КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПОДКОВЕНКО ТЕТЯНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК: 340.134 (477) “1917/1920”

СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В 1917-1920 РОКАХ (УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА, ГЕТЬМАНАТ П. СКОРОПАДСЬКОГО, ДИРЕКТОРІЯ УНР)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: юрист, кандидат історичних наук, доцент

Самохвалов Віктор Панасович,

Київський національний

університет імені Тараса Шевченка

доцент кафедри теорії та історії

держави і права юридичного факультету

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

Бисага Юрій Михайлович,

Ужгородський національний університет,

завідувач кафедри конституційного права

та порівняльного правознавства

кандидат юридичних наук, доцент

Бурлай Євген Володимирович

Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри порівняльного правознавства

та європейського права

Провідна установа – Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, кафедра історії держави і права України і зарубіжних країні (м. Харків)

Захист відбудеться “18“ червня 2004 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 26.001.04 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64, зал засідань вченої ради.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, , к. 12.

Автореферат розісланий: “12” травня 2004 року

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої ради Н.Г.Шукліна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З прийняттям 28 червня 1996 р. Верховною Радою Конституції України розпочався новий етап розвитку та вдосконалення законодавства, пов’язаний з вирішенням основних практичних проблем правотворення України. На найвищому законодавчому рівні Україну проголошено суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, де людина, її права та свободи визнаються найвищою цінністю. Усе це вимагає створення якісно нової національної правової системи. Стрижнем, своєрідною опорою, фундаментом цієї системи повинно бути законодавство України як основний та дієвий регулятор суспільних відносин. Створення такої ефективної системи законодавства, де в основу покладено гуманізовані основні принципи права, вимагає доволі напруженої праці, теоретичних знань і практичного досвіду. Саме тому в сучасних умовах побудови правової держави та формування громадянського суспільства в Україні врахування світового й історичного досвіду державотворення є особливо необхідним.

Перед українською юридичною наукою, зокрема історією держави та права, постало широке коло проблем, що потребують ґрунтовної наукової розробки і вирішення, особливо з огляду на те, що багато історичних процесів, подій та фактів, їхня оцінка взагалі є на сьогодні малодослідженими. Виникає необхідність об’єктивної багатопланової розвідки різних аспектів генезису вітчизняної історії держави і права. Особливо це є важливим, на нашу думку, для правотворчого процесу відродженої України. Досвід українського правотворення дає можливість критично та кваліфіковано підійти до сучасної правової реформи й ефективніше використати надбання наших попередників. З цієї позиції найсуттєвішим для вивчення, аналізу та практичного застосування набутих уроків державо - та правотворчого процесу слугує доба Української Центральної Ради, Української Держави П. Скоропадського та Директорії УНР – період відродження української державності та творення національного права.

Таким чином, в умовах формування якісно нової системи законодавства України надзвичайно велику роль відіграє аналіз і вдосконалення процесів його застосування. Цього не можна досягти без науково обґрунтованих рекомендацій, розроблених на підставі досвіду та аналізу історичних етапів становлення і розвитку системи українського законодавства, правозастосовчої практики, специфіки правової системи України, її правових традицій з урахуванням кращих досягнень вітчизняної юриспруденції. З огляду на це, питання щодо становлення і розвитку законодавства України періоду відродження української державності на початку ХХ ст. було і залишається одним з найменш розроблених в історико-правовій науці.

Донедавна цей період був недостатньо вивченим і висвітлювався доволі односторонньо, поверхово. Такий стан розробки історико-правової науки спричинили соціально-політичні, державно-правові, наукові чинники розвитку та функціонування України. В основному дослідження проводились у напрямку розкриття особливостей та специфіки підготовки і здійснення пролетарської революції й у тій чи іншій мірі перебували під впливом політичних та ідеологічних стереотипів. Більшість документів і матеріалів, що стосувалися цих подій, перебувала на зберіганні у спецфондах архівів, що зумовлювало їх недоступність для всебічного наукового опрацювання. Оцінка як самого періоду відродження Української держави, так і в цілому законодавчої бази новітньої держави є надзвичайно складною і суперечливою, адже початок ХХ ст. був одним з етапів важких випробувань для українського народу за останній час його тисячолітньої історії. Саме тому відродження Української держави в таких надзвичайних умовах і спроби її законодавчого оформлення заслуговують надзвичайної уваги.

Як відомо, законотворчість – це складний і тривалий процес, а особливо у період становлення молодої держави, що опинилася перед потребою врегулювання законодавчим шляхом основних питань суспільного життя. Вирішення проблем, що гостро постали перед сучасною Українською державою, передбачає всебічний аналіз, об’єктивну оцінку, врахування і використання кращих правових досягнень. Близькість за характером та суттю процесів 1917 р., пов’язаних із творенням Української держави, з подіями теперішнього часу не тільки піднімають значущість порівняльного аналізу, а й стають запорукою успішного державотворення у сучасних умовах.

За роки незалежності України науковці досить активно взялися за дослідження широкого кола проблем розвитку та функціонування Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР, як різновидів національної Української держави. Однак, незважаючи на те, що історико-правова наука зробила значний крок у розвідці, висвітленні цього етапу державотворення, все ж поза увагою залишаються різні важливі аспекти проблеми практики законотворення. Поки що не існує комплексного ґрунтовного наукового дослідження системи законодавства зазначеного періоду, де б оптимально поєднувалися процеси розвитку, втілення ідеї розбудови Української держави та її правового закріплення.

Ось чому детальна оцінка законодавчої бази у період 1917–1920 рр., спрямованої на правове забезпечення процесів формування національно-демократичної державності, виступає як актуальний напрямок історико-юридичних досліджень і створює можливість ширше розкрити державно-правові процеси, котрі були властиві для цього винятково важливого періоду вітчизняної історії.

Значущість теми дисертації значно підвищується необхідністю створення теоретичної бази, систематизації знань у сфері правового регулювання суспільних відносин у період відродження національної державності на початку ХХ ст. та ефективного практичного застосування висновків, набутих у процесі дослідження.

Фактично вищевикладені аргументи й стали вихідними при виборі теми дослідження, визначенні мети, структури та хронологічних меж.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснюється у рамках планових наукових досліджень юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема пріоритетної теми № 2 кафедри теорії та історії держави і права “Джерела права України: історія і сучасність, кафедри теорії держави і права Юридичного інституту ТАНГ і є складовою держбюджетної теми “Становлення та розвиток держави і права України у першій чверті ХХ ст.”(державний реєстраційний номер №0103U008046), і спрямоване на розширення вивчення спектру питань з курсів, передбачених навчальними планами. Зв’язок дисертаційного дослідження з держбюджетною темою полягає у тому, що воно є її структурною частиною, яка розкриває процеси становлення і функціонування законодавства у досліджуваний період.

Мета дослідження полягає в виявленні закономірностей та особливостей становлення і розвитку законодавства України періоду відродження української державності на початку ХХ ст. й пов’язується з необхідністю вирішення комплексу теоретичних і практичних проблем подальшого розвитку національного законодавства на основі порівняння виявлених аналогічних практичних проблем минулого із сьогоденням.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

на основі всебічного аналізу, в першу чергу архівних документів та матеріалів, виявити закономірності становлення і розвитку законодавства України в 1917–1920 рр.;

встановити етапи функціонування системи законодавства досліджуваного періоду і науково обґрунтувати їх хронологічні межі;

здійснити правову оцінку законодавства досліджуваного періоду та практики його застосування;

визначити ефективність реалізації, в першу чергу застосування приписів нормативно-правових актів;

вивчити позитивні здобутки українських законодавців у різних галузях права та виявити причини занепаду правової системи України у 1917–1920 рр., як і в цілому власної державності;

узагальнити правовий досвід державного будівництва в УНР періоду Української Центральної Ради, Українській Державі П. Скоропадського та УНР періоду Директорії.

Об'єктом дослідження є конституційне та галузеве законодавство, що було прийнято урядами Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР.

Предметом дослідження є закономірності становлення, розвитку та функціонування системи законодавства в Українській Народній Республіці за Української Центральної Ради, в Українській Державі періоду Гетьманату П. Скоропадського та Українській Народній Республіці за часів Директорії та проблеми його застосування, зумовлені конкретно-історичними обставинами.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складає система історичних, філософських, загальнонаукових і спеціально-юридичних методів. Зокрема використання діалектичного методу дало можливість дослідити складні взаємопов'язані процеси, котрі були характерними і визначальними для державотворення періоду національного відродження у 1917–1920 рр.

При підготовці дисертаційної роботи використовувалися загальнонаукові методи дослідження, передусім історичний та логічний, які виступають у своїй діалектичній єдності і протилежності, адже будь-яка реальність має свою історію становлення і розвитку. З такої точки зору і досліджувалася система законодавства як цілісний, структурний механізм, сукупність нормативно-правових приписів, як єдина в країні система законодавчих актів, що діють у взаємозв’язку і на основі єдиних принципів, є загальним та основним регулятором суспільних відносин.

Розробка теми здійснювалася з використанням системного підходу. Законотворчий процес в Україні у зазначений період розглядався як невід'ємна частина загальних, складних, взаємообумовлених і суперечливих соціальних та політико-правових процесів. Використання історико-правових та історико-порівняльних методів дало можливість виявити причинно-наслідкові зв'язки та закономірності в ході становлення і розвитку законодавства України, а властиві досліджуваному періоду події сприяють кращому висвітленню особливостей, специфічних ознак законотворчої діяльності. Це, у свою чергу, дало можливість упорядкувати сукупність зібраних нормативно-правових актів, згрупувати їх на якісно визначені типи на основі характерних їм спільних суттєвих ознак.

Джерельну базу дослідження становлять перш за все документи і матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (м. Київ), а саме нормативно-правові акти, проекти законів, підготовчі матеріали, протоколи засідань періоду Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР, котрі є базовими для даного дослідження.

Перші історико-правові дослідження періоду національного відродження у 1917–1920 рр. належать безпосереднім учасникам цих революційних подій. Серед них, по-перше, необхідно відзначити наукові праці М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка, С. Дністрянського, Б. Кістяківського, С. Петлюри, П. Скоропадського, П. Христюка, М. Шаповала, А. Яковліва. Праці вказаних авторів містять значний фактичний і документальний матеріал, аналіз тогочасних подій, роздуми над проблемами та шляхами розбудови власної держави. Звичайно, більшість праць має суб’єктивний характер в оцінці подій того часу, однак, незважаючи на це, дослідження тих часів у галузі державного будівництва в Україні заслуговують на увагу з боку науковців і є важливим джерелом для всебічного, об’єктивного розуміння державотворчих процесів 1917–1920 рр.

Суттєвий внесок у висвітленні питань розвитку української державності зроблено сучасними науковцями. Вагомими є дослідження історичних проблем розвитку законодавства України В. Андрейцева, Ю. Вовка, О. Волох, Ж. Дзейко, В. Землянської, О. Копиленка, М. Кравчука, В. Кульчицького, О. Мироненка, П. Музиченка, А. Присяжнюка, Ю. Римаренка, А. Рогожина, В. Рум’янцева, В. Самохвалова, О. Святоцького, О. Тимощука, Б. Тищика, І. Усенка, В. Чеховича, О. Шевченка, Ю. Шемшученка, О. Ярмиша та ін. Ці праці фактично започаткували загальну стратегію історико-юридичних досліджень в умовах незалежності України та проголосили необхідність конструктивного переосмислення історичного досвіду і суперечливого характеру становлення і розвитку демократії, української національної державності, законодавчого процесу в Україні, в тому числі в період 1917-1920 рр.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що за характером і змістом розглянутих питань – це комплексне історико-правове дослідження становлення і розвитку системи законодавства України періоду 1917-1920 рр. Сформульовані у праці положення та висновки розширюють і поглиблюють пізнання основ законодавчої діяльності України на різних етапах її розбудови (Українська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР) як єдиного процесу правотворчості, спрямованого на утвердження незалежної держави. У роботі, з урахуванням сучасного розуміння системи законодавства, здійснено систематизацію нормативно-правових актів за галузями права, що об’єктивно розкриває особливості законодавства України досліджуваного періоду.

Найістотніші результати дослідження, котрі відображають внесок автора у розробку зазначеної проблеми, сформульовано в таких положеннях:

1. Розбудова і правове оформлення національної держави періоду 1917–1920 рр. проходили як закономірне продовження державно-правових традицій та прагнень в Україні, що стали визначальними при виборі генеральних напрямів і практичних зусиль державо - та правотворення.

2. Доведено, що визначальна особливість становлення та розвитку системи національного законодавства на початку ХХ ст. полягала, перш за все, у тому, що вона створювалася фактично при одночасному активному формуванні власної держави, в умовах майже цілковитого невизнання права українського народу на національне самовизначення.

3. Виокремлено особливості та основні закономірності механізму законотворчої діяльності у період історичних етапів становлення та розвитку системи законодавства 1917–1920 рр. (Українська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР) й наглядно висвітлене питання законодавчого закріплення процесу розгляду, прийняття та опублікування нормативно-правових актів.

4. Доведено, що державні, правові та правоохоронні органи Української Центральної Ради, Гетьману П. Скоропадського та Директорії УНР в своїй діяльності деякий час керувались законами колишньої царської Російської імперії та Тимчасового Уряду, які поступово були замінені й доповнені урядами Української Народної Республіки та Української Держави.

5. Встановлено, що в період становлення і розвитку системи законодавства України у 1917–1920 рр. правотворчість насамперед відбувалася у галузях публічного права. Пріоритетного розвитку набуло конституційне законодавство, що пов’язане із закріпленням основ суверенного суспільно-політичного ладу, що в свою чергу свідчить про закономірний шлях, котрим проходять усі народи, яким вдається відновити свою державність.

6. Визначено, що, незважаючи на військовий стан, в усі періоди розвитку Української держави проходила інтенсивна законодавча діяльність, а нормативно-правові акти Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР закріплювали низку положень, що були принципово-новими на той час, зокрема про порядок видання законів, про надання українського громадянства та інше. Паралельно проводилась законотворча робота з тих питань, які потребували термінового правового рішення, особливо, що стосувалося судоустрою. Новацією в низці цих законів виступали основні принципи судочинства, які діяли на рівні із нормативними приписами і стверджували гуманізацію законодавства: відповідальність за судом на основі зібраних доказів, рівність усіх учасників судового процесу, демократизація судочинства, презумпція невинуватості, забезпечення оскарження судових рішень і права на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та інші.

7. Обґрунтовано причини неналежного застосування законодавства у досліджуваний період. Насамперед, це недосконала законодавча техніка, невизначеність шляхів вирішення питання приватної власності, відсутність висококваліфікованих кадрів юристів. Як свідчить дослідження, політичне становище країни значною мірою вплинуло на пріоритети законотворчості. Усі внутрішні та зовнішні протиріччя мали суттєвий вплив на законодавство і, зрозуміло, що розв’язати їх одним ідеальним законом було неможливо. Крім того, більшість нормативно-правових актів прийнятих Українською Центральною Радою урядами Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР не діяли внаслідок політичної та економічної кризи в Україні та важких умов військового часу.

8. Доведено, що історичний досвід правотворення періоду відродження Української держави 1917–1920 рр. має безпосередній зв'язок із сучасними процесами державотворення і становлення права в Україні та може бути використаний при реформуванні правової системи, адже звернення до правового минулого збагачує юридичну науку і практику, сприяє кращому розумінню сучасної правової реформи.

9. Обґрунтовано реальні пропозиції щодо використання історико-правового досвіду при здійсненні правової реформи в Україні. Зокрема, розширення кола суб’єктів законодавчої ініціативи, розробка і прийняття Закону України “Про нормативно-правові акти і законодавчу діяльність” тощо. Проблеми, розглянуті у роботі, можуть сприяти подальшому вдосконаленню чинного законодавства.

Теоретичне значення отриманих результатів у тому, що сформульовані у дисертаційній роботі теоретичні положення про особливості становлення системи законодавства у досліджуваний період здатні сприяти подальшому розвитку науки історії держави і права. Проведений у роботі аналіз нормативно-правових актів дає змогу виявити загальні особливості цих нормативних документів, простежити процес розвитку законодавства, еволюцію ідеї державотворення в Україні у 1917–1920 рр. та з'ясувати можливості використання правових розробок і правотворчого досвіду того часу в сучасному державному будівництві та законотворчості.

Сформульовані у процесі дослідження висновки дають змогу розширити рамки даної проблематики, висвітлити історичні етапи розвитку системи законодавства, виробити нові напрямки наукового пошуку. Подані аргументи, узагальнення, систематизація нормативних актів, їх оцінка дають можливість поглибити знання про особливості становлення законодавства України, диференційовано підійти до аналізу формування державної правової системи.

Практичне значення дисертаційного дослідження у тому, що подані положення, висновки про генезис, характерні риси, історичні етапи формування національного законодавства та його особливості можуть допомогти у виборі оптимальних шляхів й уникнути негативних тенденцій і явищ під час розробки та проведення правової реформи в Україні.

Практичне значення дослідження полягає у введенні до наукового обігу нових, раніше невідомих широкому загалу вчених, архівних документів, нормативно-правових актів зазначеного періоду, приверненні уваги дослідників до необхідності ґрунтовного всебічного вивчення історико-правової спадщини періоду відродження національної державності 1917–1920 рр.

Опрацьовані у науковій роботі матеріали, теоретичні положення можуть бути використані у навчальному процесі, при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників, хрестоматій з “Історії держави і права України”, “Історії політичної і правової думки в Україні”, “Теорії держави і права”, при підготовці навчально-методичної літератури та лекційних і семінарських занять, що стосуються розділів “Держава і право України на початку ХХ ст.”, “Законодавча діяльність українських урядів у 1917–1920 рр.”, “Розвиток політичної і правової думки України у 1917–1920 рр.”, “Система законодавства”.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою, в якій викладено авторський підхід щодо дослідження особливостей становлення системи законодавства України у період 1917–1920 рр. Сформульовані основні положення, що характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів є особистим внеском здобувача у дослідження означеної проблеми.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки, що містяться у роботі, обговорювалися на кафедрі теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на кафедрах теорії держави і права та історії держави і права Юридичного інституту Тернопільської академії народного господарства, були оголошені на наукових конференціях (Щорічна міжвузівська конференція ЮІ ТАНГ 2001 р., 2002 р., 2003 р., 2004 р., Регіональна міжвузівська наукова конференція молодих вчених та аспірантів, Прикарпатський університет ім. В. Стефаника 2003 р., 2004 р., Другі осінні юридичні читання, м. Хмельницький, 2003 р.).

Публікації. За результатами проведених досліджень опубліковано 10 наукових праць, з них 5 – у фахових наукових виданнях України.

Структура та обсяг роботи зумовлені предметом, метою, завданням і логікою дослідження обраної теми. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Загальний обсяг дисертації складає 228 сторінок, в тому числі 181 сторінка основного тексту та 47 сторінок використаних джерел і додатків, де подано нормативно-правові акти.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дисертаційної роботи, її зв’язок з науковими програмами, планами, ступінь наукового розроблення, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, сформульовано наукову новизну теми та положень, винесених на захист, розкрито теоретичне і практичне значення результатів, отриманих у процесі наукової розвідки.

У першому розділі “Загальнотеоретичні засади дослідження та його джерельна база” подано теоретичну основу наукової праці та здійснено загальну характеристику й аналіз стану наукової розробки пропонованої теми, визначено та згруповано джерельну базу дослідження.

Підрозділ 1.1. “Загальнотеоретичні засади дослідження” присвячено загальнотеоретичній характеристиці системи законодавства з врахуванням сучасних підходів до цієї проблематики.

Важливою проблемою сучасного правознавства є з’ясування змісту такого поняття як “система законодавства”. Вивчаючи загальнотеоретичні наукові розробки та напрацювання, авторка відзначила різноманітність підходів до визначення цього поняття. Це свідчить про необхідність подальшої творчої розробки даної проблеми, створення найповнішої характеристики системи законодавства з врахуванням сучасних суспільних перетворень та в контексті здійснення правової реформи, адже вивчення і врахування усіх глибинних процесів, котрі відбуваються в об’єктивному праві загалом і в законодавчій діяльності зокрема, є гарантією створення ефективної, позбавленої протиріч і прогалин системи законодавства, що відповідатиме потребам сьогодення. Їх пізнання є одним з найактуальніших завдань теорії держави і права. Авторка переконана, що поєднання теоретичних знань з національним та світовим досвідом законодавчої діяльності, безперечно, дасть той позитивний результат, котрий приведе до створення ефективної і дієвої системи законодавства.

Авторка зазначає, що подальший розвиток законодавства України як цілісної органічної системи потребує поєднання таких ознак, як узгодженість, гармонійність, визначеність, стабільність і динамізм усіх її елементів. Не викликає сумніву, що законодавство будь-якої цивілізованої держави, в тому числі і України, не може функціонувати, якщо воно не є системою, складові якої тісно взаємопов’язані, узгоджені та взаємовплив яких ретельно регламентується чіткою ієрархічною побудовою. Правовим фундаментом цієї системи є Конституція країни.

Законодавство не діє автоматично. Якщо ж брати за основу таку властивість законодавства, як його стабільність, то чинником, що сприятливо впливає на нього, можна назвати загальне становище в країні, тобто побудова системи законодавства детермінується (визначається) об’єктивними умовами соціально-економічного розвитку суспільства.

Авторка переконана, що за попередній період розвитку української державності і функціонування України в часи її незалежності відбувся суттєвий генезис загальнотеоретичної юридичної науки, що став основою, нормативним критерієм дисертаційного дослідження. Тому, положення розглянуті у першому розділі є тим необхідним науковим інструментарієм за допомогою якого здійснено історико-правове дослідження процесу становлення системи законодавства України у 1917–1920 рр.

У підрозділі 1.2. “Історіографія дослідження та загальна характеристика його джерельної бази” характеризується та аналізується стан наукової розробки пропонованої теми, визначається джерельна база дисертації.

Врахувавши особливості та закономірності розвитку історико-правової науки, авторка пропонує усю джерельну базу поділити на такі групи: по-перше, нормативно–правові акти, збірки документів; по-друге, архівні документи і матеріали; по-третє, монографії, брошури та наукові статі; по – четверте, довідкова література; по – пяте, публікації у періодичних виданнях; по – шосте, дисертації та автореферати. У свою чергу третя група джерел розділена на: 1) монографічні видання, розроблені учасниками подій відродження Української держави; 2) наукові праці, видані радянськими дослідниками; 3) наукові публікації вчених української діаспори; 4) сучасні напрацювання українських науковців.

Варто зазначити, що основу дисертаційного дослідження становлять перш за все нормативно-правові акти, документи і матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, а саме: Ф. . – Державний сенат (1918 р.); Ф. . – Генеральний секретаріат УНР (червень 1917 – 9 січня 1918 р.);Рада Народних Міністрів УНР (1918 р.); Ф. . – Рада Міністрів Української держави; Ф. .– Рада Міністрів УНР Директорії; Ф. . – Міністерство військових справ Української Держави; Ф. . – Військове Міністерство УНР; Ф. . – Генеральне секретарство по справах військових. Військове Міністерство УНР; Ф. . – Головне управління Генерального штабу УНР (1918–1920 рр.); Ф. . – Українська Центральна Рада; Ф. . – Канцелярія Директорії (1919 р.); Ф. 2207. – Міністерство судових справ Української держави (1918 р.); Ф. . – Міністерство юстиції УНР (1919 – 1922 рр.); Ф. . – Генеральний Секретаріат справ судових (1917–1918 рр.); Ф. . – Міністерство шляхів Української Держави.

Усі архівні документи об’єктивно віддзеркалюють державно-правові процеси, що відбулися на той час в Україні, дають можливість провести порівняльний аналіз складних і неоднозначних закономірностей становлення Української держави та її правового закріплення. Зазначені фонди містять чималий перелік законів, законопроектів, декларацій, рішень, постанов, заяв, меморандумів, нот, що дають нам уявлення про законодавство досліджуваного періоду, сприяють відтворенню законодавчого процесу.

Наукова цінність пропонованої теми “Становлення системи законодавства України в 1917–1920 роках (Українська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР)” полягає у тому, що базується на загальних наукових працях, де висвітлюються українське державне будівництво та правотворення, а також на детально опрацьованих джерелах з окремих проблем та аспектів.

За останній час з’являються наукові розробки сучасних українських науковців, присвячені державотворчим процесам 1917–1920 рр. Це дає підстави стверджувати про активне формування якісно нової генерації дослідників, які потенційно визначають подальший хід історико-правових досліджень з цього питання. Варто зазначити, що праці сучасних науковців відрізняються своїми зваженими підходами до поставлених проблем, спробами уникнути надмірної політизації процесу вивчення та аналізу історичних подій. У них наведена чимала кількість невідомих і маловідомих документів. Також ці праці охоплюють широкий спектр проблем, пов’язаних з діяльністю Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР.

Отже, сучасна історіографія містить значну кількість наукових досліджень як аналітичного, загальнотеоретичного характеру, так і таких, що торкаються конкретних історико-правових аспектів державотворення в Україні у добу Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР. Незважаючи на те, що за останні десять років значно активізувався процес дослідження та вивчення української історико-правової спадщини 1917–1920 рр., і досі тривають наукові дискусії навколо питань, що стосуються державно-правового розвитку Української держави. На думку авторки, на сьогодні досить актуально постала необхідність проведення подібних досліджень, що стосуються різних аспектів державно-правового буття Української держави на певних історичних етапах її розвитку.

Другий розділ “Законодавча діяльність Української Центральної Ради” становлять два підрозділи, де свою оцінку знайшли законодавчі акти УНР, їх проекти та загальна законодавча діяльність УЦР.

Підрозділ 2.1. “Законодавче закріплення суверенітету УНР” висвітлює складний і тривалий процес відродження Української держави на початку ХХ ст. Це час утворення Української Центральної Ради, ствердження суверенітету й незалежності Української Народної Республіки, чотирьох Універсалів – визначних актів державотворення. Як свідчить дослідження, на початку 1917 р. виникла нагальна потреба у створенні такої консолідуючої сили, яка була б здатна об’єднати та організувати українські народні маси у боротьбі за утвердження незалежної держави. Лідером розгортання національно-визвольного руху в Україні стала Українська Центральна Рада. На початковому етапі її діяльності провідною була ідея широкої національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній Республіці, на що і були спрямовані перші правові акти.

Слід зазначити, що перші нормативно-правові акти періоду УЦР мали більше політико-декларативний характер, ніж правовий. Це у певній мірі було виправданим. Першими документами, що мали конституційний характер, були декларації та універсали. Важко недооцінювати з правової точки зору значущість цих програмних документів. Саме через їх всенародне оприлюднення УЦР намагалася розбудити свідомість народних мас і зробити ті кроки, що відповідали б сподіванням українського народу.

Звичайно, через відсутність належних механізмів закони та постанови не завжди своєчасно і ефективно втілювалися у життя. Життя вимагало конкретних реальних кроків, докорінних змін, а не лише загальних гасел, що звучали у деклараціях та універсалах, котрі містили лише основні принципи державотворення, але не завжди вказували шляхи їхнього досягнення.

Дослідження свідчить, що практично усі конституційні акти УНР спиралися на концепцію правової держави. Доцільно зазначити, що в УНР поняття правової держави ототожнювалися з принципом верховенства права і вважалося одним з найважливіших здобутків людської цивілізації. В основу конституційних актів закладено такі загальновизнані засади, як ствердження суверенітету народу і суверенітету держави, розподілу функцій між окремими органами державної влади, забезпечення основних прав людини. Поєднання двох начал – верховенства і незалежності – означає як право держави на незалежність і свободу від посягань ззовні та зсередини, так і право управляти, панувати, володарювати, вільно приймати рішення, здійснювати функції верховної влади, тобто те, до чого прагнув український народ і те, що є актуальним сьогодні.

Підрозділ 2.2 “Загальна характеристика законодавства Української Центральної Ради” містить матеріали, що стосуються розробки і правової характеристики нормативно-правових актів інших галузей, котрі набули пріоритетного розвитку за часів діяльності УЦР. Своє висвітлення у даному підрозділі знайшла також законодавча діяльність у сфері військового будівництва, правового реформування земельних відносин, законодавчого визначення основ родинного права, судоустрою і судочинства.

Необхідно зазначити, що структура дослідження законодавчої діяльності Української Центральної Ради побудована з врахуванням хронології, перебігу історичних подій та їхньої значущості. З огляду на це основна увага у праці надавалася законодавчим актам у такій послідовності: конституційне, військове, земельне, родинне законодавство, законодавство про судоустрій, які були формою виразу відповідних галузей права. Такий підхід характерний не тільки для Української Центральної Ради, а й інших періодів дослідження закономірностей розвитку національної держави.

В Україні на той час діяли нормативні акти царської Росії, Тимчасового уряду, радянської влади в різних галузях права, що не суперечили законодавчим актам та інтересам Української суверенної держави. Як свідчить дослідження, УЦР вдалося розробити основи конституційного, земельного, кримінального, фінансового, родинного, кримінально-процесуального законодавства. Створивши власну систему законодавства, УЦР юридично закріпила основи національного суверенітету.

Поряд з аналізом здобутків УЦР у дисертації показано помилки, прорахунки та об’єктивні труднощі законотворчого процесу, що дало змогу більш повно і значною мірою по-новому глянути на цей складний процес. Серед них – проблема кадрів, відсутність розвинутого апарату управління на місцях, скептичне ставлення лідерів УЦР до необхідності розбудови власних Збройних Сил, правового вирішення земельного питання та ряду інших.

Третій розділ “Нормативно-правова база Гетьманату” присвячений дослідженню законодавчого процесу в Українській Державі періоду правління гетьмана П. Скоропадського та складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1 “Конституційне законодавство Української Держави” містить у собі аналіз нормативно-правових актів конституційного характеру. Авторка аналізує тогочасну ситуацію в країні, що сприяє кращому розумінню особливостей і специфіки конституційних актів.

Слід зауважити, що при всій неоднозначності оцінок політична діяльність П. Скоропадського заслуговує на увагу саме з позицій розбудови Української Держави. Подібно до всіх урядів доби визвольних змагань 1917–1920 рр. Гетьманат мав характер експерименту. Українська держава базувалася на переплетенні монархічних, республіканських і диктаторських засад, що, у свою чергу, було виправданим. Як свідчить історичний досвід, авторитарна політична система має і свої переваги, які набувають особливої ваги в екстремальних ситуаціях, що чітко простежуються на прикладі гетьманської влади.

До позитивного доробку уряду Української Держави періоду Гетьманату варто віднести те, що з перших днів було розпочато створення правових основ її функціонування. У дисертаційному дослідженні акцентується увага на тому, що на відміну від УЦР за часів Гетьманату основи державного устрою і державної політики були визначені одразу ж у перший день приходу П. Скоропадського до влади. Законодавчі акти конституційного характеру знайшли свою об’єктивізацію у “Грамоті до всього українського народу” та “Законах про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р. Ці нормативні акти виконували роль своєрідної конституції, оскільки вони окреслювали і регулювали такі основні аспекти суспільного життя, як влада, повноваження уряду, права і обов’язки українських козаків і громадян, головні засади законодавчої діяльності, основи фінансової політики і судоустрою. Незважаючи на те, що законодавча діяльність в Українській Державі була розпочата з чіткого визначення правових засад процесу законотворчості, пріоритети та напрямки державної політики визначалися тими складними політичними й економічними умовами, в яких перебувала на той час Україна. Авторка зазначає, що проголошена гетьманом П. Скоропадським Українська Держава, хоч і не була правонаступницею УЦР, стала продовженням тих державно-правових процесів, що характерні для досліджуваного періоду.

У підрозділі 3.2 “Законодавчі акти Гетьманської Держави розкриваються особливості законодавчої діяльності в період Гетьманату П. Скоропадського. У цьому підрозділі розглянуто питання щодо правової організації Збройних Сил, реформування судової системи, правового забезпечення фінансової політики, регулювання земельних відносин. З огляду на потребу захисту суверенітету, незалежності, недоторканності влади і території від різних завойовників верховна влада Української Держави зобов’язана була дбати про розбудову власних Збройних Сил. Гетьман П. Скоропадський, засуджуючи “революційний романтизм” УЦР, на правовій основі розпочав формування регулярної армії та флоту. Під його керівництвом був детально розроблений реальний план військового будівництва, котрий передбачав: заснування широкої мережі військових закладів, введення військової повинності, відновлення військових рангів і звань, вироблення та затвердження обґрунтованих штатно-організаційних структур усіх родів військ. Як свідчить проведене дослідження, військове законодавство в період Української Держави було найрозвиненішим і становило вагому частку всієї сукупності законодавчих актів, прийнятих у ній.

Аналізуючи закони гетьманського уряду в галузі судочинства, простежується явна спрямованість законодавства на дореволюційну російську судову систему. Крім системи загальних судів, в Українській Державі діяли й військові суди. Процес їх формування відбувався одночасно зі створенням регулярної армії. Однак на відміну від військових інституцій, яким було властиве забезпечення громадського порядку шляхом застосування зброї чи погрози її застосування, військово-судові органи мали здійснювати правосуддя, тобто виконувати функції незалежної судової гілки влади.

“Грамотою” гетьмана було відновлено право приватної власності, що визначило основні напрямки правового регулювання земельних відносин, спрямованих на формування міцних селянських господарств. Уряд Української Держави доволі рішуче виступив проти будь-яких посягань на приватну власність, скасувавши всі попередні законодавчі акти з цього питання і виробивши низку законів, спрямованих на відновлення і захист приватної власності.

Як свідчить аналіз, законодавча процедура в Українській Державі П. Скоропадського була більш розвинутою. Гетьман у перших нормативних актах, на відміну від універсалів УЦР, не обмежився проголошенням лише загальних засад політики нового уряду. Одразу було визначено і конкретизовано основні положення, що стосувалися державної влади, прав і обов’язків громадян Української Держави, законодавчої процедури, фінансової політики та судочинства.

Четвертий розділ “Система законодавства в період Директорії УНР” має два підрозділи і містить матеріали щодо висвітлення особливостей розвитку законодавства часів Директорії УНР.

Підрозділ 4.1 “Особливості створення основ законодавства у відновленій УНР” містить загальну характеристику нормативно-правових актів конституційного напрямку, що становили основу державної політики та визначали спрямованість законодавчої діяльності. Після приходу до влади Директорії була відновлена УНР. Розпочався новий етап державотворення і його конституційного оформлення. За часів Директорії було прийнято низку конституційних актів, розглянуто три проекти Основного закону: урядової комісії, С. Барана та приватний проект Конституції УНР О. Ейхельмана. Ці конституційні проекти дають змогу оцінити конституційний процес в Україні, визначити рівень та вплив політико-правових ідей попередників Директорії на формування державної політики того періоду.

Авторка зазначає, що всупереч логічному продовженню розвитку державотворчого процесу, Директорія не скликала Центральну Раду, не запровадила в життя Конституцію УНР 1918 р. і не відновила попереднього законодавства. Звичайно, це було зумовлено не лише об’єктивними чинниками. Невизначеність в питаннях щодо подальшого політичного і соціально-економічного розвитку УНР в умовах вкрай несприятливої зовнішньополітичної ситуації ставила під сумнів подальше існування УНР.

Таким чином, хоча Українська держава не змогла утвердитися, її існування у таких складних умовах, плідна державотворча та законодавча діяльність суттєво вплинули на подальшу долю української національної державності. Період доби Директорії – це ще один історичний етап у правовому будівництві незалежної держави. Відсутність чіткої політичної і правової програми, війна, економічна розруха, відсутність єдності в уряді, недостатній рівень професіоналізму, зовнішня та внутрішня інтервенції, прорахунки й протистояння українських політичних сил – це ті чинники, які призвели до краху УНР доби Директорії. Аналіз законодавчої діяльності УНР свідчить, що особливо негативно на неї вплинула відсутність чіткої процедури підготовки й прийняття законопроектів. Багато з них мали декларативний характер, містили загальні принципи. Але, незважаючи на це, нормативно-правові акти Директорії переконливо свідчать про розвиток української державності в напрямку створення незалежної Української держави. Законодавча діяльність Директорії доводить, що законодавство тільки тоді є тим дієвим та ефективним регулятором суспільних відносин, коли воно пов’язане, узгоджене з реальними чинниками соціально-економічного та політичного життя суспільства. Законодавство мусить базуватися на послідовному, теоретичному опрацюванні найдрібніших питань, виваженого підходу до будь-яких змін у суспільному житті.

У підрозділі 4.2. “Аналіз галузевого законодавства Директорії” розглядається комплекс проблем, пов’язаних з правовим регулюванням основних суспільних відносин у період Директорії УНР. Авторка акцентує увагу на складному процесі вироблення і реалізації певних тактичних та стратегічних орієнтирів у внутрішньодержавному житті УНР. Як свідчить дослідження, чіткої та сталої програми державного будівництва Директорія не мала. Вона здебільшого послуговувалася загальними гаслами. Пріоритети ж законодавчої діяльності визначали самі реалії життя, а саме обставини воєнного стану, складна економічна ситуація в країні, нерозв’язаність земельного питання суттєво впливали на особливості законотворчості. Україна була аграрною країною, де частка сільського населення сягала 80Тому від того наскільки вдало буде розв’язане земельне питання залежала подальша доля Директорії. Було прийнято низку законів, створено систему місцевих органів реалізації аграрної політики, адже вирішення земельного питання, як відомо, включало і політичний аспект – досягнення соціального миру та консолідації суспільства. Проте бракувало послідовності, чіткої політичної програми, а головне – стабільності в державі. Директорія жодного разу не змогла поширити свою юрисдикцію на всю територію України. Однак за таких складних обставин уряду Директорії вдалося зробити чимало, розбудовуючи за своїм розумінням українську державність.

Пріоритети державотворчих і нормотворчих процесів були спрямовані в першу чергу на утвердження самостійності та незалежності УНР, на розв’язання земельного питання, покращення робітничої політики, налагодження міжнародних відносин. На думку авторки, це є і має бути пріоритетами у становленні та розвитку будь-якоїї демократичної держави.