Донецький національний університет

Осмоловська Олена Юріївна

УДК 94 (477): 378. 12 “19”

Державна політика щодо професорсько–викладацьких кадрів радянської України

( 1920 – 1930-ті рр.)

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Буравченков Анатолій Олександрович,

професор кафедри новітньої історії

України Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Липинський Віталій Володимирович,

професор кафедри історії та права

Донецького національного технічного

університету

кандидат історичних наук,

Богінська Ірина Валентинівна,

старший викладач кафедри міжнародних

відносин та зовнішньої політики

Донецького національного університету

Провідна установа: Інститут історії України НАНУ,

відділ історії України 20–30-х рр. ХХ ст.

Захист відбудеться “ 30 “ червня 2004 р. о---15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 при Донецькому національному університеті (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, 2-й учбовий корпус ДонНУ, ауд. 32)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету

( 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24 )

Автореферат розісланий “ 21 “ травня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В.Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ. Актуальність теми дослідження. У сучасному світі відбувається швидке впровадження новітніх технологій, зростання ролі інтелектуальної праці, що обумовлює попит на високопрофесійні кадри, підготовку яких здійснює вища школа. Україна демонструє високий рівень вітчизняної вищої освіти, прагне наблизити його до європейських і світових стандартів. Відповідно, має вдосконалюватись діяльність професорсько–викладацьких кадрів. Маючи за радянських часів ефективну систему освіти, Україна, як і інші союзні республіки, лише виконувала політику союзного центру. Ставши незалежною державою, вона прагне створити власну концепцію вищої освіти, підготовки педагогічних кадрів найвищої кваліфікації, які б відповідали її національним вимогам. Це потребує активного вивчення й аналізу позитивного досвіду минулого.

При створенні власне української моделі освіти значний інтерес становлять 1920–1930-ті рр. Реформування системи освіти, яке мало класовий характер, відбувалось тоді на основі національної концепції. Проблема науково–викладацьких кадрів була надзвичайно актуальною, в їхньому середовищі відбувались динамічні зміни, що відповідали новим політичним реаліям, політиці комуністичної партії та законодавству радянської держави. Поряд з вихованцями дореволюційної школи з’явилося багато нових молодих науковців. Значних змін зазнала вища освіта і в процесі українізації, що відбувалася впродовж 1920–х рр. У 1930–ті рр. ці процеси були поступово згорнуті. Дослідження позитивного і негативного досвіду функціонування вищої освіти в Україні у 1920–1930-ті рр. може бути використане для моделювання сучасного розвитку вищої школи в Україні, формування її інтелектуальної еліти.

Радянська історіографія, що має значні надбання у дослідженні освітянських процесів, розглядала проблему з позицій ідеологічних догм, тому не спромоглася до об’єктивного аналізу та неупередженої оцінки державної політики в галузі освіти та її кінцевих результатів. Сучасний стан історичної науки спонукає до ретельного вивчення досвіду реформування вищої освіти в нашій державі. Науково-історичний аналіз розвитку української вищої школи, її викладацьких кадрів дадуть змогу більш глибоко осмислити реформаційні процеси, що відбуваються в нашій країні в галузі освіти сьогодні, використати досвід попередніх поколінь, залучивши його найкращі складові елементи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми ”Історія формування і розвитку української держави” (Державний реєстраційний номер 01 БФО 46–01), затвердженої Вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дослідження — в контексті змін у соціально-економічному і політичному розвитку України у 1920–1930-ті рр. проаналізувати стан та діяльність професорсько-викладацьких кадрів вузів, їх роль в громадському житті держави; виявити тенденції, притаманні ролі наукової інтелігенції в умовах існування тоталітарної держави. Відповідно з поставленою метою в дисертації вирішуються такі завдання:

— визначити організаційні засади, зміст і напрями діяльності радянського уряду УСРР в галузі вищої освіти;

— проаналізувати результати реформи вищої школи початку 1920–х рр., їх вплив на становище педагогічних кадрів найвищої кваліфікації;.

— показати кількісні і якісні зміни, яких зазнали професорсько–викладацькі кадри в процесі формування радянського суспільства як соціальна і професіональна група: соціальний і національний склад, рівень фахової підготовки, наукова кваліфікація, наукова діяльність, матеріально–побутові умови життя тощо;

— з’ясувати вплив політики українізації на діяльність, а також якісні зміни у середовищі професорсько–викладацьких кадрів;

— охарактеризувати умови педагогічної та наукової роботи, вдосконалення фахової підготовки педагогічного складу вищої школи;

— показати процес підготовки викладацьких кадрів через науково-дослідницькі кафедри та аспірантуру;

— визначити суперечливі тенденції, що супроводжували розвиток радянського суспільства в цілому та вищої школи зокрема; залежність викладацьких кадрів від партійного керівництва вузів в умовах тоталітарної держави тощо.

Об'єктом дослідження виступає державна політика в галузі вищої освіти в Україні у 20–30–ті рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є педагогічні кадри вищої школи, зміни у складі і становищі на різних етапах реформування освіти, заходи радянської влади по залученню старих та підготовці нових професорсько-викладацьких кадрів, педагогічна та наукова діяльність, матеріально-побутові умови життя тощо.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період глибокого системного реформування освіти в Україні. У 1920 р. була започаткована радянська система освіти, в тому числі і вищої. З огляду на особливості політичного і культурного розвитку України, її система освіти у 1920–ті рр. базувалася на національній концепції, була відмінною від центральної (союзної). У 1930–ті рр. розпочалась уніфікація, утворенні єдиної для всього СРСР системи освіти , що було пов’язано з посиленням централістських тенденцій, поступовим складанням тоталітарної держави. Вона була завершена наприкінці 1930–х рр.

Географічні рамки дослідження охоплюють центральну та східну частини України. Особливу увагу приділено професорсько-викладацьким кадрам київських вузів.

Наукова новизна дисертації полягає у постановці та розробці проблеми, яка не отримала спеціального і об’єктивного висвітлення в історичних дослідженнях; у встановленні залежності вищої школи, її педагогічного персоналу від суспільно–політичних процесів. Доведено, що в процесі реформування вищої школи професорсько-викладацькі кадри поступово ставали об'єктом ідеологізованої державної політики, що базувалася на класовому підході. До наукового обігу введено новий фактичний матеріал, який значно розширює уявлення про масштаби змін у середовищі професорсько-викладацьких кадрів в процесі реформування освіти. Досліджено маловідомі аспекти проблеми: соціальний статус та матеріально–побутові умови життя науковців; підготовка викладачів через науково-дослідницькі кафедри та аспірантуру; залучення нових викладацьких кадрів до науково–дослідної роботи.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії України, підручників з історії освіти та культури радянського періоду, при читанні спецкурсів з української історії та історії педагогіки, при підготовці довідково–бібліографічних видань.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі обговорення на засіданнях кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Наукові положення та висновки доповідалися на міжнародній науковій конференції “Розвиток історичної науки в Україні (до 10-річчя незалежності України)” (Київ, 2001), на Другій Всеукраїнській науковій конференції “Інтелігенція і влада ” (Одеса, 2002), на щорічних науково-практичних конференціях викладачів Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. Основні результати дисертації викладено в п’яти наукових публікаціях у фахових збірниках з історичних наук.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг — 202 сторінки, список використаних джерел та літератури — 22 сторінки (260 найменувань), 8 додатків на 11 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, визначено предмет і об’єкт наукового пошуку, хронологічні рамки, мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” проаналізовано стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано джерельну базу та визначено методологічну основу дисертаційного дослідження.

Стан наукової розробки проблеми. Історіографія дисертаційного дослідження представлена великою кількістю наукової літератури, що висвітлює проблему становлення та розвитку системи освіти як в межах колишнього СРСР, так і в Україні зокрема. Її можна поділити на три групи. Це радянська історіографія, доробок вчених української діаспори та сучасна вітчизняна історіографія.

Перші видання з питань реформування освіти побачили світ на початку 1920-х рр., їх авторами були радянські державні діячі, що керували освітою і були безпосередніми учасниками подій, про які писали. У своїх розвідках вони аналізували стан вищої школи, обґрунтовували необхідність змін у підготовці фахівців вищої кваліфікації, розглядали втілення в життя партійних і урядових рішень, досліджували хід реорганізації та її кінцеві результати. Першим обґрунтував зміст і спрямованість реформ в галузі освіти Г.Гринько — народний комісар освіти України у 1920–1923 рр. У своїх працях він наводить фактичний матеріал та статистичні дані, які характеризують становлення професійно-технічної освіти і соціального виховання у вищій школі, висвітлюють процес співіснування партійного керівництва вузів та викладачів старої школи, початок підготовки викладачів нової формації Гринько Г.Ф. Основные задачи советского строительства в области просвещения. – Харьков, 1920; його ж. Очерки советской просветительской политики. – Харьков, 1923 та ін..

Становить інтерес низка праць Я.Ряппо — державного діяча, вченого і педагога, який у 1921–1928 рр. був заступником наркома освіти республіки. У численних наукових та науково–публіцистичних творах Ряппо Я.П. В защиту советской высшей школы. – Харьков, 1923; його ж. Народна освіта на Україні за десять років революції. – Держвидав України, 1927; його ж. Реформа высшей школы на Украине в годы революции (1920–1924). – Харьков,1925; його ж. Радянське студентство (Характеристика вузів України). – Держвидав України, 1928 та ін. він аналізував систему радянської освіти в Україні, визначив характерні риси змін, яких зазнала за цей час українська школа. Автор доводив, що радянське реформування сприяло швидкому і масштабному розвиткові народної освіти. Приділяючи основну увагу процесам перебудови вищої школи, він наголошував, що позитивним її наслідком слід вважати її максимальне наближення до потреб соціалістичного будівництва. Офіційний погляд на проблему підготовки викладацьких кадрів для вищої школи відображений також у статтях, виступах та брошурах М.Скрипника, наркома освіти України у 1927–1933 рр. Скрипник М.О. Народна освіта за десять років // Рад. освіта. – 1927. – №12. – С. 2–6; його ж. За нові соціалістичні методи роботи (З промови на зборах партактиву харківських вишів)//Студент революції. – 1931. – №1. – С.2–4 та ін.

Цікавий історичний матеріал в цій групі літератури містять праці інших керівників радянських освітніх органів Авдієнко М.О. Народня освіта на Україні. – Харків, 1927. та дослідників Зільберштейн А., Ястржембський В. Система народної освіти: Збірка. – Харків, 1929. , які аналізували перші напрацювання системи радянської освіти. Вони широко використовували щорічні статистичні звіти, що надавало можливість побачити динаміку змін, встановити національний, соціальний, партійний склад професорсько-викладацьких кадрів, обсяги педагогічної та наукової роботи, прослідкувати участь у розбудові радянської вищої школи, громадському житті та поза-вузівській роботі.

На початку 1930-х рр. з’явились праці, спеціально присвячені вищий школі. В роботі О.Шліхтера “Октябрь и наука” Шлихтер А.Г. Октябрь и наука. – Харьков, 1933. був проаналізований розвиток вузівської науки у 1920–ті рр. Проаналізувавши наукову роботу вузів, автор зробив висновок про поновлення науково–дослідницької діяльності вузівської інтелігенції. Він стверджував, що ці позитивні моменти в розвитку вищої освіти є результатом Жовтневої революції та політики більшовиків у даній галузі. Негативні наслідки реформ, зокрема, ліквідації університетської освіти, в роботі не розглядалися. Ряд робіт був присвячений “класовій боротьбі” у вищій школі, діяльності комсомольців та комуністів у боротьбі з “реакційною професурою” Дізель С., Баумштейн В. Боротьба за вищу школу /Реконструкція вищої школи і комсомолу/. – Харків, 1932; Овсянников К. Классовая борьба в высшей школе и задачи комсомола. – Л.,1931.. Подібні твори дають однобічну картину процесів, що відбувались у вищій школі. Сьогодні їх можна використати лише для ознайомлення з настроями та духом того часу, ставленням радянського керівництва до викладацького складу. Вони не містять об’єктивного аналізу подій, багато фактів, що відбувались у реальному житті, подано в них у перекрученому вигляді.

В період 1940–1950-х рр. в СРСР та УРСР з'явилось багато літератури з даної проблематики, серед якої назвемо праці Є.Мединського, М.Грищенка, С.Чавдарова, М.Дейнеко, І.Білодіда, А.Синецького Медынский Е.Н. Народное образование в СССР: к 30-летию Великой Октябрьской социалистической революции. – М.,1947;Грищенко М.М. Ленін і народна освіта на Україні за роки Радянської влади. – К.,1957; Чавдаров С.Х. Тридцять років радянської школи УРСР. – К.,1949; Дейнеко М.М. 40 лет народного образования в СССР. – М., 1957; Білодід І.К. 40 років радянської освіти на Україні. – К., 1957; Синецкий А.Я. Профессорско-преподавательские кадры высшей школы. – М., 1950. . Усі вони також перебували під сильним впливом ідеологічної запрограмованості, властивій радянській історіографії. Характерними були намагання авторів перебільшити успіхи та переваги радянської системи освіти. Процес розвитку освіти в Україні в цей час подавався вже як складова частина загального розвитку радянської освіти.

За часів 1960–1980–х рр. активізувалось вивчення національно–культурних проблем, в тому числі і вищої освіти України. До 50-ї річниці Жовтневої революції вийшла фундаментальна праця “Вища школа Української РСР” Вища школа Української РСР. У 2-х ч. — Ч. І.( 1917—1945). — К.,1967., яка підсумовувала результати розвитку вищої школи в Україні, давала загальне уявлення про її викладацькі кадри. Період 1920–1930–х рр. у ній висвітлювався досить стисло, професорсько-викладацькі кадри того періоду автори обійшли увагою. Присвячена розвитку вищої освіти у 1917–1937 рр. робота М.Бистрова Бистров М.А. Керівна роль КП(б)У в галузі вищої освіти в період будівництва соціалізму 1917–1937 рр. – Харків, 1974. розглядала процеси утворення інститутів, вдосконалення навчального процесу, поліпшення якості підготовки спеціалістів крізь призму партійного керівництва освітою.

Певне висвітлення проблема знайшла у роботах загального змісту, присвячених історії культури та освіти в цілому. У змістовній монографії Г.Шевчука Шевчук Г.М. Культурне будівництво на Україні у 1921–1925 роках. — К., 1965. розглянуті питання реорганізації школи, розвитку народної освіти та науки, формування нової інтелігенції. Автор висвітлив перший етап реформування вищої освіти України, діяльність професорсько-викладацьких кадрів в нових умовах. Г.Ясницьким Ясницький Г.І. Розвиток народної освіти на Україні (1921—1932 рр.) — К., 1965.. було досліджено ряд важливих аспектів проблеми: формування та діяльності нових викладацьких кадрів, характеристика викладачів за національним, партійним складом, освітнім рівнем; методика викладання тощо.

Певна частина радянської історіографії охоплює розвиток вищої освіти в СРСР в цілому. Проблеми української вищої школи деякі автори розглядають в контексті комуністичної ідеології, існування “нової історичної спільноти — радянського народу”, функціонування єдиної освітньої системи. До подібних досліджень можна віднести праці В.Украинцева , Е.Чуткерашвили, К.Галкіна Украинцев В.В. КПСС — организатор революционного преобразования высшей школы. — М.,1963; Чуткерашвили Е.В. Кадры для науки. ( Специалисты высшей квалификации в СССР и капиталистических странах).— М., 1968; Галкин К.Т. Высшее образование и подготовка научных кадров в СССР. — М., 1978.. Правові аспекти в роботі системи освіти, керівна роль держави у формуванні викладацьких кадрів досліджені у монографії С.Штамм Штамм С.И. Управление народным образованием в СССР (1917 –1936 гг.) — М., 1985.. На відміну від вищезгаданих робіт у ній показана відмінність української моделі освіти від російської, поданий детальний аналіз української системи, визначені її позитивні та негативні сторони.

Формуванню та розвитку радянської інтелігенції в масштабах СРСР присвячені ґрунтовні дослідження С.Федюкіна Федюкин С.А. Великий Октябрь и интеллигенция. Из истории вовлечения старой интеллигенции в строительство социализма. — М., 1972; його ж. Партия и интеллигенция. — М., 1983. , де розглядаються проблеми, пов’язані із залученням до активної професійної та громадської діяльності старої інтелігенції, шляхи формування нової інтелігенції. Підготовці робітничо–селянської інтелігенції присвячені праці Н.Катунцевої Катунцева Н.М. Опыт СССР по подготовке интеллигенции из рабочих и крестьян. — М., 1977; її ж. Роль рабочих факультетов в формировании кадров народной интеллигенции в СССР. — М., 1966. .

Радянська історіографія освіти в УРСР у цілому мала некритичний, схвальний характер. Виклад матеріалу було спрямовано, в основному, на висвітлення досягнень у даній сфері, а об’єктивного аналізу проблем освіти і професорсько-викладацького складу зокрема, не було. Розвиток вищої школи характеризувався з класових позицій, українська радянська історіографія підпорядковувалася історичним концепціям російських дослідників.

Відмінними від радянських є дослідження зарубіжної української історіографії, що видавались, починаючи з 1930-х рр., за кордоном. Зарубіжні дослідники у кожному явищі прагнули виокремити те, про що не говорили їх радянські колеги і тим самим демонстрували зворотній бік тієї картини освіти, яку створювали радянські історики. Заслуговують на увагу дослідження С.Сірополко, І.Крилова, І.Коляски Сірополко С. Народня освіта на Советській Україні. — Варшава, 1934; Крилов І. Система освіти в Україні. (1917–1930)”. – Мюнхен, 1956; Коляска І.В. Освіта в Радянській Україні. – Торонто, 1995. , у яких дослідники намагаються дати незалежний, не обмежений ідеологічними рамками аналіз стану освіту та викладацьких кадрів. Але ці роботи, побудовані здебільшого на офіційних радянських матеріалах, не можуть у повній мірі відобразити усі реалії даної проблеми.

Перебудова радянського суспільства другої половини 1980-х – початку 90-х рр. позитивно вплинула на дослідження питань історії освіти в УРСР. У працях І.Клицакова, Ю.Шаповала Клицаков И.А. Из истории подготовки и воспитания учительських кадров (1917—1937). – Луганськ, 1991; Шаповал Ю.І.Україна 20-50-х рр.: сторінки ненаписаної історії. – К.,1993.. було поставлено низку нових проблем: репресії проти інтелігенції, недостатнє фінансування закладів освіти, здійснення українізації та ін. Українській інтелігенції присвячене узагальнюючого характеру колективна робота українських істориків під редакцією Ю.Курносова “Нариси історії української інтелігенції”, дослідження Г.Касьянова та В.Даниленка “Сталінізм і українська інтелігенція в 20–30-і роки” Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХст.). У 3-х кн.. Книга ІІ. – К., 1994; Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція в 20-і – 30-і роки. – К.,1991. . Цікавий матеріал з історії української науки представлений у працях В.Оноприєнка Оноприєнко В.І. Історія науки ХІХ– ХХ ст. – К.,1998; його ж. Репресована наука України. – К., 1990. , де розглянуто стан науки і науковців в українському суспільстві у 1930-ті рр.

З проголошенням України незалежною державою та відкриттям доступу до архівних матеріалів, що тривалий час були недоступними, історики отримали можливість дати об’єктивну характеристику та зробити неупереджений аналіз розвитку освіти взагалі та вищої школи зокрема. Найбільш змістовним дослідженням з даної теми є монографія В.Липинського “Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-і роки” Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-і роки. – Донецьк, 2000. , у якій більша увага приділяється роботі викладачів середньої школи. Щодо викладачів вищої школи, у монографії вказуються зовнішні та внутрішні фактори, які впливали на діяльність професорсько-викладацьких кадрів, розглянуто способи підвищення кваліфікації викладацького складу вузів, підготовку кадрів професійної освіти через інститути народної освіти. Оскільки робота охоплює лише період 1920-х рр., результати реформаційного періоду у ній не розглядаються, що не дає можливості розглянути підсумки у справі формування та діяльності професорсько-викладацьких кадрів.

У статтях В.Даниленка, В.Лозицького, О.Рябченко, Ю.Шевельова, І.Богінської Даниленко В.М. Українізація: здобутки і втрати (20-і – 30-і роки) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – 1992. – Вип.2; Лозицький В.С. Політика українізації в 20-30-х роках: історія, проблеми, уроки// УІЖ. – 1989. – № 3; Рябченко О.З. З історії “українізації” вищої школи України у 1920-х роках // Самостійна Україна. – 1998. – № 2; Шевельов Ю. Українізація і радянська політика 1925–1932 років // Сучасність. – 1983. – № 5; Богінська І. Відтворення національних педагогічних кадрів у ході проведення політики українізації в Донбасі (1932-1933 рр./ Історія України. Маловідомі імена. Події, факти (Зб.статей). Вип.7. –К.,1999.

детально розглядаються успіхи та труднощі при проведенні українізації в сфері вищої та середньої освіти, реакція на даний процес професорсько–викладацьких кадрів українських вузів, з’ясовуються причини її згортання, та аналізуються наслідки припинення цього важливого процесу.

Таким чином, розвиток української вищої школи став предметом розгляду багатьох досліджень, однак історіографічний аналіз проблеми свідчить, що у загальних дослідженнях висвітлювались лише окремі фрагменти та аспекти проблеми. Становлення та діяльність професорсько-викладацьких кадрів вузів України спеціально не досліджувалися, а висвітлювалися в контексті розвитку освіти взагалі. Це і обумовлює необхідність комплексного дослідження державної політики щодо професорсько–викладацьких кадрів України у 1920–1930–х рр.

Джерельну базу дисертаційного дослідження склали різноманітні комплекси документів і матеріалів, які можна поділити на декілька груп: 1) архівні матеріали, 2) збірники документів і матеріалів, 3) статистичні довідники, 4) періодичні видання 1920–1930-х рр., 5) епістолярна спадщина.

До першої групи віднесено, передусім, матеріали центральних державних архівів. У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) був опрацьований фонд 166 (Народний комісаріат освіти УСРР), де зберігається різнопланова документація освітянської галузі: від декретів і постанов уряду щодо вищої освіти, узагальнюючих відомостей про стан вищих учбових закладів, до особистої документації викладачів вузів. Серед них є матеріали про організацію та роботу науково-дослідницьких кафедр, виписки з протоколів засідань наукових кафедр, статистичні звіти про наявність викладачів та студентів, анкети викладачів, особисті картки, автобіографії наукових співробітників інститутів України, листування з Наркомюстом УСРР про звільнення заарештованих співробітників освіти України, копії наказів Головпрофосвіти по особовому складу, циркуляри, доповідні записки Головпрофосу УСРР та багато інших матеріалів.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань (ЦДАГО України) вивчалися документи з фонду 1 (Центральний комітет КП(б)У), у справах якого є багато документів щодо партійного керівництва вищою освітою та кадровими питаннями вузів, здійснення українізації тощо. Також є інформація про чисельність професорсько-викладацьких кадрів, відображуються загальні тенденції, що панували у партійному керівництві республіки у питаннях, пов'язаних з роботою вищої школи. Джерелом цінної інформації є документація політкомісарів при вузах України, а також партосередків, що діяли в інститутах.

У фондах державних архівів Київської області та м. Києва вивчалася поточна документація київських вузів. Ці документи є носіями інформації про внутрішній стан, наукову та методичну діяльність, господарські проблеми вузів, фінансовий стан і т. ін. Багато інформації містять звіти про роботу окремих інститутів, навчальні плани, плани роботи предметних комісій по окремих вузах, штатний розклад, навантаження викладачів, протоколи засідань комісії профосвіти, постанови президії Обласного виконавчого комітету про роботу окремих вузів, накази комісії Управління вищими школами.

В Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського було опрацьовано документи Київського інституту народної освіти, особисті анкети викладачів і студентів, матеріали наукових студентських гуртків. Значну частину архівного матеріалу вперше введено до наукового обігу.

Другу групу джерел становлять археографічні видання — тематичні збірники документів, протоколи, декрети, постанови. Особливе місце посідають документи комуністичної партії, тому що в той час вона фактично керувала всіма сферами діяльності. Матеріали збірників дають можливість документально простежити за політикою держави щодо професорсько-викладацьких кадрів України.

До третьої групи джерел було залучено статистичні збірники з питань розвитку освіти та вищої школи, що дало змогу прослідкувати динаміку змін, які відбувалися у системі вищої освіти, у складі викладачів вузів.

Четверта група джерел містить матеріали періодичної преси з питань освітянської сфери 1920–1930-х рр., яка дала багату інформацію практично з усіх аспектів досліджуваної теми. Преса 20-30-х рр. ХХ ст. віддзеркалює атмосферу суспільно-політичного життя, дає уявлення умов, в яких проходила наукова діяльність професорсько-викладацьких кадрів українських вузів.

П’ята група включає джерела особистого походження. Була залучена мемуарна література, матеріали якої є суттєвими для відтворення картини суспільного життя і умов праці викладачів вузів.

Використання всіх зазначених джерел дозволило вирішити основні завдання дисертаційного дослідження.

Теоретико-методологічна база дослідження обумовлена сучасною методологією соціально-гуманітарного наукового пізнання та ґрунтується на загальнонаукових принципах історизму, наукової об’єктивності, системності та верифікації, світоглядного плюралізму. Для обробки матеріалу використовувались порівняльно-історичний (при характеристиці дій радянського уряду у різні етапи реформування вищої освіти); аналітичний (покладений в основу аналізу конкретних фактів); статистичний (для визначення темпів зростання та характеристики якісних змін у середовищі професорсько-викладацьких кадрів України), проблемно-хронологічний (для висвітлення конкретного кола проблем, що відповідають окремим історичним періодам), системний (для систематизації фактів), узагальнюючий (покладений в основу впорядкування фактичного матеріалу) методи дослідження.

Принцип історизму вимагає врахування при аналізі подій та їх оцінці основних тогочасних цінностей і понять. Він ґрунтується на розгляді реальної, а не уявної політиці держави щодо професорсько-викладацьких кадрів у період 1920-1930-х рр., який тісно стикається з принципами об'єктивності, системності і розвитку. Це дало змогу розкрити процес перебудови вищої школи України та з'ясувати різні чинники, які на нього впливали. Дотримуючись принципу історизму, доведено закономірність зміни державної політики, поступового згортання відносно демократичних тенденцій з боку держави щодо діяльності науково-викладацької інтелігенції у зв’язку з посиленням централістських тенденцій. Розглянуто їхню діяльність у взаємозв'язку з конкретно-історичними умовами, що досягається максимальним використанням джерел для забезпечення наукових підходів у вирішенні поставлених завдань.

Принцип об'єктивності – це незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій дослідника, дав можливість відображення всього спектру діяльності професорсько-викладацьких кадрів в умовах становлення тоталітарної держави.

Принцип системності дозволив розкрити цілісність об'єкту, виявити його різноманітні зв'язки. Системою найвищого рівня виступають керівні органи освіти: Народний комісаріат освіти, Головне управління соціального виховання та Головне управління професійної та політичної освіти. Велику увагу діяльності освіти та вищої школи приділяла Рада народних комісарів України.

Застосування принципу плюралізму вимагає багатогранності у дослідженні. Для більш глибокого вивчення явищ було використано насамперед історико-порівняльний метод наукового пізнання. Він дав можливість характеристики та порівняння дій радянського уряду у різні етапи реформування вищої освіти.

У другому розділі ”Склад і становище професорсько-викладацьких кадрів в ході реформування вищої освіти” розглянуто початковий етап реформування вищої школи, зміни, які відбувались в середовищі професорсько–викладацьких кадрів в процесі соціальних, політичних і культурних зрушень перших років радянської влади.

Відкинувши стару дореволюційну, а також утворену національними урядами українську вищу школу, радянська влада розпочала створення власної системи освіти. Її зміст був визначений у рішеннях двох загальноукраїнських нарад з питань освіти, що відбулися у 1920 р. На основі цих рішень в Україні у 1920–1922 рр. була, в основному, відновлена діяльність вищої школи, відбулася її первісна реорганізація. В життя була втілена українська концепція освіти, за якою вища школа зазнала серйозних структурних змін. Було ліквідовано університети, вищу освіту надавали галузеві інститути та технікуми. Це призвело до зниження рівня підготовки фахівців. Почалася також ідеологічна перебудова системи освіти в дусі комуністичної ідеології.

Організація навчального процесу у вищій школі ускладнювалася гострою нестачею викладацького персоналу, особливо професорів. Їх кількість суттєво скоротилася через події війни і революції, підготовка нових кадрів не відбувалася. До того ж радянська влада не допустила до педагогічної діяльності учасників національно–визвольних рухів 1917–1920 рр. І все ж у перші роки радянська система освіти спиралась, головним чином, на фахівців, підготовлених у дореволюційний час. Старих спеціалістів “чистили”, “перевиховували”, дозволяли працювати за сумісництвом. Проводилась робота щодо повернення до педагогічної роботи службовців установ і організацій, працівників управлінських органів. Педагогічні кадри вищої школи поповнювались й за допомогою так званого “висуванства”. Були також зроблені перші кроки до поновлення підготовки викладачів вищої школи традиційним шляхом. Окреме місце у справі підготовки нових професорсько-викладацьких кадрів повинні були зайняти науково – дослідницькі кафедри, які фактично ставали першими зразками радянської аспірантури. Кафедри почали функціонувати після постанови Раднаркому УСРР від 2 грудня 1921 р. “Про утворення науково-дослідницьких кафедр та забезпечення роботи науково-дослідницьких кафедр”. Для підтримки та забезпечення роботи кафедр передбачалось, що держава буде піклуватися про побутові умови членів кафедр, оплата комунальних послуг та харчування буде здійснюватися за її рахунок, також держава брала зобов'язання сприяти видавництву наукових праць дослідників. У 1921-1922 рр. були відкриті перші 53 кафедри, де нараховувалось 295 наукових працівників і 121 аспірант. Наступного року в Україні функціонувало вже 78 науково-дослідницьких кафедр, з них 36 — у Харкові, 18 — у Києві, 14 — в Одесі, 8 — у Катеринославі, де працювало до 750 осіб, 50% з яких були аспірантами.

В результаті запроваджених заходів кількість викладачів вузів суттєво зросла. Якщо на початку 1921 р. у наукових установах і вищій школі республіки нараховувалося біля 2500 професорів, викладачів та наукових працівників, то в серпні 1922 р. в інститутах працювало 3545, у технікумах — 3319 викладачів. Найбільше поповнення відбулось у медичних та педагогічних вузах (1538 і 1375 ).

Влітку 1922 р. розпочалася реформа в сфері фінансування навчальних закладів. Недостатнє фінансування освітньої галузі змусило шукати нові джерела в перенесенні центру фінансових витрат з республіканських органів державного управління на місцеві, розширенні джерел надходження коштів. 13 грудня 1922 р. на колегії Головпрофосу був визначений перелік навчальних закладів, що мали державне значення, та за якими зберігалося центральне бюджетне фінансування.

І хоч на початку 1920–х рр. у вузах переважали кадри “старої” інтелігенції, порядок призначення на педагогічні посади у вищій школі демонстрував повну безправність професури. Профспілкам було надане право рекомендувати або давати мотивоване застереження проти того чи іншого кандидата на педагогічну посаду. Вони мали вирішальне право відмовити кандидату. При такому порядку комплектування педагогічного складу вищої школи на перше місце ставилися не фахова підготовка та наукова кваліфікація спеціаліста, не його професійні здібності, а політична благонадійність з погляду профспілкової організації.

Таким чином, на початку запровадження в Україні системи радянської вищої освіти, її вдалося забезпечити педагогічними кадрами, рівень кваліфікації яких значно поступався дореволюційним. Ставлення радянської влади до професорсько-викладацьких кадрів на початку 20-х рр. було двоїстим. Вона змушена була співпрацювати із старими фахівцями і навіть дбати про поліпшення їхнього матеріального і побутового становища, оскільки не могла замінити їх іншими. Разом з тим, влада не могла поступитися ідеологією, вона і далі вважала дореволюційну професуру носієм ворожої буржуазної ідеології, яка лише замаскувалася та очікує слушного часу для повалення радянської влади. З огляду на це, основною вимогою часу стала підготовка нових викладацьких кадрів, переважно з робітників та селян, які б поступово витіснили дожовтневу професуру. Ці тенденції, започатковані вже на першому етапі реформування вищої школи, зберігалися впродовж усього досліджуваного періоду.

У третьому розділі “Педагогічні працівники вищої школи в умовах формування радянської системи освіти” досліджено процес поглиблення структурної та ідеологічної перебудови системи освіти, який мав наслідком подальші зміни у складі та становищі української науково–педагогічної інтелігенції. У ньому розглядаються основні аспекти навчально-виховної, методичної та наукової роботи, зміна соціального статусу викладачів. Певне місце відводиться дослідженню матеріальній базі вищої освіти, матеріально–побутовим умовам життя викладачів.

У січні 1925 р. ЦК РКП(б) прийняв постанову “Про роботу вищої школи”, де було сформульовано нові завдання вузів по підготовці спеціалістів. Планувалось зміцнити зв'язок вузів з виробництвом, готувати спеціалістів для конкретної галузі промисловості, сільського господарства тощо. Забезпечити народне господарство кадрами спеціалістів передбачалося через систему галузевих вузів, яка діяла у 1923–1933 рр. Нова система вищої освіти вимагала значного розширення кадрового складу вузів, тому швидкими темпами йшло створення системи підготовки нових викладачів та науковців. У 1929 р. в Україні нараховувалося 1673 аспіранти. За підрахунками автора серед них було 11,5% — робітників і 34% селян, комуністів з них — 9% , що на 107 % більше їх кількості у 1926/1927 рр. та на 228% більше, ніж у 1925/26 рр. У дисертації показано значну активізацію діяльності науково-дослідницьких кафедр, які на той час були основним джерелом підготовки науково–педагогічних кадрів найвищої кваліфікації, проаналізовано кількість і якість нових наукових кадрів. Показана участь у перебудові вищої школи партійних, радянських, господарських й наукових організацій.

Водночас середина 1920-х рр. стала вирішальним етапом переходу інтелігенції старої школи на бік радянської влади. Цьому переходові сприяв ряд заходів держави диктатури пролетаріату щодо поліпшення умов професійної діяльності, а також матеріально-побутових умов життя інтелігенції, зміни її соціального статусу. У 1920–ті рр. радянською державою був здійснений цілий ряд заходів, спрямованих на поліпшення матеріального забезпечення професорсько-викладацьких кадрів: встановлено штатну систему оплати праці, штатний розклад, нормативи виходу викладачів на пенсію та її розміри. Незважаючи на те, що заходи влади щодо поліпшення умов праці, побуту, грошової винагороди мали явно недостатній характер, вони все ж сприяли залученню викладачів до роботи та позитивно вплинули на процес підготовки нових кадрів.

Значних змін зазнали професорсько–викладацькі кадри за часів українізації, яка відбувалася у їхньому середовищі досить активно. Так, в інститутах з українською мовою викладання, переважали україномовні працівники, що в педагогічних вузах становило 60,8% із загальної кількості викладацького складу; у сільськогосподарській освіті даний показник складає 23,9%; у соціально-економічній — 26,4%. Загальний стан українізації вузів на 1928 р. свідчив про значні зрушення. У галузі педагогічної освіти викладали українською мовою з професорів першого розряду — 50%; другого розряду — 75%; з викладачів першого розряду — 95%; другого розряду — 90%. У сільськогосподарській освіті план українізації цілком виконали три вузи; від 75% до 95% — виконали одинадцять вузів, від 50% до 70% — сім та до 50% — чотири вузи. Темпи українізації в промислових центрах були більш повільними, ніж на периферії У галузі медичної освіти темпи українізації були також відчутними; від 10 до 15% (Одеса, Дніпропетровськ) до 100% (Київський медінститут ). У цілому стан українізації у галузі медичної освіти мав такий вигляд: Київський медінститут — 100%; Київський фармацевтичний — 97%; Харківський медінститут — 30%; Одеський медінститут — 10%; Дніпропетровський медінститут — 15%; Вінницький фармацевтичний — 35%; Одеський хіміко-фармацевтичний інститут — 35%. Українізація професорсько-викладацьких кадрів, як і освіти в цілому, дала можливість, попри її поступове згортання, підготувати національні кадри та закласти фундамент для подальшого розвитку української мови та культури.

Одночасно з низкою позитивних змін, в цей період набули помітних рис негативні процеси: посилився ідеологічний тиск на викладачів, що значно обмежило можливості наукової роботи та знижувало соціальний статус наукової інтелігенції.

У четвертому розділі “Діяльність професорсько-викладацького складу під час уніфікації вищої школи” розкриваються якісні зрушення, що відбулися в середовищі професорсько–викладацького складу у 1930–х рр., коли в процесі уніфікації була поступово ліквідована українська модель освіти та запроваджена система, єдина для усього Союзу РСР.

В цей час відбувалося зміцнення організаційного і матеріального стану вищих навчальних закладів, було впорядковано структуру вузів, яка повністю задовольняли потреби всіх галузей народного господарства. Склався сталий контингент викладачів і студентів. Значно збільшилися масштаби науково-дослідної роботи у вузах: кафедри поряд з навчально-педагогічною діяльністю виконували й науково-дослідну роботу, зростала кількість науково-педагогічних кадрів, що готувалися через аспірантуру. Постановами РНК СРСР від 13 січня 1934 р. “Про вчені ступені та звання” та 20 березня 1937 р.” Про порядок встановлення вчених ступенів та звань”, був введений новий порядок присудження вчених ступенів, зросло число галузей наук, по яких відбувалось надання вчених ступенів. Це позитивно вплинуло на кваліфікацію наукових кадрів, піднесло рівень науково-дослідницької діяльності.

Політика уряду, спрямована на масову підготовку нової робітничо–селянської інтелігенції, призвела до вагомих результатів: у 1938 р. у 60 вузах в 11 містах України навчалося 1270 аспірантів, ще 416 осіб готувалось у 68 науково-дослідних інститутах. Відбулись й якісні зміни в середовищі майбутніх науковців і викладачів: національні — в результаті українізації 809, тобто 63,7 % аспірантів складали українці; ідеологічні — комуністи складали 439 (34,6 %), комсомольці — 643 ( 50,6%) аспірантів.

Почалась прискорена підготовка викладачів соціально-економічних дисциплін, що пояснювалась їх нестачею ще з попереднього періоду, тому що предмети даного циклу обов’язково вивчалися студентами вузів всіх профілів і на них відводилась велика кількість годин. Також викладачі даних дисциплін більше всього зазнали політичних репресій. Серед них було небагато представників