ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ.ІВАНА КРИП’ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

Панфілова Тетяна Олександрівна

УДК – 94(477): 329. 1/.6: 329.8 ”1919-1924”

УКРАЇНСЬКА НАРОДНО-ТРУДОВА ПАРТІЯ: БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І СОБОРНІСТЬ УКРАЇНИ. 1919-1924 РОКИ.

Спеціальність 07.00.01. – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Львівському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

Науковий керівник: Сливка Юрій Юрійович, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України

Офіційні опоненти: Гелей Степан Дмитрович, доктор історичних наук, професор, проректор, завідувач кафедри історії та політології Львівської комерційної академії

Павлишин Олег Йосипович, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім.Івана Франка

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м.Київ

Захист відбудеться 1 червня 2004 р. о 17-ій год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д . 222. 01 в Інституті українознавства ім.Івана Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту українознавства ім.Івана Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4)

Автореферат розісланий 29 квітня 2004 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дослідження політичної історії України ХХ століття та політичної структуризації суспільства і ролі у цьому процесі різних політичних партій має винятково важливе значення для характеристики боротьби українського народу за державну незалежність і соборність. Між тим за радянських умов українські політичні партії, звичайно, окрім більшовицької, яка власне ніколи не була національно-українською, не досліджувалися. У монографічних працях та статтях з історії України кінця ХІХ і особливо першої половини ХХ століття діяльність, по суті, всіх українських політичних партій характеризувалася як реакційна, антинародна, а їх творці – як агенти чужоземних держав, отже, як співучасники розчленування і поневолення українських земель. Цілком зрозуміло, що така характеристика цих партій не тільки спотворювала справжнє їх політичне обличчя та діяльність, але й у викривленому світлі, тенденційно окреслювала український національно-визвольний рух, зокрема державне будівництво 1917-1920-х років, загалом політичну історію України ХХ століття.

Все це зумовлює актуальність і громадсько-політичну значимість дослідження політичної структуризації українського суспільства та ролі у цьому процесі окремих політичних партій і організацій. У цьому контексті великий інтерес становить дослідження однієї з перших в Україні, зокрема у Східній Галичині, – Української Національно-Демократичної партії (УНДП), яка у березні 1919 року прибрала назву Українська Народно-Трудова (УНТП). Цій партії належала провідна роль у громадсько-політичному житті західного регіону України впродовж майже півстоліття, насамперед, в період Західно-Української Народної республіки та боротьби проти анексії Східної Галичини Польщею, а також у консолідації національно-патріотичних сил цього краю у 20-х і наступних роках. Останнім часом політичні партії Східної Галичини, зокрема націонал-демократична / трудова, привертають все більшу увагу дослідників. Дисертантка пропонує своє бачення цієї важливої проблеми, насамперед її окремих вузлових аспектів, таких як характеристика ставлення УНТП на різних етапах до подій в Радянській Україні, боротьби проти політики польського уряду шляхом „доконаних фактів” анексувати Східну Галичину та бойкоту українцями сеймових і соймових 1922 року виборів, а також з’ясування суті програми реальної політики та причини її поразки.

Виходячи з вищесказаного та враховуючи стан вивчення цієї проблеми дисертантка ставила перед собою завдання дослідити:

– програмні засади УНТП, її роль у розбудові державних структур ЗУНР, у формуванні внутрішньої та зовнішньої політики, а також в реалізації ідеї соборності та організації захисту молодої республіки від іноземних інтервентів;

– боротьбу трудовиків проти спроб польського уряду шляхом політики „доконаних фактів” анексувати Східну Галичину, їх роль в організації руху опору окупаційній владі, у мобілізації широкого загалу стосовно бойкоту сеймових та соймових виборів;

– участь УНТП у боротьбі екзильного уряду ЗУНР у 1919-1923 роках на міжнародній арені за розв’язання східногалицького питання на засадах права українського народу на самовизначення та проти анексії Східної Галичини Польщею;

– суть програми реальної політики УНТП, причини її поразки та боротьбу за консолідацію національно-патріотичних сил Східної Галичини і Волині.

Об’єкт наукового дослідження – Українська народно-трудова партія 1919 – 1924 років, а предмет – роль трудовиків у державотворчому будівництві Західно-Української Народної республіки, в боротьбі за соборність України, проти анексії Східної Галичини Польщею, за розв’язання східногалицької проблеми на засадах права українського народу на самовизначення та державну самостійність.

Наукова новизна дисертації – висвітлено вузлові етапи діяльності Української народно-трудової партії в процесі державного будівництва в Західно-Українській Народній республіці, її зовнішню та внутрішню політику, роль у реалізації ідеї соборності, в консолідації національно-патріотичних сил для захисту молодої республіки від іноземних інтервентів, в організації руху опору спробам польського уряду анексувати Східну Галичину та в опрацюванні програми боротьби за національне визволення після ухвали країн Антанти 14 березня 1923 року стосовно Східної Галичини. До наукового обігу залучено маловідомі архівні матеріали про діяльність УНТП, зокрема її Закордонної групи у Відні.

Результати дисертаційного дослідження можуть прислужитися для підготовки узагальнюючих праць з політичної історії ХХ століття, зокрема виникнення та діяльності різних політичних партій, їх ролі в боротьбі українського народу за державну незалежність та соборність, а також у навчально-педагогічній роботі.

Основний зміст дисертаційного дослідження апробовано на наукових конференціях: „Національна архівна спадщина: проблеми збереження” (1999р. Київ), „Здобутки та уроки ЗУНР” до 85-річчя ЗУНР (2003р. Львів – Івано-Франківськ); Українська періодика: історія і сучасність: доповнення та повідомлення восьмої Всеукраїнської науково-практичної конференції (2003 Львів) та на засіданні кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, а також у п’ятьох публікаціях.

Дисертація є складовою частиною науково-дослідної роботи кафедри політичних наук та філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України та відділу новітньої історії Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України „Суспільно-політичні процеси в Україні у контексті національно-державного розвитку країн Центрально-Східної Європи (ХІХ-ХХ ст.)”. Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом, складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні рамки, методологічні засади, сформульовано мету та завдання, наукову новизну роботи та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі охарактеризовано стан дослідження теми та джерела.

Першими дослідниками політичної історії України кінця ХІХ – початку ХХ століття були видатні громадсько-політичні діячі, активні учасники національно-визвольного руху. Становлення та діяльність політичних партій вони вивчали, головним чином, в контексті національно-визвольної боротьби, а також відновлення незалежності України та державного будівництва у 1917-1920-х роках. У своїх публікаціях вони поєднували дослідницькі засоби з особистими спостереженнями та власним досвідом, що, з одного боку, підсилювало достовірність тих чи інших положень, однак з іншого – інколи позначалося на суб’єктивності оцінок. Все ж ці публікації вельми важливі для з’ясування етапів та характеру діяльності українських політичних партій, особливо в період відновлення державної незалежності і соборності України та захисту її від іноземних інтервентів.

У цьому контексті особливий інтерес становлять публікації Костя Левицького – видатного громадсько-політичного діяча України, фундатора і керівника національно-демократичної та трудової партії, будівничого ЗУНР. І донині одним з найгрунтовніших досліджень політичної історії Галичини, насамперед періоду ЗУНР, є монографія Михайла Лозинського. Іван Кедрин-Рудницький у передмові назвав цю книгу „унікальною. Є в ній безліч подробиць невідомих не тільки молодому поколінню, але й навіть живим ще учасникам визвольних змагань”. Кедрин І. Світлі і похмурі роки. „Галичина” М. Лозинського – і чому її передруковано. – С.8. Вельми цікаві і важливі епізоди тих буремних років відтворили у своїх публікаціях Осип Назарук, Василь Кучабський, Матвій Стахів, Степан Томашівський, а також визначні постаті трудової партії – Володимир Охримович, Федь Федорців, Дмитро Левицький і багато інших, які публікували чимало статей, часто полемічних, на сторінках „Діла”, „Громадського Вістника”, „Свободи” та інших газет.

За умов радянського режиму тою чи іншою мірою характеристика окремих політичних партій та їх діячів, звичайно у винятково тенденційному і негативному плані, подавалася тільки в контексті висвітлення боротьби за радянську владу, а також діяльності Центральної Ради та урядів УНР, Гетьманату, Директорії і ЗУНР. З уваги на те, що така оцінка діяльності українських політичних партій Східної Галичини за часів ЗУНР загальновідома з багатьох публікацій та критично охарактеризована у різноманітних історіографічних оглядах Див. історіографічні статті С.Гелея, С.Макарчука, Ю.Сливки, В.Качана // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Західно-Українська Народна республіка. Історія і традиції. – Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України / Відп. ред. Ю.Ю.Сливка. – Львів,2000. – Вип. 6., звернемо увагу тільки на ті праці радянських істориків, в яких детальніше і дещо з інших позицій з’ясувалась діяльність націонал-демократів, а згодом трудовиків.

Першою спробою підважити усталені радянською історіографією погляди стосовно передумов національно-демократичної революції у Східній Галичині 1918 року, а, отже, і створення ЗУНР та участі в цьому процесі Української Національної Ради, тобто партій, які входили до її складу, насамперед національно-демократичної, була стаття Олександра Карпенка „До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 році”. З історії Західноукраїнських земель. – К.,1957. – Вип.1. ЇЇ суть полягала в тому, що автор, всупереч позиції тодішньої радянської історіографії, твердив, що у листопаді 1918 року у Східній Галичині відбувся не контрреволюційний путч, а національно-демократична революція, очолена Українською Національною Радою, внаслідок чого була проголошена ЗУНР. Стаття викликала різку критику, зокрема партійних органів, в результаті чого О.Карпенко впродовж багатьох років був позбавлений можливості займатися науково-дослідною роботою.

Юрій Сливка у монографічних працях Сливка Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. – К.,1973; Його ж. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939). – К.,1985. охарактеризував позицію трудовиків стосовно спроб польського уряду за допомогою політики „доконаних фактів” анексувати Східну Галичину, їх роль в організації руху непокори окупаційній владі, зокрема під час сеймових та соймових виборів 1922 року. Таке трактування характеру діяльності УНТП не сприймалося і тому критикувалося, зокрема і деякими польськими істориками. Tadeusz Bernacek. Spor o taktyke Komunistycznej partji Galicji Wschodniej wobec wyborow do Sejmu I Senatu w listopadzie 1922 roku. – Warszawa,1985; він також надіслав до редакції газети „Правда” доповідну записку „За правильное освещение истории борьбы трудящихся Восточной Галиции в 1917-1939 годах”. Див. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Західно-Українська Народна республіка. Історія і традиції. – Львів,2000. – Вип.6.

Однак, ґрунтовне і об’єктивне дослідження політичних партій, а, отже, й галицьких націонал-демократів та трудовиків стало можливим тільки після відновлення державної незалежності України. Ця проблема вивчається, насамперед, в контексті національно-визвольного руху, а стосовно галицьких партій – в першу чергу історії ЗУНР та міжвоєнного періоду. З-поміж публікацій про ЗУНР слід виділити колективну монографію „Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923: Історія”, праці Миколи Литвина, Степана Макарчука, Миколи Гетьманчука, Олега Павлишина та інших. Впродовж тривалого часу політичну історію Галичини, діяльність окремих партій та організацій глибоко досліджує Микола Кугутяк. Після публікації книжки „Галичина: сторінки історії. Нарис соціально-політичного руху (ХІХ – 1939 р.)” та ряду статей про політичні партії він започаткував двотомне видання історії української націонал-демократії Східної Галичини. У першому томі Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). – Т.1. – Київ – Івано-Франківськ: Плай,2002. охарактеризовано діяльність галицьких націонал-демократів у 1918-1929 роках. Робота насичена вельми важливою інформацією про структуру націонал-демократичної партії та її чільних діячів, про її взаємини з урядом ЗУНР та Українською Національною Радою, а також з іншими партіями і організаціями. Автор з’ясував роль націонал-демократів в організації визвольного руху та консолідації національно-патріотичних сил. Загалом публікації Миколи Кугутяка є вагомим внеском у дослідження політичної історії Галичини першої половини ХХ століття, у вивченні надто складного процесу політичної структуризації галицького суспільства та роль у ньому націонал-демократів.

Окремі важливі аспекти політичної історії Галичини 20-30-х років ХХ століття висвітлені у монографічних працях Степана Гелея – про консервативну течію, зокрема одного з чільних її представників Василя Кучабського, Ореста Красівського – про галицьку проблему на початку 20-х років та роль у її розв’язанні різних політичних партій та громадсько-політичних діячів, насамперед митрополита Андрея Шептицького, Ігоря Соляра – про консолідаційні процеси та утворення УНДО, Ігоря Райківського – про ідейно-політичну еволюцію галицьких соціал-демократів, їх взаємини з іншими партіями, зокрема з націонал-демократами й інших дослідників.

Польські історики впродовж десятиліть розглядали діяльність уряду ЗУНР, а, отже, й політику українських партій, насамперед з позиції відстоювання прав Польщі на українські землі, зокрема на анексію Східної Галичини. Загалом діяльність українських партій вони характеризували як націоналістичну, ворожу польському народові. Відомо, однак, що уряд ЗУНР та українські політичні партії, в першу чергу ті, що входили до складу УНРади, завжди визнавали за польським народом право на державну незалежність в етнографічних межах та виступали за спільну боротьбу з українським народом за незалежність України та Польщі. Разом з тим слід відзначити толерантний і зважений аналіз визвольної боротьби українського народу за державну незалежність і соборність багатьох сучасних польських дослідників, зокрема Ришарда Торжецького. Докладніше див. статті про сучасну польську історіографію Леоніда Зашкільняка „Польсько-українська війна 1918-1919 рр. у висвітленні сучасної польської історіографії” та Степана Макарчука „Концептуальні аспекти сучасної польської історіографії ЗУНР” // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів,2000. – Вип.6.

Все це засвідчує, що проблема політичної історії України, зокрема становлення і діяльність окремих партій та організацій, привертає все більшу увагу дослідників і зацікавленість широкого загалу. Різнопланові дослідження великого загалу істориків політичної історії України та окремих її регіонів дозволяє якнайґрунтовніше і об’єктивніше відтворити вкрай сфальсифіковані етапи історії України ХХ століття.

Бурхливі, а іноді й драматичні події в Україні першої чверті ХХ століття, відтворені не тільки в чисельних наукових та іншого характеру публікаціях, але й у різноманітних за походженням і змістом джерелах. Це певною мірою стосується й історії Галичини першої половини ХХ століття. Значна частина документів з досліджуваної теми вже частково оприлюднена у збірниках про революційний рух. Особливу наукову та інформаційну цінність становить започаткована публікація документів і матеріалів „Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923” у п’яти томах, підготовлена колективом дослідників з Івано-Франківська під керівництвом професора Олександра Карпенка. Крім документів, які стосуються діяльності уряду ЗУНР, тут є також важлива інформація про Українську Національну Раду, до складу якої входило чимало відомих діячів УНДП та УНТП, про Закордонну групу та її листування з Євгеном Петрушевичем і Народним комітетом УНТП.

Окремі аспекти формування і становлення політичних партій в Україні, зокрема на західних землях, їх програмні засади та діяльність розкрито у збірниках документів і матеріалів „Українська суспільно-політична думка в 20 столітті” у трьох томах та „Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ століття”.

Все ж основний масив документів і матеріалів про діяльність галицьких націонал-демократів і трудовиків ще не опубліковано і, фактично, залишається маловідомим навіть спеціалістам. Окрім Львова, Івано-Франківська й Києва такі документи зберігаються також у варшавських, московських, лондонських та архівах інших міст, зокрема США і Канади. Докладніше про джерела стосовно ЗУНР, а отже й політичних партій Галичини див.: Великочий В. Джерела до вивчення державного будівництва в ЗУНР. – Івано-Франківськ,2003; а також статті з розділу „Джерела” // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів,2000. – Вип.6. У Центральному державному історичному архіві України у Львові (ЦДІА) вельми важливі матеріали зосереджені насамперед у фонді 581 – „Колекція документів про діяльність урядів та армій Української Народної Республіки та ЗУНР 1914-1939 рр.”. Крім документів про діяльність уряду ЗУНР та його взаємини з Українською Національною Радою та різними партіями, тут зберігаються матеріали трудової партії, а саме протоколи засідань, ухвали та звернення Народного комітету, резолюції міжпартійних з’їздів. Особливий інтерес становлять протоколи засідань Закордонної групи та її листування з Народним комітетом. У фонді 372 – „Охримович Володимир (1870-1931)...” – є протоколи та резолюції травневого 1923 і квітневого 1924 року з’їздів УНТП. Загалом у ЦДІА використано документи 26 фондів.

У Державному архіві Львівської області (ДАЛО) для дослідника соціально-політичної ситуації у Східній Галичині особливий інтерес становлять три фонди: 1– „Львівське воєводське управління”, 121 – „Львівське воєводське управління державної поліції” та 271 – „Дирекція поліції у м. Львові у 1918-1920рр.” Документи цих фондів розкривають організаційну діяльність УНТП щодо розгортання руху опору окупаційній владі у зв’язку з її намаганням шляхом політики „доконаних фактів”, зокрема проведення перепису населення, сеймових і соймових виборів та набору українців до польського війська, анексувати Східну Галичину. У цьому архіві використано документи 14 фондів.

Винятково важливим джерелом для дослідження діяльності УНТП є її друковані органи: „Діло”, „Громадський Вістник”, „Република”, „Свобода” та інші. На сторінках газет публікувалася насамперед інформація про організаційну роботу партії та її місцевих структур, про засідання Народного комітету та його ухвали, а також матеріали з’їздів. Крім того, друковані органи були трибуною, з якої партія, з одного боку, обґрунтовувала свої програмні засади, а з іншого – ефективним засобом полеміки зі своїми опонентами, особливо у критичні етапи своєї діяльності – наприкінці 1922 року під час бойкоту сеймових та соймових виборів і в процесі розробки та схвалення травневим 1923 року з’їздом програми реальної політики. Значний інтерес становлять також спогади відомих громадсько-політичних діячів, активних учасників національно-визвольного руху та державного будівництва за часів ЗУНР Лонгина Цегельського, Осипа Назарука, Костя Левицького та інших. Загалом наявні джерельні матеріали дають можливість повною мірою розкрити основні етапи та аспекти діяльності УНТП і, таким чином, об’єктивніше відтворити політичну історію Східної Галичини першої чверті ХХ століття.

У другому розділі „Провідна партія Західно-Української народної республіки (кінець 1918-перша половина 1919 року)” з’ясовано програмні засади УНТП та її роль у державотворчому будівництві і захисті незалежності України.

Українська націонал-демократична партія брала активну участь у підготовці національно-демократичної революції і проголошенні ЗУНР. У створеному 9 листопада 1918 року Українською Національною Радою першому коаліційному уряді Західно-Української Народної Республіки 8 з 14 державних секретарів репрезентували національно-демократичну партію. Перед державним керівництвом ЗУНР, врешті як і партіями, що увійшли до коаліційного уряду, постали винятково важливі та нові завдання. У надзвичайно складній внутрішньо та зовнішньополітичній ситуації, особливо у зв’язку з агресією іноземних держав, керівництво ЗУНР та партій, що увійшли до складу уряду, розв’язували три основні проблеми: розбудову державних структур, формування та озброєння регулярної армії, здатної забезпечити захист молодої держави від інтервентів та реалізувати споконвічне прагнення українського народу про соборну Україну.

Головні засади діяльності УНТП за умов будівництва незалежної української держави були окреслені у новій програмі, схваленій на березневому 1919 року Надзвичайному з’їзді. Там стверджувалося, що Українська Народна республіка має об’єднувати всі українські землі, а суверенну владу в державі виконує увесь народ через законодавчі органи, обрані на основі загального, рівного та безпосереднього виборчого права. Програма декларувала рівність громадян перед законом без різниці статі, народності та віросповідання, свободу слова, друку, зборів, товариств та організацій, рівноправність всіх віросповідних організацій та їх внутрішньої самоуправи.

У галузі соціально-економічних відносин, УНТП виступала за вивласнення великої земельної власності та наділення нею безземельних і малоземельних хліборобів, передовсім жовнірів українського війська та їх родин, за „Усуспільнення... галузей промислу, торгівлі, кредиту і більших міських реальностей, як дорогою удержавлення, так через добровільну асоціацію і забезпечення робітникові належної участі в доходах з праці та охорони його перед всякого роду визискань”. У ділянці духовного життя і культури трудовики відстоювали принцип удержавлення всіх рівнів шкіл зі світським міжконфесійним характером, їх доступності для різних прошарків суспільства без винятку статі, національності та віросповідання, а також надання допомоги дітям незаможних родин аж до повного їх державного утримання. У міжнародних взаєминах УНТП послідовно утверджувала принцип рівноправності та „Утворення такого союза народів, який, задля мирного пожиття всіх народів, обіймав би усі культурні нації світа”.

Трудовики доклали багато зусиль, щоб на ґрунті будівництва незалежної та соборної України консолідувати політичні партії краю. Вони намагалися погасити і нейтралізувати спроби ліворадикальних сил під демагогічними гаслами на зразок „Нам мало політичної, нам треба соціальної революції” чи „Проч з буржуазною інтелігенцією” розпалити соціальну ненависть у галицькому суспільстві і, таким чином, послабити здатність українського народу захистити себе від іноземних інтервентів. Водночас партія делегувала у державні органи влади свій поважний інтелектуальний потенціал.

Широке представництво у законодавчій і виконавчій владі та наявність власних друкованих органів, а також досить розгалужена мережа партійних структур дозволяла УНТП істотно впливати на реформування соціально-економічних відносин, розв’язання проблем культури, освіти та на гармонізацію національних і міжконфесійних взаємин. Трудовики брали активну участь у підготовці земельного закону та розробці основних принципів державного устрою ЗУНР, формування Сойму – законодавчого органу державної влади.

УНТП послідовно виступала за соборність України, розглядала єдність дій всіх національно-патріотичних сил, як вирішальний чинник не тільки для осягнення цих споконвічних прагнень, але і як реальний засіб збереження та зміцнення майбутньої незалежної України. Третього січня 1919 року її представники брали активну участь у сесії УНРади у Станіславові, яка доручила „Державному Секретаріатові негайно розпочати переговори з Київським правительством для сфіналізування договору про злуку”, а головне, 16 січня у складі УНРади вони приїхали до Києва, щоб „нотифікувати злуку”. Знаменно, що саме видатний діяч УНДП Лонгин Цегельський як Державний секретар 22 січня на Софійському майдані від імені ЗУНР зачитав ухвалу УНРади про возз’єднання Західних земель з Українською Республікою в єдиній державі.

Після того, як наприкінці квітня 1919 року в Галичину з Франції була перекинута армія генерала Галлера, а у травні проти ЗУНР виступила й Румунія, ситуація у Східній Галичині різко погіршилася. За цих обставин УНДП всіляко допомагала урядові ЗУНР та Українській Галицькій армії захистити рідну землю від іноземних інтервентів. Преса трудовиків публікувала звернення Національної Ради та Ради Державних Секретарів до українського народу мужньо боротися проти агресорів, захищати право українського народу, бути господарем своєї долі та будувати демократичну соборну Україну.

У третьому розділі „Проблема відновлення державної незалежності Східної Галичини в діяльності УНТП (друга половина 1919 – березень 1923 року)” проаналізовано діяльність партії у період боротьби за відновлення державної незалежності Східної Галичини та проти її анексії Польщею.

Після окупації Східної Галичини польськими військами, УНТП, врешті як і екзильний уряд ЗУНР, визначала свою політичну діяльність щодо розв’язання східногалицької проблеми виходячи, насамперед, з усталених принципів реалізації українським, як і іншими народами колишньої Австро-Угорської монархії, природнього права на національне самовизначення, а також ухвалами країн Антанти щодо тодішнього міжнародно-правового статусу Східної Галичини. Згідно з постановами Найвищої ради країн Антанти від 25 червня та 11 липня 1919 року Польща, як тимчасовий військовий окупант, була уповноважена „утворити в Східній Галичині цивільну управу після того, як заключить з Союзними і принятими до Союза державами договір... Сей договір опиратиметься на праві самовизначення, яке виконають в кінці мешканці Східної Галичини щодо своєї державної приналежности...”, час якого буде визначений союзними державами”.

Власне на підставі цих міжнародно-правових норм та ухвал екзильний уряд ЗУНР, а отже й УНТП продовжували вважати Східну Галичину як нерозв’язану проблему, стверджували, що вона не належить до Польщі, а її населення „не є горожанами польської держави”. Під прапором боротьби за реалізацію цієї програми дій, УНТП згуртовувала власні ряди та консолідовувала всі національно-патріотичні сили краю. Важливим етапом на шляху консолідації національно-патріотичних сил стали: з’їзд мужів довір’я УНТП та Міжпартійні з’їзди 3-4 червня 1920 та 4 вересня 1921 років. Виходячи з того, що боротьба за відновлення державної незалежності Східної Галичини буде важкою і тривалою, УНТП у внутрішній політиці прагнула розв’язувати двоєдине завдання: з одного боку – захистити соціально-економічні, політичні та культурно-освітні права населення краю від сваволі окупаційних властей, а з іншого – перешкодити польському урядові, всупереч невизначеному державно-правовому статусу Східної Галичини, згідно з яким вона не належала до польської держави, самовільно реалізувати політику „доконаних фактів”, тобто незаконними актами її анексувати, поставивши світову громадськість перед узаконенням окупації території ЗУНР.

УНТП рішуче виступала проти дискримінаційної політики польського уряду щодо українського селянства, відстоювала принцип рівноправності розподілу магнатських маєтків між місцевими українцями та поляками, як однієї з головних передумов мирного співіснування двох народів у Східній Галичині. Вона послідовно захищала інтереси промисловців, кооператорів та дрібнотоварних виробників, загалом уболівала за подальший економічний розвиток Східної Галичини як важливу передумову осягнення нею національно-політичної та державної незалежності. Трудовики аргументовано доводили, що зосереджені в руках чужинців природні багатства краю, а також промисловість та торгівля стали засобом поневолення українців, знищення їх промислових, кооперативно-фінансових підприємств, загалом дрібнотоварного виробника. У цьому ж контексті УНТП формувала свої програмні засади щодо захисту та розвитку рідної мови і культури. Ці питання теж стояли в центрі уваги преси та міжпартійних з’їздів.

Тим часом для реалізації політики „доконаних фактів” польський уряд намагався поширити на територію Східної Галичини законодавчі акти Польщі, зокрема щодо перепису населення та примусового набору українців до польського війська, уніфікації системи місцевого самоврядування шляхом впровадження на східногалицьких землях так званої воєводської автономії і, нарешті, проведенням сеймових і соймових виборів, сам факт участі у яких кваліфікувався урядовими чиновниками, як визнання українцями окупаційної влади. У зв’язку з цим, УНТП, як і інші національно-патріотичні сили, не говорячи вже про УНРаду та екзильний уряд ЗУНР, виступила проти політики „доконаних фактів” та організовувала всі соціальні прошарки українців краю до громадянської непокори та бойкоту розпоряджень окупаційної влади. 4 жовтня 1921 року комендант поліції в Раві Руській інформував львівського воєводу, що 70% населення повіту чинить опір перепису, а Станіславський воєвода визнавав, що державні урядовці української національності „або цілком свідомо не заповнили графи про державне громадянство, або написали „Східна Галичина”, „польська окупація” і т.п.”.

Ще різкіше УНТП виступила проти намагань польського уряду поширити дію закону про вибори до сейму і сенату й на українські землі і тим самим перетворити сеймові вибори у плебісцит визнання українцями окупаційної влади, тим більше, що закон вимагав від кандидатів до сейму чи сенату декларації про польське громадянство. 26 червня УНРада звернулася до керівників Антанти з вимогою заборонити Польщі накидуваннє Східній Галичині виборчої ординації до польського Сойму у Варшаві, бо Східна Галичина не належить до Польщі. Таку ж ухвалу прийняв 26 серпня Ширший Народний комітет УНТП, в якій стверджувалося, що польський уряд не має жодних прав і повноважень проводити сеймові вибори на українській території та реалізувати проект воєводської автономії.

Згуртованість політичних партій та культурно-освітніх організацій і товариств на ґрунті боротьби проти анексії Східної Галичини найяскравіше матеріалізувалася в одностайному бойкоті 5 і 12 листопада українським загалом краю виборів до польського сойму і сенату. У виборах до сойму не брали участі 63, а до сенату – 60% виборців, тобто, фактично все українське населення Східної Галичини. Підбиваючи підсумки результатів сеймових виборів, газета „Свобода” відзначала, що, незважаючи на жорстокий терор і кошмарні обставини, українці „збойкотували їх на цілій лінії” і, таким чином, „вповні склали іспит політичної дозрілості”, що „Дати 5 й 12 листопада 1922 року записані в історії українських визвольних змагань такими рядками, яких не змиють ані десятки, ані сотки грядущих років”.

Паралельно з боротьбою проти політики „доконаних фактів”, УНТП чимало зробила для того, щоб на міжнародній арені домогтися прав населення Східної Галичини на державне самовизначення, а також перешкодити іноземним державам черговий раз розчленувати Україну. Тому вона послідовно відстоювала ідею соборності, відкидала спроби Директорії за рахунок зречення Східної Галичини домовитися з Польщею. Як і екзильний уряд ЗУНР, УНТП вимагала, щоб Східна Галичина була повністю вилучена з українсько-польських переговорів, які розпочалися наприкінці 1919 року, рішуче виступила проти Варшавської угоди від 2 грудня, за яким кордони між Польщею і Україною проходили по річці Збруч. Аналогічною була позиція трудовиків і стосовно Варшавського договору від 22 квітня 1920 року.

Разом з тим УНТП підтримувала ініціаторів створення у Відні на початку січня 1921 року Всеукраїнської національної ради, до якої увійшла більшість політичних партій та організацій, фактично з усіх регіонів України, і яка задекларувала необхідність пошуків „дороги до самостійності українського народу в цілості”. 19 квітня Народний комітет УНТП, а 20 – Українська Національна рада відкинули Ризький договір, побудований на поділі українських земель, всупереч праву самовизначення націй.

Водночас керівництво УНТП продовжувало підтримувати зусилля уряду ЗУНР щодо визначення міжнародного державно-правового статусу Східної Галичини на засадах права націй на самовизначення та відновлення її державної незалежності. При цьому трудовики постійно наголошували, що державна незалежність Східної Галичини не є їх кінцевою метою, а тільки етапом до реалізації головної засади української національної ідеї – створення незалежної і соборної України. Разом з екзильним урядом УНТП підготувала проект статусу Східної Галичини як незалежної держави. Надсилаючи 30 квітня 1921 року цей проект у Лігу Націй та керівникам держав Ради послів, Президент УНРади Євген Петрушевич підкреслив, що він „має на меті положити кінець теперішнім анормальним і безправним відносинам у Східній Галичині...”, що відновлення незалежної галицької держави сприятиме зміцненню миру і справедливості у Центрально-Східній Європі.

Напередодні та під час Генуезької конференції – квітень-травень 1922 року, УНТП послідовно підтримувала зусилля уряду ЗУНР домогтися розв’язання східногалицької проблеми на засадах права націй на державне самовизначення. 22 травня Міжпартійна конференція у Львові, в якій взяли участь 45 визначних діячів з різних політичних партій, високо оцінила роботу галицької делегації в Генуї та закликала уряд продовжити акцію щодо чимскорішого розв’язання східногалицької проблеми міжнародними чинниками на основі принципу самовизначення народів та уповноважила його запросити до краю міжнародну комісію держав Антанти чи Ліги Націй для ознайомлення з окупаційним режимом.

На завершальному, найдраматичнішому етапі боротьби за державну незалежність Східної Галичини та проти її анексії Польщею, УНТП, з одного боку, відчайдушно виступала проти капітулянтських, загалом деструктивних сил у краю, які заради збереження власного іміджу, обливали брудом керівництво ЗУНР та трудовиків, звинувачуючи їх у неминучій поразці національно-визвольних змагань, а з іншого – прагнула знайти ще якісь вагомі аргументи й засоби, щоб допомогти Українській Національній Раді та екзильному урядові все ж таки досягти позитивного розв’язання східногалицької проблеми на міжнародній арені і, тим самим засвідчити свою непохитну відданість фундаментальному принципу права українського народу на державну самостійність та соборність.

У четвертому розділі „На новому етапі боротьби за національну незалежність: березень 1923 – 1924 рр.” проаналізовано суть запропонованої керівництвом УНТП програми реальної політики та причини її поразки.

Після постанови Ради послів про анексію Східної Галичини національно-патріотичні сили краю глибоко аналізували причини поразки національно-визвольних змагань та намагалися осмислити реальну ситуацію і визначити подальшу програму дій. Зрозуміло, що різні політичні партії та угрупування по-своєму оцінювали як причини поразки, так і шляхи та засоби виходу із цієї ситуації, а отже пропонували своє бачення розв’язання українського питання в Галичині, загалом на всіх поневолених іноземними державами землях України. На цьому переломному етапі не було єдності поглядів і в УНТП, зокрема її крайової і закордонної груп.

Концептуальні засади політики Народного комітету, загалом крайової організації були досить чітко окреслені у редакційних статтях її друкованих органів, та узагальнені і схвалені на травневому 1923 року з’їзді партії. Вони одержали назву програми реальної політики. Проаналізувавши міжнародну та внутрішньополітичну ситуацію, керівництво УНТП дійшло висновку, що в українців „нема і не може бути місця на упадок духа, на зневіру.” Цей помірковано-оптимістичний висновок мотивувався кількома обставинами. По-перше: УНТП передбачала неминучий крах Версальської системи договорів, які не тільки не полагоджували, а навпаки, загострювали міждержавні суперечності, зокрема щодо кордонів та становища національних меншин. По-друге, міжнародне визнання кордонів Польщі за рахунок анексії українських земель, УНТП розцінювала як хвилеву перемогу, яка таїла в собі загрозу її державної незалежності, зокрема, беручи до уваги наростання міжнаціональних суперечностей всередині країни та „смертельної німецько-російської небезпеки”. Нарешті, по-третє, УНТП не без підстав вважала, що хоч ухвала Ради послів була для українців великим ударом, вона водночас „розвалила між нами і північно-західними українськими землями мур „формальностей”, поставила нас під одну міру, у великому нещастю з’єднала сім мільйонів на спільну долю і недолю, на життя і смерть. Але чи може бути в світі сила, яка могла б знівечити семиміліонову армію”. У зв’язку з цим, УНТП закликала політичні партії Східної Галичини та Волині зробити все, щоб на випадок чергових міжнародних конфліктів за переділ сфер впливу в Європі українці були здатними стати впливовим чинником у вирішенні власної долі. Для осягнення цієї мети, на думку трудовиків необхідно було, насамперед, „на всіх просторах українських земель найти спільну платформу і на цій платформі скоординувати свої ціли”.

Власне про все це йшлося на травневому 1923 року з’їзді партії. Володимир Охримович наголошував, що для відновлення державної незалежності і соборності України потрібно вміло поєднувати різні методи боротьби. „Єдність, – заявляв Охримович, – мусить бути в сильній національній ідеольогії, спільности мети. Але єдности у методах боротьби не може бути, так само, як у способах ведення війни на фронті, де є багато найрізноріднійших засобів... Треба іти різними шляхами до спільної мети... треба зірвати з поглядом одної тактики для різних груп і партій.

Власне в цьому контексті трудовики і визначали як цілі, так і засоби боротьби українців Східної Галичини та Волині, виходячи з тодішніх конкретних історичних обставин. Вони вважали, що дієвим засобом досягнення політичної єдності Східної Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя й Полісся є домагання „повної територіальної одноцілої автономії для всіх тих українських земель під Польщею...” Охримович ще раз підкреслив, що „ми цього швидко не осягнемо, може взагалі не осягнемо, але це гасло буде гаслом найдальшого етапу до повного з’єднання з цілістю українських земель у власній державі, а одночасно все ж таки ближчою, можливішою для осягнення цілею”. Ще чіткіше з цього приводу було сказано у неопублікованій „Програмі політичної тактики УНТП”. Характеризуючи ухвалу країн Антанти стосовно анексії Східної Галичини, у документі зазначалося, що вона є водночас „рівнозначною з повним погромом дотеперішньої політики нашого Уряду”. Тому УНТП вважала „невідкличним перевести ревізію дотеперішньої офіціяльної політичної плятформи, а саме – принципово будемо ясніше і різкіше зазначувати наше всенародне змагання в напрямі реалізації, зглядно реставрації самостійної, соборної, демократичної української держави, а практично будемо змагати до створення сурогату української державності по цім боці рижської лінії та спомагати аналогічні змагання по тім боці рижської лінії”.

Отже, програма реальної політики УНТП була розрахована на поетапне розв’язання українського питання в Польщі, в контексті відновлення державності і соборності України, впродовж тривалої боротьби сконсолідованого українства навколо здійснення його стратегічної мети. Однак, її не сприймали не тільки радикальні партії краю, але й Закордонна група УНТП. Позиція опонентів полягала в тому, що запропонована трудовиками програма захисту і розширення соціально-економічних та культурних прав українців у межах Польщі, потрактувались ними як відступ та зречення від здобутків державної незалежності й соборності, загалом, як капітуляція та вияв угоди з окупаційним режимом. Джерело цих та подібних звинувачень випливало з