НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ОСАДЧИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

УДК 343.35 + 343.234.1

ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО

ЗАХИСТУ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

12.00.08 – кримінальне право

та кримінологія; кримінально-виконавче право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ - 2004

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана

в Національній академії внутрішніх справ України

Науковий консультант: доктор юридичних наук, професор, дійсний член Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України Михайленко Петро Петрович, Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри теорії кримінального права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Коржанський Микола Йосипович, Юридична академія МВС України, кафедра кримінального права та кримінології, професор

доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України Туркевич Інна Костянтинівна, Академія адвокатури України, кафедра кримінального та адміністративного права, завідуюча

доктор юридичних наук, професор Гуторова Наталія Олександрівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, кафедра кримінального права, професор

Провідна установа: Інститут держави і права імені В.М. Корецького

(м. Київ)

Захист відбудеться 30 вересня 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.03 в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ – 35, Солом’янська пл., 1

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ – 35, Солом’янська пл., 1)

Автореферат розісланий “21” серпня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.Д. Лук’янчиков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Конституція України визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини проголошується головним обов’язком держави. В реалізації цього завдання провідна роль належить правоохоронним органам. Їх діяльність спрямована на попередження порушень правових встановлень, цивілізоване розв’язання конфліктів, зміцнення правопорядку. Тому вдосконалення правоохоронної діяльності – це реальні кроки з гарантування дотримання прав і свобод людини, зміцнення України як правової держави.

Вдосконалення правоохоронної діяльності передбачає вжиття різнобічних заходів. Одним з пріоритетних – вдосконалення її кримінально-правового захисту.

Авторське бачення змісту кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності виходить за межі кримінальної відповідальності за посягання на працівників правоохоронних органів у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності – це і право працівників правоохоронних органів на застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу, оскільки вибудовується з положень обставин, що виключають злочинність діяння.

Окремі проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності були об’єктами низки наукових досліджень. Вагомий внесок у з’ясування проблем кримінальної відповідальності за посягання на працівників правоохоронних органів у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків; правомірної поведінки працівників правоохоронних органів при застосуванні ними вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу внесли П.П. Андрушко, М.І. Бажанов, О.Ф. Бантишев, Ю.В. Баулін, М.І. Вєтров, В.О. Владимиров, П.А. Воробей, В.О. Глушков, І.П. Голосніченко, І.М. Даньшин, О.М. Джужа, В.Т. Дзюба, В.П. Діденко, С.І. Дячук, П.С. Єлизаров,  М.П. Журавльов, М.І. Загородников, А.П. Закалюк, П.В. Замосковцев, В.С. Картавцев, С.М. Корабельников, М.Й. Коржанський, Ю.І. Ляпунов, П.П. Михайленко, М.І. Мельник, Е.Ф. Побегайло, Д.О. Савченко, В.В. Сташис, В.І. Ткаченко, М.І. Хавронюк, О.В. Харитонов, Т.Г. Шавгулідзе, В.І. Шакун, С.С. Яценко та інші.

Констатуючи значний науковий вклад цих вчених в розробку зазначених проблем, зауважимо, що їх дослідження торкались лише окремих аспектів. Комплексного дослідження не проводилось. Фактично залишились теоретично не розробленими низка ключових проблем кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності. Це стосується насамперед: розуміння змісту кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності; з’ясування сутності правоохоронної діяльності як об’єкта кримінально-правового захисту; розв’язання питання про доцільність і можливість створення самостійного інституту Особливої частини кримінального права – “Злочини проти правоохоронної діяльності”; визначення змісту поняття “працівник правоохоронного органу”; з’ясування проблем співвідношення положень обставин, що виключають злочинність діянь, та права працівників правоохоронних органів на застосування ними вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу; визначення правових підстав такого застосування; з’ясування змісту права на заподіяння шкоди при виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Щодо актуальності дослідження окреслених проблем слід заакцентувати також і на тому, що після прийняття нового Кримінального кодексу України (далі – КК) проблеми кримінальної відповідальності за посягання на працівників правоохоронних органів на монографічному рівні не досліджувались.

Важливість дослідження полягає і в тому, що нині відбувається процес реформування нормативно-правової бази, яка регулює умови і межі застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу та виконання спеціального завдання відповідно до ст. 43 КК.

Все це зумовило необхідність комплексного наукового дослідження проблем кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності, вироблення науково обґрунтованої концепції її вдосконалення, з метою підвищення рівня ефективності та безпеки такої діяльності.

Під час дослідження проблем кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності широко використовувалися праці таких вчених, як Л.В. Багрій-Шахматов, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш, В.К. Грищук, Н.О. Гуторова, В.М. Дрьомін, В.П. Ємельянов, О.М. Костенко, В.М. Кудрявцев, А.А. Музика, В.О. Навроцький, М.І. Панов, В.М. Попович, Є.Л. Стрельцов, В.Я. Тацій, В.П. Тихий, В.О. Туляков, І.К. Туркевич, Н.М. Ярмиш та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження ґрунтується на основних положеннях Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996–2000 рр., затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р., Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 рр., затвердженої Указом Президента України від 24 квітня 2000 р. № 1376; п. 9 Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року № 992; Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2002–2005р.р., затвердженої наказом МВС України “Про заходи щодо організації проведення науково-дослідних робіт та впровадження їх результатів в практичну діяльність органів внутрішніх справ України” № 635 від 30 червня 2002 р.; плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт НАВСУ на 1997–2004 рр.; пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001–2005 рр.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є створення концепції кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності і розробка в її межах оптимальної моделі системи норм КК, що передбачають відповідальність за злочини проти правоохоронної діяльності, а також обґрунтування правової природи повноважень працівників правоохоронних органів на застосування ними вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу, вироблення об’єктивних критеріїв та підстав такого застосування, аргументування потреби правової регламентації застосування вогнепальної зброї одним законом; крім того – визначення нових підходів до змісту права на заподіяння шкоди при виконанні спеціального завдання відповідно до ст. 43 КК.

Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішувалися такі основні завдання: 1) визначення змісту кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності, його сучасного стану, перспектив; 2) з’ясування сутності правоохоронної діяльності як об’єкта кримінально-правового захисту та її види; 3) здійснення системного дослідження складів злочинів проти правоохоронної діяльності та аналізування видів і розмірів покарань за такі злочини, практики їх призначення, виявлення недоліків чинного законодавства, практики його застосування та внесення пропозицій щодо їх усунення; 4) встановлення співвідношень положень обставин, що виключають злочинність діянь та права працівників правоохоронних органів на застосування ними вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу; 5) вивчення сучасного стану правової регламентації застосування працівниками правоохоронних органів, посадовими особами вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу та приведення його у відповідність до об’єктивної потреби такого застосування; 6) дослідження проблеми кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів, які виконували спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Об’єктом дослідження є кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності.

Предметом дослідження є: чинне кримінальне законодавство, яке встановлює відповідальність за злочини проти правоохоронної діяльності; практика його застосування; тенденції та закономірності розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти правоохоронної діяльності минулих років; кримінальне законодавство зарубіжних країн; кримінальна статистика; чинне кримінальне законодавство, яке регулює право на заподіяння шкоди та законодавство, що регулює питання безпеки правоохоронної діяльності; нормативно-правові акти, які встановлюють умови та межі застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу і практика застосування; система наукових поглядів та розробок щодо досліджуваної проблеми.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети та завдань дослідження, його об’єкта та предмета. Діалектичний метод як загальнонауковий виявився у тому, що уявлення про кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності досліджувались у їх розвитку та взаємозв’язку. За допомогою системно-структурного аналізу вдалося показати внутрішню будову кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності норм, взаємозв’язок і взаємообумовленість елементів як в середині системи, так і з іншими правовими поняттями й категоріями, обсяг та зміст відповідних понять, місце кримінальної відповідальності за розглядувані злочини в системі норм та інститутів Особливої частини кримінального права. Догматичний метод уможливив проаналізувати норми чинного КК, у яких передбачено відповідальність за злочини проти правоохоронної діяльності, положення статей інших нормативно-правових актів, які регулюють умови та межі застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу, з точки зору дотримання правил законодавчої техніки конструювання диспозицій і санкцій цих норм. Історико-правовий метод дозволив показати генезис проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності. На підставі аналізу кримінального законодавства щодо відповідальності за посягання на працівників правоохоронних органів та нормативно-правових актів, які регулюють умови та межі застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу минулих років і практики його застосування виявлено тенденції розвитку кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності, що, в свою чергу, уможливило окреслити шляхи вдосконалення його на сучасному етапі. Порівняльно-правовий метод застосовувався при порівнянні кримінального законодавства України, яке передбачає відповідальність за злочини проти правоохоронної діяльності, нормативно-правових актів, які регулюють умови і межі застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу, із відповідними нормами кримінальних та інших законів зарубіжних країн. Соціологічні методи використовувалися при вивченні практики застосування норм КК, в яких передбачена відповідальність за злочини проти правоохоронної діяльності, та норм, які регулюють умови та межі застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу.

Науково-теоретичним підґрунтям для виконання дисертації стали праці з кримінального права вітчизняних та зарубіжних криміналістів, присвячені як загальним проблемам кримінального права, так і питанням відповідальності за злочини проти правоохоронної діяльності, а також праці із загальної теорії держави і права України та зарубіжних країн, адміністративного права та кримінології.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок вивчення 743 кримінальних справ, розглянутих судами у різних регіонах України протягом 1991–2003 рр., дані офіційної статистики про злочини проти правоохоронної діяльності за період 1979–2003 рр., дані, отримані при опитуванні 312 працівників правоохоронних органів щодо дієвості кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності. Це сприяло формуванню широкої емпіричної бази дослідження, яка забезпечує репрезентативність його висновків у межах всієї України.

Нормативну базу роботи склали Конституція України, чинне кримінальне законодавство України, Закон України “Про міліцію”, нормативні акти інших галузей права, у тому числі адміністративного, митного, цивільного.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що воно є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням проблем кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності. У дисертації висунуто і обґрунтовано низку положень, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики, а саме:

1. По-новому представлено зміст кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності, який являє собою систему норм КК щодо відповідальності за посягання на виконання працівниками правоохоронних органів службових обов’язків (ст. ст. 342, 343, 345, 347, 348, 349), та систему норм, які регулюють застосування цими працівниками вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу, і вибудовуються з положень обставин, що виключають злочинність діяння.

2. Уперше розкрито сутність правоохоронної діяльності як об’єкта кримінально-правового захисту. Правоохоронною діяльністю визнано реалізацію працівниками державних органів під час виконання ними службових обов’язків хоча б однієї з наведених нижче функцій: досудове розслідування в кримінальних справах чи адміністративне провадження; виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів розслідування і прокурорів працівниками установ виконання покарань, кримінально-виконавчої інспекції, Державної виконавчої служби, військової частини, гауптвахти і дисциплінарного батальйону чи працівниками органів внутрішніх справ; оперативно-розшукова; адміністративна, профілактична, охоронна функцій міліції; припинення правопорушень при переміщенні людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон; припинення правопорушень при незаконному використанні лісу, незаконному полюванні, незаконному зайнятті рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом; нагляд і контроль за виконанням законів. Показано, що реалізація працівниками державних правоохоронних органів лише окреслених функцій повинна забезпечуватися кримінально-правовим захистом, що представлений у досліджуваних нормах.

3. Зроблено висновок, що правоохоронна діяльність становить самостійний об’єкт кримінально-правового захисту, оскільки суттєво відрізняється від авторитету органів державної влади. На підставі цього вперше обґрунтовано доцільність і можливість створення самостійного інституту Особливої частини кримінального права – “Злочини проти правоохоронної діяльності” шляхом виокремлення певної групи норм із розділу “Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян” та об’єднання їх у самостійний розділ КК.

4. Зважаючи на особливості родового об’єкта, визначено місце розділу “Злочини проти правоохоронної діяльності” у системі норм Особливої частини КК – оскільки правоохоронна діяльність належить до сфери державного управління, його слід розташувати після розділу ХV “Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян”.

5. Уперше виявлено загальні об’єктивні та суб’єктивні ознаки, властиві всім злочинам проти правоохоронної діяльності. Надалі це уможливило шляхом переходу від абстрактного до конкретного розв’язувати проблеми кримінальної відповідальності за окремі злочини проти правоохоронної діяльності.

6. По-новому, з додатковим обґрунтуванням розкрито зміст понять “працівник правоохоронного органу” та “представник влади”, що дозволить чітко окреслити коло потерпілих в злочинах проти правоохоронної діяльності.

7. Обґрунтовано, що самостійний кримінально-правовий захист працівників правоохоронних органів повинен пов’язуватись з виконанням ними службових обов’язків. У цьому зв’язку зроблено висновок щодо необхідності в диспозиціях усіх досліджуваних норм кримінально-правовий захист працівників правоохоронних органів поставити в залежність від законного виконання ними службових обов’язків.

8. Уперше піддано комплексному аналізу зміст насильства в досліджуваних злочинах. Доведено його неузгодженість в ст. ст. 342, 345, 349 КК. Показано шляхи усунення таких суперечностей.

9. З метою повного та об’єктивного кримінально-правового захисту діяльності працівників правоохоронних органів обґрунтовано потребу вдосконалення диспозицій окремих досліджуваних норм (статті 342, 345, 347, 349 КК).

10. Додатково аргументовано, що в матеріальних складах досліджуваних злочинів щодо наслідків можливі як умисел, так і необережність.

11. Констатується, що санкції та покарання за вчинені у зв’язку з виконанням працівником правоохоронного органу службових обов’язків не повною мірою відповідають потребі кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності. Обґрунтовано необхідність вжиття більш суворих заходів кримінально-правового реагування за досліджувані злочини.

12. Запропоновано структуру окремого розділу Особливої частини КК “Злочини проти правоохоронної діяльності”, сформульовано норми, що його утворюють.

13. В рамках кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності вперше в умовах чинності КК 2001р. досліджено проблему співвідношення положень обставин, що виключають злочинність діянь, та положень норм, що регламентують умови та межі застосування працівниками правоохоронних органів вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу. Зроблено висновок, що зазначені обставини є правовою базою, на якій вибудовується регламентування застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу. Наведено додаткові аргументи про те, що діяльність працівників правоохоронних органів при застосуванні вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу буде законною за умови дотримання ними вимог нормативно-правових актів, які регламентують таке застосування, а не в межах обставин, що виключають злочинність діянь.

14. Уперше досліджено витоки кожної із підстав застосування вогнепальної зброї, передбачених Законом “Про міліцію”. Констатовано, що правовою базою регламентування застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу є положення необхідної оборони (ст. 36 КК), затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК), крайньої необхідності (ст. 39 КК), діяння пов’язаного з ризиком (ст. 42 КК). Застосування вогнепальної зброї за інших обставин, що виключають злочинність діяння, вибудовується з вимог статей 36, 38, 39, 42 КК, але з урахуванням умов фізичного або психічного примусу (ст. 40 КК), виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).

15. З урахуванням потреб практики сформульовані критерії правомірності застосування вогнепальної зброї.

16. Уперше здійснено комплексний аналіз нормативно-правових актів, які регламентують умови та межі застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу працівниками правоохоронних органів, іншими посадовими особами. Констатовано недосконалість термінологічного та правового характеру цих актів і вказано шляхи їх усунення. Обґрунтовано, необхідність регламентування умов і меж застосування вогнепальної зброї в одному законі та запропоновано проект відповідного розділу.

17. Під час аналізу ст. 43 КК запропоновано порядок призначення покарання особам, які, виконуючи спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, вчинили злочин. З метою створення безпечної діяльності працівників правоохоронним органам запропоновано варіант нової редакції ст. 43 КК.

Практичне значення отриманих результатів. Наукові результати, отримані автором у процесі багаторічного дослідження (1994–2003рр.) були подані у виді пропозицій та використані, зокрема, у:–

законі України “Про внесення змін до Закону України “Про міліцію” від 14 березня 1995 р. № 101/95-ВР;–

Кримінальному кодексі України 2001 р.; –

постановах Пленуму Верховного Суду України: № 1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону” від 26 квітня 2002 р.; № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи” від 7 лютого 2003 р.

Результати дослідження були використані також при доопрацюванні проекту Інструкції з оперативно-розшукової діяльності міліції.

Висновки і пропозиції, зроблені в дисертації, можуть бути використані:–

у науково-дослідницькій сфері – для подальшої розробки теоретичних і прикладних проблем кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності в цілому, проблем кримінальної відповідальності за окремі види таких злочинів;–

у правотворчості – запропонована модель розділу “Злочини проти правоохоронної діяльності” може бути використана під час наступної кодифікації кримінального законодавства, а окремі пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства – у поточній правотворчості;–

у навчальному процесі при викладанні курсів Загальної і Особливої частин кримінального права, спецкурсів, присвячених проблемам кримінальної відповідальності за злочини проти правоохоронної діяльності, при підготовці підручників і навчальних посібників, у науково-дослідницькій роботі студентів, слухачів, курсантів.

Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувалися. Власні теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять 50 %.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, включені до дисертації, оприлюднені на міжнародних і національних науково-практичних конференціях, семінарах, що відбулися в містах: Києві (1998, 2001, 2002, 2003, 2004), Харкові (1995, 2002, 2004), Запоріжжі (1996, 1997, 1999), Дніпропетровську (1999, 2002, 2004), Львові (2003).

Результати дисертаційного дослідження використовувалися автором при консультуванні працівників правоохоронних органів, підготовці висновків по запитам Головного слідчого управління МВС України. Положення дисертації використовувалися комітетом Верховної Ради України при підготовці нового КК.

Отримані автором результати застосовуються в навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України, а також науково-дослідницькій роботі студентів та слухачів. За темою дисертації розроблено спеціальний курс для магістрів – “Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності”.

Публікації. За результатами дослідження дисертантом підготовлено одну монографію, 27 наукових публікацій у фахових наукових виданнях. Окремі висновки, пропозиції та рекомендації викладено у інших публікаціях (навчальному посібнику, статтях, тезах, доповідях), які додатково висвітлюють наукові результати дисертації.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку використаної літератури та п’яти додатків. Загальний обсяг дисертації становить 469 сторінок, із яких основного тексту – 366 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; вказується на його зв’язок з науковими програмами та планами; визначаються об’єкт, предмет, мета та завдання, наукова новизна; показано практичне значення отриманих результатів дослідження; особистий внесок здобувача в їх одержання; апробація результатів дисертації та її структура; формулюються положення та висновки, що виносяться на захист.

Розділ перший – “Поняття та сучасний стан кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності” містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Поняття правоохоронної діяльності як об’єкта кримінально-правового захисту” розкривається її сутність. Під правоохоронною діяльністю як об’єктом кримінально-правового захисту розуміється реалізація працівниками державних органів під час виконання ними службових обов’язків хоча б однієї з наведених нижче функцій: 1) досудове розслідування в кримінальних справах чи адміністративне провадження; 2) виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів розслідування і прокурорів працівниками: установ виконання покарань, кримінально-виконавчої інспекції, Державної виконавчої служби, військової частини, гауптвахти і дисциплінарного батальйону чи працівниками органів внутрішніх справ; 3) оперативно-розшукова; 4) адміністративна, профілактична, охоронна функція міліції; 5) припинення правопорушень при переміщенні людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон; 6) припинення правопорушень при незаконному використанні лісу, незаконному полюванні, незаконному зайнятті рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом; 7) нагляд і контроль за виконанням законів. Зазначений підхід до проблеми окреслення змісту правоохоронної діяльності уможливлює розв’язання й інших проблем. По-перше, визначення змісту правоохоронної діяльності дає можливість чітко назвати коло державних правоохоронних органів, реалізацію функцій якими взято під кримінально-правовий захист в досліджуваних нами нормах. По-друге, ставить і розв’язує питання щодо можливості формування окремого розділу, в якому б і зосереджувались норми про відповідальність за посягання на виконання працівниками правоохоронних органів службових обов’язків. По-третє, сприятиме авторитету правоохоронних органів, належному забезпеченню виконання ними службових обов’язків, що, в свою чергу, створюватиме стан спокою в суспільстві.

У підрозділі 1.2. “Сучасний стан кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності” з’ясовується зміст такого захисту. Під кримінально-правовим захистом правоохоронної діяльності розуміється система норм КК України щодо відповідальності за посягання на виконання працівниками правоохоронних органів службових обов’язків та система норм, які регулюють застосування цими працівниками вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу, і вибудовуються з положень обставин, що виключають злочинність діяння. Досліджувані проблеми – кримінально-правові. Саме закон про кримінальну відповідальність визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними, надає право на захист охоронюваних прав та інтересів особи, суспільних і державних інтересів від суспільно небезпечного посягання.

У чинному КК захист правоохоронної діяльності забезпечується в ст. ст. 342, 343, 345, 347, 348, 349 розділу ХV Особливої частини КК. Констатується, що родовим об’єктом злочинів цього розділу належить визнавати не авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, а порядок функціонування органів влади, підприємств, установ, організацій, громадської діяльності громадян як виду управлінської діяльності, тобто порядок управління. Спрямованість злочинів ХV розділу Особливої частини КК на управлінську діяльність підкреслена вказівкою на зв’язок посягання:

а) із законним порядком виконання представником влади, працівником правоохоронного органу службових обов’язків, членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцем обов’язків щодо охорони громадського порядку як виду управлінської діяльності. Так, опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцю (ст. 342 КК); втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (ст. 343 КК); погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК); умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу (ст. 347 КК); посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК), вчиняються саме у зв’язку з виконанням представником влади, працівником правоохоронного органу, службових обов’язків, членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцем обов’язків щодо охорони громадського порядку. А це означає, що суб’єкт злочину прагне вплинути саме на регламентований державою порядок виконання цими особами покладених на них обов’язків;

б) із законним порядком виконання державним діячем службових обов’язків чи громадським діячем громадської діяльності. На такий порядок посягають злочини, передбачені: ст. 344 КК – втручання в діяльність державного діяча; ст. 346 КК – погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча; ст. 351 КК – перешкоджання діяльності народного депутата України та депутата місцевої ради;

в) із законним порядком виконання службовою особою службових обов’язків чи громадянином громадського обов’язку. На такий порядок посягають злочини, передбачені: ст. 350 КК – погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок; ст. 352 КК – умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок;

г) із законним порядком здійснення громадянами своїх прав і свобод. На такий порядок посягають злочини, передбачені: ст. 340 КК – незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій; ст. КК – захоплення державних або громадських будівель чи споруд; ст. 349 КК – захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника; ст. 354 КК – одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації; ст. 355 КК – примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань; ст. 356 КК – самоправство;

д) із законним порядком користування документами, печатками, штампами, технічними засобами. На такий порядок посягають злочини, передбачені: ст. 357 КК – викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження; ст. 358 КК – підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів; ст. 359 КК – незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації; ст. 360 КК – умисне пошкодження ліній зв’язку;

е) із законним порядком використання державних символів, владних повноважень, звань службової особи. На такий порядок посягають злочини, передбачені: ст. 338 КК – наруга над державними символами; ст. 339 КК – незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні; ст. 353 КК – самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи.

Серед злочинів цього розділу група тих, що спрямовані проти законного порядку виконання працівником правоохоронного органу службових обов’язків, членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцем обов’язків щодо охорони громадського порядку, посідають особливе місце. Воно обумовлене не лише важливістю для людини, суспільства, держави реалізації тих обов’язків, які покладені на ці органи чи організації. Увага до цих злочинів зумовлена і тим, що при їх вчиненні обов’язково пошкоджуються чи ставляться під загрозу пошкодження найважливіші особисті блага працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовців. Крім цього, вчиняються такі злочини часто, поширені вони по всій території України. Вчинення цих злочинів може бути спрямоване і проти найважливіших особистих благ близьких родичів працівників правоохоронних органів. Тому встановлення більш жорсткіших санкцій за вчинення таких злочинів є об’єктивно необхідним. Всі інші злочини ХV розділу Особливої частини КК “Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян” за наведеними показниками уступають злочинам, що спрямовані проти виконання працівником правоохоронного органу службових обов’язків, членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовцем обов’язків з охорони громадського порядку.

В контексті викладеного, а також враховуючи те, що правоохоронна діяльність становить самостійний об’єкт кримінально-правового захисту, оскільки суттєво відрізняється від авторитету органів державної влади, об’єктивно необхідним є створення самостійного інституту Особливої частини кримінального права – “Злочини проти правоохоронної діяльності” шляхом виокремлення ст. ст. 342, 343, 345, 347, 348, 349 із розділу “Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян” та об’єднання їх у самостійний розділ КК – “Злочини проти правоохоронної діяльності”.

Зважаючи на особливості родового об’єкта – правоохоронна діяльність належить до сфери державного управління, розділ “Злочини проти правоохоронної діяльності” у системі норм Особливої частини КК слід розташувати після розділу ХV. При цьому підкреслено, що нарівні з працівниками правоохоронних органів таким захистом має бути охоплена і діяльність представників громадськості та військовослужбовців, що охороняють громадський порядок. Кримінально-правовий захист представників влади належить здійснювати окремо від захисту працівників правоохоронних органів, в рамках захисту діяльності службових осіб.

Другою складовою кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності – є система норм, у яких регламентується право працівників правоохоронних органів на застосування ними вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу, котрі вибудовуються з положень обставин, що виключають злочинність діяння.

Зроблено висновок, що наведені в КК обставини, що виключають злочинність діяння, – надають особі право на певну поведінку. На працівників правоохоронних органів це право поширюється, але опосередковано через деталізацію його в умовах та межах застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу. Тобто обставини, що виключають злочинність діяння, – це підстава, на якій вибудовується право працівників правоохоронних органів на застосування ними вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу. Діяльність працівників правоохоронних органів щодо застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу визнаватиметься законною за умови дотримання умов і меж такого застосування, визначених відповідними законами.

У підрозділі 1.3. “Чинники, що зумовлюють застосування працівниками правоохоронних органів вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу” дається аналіз цих чинників.

Кримінологічний чинник застосування працівниками правоохоронних органів вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу визначається тим, що діяльність правоохоронних органів відбувається в складній криміногенній обстановці. Вона характеризується не лише збільшенням кількості злочинів, значна доля яких вчинена організованими групами. За даними МВС України зростає кримінальний професіоналізм, злочини стають все більш жорсткими та зухвалими, вчиняються із застосуванням вогнепальної зброї, у т.ч. щодо працівників правоохоронних органів. Упродовж 1991—2003 рр. під час виконання службових обов’язків загинуло 800 та поранено понад п’ять тисяч працівників органів внутрішніх справ.

Безперечно, що за таких умов право на застосування та використання вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу працівниками міліції, як і іншими працівниками правоохоронних органів, є об’єктивно необхідним.

Нормативно-правовий чинник означає, що застосування та використання працівниками правоохоронних органів, вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу зумовлюється положеннями Конституції України, інших законів, що регламентують діяльність правоохоронних органів.

Історичний чинник показує, що вогнепальна зброя, спеціальні засоби, заходи фізичного впливу застосовувались в діяльності правоохоронних органів з моменту їх створення.

Міжнародний чинник демонструє, що право застосовування вогнепальної зброї, спеціальних засобів, заходів фізичного впливу передбачено не тільки в Україні, а й за кордоном. Причому, не лише на національному рівні, а й на міжнародному.

Розділ другий – “Характеристика об’єкта злочинів проти правоохоронної діяльності” складається з семи підрозділів. У підрозділі 2.1. “Загальні положення щодо об’єкта злочину” констатується, що досліджувані злочини спрямовані не лише проти виконання представником влади, працівником правоохоронного органу службових обов’язків, членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовцем покладених на них обов’язків щодо охорони громадського порядку. Ці злочини одночасно спрямовані ще й проти особистих цінностей зазначених у досліджуваних злочинах осіб. Таким чином, вирізняються два види суспільних відносин, яким безпосередньо заподіюється шкода чи які ставляться в небезпеку такого заподіяння, це: 1) суспільні відносини, що забезпечують виконання представниками влади, працівниками правоохоронних органів службових обов’язків; членами громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовцями покладених на них обов’язків щодо охорони громадського порядку; 2) суспільні відносини, що забезпечують особисті блага (цінності) представників влади, працівників правоохоронних органів, їх близьких родичів та інших осіб.

Аналізуючи юридичні конструкції “у зв’язку з виконанням службових обов’язків”, “під час виконання службових обов’язків (обов’язків щодо охорони громадського порядку)”, “з метою перешкодити виконанню службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень”, “у зв’язку з діяльністю щодо охорони громадського порядку”, які вжиті в низці досліджуваних складів злочинів, констатується, що посягання на працівників правоохоронних органів, інших осіб не є самоціллю. Навпаки, воно пов’язано виключно з виконанням службових чи громадських обов’язків. Саме шляхом впливу на потерпілого винний і посягає на виконання представником влади, працівником правоохоронного органу службових обов’язків, членом громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовцем обов’язків з охорони громадського порядку. Інакше кажучи, заподіяння шкоди потерпілому підпорядковується впливу на виконання представником влади, працівником правоохоронного органу службових обов’язків, членом громадського формування чи військовослужбовцем обов’язків з охорони громадського порядку. Тим самим визнається, що названі юридичні конструкції вказують на об’єкт злочину. В цих конструкціях прямо говориться, що виконання службових обов’язків представником влади, працівником правоохоронного органу, членом громадського формування чи військовослужбовцем обов’язків з охорони громадського порядку і піддається посяганню шляхом безпосереднього заподіяння шкоди потерпілому. Тобто визнається, що основним безпосереднім об’єктом посягання є виконання службових обов’язків представником влади, працівником правоохоронного органу відповідно до закону, членом громадського формування чи військовослужбовцем – законне виконання обов’язків з охорони громадського порядку. Додатковим – суспільні відносини, що забезпечують особисті блага потерпілого.

Показано елементи суспільних відносин досліджуваного об’єкта злочину: предмет відносин – встановлена законом необхідність виконати покладені службові чи громадські обов’язки представником влади, працівником правоохоронного органу, членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовцем;

суб’єкти відносин (представник влади; працівник правоохоронного органу; близькі родичі цих осіб; член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовець. Окреслене коло осіб охоплює потерпілих від злочину. Суб’єктами цих відносин виступають і особи, які вчиняють посягання на потерпілих у зв’язку з виконанням ними службових чи громадських обов’язків); соціальний зв’язок між учасниками суспільних відносин. Ці елементи відповідним чином взаємодіють між собою. Пізнання об’єкта злочину пов’язано із пізнанням його структурних елементів, що розглядається в наступних підрозділах.

У підрозділі 2.2. “Види правоохоронної діяльності” розкривається зміст кожного з семи видів правоохоронної діяльності, окреслених у підрозділі 1.1. Зокрема, характеризуючи такий вид правоохоронної діяльності, як досудове розслідування в кримінальних справах та адміністративне провадження, констатується, що це лише процесуальна діяльність. Розкриття правопорушень поза рамками процесуальних дій не належить до цього виду правоохоронної діяльності; зроблено висновок, що кримінально-правового захисту потребує не діяльність будь-яких органів з виконання рішень, вироків, ухвал і постанов судів, постанов органів розслідування і прокурорів, а саме діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, а також у межах, визначених законами України, Державної виконавчої служби, військових частини, гауптвахт і дисциплінарного батальйону; в контексті викладеного піддано аналізу Інструкцію “Про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих”. Обґрунтовано низку доповнень і змін до неї. 

У підрозділі 2.3. ”Виконання обов’язків з охорони громадського порядку як один із основних видів діяльності міліції” детально розглянуто цей вид правоохоронної діяльності. Це пояснюється як складністю його змісту, так і тим, що такі обов’язки властиві не лише правоохоронним органам, а і громадським формуванням з охорони громадського порядку, військовослужбовцям. Причому, лише діяльність щодо охорони громадського порядку громадськими формуваннями з охорони громадського порядку, військовослужбовців і забезпечується кримінально-правовим захистом нарівні з діяльністю правоохоронних органів.

Констатовано наступне.

1. Громадський порядок – це стан суспільних відносин, який складається в громадських та будь-яких інших місцях внаслідок поведінки людей і який реально відображає відповідність такої поведінки вимогам соціальних норм, що їх регулюють. Причому стан суспільних відносин, який складається в будь-яких інших місцях, характеризує громадський порядок лише за умови його впливу на стан суспільних відносин, який створюється в громадських місцях.

2. Суспільні відносини, врегульовані соціальними нормами, які забезпечують стан спокою в громадських та інших місцях, доцільно визнавати не громадським порядком, а суспільними відносинами громадського порядку.

3. Громадськими місцями належить визнавати такі місця, які призначені для загального користування, де відбувається спілкування людей для задоволення їх потреб.

4. Об’єктом охорони міліції, членів громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовців є суспільні відносини громадського порядку, врегульовані лише правовими нормами.

5. Охорона відносин громадського порядку міліцією, членами громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовцями і полягає у забезпеченні такого їх стану, який повністю відповідав би правовим встановленням.

6. Діяльністю міліції, членів громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовців по забезпеченню громадського порядку слід вважати ту, об’єктом захисту якої є відносини громадського порядку. Або іншими словами – виконання будь-якого з обов’язків міліції згідно з ст. 10 Закону України “Про міліцію” вважається діяльністю з охорони відносин громадського порядку за наявності таких умов: а) виконання його в громадському місці (або в