Харківський національний педагогічний університет

імені Г.С.Сковороди

Півень Олександр Пилипович

УДК 37 (477)”1917-1930”: 796

РОЗВИТОК ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

В УКРАЇНІ (1917-1930 рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному лінгвістичному університеті Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор,

академік АПН України

Євтух Микола Борисович,

Академія педагогічних наук України,

академік-секретар відділення педагогіки і

психології.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Єрмаков Сергій Сидорович,

Харківська державна академія

дизайну і мистецтв, проректор з наукової роботи;

кандидат педагогічних наук, старший науковий

співробітник Зубалій Микола Дмитрович,

Інститут проблем виховання АПН України,

завідувач лабораторії фізичного розвитку.

Провідна установа: Ніжинський державний педагогічний університет

імені Миколи Гоголя, кафедра педагогіки,

Міністерство освіти і науки України, м.Ніжин.

Захист відбудеться “26” січня 2005 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди за адресою: 61002, м.Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди (61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-в.).

Автореферат розісланий “16” грудня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради С.Т.Золотухіна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Фізичне виховання – важливий фактор всебічного і гармонійного розвитку особистості – виступає як соціально значуща діяльність, що сприяє формуванню і розвитку не тільки фізичних, а й особистісних якостей людини, таких як цілеспрямованість, дисциплінованість, життєва активність, працьовитість, патріотизм, національна самосвідомість, колективізм, оптимізм тощо.

Розвязання даної проблеми в Україні здійснюється шляхом удосконалення правових основ системи фізичного виховання, що відображені в Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), Концепції виховання дітей і молоді, Національній програмі “Діти України”, Цільовій комплексній програмі “Фізичне виховання – здоров’я нації”, “Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ ст.”.

Однак, творчий пошук нових шляхів і наукове вирішення цієї проблеми неможливі без знання й переосмислення історичного досвіду минулого, в якому можна знайти відповіді на питання, що гостро постають перед сучасною школою.

Перегляд окремих принципових положень організації роботи з фізичного виховання молоді на кожному етапі розвитку суспільства та їх об’єктивна оцінка сприяють відновленню істинної, складної і багатогранної картини історико-педагогічного процесу, поверненню забутих імен видатних педагогів, методистів і вчителів фізичної культури, аналізу малодосліджених чи зовсім недосліджених проблем фізичного виховання, що відкривають невідомі факти з минулого вітчизняної науки і культури. Чим ґрунтовнішими і об’єктивнішими будуть наукові дослідження цих проблем, тим ефективніше будуть використані позитивні надбання національного і регіонального досвіду в педагогічній практиці.

Актуальність обраної теми зумовлена ще й тим, що, незважаючи на значну кількість робіт педагогічного, психологічного, методичного характеру, де представлені теорія і практика фізичного виховання, вони в основному стосуються становлення і розвитку системи фізичної культури та олімпійського руху в радянський період взагалі й не висвітлюють усього комплексу необхідних даних про його вплив на соціально-економічний та суспільний розвиток, життєдіяльність молоді України. Тому практичний аспект актуальності теми дослідження полягає у використанні досвіду минулого в умовах розбудови сучасної системи виховання молоді в Україні.

Актуальність, практична значущість і відсутність узагальнених історико-педагогічних досліджень з даної проблеми зумовили вибір теми наукового дослідження "Розвиток фізичного виховання молоді в Україні (1917-1930 рр.)".

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження входить до тематичного плану науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Київського національного лінгвістичного університету “Дослідження проблем удосконалення системи підготовки вчителя, вихователя у вищій школі в контексті досягнень національної та світової педагогічної науки і освіти”, затвердженого вченою радою Київського національного лінгвістичного університету (протокол № 6 від 27.01.1997 року). Тема узгоджена на засіданні бюро ради з координації досліджень у галузі педагогіки та психології в України (від 22.04. 2003 р., протокол № 4).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1917-1930 роки. Нижня межа обгрунтовується революційними подіями 1917 року, яка свідчить про початок перетворень у галузі фізичного виховання та створення цілісної системи фізичного виховання молоді, де відбувалося поетапне становлення і розвиток фізичного виховання в Україні. У даному історико-педагогічному дослідженні виявлені принципові зміни на кожному етапі, причини тих чи інших реформ, визначенні співвідношення між етапами та специфічними рисами кожного з них.

Верхня хронологічна межа зумовлюється соціально-політичними змінами в республіці, коли припиняється досить вільний розвиток педагогічної і психологічної наук, поступовим установленням тоталітарного режиму в Радянській країні і нехтуванням новітніх наукових ідей в освітній галузі.

Стан наукової розробки теми. Аналіз історико-педагогічної, науково-публіцистичної літератури, методичних праць, дисертаційних досліджень та статей з досліджуваної проблеми дозволив об’єднати їх в окремі групи. Так, до першої групи належать праці П.А.Арістова, В.А.Головіна, А.І.Крячко, Л.П.Матвєєва, В.М.Платонова, Н.І.Пономарьова, в яких обґрунтовується роль і значення фізичного виховання особистості для її розумового, трудового і духовного зростання, розкриваються взаємозв’язки фізичної культури, здоров’я з виробничою діяльністю, шляхи запобігання захворюванням. Науковцями доведено, що система занять фізичною культурою і спортом сприяє розвитку впевненості у своїх силах, підвищенню загального життєвого тонусу, емоційної стійкості, становленню активної життєвої позиції.

Другу групу складають праці В.І.Агєєва, М.М.Баки, В.С.Бойка П.В.Воронцова, Ю.Ф.Змановського, В.Г.Папуши, Б.М.Шияна, де розкрито теоретичні, методологічні, психологічні засади фізичного виховання. У них зазначено, що заняття фізичними вправами мають значний вплив на збереження і зміцнення здоров’я та психологічного стану людини. Аналіз праць із даної проблеми свідчить про позитивний вплив занять фізичними вправами на всі психофізичні функції людини та її діяльність. Однак зазначимо, що у названих працях матеріал, пов’язаний з історією розвитку фізичного виховання в 1917-1930 роках, представлено фрагментарно, без належного аналізу та узагальнення.

Третю групу складають праці історико-педагогічного спрямування В.В.Кулика, Л.Куна, Н.І.Пономарьова, В.В.Столбова, Г.Д.Харабуги, І.Г.Чудінова, в яких представлено розвиток ідеї фізичного виховання особистості. У них розкриваються основні етапи розвитку фізичної культури і спорту в СРСР, звернуто увагу на появу фізичних вправ та ігор, виникнення й розвиток усієї різноманітності сучасних видів спорту. Значну увагу автори приділили олімпійським іграм та олімпійському руху. В названих працях, крім того, висвітлюються питаня, що становлять коло наших інтересів: становлення і розвиток основ фізичного виховання в СРСР у період 1917-1930 років, характеристика деяких офіційних документів, постанов у галузі фізичної культури і спорту, що й зумовило розвиток фізкультурного руху в країні, створення спортивних клубів, а також проаналізовано перші досягнення спортсменів у змаганнях, підкреслено значення фізичного виховання молоді.

Четверту групу складають навчальні посібники і монографії українських дослідників, що були написані вже в незалежній Україні (Ю.І.Грот, Г.В.Малка, Н.А.Олійник, М.С.Солопчук, С.М.Філь, О.М.Худолій). У цих виданнях висвітлюються ключові події та постаті українського спорту, розглядаються питання загальної і вітчизняної історії фізичної культури і спорту, історії міжнародного спортивного й олімпійського руху, розповідається про людей, котрі стояли у його витоків, про долі першопроходців, які започаткували перші спортивні

традиції, викладено зміст основних розділів історії фізичної культури, особливості розвитку фізичної культури в кожній соціально-економічній формації – від

виникнення суспільства до сьогодення. В цих роботах розглядається і розвиток фізичного виховання в Україні. Але період розвитку фізичної культури в 1917-1930 роках розкрито недостатньо, матеріали представлені фрагментарно.

П’яту групу складають праці А.І.Буценка, В.А.Бляха, С.Л.Привіса та ін., що були опубліковані у довоєнні роки і присвячувалися діяльності фізкультурних організацій Радянської України. У них автори відмітили успішну діяльність фізкультурних організацій УРСР, значення введення комплексу ГПО. Ці роботи виконані в науково-популярному підстилі й не претендують на глибоке історичне дослідження, бо не розкривають усіх сторін діяльності фізкультурних організацій. Фактичний матеріал, на основі яких вони написані, не завжди достовірний.

Серед дисертаційних праць, що частково розкривають визначену автором проблему, варто відзначити роботи М.Ф.Бунчука, А.П.Корольової, А.О.Кухтія, Г.Г.Наталова, Ю.М.Теппера. У них дано ретроспективний аналіз формування та розвитку фізкультурно-спортивного руху в Україні в радянський період, пропонуються шляхи підвищення ефективності функціонування фізкультурно-спортивного руху. Однак, у більшості праць не досліджуються тенденції розвитку фізичного виховання молоді в 1917-1930 роках. Інші виконані відповідно до стану розвитку тогочасної науки, де панівними в офіційній підрадянській історіографії були абсолютизиція класового підходу і принцип партійності. Саме тому багато аспектів та проблем фізкультурно-спортивного руху в Україні залишаються малодослідженими.

Близьким за змістом є дослідження Г.П.Шепеленко, де вперше узагальнено досвід організації, обґрунтувано етапи, розкрито значення фізичного виховання студентів вищих педагогічних навчальних закладів України в 1917-1941 роках, визначено особливості спортивно-масової роботи студентської молоді. Але дослідження розкриває питання розвитку фізичного виховання лише студентів вищих педагогічних навчальних закладів України в 1917-1941 роках.

Серед дисертаційних досліджень значна частина присвячена історії розвитку спортивного руху в західноукраїнському реґіоні, а саме: О.М.Вацеби, М.І.Герца, Н.Т.Гонжи, В.Ф.Прядченка, В.М.Русина, Б.Є.Трофим’яка, і хоч вони не вписуються в хронологічні рамки нашого дослідження, проте вказують на науковий інтерес пошукачів до специфіки розвитку фізичного виховання в їхньому краї.

Історіографічний аналіз досліджуваної теми був би недостатнім, якщо б ми не скористалися можливістю опрацювати окремі видання української діаспори (Олександра Тисовського, Петра Трильовського). Багато цікавих матеріалів з історії спортивного руху як частини усього національно-культурного руху в Україні міститься в альманахах окремих областей і районів, що видані в Америці та Канаді. Тому вкрай потрібно систематизувати і ввести у науковий обіг для широкого загалу увесь масив літератури з історії українського спорту, виданої поза межами України.

Таким чином, аналіз джерел і літератури дає підстави стверджувати, що розвиток фізичного виховання в Україні у визначений період ще не знайшов належного висвітлення. Ця обставина й зумовила звернення дисертанта до даної теми “Розвиток фізичного виховання молоді в Україні (1917-1930 рр.)”, визначила мету, завдання та наукову новизну дослідження.

Об’єкт дослідження – процес становлення і розвитку фізичного виховання молоді в Україні у 1917-1930 роках.

Предмет дослідження – зміст і форми фізичного виховання молоді в Україні.

Мета дослідження – систематизувати теоретичні ідеї й узагальнити практику фізичного виховання молоді досліджуваного періоду.

Відповідно до об’єкта, предмета і мети дослідження визначені такі основні

завдання:

1)

2)

3)

4)

Методологічною основою дослідження є:

теорія наукового пізнання з її вимогами об'єктивності, доказовості, історизму; діалектична теорія загального зв’язку, взаємозумовленості й цілісності явищ об’єктивної дійсності; теорія фізичного розвитку особистості як єдності біологічного і соціального;

принципи об‘єктивності, історизму, науковості, які дають можливість відтворити процес становлення і розвитку вітчизняної системи фізичного виховання шляхом аналізу і систематизації фактичного матеріалу;

системний підхід, який дозволяє в цьому дослідженні розглядати фізичне виховання особистості як соціальне явище, самостійну систему, що динамічно розвивається в загальному соціально-педагогічному процесі.

Теоретичну базу дослідження становлять ідеї теоретиків фізичного виховання щодо оновлення педагогічної теорії і практики на основі принципів оздоровчого спрямування і всебічного розвитку особистості, які відображено в працях Б.А.Ашмаріна, Г.Г.Наталова, О.Д.Новикова, В.Г.Папуши, Є.Б.Приступи, Б.М.Шияна та ін.; ідеї українських педагогів-дослідників 20-х років ХХ століття щодо національного виховання на основі принципів демократизації й гуманізації педагогічного й навчально-виховного процесу Г.Г.Ващенка, М.І.Демкова, А.С.Макаренка, Я.Ф.Чепіги та ін.; дослідження сучасних учених у галузі теорії та історії педагогіки Л.П.Вовка, С.У.Гончаренка, Н.В.Дем’яненко, М.Б.Євтуха, С.Т.Золотухіної, О.М.Іонової, В.К.Майбороди, О.В.Попової, О.В.Сухомлинської та ін.

Методи дослідження: науково-історичний, проблемний і логічний аналіз філософської, історико-педагогічної та психолого-педагогічної літератури, наукових праць вітчизняних і зарубіжних дослідників з метою визначення поняттєво-категоріального апарату й розкриття теоретичних аспектів означеної проблеми; історико-педагогічний аналіз праць видатних представників прогресивної педагогічної течії для з’ясування сутності фізичного виховання молоді; вивчення архівних матеріалів з метою висвітлення маловідомих історичних фактів з питань розвитку фізичного виховання в науково-педагогічній думці України; метод історичної інтерпретації (адаптації до сьогоднішніх конкретних умов) результатів дослідження.

Джерельну базу дослідження складають: документи і матеріали з 10 фондів двох державних і відомчих архівів, значна кількість яких мало відома дослідникам або вперше введена у науковий обіг; дані статистичних видань; матеріали тогочасної періодики.

Основу дисертаційного дослідження склали матеріали фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ).

Документальні матеріали секретаріату президії ВУЦВК, інформаційно-інструкторського, фінансового відділів, постанови і резолюції з’їздів Рад, протоколи засідань ЦВК і РНК СРСР, президії ВУЦВК, губернських і повітових ревкомів, документальні матеріали, що відображають діяльність РНК УСРР, його комісій, центральних і місцевих органів влади, відомості про діяльність ВРФК України опрацьовано в ф. 1 (ВУЦВК), ф. 2 (РНК УСРР).

У ф.5 (Народний комісаріат внутрішніх справ України) нами проаналізовано документи, що відображають планування і будівництво міст, затвердження статутів спортивних товариств, союзів.

Дані, що допомагають простежити організацію і проведення культосвітньої роботи в Україні, положення та інструкції про порядок фінансування культурно-освітніх заходів, матеріали науково-методичних конференцій, організацію курсів з фізичної культури, положення про організацію екстернату з підготовки викладачів фізкультури, інструкції про проведення занять у навчальних закладах, знайдено у ф.166 (Народний комісаріат освіти УСРР).

У матеріалах фонду 342 (Народний комісаріат охорони здоров’я УСРР) висвітлюється діяльність Наркомздоров’я УСРР за 1919-1932 роки, зокрема знайдено матеріали про всеукраїнські з’їзди з охорони здоров’я, статистичні дані про стан здоров’я молоді, лікарський контроль за фізичним вихованням населення.

Матеріали про організацію фізкультурного руху серед молоді, підготовку кваліфікованих кадрів з культурно-освітньої роботи знайдено в справах ЦДАВОВУ – фф. 166, 264 (Всеукраїнське товариство “Друзі дітей”).

У ф. 2, ф. 337 (Державна планова комісія при РНК УСРР (держплан УСРР), ф.2605 (Рада профспілок України (1919-1937) нами опрацьовано фактичний матеріал про діяльність Держплану УСРР і його місцевих органів, зокрема знайдено плани, контрольні цифри розвитку та фінансування народного господарства, культурного будівництва, підготовки кадрів з фізичної культури, статистичні відомості, документи про розвиток фізичної культури на підприємствах України.

Значний інтерес становлять матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ). У ф. 1 (Центральний Комітет Компартії України), ф. 7 (Центральний комітет ЛКСМУ) представлено документи, що відбивають діяльність політбюро і секретаріату, відділів ЦК КП(б)У з питань військово-мобілізаційної роботи, репрезентовано документи бюро секретаріату, відділів ЦК ЛКСМУ, інформаційні матеріали обкомів, міськомів ЛКСМУ, об’єднань, що діяли при них, плани з військово-шефської і військово-фізкультурної роботи, з формування частин всеобучу і ЧОПу, розгортання діяльності Тсоавіахіму, доповідні записки про стан фізкультурної роботи в Україні.

Чільне місце у джерельній базі становлять матеріали періодичних видань: “Новая школа, Педагогическая мысль, “Шлях освіти”, “Радянська освіта”, “Учитель”, "Журнал Министерства народного образования", а з 1918 року – "Народное просвещение", “Вестник физической культуры” (російською мовою), з № 4 1929 року – “Вісник фізичної культури” (українською мовою), у 1930 році – “Фізкультурник України”; газети “Вісті ВУЦВК”, “Селянська правда”, “Готовий до праці та оборони”, “Фізична культура”, “Фізкультурник-ударник”, “За фізичну культуру”, “Рупор фізкультурника”. Тут висвітлювалися питання розвитку фізичної культури, впровадження її у виробництво і побут широких народних мас.

Наукова новизна одержаних результатів. Проведено цілісний аналіз особливостей становлення та розвитку фізичного виховання молоді України з 1917 по 1930 рр.; розкрито суть і зміст організаційних основ фізкультурно-спортивного руху в досліджуваний період; визначено мету, принципи, зміст і форми фізичного виховання молоді в 1917-1930 роки.

У науковий обіг уведено нові архівні матеріали, що розширили межі педагогічних знань у галузі фізичного виховання. До тексту дисертації увійшли документи, переважна більшість яких у науковий обіг уведена вперше, які значно розширили й конкретизували науково-педагогічні уявлення про розвиток фізичного виховання молоді в Україні в 1917-1930 рр.

На основі аналізу конкретно-історичних обставин науково обгрунтовано основні етапи й особливості розвитку фізичного виховання молоді в Україні в 1917-1930 рр. Виявлено характерні тенденції розвитку цього періоду.

Узагальнено позитивний досвід викладання фізичного виховання молоді в Україні у 1917-1930 рр. з метою подальшого використання його на сучасному етапі.

Практичне значення полягає у розробці спецкурсу “Історія розвитку фізичного виховання в Україні в 20-30-х роках ХХ ст.”, який було включено в навчальний план Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (довідка № 02-10/2073 від 8.12.04 р.), результати дослідження використовувалися в навчальному процесі викладання предмету “Історія фізичного виховання” в Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди (довідка № 3652 від 5.11.04 р.).

Фактичний історико-педагогічний матеріал може бути використаний для вирішення певних науково-теоретичних завдань реформування системи освіти; розробки курсів історії педагогіки та історії фізичної культури і спорту, написання підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій з теорії та історії педагогіки для широкого кола науковців, учителів, вихователів, студентів.

Вірогідність результатів дослідження забезпечується використанням архівних матеріалів, фахової літератури з проблеми дослідження, застосуванням комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, принципами історизму та об’єктивності.

Апробація та впровадження результатів дослідження здійснювалися на міжнародній конференції “Проблеми розвитку спортивно-оздоровчого туризму і краєзнавства в закладах освіти ” (Переяслав-Хмельницький, 2003), всеукраїнських конференціях: “Культура здоров’я як предмет освіти” (Херсон, 1998); “Актуальні питання розвитку спортивних і рухливих ігор: сучасний стан та перспективи” (Переяслав-Хмельницький, 2002), а також у науково-педагогічному часописі “Рідна школа” та фахових збірниках.

Основні положення і результати дослідження висвітлено в 7 публікаціях, з яких 5 статей у наукових фахових виданнях України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків до них, загальних висновків, списку джерел та використаної літератури (310 найменувань), 5-ти додатків. У тексті дисертації є 9 таблиць, 2 схеми. Основний текст дисертації викладено на 156 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь дослідженості теми, визначаються об’єкт, предмет, мета, завдання, методи педагогічного дослідження, наукова новизна, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, подано відомості про впровадження і апробацію одержаних результатів.

У першому розділі “Теорія і практика фізичного виховання молоді у вітчизняній педагогіці” розкрито погляди педагогічної громадьскості щодо фізичного виховання молоді, здійснено теоретико-методологічний аналіз проблем фізкультурно-спортивного руху, проаналізовано тлумачення організаційних, ідейних, програмно-нормативних та науково-методичних основ розвитку фізичної культури і спорту.

Виявлено, що проблема зміцнення здоров’я особистості у досліджуваний період починає розглядатися як загальнодержавна. З огляду на це, питання фізичного виховання ставали першочерговими у суспільному житті держави, вимагали пошуку ефективних шляхів їх вирішення. До цього залучалися потужні сили державних діячів (М.К.Антіпов, В.А.Блях, Ю.Г.Войцехівський, А.І.Буценко, Г.І.Петровський, Ф.Шувалов та ін.), визначних учених – академік Л.А.Орбелі; професори – В.В.Горіневський, В.Є.Ігнатьєв; лікарі – О.М.Крестовніков, А.О.Красуцька; педагоги – В.Г.Марц, М.С.Філітіс, Г.А.Калачов, В.О.Старіков та інші.

Встановлено, що теоретичним підґрунтям розвитку фізичного виховання молоді в Україні у 1917-1930 роках були погляди відомих вітчизняних педагогів: Г.Г.Ващенка, М.І.Демкова, А.С.Макаренка, Я.Ф.Чепіги та ін. Вони вважали фізичне виховання молоді одним із найважливіших компонентів процесу становлення особистості, але в їхніх поглядах не завжди спостерігалася одностайність в обґрунтуванні тих чи інших проблем фізичної культури та фізичного виховання.

Г.Г.Ващенко в історії української педагогіки посідає особливе місце як вихователь майбутніх педагогів і осмислювач педагогічної справи в нових соціально-політичних умовах. У його працях значна увага приділялася питанням фізичного виховання. Вчений стверджував, що лише ідеалістичний світогляд може бути суцільним і позбавленим внутрішніх суперечностей, тому не випадково в період панування тоталітарного режиму теоретична думка в галузі фізичної культури обмежувалась ідеологічними нормами. Дослідник також порушував питання про можливість через фізичний розвиток людини (тіловиховання) формувати волю й характер таким чином, щоб тіло ставало знаряддям людського духу.

Помітний вплив на розвиток теорії фізичного виховання першої третини ХХ століття мала постать відомого українського педагога М.І.Демкова. Обґрунтовуючи потребу занять фізичними вправами, автор спирається на історію фізичної культури, історію розвитку великих держав, аналізує погляди на фізичне виховання культурних діячів різних поколінь (К.Базедова, Ж.Демені, Дж.Локка). Прикладом організації фізичного виховання для нього була Німеччина. Вчений досліджує у своїх працях особливості фізичного виховання й здорового способу життя в процесі навчання, позакласної роботи на канікулах.

Значний вплив на розвиток теорії і методики фізичного виховання молоді мали праці українського педагога А.С.Макаренка. З його ініціативи в колонії ім.Горького були введені гімнастика та фізкультурні заняття. Велику увагу він приділяв гігієнічним умовам праці та побуту. Фізичне виховання, за методикою педагога, включало прогулянки, ігри, спорт, гімнастику, зарядку, походи та ін. Його практичний досвід давав підстави стверджувати, що людину потрібно не “ліпити, а кувати”, тому для виховання молоді він вважав необхідним створити такий ланцюг вправ і труднощів, які треба переборювати, і таким чином формувалати вольову людину.

Організація фізичного виховання молоді привертала увагу також багатьох науковців, працівників освіти, охорони здоров’я. Ними здійснено значну кількість наукових розробок, підготовлено ряд методичних вказівок з питань фізичного виховання, організовано видання спеціальної літератури. Відомі вчені (академік Л.А.Орбелі; професори В.В.Горіневський і В.Є.Ігнатьєв; лікарі О.М.Крестовніков, А.О.Красуцька; педагоги В.Г.Марц, М.С.Філітіс, Г.А.Калачов, В.О.Старіков та інші) були залучені до роботи у фізкультурних та спортивних установах. У педагогічній практиці навчальних закладів і масових фізкультурних організаціях почали реалізовуватись основні принципи фізичного виховання – принципи всебічності та прикладності.

Серед науково-методичних робіт того часу найвідомішими були: рукопис М.В.Кулішова “Руководство по фізичній культурі в трудшколах І концентру”; М.І.Соколова-Микиті “Краткая записка по вопросу физического воспитания юношества”; Г.А.Дюперона “Краткий курс теорії фізичних вправ”; В.В.Горіневського "Фізичне виховання", “Основи радянської фізкультури і найголовніші причини її будівництва”; А.А.Зікмунда “Фізкультура і побут”, “Радянська фізкультура. Мета, засоби і методика”, “Основи радянської системи фізкультури”; А.І.Антонова “Про що і як писати з фізкультури”, де піднімалися питання гігієни, організації фізичної культури, здійснення конкретних заходів щодо оздоровлення населення, введення фізичної культури в побут людей.

Доцільність здійснення фізичного виховання молоді на початку 20-х років висвітлювалися і професором В.В.Горіневським. У цей період ним були написані книги “Фізична освіта”, “Гігієна фізичних вправ”, “Культура тіла”. У них професор закликав до розвитку масового спорту, вказував на велике виховне значення добре організованих спортивних змагань. Вчений підкреслював, що перед фізичним вихованням стоять завдання оздоровлення і правильного фізичного розвитку, вказував і на шляхи здійснення цього завданням, це – “…рішення завдань розумового, морального і естетичного виховання засобами фізичного виховання”. Він також науково обґрунтував ідею про сприятливий вплив фізичного виховання на розумовий розвиток молоді. В.В.Горіневський стверджував, що м’язи тіла людини можуть значною мірою змінюватися, якщо вірно застосовувати фізичні вправи. Він наполягав: “Атлетами люди не народжуються, а робляться ними після довгих років тренування”.

Учений впритул підійшов до вірного розуміння принципу всебічності фізичного виховання, який є провідним і об’єднує в собі і принцип оздоровчий, і принцип прикладної направленості, здійснив значний внесок в обґрунтування ролі і значення фізичного виховання молоді.

На початку 20-х років першими вітчизняними державними структурами, що займалися спортивною роботою були відділи всеобучу, що утворювалися в Україні за складних воєнно-політичних обставин. Із середини 1922 року з метою активізації спортивної роботи при ЦК і Губкомах ЛКСМУ створюються відділи фізкультури та спорту. В першій половині 1923 року органи всеобучу перестали існувати. Розвитком фізичної культури і спорту в Україні стали займатися комсомол і профспілки. Відбувався постійний пошук оптимальної форми організації та функціонування фізкультурно-спортивного руху. З цією метою 4 жовтня 1923 року ВУЦВК видав декрет, у якому при ВУЦВК на правах постійної комісії засновується Вища рада фізичної культури. При ній створювалися комісії і секції: організаційна, науково-навчальна, спортивно-технічна, агітаційна, шахова. З утворенням цієї ради було започатковано процес формування державної системи радянського фізкультурно-спортивного руху в Україні. На початок 1924 року повсюдно створюються губернські й повітові ради фізичної культури. Радам фізкультури доручалося здійснювати державне керівництво і контроль усією фізичною культурою.

У 1923-1924 роках свої молодіжні спортивні організації комсомол передав у ведення профспілок. У цей час найбільш чітко виявилися помилки і прорахунки в організації фізкультурно-масової роботи. Організаційні недоліки, різнобій у діяльності багатьох установ, причетних до фізкультурного руху, – все це суттєво гальмувало розвиток фізичної культури та спорту. Особливо гострими були суперечності між Радами фізкультури та керівними працівниками профспілок. Керівництво фізкультурними гуртками при профспілкових клубах повністю здійснювалося членами правління. Діяльність гуртків фізкультури в системі клубів практично не контролювалася, вона не була пов’язана з виробництвом, що створювало сприятливі умови для “діяльності” спортивних ділків.

Відсутність чіткої мети, змісту, методів та форм фізкультурно-спортивної роботи істотно гальмували розвиток фізичної культури і спорту. З’явилося ряд течій, які з різким післяреволюційним абсолютизмом, по-дилетантськи, без детального аналізу хотіли повернути розвиток фізичної культури в напрямку своїх уявлень. Пролеткультівці наполягали відмовитися від використання дореволюційного досвіду в галузі фізичної культури, заборонити деякі, на їх погляд, непролетарські види спорту (бокс, футбол, гімнастика) тільки тому, що вони вважалися “буржуазними”. “Гігієністи” намагалися звести фізичну культуру до дуже легких вправ, що мало впливали на розвиток організму, мотивуючи це тим, що пролетарська молодь спадково фізично неповноцінна, і тому їй не слід тренуватись і змагатись із спортивної гімнастики, боксу, футболу, підняття ваги тощо.

Значну шкоду заподіяли фізкультурно-спортивному руху прихильники й противники “рекордсменської” ідеї у спорті. Останні цілком відкидали не лише досягнення високих результатів, а й “спортсменство” в цілому у заняттях спортом, були непримиренними противниками проведення змагань. Прихильники “рекордсменства” дивилися на заняття спортом не як на засіб досягнення високих показників, а як на засіб будь-якою ціною придбати “рекордсмена” або здібного спортсмена, прикривши цим відсутність своєї діяльності.

Враховуючи негативні тенденції у розвитку фізичного виховання молоді, 4 листопада 1925 року ВУЦВК і РНК УСРР, відмінивши постанову від 4 жовтня 1923 року “Про вищі і місцеві Ради по фізичній культурі трудящих УСРР”, прийняли постанову “Про Вищі, Окружні і Районні ради фізичної культури трудящих УСРР”, де вказувалося, що ВРФК при ВУЦВК є постійною радою з питань фізичної культури і фізичного виховання трудящих УСРР.

Діяльність ради зумовлювалася такими завданнями: об'єднувати й здійснювати загальне керівництво діяльністю центральних установ, громадських і професійних організацій у галузі фізичної культури; розробляти загальні плани роботи різних установ фізичного виховання й розвитку, затверджувати програми, положення та інструкції, що визначають як зміст, так і форми здійснення фізичного виховання, зміцнення здоров'я трудящих; організаційно й методично розробляти питання фізичної культури у закладах, школах та ін..

З метою ефективного розвитку фізичного виховання Президія ЦВК СРСР 3 квітня 1930 року прийняла постанову “Про заснування Всесоюзної ради фізичної культури при ЦВК СРСР”. Створення цієї ради передбачало максимальне розширення заходів щодо заохочення широких мас трудящих займатися спортом в інтересах оборони країни.

Виходячи із цього 3 серпня 1930 року Президія ВУЦВК прийняла постанови: “Статут Всеукраїнської, міської та районних рад фізкультури України”. У ній передбачалося: 1) запропонувати НКО ввести фізкультуру до навчальних планів і програм в усіх навчальних закладах як окрему дисципліну, обов’язкову для всіх слухачів в обсязі 3-х академічних годин на декаду; 2) Всеукраїнській раді профспілок і ЦК ЛКСМУ забезпечити максимальне охоплення масовим самодіяльним фізкультурним рухом молоді; 3) Окружним виконавчим комітетам, міськрадам, НК внутрішніх справ у планах житлового і фабричного будівництва обов’язково передбачити спортивні споруди для фізичних занять.

У кінці 20-х років велика увага приділялася зміцненню самодіяльного фізкультурного руху. Так, ХVІ з’їзд ВКП(б) (1930 рік) вказав, що центр усієї культурно-виховної і оздоровчої роботи профспілок мав бути перенесений на підприємства, у цехи. Виходячи із цих вказівок з’їзду, у листопаді 1930 року Всесоюзна конференція профспілок прийняла рішення про перехід від клубно-територіального принципу побудови фізкультурної роботи до виробничого. Замість гуртків фізичної культури при робочих клубах були організовані колективи фізкультури на заводах, фабриках і установах. На цей час ліквідовуються усі так звані “течії” у фізкультурно-спортивній роботі: “рекордсменський” ухил, гігієнічний напрямок фізичного виховання, пролетарська фізкультура тощо.

В Україні на цей час історично склалися дві основні форми організації фізичного виховання населення: державна і громадська. Вони були розраховані на охоплення фізичним вихованням людей усіх соціальних груп, віку і професій. Державний контроль з питань фізичного виховання здійснювався державними комітетами, комісіями, Радами. Відмінною рисою цієї форми був обов’язковий, плановий і систематичний характер занять фізичною культурою за затвердженими державними програмами. Ця форма фізичного виховання охоплювала дошкільні установи, загальноосвітні школи, вищі і середні спеціальні навчальні заклади, військові частини, лікувально-профілактичні заклади.

Громадський контроль за розвитком фізичного виховання організовували профспілки і комсомольські організації, добровільні товариства Тсоавіахім (пізніше ДТСААФ), туризму й інші громадські організації. В основі роботи громадських організацій з фізичного виховання була самодіяльність трудящих, їх ініціатива і добровільність.

Таким чином, в опублікованих науково-методичних статтях, монографічних виданнях, виступах педагогів, лікарів, громадських діячів, в рішеннях державних та громадських органів та установ було обґрунтувано виховне значення спортивних занять, їх вплив на фізичний, моральний і руховий розвиток особистості, вказано на взаємозв’язок фізичного, морального і розумового виховання.

У другому розділі “Соціально-педагогічні умови розвитку системи фізичного виховання молоді в Україні” розкривається роль матеріально-технічної бази, підготовки педагогічних кадрів з фізичного виховання в забезпеченні розвитку фізичної культури, а також визначаються особливості змісту і форм організації спортивно-масової роботи з молоддю.

Доведено, що в роки радянської влади вживалися заходи щодо створення матеріальної бази фізичного виховання. Проте ця робота на початку 20-х років велася стихійно, завдяки ентузіазму педагогічної і спортивної громадськості, й не забезпечувалася матеріально. З прийняттям І-го п’ятирічного плану розвитку народного господарства питання створення матеріальної бази фізичного виховання було поставлено на наукову основу, для розвитку фізичної культури планувалося виділення державних коштів.

У цей час спостерігється систематичне зростання кількості спортивних занять фізичною культурою і спортом, що було зумовлено поліпшенням економічної ситуації в державі й зміною концептуального підходу до фізичного виховання як основної форми організації виховної роботи з молоддю. Проте здійснити завдання щодо повного забезпечення фізичного виховання матеріально-технічною базою вдалося тільки в окремих розвинутих промислових округах і містах (Харків, Київ, Донбас). Тому, незважаючи на постійне зростання матеріально-технічного забезпечення фізкультурного руху, до кінця 20-х років остаточно вирішити цю проблему не вдалося.

Встановлено, що потреба у фахівцях фізичного виховання з необхідною педагогічною та професійною підготовкою спонукала до пошуку оптимальних шляхів розв’язання цієї проблеми. В досліджуваний період з’являються нові форми підготовки та перепідготовки фахівців: для спеціалістів-практиків – різнострокові курси, екстернат, конференції, з’їзди, наради, семінари, лекції; для майбутніх спеціалістів – інститути фізичної культури, технікуми фізичної культури, інститути народної освіти, педагогічні технікуми, вищі державні однорічні курси. Поширеною в ці роки була й самоосвіта з фізичного виховання. Основними формами підготовки кваліфікованих кадрів з фізичного виховання були однорічні всеукраїнські курси, які щорічно випускали 50 кваліфікованих фахівців, та інститути народної освіти (ІНО) з підготовки спеціалістів фізичної культури. Провідною в досліджуваний період вважалася підготовка кадрів через систему екстернат. У дисертаційному дослідженні аналізуються завдання, що ставилися перед спортивними організаціями і установами в досліджуваний період.

Головне завдання фізичного виховання в 1917-1930 роки полягало в тому, щоб постійно здійснювати підготовку фізично сильних, витривалих, здатних витримувати тягар військово-похідного життя молодих людей. Ці завдання, з одного боку, не могла вирішувати стара система фізичного виховання, а з іншого – у процесі організаційно-методичної та ідейної перебудови фізкультурного руху варто було використати все корисне з попереднього етапу розвитку фізичного виховання.

У 1918 році в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Херсоні, Миколаєві та Чернігові були створені відділи Всеобучу, в програмі якого, крім загальновійськової підготовки, значне місце посідала й фізична підготовка. Вона проводилася у формі організованих занять, різних спортивних змагань та масових виступів під час свят тощо.

Політика органів радянської влади щодо розгортання спортивної роботи в той час будувалася на чіткій ідеологічній основі: зміцненні диктатури однієї партії й знищенні політичних та ідеологічних противників. Про це свідчать багаточисленні факти, зокрема, таємний циркуляр ЦК КСМУ від 5 квітня 1922 року із вказівкою про необхідність закрити всі спортивні клуби “Маккабі” й не допускати їх виникнення. Замість них рекомендувалося організувати спортивні клуби “Молот”, “Факел” та інші. Нові керівники почали “викривати реакційну сутність” спортивних клубів “Юнак”, “Вікторія”, “Фенікс”, “Штандарт”, “Спортинг” через те, що вони не приймали до своїх рядів робітничу молодь. Про демократію і плюралізм поглядів у ті роки не могло бути й мови. Багато клубів тієї пори стали прихильниками зовсім нових принципів з визначеним комуністичним лозунгом: “Хто не з нами, той проти нас!”. Право на існування отримали лише “робітничі” клуби, а всі інші безжалісно були ліквідовані і їх члени переслідувалися. В таких умовах прагнення до спортивних вершин було справою лише одинаків-фанатиків.

У травні 1922 року органи Всеобучу України разом із комсомолом приступили до створення спортивних клубів, і вже в серпні їх налічувалося 171 із 36 спортивними секціями в них. Під кінець 1922 року їхня чисельність становила понад 200 закладів.

У дослідженні розкривається об’днавчий спортивний рух. Його ініціатором виступив комсомол України. Використовуючи досвід комсомольських організацій Москви і Петрограда, в серпні 1922 року приймаються заходи щодо об’єднання спортивних гуртків при відділах і клубах КСМУ у Всеукраїнську комсомольську організацію “Спартак”. У кінці 1923 - на початку 1924 років при клубах республіканського та деяких окружних органів ДПУ створюються спортивні осередки товариства “Динамо”. Почала формуватися певна система республіканських змагань та фізкультурно-спортивних заходів, найпомітнішими з яких були всеукраїнські спартакіади, естафети врожаю, масові забіги тощо.

Офіційна політика на етапі становлення системи фізичного виховання була спрямована на воєнізацію, що відбилося на змісті фізичного виховання (про що свідчать навчальні програми), на доборі вчителів фізичного виховання, які складалися переважно з відставних офіцерів, солдатів та інших осіб.

Таким чином, у досліджуваний період було набуто значний досвід організації фізичного виховання молоді, який потребує обєктивної оцінки та критичного переосмислення з метою творчого використання в сучасних умовах. Тому вивчення і науковий аналіз архівних матеріалів та психолого-педагогічної літератури дозволили автору дослідження виявити тенденції становлення і розвитку фізичного виховання молоді в 1917-1930 рр. та зробити такі висновки:

1. Результати дослідження дають можливість стверджувати, що 1917-1930 роки стали визначальними у процесі становлення і розвитку фізичного виховання в Україні. Цей процес був спричинений кардинальними змінами соціально-економічної ситуації у державі, політичними та психолого-педагогічними умовами навчання і виховання, що не могло не вплинути на розвиток фізичного виховання в цілому. Складність історичної ситуації, що склалася в Україні у даний період, створила цілий ряд передумов, які тим чи іншим чином впливали на тенденції розвитку освітньої справи в Україні та фізичного виховання як його складової частини. У цей період фізичне виховання виокремлюється як загальнопедагогічна проблема, визначаються найважливіші його складові – фізичне, розумове та духовне виховання. Характерною рисою досліджуваного періоду розвитку фізичного виховання молоді є його заідеологізованість і “військовізація”, що призвели до помилок та викривлень у практиці фізичного виховання.

2. Виходячи з особливостей суспільно-політичного розвитку країни, ступеня зв’язку фізичного виховання з іншими науками про людину, специфіки суб’єктивно-об’єктивних стосунків, встановлено, що в досліджуваний період система фізичного виховання в Україні пройшла два етапи: 1917-1922 роки; 1923-1930 роки. Виявлено основні ознаки інтенсивності початкового етапу (1917-1922 рр.), для якого значну роль відіграв декрет Раднаркому від 1918 року про загальне військове навчання (Всеобуч). Згідно цього декрету система загального військового навчання поклала початок розвитку масової фізичної культури і спорту. Другий етап (1923-1930 рр.) став періодом створення системи теорії і практики фізичного виховання в Україні. На основі теоретичного аналізу й зіставлення його висновків з практичними наслідками є можливість стверджувати, що цьому сприяли відповідні постанови уряду та інших директивних органів щодо реформи освітянської справи та фізичного виховання молоді. Саме на цей період припадають кардинальні зміни суспільно-політичного ладу, економічного базису держави, світогляду й моральних цінностей.

3. Проведене дослідження дозволило визначити суть і зміст організаційних основ фізичного виховання молоді в Україні у 1917-1930 роках. На основі вивчення науково-теоретичних положень окреслено системоутворюючі основи розвитку фізкультурно-спортивного руху: ідейні, програмно-нормативні, науково-методичні та організаційні. В Україні у кінці 20-х років ХХ століття