціях Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя (1997-2004рр.), на наукових семінарах і методичних конференціях учителів міста Ніжина та Чернігівської області, а також публікувались у науково-педагогічних виданнях, збірниках статей.

Результати дослідження впроваджувалися в навчально-виховний процес Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя (довідка №О1/758), Чернігівського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (довідка № 04-11/314), Прилуцького педучилища імені Івана Франка (довідка №47), загальноосвітньої школи № 7 м. Ніжина (довідка № 102 ), школи-гімназії № 16 з поглибленим вивченням англійської мови м. Ніжина (довідка № 108).

Публікації. Результати дослідження відображено в 12 публікаціях, серед яких 9 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації: дисертація складається зі вступу, двох розділів і висновків, списку використаної літератури ( 387 джерел), додатків (20). Загальний об’єм дисертації – 244 сторінки, з них 180 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність наукового дослідження з обраної теми для розвитку вітчизняної історико-педагогічної науки, стан її дослідженості, визначено об’єкт, предмет, мету роботи, сформульовані завдання дослідження, схарактеризовано теоретико- методологічні основи організації дослідження, його джерела, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення, наведено дані про апробацію результатів.

У першому розділі – “Історико-педагогічні витоки дитячого клубу як педагогічного феномена” – висвітлено, проаналізовано та обґрунтовано історико-педагогічні витоки дитячого клубного руху в Україні, соціально-ідеологічні передумови й тенденції трансформування клубів як форми виховання учнівської молоді.

На підставі аналізу історичної, науково-педагогічної літератури, інших першоджерел, в яких висвітлюється динаміка становлення клубів для учнівської молоді, стверджуємо, що ідея клубів стихійно зароджується ще в давні часи й матеріалізується у виникненні об’єднань, груп, товариств, гуртків, спілок для задоволення потреби дітей і молоді в духовному та інтелектуальному спілкуванні під час дозвілля (обміні думками, поглядами, в прагненні до пізнання, розуміння та перетворення оточення). Вважаємо, що чинниками, які стимулювали створення клубів були: 1) прагнення дітей та молоді до самоствердження в колективі однолітків; 2) бажання дітей наслідувати дорослих; 3) потяг дітей до знань, задоволення своїх інтересів.

Ретроспективний аналіз проблеми дає змогу встановити, що ідея утворення клубів як виховної форми організації дозвілля учнівської молоді в достатньо оформленому вигляді з’явилася в науково-педагогічній літературі й педагогічній практиці лише у другій половині ХІХ століття. Виховна мета клубу підпорядковувалася формуванню у підростаючого покоління загальнолюдських цінностей, розвитку волі й характеру.

Дослідження генези становлення клубів у кінці ХІХ століття дало підстави стверджувати, що клуб визначався як самодіяльне, але кероване педагогами (дорослими) об’єднання дітей та підлітків, яке мало певну педагогічно-доцільну спрямованість на раціональне використання їх вільного часу, задоволення особистих потреб у цікавих розумових і фізичних розвагах, у діяльності за інтересами.

Відзначається, що активізація клубної роботи з учнівською молоддю на початку ХХ століття в Україні зумовлювалася розвитком демократії, зростанням національного руху в країні, об’єктивною необхідністю виховання нової особистості. В історико-педагогічному аспекті цей період характеризується пожвавленням руху дитячих та юнацьких організацій за національною ознакою(“Сокіл”, “Січ”, “Пласт”). Головною рушійною силою в них було прагнення підростаючого покоління до самостійності у виявленні своєї життєвої позиції, прагнення до самовиховання та самовдосконалення. В їх діяльності простежуються клубні форми роботи.

Доведено, що ідея дитячих клубів у цей період живилася ідеями реформаторської педагогіки, зокрема, ідеєю вільного виховання. Передові представники педагогічної думки (К.Вентцель, С.Русова, С.Шацький та інш.) висували положення, з яких логічно випливали ідеї суспільного виховання, дитячого самоврядування, організації дитячого колективу.

Педагогічні парадигми початку ХХ століття, незважаючи на суттєві розбіжності, у своїй основі були націлені на формування активної, творчої, самобутньої особистості; вимагали впровадження нових форм і методів роботи; реалізації, передусім, таких важливих принципів, як повага до дитини, врахування її досвіду, можливостей, інтересів та уподобань. З цих позицій переглядалася робота школи навчання і підтримувалися та впроваджувалися нові форми, у тому числі і клуби як засіб виховання й усебічного розвитку учнівської молоді.

З’ясовано, що на початку ХХ століття питання організації клубів та робота в них у цілому в Російській імперії (до складу якої входила й Україна) були предметом обговорення на педагогічних з’їздах (1912-1914рр.). Саме в процесі роботи цих з’їздів вперше була зроблена спроба конкретизувати мету і завдання клубної роботи, позитивно оцінено досвід клубної роботи з учнівською молоддю, за клубами було визнано право на самостійне існування, проте організація клубів залишалася приватною справою педагогів-ентузіастів.

Як показав аналіз, у дореволюційний період (до 1917 р.) пік розвитку клубного руху припадає на 1912-1914 роки, в цей час спостерігається діяльність різноманітних дитячих об’єднань: дитячі зібрання (об’єднання), дитячі майданчики для ігор, будинки “вільної дитини”, будинки для юнацтва, народні дитячі будинки, самостійні клуби й такі, що виникають за підтримки меценатів і офіційних осіб, а також педагогічних товариств і гуртків. Незважаючи на те, що вони мали різні назви, за своєю сутністю, засадами організації діяльності (наявність статуту, ради, врахування особистих інтересів і бажань) це були заклади клубного типу.

Виявлено, що в педагогічній літературі цього періоду з’являється ряд публікацій, присвячених клубній діяльності з учнівською молоддю як в Україні, так і за її межами (С.Русова, С.Шацький, О.Зеленко, О.Обухов та інші). Робляться спроби дати визначення клубу: клуб – це школа громадянського становлення учнів (С.Русова); клуб – це прекрасна школа для дітей, учнівської молоді з підготовки її до повноцінного цікавого життя (О.Обухов); клуб – лабораторія життя, де кожному дається можливість сформувати себе як особистість (С.Шацький), проте у цих визначеннях не розкривається сутність клубу як педагогічного феномену.

На початку століття відзначався інтенсивний розвиток клубного руху в зарубіжних країнах (Англії, США, Німеччини, Індії та ін.). Їх досвід вивчався вітчизняними педагогами і впливав на розвиток педагогічної теорії й практики, проте аналіз численних джерел показав, що цілеспрямоване використання клубної діяльності у виховній роботі в дореволюційний період було явищем поодиноким: будь-яка позакласна, позашкільна виховна робота з боку уряду розцінювалась як прояв ліберального впливу на особистість і не заохочувалась.

Соціально-політичні події, що відбулися в період 1917-1919 років в Україні, кардинально змінили умови здійснення освітньо-виховного процесу: перед українськими освітянами відкрилися великі можливості докорінної перебудови шкільництва на демократичних засадах. Проблема організації позашкільного виховання як складника освітньо-виховної системи вирішувалася на рівні держави відповідно до змін духовних та моральних цінностей, виховного ідеалу.

Так, урядом Української Народної Республіки позашкільна освіта розглядалася як складова системи освіти країни. З метою науково-теоретичного обґрунтування позашкільної освіти, узагальнення досвіду клубної роботи з дітьми у вітчизняній і зарубіжній практиці та вивчення можливостей його творчого впровадження в роботу клубів для учнівської молоді, організації виховного процесу, спрямованого на формування гармонійно розвинутої особистості (освіченої, творчої, активної, відповідальної, здатної до демократичних перетворень, перебудови суспільних відносин) в складі Секретаріату освіти було огранізовано Департамент позашкільної освіти, який очолила С.Русова. Планом роботи Департаменту передбачалося: керівництво позашкільною освітою в Україні, спрямування діяльності закладів позашкільної освіти на задоволення потреб та інтересів учнівської молоді; відкриття позашкільних відділів освіти центральних установ для координування діяльності позашкільних виховних інститутів у регіонах, у тому числі клубів. До обов’язків Департаменту входила організація курсів для інструкторів позашкільної освіти з урахуванням специфіки складу різнорідної аудиторії слухачів (міста чи села), які діяли за ступеневою програмою (з нижнього рівня до вищого); організація методичної роботи, створення умов для дослідницько-пошукової діяльності нових форм соціалізації молоді; створення картотеки реєстрації позитивного досвіду позашкільних закладів з регіонів України. Діяльністю Департаменту позашкільної освіти передбачалося поглиблене вивчення форм клубної роботи з учнівською молоддю та умов їх впровадження в роботу клубів.

Наркомосвіти УСРР у цей же період було здійснено ряд дій з реформування освітньо-виховної політики, які мали сприяти усуненню перешкод на шляху формування нової особистості. Затверджене в Україні “Положення про єдину трудову школу” (1919 р.) забезпечувало здійснення виховної роботи на принципах зв’язку з життям, розвитку активності та самодіяльності учнівської молоді, принципі гуманізму та ін. В УСРР була створена мережа позашкільних закладів, серед яких клуби розглядались як ефективний виховний засіб і визнавалися пріоритетним напрямком розвитку позашкільної роботи. При Наркомосвіти України було організовано підвідділ дитячих клубів. Народний комісаріат освіти України вперше в історії світової цивілізації підпорядковує свої дії соціальному захисту дітей, забезпеченню умов для всебічного розвитку особистості. У ці роки в системі Наркомосвіти створюються різноманітні клуби: самостійні (ініціативні) клуби, клуби робітничих підлітків, школи-клуби робітничих підлітків, школи-клуби робітничої молоді, центроклуби, загальні клуби однієї професії, сільськогосподарські клуби, клуби-приймальники, шкільні клуби, будинки-клуби, клуби-їдальні, клуби для безпритульних. У дисертації подається їх характеристика.

Особливістю даного періоду було те, що всі чинні клуби для учнівської молоді знаходилися у підпорядкуванні органів народної освіти, а це, в свою чергу, забезпечувало єдність завдань і керівництва ними; визначення змісту і форм їх роботи. Зміст клубної роботи підпорядковувався першочерговим завданням виховання: озброєнню дітей та підлітків новим ідейно-політичним світоглядом, знаннями об’єктивних законів розвитку природи та суспільства; включенню учнівської молоді у сферу державних інтересів; надання умов для творчої праці, яка б сприяла розвитку здібностей, нахилів, ініціативності.

У 1917-1919 роки в Україні активізується методична робота з організації клубної роботи з дітьми та молоддю; в ряді публікацій висвітлюється досвід роботи дитячих клубів країни і за її межами, робляться спроби його узагальнення й перенесення на вітчизняний грунт (Б.Борович, С.Крюков, О.Зеленко та ін.). На шпальтах педагогічних часописів обговорюється широке коло проблем організації клубної роботи: відображення у змісті клубних занять провідних політичних ідей і виховного ідеалу; врахування дитячих інтересів і їх узгодження з програмою роботи клубу; види діяльності дітей у клубах; вимоги до клубного приміщення та його обладнання та ін.

Отже, в Україні на початок 20-х років ХХ століття дитячий клуб як одна із ефективних форм виховання набуває державної підтримки. У цей період були закладені теоретичні підвалини для розгортання клубного руху в країні в часи широкого будівництва нового життя.

У другому розділі – “Клуби як ефективна форма соціального виховання учнів у 1920-1931 рр.” проаналізовано особливості становлення та розвитку дитячих клубів у системі соціального виховання, розкрито науково-теоретичні засади та провідні тенденції у діяльності клубів як формі виховання учнівської молоді.

На початку 20-их років в Україні було взято курс на соціальне виховання і соціальний захист дитинства. Подальшого творчого розвитку набувають такі педагогічні ідеї: соціалізація та демократизація навчально-виховних закладів; педологічний підхід до проблем виховання та розвитку дитини; впровадження ідеї трудової школи і зміцнення зв’язків школи з життям та ін. Головною метою виховання у клубах для учнівської молоді цього періоду визначається підготовка підростаючого покоління до активної участі в соціалістичному будівництві шляхом набуття соціального досвіду, формування виховного ідеалу відповідно до вимог часу, самовиховання особистих рис громадянина, навичок культури праці й спілкування. Педагогічні ідеї науковців України цього періоду були спрямовані на приведення у відповідність практики виховання дітей з розвитком нових суспільно-економічних відносин. Аналіз документів, що визначали реформування освіти в Україні у 20-ті роки ХХ ст., свідчить, що система позашкільної освіти, яка створювалася на той час, не мала аналогів у світовій педагогіці (“Декларація Наркомосвіти УСРР про соціальне виховання дітей” (1920), “Кодекс законів про освіту УСРР” (1922 р.).

У директивних документах органів освіти (1920-1931рр.) накреслені основні завдання виховання підростаючого покоління, які були покладені й у роботу учнівських клубів: ідейно-політичне, патріотичне, інтернаціональне, моральне, розумове, естетичне, трудове, фізичне виховання; залучення дітей до колективної діяльності, до активного суспільного життя; допомога школі у формуванні активного, ініціативного члена суспільства; сприяння залученню дітей до комуністичних дитячих і юнацьких організацій, до діяльності у позашкільних закладах, клубах тощо.

Встановлено, що організація клубної роботи з учнівською молоддю у 20-ті роки ХХ ст. на території України реалізовувалася шляхом створення широкої мережі клубів різного типу: клуби на базі дитячих будинків (містечок, комун), клуби для безпритульних, дослідні клуби, школи-клуби, клуби-примітиви, клуби-прийомники, шкільні клуби, учнівські клуби, денні клуби, бібліотеки-клуби, клуби “Юнак-Спартак”, піонерські клуби, комсомольські клуби, літні клуби, сільськогосподарські клуби, кооперативні клуби, центральні клуби та ін. Виявлено, проаналізовано та систематизовано 55 типів клубів для учнівської молоді, що були поширені в усіх регіонах України.

У результаті аналізу вітчизняної практики, врахування зарубіжного досвіду були вироблені принципи діяльності клубів як форми виховання учнівської молоді: демократизм, що проявляється у рівності всіх членів клубу, розвитку самоврядування; добровільність дітей та молоді щодо вступу і вибору діяльності в клубі; розвиток самодіяльності кожного; зумовлення змісту, форм та методів роботи інтересами її учасників; врахування при складанні програми роботи клубів пропозицій дітей, динаміки їх інтересів та бажань; розвиток і стимулювання самостійності, ініціативи, творчості учнів; тісний зв’язок роботи клубів з життям, з практикою суспільно корисної праці; врахування вихователями (керівниками) клубів вікових та індивідуальних особливостей учнівської молоді; відкритість клубних закладів для всіх, хто визнає і дотримується статутних вимог клубу.

Аналіз показав, що у процесі практичної роботи клубів складались такі форми й методи роботи: різноманітні гуртки (предметні, технічні, художньої самодіяльності, суспільно корисної праці, спортивні та інші); конференції, лекції, бесіди, диспути на політичні, етичні, науково-популярні, трудові теми; організація виробничої праці, проведення виставок, творчих звітів, концертів художньої самодіяльності, масових театралізованих заходів (святкові вечори, дитячі ранки), вечорів відпочинку; зустрічі з представниками сільськогосподарського виробництва та колективами підприємств міста; спортивні змагання, ігри, розваги та інші види культурного відпочинку. У перші роки розбудови держави першочергові завдання клубів в основному спрямовувалися на соціальний захист детей і, передусім, вилучення дітей з “вулиці”, на розвиток і розширення кругозору дітей, на задоволення пізнавальних інтересів вихованців, але вже з другої половини 20-х років ХХ ст. в роботі клубів акцент зміщується на ідейно-політичне, інтернаціональне виховання учнівської молоді, а сам виховний процес розглядався як комплексне поєднання впливу всіх освітньо-виховних інституцій

Дитячий комуністичний рух, який у середині 20-х років ХХ ст. охопив більшість учнів країни, вніс до клубної діяльності новий зміст, зокрема цілеспрямованість та чіткість у визначенні ідеологічних завдань. Він сприяв розширенню контингенту відвідувачів клубів. Після перебудови функціонування дитячих комуністичних організацій за виробничим принципом діяльність піонерських клубів у школах підпорядковувалась розв’язанню загальношкільних завдань виховання учнівської молоді. Піонерські клуби виступали органічною ланкою загальношкільного комплексу навчально-виховної роботи в усіх школах І та ІІ ступеня, особливо з 1925 року ХХ ст., коли було введено клубний піонерський день. Виховна робота клубів у 20-ті роки здійснювалася у тісному контакті зі школою, громадськими організаціями, творчими колективами, підприємствами.

У розвитку позашкільної роботи з дітьми, зокрема дитячих клубів, на той час значну роль відігравав комсомол. Центральне бюро ЛКСМУ спільно з науково-педагогічним комітетом Наркомосвіти України видає рекомендації з питань організації клубів для учнівської молоді в містах та сільській місцевості, у яких були визначені завдання з виховання політичної культури дітей та молоді, формуванню їх політичного світогляду.

У процесі дослідження встановлено, що на кінець 20-х років ХХ ст. клуб для учнівської молоді стає однією з складових частин шкільної та позашкільної системи виховання, осередком культурно-освітньої роботи. На початок 30-х років клуб розцінювався як важлива форма повноцінної організації вільного часу й дозвілля дітей, що спрямована на їх гармонійний розвиток, а це, у свою чергу, визначало і зміст клубної діяльності. Клубні форми роботи ефективно використовувалися в інших позашкільних закладах (технічні станції, дитячі університети, дитячи бібліотеки, дитячи театри тощо).

У дослідженні доведено, що уніфікація шкільної системи в СРСР на початку 30-х років, утвердження засад командно-адміністративного управління, зосередження важелів духовного впливу на підростаюче покоління в руках комуністичної партії позначилось і на роботі клубів як ефективній формі ідеологічного підпорядкування особистості шляхом створення відповідних умов для їх діяльності. Постанова Наркомосвіти України “Про роботу дитячих клубів”(1931 р.) орієнтує діяльність клубів на масову політичну роботу та посилення інтернаціонального виховання учнівської молоді. Поряд із цим чітко простежується тенденція автономізації клубів як самостійних закладів позашкільної освіти, спрямування виховної роботи в них на задоволення інтересів дітей понад шкільні програми.

Аналіз показав, що в цілому в 20-ті роки ХХ ст. були розроблені теоретико-методичні основи роботи учнівських клубів. Цьому сприяла постійна увага педагогів, науковців до методичного забезпечення позашкільної освіти, у т.ч. клубної роботи. Народний Комісаріат освіти України з перших років своєї роботи концентрує увагу на методичній функції та забезпеченні практичної допомоги організаторам дитячих клубів.

Позитивну роль у створенні науково-методичної бази, підвищення якості методичної літератури та координації роботи дитячих клубів відіграла чинна в цей період розгалужена мережа методичних установ: клубна секція при відділі соціального виховання Наркомосвіти; педагогічні секції при наукових товариствах інститутів народної освіти; інститут клубної справи, інститут методів позашкільної роботи; науково-педагогічний комітет; дослідно-педагогічні станції, центральні (дослідні) дитячі клуби (Харків, Одеса, Київ). Важливу роль у методичному забезпеченні клубів відігравала клубна секція Наркомосвіти, яка надавала методико-педагогічні консультації з організації клубної роботи в межах республіки, включаючи й малі центри (Біла Церква, Ніжин, Овруч, Прилуки) та інших республік (Білорусії, Росії), розробляла і надсилала на місця різні методичні матеріали: рекомендації, інструкції, примірники клубної документації (орієнтовні плани, статути, щоденники, анкети, довідники тощо).

Методичні пошуки спрямовувалися на різні аспекти організації життєдіяльності клубу як неординарної форми роботи з учнівською молоддю: визначення змісту їх роботи, зв’язок з життям; підвищення ефективності форм і методів; визначення шляхів і прийомів зацікавлення дітей і розвиток їх самодіяльності; вироблення, шляхом врахування дитячих інтересів, підходів до створення динамічної програми клубу; розроблення вимог до планування усіх видів діяльності відповідно до інтересів та здібностей підлітків, підходів до формування контингенту клубу з урахуванням його специфіки; узгодження вимог до майстерності керівників клубів з потребами часу; визначення штатної кількості працівників; залучення до роботи в клубах батьків та ін.

Відзначаємо, що в досліджуваний період практика значно випереджувала теорію. Тому й методика організації клубної роботи формувалася передусім у процесі узагальнення досвіду роботи існуючих клубів. Матеріали, присвячені питанням організації й висвітленню досвіду практичної роботи вітчизняних та закордонних клубів для учнівської молоді, публікувалися в науково-педагогічних часописах, періодичних журналах України: “Шлях освіти”, “Радянська освіта”, “Дитячий рух”, а також в окремих брошурах. Серед авторів цих публікацій були відомі педагоги, громадські діячі, науковці (С.Анан’їн, В.Арнаутів, П.Вітерок, О.Дорошенко, С.Кільколих, Н.Крупська, Б.Манжос, Я.Ряппо, І.Соколянський, Я.Чепіга та ін.).

Встановлено, що в Наркомосвіти України питаннями забезпечення професійно-практичної підготовки та перепідготовки вчителів шкіл, працівників позашкільних закладів, клубів тощо займався спеціальний відділ з підготовки працівників закладів соціального виховання. Він організовував курси й семінари з підготовки та перепідготовки працівників позашкільної освіти на базі інститутів народної освіти (Луганськ, Ніжин, Харків, Київ, Катеринослав, Одеса, Чернігів та ін.) та спеціальних секцій при відділах освіти, оновлював їх навчальні плани та програми. Курсова підготовка спрямовувалася на поглиблення професійних знань керівників клубів для вдосконалення клубної роботи з дітьми, на формування умінь із застосування нових педагогічних ідей (принципів, форм, методів, прийомів), на інформування про нові методичні матеріали, що стосуються змісту й методів роботи клубів, психології підліткового віку, окремих методик і передового педагогічного досвіду, опори на національну культуру й традиції в діяльності клубів для учнівської молоді. Питанням організації окружних курсів перекваліфікування працівників позашкільних закладів займалися опорні школи районів. Значну роботу з підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, вихователів, працівників клубів проводили також безпосередньо на базі шкіл (наприклад, Київська трудова школа №1 імені Тараса Шевченко, директор - В.Дурдуківський).

Проведене дослідження дало підстави зробити такі висновки:

1. Аналіз історичної, науково-педагогічної літератури та архівних матеріалів дає можливості стверджувати, що ідея клубів для учнівської молоді зародилася в давні часи й розвивалася протягом століть під впливом ідейних, моральних, соціальних потреб дітей та молоді.

На початку ХХ століття ідея клубу як важливої форми виховання дітей та молоді набуває педагогічного визнання, стає предметом наукового обговорення на педагогічних з’їздах, нарадах. З’являються публікації, у яких узагальнюється досвід клубної роботи за рубежем. Працями багатьох вітчизняних педагогів того часу було закладено фундамент для науково-теоретичного обґрунтування клубу як педагогічного феномена. Клуб визначається як самодіяльне об’єднання учнівської молоді у вільно-вибіркових заняттях у час дозвілля з метою самовдосконалення та задоволення особистих інтересів і потреб кожного члену клубу, розв’язання завдань всебічного розвитку особистості, формування активної життєвої позиції.

2. У перші роки побудови української державності, враховуючи досвід вітчизняної і зарубіжної педагогіки, уряди УНР і УСРР, створивши при Секретаріаті освіти УНР Департамент позашкільної освіти, а при Наркомосвіти УСРР – клубну секцію, покладали на ці органи завдання створення мережі закладів позашкільної освіти, у тому числі клубів, теоретичного та методичного забезпечення їх діяльності.

“Декларація Наркомосвіти УСРР про соціальне виховання дітей”(1920р.) дала поштовх для значного поширення в Україні позашкільних закладів, якими були найрізноманітніші за формою, змістом і назвою клуби для учнівської молоді.

3. Основними завданнями клубної роботи з дітьми та учнівською молоддю у 20-ті роки було визнано: організацію дитячого населення; здійснення патріотичного, політичного, інтернаціонального, морального, розумового, естетичного, трудового, фізичного виховання; залучення дітей до активного суспільного життя.

Встановлено, що діяльність клубів як форми виховання учнівської молоді будувалась на таких засадах: демократизму та добровільності участі в клубній діяльності; розвитку самодіяльності учнів; обумовлення змісту, форм та методів роботи інтересами учнів; врахування у програмах роботи клубів пропозицій дітей, динаміки їх інтересів та бажань; розвитку і стимулювання самостійності, ініціативи, творчості учнів; тісного зв’язку роботи клубів з життям, з практикою суспільно-корисної праці; врахування вихователями (керівниками) вікових та індивідуальних особливостей учнів; відкритістю клубів для всіх, хто визнає статутні вимоги й дотримується їх.

Основними формами й методами роботи клубів цього періоду були: різноманітні гуртки (предметні, технічні, художньої самодіяльності, суспільно корисної праці, спортивні та інші); конференції, лекції, бесіди, диспути на політичні, етичні, науково-популярні, трудові теми; організація виробничої праці, кооперативів; проведення виставок, творчих звітів, концертів художньої самодіяльності, масових театраль-них заходів (святкові вечори, дитячі ранки), вечорів відпочинку; зустрічі з представниками сільськогосподарського виробництва та колективами підприємств міста; спортивні змагання, ігри, розваги та інші види культур-ного відпочинку.

4. На підставі проведеного дослідження визначено, що провідними тенденціями у розвитку клубної роботи з учнівською молоддю в досліджуваний період були: визнання