НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ПІКУЛЯ ТЕТЯНА ОЛЕКСАНДРІВНА
УДК – 340.0 + 321.01
ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ В МЕХАНІЗМІ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ
(ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ)
Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових вчень
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ – 2004
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національної академії внутрішніх справ України.
Наукові керівники:
доктор юридичних наук, професор,
академік Академії правових наук України,
заслужений діяч науки та техніки України
Копєйчиков Володимир Володимирович,
професор кафедри теорії держави і права
Національної академії внутрішніх справ України
кандидат юридичних наук, доцент
Чурпіта Віктор Валентинович,
професор кафедри теорії держави і права
Національної академії внутрішніх справ України
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук
Оніщенко Наталія Миколаївна,
провідний науковий співробітник відділу теорії держави та права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України,
кандидат юридичних наук, доцент
Шмоткін Олексій Вікторович,
начальник кафедри теорії та історії держави і права
Національної академії Служби безпеки України
Провідна установа –
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,
кафедра теорії та історії держави і права
Захист відбудеться “24” червня 2004 р. о 15 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .009.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом'янська площа, 1.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом'янська площа, 1.
Автореферат розісланий “7” травня 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат юридичних наук Горова О.Б.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Впродовж останніх десятиріч Україна виборола свою незалежність і утвердилась як самостійна держава у світовому співтоваристві. Вона робить впевнені кроки в напрямку оновлення всіх сфер суспільного життя, його демократизації, залучення до надбань сучасного цивілізаційного розвитку, європейських цінностей.
Важливим чинником успішного просування шляхом глибинних демократичних перетворень є розширення соціальної бази діяльності держави, делегування окремих функцій держави інститутам громадянського суспільства та органам місцевого самоврядування. Зазначений підхід до реалізації завдань та функцій держави вимагає перегляду організаційної побудови держави, дослідження основних напрямків взаємодії механізму держави з недержавними об'єднаннями громадян, які спільно створять надійну систему щодо задоволення різнобічних потреб та інтересів людини і громадянина, добробут українського суспільства.
Виконання головного обов'язку держави – утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ч. 2 ст. 3 Конституції України) неможливе без існування надійної правоохоронної системи, бо саме на неї покладається основний тягар по забезпеченню захисту прав, свобод і законних інтересів населення та суспільства в цілому від злочинних зазіхань.
В період існування Радянського Союзу, до складу якого входила і Україна, правоохоронні органи розглядалися як структурний елемент єдиної централізованої державної влади. Вони були тією силою, яка виконувала в основному репресивні функції. Сьогодні, виходячи з конституційної норми про те, що Україна проголошена суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, переглядається та визначається сучасне місце та роль правоохоронних органів у механізмі держави України. До останнього часу ці питання обговорювалися та вивчались у межах теорії державного управління, кримінального процесу, судових та правоохоронних органів, орієнтованих на розробку теоретико-прикладних аспектів організаційно-правового механізму реалізації правоохоронної функції держави та місця в цьому процесі правоохоронних органів. Потреби узагальнення та систематизації отриманих результатів дослідження вимагають висвітлення цих проблем і з точки зору теорії держави і права, орієнтованої на розробку понятійного апарату, організаційної побудови, правового механізму функціонування, визначення генеральної мети правоохоронних органів у суспільстві.
Актуальність зазначеної тематики привертала та продовжує привертати увагу вітчизняних науковців (А.М. Бандурки, Ю.М. Грошевого, С.Д. Гусарєва, М.С. Кельмана, О.І. Коваленка, А.М. Колодія, Я.Ю. Кондратьєва, В.В. Копєйчикова, С.Л. Лисенкова, М.І. Мельника, А.Ю. Олійника, Н.М. Оніщенко, В.Ф. Погорілка, М.К. Подберезького, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, В.Д. Сущенка, В.Я. Тація, Ю.М. Тодики, М.В. Цвіка, М.І. Хавронюка, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, О.В. Шмоткіна, Л.П. Юзькова), які дослідили сутність, зміст, форми діяльності державних органів у механізмі держави, напрями їх взаємодії з інститутами громадянського суспільства. Змістовні дослідження проведені російськими фахівцями, які займаються проблемами організації та діяльності правоохоронних органів (Ю.Е. Аврутін, Е.П. Григоніс, А.П. Гуляєв, В.І. Рохлін, Н.М. Рудяков, М.Н. Смірнов, О.В. Солнишкова, Ю.М. Соловей, С.В. Степашин, А.Н. Харитонов, Е.Б. Хохлов). Проте ці праці потребують адаптації до особливостей національного законодавства, традицій, рівня розвитку суспільних відносин українського суспільства.
Однак багато проблем та аспектів функціонування правоохоронних органів та організацій в механізмі держави залишаються дослідженими не в повному обсязі або фрагментарно. Такими проблемами, зокрема, є: зміст та організаційно-правовий механізм реалізації правоохоронної функції державними та недержавними суб'єктами правоохорони, процес соціалізації організації та функціонування правоохоронних органів, налагодження їх тісної взаємодії з недержавними правоохоронними структурами та населенням країни, що і обумовлює актуальність теми дисертаційного дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження обрана відповідно до державних програм, зокрема: Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України від 22.07.1998 р. № 810/98; Концепції розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 роки, схваленої рішенням колегії МВС України від 18.12.2000 р. № 9 км/1; Програми формування позитивного іміджу міліції України на 2003-2007 роки, затвердженої Рішенням колегії МВС України від 10.01.2003 р. Вона також є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України: Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 роки (п. 3.1.); Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 роки, затверджених наказом МВС України від 30.06.2002 р. № 635 (п. 11), та Плану роботи кафедри теорії держави і права на 2003-2004 навчальний рік Національної академії внутрішніх справ України (розділ 1 п. 12).
Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз організаційної побудови механізма держави для вивчення, узагальнення та конструктивно-критичного осмислення теоретико-правових питань функціонування правоохоронних органів у механізмі держави України, спрямованих на підготовку практичних пропозицій і рекомендацій удосконалення організаційно-структурної побудови, соціально-правової орієнтації та механізму реалізації компетенції органів внутрішніх справ. Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:
·
дослідити з позиції сучасної науки теорії держави і права поняття і зміст категорії “механізм держави”;
·
визначити сутність та організаційну побудову механізму держави України;
·
розглянути системоутворюючі основи правоохоронних органів;
·
визначити основні критерії формування, структуру та перспективи розвитку правоохоронних органів України;
·
проаналізувати соціальну направленість діяльності правоохоронних органів;
·
розкрити соціальну, правову, організаційну орієнтацію розвитку органів внутрішніх справ у суспільстві;
·
з'ясувати на прикладі недержавної служби охорони характер взаємодії правоохоронних органів з недержавними правоохоронними організаціями.
Об'єктом дослідження є загальні тенденції організаційно-структурної побудови та функціонування правоохоронних органів у механізмі держави.
Предметом дослідження є теоретико-правові питання функціонування правоохоронних органів у механізмі держави.
Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використані:
–
загально-філософські методи: історичний метод для дослідження процесу виникнення, формування та розвитку поняття “механізм держави”; системно-науковий підхід до дослідження механізму держави як цілісного утворення складеного з відносно самостійних підсистем; структурно-функціональний підхід для з'ясування елементного складу правоохоронної системи; метод аналізу та синтезу для виявлення елементного складу та взаємодії органів державної влади; метод абстрагування для формулювання спільних ознак правоохоронних органів та організацій; метод індукції для встановлення спільних ознак правоохоронних органів на підставі ознак, притаманних окремим органам правоохорони;
–
спеціально-наукові методи: порівняльно-правовий метод для встановлення подібності (відмінності) процесу формування місії правоохоронних органів Великої Британії, США та України; конкретно-соціологічний метод для з'ясування рівня довіри населення до “силових структур”;
–
приватні методи: формально-юридичний (нормативно-догматичний) метод для дослідження складу апарату держави як специфічного соціально-правового феномена; метод тлумачення права для дослідження змісту правових норм чинного законодавства, які регулюють процес функціонування правоохоронних органів та організацій в механізмі держави.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота є комплексним дослідженням, в якому на основі системного підходу, відповідно до реалій сьогодення, розглянуто зміст поняття “механізм держави”. Розкриті системоутворюючі основи правоохоронних органів. Охарактеризовано соціальну направленість діяльності правоохоронних органів, як суб'єктів правоохоронної системи. На прикладі органів внутрішніх справ дисертантом запропоновано модель організаційно-правового розвитку правоохоронних органів – модель соціалізованого типу. На підставі критичного аналізу національного законодавства, яке регулює діяльність правоохоронних органів, уточнено поняття “правоохоронний орган”, визначено суб'єкти правоохорони та види державних правоохоронних органів. На цій основі спрогнозовано систему правоохоронних органів майбутнього. У дослідженні на теоретичному рівні, проаналізувавши досвід зарубіжних країн, пошукачем сформульовано основні напрями діяльності та організації взаємодії недержавних правоохоронних структур з державними правоохоронними органами. Як результат дисертаційного дослідження, його наукову новизну визначають такі основні положення:
·
сформульовано на основі системного підходу авторське визначення поняття “механізм держави”, як системи державних організацій, які шляхом здійснення певного виду державної діяльності створюють і підтримують в “працездатному” стані відповідні умови для забезпечення матеріальних, соціальних, духовних потреб громадянського суспільства;
·
встановлено елементний склад та розкрито зміст правоохоронної системи: мету правоохоронної системи, об'єкти правоохоронної системи, суб'єкти правоохоронної системи, нормативну підсистему, правоохоронні відносини, правоохоронну діяльність (с. 8-11 автореферату);
·
на основі аналізу національного законодавства доведено, що систему правоохоронних органів України на сучасному етапі утворюють: у широкому розумінні – суд, прокуратура і правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю; у вузькому – тільки правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю (органи міліції, податкової міліції, Служби безпеки України, Управління державної охорони, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, державної митної служби, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Державної прикордонної служби);
·
запропоновано на основі досвіду зарубіжних країн, беручи за критерій забезпечення правопорядку у певній сфері суспільних відносин, а також класифікацію злочинів у Кримінальному кодексі України, класифікацію адміністративних правопорушень у Кодексі України про адміністративні правопорушення та в інших законах України, характер і цінності об'єкта посягання, майбутню систему правоохоронних органів України (с. 10 автореферату);
·
на основі аналізу зарубіжного досвіду та можливих варіантів (моделей) соціальної, правової, організаційної орієнтації розвитку органів внутрішніх справ у суспільстві, запропоновано впровадити:
–
з точки зору соціально-правової орієнтації і механізму реалізації компетенції – соціалізований тип органів внутрішніх справ, перетворити їх у систему обслуговування населення;
–
з точки зору соціальної організації та внутрішньоорганізаційного механізму функціонування – такий тип органів внутрішніх справ, де основним механізмом реалізації внутрішньоорганізаційних правових та управлінських відносин є принцип координації;
·
на основі аналізу зарубіжного досвіду здобувачем обгрунтовано необхідність створення недержавної системи охорони, яка б доповнила відповідну державну систему. Запропоновані варіанти налагодження тісного співробітництва недержавних правоохоронних організацій (на прикладі недержавної служби охорони) з державною системою, основні критерії правильного підбору державними органами партнерів з приватного охоронного сектора для проведення спільної діяльності, сформульовано перелік охоронних послуг, які можуть надавати недержавні охоронні структури.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації пропозиції і висновки можуть бути використані:
–
у процесі подальшого розвитку теоретико-методологічних та концептуальних засад системи правоохоронних органів;
–
у науково-дослідницьких цілях – для подальшої розробки суті та змісту понять “механізм держави”, “правоохоронна система”, “правоохоронна функція”, “правоохоронний орган”, “правоохоронна організація”;
–
у правотворчій роботі – як теоретичний матеріал для розробки нового законодавства та вдосконалення діючої нормативно-правової бази, що регламентує функціонування правоохоронних органів та організацій;
–
у практичній діяльності правоохоронних органів та організацій – для вдосконалення процесу реалізації правоохоронної діяльності та налагодження тісної взаємодії між собою;
–
у навчальному процесі – при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників з теорії держави і права України та конституційного права України, судових та правоохоронних органів України; у викладанні таких дисциплін, як “Теорія держави і права”, “Конституційне право України”, “Судові та правоохоронні органи України”; у науково-дослідницькій роботі студентів.
Апробація результатів дисертації. Головні положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювались на кафедрі теорії держави і права та конституційного права Національної академії внутрішніх справ України.
Теоретичні аспекти роботи використовувались автором у процесі викладання навчального курсу з теорії держави і права, зокрема при проведенні семінарських занять з тем: “Функції держави”, “Механізм держави”, “Правоохоронна система”.
Окремі положення дисертаційного дослідження були апробовані на науково-теоретичній та науково-практичних конференціях, а саме:
–
науково-практичній конференції “Органи внутрішніх справ на початку третього тисячоліття: проблеми протидії злочинності” (м. Дніпропетровськ, 27 – 28 квітня 2000 року, доповідь опублікована);
–
науково-практичній конференції “Недержавна система безпеки підприємництва як суб'єкт національної безпеки України” (м. Київ, 16 – 17 травня 2001 року, доповідь опублікована);
–
міжвузівській курсантській (студентській) науково-практичній конференції “Проблеми взаємопорозуміння ОВС з населенням” (м. Донецьк, 26 жовтня 2001 року);
–
науковій конференції професорсько-викладацького складу Київського інституту внутрішніх справ за підсумками наукових досліджень у 2000 році на тему: “Україна незалежна: актуальні проблеми розвитку” (м. Київ, 5 квітня 2001 року);
–
ІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська національна ідея – проблеми відповідальності” (м. Львів, 16 – 17 травня 2002 року, доповідь опублікована).
Публікації. Основні положення змісту дисертаційного дослідження відображено в чотирьох публікаціях автора у фахових виданнях.
Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що мають вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (255 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 203 сторінки, з яких 181 – основний текст.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами, формулюється мета та основні завдання, об'єкт і предмет дисертаційного дослідження, наукова новизна, методи дослідження, практичне значення одержаних результатів, відомості про апробацію, публікації основних результатів дисертаційної роботи, її структура та обсяг.
Розділ 1. “Загальна характеристика механізму держави України” складається з чотирьох підрозділів.
У першому підрозділі “Сучасне поняття механізму держави” розглянуто генезис, сучасні погляди вітчизняних і зарубіжних науковців щодо розуміння сутності та змісту поняття “механізм держави”. Встановлено, що термін “механізм держави” використовується переважно у вітчизняній юридичній науці. Дослідники зарубіжних країн віддають перевагу таким поняттям, як “державна влада”, “інститут держави”, “форма держави”, “форми правління”. Російські науковці переважно ототожнюють категорії “механізм держави” та “апарат держави”, визнають їх ідентичними за обсягом та змістом, вважаючи, що термін “механізм” лише підкреслює цілісність апарату, його спрямованість на результативну діяльність. У вітчизняній науковій думці під категорією “механізм держави” розуміють: державний апарат (систему державних органів), державні установи і державні підприємства (теорія професора В.В. Копєйчикова).
На основі системного підходу (сучасного загальнонаукового методу дослідження складних об'єктів (систем)) дисертантом доведено, що “механізм держави” та “апарат держави” є самостійними державними організаціями. Поділ їх на окремі юридичні явища, тлумачення механізму держави як системи державних організацій (державних органів, установ і підприємств), за допомогою яких здійснюється не лише державна влада та управління суспільними справами, а й забезпечується життєдіяльність усього суспільства завдяки практичній діяльності підприємств та установ, переносить акцент з політичного характеру діяльності держави на її соціальну спрямованість.
Проте, на сучасному етапі розвитку суспільства термін “механізм держави” потребує свого переосмислення та вдосконалення, оскільки:
·
він набув теоретичного обгрунтування та практичного поширення за радянських часів, коли саме державні організації були уособленням держави, її матеріальною основою, за допомогою якої остання функціонувала та існувала. Сьогодні процес державотворення відбувається в умовах певного роздержавлення всіх сфер життєдіяльності суспільства. Існування в Україні різних форм власності, побудова та розвиток суспільних відносин на принципах ринкової економіки свідчать, що державні організації звужують сферу економічного впливу на користь інститутів громадянського суспільства, зокрема підприємств і установ недержавних форм власності, внаслідок чого частка державних організацій поступово зменшується на користь недержавних;
·
необхідно подолати розмаїття термінів та поглядів на поняття “механізм держави” для більш точного (відповідного) відображення сутності його сучасного розуміння;
·
відповідно системному підходу, матеріальну основу держави, спрямовану на реалізацію завдань і функцій держави, утворюють не тільки державні органи, установи та підприємства, а й різні види державної діяльності.
Отже, зміна характеру суспільних відносин, розмаїття поглядів на характеристику поняття “механізм держави”, а також системний підхід до розуміння його суті та змісту є підставою для висновку, що категорію “механізм держави” слід розуміти у широкому та вузькому значенні. У широкому розумінні механізм держави – це система державних організацій, які шляхом здійснення певного виду державної діяльності створюють і підтримують в “працездатному” стані відповідні умови для забезпечення матеріальних, соціальних, духовних потреб громадянського суспільства; у вузькому значенні – це виключно система державних організацій, а саме, державних органів, державних установ та державних підприємств, які реалізують завдання та функції держави (теорія професора В.В. Копєйчикова).
У другому підрозділі “Структурні елементи механізму держави” розкривається зміст поняття “механізм держави”. Зокрема, здобувач аналізує поняття “орган держави” і приходить до висновку, що державні органи, незалежно від тлумачення і розуміння, заповнюють собою весь зміст і формують структуру державного апарату, який за характером організації та функціонування містить у собі підсистеми видових органів держави. Наголошується, що їх нормальне функціонування передбачає: дію системи стримувань і противаг з метою усунення можливості кожної з гілок влади узурпувати владні повноваження інших; існування механізму тісної взаємодії всіх владних структур між собою для вирішення проблем державного будівництва; визнання первинності законодавчої влади, яка від імені народу приймає закони, створює судові, а також спеціальні органи виконавчої влади.
Вищезазначене дозволило дисертантові дійти висновку, що апарат держави – це не механічне з'єднання окремих органів цього апарату, а їх чітко організована, строго впорядкована цілісна система.
На основі чинного законодавства розкрито структуру органів законодавчої, виконавчої та судової влади, дано характеристику окремих функцій кожного з них: законодавчої влади (представницька, законодавча, контрольна, установча); виконавчої влади (забезпечення прав і свобод людини і громадянина, регулятивно-управлінська, правозастосовча); завдання судової влади: захист прав і свобод людини, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави в цілому; визначення суб'єктів правовідносин, винних у скоєнні злочинів і визначення покарання або інших заходів, що мають бути застосовані до порушників; розв’язання правових суперечностей.
Аналізуючи діюче законодавство України і різноманітні погляди науковців щодо сучасного місця Президента України та прокуратури України в системі розподілу влади, дисертант дійшов висновку, що вони не належать ні до однієї з гілок влади, а є елементами системи стримувань і противаг між ними.
Відповідно до чинного законодавства характеризуються й інші складові механізму держави, а саме: державні установи та державні підприємства.
Наголошується, що на підставі системного підходу кожна державна організація у певній формі реалізує завдання та функції держави шляхом специфічного виду державної діяльності. Основними видами державної діяльності визначено: законодавчу діяльність, виконавчу (управлінську) діяльність, судову діяльність, контрольна-наглядову діяльність, виробничу діяльність, а також невиробничу діяльність.
У третьому підрозділі “Системоутворюючі основи правоохоронних органів” доведено, що правоохоронна система – це державно-правовий механізм реалізації правоохоронної функції.
Визначено, що правоохоронну систему складають шість елементів: мета правоохорони, суб'єкти правоохорони, об'єкти правоохорони, охоронні правові норми, правоохоронна діяльність та правоохоронні відносини.
Досліджено в історичній ретроспективі генезис мети та об'єктів правоохоронної системи, нормативно-правову основу функціонування, зміст правоохоронної діяльності та коло суб'єктів її реалізації. Акцентується увага на тому, що в минулому правоохоронна система орієнтувалася на боротьбу зі злочинністю як явищем. Але боротьба повинна була йти не тільки зі злочинністю, негативними явищами взагалі, а і з конкретними правопорушеннями. Боротьба – це не мета, а один з методів правоохоронної діяльності. Метою правоохоронної системи відповідно до чинного законодавства повинна стати охорона прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина.
Встановлено, що комплексним міжгалузевим об'єктом правоохоронної системи та одним з провідних і актуальних завдань правової реформи суспільства і держави є забезпечення соціальної захищеності людини і громадянина, охорона прав, свобод і законних інтересів особи.
Суб'єктами правоохоронної системи визнаються держава в цілому, державні, в тому числі правоохоронні, органи, державні установи, господарюючі суб'єкти, фізичні особи. Давши їх правову характеристику, доведено, що домінуючим суб'єктом правоохорони є держава та її головний представник – правоохоронні органи.
Взявши за основу функції державних органів у сфері правоохорони (за класифікацією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка), автор пропонує до державних правоохоронних органів віднести лише ті, які поряд з другорядними (допоміжними) виконують одну або кілька головних правоохоронних функцій, які є визначальними в їх діяльності (профілактичну, захисну, ресоціалізаційну, оперативно-розшукову, розслідування злочинів, судового розгляду справ, розгляду справ про адміністративні правопорушення, розгляду справ про фінансові та адміністративно-господарські правопорушення, виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів). На основі вищезазначеного, правоохоронними органами України у широкому розумінні визнаються суд, прокуратура і правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю, у вузькому – тільки правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю (органи міліції, податкової міліції, Служби безпеки України, Управління державної охорони, Державної прикордонної служби, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, державної митної служби, Державного департаменту України з питань виконання покарань).
Для з'ясування місця правоохоронних органів серед інших правоохоронних організацій, недопущення змішування компетенцій між ними, визначено характерні специфічні ознаки всіх зазначених правоохоронних органів, які відрізняють їх від інших державних органів та недержавних правоохоронних структур. Сформульовано та охарактеризовано ознаки, що притаманні виключно правоохоронним органам у вузькому розумінні – правоохоронним органам по боротьбі зі злочинністю.
Недержавні правоохоронні структури: організації по наданню юридичних послуг (адвокатура, приватний нотаріат); приватні детективні та охоронні організації; внутрішні служби безпеки, структури, які пропонують програмно-технічні комплекси захисту інформаційних систем, фірми по забезпеченню інформаційної, комерційної, протипожежної, екологічної безпеки визначаються самостійними організаціями, які не є суб'єктами механізму держави України, а виконують функції правоохорони у межах, визначених законодавством України, переважно у сфері недержавного (приватного) інтересу.
На основі досвіду зарубіжних країн, беручи за критерій забезпечення правопорядку у певній сфері суспільних відносин, а також класифікацію злочинів у Кримінальному кодексі України, класифікацію адміністративних правопорушень в Кодексі України про адміністративні правопорушення та в інших законах України, характер і цінності об'єкта посягання, пропонується створити систему правоохоронних органів України, до якої входили б: суд, прокуратура, правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю (поліція): кримінальна поліція, поліція громадського порядку і громадської безпеки, дорожня поліція, деякі інші поліцейські органи – при відомстві внутрішніх справ, підрозділи муніципальної поліції, транспортна поліція (аналог міліції на транспорті), прикордонна поліція (аналог оперативно-розшукових підрозділів Державної прикордонної служби), митна поліція (аналог органів митної варти), військова поліція (аналог Військової служби правопорядку у Збройних Силах), пенітенціарна поліція і поліція державної виконавчої служби, податкова поліція (аналог податкової міліції) і поліція по боротьбі з легалізацією коштів, здобутих злочинним шляхом, природоохоронна поліція (лісова, водна, земельна, морська тощо – аналог відповідних підрозділів охорони навколишнього середовища та деяких інших державних органів), поліція державної безпеки (аналог відповідних органів Служби безпеки і Управління державної охорони).
Визначено, що правоохоронна діяльність реалізується суб'єктами правоохоронної системи у межах охоронних правовідносин на підставі принципів правоохоронної системи, а саме: законності; все, що не дозволено, те заборонено; невідворотності покарання; узгодження приватних та публічних інтересів; демократизму; системності; багатоваріантності вирішення проблем правової охорони суспільних відносин; поваги людської гідності, прав, свобод і законних інтересів особи.
Нормативно-правову основу функціонування правоохоронної системи утворює публічне та приватне право, яке визначає цілі, засоби і методи діяльності правоохоронних органів, і на підставі якої суб'єкти правоохорони вступають у правоохоронні відносини, здійснюють правоохоронну діяльність, направлену на досягнення мети правоохоронної системи. Специфіка правоохоронних відносин полягає в тому, що вони направлені на охорону всіх видів суспільних відносин та на відновлення або захист порушеного права.
У четвертому підрозділі зроблені висновки щодо поняття та організаційної побудови механізму держави України.
Розділ 2. “Соціальна спрямованість діяльності правоохоронних органів України” складається з чотирьох підрозділів.
У першому підрозділі “Правоохоронні органи як суб'єкти реалізації правоохоронної функції держави” розглядаються питання діяльності правоохоронних органів у напрямку соціалізації, бо найвищою цінністю сучасного, цивілізаційного процесу є людина, її права та свободи. Обгрунтовується, що професійна правоохоронна діяльність в умовах побудови правової соціальної держави має першочергове значення, оскільки направлена на локалізацію соціально небажаних суспільних відносин, повинна протидіяти виникненню небажаних у суспільстві відносин, зменшувати насиченість конфліктних проявів, що повністю співпадає зі стратегічними пріоритетами в Посланні Президента України до Верховної Ради України.
Відмічається, що питання про зміст соціальної сутності правоохоронних органів у тій чи іншій постановці розглядається практично в кожному законодавчому акті чи науковому дослідженні, які присвячені їх діяльності, оскільки цілі, завдання, функції, структура правоохоронних органів соціально обумовлені, регламентуються і закріплюються в нормативно-правових актах. Тому кожен раз, розглядаючи ті чи інші аспекти функціонування правоохоронних органів, законодавець чи дослідник, безпосередньо чи опосередковано, вживаючи або не вживаючи поняття “соціальна сутність”, відштовхується саме від цього поняття, бере його за основу при формуванні своїх висновків. Крім того, в останні роки еволюція української державності, процес соціалізації всіх сфер життєдіяльності суспільства закономірно супроводжується еволюцією (реформуванням) соціально-правової орієнтації органів внутрішніх справ і механізму реалізації їх компетенції. Суть перетворень можна вмістити в таку парадигму: “міліція і народ – надійні партнери”. Для підтвердження цієї думки в роботі аналізується соціальний напрям діяльності основних правоохоронних органів (прокуратури, Служби безпеки України, податкової міліції, Державного департаменту України з питань виконання покарань) на основі нормативно-правових актів, які регламентують їх правовий статус. Робиться висновок, що примусовий характер діяльності правоохоронних органів не може і не повинен затуляти їх соціальне призначення, оскільки вони виконують значний обсяг функцій пов'язаних з обслуговуванням населення.
У другому підрозділі “Соціальне спрямування діяльності органів внутрішніх справ” на прикладі органів внутрішніх справ, як одних з найбільших правоохоронних органів відносно організаційної та функціональної побудови, всебічно характеризується соціальна сутність правоохоронних органів та проблеми щодо її реалізації. Зазначається, що до останнього часу органи правопорядку розглядаються переважно як інститут силового впливу на соціальні групи з девіантною поведінкою, залишаються структурами, що борються, насамперед, зі злочинністю та розглядають цю боротьбу як головний орієнтир. Така точка зору звужує насправді більш широкий соціальний та культурний аспекти діяльності органів правопорядку, дистанціює їх від потреб соціуму. Більше того, це бачення призводить до гіпертрофії силового начала в діяльності відповідних структур, сприяє їх певному відчуженню від суспільства.
Для вирішення поставленої проблеми проаналізовано мету реформування системи органів внутрішніх справ. На підставі аналізу світового досвіду зазначено, що розвиток і вдосконалення системи органів внутрішніх справ мають:
–
відображати гуманістично орієнтовані, засновані на міжнародному праві потреби українського суспільства;
–
бути орієнтованими на якісне, високопрофесійне та високоморальне обслуговування усього населення як своїх клієнтів, незалежно від того, чому конкретний громадянин став “клієнтом системи”;
–
визначати форми і методи повсякденної роботи, соціальну етику і професійну мораль, кадрову політику, тобто відбір тільки людей певного типу, готових – після одержання відповідної освіти – до реалізації сформульованої місії.
Визначено, що переорієнтація на соціальну складову в діяльності органів внутрішніх справ має базуватися на тому, що основним їх завданням повинно стати забезпечення умов для нормального, стабільного життя суспільства, повернення довіри населення до міліції. Завдання органів внутрішніх справ це не лише розшук та затримання злочинців, а й, насамперед, підтримання всієї системи забезпечення громадської безпеки на відповідному рівні. Примусовий характер діяльності органів внутрішніх справ не може і не повинен витісняти їх соціального призначення.
У третьому підрозділі “Взаємодія правоохоронних органів з недержавними правоохоронними організаціями” шляхом узагальнення досвіду вітчизняної теорії та практики, найбільш розвинутих країн світу (Австрії, Данії, Німеччини, Португалії, США, Фінляндії, Франції, Швеції), на прикладі недержавної служби охорони розкриваються основні форми, напрями та методи організації взаємодії державних правоохоронних органів з приватними охоронними організаціями. На підставі аналізу чинного законодавства та юридичної практики автор дійшов висновку, що в Україні існує різноступенева система забезпечення правопорядку: державна система, представлена правоохоронними органами і спецслужбами; недержавна система – внутрішні служби безпеки, організації з надання юридичних послуг (адвокатура, приватний нотаріат), структури, які пропонують програмно-технічні комплекси захисту інформаційних систем, фірми по забезпеченню інформаційної, комерційної, протипожежної, екологічної безпеки. Особливості формування ринкових відносин в Україні сприяли виникненню ще й третього рівня забезпечення безпеки підприємництва – позазаконного – кримінального. Кримінальні структури охоронного бізнесу з'явилися на ринку раніше, ніж законні структури, що викликало з боку державних органів негативне відношення до недержавних охоронних служб і, як наслідок, відсутність чітко визначеного їх правового статусу. Разом з тим, необхідно усвідомити, що в умовах різноманітних форм власності, ринкових відносин, зростання суб'єктів таких відносин як в країні, так і в галузі міжнародних економічних зв'язків, ускладнення всіх сфер торгово-економічних і науково-технічних зв'язків, існування не тільки державної, а й комерційної таємниці, держава повинна бути зацікавлена у створенні недержавної системи безпеки, яка б доповнила державну систему і розширила можливості держави у контролі над злочинністю (економічними злочинами, промисловим та економічним шпигунством тощо). Крім того, підтримання недержавних охоронних служб сприятиме реалізації соціального захисту і соціальної адаптації ветеранів правоохоронних органів.
Для подолання криміналізації недержавних охоронних структур держава повинна всіляко сприяти їх об'єднанню в асоціації, клуби, ради для боротьби за чистоту лав тощо, та розглядати новоутворені громадські об'єднання, як партнерів у контролі над злочинністю, надавати їм можливий доступ до інформаційних систем Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України.
З метою налагодження тісної взаємодії держави з приватними охоронними структурами пропонується об'єднати зусилля Української федерації недержавних служб безпеки з правоохоронними органами, що сприяло б усуненню багатьох суперечностей в їх охоронній діяльності, підвищило б спільну відповідальність за стан справ у галузі правопорядку, зацікавило б обидві сторони у створенні недержавних структур, вільних, захищених від проникнення в їх ряди кримінальних елементів.
Рекомендовано створити постійно діючу Координаційну раду, метою діяльності якої повинно стати: підвищення результативності роботи з попередження і припинення злочинів та порушення громадського порядку, а також підвищення ефективності контролю за недержавною системою безпеки фізичних та юридичних осіб, розвитку ринку охоронних послуг на основі створення системи взаємодії і координації діяльності підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, а також недержавних служб безпеки.
Механізм взаємодії державних органів безпеки і правопорядку з приватними охоронними структурами повинен визначатися перш за все ступенем участі об’єктів, які вони охороняють, у вирішенні найважливіших проблем, що стоять перед економікою України. У широкому розумінні, основними формами взаємодії державних та недержавних правоохоронних організацій є: взаємний обмін інформацією, спільне планування заходів, взаємне використання сил та засобів в інтересах вирішення спільних для суб'єктів цього процесу завдань.
Розглядається й альтернативна форма взаємодії державної та недержавної систем у сфері охорони, через створення в місті Києві, при Київському міському голові постійно діючої Комісії з питань правоохоронної діяльності, куди б входили представники всіх державних правоохоронних органів та недержавних охоронних структур.
Визначено основні завдання недержавних інтеграційних організацій у сфері охорони.
У четвертому підрозділі зроблені висновки щодо соціальної спрямованості діяльності правоохоронних органів України.
У висновках дисертації наведено основні результати дослідження:
1.
На сучасному етапі державотворення поняття “механізм держави”, як система державних органів, державних підприємств та державних установ, потребує свого переосмислення та нового підходу до розуміння змісту, оскільки:
·
реформування всіх видів суспільних відносин викликало роздержавлення багатьох сфер життєдіяльності суспільства; частина державних організацій втрачає сфери свого впливу на користь інститутів недержавної форми власності;
·
у науковій державно-правовій думці не існує єдиного розуміння поняття “механізм держави”, а це призводить до різного тлумачення його змісту та потребує свого уточнення;
·
універсальним способом дослідження складних соціальних систем нині, на думку дисертанта, є системний підхід, за яким поняття “механізм держави” можна трактувати в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні механізм української держави – це система державних організацій, які шляхом здійснення певного виду державної діяльності створюють і підтримують в “працездатному” стані відповідні умови для забезпечення матеріальних, соціальних, духовних потреб громадянського суспільства. У вузькому розумінні досліджуване поняття – це виключно система державних органів, державних установ та державних підприємств, які реалізують завдання та функції держави (теорія професора В.В. Копєйчикова).
2.
Правоохоронна система – це сукупність державно-правових засобів, методів і гарантій, які забезпечують захищеність людини від протиправних порушень, яка складається з шести елементів, що утворюють державно-правовий механізм реалізації правоохоронної функції: цілей, об'єктів правоохорони, охоронних правових норм (нормативної підсистеми), правоохоронної діяльністі та відносин, суб'єктів правоохорони.
3.
Основним суб'єктом правоохоронної діяльності є правоохоронні органи. До правоохоронних належать органи, які поряд з другорядними (допоміжними) виконують одну або кілька головних правоохоронних функцій, які є визначальними в їх діяльності (профілактичну, захисну, ресоціалізаційну, оперативно-розшукову, розслідування злочинів, судового розгляду справ, розгляду справ про адміністративні правопорушення, розгляду справ про фінансові та адміністративно-господарські правопорушення, виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів).
4.
До правоохоронних органів у широкому розумінні належать – суд, прокуратура і правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю, у вузькому – тільки правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю (органи міліції, податкової міліції, Служби безпеки України, Управління державної охорони, Державної прикордонної служби, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, державної митної служби, Державного департаменту України з питань виконання покарань).
5.
На основі таких критеріїв, як: забезпечення правопорядку у певній сфері суспільних відносин; класифікація злочинів у Кримінальному кодексі України; класифікація адміністративних правопорушень у Кодексі України про адміністративні правопорушення та в інших законах України; характер і цінність об'єкта посягання, майбутню систему правоохоронних органів України мають складати такі органи: суд, прокуратура, правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю (поліція): кримінальна поліція, поліція громадського порядку і громадської безпеки, дорожня поліція, деякі інші поліцейські органи – при відомстві внутрішніх справ, підрозділи муніципальної поліції, транспортна поліція (аналог міліції на транспорті), прикордонна поліція (аналог оперативно-розшукових підрозділів Державної прикордонної служби), митна поліція (аналог органів митної варти), військова поліція (аналог Військової служби правопорядку у Збройних Силах), пенітенціарна поліція і поліція державної виконавчої служби, податкова поліція (аналог податкової міліції) і поліція по боротьбі з легалізацією коштів, здобутих злочинним шляхом, природоохоронна поліція (лісова, водна, земельна, морська тощо – аналог відповідних підрозділів охорони навколишнього середовища та деяких інших державних органів), поліція державної безпеки (аналог відповідних органів Служби безпеки і Управління державної охорони).
6.
Однією з головних характеристик правоохоронних органів є соціальна обумовленість їх існування та діяльності, оскільки цілі, завдання, функції, структура правоохоронних органів соціально обумовлені, регламентуються і закріплюються в нормативно-правових актах. Діяльність найбільшого структурного та функціонального органу правоохорони – органів внутрішніх справ – є правовою за формою і соціальною за своєю суттю, бо вони органічно вплетені в життя соціуму, визначаються ним і діють в ньому. Тому будь-яка реорганізація системи органів внутрішніх справ, вибір тих чи інших організаційних форм їх устрою, методів роботи, засобів реалізації компетенції повинні бути соціально орієнтовані.
7.
Розвиток та вдосконалення системи органів внутрішніх справ повинні представляти собою постійний процес, відповідний загальному процесу розвитку Української державності, перетворення України в зріле громадянське суспільство, базуватися на фундаменті узагальненого та конструктивно-критичного осмисленого досвіду (як позитивного, так і негативного), функціонування системи МВС України.
Головним стрижнем і цільовим завданням реформування та подальшого розвитку системи органів внутрішніх справ України є перетворення їх в таку структуру виконавчої влади, яка, по-перше, з точки зору соціально-правової орієнтації і механізму реалізації компетенції, відповідала б соціалізованому типу органів внутрішніх справ; по-друге, з точки зору соціальної організації та внутрішньоорганізаційного механізму функціонування, відповідала б такому типу органів внутрішніх справ, де основним механізмом реалізації внутрішньоорганізаційних правових та управлінських відносин є принцип координації.
8.
Системний підхід до розгляду процесу взаємодії правоохоронних органів з недержавними правоохоронними структурами дозволив дійти висновку, що вони разом з органами державної влади повинні бути рівними суб’єктами забезпечення правопорядку в Україні (при провідній і координуючій ролі державних структур). Найбільш раціональною формою співпраці державних і недержавних структур забезпечення безпеки і правопорядку слід розглядати договори. Державне регулювання приватно-охоронної діяльності повинно базуватися не на методі заборони, а на створенні умов для активного використання її з метою забезпечення безпеки особи, суспільства, механізму держави.
9.
Механізм взаємодії державних органів правопорядку з приватними охоронними структурами повинен визначатися насамперед ступенем участі об’єктів, які вони охороняють, у вирішенні найбільш важливих проблем, що стоять перед економікою України. У широкому розумінні, основними формами взаємодії державних та недержавних правоохоронних організацій є: взаємний обмін інформацією, спільне планування заходів, взаємне використання сил та засобів в інтересах вирішення загальних для суб'єктів цього процесу завдань.
10.
Основними напрямами взаємодії
