Національна Академія Наук України

Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка

Притуляк Віктор Григорович

УДК 821.112.2 – 31.09 (436)

Часово-просторовий

континуум

у романах Франца Кафки

Спеціальність 10. 01. 04 – література зарубіжних країн

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Кам’янець-Подільського державного університету Міністерства освіти і науки України, м.Кам’янець-Подільський.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор,

АБРАМОВИЧ Семен Дмитрович ,

завідувач кафедри гуманітарних наук

Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

ШАЛАГІНОВ Борис Борисович,

Національний університет “Києво-Могилянська академія,

професор кафедри філології;

- кандидат філологічних наук, доцент

КУДІН Микола Олексійович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри зарубіжної літератури.

Провідна установа: Харківський Національний університет ім.В.Н.Каразіна,

кафедра історії зарубіжної літератури і класичної філології,

Міністерство освіти і науки України, м.Харків.

Захист відбудеться “22“ грудня 2004 року о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м.Київ, вул. Грушевського,4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001,м.Київ, вул.М.Грушевського,4) .

Автореферат розісланий “22“ листопада 2004 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради П.В.Михед

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Інтерес до вивчення проблеми часу і простору – константа наукової уваги від часів Канта та Лессінга. Простір і час є об’єктом дослідження різних наук та художнього змалювання в різних мистецтвах; у художній літературі й літературознавстві ці категорії є основоположними, бо без них загалом неможливе зрозуміння художнього світу письменника. Зокрема, у сфері літературознавства, особливо ж впродовж останніх десятиліть, цікавість до проблеми не тільки не згасає, а й зростає з кожним роком: адже “художній час і художній простір – найважливіші характеристики художнього образу, які організовують композицію твору і забезпечують його сприйняття як цілісної і самобутньої художньої дійсності“Роднянская И.Б. Художественное время и художественное пространство // Краткая литературная энциклопедия. – Т.9. – М.: Сов. энциклопедия, 1978. – С. 772.. фундаментальними, зокрема, стали студії видатних вчених: М. Бахтіна, якому належить термін “хронотоп” (часопростір, або часово-просторова організація картини світу в літературі), В.Шкловського, О.Чичеріна, А.Гуревича, Д.Ліхачова, Т.Мотильової, Н.Копис--тянської, Н.Ржевської та ін. Літературознавці в своїх пошуках, природно, спиралися й на праці філософів того часу, таких, як А.Лосєв, Ю.Молчанов, М.Каган, М.Ахундов, Н.Джохадзе та ін. Дослідження в галузі художнього часу і простору зосереджуються у двох аспектах: 1) як загальнотеоретичне дослідження проблеми; 2) як естетична проблема окремого художнього твору.

Водночас ускладнення картини світу в сучасній художній свідомості, визначене зростанням суб'єктивного фактору в сфері творчості, породжує у ХХ ст. не-класичні, складні й дуже цікаві, просторово-часові моделі, й вивчення цього явища ще ніяк не закінчене. Зокрема увага до цього явища зростає в західноєвропейській науці (про що детально – далі). Для усвідомлення шляхів духовно-естетичного пошуку сучасності становлять неабиякий інтерес художні вирішення найбільших майстрів літератури цієї складної, сповненої протиріч епохи. Особливо значним об’єктом дослідження виступає часово-просторовий континуум у творах такого визначного письменника, як Франц Кафка, чия творчість визначила шляхи світового художнього пошуку й характер художніх вирішень численних митців слова нашої епохи.

Життя і творчість Кафки ґрунтовно вивчали в минулі роки московські вчені Б. Сучков, В. Днєпров, Є. Кніпович та ін., хоча їхні оцінки й не позбавлені упередженості, визначеної постулатами марксистсько-ленінського підходу до літератури. Особлива роль належить визначному представнику української наукової думки Д. Затонському, який відкрив непростий художній світ Кафки як загальносоюзному, так і українському читачеві, уникаючи надмірного соціологізму й акцентуючи перш за все особливості художнього методу письменника. Вагомим є внесок кафкознавців кінця ХХ-поч.ХХІ ст. – Є.Воло щук, В.Зусмана, В.Подороги та ін.

Але природно, що основний масив наукової кафкіани склався у зарубіжному, зокрема австрійсько-німецькому літературознавстві, й він щороку поповнюється. Це, поруч з біографічними працями та мемуарами (М.Брод, Ф.Баумер, П.Чітаті, Е.Павел, К.Вагенбах, Г.Яноух), – фундаментальні наукові монографії (Г.Поліцера, Г.Біндера, Ф.Байснера, М.Бензе, Т.Адорно) та численні статті. Та цих авторів найперше приваблює в творчості Ф.Кафки дослідження проблем екзистенціального характеру – соціальних, національних, релігійних та ін.: Ж.Делез і Ф.Гватарі аналізували творчий метод Кафки як явище літературно-художнього авангарду; К.Штель--цль трактував життя Кафки як буття празького єврея; Ф.Баумер придiлив увагу елементам єврейської мiфологiї та їх трансформацiї в Кафковiй творчостi; К.Келлер дослiджував мiфологiчнi елементи в “Замку” та iнших творах Кафки; У.Абрагам вивчав проблему права і провини в художньому свiтi письменника тощо. Поширений і монографічний аналіз одного або кількох творів Кафки, найчастіше з метою вивчення творчого методу або жанристики автора або резонансу творчостi Кафки в літературному процесі (значний внесок зробили тут Г.Біндер, дослідник форми притчі в творчості Кафки; К.Гоффер, що досліджував тут елементи фантастичного; К.Беццель, який аналізував прийоми створення пейзажу в творах письменника тощо).

Однак для нинішнього кафкознавства у світі та Україні характерна певна індиферентність щодо вивчення вузько-конкретних проблем естетики та поетики письменника. Мало хто звертається безпосередньо й до проблеми художнього часу і простору в романах Ф. Кафки та формантної ролі їх у створенні образної системи художнього твору. Тому не занадто велика низка досліджень у цій галузі вимагає зосередженої уваги.

Характерно, по-перше, що дослідників цієї проблеми більше приваблювала проблема художнього простору, а не часу, причому переважно в функціонально-символічному, а не феноменологічному аспекті. У дисертації M.Р.Koрст стверджується, що у Кафки простір “не має власної цінності”, а герой Кафки “... поза “світом” свого власного “я” не має ніякого життєвого простору”; автор твердить про цілковиту “безпросторовість” творiв Кафки, а сюжетоскладання розглядає як проекцiю духовного свiту головного героя Korst M. R. Die Beziehung zwischen Held und Gegenwelt in Franz Kafkas Romanen (Відношення між героєм і середовищем у романах Франца Кафки).– Dissertation.– Marburg, 1953. – S. 38. . Для М.Зайдлера Seidler M.Strukturanalyse der Romane “Der Prozess” und “Das Schloss ” Franz Kafkas(Структурний аналіз романів “Процес” і “Замок” Франца Кафки). – Dissertation. – Bonn, 1953. і Г.Еснера-Шакніса Essner-Schaknys G. Die epische Wirklichkeit und die Raumstruktur des modernen Romans(Епічна дійсність і просторова структура сучасного роману). – Dissertation. – Marburg,1957. важливе не стільки зображення простору, скільки його функція і діалектика структури. В.Штаросте у дослідженні простору Кафкового “Процесу” виходить з припущення, “що спосіб поведінки людини в просторі та її ставлення до нього є вираженням того, як вона розуміє і знає свій внутрішній стан” Staroste W. Raum und Realitдt in dichterischen Gestaltung (Штаросте В. Простір і реальність у вивченні поетичної форми у Гете і Кафки).– Studien zu Goethe und Kafka. – Heidelberg, 1971. – S. 23., і бере до уваги виключно суб’єктивно-психологічну сферу, а пейзаж, вигляд приміщень тощо залишає поза увагою. Ближче до феноменологічного підходу знаходиться Б.Ассерт: у розділі своєї дисертації, присвяченому Кафцi (увагу дослідника зосереджено в основному на романі “Америка”), зроблено висновок щодо “художньо зображеного простору як з пережитого простору”Assert B. Der Raum in der Erzдhlkunst (Простір у мистецтві оповіді).– Dissertation. – Tьbingen, 1973. – S. 60.. На особливу увагу заслуговують праці таких вчених, як Г. Фрай та Г. П. Фіхтер та Єонг-Сук- Кім, які зосередженi виключно на питанні художнього простору Кафкових творів: у них художній простір невід'ємний від художнього часу і трактується як вираз мінливих внутрішніх станів кафкового героя. Проте й ці автори кінець-кінцем залишаються в межах функціонально-символічного тлумачення проблеми, концентруючись виключно на проблемі простору як “ландшафту” (скажімо, Г.Фрай та Г.П.Фіхтер, зосередившись на онтологічно-антропологічних покажчиках простору, й не прагнуть до феноменологічного аналізу в усій його повноті). Водночас важливо, що тут романи і оповідання Кафки розглядаються як певна цільнiсть, хоча Г.П.Фіхтер вивчає типологiю художнього простору в творчості Ф.Кафки у найбiльш загальному планi, Г.Фрай обмежується лише романом “Процес”, а Єонг-Сук-Кім аналізує простір і його функції в двох романах – “Замку” і “Процесі”Frey G. Der Raum und die Figuren in Franz Kafkas Roman “Der ProzeЯ “ (Фрай Г. Простiр i образи в романi Франца Кафки “Процес”).– Marburg, 1969; Fichter H. P. Kafkas fiktionaler Raum. – Dissertation (Фiхтер Г. П. Кафкiв вигаданий простiр).– Erlangen, 1980; Kim Jeong-Suk. Franz Kafka. Darstellung und Funktion des Raumes in “Der ProzeЯ“ und “Das SchloЯ“(Кiм Єонг-Сук. Франц Кафка. Зображення i функцiя простору в “Процесi” i “ Замку”).– Dissertation.– Bonn, 1983.

. Дещо осібно стоїть праця Б.Кютер, яка інтерпретує не лише романи Кафки, а й оповідання, афоризми, листи і щоденниковi нотатки письменника, і послідовно спирається на феноменологічний метод, в основі якого лежить опис актів сприйняття свідомістю об’єктів навколишнього світу; простір у Кафки описується таким, яким його сприймають герої “Процесу” і “Замку”Kьter B. Mehr Raum als sonst. Zum gelebten Raum im Werk Franz Kafkas (Кютер Б.. Бiльше простору, нiж звичайно. До пережитого простору в творчостi Франца Кафки).– Frankfurt am Main, 1989. .

Поряд з цими ґрунтовними дослідженнями часу і простору в творах Кафки існують і менші за обсягом або фрагментарні спостереження в складі ширших за тематикою розвідок, які теж нами враховані. Тому актуальним є детальне дослідження художнього часу і простору в романах “Процес” і “Замок”.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в рамках комплексної теми досліджень кафедри української літератури Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету “Літературознавчий аналіз в аспекті естетичних категорій” (зареєстрована під № 5). Тему дисертації затверджено на засіданні кафедри української літератури Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету 2 липня 2001р. (протокол № 6) та Бюро наукової ради НАН України 15 листопада 2001р. (протокол № 3).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у детальному вивченні побудови просторово-часового континууму в романістиці Кафки, її ідеї та ритміки, співвідношення часопростору автора й персонажа як репрезентативного виразу сюжетно-композиційного задуму, отже – й концепції дійсності письменника.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

-

-

-

-

-

-

Об’єкт дослідження – романи Кафки “Процес” і “Замок” як найбільш репрезентативні моменти не лише творчої спадщини Кафки, а й літературного пошуку модернізму ХХ ст. взагалі. Особливості побудови часопростору в цих творах вивчалися досі лише почасти, причому основна увага належала художньому простору.

Предмет дослідження – структура хронотопу (часопростору) в романах Кафки як свого роду “канон” модернізму й навіть постмодерністського пошуку, які руйнують детермінізм класичної оповіді, перетворюючи нарацію на інтелектуальну конструкцію, монтаж, що підкреслено виражає суб'єктивну концепцію світу.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці згаданих вище зарубіжних та вітчизняних вчених, присвячені теоретичній проблемі хронотопу та особливостям часопростору в творчості Кафки (М.Бахтін, Д.Затонський, В.Днєпров, Єонг-Сук Кім, Г.Фрай, Г.П.Фіхтер, Б.Кютер та ін.). Використано такі методи дослідження, як історико-функціональний та текстуально-концептуальний аналіз, елементи міфологічного підходу та компаративістики.

Наукова новизна праці полягає в здісненні детального й цілеспрямованого аналізу категорій простору й часу в романістиці Кафки як конкретного виразу його погляду на світ та естетичних принципів його поетики. Тут, поруч зі систематизацією та узагальненням досліджень попередників, вперше стають об'єктом детального аналізу такі проблеми:

- художній простір у романах Кафки як ідейно-естетична конструкція;

- художня сиґніфікація атрибутів простору;

- загальні принципи побудови художнього часу в романах Кафки;

- плин фізично-історичного часу в дискретній свідомості наратора і персонажа.

Теоретичне та практичне значення роботи полягає в можливості її

достатньо широкого застосування як у сфері власне літературознавства (теорія літератури та історія австрійської літератури), так і в галузі вузівського вивчення історії зарубіжної літератури (основний курс, курс спеціалізації, факультатив, спецсемінар тощо). Дослідження може бути корисним і для викладача зарубіжної літератури середніх навчальних закладів.

Апробація роботи. Основні положення дисертаційної роботи обговорювалися на засіданні кафедри української літератури Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету 12 жовтня 2000 року й далі, щорічно, у вигляді розділів; роботу рекомендовано до подання в спеціалізовану раду 11 лютого 2004 р. (протокол № 9). Деякі важливі положення дисертації було апробовано як доповіді на міжнародній науковій конференції “Німецька мова в сучасному світі” (Дрогобич, 1998 р.), науково-практичній конференції докторантів та аспірантів Чернівецького державного університету ім. Юрія Федьковича (2001р.) та міжнародній науковій конференції “Cтруктура представлення знань про світ, суспільство, людину: у пошуках нових змістів” (Луганськ, 2003 р.). З теми дисертаційного дослідження видано друком 8 праць, 5 з яких – статті у фахових виданнях; інші 3 – тези доповідей на конференціях.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається із вступу, 3-х розділів, висновків та списку використаної літератури (150 позицій) і складає 150 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

У вступі мотивується вибір теми дисертації, її актуальність, аналізуються в найзагальніших рисах проблеми вивчення теоретичного питання про хронотоп літературно-художнього твору і наукова кафкіана, а також ступінь вивченості хронотопу в Кафки, обґрунтовуються наукова новизна й практичне значення даної дисертаційної роботи, встановлюються мета і завдання дослідження.

У першому розділі дисертації “Хронотоп у художній літературі й специфіка його побудови у Кафки як наукова проблема” найперше акцентується теоретична основа дослідження й той філософський контекст, у якому формувався художній світ письменника. Адже Кафка – один з тих літераторів, які радикально змінили образ світу в очах сучасника, наочно виявивши трагічне відчуження індивідуальної свідомості від буття. Він адаптував чимало радикальних філософських ідей свого часу, так само, як і вплинув на формування нових ідей та художніх форм.

Категорії часу й простору до ХХ ст. сприймались радше як сфера колективно-об’єктивних уявлень, ніж як психологічний простір. У ХХ ст. індивідуальна картина світу письменника стає все більш оригінальною й суб’єктивною. Гуманітарні науки починають припускати, що позиція автора художнього твору може взагалі визнаватись відправною точкою творчого акту.

Зокрема в західноєвропейській науково-філософській думці епохи Кафки з’являється новий підхід до осмислення часопростору. Просторово-часова основа має домінуюче значення в різних видах культури, особливо ж якщо враховувати традиційний поділ мистецтв на часові й просторові. Та при цьому слід пам’ятати, що категорії часу і простору, як це підкреслювала сила західних мислителів, починаючи від св. Августина, строго кажучи, проблематичні як атрибут “реального світу”, тому що вони можуть зміщуватись і деформуватись у психологічному переживанні суб’єкта. На рубежі ХІХ-ХХ ст. цей скепсис підхоплює й розвиває філософія емпіріокритицизму: Мах і Авенаріус проголошують суб’єктивне бачення єдиною реальністю. Стає можливим поняття суб’єктивного, пережитого індивідуумом простору, який К. фон Дюркгейм виділяє з реального простору і структурує за параметрами людської орієнтації. М.Гайдеґґер описує “просторовий стан людини” як екзистенціальний феномен, М.Мерло-Понті розробляє поняття “орієнтованості” людини, у якій беруть участь тіло, чуттєве сприйняття і психіка, а Е.ґоленштайн висуває ідею поліцентризму простору, який сприймається індивідом. Підсумком цих пошуків західноєвропейських мислителів стало утворення поняття “пережитий простір”, яке визначає сферу, що лежить між суб’єктивно-психічною та об’єктивно-матеріальною дійсністю. У другій половині ХХ ст. формується значна кількість філософсько-літературознавчих та філософсько-мистецтвознавчих досліджень сфери літературного часу й простору як художнього втілення життєвого й естетичного досвіду. Починаючи з 50-х років ХХ ст. виникає ціла низка мистецько-філософських досліджень простору в літературних творах, зокрема формується думка про релевантність пережитого простору в романній формі.

Деформація часово-просторових відносин у художньому творі зумовлена тим, що художній образ лише опосередковано зв’язаний із зображенням зовнішньої реальності. Ця властивість художнього образу корениться в природі перцептуального простору-часу, який виділяють сучасні філософи, розрізняючи час (і, відповідно, простір) реальний, перцептуальний і концептуальний.

Час і простір перетворюються на найважливі категорії в літературознавчому аналізі художнього твору (особливо ж нараційного), тому що фабула розгортається у концептуальному просторі й часі, які створює романіст, хоча художній образ не локалізується в концептуальному просторі й часі. Часопростір (або ж, за М. Бахтіним, хронотоп) – це категорія, яка дозволяє глибоко зрозуміти сюжетобудову й ритміку тексту, бо ж ритм – це не тільки композиційний, але й змістотворчий засіб, фактор формотворення, що сприяє виникненню впорядкованої та іманентної системи художнього твору.

Досліджуючи час і простір, науковці зазвичай вважають пріоритетною проблему художнього часу. Це пояснюється тим, що час – це прояв буття, який пов’язаний з поняттям безперервності. Художній час, до того ж, дозволяє митцеві вільно обходитись з діалектикою речей, тобто прискорювати, зупиняти, повертати час подій назад тощо. Проте у ХХ ст. час у художньому творі стає дедалі відвертішим монтажем і авторською конструкцією, а не спробами

відобразити т. зв. реальний плин часу. З’являються поняття “авторський час”, “час персонажа”. У відборі матеріалу для зображення, трактуванні зображуваного, плині подій тощо проявляються, тим не менше, водночас і суб’єктивізм автора, і його певна залежність від соціально-історичного часу. Авторський час стає складовим елементом часово-просторової структури твору, виражаючи концепцію буття й людини.

Ф. Кафка разом з іншими модерністами йде шляхом створення власної картини світу. Він далекий від реалізму, у його наміри не входить зображення ідейних, теоретичних, психологічних взаємозв’язків світу, що його оточує. Однак і цілком відійти від принципу мімезису він, як і будь-який інший митець, не міг. Тому Кафка йде традиційним для модерністів шляхом – він пише заради авторського самовираження, взявши на себе роль деміурга, який творить світ з уламків того, що донедавна визнавалося об’єктивною картиною реальності. Часопростір – це ланка, яка зв’язує в єдине ціле світоглядно-сюжетні та поетико-формальні елементи творчості Ф. Кафки.

У своєму крайньому суб’єктивізмі Ф. Кафка виходив, як це неодноразово відзначалося, з засад експресіонізму, виступаючи одночасно попередником екзистенціалістів. Водночас фантасмагоричність Кафкового світу мимоволі навіює думки і про зв’язок письменника з сюрреалізмом. Кафка переносив свої страхи і безсилля на все людство, на всю світобудову. Людина у письменника – безсила зацькована істота, а соціальне буття людей – від природи несправедливе, антигуманне, його не можна виправити. Зовнішній світ цілком уподібнився до внутрішнього світу самого автора, світу замкненої й приреченої на агностицизм свідомості. Найсерйозніші дослідники (Д. Затонський, Б. Сучков та ін.) справедливо вважають, що світ, вибудуваний Кафкою, був штучною креацією ізольованої свідомості. Проте хоча кошмарні картини людського буття породжені у Кафки не стільки сучасним йому реальним життям, скільки його власною хворобливою уявою, він об’єктивно створює достатньо точний футурологічний прогноз ХХ ст., сповнений невимовного й фатального трагізму.

Художній світ Кафки наповнений начебто звичайними людьми і звичайними реаліями, однак незвичайним є поєднання цих реалій. У творах Кафки все розвивається вмотивовано й логічно, особливо “переконливі” окремі сцени; але, з’єднані плином авторської наррації, вони в сукупності своїй справляють враження безглуздого й абсурдного світу, у якому панує тотальне відчуження людини.

Кафкова образна система являє собою часопростір, у якому людина жити, власне, неспроможна. Автор змоделював у своїх творах суспільство, що на очах тоталітаризується, прорік повну дегуманізацію людських стосунків і кризи особистості. Проте дослідник В. Жила вважає, що “твори Кафки містять прихований мотив надії; письменник глибоко вірить у те, що в людини є щось незнищенне, що людина мусить жити й боротися проти своєї незбагненної долі” Жила В. Франц Кафка – видатний письменник ХХ сторіччя // Всесвіт. – 1998. – № 5-6. – С. 156-157.

. Власне кажучи, вже сам факт написання романів Кафки певною мірою підтверджує цю тезу; знищити свої твори письменник, як відомо, намагався лише напередодні власної смерті, захоплений емоцією відчаю.

У другому розділі дисертації “Художній простір романів “Процес” і “Замок” розглядається художній простір у романах Кафки як ідейно-естетична конструкція.

Ситуації, зображені в романах Кафки, є формою образного переживання простору, який, на відміну від часу, не підлягає точному обчисленню. Лінійності часу протистоїть синхронність простору. Естетичний простір формується не чистим мисленням, а силою почуття й уяви. І хоча естетичний простір досліджувався, як правило, лише як елемент, що значною мірою використовується у побудові суто епічного світу, все ж таки інтерес до нього проявився у формі проблеми: яку саме реальність він відображає. Наукова дискусія, яку вели у ХХ ст. зарубіжні дослідники Ф.Інґарден, К.Гамбурґер, Г.Блуменберґ і В.Кайзер, збудила інтерес до цієї проблеми. Зокрема, Ф.Інґарден зробив спробу зрозуміти міру реальності (об’єктивності) художнього простору. Вчені зосереджувались на питанні про співвідношення між естетично організованим простором і простором реальним, емпіричним. Підсумовуючи ситуацію, Г.Майєр приходить до висновку, що простір має духовний характер, він є образним вираженням людського відчуття, а письменник є архітектором сюжету; він спирається на просторові образно-асоціативні уявлення. Тому простір можна розглядати як основну естетичну категорію, поряд з такими категоріями, як художній час, персонажі, поезія, тема тощо. Спираючись на дослідження Г.Майєра, Б.Кютер робить висновок, що в сучасному романі, в першу чергу – у Кафки, чуттєвому простору як суб’єктивному образному елементу відводиться все більше місця.

Автор створює образ простору, у якому риси реального простору деформовано і подано в певній умовності. Мистецтво наррації полягає в тому, що для читача це зазвичай залишається непомітним, бо простір є сферою зорового сприйняття, а в слові зорова асоціативність не панує. Коли М.Бахтін висунув поняття хронотопу, він тим само ствердив право автора створювати нову, естетичну дійсність; Ортега-і-Гассет у своїй “Дегуманізації мистецтва” довів, що сучасна творчість дедалі менш пов'язана з мімезисом – наслідуванням рис видимого світу. Романи Кафки “Процес” і “Замок” є красномовним підтвердженням тези іспанського філософа й свідченням креативної природи хронотопу. У них відбувається руйнація звичної конвенціональності світосприйняття – причинно-наслідкові зв’язки тут порушені; картини-сцени напливають одна на одну, з волі автора, наче уві сні. Тому проблема простору в романах Кафки є частиною більш загальної проблеми руйнації мімезису в мистецтві ХХ ст.

У романах Ф.Кафки, які не містять жодних даних про місце дії, простір є вираженням суб’єктивного пізнання. Чим самотнішим є герой К., тим більше він спілкується не з людьми, а безпосередньо з простором, що його оточує. Простір у Кафкових романах є засобом змалювання переживань персонажа, який репрезентує як авторське “я”, так і людину взагалі. Оповідач зникає за персонажами і будує естетичний простір через їхнє сприйняття. У “Процесі” і “Замку” в зображенні простору панує, так би мовити, моноперспектива.

Характерною рисою нараційного стилю Кафки є те, що він не безпосередньо змальовує душевні поривання своїх героїв, не наслідує традиції психологізму ХІХ ст., а зображує переживання як рухи в просторі. Через це простір у Кафки не є місцем, а носієм дії.

Персонажі Кафки сприймають простір переважно органами зору. Погляди, якими вони обмінюються, має таке саме значення для переживання простору, як і пізнання просторовості окремим героєм. Діалог поглядів відображає процес здобуття і втрати ідентичності та процес самоусвідомлення. Здобуття або втрата особистості означає водночас здобуття або втрату простору.

Кафкові герої завжди неуважні. У стані неуважності вони марно збирають свої раціональні сили. У вирішальних ситуаціях обидва К. зайняті тим, щоб зрозуміти деталі. Зв’язок речей при цьому порушується. Раціональний зв’язок предметного світу розсіюється в погляді, який є водночас неуважним і розсіяним. Внутрішньому станові неуважності відповідає зовнішній фрагмент сприймання пережитого простору.

Для Кафкового розповідного стилю характерне взаємне нашарування пережитої і реально-просторової перспективи. Погляд головного героя і те, що потрапляє у його поле зору, є ключем для розуміння авторської концепції. Переживання простору визначається напрямом уваги та інтересів головного героя, який в обох романах Кафки є центром просторової орієнтації. Через відсутність конкретної постаті оповідача читач сприймає картину пережитого простору з позиції протагоніста і розуміє простір не лише як тло дії роману, а й як елемент вираження стану героя.

Коли головний герой спілкується з іншими персонажами, простір, що його оточує, зображається побіжно, а коли він залишається на самоті, у нього триває діалог з простором. Лише коли протагоніст звертає увагу на те, що його оточує, то простір відображається у своїх конкретних рисах, з’являється його деталізоване змалювання. Перебування героя в тому чи іншому місці зводиться до фіксації вихідного пункту, місця перебігу дії або мети руху і означають мінімум духовної присутності й зв'язаності з середовищем.

Оточуючий світ освоюється героєм візуально-чуттєво. Однак пейзажно-предметні образи позбавлено конкретності, вони виконують у тексті другорядну функцію. В обох романах відбувається звуження поля зору протагоніста. Його погляд не може охопити цілий предмет, а лише його фрагмент, деталь. При цьому деталь не тільки гіпертрофована, а й деформована в пропорціях, тому що поле зору героя звужується: фрагменти реальності збільшуються в очах протагоніста до неосяжних розмірів і, при цілковитому натуралізмі зображення, набувають, як під лупою, зловісно-гротескового вигляду. Деталь заступає цілий предмет, і за видимістю зникає суть речей. Герой зосереджується на окремому явищі, а навколишній простір залишається смутним і невиразним. Створюється ефект ліхтарика, коли з темряви вихоплюється окрема деталь, а весь, так би мовити, “масив” об’єкта залишається невидимим. Погляд героя “розсіяний”, безпомічно фіксує деталі.

Соціальне середовище принципово не відрізняється від пейзажу або інтер'єру, являючи частину сумарного образу “оточення”. При цьому Кафкові протагоністи страждають від слабкої здатності розпізнавати людей, але вони невідворотно прочитують в поглядах інших персонажів, що вони чужі в цьому світі. З іншого боку, сам протагоніст постійно перебуває в полі “чужого погляду”, постійного нагляду, який здатний ґрунтовно вплинути на його самоідентифікацію. Часто протагоніст не може впевнено вступити в діалог з іншими персонажами, тому що вони змінюють зовнішність і він їх не впізнає. Другорядні персонажі у Кафки теж часто неспроможні розрізняти людей і речі, до того ж своїми нескінченими балачками вони постійно дезінформують протагоніста. Відбувається також плутанина в називанні людей на ім’я. Усе це стабілізує відокремленість протагоніста й від суспільства оточуючих людей та їхнього світу.

Аналогічна й непізнаність пейзажно-речового світу, який виступає як “річ у собі”, що призводить до залежності героїв Кафки від речей, які мають владу над ними.

Окремі елементи художньої картини світу Кафкових романів – колір, світло, звук, спека, холод тощо – трактуються як просторові характеристики. Значна увага приділяється хронотопу дороги, порогу, сходів, дверей, вікон, ліжка як опорним моментам наррації у Кафки.

Характер зображуваного простору в Кафки визначають такі чуттєві властивості матеріальних речей, як світло, колір, звук, температура. Та у вигаданому Кафкою просторі звичні природні стани та субстанції – холод, тепло, повітря тощо, так само, як і предмети (вікна, двері, ліжка тощо), можуть набувати неочікуваного, часом відверто абсурдного значення.

Простір у Кафки являє собою атмосферу дискомфорту – наприклад, у відчутті героєм тепла і холоду. Якщо взаємини між людьми, що живуть тісно й неприязно, відзначаються задухою і спекою, то відчуження між людьми гіперболізовано через крижаний холод, який так само змушує героя забути про своє просування до мети. Холод панує у вкритих снігом Селі і Замку, він визначає загальну атмосферу в романі “Замок”. Балансування між полюсами тепла і холоду – між спекотним дискомфортом тісного співіснування й холодною самотністю в невпинному русі до індивідуальної смерті – являють собою амплітуду руху героя в художньому просторі роману.

Кафці не властивий інтерес до живої природи. Більшість ландшафтів складаються зі змалювання рукотворної “другої природи” – середовища буття людей, будинків, переважно в інтер’єрі, які викликають враження нерухомості і нежиттєвості. У “Замку” маніфестацією простору є віддалене Село, розташоване на широкій рівнині, вкритій снігом, а над ним височіє Замок, що складається з маси приземкуватих будівель. У творенні хронотопу Кафкою характерні мотиви дороги, порогу, сходів, дверей, вікна і ліжка займають першорядне місце. В той само час вони позбавлені своїх звичних функцій. Дорога у Кафки стає оманливою і облудною перспективою, яка нікуди не приводить. герой втрачає орієнтири, переживає нестерпну втому і самотність. Двері теж радше протистоять героєві, заважають йому рухатись вперед до мети, він завжди зазнає поразки перед дверима. Поріг розділяє в просторі не різнорідні, а однорідні сфери; тут немає розмежування на внутрішнє і зовнішнє, й поріг є не переходом, а лише просторовою межею. Мотив вікна є важливим елементом Кафкового естетичного простору, однак вікно не дає змоги спостерігати за зовнішнім світом. Вікна в Кафки мають зворотну проникність – не герой К. може спостерігати за кимсь з вікна, а він сам стає об’єктом спостереження ззовні. Ліжко є одним з частих мотивів Кафкового естетичного простору; це – місце, де герої романів “Процес” і “Замок” шукають захисту від впливів зовнішнього світу. Воно також є емблемою неспроможності героя діяти і досягти задуманого.

Кафка не схильний творити багатобарвний світ. Оскільки простір і речі, що його утворюють, сприймаються очима зденервованого героя, то в романах переважає ахроматичний спектр – це переважно білий, чорний, сірий кольори та їхні відтінки. Хроматична гама кольорів з’являється вкрай рідко. Вкраплення яскравих кольорів нечисленні – простір, який споглядає К., залишається переважно чорно-білим або сірим, що свідчить про пригніченість психічного стану реципієнта.

У порівнянні з кольором значно більшу роль у романах відіграє освітлення, бо саме воно визначає, що в просторі є видимим. Джерела світла тут не природні, а штучні. Простори губляться в темряві, сутінках, тумані тощо. Світло свічки з’являється на сторінках роману там, де потрібно вихопити з темряви якийсь предмет і окреслити контури приміщення. Однак воно лише посилює темряву навколо себе, не допускаючи об’єктивізації пережитого простору. Тим самим персонажі романів не можуть встановити зв’язки між речами.

У “Процесі” Кафка використовує для творення звукового образу простору лише немелодійні звуки: звучання електродзвінків, людський регіт, крик, дратівливий шерхіт, шум слюсарної майстерні, биття посуду й відлуння кроків. Звукові дисонанси викликають у Йозефа К. неясний страх, відверте почуття жаху або ж просто відвертають його увагу і заважають виконувати задумане. У “Замку” звуки сприймаються К. здебільшого як просто дражливі, причому гама емоцій, які вони викликають, стає набагато ширшою, втрачаючи однозначний характер загрози.

У третьому розділі дисертації – “Художній час романів “Процес” і “Замок” – визначаються загальні принципи побудови часового континууму в Кафки, досліджується плин фізично-історичного часу в дискретній свідомості персонажа, розглядається екзистенціальна концептуальність кафкового художнього часу і ритміка хронотопу персонажів “Процесу” та “Замку”.

У художньому світі роману Кафки спостерігаються співвідношення кількох часових вимірів. Плин сюжетного часу поєднується з вираженням у розповіді й діалозі часу автора і часу персонажа, Важливого статусу у цій наративній структурі набуває також час персонажа, створеного уявою письменника; змалювання події сполучається з авторськими ретроспекціями.

Романи “Процес” і “Замок” позбавлені психологічної й соціальної мотивації поведінки героїв, у них відсутній традиційний для класичного роману аналіз соціальних і моральних проблем, а також закономірностей розвитку суспільства, однак Кафка порушує проблеми трагічної самотності і роз’єднаності людей в абсурдному світі. Зображення людини з її дрібними, але пекучими проблемами привертає увагу до трагічного становища маленької людини в умовах всесильності соціальних інституцій.

Тим не менш у романах “Процес” і “Замок” прикмети конкретної епохи та буття людини в повному конкретно-історичному часі виразно ослаблені. Часово-просторовій структурі Кафкових романів властиві повтори, які створюють нові сюжетні зв’язки, викликають асоціації, що творять підтекст і надтекст. У тексті практично не знайти безпосередніх ознак соціально-історичного часу, хоча у підтексті і надтексті нарації якісь прикмети цього часу, звичайно, закладено. За браком рис соціально-історичного часу в Кафкових романах найважливіша роль відводиться авторському часові. Дослідження цього часу дозволяє зрозуміти Кафкову концепцію людини й образну систему творів, дія яких переноситься у внутрішній світ абстрактної людини. Але тут слід внести одну корекцію: глибока прихованість власне авторського “я” у Кафки призводить до того, що авторський час функціонує у формі часу наратора, оповідача подій. Сам Кафка, як людина і письменник, залишається “поза текстом”. При цьому дія Кафкових творів відбувається не стільки у фізичному, скільки у психічному просторі, у глибинах людської психіки.

Тим не менш, особливістю хронотопу персонажів обох романів є очевидна близькість між автором і оповідачем, вони максимально зближуються, хоча й не зливаються в одну постать і ототожнювати їх було б помилкою. Характерно, що зовнішній, авантюрний час (час пригод і подій) перебуває в суперечності із внутрішнім психологічним часом лише у головних героїв романів – Йозефа К. і К., які можуть у певному сенсі претендувати на статус особливого персонажа – героя, бо переживають трагедію втраченого (а Йозеф К. – й трагедію насильно зупиненого) часу.

Для Кафки не є важливим детальний опис подій життя героя. Увагу автора привертають лише окремі репрезентативні моменти. “Стиснення ” часу головного персонажа очевидне в обох романах – “реальна” дія “Процесу” триває один рік, її місцем-топосом є велике місто, але хронотоп персонажів стискається тут до кількох днів і небагатьох приміщень; у “Замку”, з його замкненим художнім простором, хронотоп звужується до тижня. Хронотоп як головного, так і другорядних персонажів містить прогалини і пустоти, а також підлягає стисненню і сповільненню. У цьому Кафка зближується з естетикою експресіоністів.

При цьому сюжетний час “Процесу” і “Замку” виключений із загального плину соціально-історичного часу, місце дії творів невідоме. За своєю структурою “Процес” і “Замок” є типовим інтелектуальним монтажем. Якщо в

“Замку” ще збережено класичний хронологічний розвиток подій, то в “Процесі” і його порушено: тут панує сюжетна інверсія, яка часто присутня також і в окремих епізодах обох романів.

Сюжет романів є односуб’єктною оповіддю з лінійною побудовою та однією сюжетною лінією. Через брак напруженого внутрішнього життя психологічної або моральної кризи Йозефа К. і К., т. зв. екстремальний або кризовий хронотоп поетиці Кафки невластивий. Для розвитку сюжету автор в обох романах використовує побутовий час, який не має безумовного кінця.

Розвиток сюжету й діалектика образів роману побудовані алогічно. Логічним і послідовним у “Процесі” і “Замку” є лише розвиток кожного окремого епізоду, а в межах окремого сюжетного відрізку розвиток подій і вчинки героя не містять логічної мотивації. Межа між свідомим і несвідомим у Кафки досить приблизна й умовна. Сюжетна дія зображається як сон, а запис сну часом стає фрагментом сюжетної дії твору. Сон стає важливим композиційним елементом “Замку”. Зображення кошмарних сновидінь зближує Кафку з сюрреалістами. Сновиддя, маячіння, що супроводжують героя, свідчать, що він існує у світі, ворожому і загрозливому.

Сюжетам обох романів властиві лише динамічні описи, які начебто покликані розвинути сюжетну дію з блискавичною швидкістю. Проте нескінченні розмови головних героїв – Йозефа К. і К. – з іншими персонажами, а також ретроспективні оповіді відверто гальмують сюжет. Характерною рисою обох романів є цілковита відсутність історичної ретроспекції, як авторської, так і персонажа, однак ретроспекція практично займає значне місце в часово-просторовій структурі романів, особливо ж у “Замку”. Вона не тільки містить картини минулого життя Йозефа К. і К., а й являє собою художнє передбачення їхнього майбутнього.

Обидва романи містять численні часові лакуни, причиною яких є те, що герой і оповідач невловимо ототожнюються (характерно, що коли, наприклад, К. спить, дія твору зупиняється й нічого не відбувається). У “Процесі” значно більше пустот, ніж у “Замку”. Між розділами твору лежать невизначені проміжки часу. Пустоти і пропуски в хронотопу призводять до дезорієнтації читача, який не отримує цілісного уявлення про персонажа.

І “Процес”, і “Замок”