ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ОЛІЙНИК Сергій Васильович

УДК 94(477.4) “1919-1920”

ГАЛИЦЬКЕ ВІЙСЬКО І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ (ЛИПЕНЬ 1919 – ТРАВЕНЬ 1920 рр.)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці - 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Кам’янець-Подільського державного університету

Науковий керівник: кандидат історичних наук, професор
Завальнюк Олександр Михайлович,
Кам’янець-Подільський державний університет, ректор.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Брицький Петро Павлович,
Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича,
професор кафедри історії України;

кандидат історичних наук, доцент

Лазарович Микола Васильович,

Тернопільська академія народного господарства,

доцент кафедри українознавства.

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,
відділ історії української революції

Захист відбудеться “__27__” ____лютого________ 2004 року о “10” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Ка-федральна, 2, корп.14, ауд.18)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий “_26___” _січня______ 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.Ю.Ротар

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У багатовіковій історії українського народу чимало цікавого й повчального. Одна з найпритягальніших для суспільної думки та дослідників-аналітиків її сторінок – період української революції початку ХХ с. Не дивно, що саме ця подія впродовж багатьох десятиліть перебуває в центрі наукових і політичних суперечок, породивши таку кількість публікацій, якої немає з жодної (хіба що доба Богдана Хмель-ниць-кого) іншої проблеми української історії.

Історія української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. викликає нині підвищений науковий та громадський інтерес. У досвіді державотворення минулого черпають ідеї і оптимізм керівники, різні державні структури сучасної України.

Історична наука України обходила мовчанкою ряд важливих проблем національно-визвольної боротьби українського народу, спрямованої на створення незалежної національної держави. Відновлення державного суверенітету України дало могутній поштовх об’єктивним історичним дослідженням, викликало жваве зацікавлення історією українських визвольних змагань 1917-1921 рр. за здобуття своєї незалежності, зміст і характер яких офіційна радянська історіографія грубо перекручувала. Такий стан речей вимагає переосмислення та вивчення багатьох важливих моментів цього процесу, зокрема ставлення галицького війська (ГА, згодом УГА та ЧУГА) до українського державотворення на теренах Правобережжя (липень 1919-травень 1920 рр.). Глибока та всебічна розробка даної проблеми дасть можливість відтворити одну із суттєвих ланок загаль-ної картини доби визвольних змагань, яка протягом багатьох десятиліть піддавалась фальсифікації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно із науковим напрямком відділу україн-ської революції Інституту історії України НАН України “Загальні закономірності та регіональні особливості української революції”.

Метою дисертації є висвітлення участі галицького війська у визвольних змаганнях в Україні на теренах Правобережжя та вимушене підпорядкування його антиукраїнським силам. У ході реалізації поставленої мети сформульовано такі завдання:–

з’ясувати причини передислокації збройних сил ЗОУНР на територію Правобережної України;–

простежити бойовий шлях галицького війська на Правобережжі;–

з’ясувати умови побутового і матеріально-технічного забезпечення армії;–

дослідити відносини між галицькими вояками і місцевим населенням;–

висвітлити основні моменти підпорядкування збройного формування денікінцям і більшовикам;–

проаналізувати причини припинення існування війська.

Об’єктом дослідження є історія національних збройних формувань України.

Предметом дисертації виступає ставлення галицького війська до визвольних змагань у липні 1919-травні 1920 рр. на території Правобереж-ної України.

Хронологічні межі дослідження охоплюють два важливі рубежі: 1) середина липня 1919 р., коли галицьке військо змушене було перейти р. Збруч і опинилось на території Правобережної України, 2) травень 1920 р. – час розформування війська в умовах радянсько-польської війни. За ці рамки виходять відомості про виникнення цього військового формування, а також діяльність його решток після ліквідації галицького війська.

Методологічні засади складають основоположні принципи історичної науки: науковість, історизм, об’єктивність. У процесі роботи автор застосовував порівняльно-історичний, системний, узагальнюючий, аналітико-синтетичний, статистичний методи дослідження. Використання подібного інструментарію сприяло глибшому розкриттю існуючої наукової проблеми, новому трактуванню раніше ігнорованих й маловивчених важливих питань нашого минулого.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна роботи полягає, в першу чергу, в постановці тематики дослідження, яка до цього часу не була об’єктом спеціального вивчення і висвітлення, у введенні в обіг цілої низки раніше невідомих документів й матеріалів, які дають мож-ливість простежити багатогранність наддніпрянського періоду історії галицького війська. Це перше комплексне дослідження його функціонування та бойової діяльності на території Правобережної України.

Практичне значення одержаних результатів бачиться в тому, що поданий і систематизований матеріал може бути використаний при підготовці узагальнюючих праць з історії України, зокрема українського війська. Фак-тичний матеріал, основні положення дисертації можна використати при написанні навчальних посібників, читанні лекцій, спецкурсів, проведенні семінарських і практичних занять у вищих навчальних закладах ІІІ-IV рівня акредитації, в культурно-освітній і краєзнавчій роботі. Вони складають певний інтерес для наукових працівників архівів, музеїв, бібліотек.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації доводились автором на таких конференціях: міжнародна науково-теоретична “Українська Народна Республіка – перша в ХХ ст. демократична держава українського народу (до 80-річчя української революції 1917-1920 рр.)” (Ірпінь, 1998), науково-практична “Духовні витоки Поділля: творці історії краю” (Кам’янець-Подільський, 1994), 7-а Всеукраїнська наукова (Черкаси,1996) та дві регіональних, історико-практичних (Кам’янець-Подільський, 1995; Дунаївці,1997), а також низці вузівських конференцій.

Публікації. Результати дослідження відбито в журналі “Крає-знав-ст-во”, 12 збірниках наукових праць, 5-х виданнях матеріалів і тез конферен-цій. У співавторстві з Завальнюком О.М. видано історичний нарис “Україн-ська Галицька армія на Поділлі” обсягом 8 др. аркушів. Всього із теми дисертаційного дослідження здійснено 19 публікацій.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (38 сторінок, 470 позицій) та додатку. Загаль-ний обсяг дисертації складає 220 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовано актуальність, предмет, об’єкт дослідження, хронологічні межі, визначено мету, завдання наукову новизну і практичне значення роботи, а також наведено дані про апробацію отриманих результатів та публікації з теми.

Розділ перший “Джерельно-історіографічна база” присвячений харак-теристиці джерел та аналізу літератури з теми дисертації.

Джерельну базу дисертації склали насамперед документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Зокрема, матеріали фондів 2188. “Начальна команда Галицької армії Західної області Української Народної Республіки (м.Чортків)”, 538. “Кам’янець-Подільський губернський комісар УНР”; 1429. “Канцелярія Директорії УНР”; 2192. “Диктатор ЗОУНР” та 3305. “Міністерство праці УНР. Департамент загальних справ. Канцелярія”. Автором використано матеріали, які знаходяться в Центральному державному історичному архіві України у Львові (фонди: 309. “Наукове товариство ім. Т.Шевченка”, 581. “Колекція документів про діяльність урядів та армій Української Народної Республіки та ЗУНР”, 749. “На-чальна Інтендантура Галицької армії УНР”) та Держархіві Вінницької області (фонд 1168. “Полевой суд 3-го Галицького корпуса”).

Документальну основу праці також склали опубліковані документи і матеріали. Насамперед – “Денник Начальної Команди УГА (1919-1920)” та матеріали, які з’явились у видавництві Д.Микитюка (Канада).

Важливим джерелом дослідження проблеми є періодична преса. Дисертантом використано також мемуари, публікації у сучасних вітчизняних часописах, збірки статей, монографії, енциклопедії, довідники та наукові розвідки з теми дослідження.

Історіографію проблеми умовно можна поділити на три групи: 1) праці радянських істориків, 2) роботи зарубіжних дослідників та політичних і військових діячів того часу і 3) українських науковців 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст.

Радянська історіографія майже не згадувала, за окремими винятками, про таке збройне формування, як ГА (Галицька армія). Наукова розробка історії громадянської війни розпочалась у 20-30-х рр. ХХ ст. Видання цього часу переважно висвітлювали не загальну картину подій в Україні, а окремі фрагменти (А.Верхотурський, М.Майоров, І.Сте-па-нов). Тоді ж було зроблено спробу показати воєнні дії 1919-1920 рр. в Україні в систематизованому вигляді (Р.Ейдеман, М.Какурін) і водночас у популяр-ній формі (М.Марієвський, Б.Таль). Всі ці роботи базувались на марксист-сько-ленінських позиціях, а тому практично майже повністю проігнорували існування галицького війська.

У повоєнний період радянські історики продовжували займатись дослідженням громадянської війни в Україні (А.Лихолат, М.Супру-нен-ко, І.Рибалка, А.Алексашенко, М.Кузьмин, Г.Кузьмин та ін.). Проте лише в деяких з них можна знайти окремі згадки про ГА, де галичани фігурують як військові формування контрреволюційної Західноукраїнської народної республіки. Єдине, на що спромоглась радянська історіографія, – це показати “червоний” слід у галицькому стрілецтві.

Аналогічна ситуація з загальними виданнями з історії України, СРСР, енциклопедіями та спеціальними узагальнюючими багатотомними виданнями з історії громадянської війни в СРСР та Україні.

Отже, в радянський час історія галицького війська залишилась за межами об’єктивного історичного вивчення. Аналізуючи історіографічний доробок, що з’явився до кінця 80-х років, слід враховувати величезний пресинг офіційної партійної ідеології. Тому до цих видань потрібно підходити максимально критично, ретельно перевіряти їх зміст.

Значний внесок у дослідження проблеми зробили зарубіжні автори. Працюючи без ідеологічного тиску, науковці української діаспори створили принципово відмінну літературу, яка, попри певні вади, достатньо глибоко з’ясувала, зокрема, бойовий шлях галицьких підрозділів. Це стосується і робіт загального характеру. Загалом історики діаспори звертали більше уваги на галицький період ГА (А.Крезуб та О.Кузьма). Заслуговують на увагу, видані у міжвоєнний період, “Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.)” та “Українські січові стрільці”.

У другій половині ХХ ст. з’явилася монографія Л.Шанковського “Ук-раїн-ська Галицька Армія”, у якій автор ретельно простежує процес її формування і бойову діяльність, з’ясовує внутріармійські питання тощо. В іншій своїй роботі він дослідив боротьбу двох українських армій за державність.

Важливе значення для дослідження теми мають публікації М.Ка-пус-тянського та О.Удовиченка. Заслуговують на використання спогади і дослідження інших учасників бойових дій (А.Кравса, О.Станіміра, М.Тар-нав-ського, В.Кучабського та ін.). Неабияке значення мають мемуарні видання, що з’явилися переважно у 20-30-х рр. ХХ ст. в західноукраїнських часописах та роботи мемуарно-документального характеру, видані колиш-німи державними діячами. У другій половині ХХ ст. історики діаспори продовжували цікавитися історією галицького війська, висвітлюючи його діяльність переважно у загальних працях (С.Яро-славин, В.Верига).

Перебування галицького війська на Правобережжі, хоч і епізодично, але знайшло своє відображення в деяких польських та російських публікаціях.

У 90-х рр. ХХ ст. історики України взялися за ґрунтовне дослідження українських визвольних змагань 1917-1921 рр., у т.ч. національних збройних формувань, одним з яких було галицьке військо. Першою ластівкою стала робота В.Гордієнка “Українська Галицька Армія”. Його почин підтримали М.Литвин та К.Науменко – “Історія галицького стрілецтва”, “Історія ЗУНР”. На наш погляд, серед узагальнюючих праць з історії ЗУНР справедливо чільне місце займає колективна робота за редакцією О.Карпенка “Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Історія”.

Дослідники національно-визвольного руху в Східній Галичині 1918-1921 рр. на рубежі ХХ-ХХІ ст. не могли обминути ГА, обставини її переходу Збруча, і справедливо зазначили значиму роль галицького війська у збереженні української державності на Правобережжі. Питання участі УСС у листопадових подіях 1918 р. та початок формування ГА знайшло відображення у дослідженнях М.Лазаровича. З нових позицій з’ясовує “радянський” етап галицького війська В.Бережинський.

Боротьбі ГА з польським військом та її переходу Збруча присвячено ґрунтовне дослідження М.Литвина та публікації А.Каляєва. Місце і роль у визвольних змаганнях галицького війська з’ясовуються в узагальнюючих працях з історії українських збройних сил (М.Кравчук, А.Папікян, Б.Савчук, Б.Якимович).

Джерела з історії галицького війська аналізували В.Великочий, С.Де-рев’янко, А.Панчук.

Також здійснено спроби висвітлити історію окремих структур галицького війська (розвідки, авіації, медичної служби тощо). Привернули увагу дослідників і окремі історичні постаті ГА.

В останні роки зроблено спроби узагальнити революційний процес 1917-1920 рр. в Україні, невід’ємною часткою якого була діяльність зазначеного вище військового формування (В.Солдатенко, О.Рубльов, О.Реєнт).

Таким чином, участь галицького війська у визвольних змаганнях на Правобережжі, відхід від них комплексному дослідженню ще не піддавались, що й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

У другому розділі “Створення і бойова діяльність галицького війська в Східній Галичині (кінець 1918 – липень 1919 рр.)” стисло висвітлюється процес створення галицького війська, його бойовий шлях у Східній Галичині з кінця 1918 р. до середини липня 1919 р.

Політична криза Австро-Угорщини восени 1918 р. активізувала національно-визвольний рух народів імперії, що й призвело до її розпаду. Результатом цього стало створення в жовтні 1918 р. у Львові Української Національної Ради, що взяла курс на побудову Української держави на теренах Австро-Угорщини. Так як на цю територію претендували поляки, то однією з головних проблем побудови цієї держави стало створення національних збройних сил.

Очолив цей процес Центральний Військовий комітет. Під керівництвом Д.Вітовського, незважаючи на перевагу поляків, 1 листопада українцям вдалось взяти під контроль Львів та інші міста Галичини. Почалась українсько-польська війна. Одразу ж стала відчутною нестача озброєння та старшин. Певна допомога надійшла з Великої України. Створення військового відомства ЗУНР стало поштовхом до формування армії.

Втрата Львова 21 листопада 1918 р. підірвала авторитет молодої української держави на міжнародній арені та негативно позначилося на мораль-но-психологічному стані армії та народних мас.

Після цього розбудова українського війська значно активізувалась. У структурі ГА з’явились такі роди військ і служби: піхота, кіннота, артилерія, авіація, санітарна, ветеринарна та канцелярська служби, військове судочинство, інтендантура. Після евакуації зі Львова по всій території на основі невеликих бойових груп було утворено протипольський фронт. Основним напрямком дій вважався львівський. Для виконання задуму по відбиттю Львова було запрошено наддніпрянців – командуючим М.Оме-ляновича-Павленка та начштабу Є.Мишковського.

Нове командування розробило плани наступу на Львів і організації регулярної української армії. Невдалі наступальні операції кінця грудня 1918 р. та середини січня 1919 р. пришвидшили реорганізацію ГА. Брак кваліфікованих старшин, особливо вищого рангу, змусив М.Омеляно-ви-ча-Павленка відмовитись від полкової організації і перейти до куренів як окремої військової структури; бригада мала відігравати роль першого великого з’єднання різних родів військ. Галицьке військо складалось із 3_х корпусів, створених на основі бойових груп. Матеріально-технічне забезпечення впродовж всього дозбручанського періоду функціонування армії бажало кращого.

Важливим морально-політичним моментом у розбудові галицького війська стало прийняття Акту Злуки УНР і ЗУНР.

Після реорганізації було розпочато Вовчухівську операцію. Проте прибуття антантівської місії Бартелемі призвело до припинення бойових дій. Її умови, як невигідні, були українцями відкинуті і бої відновились, проте успіх вже був на боці поляків. Прийняття українцями умов місії Бота не змінило ситуації. Навпаки, в Україну було перекинуто 80 тис. армію Галлера. В цей же час відбувались зустрічі проводу ЗОУНР і командування ГА з представниками більшовицької Росії. Радянські пропозиції союзу проти УНР і Польщі були відкинуто. Прибуття армії Галлера різко змінило ситуацію на фронті на користь поляків. Становище українців ускладнив румунський наступ на півдні.

На початку червня відступ припинився. Галичани зайняли кругову оборону, опинившись в оточенні польських, румунських і більшовицьких військ. Невеличкий коридор по річці Збруч з’єднував їх з дружньою УНР. За таких обставин 9 червня вся повнота влади була передана в руки Диктатора Є.Петрушевича. Командуючим ГА було призначено російського генерала О.Грекова. Після впорядкування війська розпочався червневий наступ (Чортківська операція), який справив велике враження на українське населення. Вдалось сформувати нові бригади. На літо 1919 р. ГА налічувала 100 тис. осіб. 28 червня поляки, підтягнувши резерви, розпочали контрнаступ. Тому нове українське командування в особі М.Тарнавського змушене було відводити військо до Збруча.

Втративши контроль над переважною більшістю території ЗОУНР і перспективу вести бойові дії на своїй рідній землі, ГА на початку липня 1919 р. потрапила у патове становище, вихід з якого різним державним і військовим діячам бачився по-різному (відхід у Карпати, відступ до Румунії, спілка з більшовиками, перехід на територію УНР). Під впливом наддніпрянського проводу було прийнято історичне рішення про перехід галичан на територію УНР і об’єднання з її республіканським військом. Тим самим галицькі стрільці отримали змогу прислужитися загальноукраїнській ідеї, революційній справі у Великій Україні, яка тоді знемагала під ударами червоної армії. Перехід за Збруч галицького війська мав велике значення для морального порозуміння між східними і захід-ними українцями, позитивного впливу останніх на піднесення рівня націо-нальної свідомості господарів – важливого чинника розвитку національно-демократичної революції.

У третьому розділі “Участь галицького війська в бойових операціях на Правобережній Україні” простежується бойовий шлях галицьких підрозділів на теренах Наддніпрянщини.

Протягом 16-17 липня 1919 р. 3 галицьких корпуси (близько 50 тис., з тиловими частинами і обозами – 85 тис. вояків), із значним озброєнням перейшли Збруч. Завдяки цьому УНР отримала підтримку від, порівняно з республіканським військом, сильної, боєздатної армії, що давало можливість відразу дивитись у майбутнє з оптимізмом, зберегти українську державність і вирішити ряд важливих воєнно-стра-тегічних завдань.

По переході Збруча, майже без відпочинку, ГА, спільно з корпусом УСС, успішно здійснила Проскурівську операцію. На початку серпня, прийшовши на допомогу війську УНР, галичани взяли активну участь у здобутті Жмеринки та Вінниці.

Такий успіх дозволив перейти до широкомасштабних наступальних дій проти червоної армії. Галичани були за наступ на Одесу (зв’язок з Європою, поповнення матеріальних ресурсів). Частина керівництва армії УНР і С.Петлюра обстоювали київський напрямок. Як результат – компроміс: наступ на Київ та Одесу. Згідно плану, створеного при Головному Отаману С.Петлюрі штабу об’єднаної української армії, галицькі частини, як найбільш боєздатні, мали діяти на київському напрямку. Тому середню групу (генерал А.Кравс) склали 1-й та 3-й корпуси ГА і Запорізька група. Північний напрямок (полковник А.Вольф) забезпечував 2-й корпус ГА, спільно з корпусом УСС (мав здобути Шепетівку та Житомир). Південний напрямок (отаман В.Тютюнник) дістався армії УНР (підсиленої галичанами). Вони мали здобути район Бірзула – Умань – Володарка.

Наступ проходив успішно. Галичани здобули Старокостянтинів, Шепетівку (спільно з УСС), Житомир, Бердичів, Козятин, Фастів, Василь-ків і вийшли до Коростеня. Значний внесок в перемогу галичани зробили на півдні. Для завершального удару по Києву було сформовано групу генерала А.Кравса (галичани, наддніпрянці та повстанці). 30 серпня, після важких боїв, передові частини групи увійшли в місто. Проте перемога виявилася неповною. Ще напередодні вступу до Києва відбулась зустріч денікінців з запорожцями. Українці не знали, як поводитись при зустрічі з добровольцями. Роз’яснення зробив штаб Головного Отамана: “не вдаватись в ворожу акцію”. Всі запевнення С.Петлюри, що вдасться порозу-мітись з Денікіним виявились безпідставними. 31 серпня у місто одночасно увійшли українці та добровольці генерала Бредова.

Як би не розгортались події навколо мостів (хто впустив противника у місто – галичани чи наддніпрянці?), наказ С.Петлюри щодо ставлення до денікінців відіграв вирішальну роль. Київ довелося б рано чи пізно здати. Конфлікт біля міської думи прискорив розв’язку подій. Українці залишили місто.

Після цих подій керівництво УНР звинуватило галичан в зраді і проденікінських поглядах. Однак такі закиди безпідставні. Не підтримала їх і спеціальна комісія, яка аналізувала ці події. Проте без відповіді залишилось кілька питань: 1) що означало “не вдаватись до ворожих акцій” проти денікінців, які були вороже настроєні до української держави; 2) чому С.Петлюра, який був під Києвом, повернув до Кам’янця і не віддав жодних розпоряджень щодо захисту Києва (невже справи уряду були важливішими, ніж здобуття столиці?); 3) чому до Києва не перевели корпус УСС, як це пропонував Є.Коновалець (січовики добре знали місто і не мали сумнівів щодо денікінців). Київські події поглибили існуючі протиріччя між українськими урядами й, на превеликий жаль, між арміями.

На середину вересня українські війська опинились між двома могутніми ворогами: з півдня і сходу – денікінці, а з півночі – радянська армія.

24 вересня Директорія УНР оголосила Добрармії війну. У жовтневих боях галичани проявили мужність і героїзм, завдали противнику значних втрат, досягли певних успіхів і, навіть, надавали допомогу армії УНР, утримуючи її ділянки фронту. Проте, з 29 жовтня українцям довелося вже вести важкі оборонні бої. ГА поволі відступала і чинила запеклий опір.

В дисертації наголошується, що ці бої проходили в дуже важких умовах: несприятлива погода, голод, погане забезпечення всім необхідним, байдужість місцевого населення в справі оборони, тиф та інші хвороби. Майже весь час галичани вели бої без відпочинку, на них випадав основний тягар ведення війни. Тиф та інші лиха зумовили військову катастрофу ГА (з ладу виведено до 90% її особового складу).

Так як спроби уряду УНР домовитись з добровольцями про припинення бойових дій не дали результатів, як і не дали їх переговори з більшовиками про спільні дії проти Денікіна, Начальна команда (керівний орган ГА), з метою збереження армії, вирішила діяти самостійно. До денікінців було направлено делегацію, яка офіційно мала вияснити питання з полоненими, а неофіційно з’ясувати умови, на яких могло б бути укладене перемир’я з українськими арміями. Галичани затягували переговори, сподіваючись, що до них приєднаються представники УНР. 6 листопада 1919 р. на станції Зятківці, під тиском денікінців, яким було вигідно розколоти українців, делегати підписали угоду, за якою галицькі війська переходили на бік Денікіна. Один із пунктів документу передбачав не залучення галичан до дій проти військ УНР.

Угода викликала велике незадоволення С.Петлюри та Є.Петру-ше-вича. Її було розцінено як зраду. Відбулись нові призначення. Начальна команда, наділена повноваженнями, направила делегацію до Одеси для переговорів з Денікіним від імені обох українських армій. В умовах ігнорування білими наддніпрянців, 17 листопада, за згодою Є.Петру-ше-ви-ча, було укладено нову угоду. За нею УГА (Українська Галицька армія) у повному складі переходила на бік Добрармії, зберігши свою організацію, мову, статути, майно; російське командування зобов’я-зу-ва-лось допомогти поповнювати УГА вихідцями з Галичини, не залучати її до боїв проти армії УНР. Та незабаром денікінці порушили угоду, направивши галичан під Бердичів.

УГА не робила ворожих кроків щодо армії УНР, більше того, навіть негласно допомагала їй чим могла. Командуючий українськими військами в Зимовому поході М.Омелянович-Павленко не вагався про доцільність прориву через район їх розташування.

Договір з армією Денікіна не був популярний в УГА. Незадоволення своїм становищем і бажання спільно боротися з ворогами України привело до підписання 24 грудня угоди про об’єднання українських армій. Проте у тих умовах реалізувати її відразу було не можливо.

1920 рік УГА розпочала переміщенням в район Бірзула – Одеса. Її представники налагодили контакт з червоною армією. Цю функцію здійснив створений наприкінці грудня 1919 р. у Вінниці Ревком Червоної УГА (РЧУГА), який 31 грудня 1919 р. уклав з більшовиками угоду про розрив з денікінцями і підпорядкування армії уряду УСРР, з відповідними реорганізацією і політизацією.

В УГА стався розкол. Ревкому ЧУГА, що виступав за перехід до біль-шовиків, протистояла Начальна команда, що намагалась переправити військо до Румунії. Перемога виявилась на боці перших. Після цього в лютому 1920 р. було підписано остаточний договір між галичанами і радянськими арміями.

На початку березня УГА розташовувалась в районі Вінниця-Бер-шадь-Чечельник-Балта. Одужуючі стрільці почали повертатись до своїх бригад. Галицьке військо стало називатись Червоною Українською Галицькою армією (ЧУГА) із новою командною, організаційною структурою (Польовий штаб, ревтрибунал, замість корпусів – бригади) і системою ідео-логічної роботи.

В дисертаційній роботі показано, що політизація війська проводилась форсованими методами і супроводжувалась свавіллям комісарів (зрив проведення шевченківського свята, вбивство отамана Воєвідки та ін.), що, зрозуміло, викликало обурення у стрільців. 6 квітня 1920 р. галицькі кіннотники під командуванням отамана Ю.Шепаровича виступили проти більшовиків і направилися до армії УНР, що перебувала у Зимовому поході.

З початком радянсько-польської війни ЧУГА опинилася на боці РСФРР, однак не бажала воювати проти армії УНР, що наступала разом із поляками. 23 квітня 1920 р. 2-а та 3-я бригади ЧУГА перейшли на бік УНР (1-а бригада залишилась вірною більшовикам). Такий факт негатив-но вплинув на долю цих формувань – у кровопролитних боях їх розгромили радянські війська. Частина галичан попала в польський полон. В ряди армії УНР перейшли лише незначні вцілілі військові підрозділи і окремі бійці. Більшість галицьких вояків, які знаходилися в радянських структурах, зазнали жорстоких репресій.

У четвертому розділі “Організація галицького війська та діяльність його допоміжних структур на території Правобережної України” аналізується внутрішня структура галицького війська, її функції, дається характеристика діяльності на теренах Великої України.

Галицька армія, сформована на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, успадкувала військові традиції цієї держави, її військово-організаційну концепцію. Обмундирування також нагадувало австрійське.

На території Правобережжя галицьке військо мало ту ж саму структуру, що й напередодні її вимушеного відходу з рідних місць. Стратегічне керівництво продовжувала здійснювати Начальна команда, яка підпорядковувалась Диктаторові ЗОУНР Є.Петрушевичу. Військо скла-далось з 3_х корпусів. Армія мала майже всі можливі наземні роди військ, авіацію, різ-номанітні тилові служби (інтендантська, ветеринарна, санітарна, поштова та ін.). За мирних обставин вона цілком могла забезпечити країні мирне існування. Середній командний склад майже повністю був українським, старший представляли німці, чехи, українці, австрійці. Велика увага приділялася підготовці бійців, організації тилу, належному відшкодуванню людських втрат. Якби механізм останнього функціонував відповідно до військових потреб, то опір галицьких корпусів і бригад восени 1919 р. був би набагато сильнішим. Функції поповнення були покладені на армійські, корпусні вишколи та старшинські школи. Разом з тим наддніпрянське поповнення, яке все-таки поступало до війська через великі зусилля і серйозні промахи мобілізаційної кампанії, певним чином негативно позначилося на національно-світо-глядних основах армії, послабило її традиційні внутрішні зв’язки, а відтак негативно позначалося і на боєздат-ності. Ще більше їй шкодило дезертирство.

Тилові служби, які знаходились в компетенції Команди етапу, в основному виконували покладені на них завдання. Начальна інтендантура намагалась достатньо забезпечити військові підрозділи харчами, фуражем, обмундируванням, зброєю, боєприпасами. Широко практикувалися для вирішення харчового й інших питань державні поставки, самостійні військові закупки, бартер, жнивні послуги, отримання пожертв від населення, рідше – реквізиції, як вияв відчаю і безвихідності. Роз-в’язуючи проблеми свого матеріально-технічного та харчового забезпечення, відповідні структури ГА співпрацювали з органами влади УНР. Проте грошові ресурси держави значно відставали від реальних потреб, які загострювалися в умовах гіперінфляції. Органи місцевого самоврядування не завжди надавали галичанам належну допомогу, створюючи тим самим штучні перешкоди на шляху взаєморозуміння і сіючи сумніви у війську щодо потреби продовження бойової діяльності.

Вкрай гострою, складною і не вирішеною до кінця справою, що зав-давала величезної шкоди боєздатності армії і ставила під сумнів доцільність її використання на фронті, була незадовільна медична допомога хворим і пораненим воякам через відсутність достатньої кількості шпиталів, лікарських кадрів (в армії було всього 35 лікарів) і особливо ліків. Навіть за таких умов галицькі медики надавали посильну допомогу повстанцям. Потребувала серйозного вдосконалення санітарна служба. Дещо покращився медичний стан під час перебування галичан у лавах Добрармії.

Загалом на ГА, як і на армію УНР, вкрай негативно позначалася прогресуюча фінансово-економічна криза УНР, вийти з якої воюючій країні було не під силу.

Після реорганізації галицького війська в ЧУГА змінилася його організаційна побудова, яку повністю пристосували до структури червоної армії. Замість корпусів сформовано бригади. В підрозділах з’явився інститут комісарів. Було ліквідовано Команду етапу. Функції Начальної інтендантури виконував відділ постачання 12-ї радянської армії, значно звузилась структура технічних військ. Радянська сторона взяла на себе продовження лікування хворих і поранених галичан, залучала до цієї справи свої лікарняні заклади, лікарські сили і медикаментозні запаси. Цей процес не набув завершення через повстання двох галицьких бригад і перехід на бік українсь-кого війська в ході польської кампанії кінця квітня 1920 р.

П’ятий розділ “Галицьке військо – національно-політичний, культурно-просвітній і морально-психологічний чинник впливу на населення Правобережної України” відведено для з’ясування відносин галицьких стрільців з місцевим населенням, організації відповідних структур армії та їх роботи серед стрілецтва.

Галицька армія відома не лише як бойова організація, а й як вагомий чинник політичного і культурно-просвітнього впливу на українські маси. Ці функції координувало створене при Начальній команді ГА Бюро пропаганди, у листопаді реорганізоване у Пресову квартиру. Крім них, для налагодження культурно-просвітницької праці в тилу діяв Відділ для освіти при Команді етапу ГА. Розгалужений пропагандистський апарат (вертикалі Бюро пропаганди, Пресової квартири, Відділ освіти) скеровував свою діяльність як серед війська, так і місцевого населення. Пропагандистські структури намагались доступно роз’яснити складність політичного становища України та перспектив розвитку революції, потреби зміцнення органів влади на місцях, роль ГА у визвольних змаганнях на Правобережжі, допомагали книгами, брошурами, часописами українською мовою, а також організаційними заходами у заснуванні товариств “Просвіти”. Найбільш яскравим прикладом такої діяльності може слугувати Дунає-вець-кий освітній гурток, у якому брали участь як галичани-військовики, так і цивільні наддніпрянці.

Ці контакти, що в багатьох випадках переростали у ділову і результативну співпрацю, сприяли зміцненню довір’я до галицького війська, усували спотворене розуміння мети його бойової діяльності, стимулювали пробудження і ріст національної свідомості східних українців. Виявом справжнього єднання стало спільне відзначення релігійних, державних і шевченківських свят.

Присутність галицького війська на теренах Правобережної України у багатьох випадках стабілізувала морально-психологічний клімат, забезпечила належний внутрішній порядок цілого ряду населених пунктів. Стрільці не мирилися з випадками грабунків, безладу, протидіяли єврейсь-ким погромам, виявляли і карали винних. Жителі багатьох міст і містечок, що знаходилися в смузі наступу обох українських армій, віддавали перевагу присутності у себе галицьких підрозділів, передусім в якості надійної охорони на випадок непередбачених ексцесів. За такі вчинки їм оголошували подяки, надавали різноманітну корисну допомогу, запрошували принагідно відвідати знову. “Народний телеграф” дуже швидко поширював цю інформацію, хоча антиукраїнські сили, намагаючись дезорієнтувати “східняків”, розповсюджували про галичан, як і петлюрівський табір, різні небилиці, вигадки й відверту брехню. На жаль, ці явища не були подолані до самого кінця діяльності ГА. В арсеналі національно-політичного, культурно-просвітнього та морально-психологічного впливу на місцеве населення були театральні дійства, діяльність галицького духівництва. Таким чином, через взаємини з галицьким стрілецтвом місцеве населення Правобережжя отримало змогу підвищити свій національ-но-політичний та культурний рівень.

Велика робота проводилась і в середині галицького війська. Для стрі-ль---ців створювались бібліотеки, читальні, школи національної свідомості, освітні гуртки. Практикувались бесіди й лекції на актуальну тематику, аматорські вечори, концерти. Культурно-освітній і пропагандистській вплив поширювався і на запілля (школи, лікарні, будинки для одужуючих, обози, майстерні, пекарні тощо). Заслуговує на увагу і діяль-ність із створення історії УГА. Для старшин-іноземців відкривались кур-си україн-ської мови.

Важким випробуванням для галицької пропаганди стали осінні угоди з денікінцями. Проте пропагандистська і контрпропагандистська робота УГА дала певні позитивні результати.

Із реорганізацією УГА в ЧУГА Пресову квартиру було ліквідовано, а всю пропагандистську роботу поклали на комісарів та газету “Червоний стрілець”. Незважаючи на таку ідеологічну обробку, галичани загалом не втратили свого національного духу.

Перебування ГА на теренах Правобережжя, її взаємини з місцевим населенням дозволило наддніпрянцям значно підвищити свій національно-політичний та культурний розвиток.

У висновках стисло викладено найважливіші результати дослідження та основні положення, які виносяться на захист:

Галицька армія – дітище Листопадової національно-демократичної революції в Східній Галичині, завдання якої полягало в утвердженні на цих теренах української держави. ГА формувалася як добровільна громадська організація, яка набирала рис державного війська. Втручання в українсько-польську війну Антанти стало однією з найсерйозніших причин поразки галичан.

Участь галицького збройного формування у визвольних змаганнях на Правобережній Україні була вимушеним кроком і в той же час свідомим вибором на користь спільної боротьби разом із східними українцями, які знемагали від переважаючих сил противника.

Перехід армії на терени Правобережжя став результатом пошуку командирів, переговорів між політичним керівництвом УНР і ЗОУНР, С.Петлюрою і Є.Петрушевичем і виявив вміння останніх орієнтуватися у вкрай складній і суперечливій воєнно-політичній ситуації, приймати доленосні рішення, спільні для обох гілок українського народу.

Створення об’єднаного українського війська, до якого увійшла республіканська армія УНР і ГА, загалом продемонструвало схильність україн-ства до бачення і розуміння своїх спільних національних інтересів, які тоді зводились, по-перше, до збереження держави на більшій частині української території, по-друге, використання її людських, військових, матеріальних і фінансових ресурсів, міжнародних важелів для відновлення втраченої державності за Збручем.

Воєнні операції, проведені ГА влітку 1919 р. разом із республіканським військом, захистили УНР від остаточної поразки, забезпечили роботу її державного центру у Кам’янці-Подільському, витіснили більшовиць-ке військо з десятків повітів Поділля, Волині й Київщини, завдали йому ряд відчутних поразок, які супроводжувалися його втратами у живій силі, озброєнні, боєприпасах, засобах комунікації тощо.

Галицьке військо не могло планувати окремих бойових дій, не мало так-тико-оперативної самостійності, підлягало штабу Головного Отамана військ УНР, з яким повинно було погоджувати свої кроки. Разом з тим воно зберег-ло свою структуру, командування, механізм бойової виучки, політичної, освіт-ньо-культурної праці. У більшості випадків частини ГА тісно взаємодіяли з підрозділами армії С.Петлюри, утворювали єдиний фронт, прикривали флан-ги, демонструючи тим самим приналежність до об’єднаного війська, яке розв’язувало єдині стратегічні і тактико-оперативні завдання.

Галицька армія – високоорганізоване, дисципліноване, самодостатнє військо, рядовий і командний склад якого виділявся високою національ-ною свідомістю, сміливістю, мужністю, йшов на самопожертву заради досягнення військової і політичної мети.

Збройне формування галичан мало розгалужену структуру, що охоп-лювала як сухопутні, так і повітряні роди військ, різноманітні тилові служ-би, що в умовах маневреної війни не завжди встигали виконувати функціональні завдання, а під час оборонних операцій потрапляли у вкрай склад-не становище через звуження тилової бази.

Галицьке військо не на своїй території зуміло завоювати високий авторитет, еволюціонувати в громадській думці від “австріяків”, “грабіж-ників” до щирих друзів, помічників, надійних захисників ладу і спокою наддніпрянців. Воно стало чинником позитивного впливу на ріст їх націо-нальної свідомості, розвій національно-культурного життя.

Стратегічне співвідношення військових сил УНР і її противників після Київської операції негативно позначилося на становищі об’єднаної української армії. На денікінському і більшовицькому фронтах ГА восени 1919 р. втратила оперативний простір, зазнала великих втрат через бойові дії і епідемію тифу, а відтак опинилася перед загрозою повної ліквідації. Укладення командуванням ГА перемир’я і договору з денікінцями про припинення військових дій вберегло рештки галичан від знищення, дало змогу організувати для хворих і поранених вояків належну медичну допомогу. Зятківська і Одеська угоди не були виявом зради спільних національних інтересів українців Сходу і Заходу, вони де-юре визнали небоєздатність галицького війська.

Перехід на бік червоної армії – тактичний хід ГА з метою виживання в умовах краху денікінського режиму. Більшовизація галичан була поверх-невою, не змінила їх національно-демократичної суті і природи. В умовах радянсько-польської війни галицькі бригади виявили солідарність з україн-сь-кими братами і підняли антирадянське повстання.

Ліквідація армії галицьких українців – складова частина поразки українських визвольних змагань, вияв непослідовності політичного курсу її керівництва, зумовленого складними і суперечливими внутрішніми і зовнішніми умовами подій української революції.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1. Завальнюк О.М., Олійник С.В. Українська Галицька армія на Поділлі (липень 1919 – травень 1920 рр.): Історичний нарис. – Кам’я-нець-Подільський: “Абетка НОВА”, 2001. – 148 с. (особистий внесок автора становить 60% – 5,6 друк. арк.).

2. Олійник С.В. Галицькі підрозділи в оборонних боях (вересень-жовтень 1919 року) // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. пед. ун-ту: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 1999. – Т.3(5). – С.307-310.

3. Олійник С.В. Документи ЦДАВО України про наддніпрянський період історії УГА // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. пед. ун-ту: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 1998. – Т.2(4). – С.90-91.

4. Олійник С.В. Організаційна структура УГА на території Наддніпрянської України // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. пед. ун-ту: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 1997. – Т.1(3). – С.304-308.

5. Олійник С.В. Організація та діяльність санітарних установ УГА на території Наддніпрянської України (1919-1920) // Наукові праці Кам’я-нець-Подільського держ. пед. ун-ту: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 2000. – Т.4(6). – С.202-205.

6. Олійник С.В. Радянський етап перебування підрозділів Української Галицької армії на Поділлі (грудень 1919-травень 1920 рр.) // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. пед. ун-ту: Історичні науки. –Кам’янець-Подільський, 2001. – Т.5(7). – С.260-271.

7. Олійник С.В. Українська Галицька армія на захисті УНР (липень-листопад 1919 р.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб.ст. – К.: Рідний край, 2000.