ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. Н. Каразіна

ПЕРЕПЕЛИЦИНА Олена Анатоліївна

УДК 17.023.4

ДІАЛОГ У КОНТЕКСТІ БЕЗ/ОСНОВНОСТІ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія

та філософія історії

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, доцент

Гусаченко Вадим Володимирович,

Харківський національний університет

ім. В. Н. Каразіна, доцент кафедри

теоретичної та практичної філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Ящук Тамара Іванівна,

Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка, професор

кафедри філософії;

кандидат філософських наук

Артеменко Андрій Павлович,

Національний університет внутрішніх справ

МВС України, м. Харків,

ст. викладач кафедри філософії і політології.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України,

кафедра філософії, м. Київ.

Захист відбудеться “ 14 ” жовтня 2004 р. о 15.15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.18 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 4-65 .

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи 4.

Автореферат розісланий “ 14 ” вересня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Чугуєнко М.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У наш час дедалі голосніше лунають визначення ХХІ століття як "століття діалогу". Для людини західної культури, яка перебуває в постсучасній ситуації, є природним бачення сучасного світу як неоднозначного, такого, що складається з варіативних уявлень.

Однак такого розуміння самого по собі не вистачить для гармонізації відносин як у міжособистісній, так і в міждержавній сферах. Ми спостерігаємо тривалі конфлікти, учасники яких не можуть уникнути домінуючої позиції, постійно, як у зачарованому колі, повертаючись до неї. Унаслідок цього конфлікти множаться й надалі, а людина, незважаючи на тотальність комунікації, зазнає відчуття самотності і “закинутості” в світ. А втім, саме в такі перехідні моменти історії людина як ніколи гостро відчуває потребу розуміння, прийняття, згоди.

Ситуація, що склалася, дозволяє припустити, що запропоновані в другій половині ХХ століття авторитетні концепції, в основі яких лежить ідея діалогу, очевидно, не вирішують остаточно проблеми реалізації діалогічних відносин у постсучасній ситуації. Таким чином, ця проблема виявляється актуальною і відкритою.

Класична традиція описувала людину, орієнтовану на генералізуючу функцію раціоналістичної основи. У цій традиції відносини Я-Інший були вирішені і позначені Гегелем як “своє інше”. У постсучасній ситуації такі відносини не можуть бути описані гегелівською формулою, бо зникає спільність, на якій вони базувалися, – сама генералізуюча основа.

Ідея децентралізації “логічного”, “логоцентричного” “суб'єкта” з особливою силою проблематизує гуманітарне мислення початку третього тисячоліття. Розум і основна системність, безумовно, залишаються, але “застосовні лише до локальних галузей реальності” (Е. Тоффлер). Швидкість, випадковість і чуттєвість – невід'ємні атрибути постсучасності – ставлять людину в ситуацію потенційної наявності, але практичної відсутності основ, що дозволяє визнати сутнісною характеристикою сьогоднішньої ситуації перебування на межі/ за межею основності та безосновності і визначити таку ситуацію як ситуацію без/основності.

Це робить необхідним аналіз проблеми діалогу в контексті співвідношення “основності – безосновності” та дослідження можливості й сутнісних особливостей діалогу в постсучасній ситуації, виходячи з характеристики даної ситуації як межової між основністю й безосновністю, тобто ситуації без/основності.

Визначення сутнісних особливостей діалогу в постсучасній ситуації, безумовно, є найважливішим кроком у вирішенні зазначеної проблеми, але цього ще не досить для реалізації таких відносин у дійсності. Тому надзвичайно важливим у ракурсі вирішення даної проблеми, на нашу думку, є також питання про те зерно, з якого виростає діалогічність, про генезис діалогу, про співвідношення в ньому природного й соціального, або, іншими словами, про специфіку соціалізації в ситуації без/основності.

Осмислення специфіки діалогічних відносин і особливостей їхнього генезису в ситуації постсучасності, виходячи з її сутнісних особливостей, дає змогу наново шукати вирішення питань, що стосуються гармонізації людських відносин в умовах “недовіри до метанаративів” (Ж.-Ф. Ліотар) і “присмерків гуманізму”.

Для України в сьогоднішніх умовах вирішення даної проблеми набуває особливої актуальності як для країни, що в силу історичних умов зазнає подвійної кризи (постколоніальної і постатеїстичної дійсності і процесу глобалізації) і пошукує можливостей співіснування в світовому співтоваристві, з одного боку, і збереження національної цілісності й ідентичності, з другого.

Таким чином, дисертаційне дослідження спрямоване на вирішення однієї з найактуальніших проблем для сучасної метафілософії і соціальної філософії: виявлення можливості, специфіки і генезису діалогічних відносин у ситуації постсучасності, виходячи із сутнісних особливостей цієї ситуації.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Специфіка проблеми передбачає звернення в ході дослідження, по-перше, до джерел, пов'язаних із проблемою діалогу, по-друге, до текстів, у яких осмислюється соціальна специфіка ситуації постсучасності.

Звертаючись у дослідженні до пошуків вирішення заявленої задачі, ми стикаємося з проблемою розрізнення діалогу, комунікації, спілкування. Складність у тому, що зміст цих понять не однаковий у концепціях різних авторів. Тому необхідно спеціально зазначити, що під діалогом ми розуміємо “інформаційну й екзистенціальну взаємодію сторін спілкування, за допомогою якої здійснюється порозуміння” Новейший философский словарь / Сост. А. А. Грицанов. – 2-е изд., перераб. и доп. – Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. – С. 320

. Комунікація на відміну від діалогу мінімізує екзистенціальну складову і мислиться нами як “тип взаємодії між людьми, що має наміром інформаційний обмін” Современный философский словарь / Под общей ред. д. ф. н. профессора В.Е. Кемерова. – 2-е изд., испр. и доп. – Лондон, Франкфурт-на-Майне, Париж, Люксембург, Москва, Минск: “ПАРАПРИНТ”, 1998. – С. 414

. Взаємозв'язок між діалогом і спілкуванням тонший. Однак спілкування, очевидно, – поняття більш загальне. Діалог же завжди є персонально акцентованим. При цьому в основі такого акцентування лежать особливі відносини людини зі світом й Іншим, що являють собою реалізацію відносин “бути” (у термінології Г. Марселя та Е. Фромма), сутністю яких є визнання абсолютної цінності Іншого.

Звертання до проблеми діалогу і пов'язане з цим осмислення діалогу як особливого виду взаємин людини зі світом і у світі є прерогативою філософії ХХ століття.

Однак такому осмисленню необхідно передував тривалий шлях становлення і використання діалогічної форми філософствування. Одним із перших історично відомих філософських творів, написаних у формі діалогу, є давньоєгипетський папірус “Бесіди розчарованого зі своїм духом”. Спроби вибудувати бачення того чи іншого питання чи вирішити певну проблему, використовуючи діалогічну форму, ми знаходимо в давньоіндійських Упанішадах і філософській спадщині давньокитайських "сперечальників" (бяньчже) Хуей Ши і Гунсунь Луна.

Витоки західної класичної традиції діалогу, як відомо, пов'язуються з філософським досвідом Сократа і Платона, що обумовило традиційне розуміння діалогу як логічного. Використовуваний досить рідко за часів середньовіччя, діалог відроджується (Микола Кузанський “Про можливість-буття”, “Про неінше”, “Гра в кулю”) і переживає розквіт завдяки італійським гуманістам у епоху Відродження (Дж. Бруно “Про причину, початок і єдине”, “Про нескінченність, всесвіт і світи”, А. Ринуччині “Діалог про волю”, Л. Бруні “Вступ до науки про мораль”, Л. Валла “Про свободу волі”). Просвітництво, що прийшло на зміну, закладаючи традицію пошуків єдиної вічної абсолютної істини, природно, редукує діалог, результатом чого в філософському досвіді мислителів цього часу з'являється, говорячи словами М. Бубера, “монолог, замаскований під діалог” (Д. Берклі “Три розмови між Гіласом і Філонусом”, Д. Дідро “Розмова Д'Аламбера і Дідро”). Подальший розвиток парадигми наукової раціональності в філософії XVIII-XIX ст. фактично привів до заміни класичної традиції діалогу її протилежністю – конфронтацією і нищівною критикою.

10-20-і роки ХХ сторіччя принесли з собою поворот у західній теоретичній філософії, який Х.-Г. Гадамер визначив як “перехід від світу науки до світу життя”. Пошуки нового філософського мислення, що виявилися в контексті зазначеного переходу, обумовили появу діалогізму – філософського напрямку, у рамках якого діалог був переосмислений як сутнісний погляд на людське буття. Ідучи коренями в розуміння першовідносин Я і Ти, що знайшло відображення в філософському досвіді Ф. Г. Якобі і Л. Фейєрбаха, діалог мислився філософами-діалогістами – М. М. Бахтіним, М. Бубером, Г. Марселем, Ф. Розенцвейгом, О. Розенштоком-Хюссі, Ф. Ебнером – як споконвічні сутнісні взаємини між двома істотами. Таким чином, суть діалогічної програми полягає у відкритті діалогічності свідомості, пізнання й самого буття.

Слід зазначити, що розвиток діалогізму відбувався в контексті актуалізації звертання до проблеми Іншого і пошуків істинної комунікації (Л. Бінсвангер, М. Гайдеґґер, Е. Гусерль, К. Левіт, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс та ін.).

У другій половині ХХ століття позиція діалогу в просторі філософської думки є двоїстою.

З одного боку, він визнається “смислом і серцевиною людського сутнісного світу” (В. Б. Куліков). Діалог, комунікація лежать в основі трансцендентальної прагматики (К.-О. Апель, Ю. Хабермас). Розвиток ідей діалогізму виразно простежується в проекті діалогічної етики Е. Левінаса. Осмислення відносин Я – Інший складає суть респонзивної раціональності Б. Вальденфельса. Діалог із традицією (Х.-Г. Гадамер) і діалог традицій (П. Рікьор) лежать у основі сучасного розуміння герменевтики. Особливою сферою є діалог культур (В. С. Біблер).

З іншого боку, нерідкі зауваження про неможливість діалогічних відносин у ситуації постмодерністської деконструкції (О. В. Бузгалін, Л. О. Булавка, Ж.-Ф. Ліотар).

Уважний аналіз таких зауважень виявляє, що під сумнів ставиться, як правило, можливість діалогу в ситуації “живого спілкування”, тобто спілкування з реально присутнім співрозмовником. Можливість і актуальність діалогу в герменевтичній практиці (практиці роботи з готовим текстом) сумніву не піддається, наслідком чого є досить інтенсивна робота, що ведеться в цьому напрямку. Даний факт дозволяє визнати найбільш проблематичною галуззю в межах визначеної проблеми галузь так званого “живого спілкування”. Цим пояснюється те, що в цьому дослідженні свідомо обминаються питання герменевтики, а увагу зосереджено на гострішій і менш опрацьованій проблемі “живого спілкування”.

Слід зазначити, що в філософському просторі останніх років з'являються окремі роботи, предметом дослідження в яких виступають “живі” діалогічні відносини. Однак у цих роботах автори або віддають перевагу аргументативному діалогу, який базується на сугубо раціональному обґрунтуванні (І. О. Герасимова, М. М. Новоселов), що, на наш погляд, не цілком відповідає ситуації “кризи метанарацій”, або звертаються до осмислення діалогу в філософській спадщині (О. В. Бузгалін, Л. О. Булавка, І. Дворкін, В. Л. Махлін, М. М. Шитіков, Р. П. Шпакова). Віддаючи належне значущості таких наукових розробок, необхідно визнати, що проблема можливості і специфіки діалогічних відносин у сьогоднішній ситуації залишається відкритою.

У даному дослідженні зроблено спробу осмислення специфіки діалогічних відносин, виходячи зі специфіки самої постсучасної ситуації. Вихідною ідеєю при цьому для нас слугувала ідея “межовості”, “поверховості” постсучасної ситуації. Ми спиралися на роботи М. Бланшо, М. Гайдеґґера Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, С. Жижека, М. Кастельса, Ж.-Ф. Ліотара, Е. Тоффлера, а також представників вітчизняних філософських шкіл: київської – А. М. Єрмоленка, С. Б. Кримського, В. А. Малахова, Т. І. Ящук – і харківської – А. П. Артеменка, Т. С. Воропай, В. В. Гусаченка, О. О. Мамалуя, А. Г. Сафронова, О. М. Юркевич. Безумовно, “тлом, що діалогізує” (В. Л. Махлін), для нас слугували філософські праці, у яких прямо чи непрямо обговорюється досліджувана нами проблема діалогу.

Поставлена задача виявлення особливостей генезису діалогічних відносин у ситуації, що нас цікавить, обумовила звернення до результатів досліджень представників школи психоаналізу (Ф. Дольто, Е. Еріксона, М. Кляйн) і представників культурно-історичного підходу в психології (Л. С. Виготського, П. Я. Гальперіна, Б. Д. Ельконіна, Д. Б. Ельконіна, О. В. Запорожця, М. І. Лісіної, О. В. Чудінової).

Окремо необхідно відзначити роботи, що безпосередньо не відбивають предмета нашого дослідження, але за своїм змістом тісно переплітаються з тим ракурсом, у якому ми проводили своє дослідження, і в силу цього нами використовувалися. Це праці А. Маслоу, Г. С. Померанца, К. Поппера, Л. С. Франка.

Мета і завдання дослідження. Метою цієї дисертаційної роботи є дослідження значущості та специфіки діалогічних відносин у постсучасній соціальній ситуації, виходячи з сутнісної характеристики останньої як межової, трансгресивної між основністю і безосновністю, тобто як ситуації без/основності.

Загальній меті дослідження підпорядковані такі завдання:

1) визначити специфіку постсучасної ситуації, розглянувши її в контексті співвідношення основності і безосновності, та обґрунтувати, що ситуація “межовості” основності й безосновності (без/основності) є, по суті, ситуацією нашого часу;

2) проаналізувати явище діалогу в західній філософській традиції, виявити моделі діалогу, представлені в даній традиції;

3) визначити місце, роль, специфіку та особливості генезису діалогічних відносин у постсучасній ситуації.

Об'єктом дослідження є діалогічні відносини, узяті в ракурсі “живого” спілкування.

Предмет дослідження – діалог “живого спілкування” в соціальній ситуації постсучасності як ситуації без/основності.

Теоретичні і методологічні основи дослідження. Основну базу дослідження складає сукупність філософських праць представників діалогізму.

Дослідження ситуації постсучасності в контексті співвідношення основності – безосновності, аналіз західної філософської традиції діалогу і виділення на його основі моделей діалогу стало можливим у нашому дослідженні завдяки використанню феноменологічного і порівняльного методів.

Основною базою для визначення соціальної специфіки постсучасної ситуації нам слугували роботи М. Кастельса, С. Б. Кримського, Е. Тоффлера, під час виявлення специфіки діалогічних відносин у ситуації постсучасності – праці французьких постмодерністів М. Бланшо, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда.

У дослідженні генезису діалогічних відносин у ситуації без/основності ми спиралися на висновки психоаналізу (Ф. Дольто, Е. Еріксона, М. Кляйн), а також культурно-історичної школи Л.С. Виготського в психології (П. Я. Гальперіна, Б. Д. Ельконіна, Д. Б. Ельконіна, В. П. Зінченка, М. І. Лісіної).

Крім того, у роботі використовувалися елементи міждисциплінарного підходу.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше поставлено питання про значущість та специфіку діалогу в соціальній ситуації без/основності та запропоновано шляхи його вирішення.

Наукова новизна дослідження конкретизується в тому що:

· уперше постсучасна ситуація проаналізована в контексті співвідношення основності і безосновності. Проведене дослідження дозволило зробити висновок, що межовість постсучасної ситуації виявляється в тому, що вона міститься на/за межі/ею основності і безосновності, що виявляється в потенційній наявності, але практичній відсутності заданих основ. Це дає можливість говорити про постсучасну ситуацію як ситуацію без/основності;

· обґрунтовано, що в соціальній ситуації без/основності існує не лише можливість, але й нагальна потреба в діалогічних відносинах. Це зумовлене, насамперед, тим, що подальший соціальний розвиток суспільства мережних структур неможливий без інтеграції в ці структури тієї частини населення, що у цей час опинилася за їхніми межами, у ситуації соціальної виключеності. Процес інтеграції при цьому можливий лише за умови, що інтегрована вже частина населення зможе побачити в решті “саме людей” і докласти зусилля для їхньої інтеграції. Ураховуючи, що вміння “бачити в людині людину” і є суттю діалогічних відносин, можна твердити, що в постсучасній ситуації діалогічні відносини набувають ключової значущості для подальшого соціального та культурного розвитку людства;

· комплексно проаналізовано явище діалогу в західній філософській традиції, що дозволило виявити в попередньому філософському досвіді дві моделі діалогу – класичну (у якій досягнення порозуміння мислиться через акцентування раціональної складової і має передумовою ситуацію, орієнтовану на наявність раціональних основ) і некласичну (у якій досягнення порозуміння мислиться через акцентування екзистенціальної складової і має передумовою ситуацію, орієнтовану на наявність трансраціональних основ) – і дійти висновку про недостатність цих моделей діалогу для постсучасної ситуації;

· обґрунтовано думку про особливу модель діалогічних відносин, що відповідає свідомості постсучасної людини, яка поставила під сумнів як раціональні, так і трансраціональні основи, людини, яка перебуває в ситуації потенційної наявності, але практичної відсутності заданих основ, тобто в ситуації без/основності;

· уперше визначено трансгресивний характер діалогу в постсучасній ситуації. Це проявляється в трансгресуванні, але неможливості остаточного подолання учасниками спілкування власних меж, що приводить до частої зміни спрямованості діалогу і дозволяє акцентувати в діалозі не результат, а процес, що триває;

· уперше визначено домінуючу роль емоційно-тілесної складової у постсучасному діалозі. Ця складова виявляється в особливій емоційно-тілесній спрямованості до Іншого (особливому тембрі і тоні голосу, ритмі і стилі мовлення, тонусі тіла, погляді, лицьовій експресії);

· уперше визначено біо-соціальний характер генезису емоційно-тілесної спрямованості до Іншого. Виявлено вроджену передумову емоційно-тілесної спрямованості людини до світу й Іншого, обумовлену особливостями пренатального розвитку. Перетворення цієї передумови в актуальну можливість найбільшою мірою залежить від перших соціальних контактів людини, а саме від особливостей емоційно-тілесного контакту з матір'ю.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів обумовлено насамперед тим, що запропоновано модель діалогічних відносин, специфічну саме для сьогоднішньої ситуації. При цьому специфіка цієї моделі виходить із сутнісних особливостей постсучасної ситуації.

Фактор емоційно-тілесної складової, що є домінуючою в постсучасній моделі діалогу, особливо важливий у міжособистісних і міжцивілізаційних відносинах в умовах постійної невизначеності раціональних і неоднаковості трансраціональних основ у процесі глобалізації. Зроблені висновки дозволять розширити пошуки можливостей гармонізації відносин як у міжособистісній, так і в міждержавній сферах.

Зважаючи на те, що в дисертаційному дослідженні показана ключова значущість періоду раннього дитинства для формування емоційно-тілесної спрямованості до Іншого, наявність якої, по суті, лежить в основі здатності людини до діалогу, результати дослідження виявляються значущими для соціальної психології і педагогіки.

Крім того, висновки, зроблені внаслідок дослідження, можуть використовуватися під час підготовки курсу соціальної філософії, спецкурсів із соціальної психології і педагогіки, а також бути використані в подальших філософських, соціологічних і психолого-педагогічних дослідженнях.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертаційного дослідження отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Отримані в ході дослідження результати були висвітлені на наукових конференціях (І Каразинські читання (Харків, 2002), ІІ Каразинські читання (Харків, 2003), X Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Проблема свободи в теоретичній і практичній філософії” (Харків, 2003), Міжнародна конференція “Людина – Світ – Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень” (Київ, 2004)), на засіданнях наукового семінару кафедри теоретичної і практичної філософії ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Деякі аспекти дисертаційного дослідження використовувалися автором у лекціях із соціальної філософії на філософському факультеті ХНУ, а також під час проведення семінарів з історії філософії на соціологічному факультеті ХНУ.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені в 6 статтях, 5 із яких опубліковані в спеціалізованих виданнях, а також у 2 тезах наукових конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (170 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 201 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, охарактеризований ступінь розробленості проблеми в західній і вітчизняній літературі, визначені мета і завдання, об'єкт і предмет, теоретичні й методологічні основи дослідження, розкриті наукова новизна та теоретичне і практичне значення отриманих результатів, перелічені конференції, семінари, публікації, у яких апробовані результати дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Постсучасна ситуація в контексті співвідношення основності – безосновності”, що складається з трьох підрозділів, зроблена спроба виявити можливі варіанти співвідношення основності – безосновності в людському переживанні дійсності і довести, що в постсучасності актуалізується один із таких варіантів – перебування на/за межі/ею основності та безосновності.

Перший підрозділ “Ціннісно-смисловий Універсум та безодня: основність та безосновність” дає можливість зафіксувати ідею со-присутності основності та безосновності в переживанні людиною дійсності.

Місце людини в безбережжі буття обмежено ціннісно-смисловим Універсумом – “штучно комфортним світом” (С. Б. Кримський), за межами якого безодня як “абсолютна інакшість”, “екзистенційна трикрапковість” (С.Б.Кримський). Ціннісно-смисловий Універсум конституює буття в певній системі координат, яка задає основи для орієнтації людини в бутті, у той час як безодню людина відчуває як абсолютну безмірність, безкрайність, нескінченність, відсутність будь-якої системи координат, тобто як абсолютну безосновність. Перебуваючи повсякденно в реальності, що є організованою, виходячи із заданих основ, людина тією чи іншою мірою не може уникнути і безосновності позамежного. Так, у людському переживанні дійсності со-присутні основність (у вигляді заданої ціннісно-смисловим Універсумом системи координат) і безосновність (відчуття принципової неможливості укласти буття в яку-небудь систему координат).

У другому підрозділі “Варіанти співвідношення основності –безосновності в людському переживанні дійсності” ми виділили три варіанти співвідношення основності – безосновності в переживанні людиною реальності. При цьому одна з основних тез нашого дисертаційного дослідження полягає в тому, що спосіб спілкування людини з Іншим багато в чому обумовлюється варіантом співвідношення основності – безосновності в людському переживанні дійсності.

Перший із виділених варіантів такого співвідношення виявляється в спробах цілком відгородитися, закритися від безосновності, редукувати відгомони абсолютно незбагненного до ілюзії, омани, суб'єктивного душевного стану. Внаслідок цього ціннісно-смисловий Універсум конституюється, виходячи із системи координат раціональної основності.

Другий варіант виявляється, навпаки, у визнанні “об'єктивним” наявності незбагненного, нез’ясованого, чудесного. Більше того, у моментах, коли це незбагненне торкається людської істоти, вона вбачає ключові моменти свого життя. Як результат, ціннісно-смисловий Універсум людини конституюється, виходячи з визнання Бога як трансраціональної основи.

Третій варіант співвідношення основності – безосновності полягає в такому переживанні дійсності, коли основність і безосновність однаково акцентовані й однаково не акцентовані, і виявляється в тому, що “за кожною печерою ще більш глибока печера, прірва за кожною основою, під кожним “обґрунтуванням”” (Ж. Дельоз), що наявність центра-основи не спростовується, але він завжди “десь в іншому місці” (Ж. Дерріда). Внаслідок цього людина опиняється на/за межі/ею основності та безосновності, у ситуації, яку ми визначили як без/основність, маючи на увазі потенційну наявність, але практичну відсутність основ(и).

Третій підрозділ “Без/основність як ситуація нашого часу” дав змогу зазначити, що постсучасна людина, поставивши під сумнів і непогрішність розуму, і любов Бога, опинилася в ситуації “кризи великих нарацій” (Ж.-Ф. Ліотар), коли “не те, щоб правил не існує, але правила створюються і змінюються в безперервному процесі навмисних дій і унікальних взаємодій” (М. Кастельс). Збільшення швидкості надходження нової інформації, визнання значущості випадковості нарівні з детермінізмом як у науці, так і за її межами, дедалі більше проникнення в різні структури суспільства мережної організації – усе це приводить до того, що постсучасна людина виявляється практично всебічно втягненою в ситуацію потенційної наявності, але практичної відсутності основ(и). Це дозволяє говорити про те, що наш час настільки загострює ситуацію без/основності, що саме вона переважно і є ситуацією нашого часу. Докорінна відмітність цієї ситуації полягає в тому, що тепер ні раціональні, ні трансраціональні основи не можуть забезпечити людині міцного фундаменту для орієнтування в ціннісно-смисловому Універсумі.

У другому розділі “Діалог у контексті співвідношення основності – безосновності”, що складається з двох підрозділів, досліджуються моделі діалогу, породжувані вищезазначеними варіантами співвідношення основності – безосновності в людському переживанні дійсності, і висувається гіпотеза щодо актуалізації в постсучасній ситуації без/основності особливої, постнекласичної моделі діалогу. Тут також аналізуються моделі діалогічних відносин, що запропоновані в найавторитетніших філософських концепціях другої половини ХХ століття – трансцендентальній прагматиці і діалогічній етиці Е. Левінаса.

Перший підрозділ “Моделі діалогу” присвячено виявленню та аналізу зазначених вище моделей діалогу.

У самому визначенні діалогу як “інформаційної й екзистенціальної взаємодії між сторонами спілкування, за допомогою якої здійснюється порозуміння” є вказівка на те, що в структурі цього явища обов'язково присутні раціональна й екзистенціальна складові. При цьому якщо врахувати, що будь-яке спілкування обов'язково містить фасцинацію – “емоційно насичений вплив на партнера по спілкуванню”, то до зазначених двох складових додасться третя – емоційно-тілесна. Таким чином, у діалозі є со-присутніми і взаємодоповняльними три необхідні складові: раціональна, екзистенціальна та емоційно-тілесна.

У процесі реалізації діалогічних відносин одна з трьох складових, не анулюючи двох інших, з неминучістю виявляється домінуючою. І в залежності від того, яка з цих складових виявляється провідною, ми будемо мати справу з різними моделями діалогу.

У західній філософській традиції ми виділили дві моделі діалогу – класичну і некласичну.

У класичній моделі діалогу, яскравим прикладом якої виступають сократівські бесіди, шлях до сумісного збагнення смислу пов'язується з раціонально-логічною аргументацією. Тим самим, не анулюючи інших складових, класичний діалог акцентує раціональну складову. Найбільш ефективною і результативною ця модель діалогу є в ситуації, коли для всіх учасників діалогічних відносин характерний перший з трьох розглянутих у першому розділі варіантів співвідношення основності – безосновності в переживанні дійсності, тобто в ситуації, коли всі учасники орієнтовані на верховенство раціональної основності.

Некласичний діалог представлений у філософському досвіді філософів-діалогістів – М. М. Бахтіна, М. Бубера, Ф. Розенцвейга, О. Розенштока-Хюссі, – і підґрунтям його є уявлення про те, що вихідною необхідністю для реалізації діалогічних відносин є досвід істинної віри в Бога. Бог виступає тут трансраціональною основою і гарантом діалогічної зустрічі. Отже, некласичний діалог акцентує екзистенціальну складову і виявляється найбільш органічним і результативним у ситуації, коли для всіх учасників спілкування характерний другий з розглянутих у першому розділі варіантів співвідношення основності – безосновності в переживанні дійсності, тобто коли всіма учасниками визнається першість трансраціональних основ.

Специфіка постсучасної ситуації, як уже відзначалося, полягає в тому, що поставлено під питання як раціональні, так і трансраціональні основи. Це приводить до того, що і класична і некласична моделі діалогу в даній ситуації виявляються недостатніми, бо обидві мають передумовою своєї успішної реалізації свідомість людини, орієнтовану на наявність певних – різних, але стабільних – основ. Даний висновок дозволив зафіксувати тезу про актуалізацію в постсучасній ситуації особливої постнекласичної моделі діалогу, що відповідає свідомості людини, яка, перебуваючи в ситуації без/основності, не має фундаментальних, статичних основ для орієнтування в ціннісно-смисловому Універсумі.

При цьому звертання до соціального аналізу і прогнозування М. Кастельса дозволило стверджувати, що діалогічне ставлення до Іншого в ситуації нашого часу стає не просто одним з можливих, а набуває першорядного значення, визначаючи собою саму можливість подальшого як культурного, так і економічного розвитку.

У другому підрозділі “Діалог у сучасних філософських концепціях” ми звернулися до аналізу двох найавторитетніших сучасних концепцій, безпосередньо пов’язаних з дослідженням проблем комунікації та діалогу, – трансцендентальної прагматики, представленої у філософському досвіді К.-О. Апеля, Ю. Хабермаса та інших, та діалогічної етики Е. Левінаса. Ґрунтовний аналіз цих концепцій дозволив зробити висновок про те, що перша з них значною мірою продовжує традиції класичного діалогу, акцентуючи раціональну (у даному випадку комунікативно-раціональну) складову, друга є своєрідним продовженням традиції некласичного діалогу, акцентуючи екзистенціальну складову в процесі діалогічних відносин.

У третьому розділі “Діалог у ситуації без/основності: можливість і специфіка”, що композиційно складається з п'яти підрозділів, досліджуються можливість і основні характеристики постнекласичної моделі діалогу, адекватність якої постсучасності була доведена в попередніх розділах.

Перший підрозділ “Інший як вираження можливого світу: парадокс Іншого” дає змогу визначити підстави можливості й необхідності діалогічних стосунків для людини, яка опинилася в ситуації відсутності будь-яких загальних стабільних основ.

Однією з характерних рис ситуації без/основності, зафіксувати яку нам допомогло звертання до роботи Ж. Дельоза “Мішель Турньє і світ без Іншого”, є те, що в свідомості людини відбувається заміщення превалювання структури Тотожності-по-основі превалюванням структури Іншого. Це заміщення приводить до того, що тепер, з одного боку, Я і Іншого ніщо спільне не об’єднує – вони “просто” різні й обоє замкнені у власних межах, – але, з іншого боку, саме в даній ситуації Інший для Я є необхідним більше, ніж будь-коли, бо, виявляючись умовою формування перцептивного поля, виступає тепер запорукою самого існування Я. Ця взаємонеобхідність Я й Іншого не знімається кількісним збільшенням комунікації (тотальністю комунікації), виявляючись передумовою можливості і необхідності діалогічних відносин у ситуації без/основності.

У другому підрозділі “Мерехтіння діалогу: межа, трансгресія, становлення” визначається трансгресивний характер діалогу як одна зі специфічних рис діалогічних відносин у постсучасній ситуації.

Зважаючи, з одного боку, на замкненість учасників спілкування у власних межах, що виходить з відсутності тотожної спільності, і, з іншого боку, на те, що постсучасна людина постійно перебуває в стані становлення, необхідно констатувати, що акцент у діалогічних відносинах зміщується з результату на процес. Тепер діалог виявляє себе не в “злитті” учасників спілкування, а, скоріше, як постійне трансгресування ними власних меж, але неможливість остаточного подолання останніх, як рух назустріч одне одному, але неможливість скільки-небудь тривалої зустрічі. Тому в ситуації без/основності ми маємо справу з діалогом як мерехтінням діалогу, діалогом як можливістю діалогу, або іншими словами, з трансгресивним діалогом.

Третій підрозділ “Діалог на межі: тілесність та емоція” дав змогу визначити ще одну специфічну рису постсучасного діалогу: домінуючу роль емоційно-тілесної складової в процесі реалізації діалогічних відносин.

За Ж. Дельозом, постсучасна людина не поринає в раціоналістичну височінь і не опускається в божественну глибину душі, перебуваючи “на поверхні”. Таке місце перебування знімає опозицію розум – душа, що приводить до активізації тілесності. Останнє, серед іншого, виражається в тому, що реабілітується і набуває особливого значення емоційна сфера (В. В. Гусаченко). Тому для постсучасної людини фактично вирішальним у спілкуванні виявляються не стільки доводи розуму чи досвід віри, скільки емоційно-тілесний вплив. Це підтверджує концепція М. Л. Мусхелішвілі, В. М. Сергєєва і Ю. А. Шрейдера, згідно з якою у постсучасному дискурсі вирішального значення набуває фасцинація. Такі міркування дозволили нам зафіксувати, що специфіка постнекласичного діалогу виявляється в тому, що домінуючою в процесі реалізації діалогічних відносин виступає емоційно-тілесна складова.

При цьому мова йде не про кількісне збільшення емоційних проявів, типу посилення жестикуляції, підвищення голосності чи темпу мовлення і т. ін., а про зростання значення особливого роду емоційної спрямованості до Іншого, яка, безумовно, є притаманною діалогу в будь-якій ситуації, але починає відігравати ключову роль саме тоді, коли ні раціональні, ні трансраціональні основи не можуть виступати безперечними орієнтирами.

У четвертому підрозділі “Діалогічна емоційна тональність” розкривається, що саме є проявом діалогічної емоційної спрямованості до Іншого.

Як і все, що пов'язане з емоційною сферою, діалогічну емоційну спрямованість складно вербалізувати. Тут, скоріше, надаються аналогії і метафори, що дозволять доторкнутися до неї, відбити її ізоморфні коливання. На наш погляд, діалогічна емоційна спрямованість дуже близька до описаного Ж. Дерріда так-дару, або сміху-так, і є особливим “доповненням… мовлення, деякою допонятійною вокалізацією, ароматом мовлення” (Ж. Дерріда), виявляючись в особливому тембрі і тоні голосу, ритмі і стилі мовлення, тонусі тіла, погляді, лицьовій експресії. Наявність у людини такої емоційної спрямованості – це позавербальне запрошення до діалогу. Насичення спілкування такою емоційною тональністю – це, образно кажучи, спокушування діалогом.

Ми зафіксували такі особливості діалогічної емоційної спрямованості до Іншого як асиметричність, ризикованість, негарантованість відповіді.

П’ятий підрозділ цього розділу “Швидкоплинний дотик розуміння” дає змогу зазначити, що в постсучасній ситуації без/основності ми можемо сподіватися лише на швидкоплинний дотик розуміння в процесі діалогічних відносин. При цьому вирішальну роль у його виникненні відіграє фасцинативна “настройка”, що здійснюється завдяки особливому тону, ритму мовлення, інтонації, словесним предикатам, тонусу тіла, погляду, лицьовій експресії. Таке розуміння дещо наближується, з одного боку, до “мудрого невідання” (Микола Кузанський, С. Л. Франк), а з іншого боку – до творчого розуміння, розуміння поезії, у тому сенсі, що не прагне формально відповідати зразку.

У четвертому розділі “Генезис діалогу в ситуації без/основності”, що складається з трьох підрозділів, ми спробували простежити, як виникає і підтримується в людині емоційно-тілесна діалогічна спрямованість до Іншого, від наявності якої в першу чергу залежить результативність діалогу в ситуації без/основності. Відповідь на це питання є тим важливішою, що вона тісно пов'язана з проблемою соціалізації людини в сучасній нам ситуації.

У першому підрозділі “Дитина як “ідеальний мешканець” ситуації без/основності” доводиться, що саме для дитини є найбільш адекватною ситуація потенційної можливості, але реальної відсутності будь-яких статичних основ. Завдяки тому, що дитини ще не скуто жодними установками, вона є найбільш відкритою назустріч світу та Іншому.

Такий висновок стає підставою для того, щоб у другому підрозділі “Емоційно-тілесна діалогічність: пренатальний досвід і питання про його збереження”, звертаючись до аналізу виникнення в людини емоційно-тілесної спрямованості до іншого, сфокусувати увагу на дитячому періоді життя людини.

Міркування М. Бубера дозволили зафіксувати вроджений, природний характер діалогічного емоційно-тілесного взаємозв'язку людини зі світом. За М. Бубером, на пренатальному етапі розвитку людина зв'язана з усім світом істинним спільним зв'язком, причому цей зв'язок є нічим іншим, як емоційно-тілесною взаємодією. Досвід цього зв'язку запам'ятовується в людини у вигляді підсвідомих спогадів і виявляється як передумова емоційно-тілесної діалогічної спрямованості до світу й Іншого.

Наступний третій підрозділ “Пошуки можливостей збереження та актуалізації природної передумови діалогу” присвячений вирішенню питання про можливі шляхи підтримки та актуалізації природної передумови людини до діалогу в ситуації без/основності. Наскільки буде актуалізована ця передумова, залежить від соціальних контактів людини насамперед у перший рік її життя, тобто в період раннього дитинства. Саме в цей період, за свідченням психологів різних напрямків, закладається основа емоційного відношення до світу й Іншого.

Ґрунтуючись на висновках школи психоаналізу – Ф. Дольто, Е. Еріксона, М. Кляйн – і психологів школи Л. С. Виготського – Б. Д. Ельконіна, Д. Б. Ельконіна, М. І. Лісіної, – ми зафіксували, що актуалізація природної емоційно-тілесної спрямованості людини до Іншого найбільшою мірою обумовлюється особливою діяльністю матері, у ході якої перетинаються дві лінії: зняття нестатку (у харчуванні, захисті, усуненні болю і тривоги) і з’явлення обличчя іншого. Перша лінія обумовлюється відносинами з материнськими грудьми, друга – випереджувальною емоційно-позитивною активністю матері в безпосередньому спілкуванні.

Безумовно, дуже бажаною є підтримка даної спрямованості в процесі наступних етапів розвитку дитини. Одним із можливих шляхів закріплення і подальшої еволюції емоційної діалогічної спрямованості до Іншого нам бачиться таке спілкування дорослого з дитиною, в основі якого лежить відкритий Л. С. Виготським психологічний закон “зони найближчого розвитку”, тобто обов'язкова наявність у досвіді дитини емоційно-позитивної спільної дії з дорослим.

Таким чином, ми можемо говорити про природно-соціальний характер емоційно-тілесної діалогічної спрямованості людини до Іншого, яка багато в чому обумовлює результативність діалогу в ситуації без/основності.

У висновках дисертаційного дослідження узагальнюються його результати. При цьому підкреслюється, що ситуація нашого часу є ситуацією “межовості” основності й безосновності (без/основності), що виявляється в потенційній наявності, але практичній відсутності основ.

В цій ситуації, коли і раціональні, і трансраціональні основи поставлені під сумнів, діалогічні відносини є не лише можливими, але й необхідними людині більше ніж будь-коли.

Західна філософська традиція дає можливість виділити дві моделі діалогу: класичну (у якій досягнення порозуміння мислиться через акцентування раціональної складової і має передумовою ситуацію, орієнтовану на наявність раціональних основ) і некласичну (у якій досягнення порозуміння мислиться через акцентування екзистенціальної складової і має передумовою ситуацію, орієнтовану на наявність трансраціональних основ). Безумовно, особливість самої постсучасної ситуації як ситуації без/основності обумовлює специфіку діалогічних відносин у цій ситуації, що дозволяє говорити про особливу постнекласичну модель діалогу.

Специфіка постнекласичного діалогу виявляється, по-перше, у тому, що діалог виявляє себе як постійне трансгресування учасниками спілкування власних меж, але неможливість остаточного їх подолання, як рух назустріч Іншому, але неможливість скільки-небудь тривалої зустрічі. Тому в ситуації без/основності ми маємо справу з діалогом як мерехтінням діалогу, діалогом як можливістю діалогу, або, іншими словами, з трансгресивним діалогом.

По-друге, ключового значення в діалогічному процесі тепер набуває емоційно-тілесна складова. Це означає, що при обов'язковій присутності раціональної й екзистенціальної складових успішність діалогу у вирішальному ступені обумовлюється наявністю в учасників спілкування особливої діалогічної емоційно-тілесної спрямованості до Іншого. Ця діалогічна емоційно-тілесна спрямованість ледве піддається опису “науковою” мовою й виявляється в особливому тембрі і тоні голосу, ритмі і стилі мови, тонусі тіла, погляді, лицьовій експресії.

Наявність у людини діалогічної емоційно-тілесної спрямованості до Іншого як передумови є передданою, актуалізація ж найбільшою мірою обумовлюється особливою діяльністю матері в період першого року життя дитини.

Зміст основних ідей дисертації відображено в публікаціях:

1. Перепелицына Е. А. Категория диалога в современных системах образования // Вісник ХНУ № 437: Філософські перипетії. – Серія: філософія. – Харків, 1999. – С. 65 – 66.

2. Перепелицына Е. А. Диалогическое сознание