КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Розовик Дмитро Федорович

УДК 94(471) "1917/1920"

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО
В УКРАЇНІ У 1917–1920 РР.

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ-2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української історії і етнополітики історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор,
академік НАН України
Литвин Володимир Михайлович

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Буравченков Анатолій Олександрович,
професор кафедри новітньої історії України
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка

доктор історичних наук, доцент
Капелюшний Валерій Петрович,
декан юридичного факультету Академії праці і
соціальних відносин Федерації профспілок України

доктор історичних наук, професор
Тюрменко Ірина Іванівна,
професор кафедри українознавства Національного
університету харчових технологій

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться "21" лютого 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий "14" січня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження щодо становлення і розвитку національної культури доби визвольних змагань 1917–1920 рр. Вона складається з вступу, семи розділів, висновку, списку використаних джерел та літератури (64 стор., 734 позиції). Загальний обсяг дисертації – 452 с.

Вступ. Актуальність теми дослідження. В умовах розбудови незалежної України на демократичних засадах, у науковців з’явилися широкі можливості переосмислити історію нашої Вітчизни без радянсько-більшовицького невизнання національно-визвольної революції 1917–1920 рр., ідеологічної цензури, заборон, перекручень, фальсифікацій оцінок минулого, які десятиліттями панували в історичній науці, у тому числі і в оцінці культурних перетворень років революції. В радянській історіографії діяльність національних урядів в культурному будівництві у 1917–1920 рр., участь в цьому процесі небільшовицьких партій і рухів майже не висвітлювалася, а всі культурні перетворення й досягнення у цій сфері визнавалися тільки за радянськими органами влади та партією більшовиків. Вивчення досвіду національно-культурного будівництва в широкому спектрі, здійснюваного українськими урядами, громадськими та політичними організаціями, окремими культурними діячами, меценатами, у зв’язку з недостатнім висвітленням в історичній науці їх діяльності, виважене осмислення ролі національної культури в будівництві незалежної держави, як і можливості його використання у культурному будівництві незалежної України на сучасному етапі, обумовлюють актуальність теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в рамках науково-дослідної теми "Етнонаціональні виміри української історії" (державний реєстраційний номер 98008), що включена до Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України".

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є висвітлення змісту, методів, напрямків практичної діяльності органів влади, політичних та громадських організацій щодо культурного будівництва в роки визвольних змагань, виявлення особливостей та розкриття тих позитивних змін, досягнень, тенденцій, які характеризували і стали визначальними ознаками національно-культурних перетворень. Дисертаційним дослідженням автор намагався сприяти звільненню наших уявлень від старих ідеологічних стереотипів, замовчуваних і перекручених оцінок досягнень на ниві культурного будівництва, здійснених українськими національно-демократичними урядами у 1917–1920 рр. В руслі реалізації поставленої мети, дисертант ставить такі дослідницькі завдання:

проаналізувати сучасний стан розробки теми у вітчизняній історіографії, встановити етапи її вивчення за останні вісімдесят років, відстежити появу нової наукової інформації в працях істориків, особливо після проголошення незалежності України та вияснити коло невивчених або малодосліджених питань з обраної теми;

дослідити основні концептуальні підходи влади, культурних, громадських організацій, політичних партій до будівництва і реформування національної системи дошкільного виховання, шкільної, позашкільної, професійної, вищої освіти, науково-дослідної роботи у відповідності з потребами українського народу і молодої української державності, показати шляхи їх реалізації та практичні результати;

висвітлити організаційну роботу, спрямовану на становлення національного книговидання, періодичної преси та вплив українського друкованого слова на піднесення культурного рівня мас;

показати діяльність урядових структур, громадських, культурних та інших організацій щодо розбудови бібліотечної мережі, посилення ролі бібліотек у розгортанні культурно-освітньої роботи серед населення, архівних установ у збереженні документів та їх наукового використання;

дослідити утворення українського професійного та народного театру, розвиток художньої самодіяльності та образотворчого мистецтва, зародження національного кіномистецтва, розширення музейної мережі, налагодження державної охорони пам’яток культури і природи;

розкрити політику влади, практичну роботу українських громадсько-політичних організацій щодо розвитку культури і освіти некорінних народностей України;

сформулювати висновки, які витікають з аналізу окремих проблем й всієї теми в цілому, визначити напрямки подальшого дослідження не розроблених її аспектів, акцентувати увагу на можливому використанні досвіду культурних перетворень 1917–1920 рр. у культурній розбудові незалежної України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з весни 1917 р., тобто моменту утворення Центральної Ради та початку Української революції й закінчуються 1920 р. Для більш поглибленого розкриття теми, вивчення окремих напрямків культурних перетворень виносяться за рамки вказаної хронології. Це дало можливість ширше й достовірніше показати досягнення, недоліки або невикористані можливості у побудові тієї чи іншої сфери національної культури. Кінцева дата дослідження обумовлена тією обставиною, що наприкінці 1920 р. Директорія з урядом й багатьма своїми прихильниками, головними поборниками національно-визвольної ідеї і борцями за будівництво незалежної України, емігрували за рубіж. Це стало завершенням в основному широкомасштабної політичної і збройної національно-визвольної боротьби на теренах України й утвердження радянсько-більшовицької влади.

Територіальними межами дисертаційного дослідження є етнічні землі України, які до 1917 р. були у складі колишньої Російської імперії, а саме ті регіони, на які в ході революції поширювалася влада Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, Раднаркому УСРР. У дисертації розглядаються також заходи українських урядів, громадських, культурних організацій щодо надання допомоги культурним перетворенням у Галичині в час її перебування ще у складі Австро-Угорської імперії (далі ЗУНР), Холмщині, Підляшшю, Буковині, українцям Бесарабії, українській діаспорі у РСФРР та в окремих країнах Центральної та Західної Європи.

Об’єктом дослідження є національно-культурні перетворення в Україні, їх місце і роль у відродженні української державності, духовному, національно-патріотичному вихованні населення, економічному посиленні держави, зміцненні авторитету України на міжнародній арені, а також розкриття практичної діяльності урядів України щодо формування і розбудови національної культури, участі у культурних процесах місцевих органів влади, громадських, культурних організацій, політичних партій і рухів, діячів науки, культури, меценатів, цивільного населення.

Предметом дисертаційного дослідження стало вивчення тенденцій і напрямків культурного будівництва, які формували основи національної культури в нових історичних умовах, викликаних визвольною революцією 1917–1920 рр., боротьбою українського народу за своє національно-культурне відродження та побудову незалежної держави.

Методологічною основою дослідження є принцип історизму, наукової та об’єктивної оцінки діяльності різних, часом антагоністичних одна до іншої влад, громадських, культурно-освітніх організацій, політичних партій в культурному будівництві. При написанні роботи широко використовувалися такі методи дослідження як проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, ретро-спективний, системно-структурний, метод порівняльного, логічного аналізу, єдності культурнотворчих процесів та ін.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше у вітчизняній історичній науці на основі раніше не використаних або мало відомих архівних джерел, різнопланових документальних матеріалів, окремих публікацій комплексно аналізуються проблеми становлення національної культури в роки революції. На відміну від існуючих досліджень по-новому розкривається участь у цьому процесі різних урядів, організацій, партій, меценатів, висвітлюється роль в культурному будівництві звільнених від царизму, національного, культурного гноблення народних мас. Спираючись на нові науково-дослідницькі погляди й концепції та можливості, привнесені в науку демократичними перетвореннями на сучасному етапі, значно ширше і по-новому розкриваються цілісні і окремі маловивчені або недосліджені аспекти національно-культурного будівництва. У сфері освіти – це формування дошкільного упорядкованого виховання, створення якісно нової української школи, системи ліквідації неписьменності серед дорослого населення, перебудова професійної освіти, становлення національної вищої гуманітарної, технічної, сільськогосподарської освіти, науково-дослідних інституцій, підготовка кадрів для роботи у вищих навчальних закладах, створення сприятливих умов для отримання вищої освіти громадянами України. Висвітлюється робота державних структур, політичних партій, громадських організацій щодо утворення українського книговидання і періодики, розбудови бібліотечної й архівної справи, розвитку українського образотворчого мистецтва, охорони пам’яток культури, природних заповідників, розвитку культури національних меншин. З названих напрямків дослідження подаються наукові узагальнення, нові статистичні підрахунки, пов’язані з розбудовою мережі освітніх, культурних закладів, чисельністю друкованої періодики, літератури тощо. Розкриваються ті позитивні зміни й досягнення, які внесло культурне будівництво в українське суспільство, аналізуються труднощі й недоліки, допущені в процесі культурних перетворень. З історичного досвіду національно-культурного будівництва часів революції робляться висновки про можливість його використання на сучасному етапі національно-культурних перетворень у незалежній Україні. Все це здійснено завдяки використанню значної кількості архівних документів і періодичної преси досліджуваного періоду, їх систематизації, введенню значної частини з них в науковий обіг вперше та використанню публікацій дослідників як минулих десятиліть, так й на сучасному етапі.

Практичну значимість дисертації обумовлюють сформульовані в ній висновки, положення, їх наукова новизна. Зібрані в ній і проаналізовані матеріали, проведені узагальнення, зведені статистичні дані, висновки, рекомендації сприятимуть більш повному й багатогранному висвітленню процесу національно-культурного і в значній мірі державного будівництва в роки визвольних змагань. Матеріали дослідження стали основою для написання монографії, наукових статей, хрестоматій, навчальної літератури з курсу історії України, історії української і зарубіжної культури, історії сучасного світу, етнополітики.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові висновки і результати дослідження були апробовані в доповідях на засіданнях та методологічних семінарах кафедри української історії та етнополітики історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у студентських аудиторіях, виступах на республіканській науково-практичній конференції "До нової України – шляхом реформ" (м. Київ, 14–16 березня 1992 р.), науково-теоретичній конференції, присвяченій 165 річниці Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Київський університет як осередок національної духовності, науки, культури" (м. Київ, 18–21 вересня 1999 р.), міжвузівській науковій конференції "Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи дослідження" до 215 річниці від дня народження автора першої історії України Д.Бантиш-Каменського (м. Київ, 20–21 травня 2003 р.), Другому міжнародному науковому конгресі українських істориків "Українська історична наука на сучасному етапі розвитку" (м. Кам’янець-Подільський, 17–18 вересня 2003 р.).

Публікації. Підсумки дослідження названої теми відображені в індивідуальній монографії "Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917-1920)", яка вийшла у світ у 2002 р. (24 друк. арк.), 21 статті (2 із них у співавторстві), опублікованих у провідних наукових фахових виданнях, у повідомленнях на наукових конференціях, 13 посібниках у співавторстві для викладачів і студентів вузів й учителів шкіл, загальною кількістю 36 найменувань (85 друк. арк.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ – "ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ" має два параграфи. У першому –"Стан наукової розробки і основні етапи дослідження культурних перетворень періоду революції" подається періодизація розвитку історичних знань з теми дослідження. За більш як вісімдесятилітній післяреволюційний період проблемі визвольних змагань було присвячено понад 3 тис. праць, у тому числі і з висвітленням окремих аспектів культурних перетворень Панчук А.М. Історіографія Західно-Української Народної Республіки (1918-2000 рр.): Автореф. дис…канд.іст.наук.: 07.00.06 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2000. – С. 2.. Аналіз історіографічної бази обраної теми, з врахуванням концепції періодизації історіографії, розробленої вченими В.Солдатенком, В.Коцуром, Я.Калакурою, В.Капелюшним, Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. – К., 1997; Його ж. – Українська революція: концепція та історіографія (1918–1920 рр.). – К., 1999; Коцур В.П. Історичні дослідження: упереджені та об’єктивні оцінки (соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-х – 30-х рр.: історіографія). – К., 1998. – С.32; Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К., 2004; Капелюшний В.П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917–1921 рр.). – К., 2003. – С.23–25. дає підстави виділити п’ять основних періодів її дослідження, окремі з яких поділяються на підперіоди та виокремити сучасний етап розвитку історіографії у незалежній Україні.

До першого періоду відносяться 1917–1920 рр. Його поділено на два етапи. Перший – 1917–початок 1918 р. У цей час з’являються публікації лідерів національно-визвольного руху та учасників культурних перетворень. Їх автори висвітлювали перші заходи державних структур і громадських організацій щодо проведення культурної роботи Дорошенко Д. Українське письменництво в 1917 р. // Нова Рада. – 1918. – 9 січ., 10 січ.; Холодний П. Єдина школа // Вільна українська школа. – 1917. – № 2. – С. 65-68; Черкасенко С. Кілька слів про українізацію народної школи // Там само. – С. 68-74; Сушицький Ф. Про вищі українські школи на Вкраїні // Там само. – № 3-4. – С. 108-109; Дорошкевич О. Огляд життя середньої школи // Там само. – № 5-6. – С. 47-58. . Другий етап розпочинається з проголошенням незалежності України (січень 1918 р.) й триває до завершення революції та еміграції Директорії УНР за рубіж. У працях М.Грушевського, П.Антоновича, Я.Чепіги, М.Біляшівського, С.Сірополка, С.Єфремова, С.Постернака уже більш конкретно, послідовно і теоретично обґрунтовано висвітлюється необхідність глибинних національно-культурних перетворень в процесі побудови незалежної України Грушевський М. Про українську мову і українську школу. – К., 1991; Антонович П. Педагогічні нариси. Виховання дітей у школах-захистках. – Житомир, 1918; Чепіга Я. Вільна школа. Ідеї і здійснення на практиці. – К., 1918; Біляшівський М. Наші національні скарби. – К., 1918; Сірополко С. Народні бібліотеки. Організація та техніка бібліотечної справи. – Кам’янець-Подільський, 1919; Єфремов С. З хвиль кипучих // Літературно-науковий вісник. – 1919. – Т. 75. – С. 140-150; Постернак С. Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917-1919 рр. – К., 1920..

Хронологічні рамки другого періоду визначаються 1920-ми – початком 1930-х років. Його особливість полягає в тому, що українська історична наука в цей час поділилася на дві частини – зарубіжну і радянську. Опубліковані у зарубіжжі впродовж 1920–1940-х років праці В.Винниченка, Л.Биковського, Д.Антоновича, Д.Дорошенка та інших українських вчених і громадсько-політичних діячів відображали реальні події революційної пори і стали цінним джерелом вивчення дійсної, а не підкоригованої на радянсько-більшовицький лад історії України.

Порівняно з ученими і політичними діячами, які працювали у країнах Західної Європи, США і Канаді, у дещо складнішому становищі перебували українські вчені у Галичині. Їх науковим дослідженням чинили опір польські власті. Однак, незважаючи на ці перешкоди, вчені-українці здійснювали історичні дослідження і друкували праці з різних проблем історії України в тому числі з питань культурної роботи доби визвольних змагань Грицяк Є. З історії книжкового руху на Великій Україні (1917–1922). – Львів, 1923; Сірополко С. Короткий курс бібліотекознавства. Історія, теорія та практика бібліотечної справи. – Львів, 1924; Галущинський М. Українські народні бібліотеки і праця над поширенням книжки. – Львів, 1926 та ін..

Щодо радянської історичної науки 1920-х років, то, зокрема, у працях Г.Гринька, О.Кісіля, Я.Ряппо, Ю.Меженка спочатку відображалися реальні культурні перетворення доби революції, але згодом, з поступовим формуванням більшовицького класового підходу до вивчення історії, вчені відходили від об’єктивного висвітлення революції 1917–1920 рр., у тому числі культурних перетворень, які проводили національні уряди й український політичний та культурний загал.

Третій період тривав з початку 1930-х до середини 1950-х років. З виходом у світ праці Й.Сталіна "О некоторых вопросах истории большевизма" (1931 р.), а потім і створенням Інституту історії України АН УСРР (1936 р.) посилюється більшовицько-партійний контроль за гуманітарними науками, чистка історичної науки від "націоналістів", переслідування, нищення українських вчених, русифікація і більшовизація історії України. Історична наука у цей час, за визначенням Я. Калакури, "втратила свої природні функції, перетворювалася в послушну служанку більшовицького режиму" Калакура Я.С. Зазнач. праця. – С. 283.. Внаслідок цих заходів повністю припинилося дослідження подій, пов’язаних з боротьбою українського народу за відродження власної держави у 1917–1920 рр., у тому числі і національно-культурних перетворень. Натомість розроблялася концепція, яка надовго запанувала у радянській науці про історичну роль Великої Жовтневої соціалістичної революції, загальнонародну підтримку ідеології більшовизму тощо Історія України. Короткий курс / Під ред. С.М.Бєлоусова, К.М.Гуслистого, О.П.Оглобліна та ін. – К., 1940; Супруненко М.І. Жовтень на Україні. – К., 1942; Його ж. – Велика Жовтнева соціалістична революція на Україні. – К., 1948..

Четвертий період розпочався з другої половини 1950-х років і тривав до початку горбачовської перебудови. Названий період в свою чергу поділяється на два етапи – "хрущовської відлиги" і брежнєвський. Для першого було характерним здійснення спроб вивчення окремих аспектів культурного будівництва 1917–1920 рр. Український драматичний театр. Нариси історії / Ред. кол. М.Т.Рильський та ін. – К., 1957; Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури (1917-1920 рр.). – К., 1961; Гутянський С.К. В.І.Ленін і культурне будівництво на Україні. – К., 1965; Нариси з історії школи в Українській РСР (1917–1965) / Під ред. С.А.Литвинова. – К., 1966 та ін., а для другого – посилення партійного й ідеологічного керівництва історичними дослідженнями Великий Жовтень і громадянська війна на Україні / Під ред. М.І.Супруненка. – К., 1973; Історія Української РСР: У 8-и томах, 10-и книгах / Під ред. А.Г.Шевельова та ін. – К., 1977.–Т.5: Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917–1920); Мельниченко А.М. В.И.Ленин и становление народного образования на Украине. – К., 1982; Станішевський Ю.О. Театр, народжений революцією. Нариси історії української радянської театральної культури. 1917-1987. – К., 1987.. Зовсім по-іншому в повоєнне десятиліття та у 1960–1980-х роках здійснювали наукову роботу історики діаспори. У працях В.Іванися, Б.Лончини, І.Кейвана, В.Яніва, А.Животька, М.Семчишина, О.Субтельного на основі дослідження документальної бази сформульовані аргументовані, незаідеологізовані висновки про місце і роль визвольних змагань в історії України культурному і духовному відродженні українського народу.

З середини 1980-х до початку 1990-х років тривав п’ятий період історіографії, який поділяється на два етапи. На першому публікувалися заборонені до перебудови праці учасників визвольних змагань та дослідження істориків діаспори, а на другому – розгорнулося вивчення подій Української революції радянськими істориками Полонська-Василенко П. Історія України 1900–1923 рр. – К., 1991; Про минуле – заради майбутнього / Упоряд. Ю.І.Шаповал: Ред. колек. І.Ф.Курас та ін. – К., 1989; Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991; Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-і роки). – К., 1991; Сергійчук В.І. Доля української національної символіки. – К., 1990 та ін..

З проголошенням незалежності України розпочинається сучасний етап розвитку історичної науки, заснований на демократичних засадах і національних традиціях. Історики розгорнули активні дослідження визвольних змагань, у тому числі й окремих аспектів культурних перетворень. У працях В.Майбороди, С.Майбороди, Д.Тхоржевського, А.Вахруща та інших авторів аналізується формування нової школи, її українізація, удосконалення навчальних програм, форм і методів виховання дітей Майборода В., Майборода С. Національні школи України: історія, розвиток, уроки // Рідна школа. – 1992. – № 5-6. – С.3-9; Тхоржевський Д., Вихрущ А. Трудова політехнічна школа: міфи і реальність (1917-1945 рр.). – К., 1994.. У дисертації Л.Кравчука висвітлюється питання розвитку початкової освіти, Н.Ротар показує законотворчу діяльність урядів України щодо побудови національної школи й основні напрямки формування середньої освіти. Схожі проблеми, але періоду Гетьманату, досліджує О.Машевський, Директорії УНР – А.Пижик. Ю.Телячний розкриває причини реформування загальноосвітньої школи та заходи урядів України щодо поліпшення управління шкільною освітою. Т.Горбань – становлення наукового дослідження у сфері українознавства та запровадження викладання українознавчих дисциплін у систему освіти. Проблему розвитку української педагогічної думки в процесі будівництва національної школи аналізує М.Собчинська. Забезпечення шкіл підручниками, поліпшення матеріального становища учителів, удосконалення управління окремими підрозділами системи шкільної освіти висвітлюють Н.Сорочан, В.Богуславська. Окремі питання щодо становлення шкільної освіти, посилення її матеріальної бази, підготовки для шкіл педагогів тощо розкриваються в працях Л.Вовк, А.Слюсаренка, А.Пижика, О.Зубалія, Д.Рященка та інших авторів Вовк Л.П. Історія освіти дорослих в Україні: Нариси. – К., 1994; Слюсаренко А.Г., Пижик А.М. Проблеми шкільної освіти за Директорії УНР // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. – 1996. – Випуск 34. – С. 136-146.; Зубалій О., Рященко Д. Освітній рух в добу національно-державного відродження // Український істор. журн. – 1998. – № 3. – С. 12-23.. Однак поза увагою істориків залишилося створення системи дошкільного виховання, перебудова професійної освіти, не простежується динаміка реформування шкільної освіти в цілому за роки революції, боротьба навколо українізації школи, форми і методи позашкільної роботи.

У роботах Ю.Храмова, П.Соханя, В.Ульяновського, Ю.Шемшученка та інших науковців розкривається процес заснування української вищої освіти та Академії наук Рання історія Академії Наук України (1918–1921) / Під ред. Ю.Храмова, В.Кучмаренко та ін. – К., 1993; Сохань П., Ульяновський В., Кіржаєв С. М.С.Грушевський і ACADEMIA. Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993; Правовий статус Академії наук України: історія та сучасність / Під ред. Ю.Шемшученка. – К., 1999.. У праці за редакцією Ю.Курносова висвітлюється участь інтелігенції у будівництві шкільної і вищої освіти Нариси історії української інтелігенції: Перша половина ХХ ст.: У 3-х книгах / Під ред. Ю.О.Курносова, С.І.Білоконя та ін. – К., 1994. – Кн. 1.. Але в історичній науці залишалося мало розробленим питання розвитку вищої гуманітарної, технічної, економічної, сільськогосподарської освіти, становлення національної науково-дослідної роботи.

Окремі проблеми формування української періодики і книговидання розглянули Г.Рудий, Т.Ківшар Рудий Г.Я. Періодична преса – джерело вивчення національно-культурної політики Української держави (1918): Автореф. дис…канд.іст.наук: 07.00.06 / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. – К., 1995; Ківшар Т.І. Український книжковий рух як історичне явище (1917-1923 рр.). – К., 1996.. Проте у названих працях недостатньо відображена робота місцевих органів влади, громадських, культурних організацій з підтримки книговидання, заснування місцевої періодики.

Створенню Національної бібліотеки України присвячена праця Л.Дубровіної, О.Оніщенко Дубровіна Л.А., Оніщенко О.С. Історія Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (1918-1941 рр.). – К., 1998.. Однак у сфері бібліотечного будівництва є потреба дослідити роботу з розгортання масового бібліотечного руху, який охопив у ті роки Україну. Питання збереження архівів і налагодження підготовки працівників архівних закладів розкрито у дисертації І.Матяш. Окремі питання з цієї проблеми висвітлені у збірнику наукових праць Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.): Збірник наукових праць / В.С.Лозинський, Я.С.Калакура, Т.І.Ківшар та ін. – К., 1998.. У той же час для більш поглибленого її вивчення варто детальніше проаналізувати заходи щодо організації архівної справи на місцях, охорони, упорядкування архівних фондів, збору до них цінних документів.

У монографії О.Нестулі, дисертаціях О.Денисенко, Є.Ярошенко, Р.Маньковської розглянуто окремі питання, пов’язані з охороною пам’яток культури, розбудовою музейної мережі. Автори при цьому звертали увагу переважно на діяльність урядових структур у цій сфері культурних пере-творень, у той же час поза увагою істориків залишилася недостатньо розроб-лена проблема організації пам’ятко- і природоохоронної роботи на місцях, створення різнотематичних музеїв, збору до них предметів історії та культури.

Ряд аспектів розвитку українського театрального мистецтва в роки революції, ролі інтелігенції у його становленні досліджено у дисертаціях А.Пономаренка, І.Романько, І.Вівсяної. Однак у цих працях залишалося майже не розглянута робота урядових структур, зацікавлених організацій щодо масового заснування художньої самодіяльності, народних театрів, зародження українського кіномистецтва.

Участь у культуротворчих процесах брали різні організації, партії. Робота "Просвіт" і кооперативних товариств знайшла своє відображення у працях окремих істориків Коновець О.Ф. Просвітницький рух в Україні (ХІХ – перша третина ХХ ст.). – К., 1992; Масюк С. Діяльність товариств “Просвіта” в Україні (1917-1920 рр.): Автореф. дис…канд.іст.наук: 07.00.01 / Київський університет імені Тараса Шевченка. – К., 1997; Фареній І.А. Український кооперативний рух у період 1917–1920 років (історичний аспект): Автореф. дис.…канд.іст.наук: 07.00.01 / Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2000., а щодо інших організацій, то їх діяльність у цій сфері потребує більш детального дослідження.

У історичній науці досить повно висвітлено юридично-правову і соціальну політику українських урядів щодо національних меншин Національні меншини України у ХХ столітті. Політико-правовий аспект / Під загальною ред. І.Ф.Кураса. – К., 2000., але проведення культурної роботи серед некорінних народів залишається недостатньо вивченим.

Історики А.Буравченков, І.Тюрменко, Л.Гонюкова, В.Литвин, І.Лікарчук дослідили персоналії та їх внесок у культурні перетворення Буравченков А. Час відновлення історичної пам’яті або дещо про Гетьманат з погляду сьогодення // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті П.Скоропадського 1873–1945. – К., 1993. – С.25-32; Тюрменко І.І. Державницька діяльність Івана Огієнка (Митрополита Іларіона). – К., 1998; Гонюкова Л.В. Громадсько-політична та культурна діяльність С.Русової (1870-1940 рр.): Автореф. дис…канд.іст.наук: 07.00.01 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2000; Литвин В. Уряди України у ХХ ст.: Науково-документальне видання. – К., 2001; Лікарчук І. Міністри освіти України: У 2-х томах. – К., 2002. – Т.1 (1917-1943) та ін.. Ряд публікацій з проблеми національно-культурного будівництва опублікував автор даної дисертації Розовик Д.Ф. Центральна Рада й українська культура // Український істор. журн. – 1993. – № 2-3. – С. 17-28; Його ж. Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917–1920). – К., 2002 та ін.. Сучасні науковці активно займаються вивченням історіографії визвольних змагань. У названих працях В.Солдатенка, В.Капелюшного, Я.Калакури, робті О.Рафальського та інших істориків досліджено публікації, пов’язані з державним будівництвом, вирішенням питань соціального розвитку національних меншин, культурних перетворень, подані рекомендації щодо подальшої розробки цих проблем Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ ст.: Історіографічний нарис. – К., 2000. – С.10-118..

Отже, аналіз праць з питань дисертаційного дослідження дає підстави для висновку, що, незважаючи на значну кількість опублікованих робіт у вітчизняній і зарубіжній історіографії, поза увагою науковців залишився ряд важливих аспектів національно-культурних перетворень доби революції. Враховуючи це, здобувач визначив структуру дисертації, провів поглиблене вивчення недосліджених або маловисвітлених проблем з обраної теми та підготував дисертацію до захисту.

У другому параграфі – “Джерельна база дослідження” міститься загальна характеристика опублікованих різних урядових законів, документів з’їздів, нарад громадських, культурних організацій, статутів навчальних закладів тощо. За останні вісімдесят років ці матеріали видавалися в Україні й за рубежем і мали свої особливості у висвітленні культурних перетворень 1917–1920 рр. Зокрема, матеріали, опубліковані в роки революції були незаідеологізовані і розкривають різні аспекти політики українських урядів, громадських організацій щодо національно-культурного будівництва Законодательные акты 1918 года. Законы Украинской Державы. Законы, постановления, инструкции, циркуляры. – Одесса, 1918. – Выпуск 5. – Апрель – июнь; Нарада в справі організації народної освіти на Україні 15-20 грудня 1917 р. Постанови наради земських і міських діячів позашкільної освіти в Києві 12-15 грудня 1917 р. – К., 1918; Проект Єдиної школи на Вкраїні: Основна школа. – Кам’янець–Подільський, 1919.. Натомість документи, надруковані у радянський період, висвітлювали лише роботу радянських органів влади та партії більшовиків у сфері культури Збірник декретів, постанов, наказів та розпоряджень по Народному Комісаріату освіти УСРР. – Харків, 1920. – Випуски І, ІІ; Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: Збірник документів: У 2-х томах / Упоряд. З.І.Зобіна та ін. – К., 1960. – Т.1 (1917 – червень 1941); Культурне будівництво в Українській РСР 1917–1927: Збірник документів і матеріалів / Під ред. Ю.Ю.Кондуфора. – К., 1979.. Процес відродження національної культури відображають джерела, опубліковані вченими діаспори. У них розкрито широкий спектр національно-державних та культурних перетворень революційної доби Петлюра С. Статті, листи, документи: У 2-х томах / Упоряд. Г.Гунчак. – Нью-Йорк, 1979. – Т.2; Українська суспільно-політична думка в 20 ст. Документи і матеріали: У 2-х томах / Упоряд. Г.Гунчак і Р.Солчаник. – Б.м.в., 1983. – Т.1. . Ці документи несуть в собі значну наукову інформацію і мають високу історичну цінність.

Важливим джерелом для дослідження стали документи, опубліковані у незалежній Україні. Вони показують різні грані культурних перетворень років революції Національні відносини в Україні в ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів / Під ред. І.Ф.Кураса. – К., 1994; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2-х томах / Під ред. П.П.Толочка та ін. – К., 1996. – Т. 1; 1997. – Т.2; Alma Mater. Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917–1920. Матеріали, документи, спогади: У 3 кн. / Ред кол. В.В.Скопенко, А.Г.Слюсаренко та ін. / Упоряд. В.А.Короткий, В.І.Ульяновський. – К., 2000. – Кн. 2; Історія української культури: Збірник матеріалів і документів / За ред. М.С.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К., 2000 та ін.. Однак матеріали в існуючих виданнях розкривають переважно діяльність урядових структур й окремих організацій у сфері культури, у той час як значна кількість документів з рішеннями щодо культурного будівництва місцевих органів влади, профспілкових, кооперативних організацій тощо все ще не опубліковані.

Особливо цінною джерельною базою для написання дисертації стали архівні матеріали. Це документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ України). Серед них фонди Центральної Ради (ф. 1115), Генерального Секретаріату освіти (ф. 2581), Міністерства іноземних справ УНР (ф. 2592); Ради Міністрів Української Держави (ф. 1064), Міністерства народної освіти та мистецтва Української Держави (ф. 2457), Міністерства закордонних справ Української Держави (ф. 1114), делегації Української Держави на мирних переговорах з Росією (ф.2607), культурно-освітньої комісії Трудового Конгресу УНР (ф.3643), Ради Народних Міністрів УНР (ф.1063, 1065), Міністерства народної освіти УНР (ф.2582), Головного управління мистецтва та національної культури УНР (ф.3689), Міністерства преси і пропаганди УНР (ф.1113, 1184), Міністерства культів УНР (ф.1072), Міністерства закордонних справ УНР (ф.3696), Канцелярії Директорії УНР (ф.1429), Народного секретаріату освіти УСРР (ф.166). Документи персоналій – (ф.3889) – С.Русової, (ф.3806) – Н.Полонської-Василенко, (ф.1871) – І.Огієнка, (ф.1823) – В.Винниченка, (ф.4024) – М.Садовського, (ф.3809) – С.Петлюри, (ф.4465) – М.Грушевського та інші фонди. З них була почерпнута важлива інформація щодо будівництва освіти, становлення українського книговидання, бібліотечно-архівної справи, образотворчого мистецтва, розвитку культури національних меншин тощо. Документи фондів 43, 44, 57, 266 Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України) дали можливість показати участь УПСР, УСДРП та інших партій у культурній роботі. Фонди 16, 18, 163, 185, 304, 308, 346 Державного архіву м. Києва – відобразити процес будівництва народної системи освіти Києва і прилеглих до міста населених пунктів, розкрити роботу культурних організацій, місцевих органів влади з охорони пам’яток культури, будівництва музеїв, розвитку кіномистецтва. Фонди 113, Р.142, 1447, 1716, 3989 Державного архіву Київської області дали цінний матеріал про діяльність товариства "Просвіта", громадських організацій з проведення різноманітної культурно-освітньої роботи в губернії. Фонди Р.28, 29, 31, 1657, 1773, 1779, 2689 – Державного архіву Житомирської області, Р.1865, 13, 1503, 3872 – Полтавської, Р. 93, 190, 203, 498, 820, 1630 – Харківської, Р. 11, 593, 597, 942 – Чернігівської областей озкривають роботу місцевих органів влади, культурних організацій з будівництва шкільної освіти, створення бібліотек, налагодження видавничої справи та проведення інших культурних перетворень. Матеріали фонду 12 – В.Л.Модзалевського, 42 – Н.Д.Полонської-Василенко, 50 – М.Д.Леонтовича та інші Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського висвітлюють заходи державних структур, діячів культури з охорони пам’яток культури, розвитку образотворчого мистецтва тощо. Всього у названих архівах було опрацьовано документи майже 100 фондів, близько 950 справ.

Для написання дисертації використовувалася мемуарна література учасників революції Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. – Мюнхен, 1969; Биковський Л. Книгарні-бібліотеки-академія: Спомини (1918–1922). – Мюнхен – Денвер, 1971; Винниченко В. Щоденник. 1911–1920. – Едмонтон, 1980; Деникин А.И. Гетьманство и Директория на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. – К., 1990; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 рр. – Київ – Філадельфія, 1995.. Однак ці праці не завжди подають повне висвітлення культурної роботи, а окремі видання відображають власні погляди автора на проблему.

Вагомою джерельною базою дослідження стала українська періодика 1917–1920 рр., яка дала надзвичайно цінну інформацію практично з усіх напрямків культурних перетворень з обраної теми. Дисертантом були вивчені урядові видання: "Вісник Генерального Секретаріату", "Державний Вісник", "Вісник Української Народної Республіки", газети, друковані місцевими органами влади, громадськими організаціями, політичними партіями – "Нова Рада", "Робітнича газета", "Відродження", "Народна воля"; журнали – "Мистецтво", "Театр", "Книгар", "Наше минуле" та ін. Всього було опрацьовано і використано при написанні дисертації матеріали з 250 найменувань україно- і російськомовних газет та журналів.

Вивчення і використання зазначених джерел та літератури дали можливість, на думку автора, розкрити поставлені в дисертаційному дослідженні проблеми, уникнути однобічної оцінки процесу національно-культурного будівництва, обґрунтувати наукову новизну дисертації, зробити відповідні висновки і узагальнення, які виносяться на захист.

Другий розділ – "ОСВІТА У ДЕРЖАВОТВОРЧІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ, ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ" складається з чотирьох параграфів, які взаємопов’язані і доповнюють один одного. У першому з них – "Становлення національної шкільної освіти" досліджуються передумови відродження та розвитку національної школи в Україні. На основі проведеного аналізу стану школи на 1917 р. робиться висновок, що необхідність її створення диктувалася рядом життєво важливих причин. По-перше, діюча система освіти була майже повністю зрусифікована і не відповідала інтересам будівництва української школи; по-друге, школи були різних типів, навчання у них також проходило за різними програмами і вони давали учням переважно початкову освіту; по-третє, слабою була матеріально-технічна база шкільництва, яка виражалася у гострій нестачі навчальних приміщень, відсутності літератури тощо. Все це разом привело до того, що на 1917 р. понад 80% населення України було малограмотним або неписьменним, а 50% дітей не мали можливості відвідувати школу. Для будівництва національної школи було вироблено науково і теоретично обгрунтовану концепцію її створення та визначені шляхи реалізації. Основні концептуальні положення освітньої політики розробили делегати Всеукраїнського учительського з’їзду (квітень 1917 р.), які були динамічно розвинені на інших форумах, у постановах урядів України, працях М.Грушевського, І.Огієнка, С.Русової та інших діячів культури. Їх зміст зводився до: запровадження безкоштовної освіти; модернізації матеріально-технічної бази школи; підготовки національних педагогічних кадрів; проведення українізації школи; реформування внутрішньої структури шкільної освіти у напрямку ліквідації у ній багатоступеневості й утворення єдиної школи з дванадцятирічним терміном навчання; створення системи дошкільного виховання і закладів для безпритульних дітей; переведення навчання у школах на нові програми, які відповідали б вимогам національної школи; запровадження у системі освіти розумового, естетичного, фізичного, національно-патріотичного виховання підростаючого покоління. У більш широкому плані концепція передбачала реформування професійної, створення системи позашкільної і вищої національної освіти, розгортання науково-дослідної роботи, заснування українського друкарства, бібліотечно-архівної справи, образотворчого мистецтва, підтримку становлення і розвитку культури національних меншин.

Розбудова матеріально-технічної бази школи, як свідчать матеріали дослідження, відбувалася як за рахунок урядового фінансування, так і коштів місцевих органів влади, профспілкових, кооперативних організацій, "Просвіт", сільських громад, меценатів. В окремих регіонах під школи передавали адміністративні приміщення, розважальні заклади тощо. Дисертант робить висновок, що ці заходи дали можливість за чотири роки збільшити кількість шкіл з 30 до 47 тис., а школярів з 1,7 млн. осіб до 3 млн. з 3,36 млн. дітей шкільного віку, а радикальне посилення матеріальної бази школи внесло корінні зміни у формування національної шкільної освіти.

На 1917 р. в школах України працювало близько 50 тис. освітян, але цей контингент був підготовлений переважно для роботи у початкових, до того ж зрусифікованих школах. Тому нова школа вимагала і якісно нової кваліфікації педагогів,