ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ПЛЕКАН Юрій Васильович

УДК 94 ( 947 : 943)“19”

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ В БОРОТЬБІ ЗА

РЕФОРМУВАННЯ ВИБОРЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДО АВСТРІЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ ТА ГАЛИЦЬКОГО СЕЙМУ

( КІНЕЦЬ ХІХ - ПОЧАТОК ХХ СТ.)

07.00.02 – всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі вивчення та публікації зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Даниленко Василь Михайлович,

Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С.Грушевського НАН України,

відділ вивчення та публікації зарубіжних джерел

з історії України, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Троян Сергій Станіславович,

Рівненський інститут слов’янознавства

Київського славістичного університету,

кафедра міжнародних відносин і країнознавства,

завідувач кафедри

кандидат історичних наук, доцент

Миць Мар’яна Ярославівна, Волинський

державний університет імені Лесі Українки,

кафедра археології та джерелознавства, доцент

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин (м. Київ)

Захист відбудеться 27.08.2004р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2 (корпус 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розісланий 15.07. 2004р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.Я. Лупул

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Багатовікове співіснування поляків і українців на сході Європи залишило в історії цих слов’янських народів та європейських держав позитивний і негативний досвід міжнаціональних відносин. Сьогодні Україна та Польща – незалежні, суверенні держави, які мають тісні політичні, економічні, культурні, наукові та інші зв’язки, що постійно розширюються. Незважаючи на досягнутий високий рівень політичних міждержавних взаємин, відносини між обома народами нерідко затьмарюються на побутовому рівні або в тих сферах, які сягають своїм історичним корінням у глибину віків. Неупереджене всебічне з’ясування причин та перебігу формування суперечностей в історії двох народів потрібне не лише політикам для розв’язання актуальних політичних проблем та прогресу на шляху зміцнення добросусідських відносин між Україною та Польщею, а й має важливе значення для подальшої співпраці українського і польського народів.

Наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. стрижнем польсько-українського протистояння, який визначав подальший політичний, соціально-економічний та національно-культурний розвиток обох народів, були реформи виборчої системи до австрійського парламенту та Галицького сейму. Від їх проведення могло суттєво змінитися не лише становище поляків і українців у складі Австрії, а й їхні взаємовідносини. Висвітлення процесів реформування виборчих систем до центрального і крайового законодавчих органів та участі у них представників двох галицьких народів дозволяє чітко простежити й усвідомити суть міжнаціонального протистояння, показати та оцінити значення реформ для реалізації національно-державних устремлінь українців і поляків, розкрити внесок представників українського і польського народів у процес демократизації виборчого законодавства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося відповідно до перспективного плану науково-дослідної і видавничої діяльності Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Напрямок дослідження визначався проблемою “Україна в контексті загальноєвропейського історичного процесу в документах і матеріалах ХІХ – ХХ ст.” (№ Державної реєстрації 0101 U004060).

Мета дисертаційної роботи полягає в дослідженні польсько-українських взаємин у боротьбі за реформування виборчого законодавства до парламенту Австрії та сейму Галичини наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Реалізації мети підпорядковане вирішення таких завдань:

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є польсько-українські відносини в процесі реформування виборчих законів до австрійського парламенту та Галицького сейму наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Предмет дослідження – діяльність українських, польських та австрійських політиків, їхні проекти реформування виборчих законів до парламенту та сейму, а також досягнення міжнаціонального порозуміння в Галичині.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є принципи історичного пізнання – об’єктивність та історизм. Наукова об’єктивність вимагала пошуку й використання автентичних, достовірних і типових документів, їх урізноманітнення і співставлення, висновків, що логічно випливають із сукупності подій і фактів. Принцип історизму дозволив показати польсько-українські суперечності як наслідок несумісних політичних домагань в конкретно існуючих історичних рамках. Для характеристики джерел та історіографічного доробку застосовувались загальнонаукові методи дослідження - класифікація і типологізація. В основу вирішення інших наукових завдань було покладено структурно-системний метод, завдяки чому виділено загальне й особливе в діяльності польських та українських політичних сил і водночас показано їхнє протистояння як складову суспільно-політичного розвитку Австро-Угорської імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Для з’ясування чинників формування історичних суперечок двох народів за Галичину використовувались ретроспективний, історико-соціологічний та статистичний методи. Спеціальні історичні методи дослідження (проблемно-хронологічний, порівняльний, аналітичний, синхронний) покликані без упередженості розкрити суть позицій кожної із сторін, грунтуючись на визнанні загальнолюдських цінностей і керуючись потребами одержання нових, актуальних для науки і практики знань.

Хронологічні межі дисертації охоплюють один з найбільш насичених подіями й політично відповідальних періодів у відносинах польського й українського народів на теренах Австро-Угорської імперії. Друга половина 90-х років ХІХ ст., після припинення дії новоерівської польсько-української угоди 1890 р., становить нижню межу дослідження. Підписання у 1913 р. польсько-української угоди та прийняття на початку 1914 р. нового виборчого закону до Галицького сейму є верхньою хронологічною межею дисертації. Підсумки цього двадцятиліття багато в чому визначили складові майбутніх польсько-українських відносин - як протистояння та конфліктів, так і порозуміння та співробітництва.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:

– на основі історичних джерел, досліджених автором в українських та польських архівах, проаналізовано, систематизовано і розширено здобутки української історіографії проблеми польсько-українських відносин;

– з’ясовано роль польського та українського чинників у питанні реформування виборчого законодавства в Австро-Угорщині на зламі ХІХ – ХХ ст.;

– проведено аналіз проектів реформування системи виборів до парламенту Австрії та Галицького сейму;–

висвітлено протиборство польських та українських політичних сил у процесі здійснення виборчих реформ.;–

визначено комплекс політичних дивідендів населення Галичини в результаті проведення виборчих реформ у Австрії;–

розкрито особливості політичної кризи 1913 р. в Галичині та польсько-українського протистояння.

Практичне значення одержаних результатів полягає в науковому осмисленні та висвітленні проблеми польсько-українського протистояння під час реформування виборчих систем до австрійського парламенту та Галицького сейму, що дає можливість заповнити суттєву прогалину в історичній науці. Окремі положення та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці лекційних курсів, навчальних посібників і довідкових видань з історії України, Польщі й Австрії, а також міжнародних відносин європейських країн.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження апробовані автором на Міжнародній славістичній конференції пам’яті професора Костянтина Трофимовича (Львів, квітень 1998 р.), Міжнародній науковій конференції “Україна і Польща – стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Історія. Сьогодення. Майбутня перспектива. Шлях України та Польщі до порозуміння” (Київ, березень 2001 р.), Дев’ятій щорічній міжнародній міждисциплінарній конференції з іудаїки (Москва, лютий 2002 р.), обговорювалися на засіданні відділу вивчення та публікації зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (жовтень 2003 р.) та кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича (грудень 2003 р.).

Результати наукових пошуків викладено в 12 одноосібних публікаціях автора.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. В її основу покладено проблемно-хронологічний принцип. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків (174 стор.), списку використаних джерел і літератури, що містить 325 найменувань, додатків. Загальний обсяг дисертації – 220 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, новизну, визначено мету, завдання, методи, теоретичне й практичне значення дослідження, розкрито причини вибору конкретних хронологічних меж, зазначено предмет і об’єкт дослідження, відомості стосовно апробації його результатів.

У першому розділі “ Джерельна база дослідження й історіографія проблеми” проаналізовано історіографію проблеми, систематизовано архівну й документальну базу дисертації, оцінено інформаційний потенціал використаних джерел.

Проблема політичного становища в австрійській Галичині на зламі ХІХ - ХХ ст. стала предметом дослідження українських, польських та російських авторів уже на початку ХХ ст. Перші публікації покликані були пояснити найпомітніші події політичного життя в Галичині чи обгрунтувати наміри кожної із протиборствуючих сторін.

Характерними рисами радянської історіографії були розгляд подій з класових позицій і недооцінка ролі українських і польських національних партій та їх лідерів. Структуру, функції та діяльність органів управління на території Галичини, правову базу, на основі якої діяли державні органи, а також судову систему краю досліджував, починаючи з 1950-х років, В.Кульчицький. На початку 1980-х років аналіз етносоціального розвитку й міжнаціональних відносин населення західноукраїнських земель здійснив С.Макарчук.

Немало прогалин української радянської історіографії польсько-українських взаємин компенсували українські емігранти І.Лисяк-Рудницький, М.Демкович-Добрянський, І.Нагаєвський, Т.Цюцюра. Значний внесок у висвітлення й інтерпретацію подій в Галичині зробили В.Мудрий, М.Стахів, М.Андрусяк, П.Феденко.

У роки становлення і розвитку незалежної Української держави цінними для виваженої оцінки польсько-українських історичних суперечок стали праці Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Л. Зашкільняка, Ю. Макара. Вивчення польсько-українських стосунків і боротьби українців за свої соціальні, національні та політичні права в австрійській Галичині істотно поглибили праці О.Аркуші, О.Красівського, М.Кугутяка, М.Мудрого, О.Сухого, І.Чорновола. Важливі узагальнення здійснили та розкрили нові грані проблеми інші українські історики - Ф.Колесник, О.Рафальський, Т.Гончарук, Т.Гранчак, О.Жерноклеєв. Збіг і зіткнення польсько-українських інтересів у різну історичну добу узагальнили Л.Зашкільняк та М.Крикун у першій в незалежній Україні фундаментальній праці з історії Польщі, що вийшла з друку у 2002 р.

На міжетнічних взаєминах у краї акцентували увагу польські дослідники. Причини загострення польсько-українських відносин в Галичині на початку ХХ ст. з’ясовували Л.Василевський, Л.Кульчицький, Ф.Стефчик. Історії становлення політичного устрою Австро-Угорщини і, зокрема, Галичини присвятив свою працю К. Гжибовський.

У 50-80-х роках минулого століття процес реформування виборчої системи в Галичині вивчали Ю.Бушко, Х.Верешицкі, В.Лазуга. Щоб не загострювати міжнаціональні й міждержавні відносини, польські дослідники акцентували увагу на польсько-українських стосунках в плані не національної, а соціальної боротьби.

Після демократичних перетворень кінця 1980-х років значним внеском у вивчення проблеми стали праці Т. Гасовскі, С.Гродзіскі, Я.Грухала, Ч.Партача. Спільним для них є твердження, що домагання українців щодо реформи були надто радикальними і не враховували реального стану речей.

Українсько-польські взаємини цікавили й австрійських авторів. Зокрема, Е.Цьольнер у своїй грунтовній праці “Історія Австрії” 1894-1914рр. назвав періодом політичної кризи і національної боротьби, зумовленими потребами демократичної реформи виборів до представницьких органів.

Працюючи над дисертацією, автор опирався на українські та польські архівні документи, періодику, мемуари, щоденники відомих діячів кінця ХІХ - початку ХХ ст. Чимало цінної інформації автором почерпнуто у Центральному державному історичному архіві в м. Львові. Йдеться про фонди 146 “Галицьке намісництво”, 165 “Крайовий комітет”, 309 “Наукове товариство ім. Шевченка”. У рукописних фондах Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України вивчалися таблиці виборчих округів по всіх куріях за національною ознакою, статистичні дані, карти три- й одномандатних округів, проект зміни крайового статуту, матеріали засідань субкомітету комісії з виборчої реформи. Важливу інформацію містять фонди 17 (М.Бучинського), 79 (Л.Пінінського), 160 (М.Павлика). Документи, що стосуються реформування законодавства до австрійського парламенту та Галицького сейму, використано у фонді 225 Державного архіву Івано-Франківської області.

Складовою джерельної бази дисертації стали документи, виявлені автором у архівах та бібліотеках Республіки Польща. У Ягеллонській бібліотеці у м. Кракові треба відзначити теку 8108/ІІІ “Хроніка урядів М.Бобжинського, 1908-1913 рр.”. Тут названо членів галицького уряду, розглянуто політичний склад української і польської сеймових фракцій, наведено проекти крайового статуту і виборчого закону до сейму, пропоновані різними політичними партіями, а також показано роботу комісії та субкомітету з виборчої реформи. Цінною є тека 8106/ІІІ “Матеріали до історії Галичини на початку ХХ ст.” Частина документів стосується переговорів лідерів польських і українських партій в 1910- 1913 рр. стосовно компромісу у розв’язанні проблеми виборчої реформи до Галицького сейму.

Повідомлення про становище в австрійській Галичині систематично з’являлися на шпальтах періодичних польських і українських видань. Вони інформували читачів про боротьбу за виборчу реформу, подавали коментарі українських і польських послів, політичних партій, представників центрального уряду.

Важлива інформація про діяльність української парламентської фракції та послів Галицького сейму, співпрацю українських політиків Наддніпрянщини і Галичини міститься у спогадах Є. Олесницького та “Щоденнику” Є. Чикаленка. Про польсько-українське протистояння у 1913-1914 рр., труднощі проведення позачергової виборчої кампанії до Галицького сейму у 1913 р. йдеться у мемуарах намісника Галичини М.Бобжинського.

Наявність архівних та опублікованих джерел, низки наукових праць з різних аспектів суспільно-політичного та національно-культурного життя в Галичині на рубежі ХІХ-ХХ ст. детермінує потребу й можливість розглянути польсько-українські відносини у новому вимірі - в контексті боротьби обох народів за розширення своїх виборчих прав з метою відновлення національної державності.

У другому розділі “Становище українців і поляків у Австро-Угорщині” висвітлено політичні, національно-релігійні, соціально-економічні та ідеологічні аспекти формування польсько-українського протистояння в Галичині в питаннях виборчої реформи.

Намагання Відня протиставити польським змаганням за відбудову власної держави український народ сприяло появі в австрійських політичних колах ідеї створення на території, яка відійшла до Австрії після поділів Польщі, двох національних провінцій - української та польської. Уряд зберіг відстоювану поляками єдність краю, розділивши його на краківський, львівський і станіславський округи. Створюючи єдиний коронний край з польської та української територій, його творці виходили з необхідності в такий спосіб гарантувати безпеку своїх східних окраїн. На початок ХХ ст. австрійська політика щодо української справи залишалась невизначеною, до того ж обтяженою спадщиною польсько-українських відносин з часів Речі Посполитої.

У Австро-Угорській імперії задля збереження унітарної держави з централізованою формою правління великого значення надавалося діяльності парламенту. Виборче законодавство встановлювало нерівномірне та непропорційне співвідношення депутатських мандатів від різних верств населення. Нижня палата – палата послів складалася з депутатів, яких обирали за куріальною (становою) виборчою системою. Селянство було найбільш чисельною частиною польського і українського населення Галичини і зазнавало постійних утисків з боку польської шляхти. Українське населення у своєму соціальному складі не мало представників великої земельної аристократії, на яку міг би опертися Відень. Селяни ж були позбавлені можливості впливати на політичне життя в країні. Куріальна система, високий виборчий ценз обмежували їх участь у виборах. Представництво послів у австрійському парламенті від різних народів теж було непропорційним. Для обговорення завдань загальнодержавного значення були створені так звані Делегації, до яких входили представники австрійського та угорського парламентів. Від окремих коронних країв в Делегації направлялася точно визначена кількість представників: від Чехії – 10; Галичини – 7; Буковини – 1; з інших країв від 1 до 4 представників. Від Галичини до Делегації обиралося 6 поляків і лише один українець. Однак принцип національної рівноправності в австрійській конституції зберігався, що давало українському народові можливість боротися за свій національний розвиток.

При виборах у Галицький сейм представники великої земельної власності та платники високих податків (0,4% загального числа населення) мали забезпечено 29,3% мандатів. Перші три курії давали лише польських послів, українці могли пройти лише в четвертій в 48 повітах Східної Галичини. Внаслідок двоступеневих виборів у селянській курії та виборчих зловживань галицької адміністрації, українських послів в сеймі ніколи не було більше як 10-15 осіб, у тому числі урядових кандидатів. В усіх інших українських повітах обиралися польські посли. За національною ознакою сейм носив польський характер, а за соціальною був польсько-шляхетським. У результаті поляки ідентифікували інтереси краю зі своїми, хоча перепис 1910 р. засвідчив 7,32 млн. жителів краю, з них польською мовою розмовляли – близько 4 млн., українською – понад 3 млн. осіб.

Зародженню соціальних та міжетнічних конфліктів сприяли національно-релігійна структура й особливості зайнятості населення. У сільському господарстві Галичини було задіяно близько 60% поляків, у промисловості – 12,8%, у торгівлі – 7,7%, серед службовців та творчої інтелігенції вони становили 3,8%. Українці переважали лише серед робітників фізично тяжких і шкідливих виробництв. Загалом у промисловості їх було задіяно – 1,4%, у торгівлі – 0,4%, у сільському господарстві – 94,4%. Службовців серед них було 0,5%. Більшість професійної еліти становили поляки, у підприємництві і торгівлі домінували євреї.

Адміністрація крайового і повітових урядів (виділів), органів самоуправління (волосних рад), судова система, вища та середня освіта у Галичині були спольщені й обернені на службу польським інтересам. Цісарським намісником був завжди поляк; призначаючи намісника, імператор радився з Колом Польським у парламенті. Сейм також знаходився в руках польського маршалка. Проти полонізаційної політики український народ не знаходив конституційно-правової допомоги. Його представництво було приреченим на меншість стосовно поляків існуючими виборчими законами як до парламенту, так і до сейму.

Наприкінці ХІХ ст. ідея запровадження загального, безпосереднього і таємного виборчого права охоплює все ширші народні маси. Для українців Галичини вона була єдиним порятунком у боротьбі за свої конституційні права. Для польських шляхетсько-консервативних сил вона несла загрозу втрати свого панівного становища в краї. Найбільш непримиренними у польсько-українських взаєминах були позиції представників національних партій та угруповань. 1903 р. у Львові відбувся з’їзд польських політичних угруповань Австро-Угорщини, Росії та Німеччини. На ньому було схвалено рішення про політичне єднання всіх польських таборів навколо ідеї відновлення національної державності, основою якої мала стати Галичина, включаючи її східну частину. У відповідь українські політики в серпні 1903 р. провели нараду всіх українських депутатів Галицького й Буковинського сеймів та австрійського парламенту. Вони висловили невдоволення національною політикою австрійського уряду, зазначивши, що русини в Галичині розглядаються ним як другорядний народ, а тому вимагали задоволення всіх конституційних прав українців в Австро-Угорщині. Українські народовці, згідно рішень наради, розпочали серед селян і робітників кампанію на захист власних національних інтересів.

Майже одночасне звернення українських і польських національних партій до широких народних мас з метою досягнення своїх планів не було випадковим. У політичних колах переконалися, що сила і майбутнє кожного народу залежить від усіх суспільних груп і в кінцевому підсумку від свідомості кожної людини, її готовності відстоювати національні ідеї. Політичні сили поляків і українців формували ідеологію відродження державності, використовуючи діючу конституцію і дбаючи насамперед про інтереси своїх народів. Несумісність проектів реформування виборчого законодавства органічно випливала з розбіжностей у ідеології польського й українського національних рухів. Соціальні та національні антагонізми поруч з вимогами українських політичних партій урівняти права українців та поляків і непоступливістю польських землевласників і консерваторів творили ідеологію непримиренності, посилювали загрозу розв’язання проблеми силовими методами, що й трапилося в наступні десятиліття.

У третьому розділі “Польсько-українське протистояння в процесі реформи виборів до парламенту Австрії” розглянуто такі питання, як ставлення до парламентської реформи українських і польських політичних сил, міжнаціональні аспекти боротьби під час прийняття нового виборчого закону до парламенту, польсько-українські взаємини після парламентської реформи в контексті внутрішньої і зовнішньої політики Відня.

Українці, які боролися проти повної полонізації й поневолення польською шляхтою, сподівалися отримати захист в демократичному центральному парламенті. Вони пропонували надати кожному народу таке число мандатів, яке б відповідало територіальним розмірам краю та кількості його населення в імперії, не відносити латинників до польськомовного населення, установити, щоб українські та польські виборчі округи були рівні за кількістю виборців, виділити для євреїв Східної Галичини окремі виборчі округи. Аргументами українських політичних лідерів були інтереси держави, українського та польського селянства, німців Галичини, а також позиція польських соціал-демократів.

Українці вбачали у виборчій реформі спосіб виходу з-під польської залежності, натомість поляки, прагнучи відродження Речі Посполитої в межах історичних територій, вимагали від українців зректися своїх домагань на політичну владу в Галичині і визнати її за ними. У запровадженні демократичного виборчого права польська шляхта вбачала втрату свого панівного становища в Галичині. На початку жовтня 1905 р. польські посли в сеймі намагалися прийняти постанову про відновлення польської корони під скіпетром Габсбургів. Однак, побачивши, що питання виборчої реформи може вирішитись не на їх користь, поляки, насамперед консерватори, вдалися до політичних “торгів”. Вони обіцяли погодитися і підтримати виборчу реформу лише за умов одночасного розширення компетенції Галицького сейму, прагнучи перетворити його на незалежний від парламенту місцевий орган влади. Вони хотіли перенести до сейму вирішення всіх національних справ. З цією метою було висунуто гасло максимального розширення автономних прав Галичини, що означало її відокремлення. На таких позиціях стояла більшість польських політиків, зокрема, консервативні угруповання та націонал-демократи. На думку українців, за гаслом “відокремлення” Галичини приховувалося головне бажання поляків – зберегти свої привілеї та “неволю” русинів.

Особливо непримиренною була позиція ендеків (вшехполяків) та східногалицької польської шляхти – подоляків. Вони намагалися довести, що українського народу взагалі не існує, а є “гайдамацька чернь”, нездатна до культурного і національного життя. Ендеки аргументували це тим, що в Росії українці на той час ще боролися за введення своєї мови. Стверджуючи, що рух українців за виборчу реформу – це анархізм, вшехполяки змушували владу більше уваги звертати на маніфестаційні віча саме українців. Східногалицькі консерватори заявляли про небезпеку майоризації польських громадян у східній частині краю та необхідність захисту польської національної меншини.

Австрійський уряд був зацікавлений у проведенні реформи, бо розумів, що значення політичного руху у Галичині давно переросло межі монархії. Проте він не бачив можливості вирішити долю українців без поляків, а тим більше проти них. Цісар запевняв, що позицію українських політичних сил під час проведення реформи буде враховано, а після її запровадження закон буде єдиним для всієї держави, і Галичина не стане винятком. Навзамін він вимагав, щоб у Галичині панував спокій, бо тільки нормальні польсько-українські стосунки сприятимуть її проведенню. 1 грудня 1906 р. палата депутатів Державної Ради ухвалила законопроект. 21 січня 1907 р. це зробила палата панів, а 26 січня його затвердив цісар.

Хоча інтереси імперії вимагали компромісного розв’язання проблеми двох національностей у Східній Галичині, проте цього не було зроблено. Виборчий закон показав, що поляки досягли поставленої мети і добилися від австрійського уряду вигідних для себе постанов. Щоб не допустити зростання слов’янських впливів, роз’єднати слов’янські народи та зміцнити німецьке панування в Австро-Угорщині, центральний уряд, створив для поляків особливі умови. Реформа закріпила принципи формування виборчих округів у Галичині і розподілу мандатів, які більшою мірою відповідали польським національним інтересам. Представництво малих націй імперії у австрійському парламенті теж виявилося нерівномірним.

Перші вибори до Державної Ради, що відбулися в травні 1907 р., принесли результати, які змусили ще більше замислитись протиборствуючі сторони над політичним майбутнім Галичини та посилити їхню боротьбу за реформування системи виборів до крайового сейму, щоб надолужити втрати. Українські партії провели до австрійського парламенту 27 депутатів, що насторожувало польських політиків, які суперничали з українцями. На виборах до рейхсрату за новим виборчим законом консерватори, діставши 12 місць, поступилися людовцям (17 місць) і ендекам (16). Ще 11 мандатів здобули “незалежні” і 6 – соціалісти. Увійшовши в таємний союз з людовцями, польські консерватори одержали перевагу над українськими політиками, представленими в австрійському парламенті.

Крім негативних наслідків, реформа виборчої системи до австрійського парламенту мала певне прогресивне значення. По-перше, запровадження загального прямого й таємного виборчого права стало переломним моментом в історії Галичини. По-друге, реформа активізувала боротьбу українських політичних сил за громадянські права українського народу, поклала початок новому етапу визвольних змагань. По-третє, реформа завдавала удару по основах тодішньої переваги польської шляхти і сприяла зростанню ролі польських соціал-демократів і людовців. Польське парламентське Коло втратило консервативну єдність і було розділене всередині. За ставленням до польсько-українського порозуміння на противників і прихильників угоди диференціювалися польські політичні сили та громадськість. У такій ситуації перед польськими політиками в Галичині постали завдання знайти якийсь особливий підхід до національного розвитку українців у Східній Галичині і зміцнити польську солідарність як передумову збереження політичної ваги й привілеїв у державі.

У липні 1907 р. в новообраному парламенті українські депутати оприлюднили декларацію про державно-правовий статус русинів в Австро-Угорщині. В ній вони не лише висловили своє негативне ставлення до польських володарів Галичини і свою вимогу національної автономії, а й відкрито звинуватили австрійський уряд у співучасті в гнобленні українців. Загроза війни з Росією та зростання ролі українських послів у парламенті змусили Відень і, зокрема цісаря, шукати шляхів збереження прихильного до себе ставлення українців. Віденський уряд уперше визнав, що в австрійській монархії існує українське питання.

Розділ чотири “Польсько-українська боротьба за реформування системи виборів до крайового сейму” розкриває коло питань, пов’язаних із суперечками поляків і українців щодо шляхів проведення виборчої реформи в Галичині, назріванням і перебігом політичної кризи 1913 р., процес досягнення польсько-українського компромісу на початку 1914 р.

Партії, що виступали за демократичну реформу і національні поступки українцям, об’єдналися в союз під назвою “Блок”. Провід у ньому належав краківським консерваторам на чолі з намісником М.Бобжинським. Сюди також входили Польська селянська партія (людовці) і більшість ліберально-демократичних угруповань, зокрема соціал-демократи, які становили лівоцентристське крило сейму.

Правоцентристське крило польських політичних сил утворило у 1911 р. союз партій під назвою “Антиблок”. Більшість з них, хоч і не були противниками реформи, прагнули обмежити її демократичний характер. Головну роль у цьому об’єднанні відігравали ендеки на чолі з Р.Дмовським. Вони виступали проти такої реформи, яка б сприяла розширенню культурних, економічних і політичних прав українців, не кажучи вже про рівноправність останніх з поляками. Ендеки, як і подоляки, були противниками прийняття реформи шляхом порозуміння з українцями.

Низка законопроектів, яку польська сеймова більшість підготувала на сесію в 1910 р., не стосувалася виборчої реформи, а мала на меті подальше обмеження прав українського народу в Галичині. Українські посли на чолі з Є.Петрушевичем висунули вимогу припинити сеймові пленарні засідання до того часу, поки комісія з виборчої реформи не підготує проекту реформи і вдалися до обструкції.

Якщо українці у визначенні числа мандатів виходили переважно з етнічного складу населення, то поляки враховували і податкову силу народів, а в цьому відношенні українці значно поступалися. Вони вважали свої підстави реальними і законними, а вимоги українських представників – революційними. На рівноправні, з погляду українців, умови не погоджувалися навіть людовці, які активно виступали за порозуміння між двома народами. Наприкінці 1912 р. жодна зі сторін не бажала поступатися своїми принципами щодо формування нового виборчого законодавства до сейму. Ситуація ускладнювалась обструкцією українцями і людовцями нового фінансового плану, який вони поставили в пряму залежність від сеймової реформи. В результаті край залишався без бюджету, крайові каси без грошей, найнеобхідніші видатки були припинені. Єдиним виходом у такій ситуації міг стати розпуск сейму.

У справі виборчої реформи українці знайшли підтримку палати послів австрійського парламенту. У лютому-березні 1913 р. у Відні було досягнуто домовленості про реформування виборчої системи. Апогеєм політичної кризи став розпуск Галицького сейму. Уряд сподівався, що в результаті нових виборів кількість прихильників реформи виборчого закону зросте.

Вибори, що відбулися 30 червня 1913 р., засвідчили зростання національної та політичної свідомості українських народних мас і безсилість москвофілів, яким вдалося провести до сейму лише одного представника. У повітах Східної Галичини до сейму було обрано 31 українського депутата, порівняно з 12 у 1908 р.

Криза сприяла радикалізації позицій в українському політичному таборі. Частина польських партій закликала скликати сейм без українців, мотивуючи це необхідністю в першу чергу рятувати край, але без русинських послів не було б кворуму для прийняття законів. Наприкінці листопада 1913 р. Український парламентський клуб погодився на скликання Галицького сейму виключно для полагодження виборчої реформи.

Суперечки з проекту реформи велися стосовно відсотку українських мандатів у сеймі, числа українських членів у складі крайового виділу та кількості двомандатних округів. Поляки намагалися спеціальним розміщенням виборчих округів зменшити число українських послів за рахунок русофільського представництва. Центристи і автономісти виступали проти українських домагань запровадити національний кадастр в округах, бо за таких умов виборці могли б вільно обирати кандидатів різних партій, що призвело б з часом до втрати домінуючого становища на селі польських дідичів і духовенства та спричинило б зростання впливу лівих демократичних партій. Національний кадастр усував національні спори, бо цілком забезпечував обом народам краю їх мандати. На той час він був уже впроваджений в життя в кількох австрійських провінціях зі змішаним населенням і мав позитивні результати.

Непоступливість сторін у боротьбі за виборчу реформу до Галицького сейму вже після позачергових виборів фактично паралізувала роботу й віденського парламенту. Від подолання політичної кризи в Галичині залежала політична стабільність на Австро-Угорських землях та майбутнє імперії. За таких обставин австрійський уряд вирішив будь-що провести сеймову виборчу реформу, щоб покласти край невигідному для Відня протистоянню між поляками і українцями в Галичині.

Компромісний проект реформи передбачав прямі і таємні вибори при збереженні виборчих курій, яких уже не існувало в інших краях Австрії. Право вибору отримували всі ті, хто обирав депутатів до парламенту. З 228 депутатів сейму 62 мали становити українці (27,2% мандатів). Такий відсоток дозволяв їм впливати на рішення сейму з принципових питань. За ними закріплювалися посади віце-голови сейму, заступника голови і члена Крайового комітету, визначалося представництво в комісіях крайового органу влади.

Основою виборчого закону залишався податковий ценз, а в курії сільських громад і в загальній курії міст виборче право отримував кожний повнолітній громадянин. Завдяки визнанню реформою національного кадастру, в найбільшій курії сільських громад польські посли отримали незначну перевагу. Великі польські землевласники зберігали свою попередню силу і, як і раніше, обирали 44 послів. Можливість увійти до сейму отримали робітничі посли.

Виборча реформа до Галицького сейму стала історичною подією на шляху економічного зростання і демократизації життя краю. Реформа могла стати підставою для мирного полагодження стосунків між двома народами; вона була справедлива в своїх загальних принципах і тільки накреслені на її підставі межі виборчих округів породжували подальші суперечки. Реформа заслуговує на увагу як наслідок гарячої багаторічної політичної боротьби, хоча вона не була впроваджена в життя внаслідок вибуху Першої світової війни і на її основі не було проведено ніяких виборів.

У результаті проведеного дослідження автор дійшов наступних висновків.

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях автора:

1. Плекан Ю.В. Політичні та ідеологічні аспекти українського питання в Австро-Угорській імперії // Україна