Національна академія наук України

Інститут української мови

На правах рукопису

Ажнюк Богдан Миколайович

УДК 800.2; 808.3-087

Еволюція української мови в діаспорі

(етно- і соціолінгвістичні аспекти)

Спеціальності: 10.02.01 — українська мова,

10.02.15 — загальне мовознавство

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ 1999

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі соціолінгвістики Інституту української мови НАН України

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор філо-

логічних наук, професор Акуленко Валерій Вікторович, директор Центру наукових досліджень та викладання іноземних мов НАН України;

доктор філологічних наук, професор Кочерган Михайло Петрович, завідувач кафедри загального та українського мовознавства Київського державного лінгвістичного університету;

член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор Півторак Григорій Петрович, завідувач відділу загально-славістичної проблематики та східнослов’ян-ських мов Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України.

Провідна установа — Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, кафедра української мови; МО України, м. Київ.

Захист відбудеться 6 жовтня 1999 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 при Інституті української мови НАН України (Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституту (Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 2 вересня 1999 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук Г.І.Лиса

Загальна характеристика дисертації

Розвиток української мови в діаспорі — це не лише частина історії національної мови. Це важливий соціолінгвістичний і етнокультурний ресурс. Мовна практика діаспори дає безпрецедентний досвід виживання і самоусвідомлення, прямих контактів з багатьма світовими мовами й у цьому сенсі є унікальним джерелом даних, частиною національного лінгвофонду.

Діаспора, так само як і регіони материкової України, відчуває за собою моральне право на участь у загальноукраїнському мовотворенні. Нині вона намагається знайти своє місце в цьому процесі, часом діючи за інерцією з антагоністичних позицій. Свій внесок у розуміння проблем, що стоять перед українцями в країнах поселення, та у формування соборницької мовної свідомості в діаспорі й в Україні покликані зробити сучасні соціо- та етнолінгвістичні дослідження. Цим зумовлена актуальність обраної теми.

Наукових досліджень про українську мову в діаспорі небагато. Найвідомішими є монографічні праці Ю.О.Жлуктенка: «Українсько-англійські міжмовні відносини. Українська мова у США і Канаді» (1964), «Мовні контакти» (1966) та «Українська мова на лінгвістичній карті Канади» (1990), опублікована вже після смерті автора. Вони присвячені насамперед міжмовній інтерференції на різних структурних рівнях мови. З часу виходу останньої книжки минуло 9 років, сповнених історичних подій, що вплинули на свідомість і материкових, і діаспорних українців. Змінився статус української мови на батьківщині, а отже, й статус її в діаспорі: тепер вона — мова державної нації. Загальний прогноз щодо розвитку мовної ситуації в Україні став значно оптимістичнішим, це впливає на взаємодію між мовними процесами в діаспорі та на етнічному материку.

Мета й завдання дослідження. Мета дисертації — створити концептуальну основу для прогнозування подальшого розвитку української мови в діаспорі та її взаємин з лінгвістичним довкіллям у країнах поселення та з материковою Україною. Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань:

1) дослідження еволюційних процесів у етномовній свідомості емігрантів і їхніх нащадків у країнах поселення;

2) вивчення проблеми національної ідентичності у взаємодії з мовною свідомістю індивіда;

3) з’ясування етнокультурних орієнтацій і пріоритетів у представників різних демографічних груп української діаспори;

4) виявлення характерних моделей мовної поведінки у різних комунікативних ситуаціях та аналіз впливу мовної свідомості на їх формування;

5) доповнення й удосконалення методики дослідження дивергентного лексичного фонду, розробка й застосування квалітативно-статистичних методів опису польового матеріалу;

6) аналіз основних тенденцій у правописній практиці діаспори та новітніх впливів на її розвиток наприкінці XX ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в рамках наукової теми «Проблеми мовної єдності нації: діаспора й Україна» відповідно до планів науково-дослідної роботи Інституту української мови НАН України.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим в українському мовознавстві комплексним дослідженням мовного життя діаспори, що разом з аналізом дивергентного лексичного фонду, представленого в періодичних та неперіодичних виданнях різноманітної суспільно-політичної орієнтації, вводить у науковий обіг широкий масив соціолінгвістичного польового матеріалу, отриманого шляхом анкетування представників різних вікових груп і поколінь діаспори.

У контексті взаємодії мовної свідомості з почуттям етнічної та національної ідентичності вперше досліджуються етнолінгвістична еволюція лемківсько-русинської етнографічної групи та проблема маргінальної ідентичності як наслідку полівекторних асиміляторських впливів. Запропоновано новий, соціолінгвістичний підхід до вивчення ономастичного матеріалу, не тільки як до об’єкта, але й до «суб’єкта» мовної політики, який справляє моделюючий вплив на формування мовної свідомості етнокультурної спільноти.

У дисертації подано найрепрезентативніший нині аналіз різнопланових правописних тенденцій, поширених у діаспорі; пропонується новий погляд на використання цієї частини мовного досвіду при виробленні орфографічних норм, насамперед при адаптації новітніх іншомовних запозичень.

Уперше дається соціолінгвістичний прогноз розвитку мовної ситуації в українській діаспорі та подальших взаємин мовної практики українців зарубіжжя з літературною нормою етнічного материка.

Теоретичне значення й практична цінність одержаних результатів. Матеріали дисертації є внеском у розбудову концептуальних основ «зовнішньої» мовної політики українського держави. Теоретичні положення дисертації можуть бути розвинені в конкретні рекомендації для освітніх, наукових, видавничих, інформаційних та інших інституцій, орієнтуючи їх на інтегрування діаспорної спільноти в загальноукраїнський мовотворчий процес.

Теоретичні положення 5-го розділу та емпірична база даних, представлених у дисертації, можуть бути використані в роботі Української національної комісії з питань правопису над розділами «Правопис слів іншомовного походження», «Іншомовні географічні назви», «Неслов’янські прізвища» та підрозділами про відмінювання відповідних слів. Дисертація містить матеріали для вузівських підручників та посібників з соціолінгвістики, етнолінгвістики, загального мовознавства, соціології та етнології.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження є наслідком самостійної праці дисертанта. Наукових робіт, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження висвітлено в наукових доповідях на Другому (1993, Львів) і Третьому (1996, Харків) міжнародних конгресах україністів, науковому семінарі Гарвардського інституту українознавства (1994, Кембрідж, США), соціолінгвістичному семінарі проф. Нормана Лабрі в Інституті північноамериканських студій ім. Дж.Ф.Кеннеді (1997, Берлін), двох міжнародних і шести національних наукових конференціях (1993—1998, Київ), засіданнях вченої ради (1998) та відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України (1998—1999).

Публікації. Основні положення дисертації викладено в індивідуальній монографії «Мовна єдність нації: діаспора й Україна» (20 друк. арк.) та 20 наукових статтях (загальним обсягом 10,7 друк. арк.). В електронному вигляді опубліковано дві статті (заг. обсяг 1,1 друк. арк.) в науковому журналі “Sapienti” 1998, № 2-3 та 1999, № 5 (http://sapienti.kiev.ua).

Джерелом матеріалу для написання дисертації стали численні видання зарубіжної української періодики різних років і різних суспільно-політичних орієнтацій (загалом 30 назв), словники, наукові дослідження, прямо чи опосередковано пов’язані з темою, а також дані соціолінгвістичного анкетування 102 респондентів (91 зі США і 11 з Канади), зібрані автором під час перебування в Бостоні та Нью-Йорку в 1994 р. і частково доповнені в Україні в 1996 р.

Методи дослідження. Характер роботи й коло поставлених у ній завдань зумовили комплексний характер методології, яка включає контрастивний і компонентний аналіз, елементи дескриптивного й порівняльного методів. В опрацюванні польового матеріалу застосовано лінгвостатистичний метод.

Обсяг і структура роботи. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та списку використаної літератури й джерел. Обсяг тексту становить 397 сторінок, дисертація містить 35 таблиць, 3 діаграми та 1 схему.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету й завдання дисертації, описано методику й джерельну базу дослідження, окреслено теоретичне значення, практичну цінність і наукову новизну одержаних результатів.

Розділ 1. «Національні меншини і мовна політика в країнах поселення». Розділ починається оглядом ключових понять і принципів національної політики США і Канади щодо емігрантських меншин. Унікальність американського і канадського суспільств полягає в тому, що кожне з них стало нацією, не маючи моноетнічної бази. Національна єдність при цьому ґрунтується на свідомо сформованій ідеології, а не на спільній етнічній спадщині. Тому вже за своєю природою таке суспільство не могло без підозри ставитися до етнічних традицій, завезених зі Старого Світу, і протягом тривалого часу віддавало перевагу уніфікованим і швидкозмінним звичкам перед строкатим розмаїттям консервативних традицій.

В останній чверті XIX — на початку XX століття в США зросли побоювання, що амальгамація емігрантів у нову, американську, націю відбувається надто повільно. Важливим чинником формування громадської думки стала полеміка щодо етно-національних форм релігійного життя. Масовий наплив емігрантів викликав наприкінці XIX ст. серед ірландської католицької ієрархії рух, який отримав назву "американізм". США прославляли як єдину країну в світі, що втілює принципи "Бога і людяності", а торжество англо-американської цивілізації мало б означати еру братерства й поваги до всіх людей. Пропагандистським різновидом американізму стала ідеологія «плавильного казана» (melting pot), яка проголошувала, що в Америці формується культура нового типу, заснована на кращих традиціях, принесених на її землю представниками різних народів. Це мало означати, що відданість американській культурі водночас зв’язує людину з її рідною культурою та іншими досягненнями людської цивілізації. Така ідеологія активно впроваджувалася в кінці XIX — на початку XX ст.; вона справляла і нині справляє значний вплив на різні покоління емігрантів. Задля більшої привабливості «американізм» намагалися представити як поняття металінгвістичне, міжетнічну мрію, відданість якій не залежить від материнської мови.

Переломним моментом у відродженні етнічної свідомості мовно-культурних меншин США стала бурхлива хвиля самоствердження чорношкірого населення в середині 60-х років. Етнічне відродження в США вивело етнічність зі схованки родини й околиці, зробивши її, за свідченнями деяких соціологів, престижною й навіть салонною. Тепер вона може заявляти про себе, як про загальне благо (наприклад, у випадку з двомовною освітою). Завдяки своєрідній «легалізації» етнічності, її виходу із затінку панівної культури дихотомія етнічне :: позаетнічне стала експліцитною і це вносить додаткові нюанси в роль англійської мови як зовнішнього маркера одного з компонентів цієї дихотомії.

В англомовній Канаді набув поширення міф про те, що її характерною рисою є толерантне ставлення до культурних відмінностей усередині країни, що Канада мозаїчна, тоді як США — плавильний казан. Згідно з такою візією Канада завжди здійснювала неофіційну полікультурну політику, а в 1981 р. проголосила її офіційно. Проте дослідження деяких канадських науковців дають підстави припускати, що етнічні спільноти в Канаді, зокрема в період до другої світової війни, вижили не завдяки підтримці громадськості, а всупереч їй. На це вказують і деякі свідчення нашого анкетування. Продовження етнічного існування сприймається як паталогічний стан, який слід подолати, а не як джерело національного збагачення й гордості. Англоканадці вважають, що політика плавильного казана, здійснювана в повному обсязі, могла вести до расового виродження. Натомість вони вимагають від емігрантів однобічного пристосування. Представники національних спільнот уважають політику багатокультурності дволикою, бо визнаючи й пропагуючи поверхневі вияви етнічного (наприклад, національну їжу, свята, звичаї), вона відвертає увагу від витончених і водночас могутніх форм інституційного расизму. До них у першу чергу належать освітня система й мова.

У контексті масштабних світоглядних змін наприкінці XX ст. зазнало еволюції саме поняття етнічності. Одиницею відліку в американській і багатьох інших «модерних» системах цінностей явно чи імпліцитно виступає окрема людина, індивід. Інтелектуально й соціально дієвість конкретної особи, що розглядається як найвища «модерна» цінність, відокремлюється від її походження та інших позаіндивідуальних характеристик. Етнічність у Північній Америці неможливо зрозуміти чи описати, вдаючись тільки до термінології Старого Світу. Вона не вкладається в ексклюзивну схему «все або нічого». Поступовий занепад етнічних мов може співіснувати зі значним обсягом маргінальної етнічності. Ці явища постійно взаємодіють і доповнюють одне одного. Маргінальна, але ще жива й активна етнічність (що передається вже по-англійськи) зберігається досить довго після того, як мова зазнає летаргії чи зникає цілком.

Швидке зростання самосвідомості етнічних меншин на північноамериканському континенті викликало в середині 60-х років жвавий відгук американських учених. Ейнар Хауген, визначний американський соціолінгвіст норвезького походження, найвідоміший з перших дослідників діаспорних мов, опублікував у 1953 р. своє двотомне дослідження «Норвезька мова в Америці. Вивчення двомовної поведінки». В основу цієї праці лягли зібрані ним польові спостереження та інтерв’ю з 260 інформантами, представниками норвезької національної спільноти в США. Разом з «Мовними контактами» У.Вайнрайха (1953) ця праця справила великий вплив на дослідження мовної особистості білінгвів, проблем мовного виживання й лінгвоциду.

У 1966 р. вийшло у світ комплексне дослідження під редакцією Джошуа А. Фішмана «Мовна лояльність у Сполучених Штатах. Захист і збереження не-англійських рідних мов етнічними та релігійними меншинами в США». Ця книжка не тільки помітно вплинула на розвиток соціолінгвістики як окремої дисципліни, але й сприяла формуванню в науковців і громадськості нового погляду на мови етнічних меншин як на лінгвістичний ресурс. Мовні ресурси американських емігрантських груп починають сприйматися як цінний здобуток, що заслуговує на визнання й захист від підступів апатії та антипатії. Провідна ідея, якої явно чи імпліцитно дотримується більшість авторів цієї колективної праці, зводиться до того, що асиміляція в Америці відбувається шляхом підпорядкування не конкретному народові, який має власне етнічне обличчя, а радше комплексові абстрактних понять, таких як загальна свобода та вірність демократичним ідеалам.

Соціолінгвістичні дослідження різних національних меншин, як у діаспорі, так і на історичній батьківщині, показують, що ерозія етнокультурної лояльності не зводиться до банального відступництва від мови «зрадженого» народу. За гіпотезою взаємозалежності, брак ідентифікації з культурою L1 викликає одночасно брак ідентифікації з культурою L2; інакше кажучи, для того щоб ідентифікувати себе з етнокультурною групою, що говорить іншою мовою, ніж L1, особа мусить спершу відчути досить сильний зв’язок з групою L1. Люди здатні втрачати риси етнічної поведінки, не набуваючи натомість інших. Втрата етнічних рис може супроводжуватися появою відчуженого, аномічного ставлення чи аномічних осіб, що не беруть участі в житті жодної спільноти. У цьому сенсі збереження етнічності є радше бажаним для підтримання загального життєвого тонусу та забезпечення суспільної ефективності особи і цілком відповідає загальній ідеології американського суспільства.

Розділ 2. «Українці в Новому Світі: від мови еміграції до мови діаспори». Історію української еміграції за океан умовно ділять на декілька етапів: I — з кінця 70-х років минулого століття до першої світової війни; тоді з територій, що належали Австро-Угорщині, а зараз складають західну частину України, виїхало, за неофіційними оцінками, приблизно 600 тис. осіб; II — період між двома світовими війнами, характерний значно меншою кількістю емігрантів через зміни в еміграційній політиці (близько 100 тис. осіб); III — прибуття близько 120 тис. біженців, які після закінчення другої світової війни перебували в таборах для переміщених осіб у Західній Європі. Незначна еміграція спостерігається й протягом останніх десятиліть. Незважаючи на свою нечисельність, ця новітня еміграція, завдяки значному відсотку осіб з вищою освітою, багато з яких стають дописувачами та редакторами українських періодичних видань, може справити помітний якісний вплив на мовну ситуацію.

До першої світової війни українці переважно прибували в Америку, щоб урятуватися від злиднів, часто з наміром повернутися додому, заробивши достатньо для придбання власного господарства. Здебільшого це були бідні, неписьменні селяни чи наймити, які часто не усвідомлювали своєї національної чи етнічної належності. Символами самовизначення були для них насамперед не суперечливі поняття сучасного націоналізму, а релігія й церковно-конфесійна належність. Особливо це стосувалося українських регіонів Австро-Угорської імперії. Там слова греко-католик чи уніат були на практиці назвою народу, відомого нині під іменем українці. Багато з емігрантів відчули себе українцями тільки в Сполучених Штатах Америки.

Емігранти так званої другої хвилі, що прибували в міжвоєнний період, не особливо відрізнялися від своїх попередників. Вони приєднувалися до існуючих вже емігрантських організацій і переймали спосіб життя української спільноти. Політичні й релігійні суперечки, що точилися між українцями в цей час, хоч і не сприяли їхньому об’єднанню, але мали й певні позитивні наслідки. У невпинних дискусіях виробилася й була сформульована українська національна ідеологія. Однак у кількісному відношенні політичні й релігійні суперечки призвели до помітних втрат в українській громаді. Українці, народжені в Америці, незважаючи на наполегливі зусилля залучити їх до етнонаціонального життя, так і не змогли до кінця зрозуміти суті цих дискусій. З почуттям розчарованості вони поступово відходили від своєї національної громади.

Третя хвиля еміграції, що прибула невдовзі після другої світової війни, суттєво відрізнялася від двох попередніх. До неї входили не лише вихідці з різних областей Західної України, але й біженці з тих регіонів, які належали до Української РСР. Нові емігранти вже мали школу ідеологічної боротьби, що розгорнулася в Україні між двома світовими війнами, і, на відміну від основної маси учасників попередніх еміграційних хвиль, відзначалися високим рівнем національної свідомості. Зіткнувшись із значно ослабленою українською громадою, нові емігранти не тільки заснували цілий ряд власних організацій та парафій, а й посіли провідні становища в багатьох існуючих. Вони надавали великого значення збереженню в дітей і внуків національної свідомості та їхньому володінню українською мовою. Втрата рідної мови дітьми сприймалася як непоправна шкода своєму власному єству, бо позбавляла їх можливості етнічно ототожнювати себе з нащадками так, як вони ототожнювали себе зі своїми предками.

Різні автори називають українську зарубіжну спільноту то еміграцією, то діаспорою, а іноді обома словами одночасно. Ця термінологічна нечіткість значною мірою відображає реальний стан справ, не лише в сенсі демографічного статусу членів громади (у ній є як емігранти з різним стажем, так і уродженці країни поселення), але й у світоглядному розумінні. Двоїстий характер був притаманний «американській Русі» (така самоназва зустрічається в еміграційній пресі початку XX ст.) від самого початку її існування. Заробітчани, які планували повернутися додому, зібравши грошей на клапоть землі, худобу та реманент, ще не були діаспорою; навіть ті, в кого в Новому Світі народилися діти. Частина з них, досягнувши задуманого, і справді повернулася додому. Для них питання власної ідентичності не зазнало кризи. Проте більшість досить швидко збагнула, що їм та їхнім нащадкам судилося жити в країні поселення. Процес адаптації до нового життя й нового світогляду сповільнила повоєнна хвиля політичної еміграції. Саме завдяки їй погляд на діаспору як на «інтеґральну частину українського народу», яка «вповні ототожнює свої політичні ідеали з ідеалами цілого українського народу», став вагомим фактором суспільної свідомості.

Нинішнє самовідчуття українців діаспори, представників різних поколінь, нащадків чи учасників кількох еміграційних хвиль, важко зрозуміти без урахування того, за яких умов відбувалося формування світогляду української спільноти. Від початків організованого громадського життя українців у Новому Світі (кінець минулого століття) це самовідчуття було роздвоєним не тільки психологічно, але й екзистенційно (старий край :: нова «батьківщина»). Роздвоєність виявлялася вже в самоназві, яка мала б виразно окреслювати обсяг ідентичності, але натомість була неоднозначною — через риску. Ті, що назавжди залишалися в Америці, потрапляли разом з іншими емігрантами в категорію так званих hyphenated Americans, тобто американців-через-риску, претворюючись в Ukrainian Americans (подібно до Polish Americans, Italian Americans тощо). На межі XIX—XX ст. ситуація ускладнювалася тим, що за океан прибували ще не українці, а русини-українці, карпато-русини, угро-русини, греко-католики, а то й просто «цісарські люди». Вихідців зі старого краю об’єднували три основні ідентифікаційні фактори: (1) етнічна самоназва, (2) «руська церква», (3) мова (язык, бесіда). Первісну фамілістську ідентичність емігрантів недарма називають «парохіяльною» (parochial): релігійне й етнічне становили в ній нероздільне ціле. І церква, і сама віра, і навіть Бог наділялися означенням «руський».

У кінці минулого — на початку нинішнього століття в емігрантів, носіїв різних українських говорів, не було ще єдиної мовної свідомості. Більшість із них не мали уявлення про якийсь загальноукраїнський мовний стандарт, тим більше, що тоді він ще перебував у стадії формування. Така пластичність самого мовного матеріалу і його носіїв давала простір для дій різноманітним асиміляторам, які прагнули втягнути цю ще аморфну масу у сферу свого культурного впливу, формуючи їхню етномовну свідомість у бажаному для себе напрямку. Судячи з полеміки в пресі, особливою активністю відзначалися прихильники промосковського, прословацького й промадярського напрямків. У кожному з випадків застосовувалися свої підходи до мовного питання, що були апробовані, як правило, ще в доеміграційний період.

У країні поселення етнічне чи національне самоусвідомлення стало ще тісніше пов"язаним з мовою, ніж удома: це була єдина частина колишнього життя, яку можна було легко перевезти з собою на нові землі, і яка давала змогу підтримувати спілкування з земляками чи навіть з іноетнічними сусідами. Мова була не тільки джерелом ностальгічних спогадів про колишнє життя, але й часткою цього життя. Загальна зрозумілість галицького інтердіалекту, що базувався на львівському койне, пришвидшила нівелювання діалектних розбіжностей в емігрантів з етнографічно відмінних регіонів.

У старому краї питання ідентичності нерідко зводилося до розмірів села (village identity), а щодо мови вживалося визначення «говорити по-нашому». Українські культурно-освітні заклади, засновані в місцях поселення, утверджували ідею національної, а не просто етнічної єдності. Серед емігрантів та їхніх нащадків набувало все більшого поширення відчуття мовної лояльності нового типу — єдність із мовою багатомільйонного українського народу. На початку ХХ ст. етнонаціональний розвиток українців у США досягнув тієї позначки, коли предметом обговорення стало, хто є більшим українцем, ніж хто власне є українцем. Первісний, фамілістський колективізм поступово трансформувався в національну ідеологію. Це відбувалося паралельно з процесом національної й мовної консолідації на Батьківщині. Основна відмінність полягала в тому, що в Україні етнографічні групи об’єднувалися для участі в спільному національному житті з кінцевою метою утворення незалежної держави, а в Новому Світі перспективи української національної меншини були невиразними.

З перших років організованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати «своїх» у чужорідному оточенні. Ця тема періодично виникає на сторінках діаспорної преси. Не випадково такий впливовий орган, як газета «Свобода», що був важливим знаряддям формування й вияву громадської думки, подає 22 лютого 1929 р. в ретроспективному огляді під назвою «”Свобода” на службі свому народові» (с. 3) такий уривок зі свого номера 35-літньої давності (від 1 жовтня 1893 р.):

«В передовій статті під наголовком «Люби своє» читаємо між иншим таке: “Так як в поодинокій людині єсть уже вроджена любов до житя, до істнування, так само в кожнім народі єсть природна любов до власного істнування народного, котре полягає на бесіді, на мові. …Той, хто покидає рідну мову або її цурається, стидається, инакше не варт бути признаним, як найостаннішим драбом, підлим, без чести, дураком дураків. Такий чоловік не варт, щоб його свята земля носила. … Чоловік, встидаючийся своєї матірної бесіди, поповняє страшний смертельний народний гріх. … Такого виродка називаємо зрадником, перекінчиком свого народа, Юдою, предателем, огидником, екскріментом найогиднішого животного, що плазує по землі… Встидатися своєї рідної мови, так значить, якби встидатися своєї рідної матері».

У кінці 20-х років запальна категоричність цієї цитати звучить стилістичним анахронізмом, тим більше привертаючи увагу до гостроти питання і його неперехідності. Характерно, що в цитованому уривку фігурує тільки безіменна ідентичність «своє» і відповідні ідентифікатори мови: рідна мова, матірна бесіда. Публіцистичний пафос публікації 1893 р., з одного боку, і її передруку в 1929 р., з іншого, адресовані не тільки відмінним аудиторіям, строго кажучи, вони стосувалися «різних» мов. У першому випадку це була просто «наша» мова (говірка рідного села, інтердіалект тощо), у другому — наша українська мова, мова великого українського народу (від Сяну до Дону).

Анонімну ідентифікацію віддзеркалювала й нульова назва батьківщини, яка в еміграції (не без впливу відповідного стереотипу польської мови) дістала напівапелятивне найменування — Старий Край, або просто Край. Орфографічні варіанти — написання з великої і малої літери — зайвий раз підкреслюють маргінальність цієї номінації як власної-загальної назви. Безіменність великою мірою пов’язана з невизначеною чи дефісною ідентичністю самих краян і їхнім самовідчуттям. Нейтральна назва край стосувалася земель, що в різний час (і синхронно також) належали до різних держав: Угорщини, Польщі, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Росії, СРСР тощо. Назвати їх Руссю чи Україною не давали підстав як геополітичні причини (такої держави на карті світу тоді не існувало), так і гіперонімічний характер терміна Русь, що охоплював значно більші обшири. Локальні етнотопоніми (Лемківщина, Гуцульщина, Бойківщина тощо), у свою чергу, були вужчими від культурно-мовного континууму близькоспоріднених руських країв.

Однією з важливих причин етнічної консолідації й відходу від первісної «дефісної ідентичності» стала чергова агресія на національне «Я» — американізація. Ненасильницькі методи асиміляції, фактор «чужої землі» та добровільності переїзду в країну поселення суттєво змінювали характер опозиції до цієї нової, наступаючої ідентичності. До дефісної назви додавалося ще одне означення — «американський», і вона, таким чином, ставала дводефісною. Це додатково заплутувало й без того складну парадигму лояльностей. Поняття “американські українці” чи “американські русини” легше надавалися для концептуалізації, ніж “американські українці-русини”, “американські угро-русини”, “американські лемки-русини” тощо.

Спочатку визначення особистої й колективної самості вкладалося в таку формулу: «Ми сины великои Рускои Матери и горожане вЩльнои Америки» (Свобода. — Шамокин, 08.08.1895, с.1). Хоч доля старого краю й надалі залишалася одним із найважливіших зацікавлень русько-української громади, життя в країні поселення висувало нові пріоритети й не раз ставило емігрантів у ситуацію вибору між старими й новими лояльностями.

Первісний, етнографічний колективізм русинів, пов’язаний насамперед з особистим досвідом, з минулим життям у Краї. У «натуральному вигляді» він доступний тільки першому поколінню — власне емігрантам. Їхні нащадки, народжені в Новому Світі, здатні засвоїти символічні цінності, що виникають уже на наступній стадії розвитку колективної свідомості. Вона передбачає відхід від конкретних чуттєвих вражень, ідеологізацію цілісного образу нації чи етнічної групи, узагальнену візію «спільного майбутнього». Судячи з усього, такої «русинської мрії» (на відміну від української, наприклад) у конфесійно, політично й мовно роз’єднаної русинської спільноти не виникло. Не останню роль відіграла в цьому її етнонімічна дезорієнтованість. На думку П.Р.Магочі (1984:88), для більшості карпато-русинів, що складається нині з представників другого, третього й четвертого поколінь, суперечки щодо національної чи етнічної ідентичності в кращому випадку сприймаються як суто наукові, а то й зовсім не мають значення.

Зв’язок з мовою є важливим стабілізуючим чинником такого часом аморфного й хисткого поняття, як ідентичність. Мові як суспільному явищу, завдяки її інерційності властива більша стійкість. На відміну від національної ідентичності — свого роду «щоденного плебісциту» (Е.Ренан) — мова вже за своєю природою не може бути предметом оперативного вибору. На противагу композитним назвам ідентичності (угро-русини, карпатороси, американські українці тощо), назва мови, якою користувалися (користуються) носії цих ідентичностей, як правило, однокомпонентна (руська, згодом українська). За цією ономастичною монолітністю стоїть цільність самого поняття. Руська (нині українська) мова є інтегральною ознакою варіативних у часі (русичі, русини, українці; руснаки, рутенці, угро-русини, карпаторусини) та просторі (Галицька Русь, Мала Русь, Карпатська Русь, Канадійська Русь і т. п.) ідентичностей. Трансцедентність мови і її предковічність взаємно пов’язані.

Співвідносність понять «рідна мова» і «батьківщина» визначає значною мірою структурованість ідентичності. Наприклад, рідна українська мова, співвідносна як з поняттям Україна, так і з «вужчою батьківщиною» Гуцульщиною, Бойківщиною, Лемківщиною у гуцулів, бойків, значної частини лемків. Класичною є схема з цілковитою відповідністю етнонімічного означення рідної мови назві батьківщини: Польща — польська мова, Франція — французька мова, Україна — українська мова. Судячи з гасла «Люблю тя, Лемковино, моя мати рідна», читачі газети «Карпатська Русь» вважають батьківщиною (історичною батьківщиною) саме Лемковину. Проте їх рідною мовою була (є) руська мова. Не карпаторуська, угро-руська, лемківсько-руська, лемківська і т. п., а саме руська. Ця ж мова була чи є рідною (нині як українська) для гуцулів, бойків, галицьких русинів, буковинців та ін.

Інтерференція концептуально-семасіологічних сфер української та американської культур позначається на змісті таких номінацій, як національність, патріотизм, націоналізм тощо. Як видно з відповідей, кожен тлумачить ці поняття по-різному. В українській мові білінгвів семантика лексеми національність контамінується значенням англійського слова nationality, що в американському розумінні є синонімом громадянства. У мовної лояльності білінгвів є два основні виміри: комунікативний, пов’язаний із зовнішніми виявами мовної поведінки, та ідеологічний, зумовлений місцем кожної з мов у системі цінностей даної особи. Їхню взаємодію в мовній свідомості віддзеркалює поняття “рідна мова”, яке набуло значного поширення не тільки в повсякденному вжитку, а й у демографічній практиці.

Сприйняття цього поняття в діаспорі, з одного боку, і в Україні, з іншого, нетотожні. Відмінності починаються вже з того, що український термін рідна мова і його англійські відповідники native language, mother tongue суттєво відрізняються за своїм змістом. Як показало анкетування, велика частина респондентів розуміє цю відмінність, і тому відповіді на запитання, що стосувалися рідної мови, здебільшого не були спонтанними:

«(1) Моя рідна мова: if you say native tongue — то англійська, якщо ви кажете рідна мова, то це українська. Рідна, це пов’язано з сім’єю, родиною, інтимна мова; (2) Поняття “рідного” в англійській мові і американській культурі немає. Нашим дітям передавали це по лінії роду» [інтерв’ю — Б.А.].

Сама реакція на запитання про рідну мову не менш важлива, ніж конкретна статистика вибору між українською та англійською мовами. Бачення респондентом концептуальної відмінності між поняттями рідна мова і native language вказує на сприйняття ним етно-соціальних проблем через призму життєвого досвіду, набутого в Новому Світі.

У ході опитування, здійсненого в 1994 р., переважна більшість діаспоритів, народжених в Україні (95%), без особливих вагань назвали своєю рідною мовою українську, дві мови — українську й англійську одночасно — 5%, англійську мову не назвав рідною жодний з опитуваних. Разом з тим, майже половина представників цієї групи (45%) вважають, що людина може мати дві рідні мови, решта (55%) переконані, що слід вибирати щось одне — рідною може бути тільки одна мова. Інакший розподіл лояльностей у представників українства, народжених поза Україною. Українську мову за рідну визнає лише половина опитаних — 51%, уважає рідними обидві мови 36%; ті, хто ідентифікує себе насамперед з англійською мовою, становлять 13%. Ще ліберальнішими є погляди щодо можливості співіснування двох рідних мов. Позитивну відповідь на це запитання дали 90% опитаних, негативну — тільки 10%. Усі респонденти, що не допускають існування двох рідних мов, вважають своєю рідною мовою українську. Ті, хто вважає рідною англійську, стовідсотково є прихильниками протилежної точки зору. Зрозуміло, що таку ж позицію займають і ті, хто на практиці реалізував цей принцип, тобто група дворідномовних. Отже, група тих, хто вважає, що можливі дві рідні мови, включає в себе усіх дворідномовних (39%) і усіх англорідномовних (12%), а також частину українорідномовних (49% — у дужках показані пропорції від загального складу цієї об’єднаної групи).

Статистичні розрахунки недвозначно вказують на залежність мовної свідомості від місця народження. Про це свідчать і висловлювання респондентів:

«Рідна — англійська мова, я тут народився, ... кожна людина має рідну мову, де вона народилася, та, якою вона може легше говорити. То більш-менш є рідна мова. Українська має бути моєю рідною мовою, бо батьки і дідусі і інші предки були українці, але ... е! (махає рукою). Може бути три чи чотири [рідні мови]. Як людина дійсно здібна є, то ліпше їй» [інтерв’ю — Б.А.].

Екзистенційний фактор (громадянство, Батьківщина) природно пов’язаний з комунікативним: частовживаністю відповідого національного коду, широтою охоплення функціональної сфери, інтенсивністю зовнішнього інформаційного потоку (телебачення, преса, масова культура тощо), а отже, й мовною компетенцією носія. Далеко не всі білінгви відразу визначають свої ціннісні пріоритети; мовна лояльність часто набуває не ексклюзивного а компромісного типу, коли рідними визнаються водночас дві мови. Лоялістський релятивізм виявляється також у розумінні рідної мови як почуття зі змінною інтенсивністю, що передбачає відношення між мовами як між більш рідною і менш рідною.

Розділ 3. «Мовна свідомість і мовна поведінка в двомовному соціумі». Важливим показником інтегрованості особи в культурно-мовне середовище країни поселення є її внутрішній дискурс — використання однієї чи двох (рідше кількох) мов у неартикульованому (внутрішньому) мовленні, а також користування національною мовою чи її елементами в роздумах, не пов’язаних з процесом говоріння. Запитання «Якою мовою Ви думаєте, перебуваючи на самоті?» викликало в респондентів найбільше роздумів, сумнівів і вагань. Переважній більшості опитаних притаманна внутрішня диглосія, яка в найзагальніших рисах віддзеркалює стратегії перемикання кодів при звуковому мовленні. Залежно від «зовнішньої» комунікативної ситуації спонтанно вмикається відповідний національний код. Комунікативну ситуацію внутрішнього дискурсу характеризують такі ознаки: (1) місце перебування суб’єкта (вдома, на роботі, в транспорті тощо), (2) тема роздумів (родинні справи, стосунки з колегами по роботі, особисте життя, дозвілля, політика і под.), (3) характер внутрішнього дискурсу (внутрішній діалог з уявним співрозмовником, полеміка, моральні чи філософські роздуми, потік свідомості, молитва, медитація тощо), (4) інерція попереднього комунікативного акту.

Характер внутрішнього дискурсу зумовлений не лише ситуативно (попередній співрозмовник, тема роздумів тощо), а й світоглядово (відданість певним ідеалам) та екзистенційно (перша мова, мовна біографія родини і т.п.). Незважаючи на те, що емпіричних даних (свідчень респондентів) обмаль, природно виникає припущення про контамінованість українськомовного мислення англізмами, іспанізмами чи іншими макаронізмами, хоч кількісні параметри взаємопроникнення мов у внутрішньому дискурсі без допомоги спеціальних методик виміряти неможливо.

Характер внутрішньої диглосії суттєво залежить від належності до першого еміграційного чи подальших поколінь. Для тих, хто емігрував у зрілому віці, думання українською мовою має насамперед ретроспективний часовий контекст. Це не лише спогади минулого, але й думки про сучасну Україну чи про свою «вужчу батьківщину», яка може перебувати й поза географічними межами нинішньої української держави (порубіжні регіони Польщі, Словаччини тощо). Спілкування подумки з краєм свого дитинства переважно відбувається без участі мови, набутої в еміграції.

Для народжених у діаспорі більшою мірою характерна контекстуальна та конситуативна зумовленість переходу на українську мову. Внутрішній дискурс стає продовженням звукового мовлення чи підготовкою до нього. Подібним чином прив’язані до комунікативних ситуацій і такі форми незвукового функціонування мови, як писемна творчість, листування, мова сновидінь, молитви тощо. Мова сновидінь — особлива тема, що заслуговує спеціального вивчення. Та навіть принагідні спостереження дають цікавий матеріал для зіставлення. Порівнюючи сновидіння білінгвів (полілінгвів) з їхніми роздумами чи спогадами наяву, зауважуємо виразну типологічну подібність. Їх споріднює особливе значення стратегії місця: локалізація сюжету сновидіння визначає «національність» мови.

За багатьма ознаками перемикання кодів у внутрішньому мовленні білінгвів нагадує те саме явище в артикульованій мові. Однак внутрішній дискурс менш залежний від різних соціальних умовностей, тому логічно припустити, що міжмовні переходи відбуваються в ньому більш спонтанно. Свідчення респондентів дають підстави для припущення, що вони можуть відбуватися як у масштабі всієї мовної системи, так і на одному чи декількох з її структурних рівнів у вигляді макаронічних вкраплень (наприклад, іншомовних фонем, грамем тощо). Таким чином, відбувається не лише перемикання, а й часткове змішування кодів.

Соціолінгвістичний аналіз двомовної й почасти двокультурної особистості по-новому ставить питання про напівмовність (semilingualism), що є супутником і мимовільним субпродуктом двомовності. Коротка дефініція цього явища могла б мати такий вигляд: це двомовність із неповним рівнем мовної компетенції у обох мовах. Теоретичним наслідком напівмовності мала би бути напівкомунікація, коли до учасників доходить лише частина повідомлення, а решта губиться через так званий міжкодовий шум. Проте це припущення справедливе насамперед щодо спілкування між напівмовними й монолінгвами. Адже для