НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА

ім. М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

РУДИЙ Григорій Якович

УДК 050 (477) “1917/1920”

ПЕРІОДИКА УКРАЇНИ ЯК ОБ’ЄКТ ДЖЕРЕЛОЗНАВЧОГО ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (1917–1920 рр.)

07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, академік НАН України Тронько Петро Тимофійович, завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Дмитрієнко Марія Федорівна, завідувач відділу спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України;

доктор історичних наук, профессор Дубровіна Любов Андріївна, директор Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського;

доктор історичних наук, професор Романюк Мирослав Миколайович, директор Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

Захист відбудеться 25 березня 2004 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім.. М.С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий „24” лютого 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Песчаний О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Утвердження України як суверенної держави, системна трансформація українського суспільства активізували інтерес вітчизняної історичної науки до джерельної бази з історії національного відродження, культурологічного осягнення розмаїття духовної спадщини українського народу, тобто тих чинників, які є невід’ємною складовою демократичного державотворення. У цьому зв’язку однією з важливих
і актуальних проблем історичної науки є дослідження періодики, своєрідної духовної скарбниці подій і фактів, – зосередження величезної кількості матеріалів, що в сумі становлять багату джерельну базу для вивчення розвитку освіти, науки і культури періоду Української революції 1917–1920-х рр.

Преса - багатопланове і унікальне історичне джерело як за змістом, так і за формою подачі відомостей, засіб інформування суспільства про програми політичних партій, діяльність органів державної влади, громадських, просвітницьких організацій. Становлення та якісно новий розвиток її при-падають на період Української революції 1917-1920 рр. Всі важливі питання політики, економіки, культури знайшли відбиття в тогочасній пресі. Преса надає дослідникам змогу екстраполювати на день сьогоднішній історичний досвід засвоєння національних культурних цінностей як джерела корисних ідей. Та у віт-чизняній історичній науці ще й досі нема спеціальних комплексних досліджень, що розкривали б загальні тенденції становлення і функціонування періодики України, її специфічності як історичного джерела, розвитку національної культури. Більш того, донедавна велика кількість періодичних видань перебувала у спецсховищах і була недоступною для більшості дослідників. Зокрема, понад 500 тогочасних видань не були введені до наукового обігу. На сьогоднішній день ще немає остаточних даних про загальну кількість газет, що видавалися у 1917-1920 рр. Це викликає потребу прискорити пошук та облік видань зазначеного періоду в усіх можливих місцях їх зберігання, створення повноцінного бібліографічного покажчика.

У цьому контексті постає проблема наукової періодизації, систематизації преси України, створення концепції історії національної періодики як цілісного процесу – від витоків до сучасності. Гостро стоїть питання й вироблення методологічних засад наукової критики історичних джерел і, зокрема, газетної періодики. Актуальність проблеми визначається й тим, що протягом тривалого часу в радянській історіографії переважали хибні історичні концепції, перекручувалися факти, події. Глибока, науково-виважена розробка зазначеної теми в наш час дає змогу об’єктивно оцінити загальну картину преси як джерела революційної доби.

Серед актуальних завдань історичної науки чільне місце посідає необхідність виявлення, публікації, введення до наукового обігу нових джерельних свідчень, удосконалення методики дослідження. У зв’язку з цим особливого значення набуває подальше вивчення документів періоду Української революції, створеної нею преси - як свідка епохи, її компонента, незамінного джерела інформування суспільства про політичні, соціально-економічні, культуротворчі заходи, пов’язані з реалізацією внутрішньо- зовнішньополітичних проблем України. Вивчаючи їх, маємо враховувати всі грані цього різновиду історичного джерела. Дослідження періодики з погляду джерелознавства становить великий науковий інтерес для істориків при роз-робці питань створення наскрізного конструктивного демократичного стрижня державницької, національної та суспільної ідеології України.

Опанування основних джерел з історії національного культурного простору є актуальним завданням сучасної історичної науки, її системного підходу до вивчення минулого.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дисертаційного дослідження є складовою частиною планів науково-дослідної роботи Інституту історії України НАН України. Дослідження виконано в рамках наукових тем відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України “Регіональні аспекти історії України (ХІХ–ХХ ст.)”, “Проблеми регіонально-історичних досліджень в Україні (ХІХ–ХХ ст.)” (номер державної реєстрації – 01990000538).

Мета і завдання дослідження полягає в тому, щоб на підставі вияв-лення та джерелознавчого аналізу газетної періодики України 1917–1920 рр. з’ясувати її інформативні можливості для вивчення культурного життя ук-раїнського народу. Для реалізації цієї мети автор поставив такі головні завдання:

· проаналізувати стан вивчення проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії, з’ясувати теоретичні й методологічні аспекти дослідження преси як масового історичного джерела;

· встановити загальний джерельний масив газетної періодики 1917–1920 рр., дати її джерелознавчу характеристику, експертну оцінку, провести її кореляційний, контент-аналіз;

· дослідити на підставі газетних публікацій діяльність Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, уряду УСРР у становленні української вищої школи і науки;

· визначити інформаційний потенціал преси для дослідження початкової і середньої освіти в Україні;

· схарактеризувати за результатами джерелознавчого та контент-аналізу газетної періодики мовну політику в Україні;

· висвітлити особливості відображення в пресі літературного процесу, діяльності українських письменників за тогочасних умов;

· розкрити основні тематичні блоки публікацій з проблем на-ціонального мистецтва;

· виявити і систематизувати у масиві газетних публікацій інформацію про форми і методи діяльності товариства “Просвіта” та його роль
у національному відродженні, участь у ньому української інтелігенції;

· дати кількісну та якісну характеристику матеріалів періодики
про витоки та засади формування пам’яткоохоронної політики в Україні;

· з’ясувати основні аспекти видавничої справи, особливості функ-ціонування друкованого слова за цензурних умов;

· на основі джерельного аналізу газетної періодики зазначеного періоду сформулювати пропозиції щодо подальшого вивчення преси як важливого історичного джерела з проблем національної культури.

Об’єктом даного дослідження є газетна періодика України 1917-1920 рр. як унікальний компонент джерельного комплексу з історії української культури різних класифікаційних груп: –

за профілем (урядові, партійні, окремих власників - кооперативних організацій, товариства “Просвіта”, селянських спілок, церковних громад, громадських організацій); –

за політичною орієнтацією;–

за територіальною ознакою: центральні, губернські, повітові; –

за періодичністю: щоденні, ті, що виходили двічі або тричі на тиждень, тижневики, щомісячники.

Предмет дослідження становлять тенденції створення і функціо-нування українських періодичних видань як масового історичного джерела, форми і напрями висвітлення культурного розвитку тогочасного суспільства, а також методичні аспекти їх дослідження.

Територіальні межі дослідження окреслені українськими землями, на які поширювалася влада Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР і ЗУНР та УСРР.

Методи дослідження. Методологічними основами дисертації є прин-ципи історизму, об’єктивності, системності. Для їх реалізації застосовано істо-рико-джерелознавчий, проблемно-тематичний, порівняльний, хронологічний, традиційний описовий та кількісні методи дослідження.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1917-1920 рр. Початковий рубіж пов’язаний з утворенням Української Центральної Ради (березень 1917 р.). Кінцевий - зумовлений припиненням діяльності національних урядів на території України (листопад 1920 р.), втратою державності й остаточним утвердженням радянської влади. Саме в цей період було припинено діяльність більшості національних періодичних видань.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим комплексним історико-джерелознавчим дослідженням, де на базі виявлення та аналізу повноцінного масиву газет того часу (понад 1100 видань, з котрих близько 700 маловідомих або невідомих сучасним дослідникам) як окремого документального комплексу і масового історичного джерела;

проведено статистичний аналіз, дана джерелознавча характеристика, експертна оцінка, проведений кореляційний, контент-аналіз газетних публікацій; запропонована класифікація газетної періодики, що проводилася за різними змістовними ознаками, з урахуванням специфіки історичного періоду та роз-витку суспільно-політичних процесів, за типологією друкованих органів (політичних партій, державних органів влади, військової преси, видань громадських організацій, кооперативної преси, просвітницької періодики), походженням та призначенням (профілем), мовою, хронологією, періодичністю, географічною локалізацією тощо;

вивчено загальні тенденції становлення і розвитку газетної періодики України у період 1917-1920 рр., розкрито форми, методи і засоби відображення пресою різних форм української державності і суспільно-політичного ладу, що утворилися на уламках Російської імперії, в контексті їхньої культурної політики, а також основних процесів, які відбувалися в галузі науки, освіти, культурі; склад і зміст газетних публікацій і матеріалів, їх вплив на відродження та розвиток національної культури;

проаналізовано освітньо-культурну політику більшовицької влади, її намагання перетворити гуманітарну сферу на знаряддя зросійщення українського суспільства;

визначено позитивні й негативні моменти розвитку культури через призму преси як окремого виду історичного джерела, оцінено та висвітлено малодосліджені події періоду Української революції, пов’язані з боротьбою за відродження і розвиток національної культури;

розвинуто методологічні й методичні підвалини газетного джерело-знавства та періодики як виду масового історичного джерела, розглядаються складні процеси культурно-мистецького життя тогочасного суспільства, котрі відігравали важливу роль в утвердженні громадської думки щодо відродження й розвитку національної культури, мови, ментальності.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що в ній поставлено і розв’язано низку конкретних проблем для перспективних джерелознавчих розвідок. Основні положення й висновки дослідження можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць, посібників, курсів лекцій та спеціальних курсів з джерелознавства історії України, історії української культури, української преси, при розробці державних і регіональних програм розвитку гуманітарної сфери, зокрема засобів масової інформації України. Матеріали дослідження широко використовуються в процесі підготовки видання “Історії української преси ХІХ–ХХ ст.”, створенні бібліографії української періодики, які готуються до випуску в Науково-дослідному центрі періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації апробовані у монографії “Газетна періодика – джерело вивчення проблем української культури 1917–1920 рр.” – К., 2000; бібліографічному дослідженні “Преса України: Газети 1917–1920 рр. Бібліографічний покажчик”. – К., 1997; у низці наукових збірників, наукових статтях та інших публікаціях; у виступах на наукових конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції “Людина і духовність” (Київ, 1996), VIII всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство і культура” (Харків, 1997), Другій міжнародній науковій конференції “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р.” (Київ, 1998), ІХ всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, 1999), Шостій всеукраїнській науковій теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 2000), Міжнародній науковій конференції “Бібліотеки - центри науково-інформаційних ресурсів ХХІ століття” (Київ, 2000); X всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (Донецьк, 2001); Сьомій всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 2002) та ін.

Наукові положення й висновки дисертаційного дослідження апробовані в курсах лекцій “Історія України” і “Українська та зарубіжна культура” в Міжрегіональній академії управління персоналом. Дисертація обгово-рювалася також на засіданні відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України.

Структура дисертації зумовлена метою і логікою дослідження. Робота складається із вступу, п’яти розділів, поділених на 12 параграфів, висновків (всього – 362 сторінки, таблиць 69, діаграм 9, списку джерел та літератури 80 сторінок, 1048 найменувань, двох додатків - 95 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок з нап-рямами наукових досліджень Інституту історії України НАН України, сформульовані мета і завдання, визначені методологічні основи дослідження, його об’єкт і предмет, наукова новизна та значення одержаних результатів.

У першому розділі “Історіографія та джерела” аналізується стан наукової розробки теми, архівної і документальної бази дисертаційного дослідження.

Наукову літературу з цієї проблеми поділено на кілька груп. До першої віднесено праці безпосередніх учасників національно-визвольних змагань – М.Грушевського, В.Винниченка, Д.Дорошенка, П.Христюка, М.Шаповала та ін. У них міститься чимало фактів, узагальнень та визначень процесів розвитку науки, освіти й культури, в тому числі й преси за доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР. Однак, в більшості з них періодика не виділенаокремим блоком, використовується тільки як фактичний матеріал.

У повоєнний період поза межами України культурний процес за доби Української революції висвітлювався в працях І.Майстренка, Є.Пастернака, Ф.Сильницького, М.Стахіва, С.Николишина, де, зокрема, аналізувалася преса про діяльність більшовицьких органів влади з проблем розвитку української культури. Крім цього, у 80-х роках зарубіжні дослідники опублікували низку праць, в яких розглядаються аспекти розвитку української культури, складовою частиною яких була преса. Загальна ж риса досліджень української діаспори повоєнного періоду – залежність їхніх політико-ідеологічних висновків
від політичних уподобань – прихильників Центральної Ради, Гетьманату, Директорії.

Другу, менш чисельну групу наукових досліджень української діаспори, складають праці дослідників української періодики. Чимало важливих фактів і висновків щодо розвитку української преси подано в ретроспективному статистично-історичному нарисі Ю. Тернопільського “Українська преса з перс-пективи 150-ліття”. У ньому містяться узагальнюючі статистичні відомості про розвиток української періодики як в Україні, так і за її межами. З огляду джерелознавчої повноти і достовірності цей “історико-статистичний” нарис обмежений характеристикою тільки україномовних видань. Заслуговує на увагу праця А.Животка “Історія української преси”, яка містить окремий розділ про українську пресу 1917–1919 рр., наведено важливі дані про періодику рево-люційної доби, умови її зародження і функціонування. Проте її аналіз автор обмежив тільки окремими виданнями національно-патріотичного спрямування. Зрозуміло, зарубіжні дослідники не мали достатньої документальної бази, оскільки більшість архівних та інших документальних джерел була їм недоступна.

Третю, найбільш численну групу літератури з проблеми, складає радянська історіографія, якій притаманні ідеологічна заангажованість, пропагандистський і політично-публіцистичний характер. Ще в 20-х рр. було видано низку праць, присвячених радянському культурному будівництву.
У них культурний процес доби національно-визвольних змагань 1917–1920 рр., у тому числі розвиток газетної періодики, викладався у контексті встановлення радянської влади. В цей період закладалися основи історіографії культуро-логічного процесу в Україні.

З 30-х років стереотипи та кліше ідеологічного характеру сформували у радянській історичній науці замовчування або тенденційне висвітлення подій Української революції 1917–1920 рр., що не дало змогу створити повноцінні наукові дослідження про розвиток української культури, в т. ч. періодики України.

Інтерес до проблем Української революції 1917–1920 рр. частково пожвавився у повоєнний період. У 50–60-х роках ХХ ст. у працях С.Гутянського, І.Золотоверхого, Г.Шевчука – національно-культурні процеси в роки революції стали об’єктом конкретно-історичного аналізу, розглядалися на ширшій документальній базі. Проте зміна підходів, викликана потребою створення оновленої схеми історії України у зв’язку з критикою культу особи Й.Сталіна, не зачепила принципів партійно-класового висвітлення процесів Української революції 1917–1920 рр. Чимало важливих фактів і думок щодо розвитку української культури, періодики України в період революції можна знайти в доробках української історіографії 70–80-х рр. Автори головні зусилля зосереджували на критиці “буржуазного націоналізму” і “контрреволюційної діяльності” Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, вихвалянні ленінської культурної політики в Україні. Водночас замовчувалися здобутки українських урядів у становленні національної освіти, науки і мистецтва, періодики, національно-культурне піднесення приписувалося лише радянській владі. Періодична преса як вид історичних джерел використовувалася вибірково, здебільшого більшовицького спрямування.

Четверту групу наукових праць складають дослідження сучасної історіографії України. Для вироблення нових концептуально-методологічних засад дослідження проблем української культури, аналізу матеріалів української періодики як масового історичного джерела мають велике значення ґрунтовні праці українських вчених Г.Боряка, І.Войцехівської, Я.Грицака, Я.Дашкевича, М.Дмитрієнко, Л.Дубровіної, Я.Ісаєвича, Я.Калакури, І.Кураса, Ю.Мицика, Р.Пирога, Ю.Пінчука, В.Потульницького, О.Реєнта, М.Романюка, В.Смолія, П.Соханя, П.Тронька, В.Ульяновського та ін.

На окрему увагу заслуговують праці про становлення і функціонування періодичної преси періоду Української революції 1917–1920 рр., які за прин-ципами і методами дослідження можна поділити на кілька груп. По-перше, це наукові розвідки радянських джерелознавців. Друга група – дослідження пресознавців за межами України. Третю групу складають праці сучасних вітчизняних дослідників української періодики. Окремі аспекти зазначеної теми почали розроблятися ще в 20-ті роки XX ст. У 1922 р. в Харкові був створений Український науковий інститут книгознавства. Згодом, у 1923 р. засновано журнал “Бібліологічні вісті”, одне з найкращих тогочасних вітчизняних періодичних видань. У часописі друкувалися джерелознавчі розвідки як дос-лідників з радянської України, так і за її межами. Серед них: В.Ігнатієнко, І.Кревецький, Д.Лисиченко, В.Міяковський, М.Ясинський та ін. У дослід-жуваний період було підготовлено й видано історико-бібліографічний етюд “Українська преса (1816–1923)” В.Ігнатієнка. Зазначимо, що в цій праці більшість періодичних видань часу Української революції не згадується в зв’язку з тим, що вони не відповідали тогочасним ідеологічним засадам радянської влади.

Заслуговують на увагу праці Я.К.Ільїнського “Список повременных изданий за 1917 г.” і “Список повременных изданий за 1918 г.” Однак ці покажчики охоплюють тільки 1917–1918 рр. і до того ж вони далеко неповні. Важливе значення мають бібліографічні довідники Н.Співачевської “Бібліографія часописів Поділля (в межах УСРР): Покажчик від р. 1838 до р. 1927” і “Одеська періодична преса років революції та громадянської війни 1917–1921 рр.” Але ці видання обмежуються описом газетної періодики відповідних регіонів.

Для дослідження проблеми опрацьовано і використано документи і матеріали, опубліковані за радянської доби в окремих тематичних збірниках, бібліографічні покажчики, мемуарна література тощо.

На початку 30-х років радянське джерелознавство зазнає докорінних змін. Усі історичні події та явища оцінюються під кутом класової боротьби, діяльність українських урядів доби Української революції дістає негативну оцінку. Зрозуміло, що в умовах тоталітарного режиму неможливо було здійснити повноцінне дослідження, яке правдиво висвітлювало б загальну картину української преси 1917–1920 рр. У другій половині 50-х – першій половині 60-х років у зв’язку з хрущовською “відлигою” посилилась увага науковців до більшовицької періодики України 1917–1918 рр., її ролі в боротьбі за перемогу Жовтневої революції. Зокрема, М.Ф.Дмитрієнко вперше у вітчизняній історіографії розглянула більшовицьку періодику 1917–1918 рр. як історичне джерело, визначила основні принципи класифікації газетних публікацій, з’ясувала їх тематику, основні жанрові риси. У 70–80-х рр. ХХ ст. побачили світ навчальний посібник І.Копотієнка “Источниковедческий анализ периодической печати Украины (1917–1926 гг.)” та підручник “Історія партійно-радянської преси”, у яких з’ясована історія зародження та розвиток партійно-радянської періодики. У восьмитомній “Історії Української РСР” опубліковані також матеріали про розвиток української преси 1917–1920 рр., однак відсутній аналіз функціонування тих періодичних видань, що не перебували на більшовицьких позиціях.

Упродовж 70–80-х рр. ХХ ст. більшовицьку пресу України досліджували Б.Корольов, Б.Остапенко, М.Раковський, А.Смолинчук, В.Солдатенко, Д.Шлемко та ін., які висвітлювали роль і місце більшовицької періодики в ідейно-політичній діяльності більшовиків України.

Отже, українськими історіографами чимало зроблено у галузі наукового висвітлення ролі більшовицької періодики, її значення як джерельної бази історії України. Паралельно з радянською історіографією періодичні видання доби Української революції вивчалися зарубіжною україністикою, яка досліджувала здебільшого україномовну періодику національно-патріотичного спрямування. Зарубіжні дослідники не мали доступу до української періодики, що зберігалася в архівосховищах та бібліотеках України.

Основну групу джерелознавчої літератури складають праці 90-х років ХХ ст. про становлення періодичної преси періоду визвольних змагань українського народу 1917–1920 рр. Значне місце належить роботам дослідників української преси Науково-дослідного центру періодики, створеного 1993 р. при Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України. Науковці Центру підготували і видали матеріали шести всеукраїнських науково-теоретичних конференцій “Українська періодика: Історія і сучасність”, сім випусків “Збірника праць Науково-дослідного центру періодики”, в яких опубліковано важливі студії про українські періодичні видання доби Української революції. Побачив світ ряд монографічних досліджень, присвячених різним аспектам зародження і функціонування української періодики в Західній Україні.

Українська джерелознавча проблематика збагатилась захищеними докторськими дисертаціями І.Крупського і М.Романюка та рядом кандидатських дисертацій. Об’єктом дослідження вчених стали становлення і розвиток військової преси УНР, преси Української Галицької Армії, преси Січових стрільців, періодики окремих регіонів України, офіційної періодики Української держави як джерела вивчення окремих аспектів духовного життя за Гетьманату, особливості національно-патріотичних видань 1917–1920 рр.

Однак, узагальнюючого джерелознавчого дослідження періодики України 1917–1920 рр. як кількісно, так і змістовно, передусім, за типологічними ознаками, предметно-тематичним аналізом газетних публікацій про розвиток національної культури ще не зроблено.

Джерельну базу дисертації складають насамперед самі періодичні видання, а також документи і матеріали архівних фондів, документальних публікацій, мемуарної літератури. Цінний фактаж з досліджуваної проблеми сконцентровано у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). У фондах Генерального Секретарства освіти УНР (ф. 2581), Ради Народних Міністрів УНР (ф. 1065), Міністерства народної освіти УНР (ф. 2582), Ради Міністрів Української Держави (ф. 1064), Міністерства народної освіти та мистецтв Української Держави (ф. 2201), Головного управління мистецтв та національної культури Української Держави (ф. 2457), Директорії УНР (ф. 1429), ВУЦВК (ф. 1), Раднаркому УСРР (ф. 2), Народного Секретаріату (ф. 1115) та ін., зберігаються документи і матеріали про діяльність урядів і державних установ Центральної Ради, Гетьманської Держави, Директорії УНР та УСРР у галузі освіти, науки та культури.

Група документів з зазначеної теми перебуває у фонді Міністерства народної освіти УСРР (ф. 166), яке керувало культурним життям Радянської України. Найважливіші відомості про становлення та розвиток української преси представлені в документах і матеріалах з Бюро преси при Міністерстві внутрішніх справ Української Держави, Управління у справах друку УНР (ф. 1184), Міністерства преси і пропаганди УНР (ф. 1113), Бюро преси України при Всеукраїнському Центральному Виконавчому комітеті Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф. 1738), фондах 2611, 3585, 3919. Так, у фонді Бюро преси ЦДАВО України (ф. 1184) містяться офіційне листування Міністерства внутрішніх справ Української держави з місцевими органами державної влади щодо розвитку видавничої справи, про роботу цензури, список газет і журналів, що виходили в окремих губерніях України, огляди матеріалів періодичної преси. У фонді Міністерства преси і пропаганди (ф. 1113) – звіти голови цензурної колегії, обіжники Міністерства преси
і пропаганди, протоколи, інструкція цього Міністерства про діяльність цензурної комісії, реєстр видавництв і друкарень, їх кореспондентів, оголошення про вихід нових українських видань, огляди матеріалів центральних, губернських і повітових газет. У фонді Бюро преси України (ф. 1738) – заяви про статті, вміщені в газетах, які видавали Українська соціал-демократична робітнича партія і Українська партія соціалістів-революціонерів, листування з Нарко-матами, інформаційні довідки про діяльність української преси тощо.

Аналіз цих документів і матеріалів дав змогу відтворити безпосередню участь і вплив на відкриття, функціонування та закриття друкованих органів та друкарень у 1918–1920 рр., українських радянських і самостійницьких державних інституцій, реконструювати процес розвитку газетної періодики в Україні за доби Центральної Ради, Гетьманської Держави, Директорії УНР, УСРР. Відзначимо, що в архівних матеріалах немає повних статистичних відомостей про географію українських періодичних видань, складу їх редакцій, планів видань тощо.

Звичайно, основний масив інформації, пов’язаної з темою дисертаційного дослідження, міститься в матеріалах самих українських газет. Найповніше були опрацьовані газетні фонди НБУВ та НДБ ЦДАВО, де зберігається найбільша колекція газет 1917–1920 рр., більшість з яких у радянський період була недоступна дослідникам.

Вивчено матеріали понад 30 тис. номерів періодичних видань. На під-ставі цього та архівних джерел дисертантом вперше укладено покажчик періодики України зазначеного періоду, який відбиває стан видавничої справи за доби Центральної Ради, Української Держави, Директорії УНР, УСРР. Газетна періодика охоплює основні проблеми й тенденції політичного, соціально-економічного та культурного життя українського суспільства. Широка й оперативна інформація про важливі події в Україні роблять газетну періодику одним з найважливіших історичних джерел для вивчення націо-нально-культурного будівництва, особливо коли архівні фонди багатьох держав-них установ і громадських організацій не були створені або не збереглися.

Становлення української преси йшло поруч з відродженням української державності. У цей період спостерігається найбільш інтенсивний етап кількісного зростання, якісного розвитку газетної періодики. До наукового аналізу вперше залучено понад 500 видань. Другий розділ “Методологія і методика дослідження. Періодика як історичне джерело” складається з двох логічно взаємозв’язаних підрозділів. У першому з них “Методологічні та методичні аспекти дослідження” відзначається, що сучасний стан розвитку історичної науки та низки спеціальних історичних дисциплін, в тому числі джерелознавства та бібліографознавства визнає за необхідність розвиток нових методологічних підходів та принципів щодо дослідження періодики як специфічного джерела та газетної періодики такого унікального історичного періоду в історії України, як 1917–1920 рр., зокрема, створення єдиних методологічних принципів, на основі яких мають здійснюватися виявлення, систематизація, опрацювання і науково-бібліографічний опис періодичних видань, аналіз їхнього змісту, складу, класифікація опублікованого матеріалу, принципів оцінки вірогідності як історичного джерела тощо. Наявні стандарти бібліографічного опису та джерелознавчого аналізу не повною мірою виконують ці завдання.

Складність дослідження газетної періодики як окремого виду джерел та взагалі опублікованих видань цього часу зумовлена, передусім, тогочасними історичними обставинами і долею української державності, що народжувалася у період розпаду Російської імперії. На сьогодні сформовані методологічно різні підходи щодо поняття “українська преса”. Перший – в контексті національно-етнічного аспекту розвивається головним чином в історії журналістики та публіцистиці, де поняття “українська преса” означає україномовну пресу. Другий – в державно-політичному і адміністративно-територіальному плані, – як “преса в Україні” незалежно від мови видання, однак, така, що видана на території України і стосується її історії без-посередньо. Втім, з огляду на ці розбіжності, які не мають взаємовиключного характеру, стає дедалі очевиднішим необхідність врахування, крім мови, також і змісту, характеру і масштаб висвітлювання подій, тобто яким чином відображаються проблеми українського життя. Отже, поняття “українська преса” розглядається нами з позицій принципів історизму і наукової об’єктивності, що передбачає вивчення історичних процесів у контексті епохи та сукупності усіх факторів, тому як об’єкт нашого дослідження ми враховували усю газетну періодику, що видавалася чи видається в Україні, незалежно від мови, суспільно-політичної спрямованості, виду видання, його змісту тощо. У дисертацію включено, але повноцінно не розглядаються періодичні видання на території Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, які мали свою специфічну історію у складі інших держав, дослідження її періодики нині плідно реалізується львівськими вченими.

Серед важливих об’єктивно-методологічних принципів джерелознавчого дослідження періодики України є виділення газет в самостійну групу історико-публіцистичних масових джерел, яким властиві оперативність обігу інформації та хронологічна адекватність висвітлення подій, акцентуалізація певних соціально-політичних та культурних процесів, зокрема для періоду 1917–1920 рр., коли преса виявила свою демократичну сутність, яка найяскравіше проявилася у питаннях висвітлення процесів відродження і розвитку національної мови, освіти, науки і культури в цілому.

Ключова роль у вивченні газетних джерел належить розробці наукових методів джерелознавчого аналізу – класифікації газетних джерел за типовими і різновидовими ознаками, з врахуванням їх головних характеристик. Для по-дальшого розвитку національного джерелознавства воно принципово актуальне і складне. Традиційна концепція партійно-класового підходу до відбору періодичних видань не має нічого спільного з наукою. Звільнення від стерео-типів тоталітарної доби, пошук нових теоретично-методологічних підходів до газетної періодики заслуговують на пильну увагу сучасних українських джерелознавців.

Найбільш загальною ознакою розробки проблем систематизації є те, що вона поглиблює наші знання про природу походження газетного джерела та його значення як історичного джерела.

Слід відзначити, що радянська історіографія із зрозумілих причин і, на-самперед, політичного характеру, обійшла увагою систематизацію тих періо-дичних видань, які не перебували на більшовицьких позиціях, тоді, як в Україні, за нашими підрахунками, виходило понад 700 таких газет. При визначенні термінології щодо цього масиву газет, крім партійної приналежності, інфор-маційно-типологічних ознак, ми враховували політичні умови, за яких вида-валася газетна періодика. Сюди віднесені газети, які активно видавалися в центрі й на місцях і які за своїм цільовим призначенням можна поділити на декілька груп: друковані органи політичних партій, видання державних органів влади, військова преса, видання громадських організацій, кооперативна преса, просвітницька періодика.

Розглядаючи процес становлення і функціонування періодичних видань, виділено такі етапи: перший – преса доби Центральної Ради, другий – преса Української держави, третій – преса Директорії УНР, четвертий – більшо-вицько-радянська преса.

Одна з найважливіших методологічних проблем, що постала перед дослідником, – з’ясування, якою мірою матеріали газетної періодики служать об’єктивним джерелом історико-культурологічних досліджень. Саме для газетної періодики України 1917–1920 рр. характерною рисою є публікація матеріалів, що відбивали думки, настрої прошарків та різних груп населення по кожному з питань національно-культурного життя. Отже, періодика була одним з найдемократичніших інститутів українського суспільства того часу.

Важливе значення має встановлення достовірності газетного джерела, його повноти, тобто інформативної цінності й одержання на основі його цільової інформації вірогідного наукового факту. При цьому ми виходили з того, що кожний друкований орган несе на собі відбиток політичних, соціально-економічних відносин та ідеологічної тенденційності. Історичне джерело, віддзеркалюючи час і умови його створення, може бути об’єктивно досліджене також за умови визначення життєвого кредо його видавців і редакторів. Ще два істотних фактори перебували в полі нашого зору. Це, по-перше, джерела її офіційної інформації (партійної, державної, міжнародний її різновид – політичної, ідеологічної, економічної, культурної тощо). Знання їх необхідне для встанов-лення ступеня її достовірності у віддзеркаленні подій, адекватності їм і достат-ності наявних фактів для з’ясування ситуації в цілому, без чого не можна робити висновків, що претендують на достовірність. По-друге, необхідне встановлення авторського складу кожного періодичного видання, авторів основних публікацій.

Питання авторства в пресі України 1917–1920 рр. надзвичайно складне. У переважній більшості друкованих органів при публікації матеріалу не було заведено поряд з прізвищем автора подавати інформацію про його соціальний статус. З різних причин багато публікацій були анонімні (особливо це характерно для більшовицької преси), частина – друкувалася під псевдонімами, партійними кличками, частина матеріалів підписана ініціалами та збірними поняттями, такими, як “Українець”, “Робітник”, “Селянин”, “Учитель”, “Просвітянин”, “Патріот” тощо. Іноді на допомогу дослідникові приходить сам текст корес-понденції, допису, листа, де досить часто розповідь йде від першої особи. Доказом авторства в багатьох випадках слугують саме криптоніми під статтями і кореспонденціями.

Шляхів атрибуції авторства багато. Серед них – встановлення складу редакцій друкованих органів, співробітників періодичних видань. Оскільки архіви всіх без винятку газет, що видавалися в Україні у 1917–1920 рр., не збереглися, то певну інформацію можна знайти в архівах більшовицьких комітетів та органів Радянської влади, а також державних органів Центральної Ради, Гетьманату і Директорії УНР, в особистих архівах політичних, державних діячів, колишніх членів редколегій, у спогадах, мемуарах видавців і редакторів часописів. Іноді допомагає “Словарь псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей” І.П.Масанова, “Словник українських псевдонімів” О.І.Дея та ін.

Джерелом розшифрування псевдонімів і криптонімів слугували й нек-рологи окремих діячів, бібліографічні покажчики, монографії про науковців та письменників тощо.

Ключова роль у дослідженні газетної періодики як історичного джерела належить аналітичній і синтетичній критиці матеріалів і документів – одному з головних методів зібрання відомостей, спрямованому на отримання найбільшої культурологічної інформації, зафіксованої в матеріалах преси. Його важливість трактується тим, що він дає змогу встановити вірогідність газетного джерела, його атрибуцію, авторський склад, джерело офіційної інформації, визначити типологічну приналежність, здійснити інтерпретацію газетних матеріалів, аналіз комплексів джерел. Застосування кількісного і якісного аналізу дозволила встановити основні тенденції й напрями розвитку української культури досліджуваного періоду, котрі дістали відображення в періодиці України.

Поряд з цим вбачається важливим виявлення критеріїв виміру інформаційної насиченості джерел, їх репрезентативності. Для розв’язання цього завдання ми використали метод експертних оцінок. У межах кожного дослідження з допомогою експертних оцінок вдалося конкретизувати явища, пов’язані з інформаційною насиченістю газетних матеріалів. При визначенні критеріїв джерелознавчої цінності було враховано, що однаковою мірою має бути подана як центральна, так і місцева преса.

Також важливо звернути увагу на те, що використання методів кореляційного, контент-аналізу, експертної оцінки набуває надзвичайної цінності у контексті зіставлення з світовим науковим досвідом розв’язаних джерелознавчих проблем, нагромадженого, передусім, французькою історичною школою “Аннали”. Цей метод може бути застосований для аналізу всіх видів наративних джерел.

У другому підрозділі “Газетна періодика 1917–1920 рр. – об’єкт джерелознавчого, кореляційного, контент-аналізу, експертної оцінки” розкриваються особливості періодики України як історичного джерела, здійснено систематизацію і класифікацію її, визначено інформативний потенціал періодики.

На підставі джерелознавчого аналізу зроблено спробу вперше за час, що минув від періоду Української революції 1917–1920 рр., створити повний покажчик видань України, який відбиває стан газетної періодики у дос-ліджуваний період, оскільки за радянських часів вивчалися тільки більшо-вицька та радянська преса. Цей покажчик охоплює 1128 назв – величезний масив газетної періодики різної партійної та конфесійної спрямованості, підпорядкованості й галузевої орієнтації. Серед них – найбільш питома вага періодичних видань, які не перебували на більшовицьких позиціях. За нашими підрахунками таких видань – понад 700 назв.

Досить колоритна тематична палітра органів друку за доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Найбільше видавалося газет загальнополітич-ного характеру. Поряд з цим були започатковані й набули статусу офіційних видання діючих в той час в Україні органів управління та самоврядування. Видавали газети також кооперативні організації, товариства “Просвіта”, селянські спілки, церковні громади, численні громадські організації, інформація яких мала забезпечити попит різних верств населення. Набула в той час широкого розповсюдження преса військових органів, рад робітничих, селянських і військових депутатів.

За географією друковані органи охоплювали всі регіони України. Серед міст найбільше поширювалися газети в Києві і Харкові.

За періодичністю переважав тип щоденних газет – 262. 96 видань виходили двічі або тричі на тиждень. Найменше було тижневиків – 82.

Отже, як свідчить аналіз, періодика України мала достатньо можливостей, щоб регулярно висвітлювати загальнонаціональні і місцеві події, зокрема і в галузі культури.

Під час вивчення історії преси з’ясовувалася динаміка розповсюдження газет протягом 1917–1920 рр. За нашими підрахунками, найбільше газет видавалося в 1918 р. – 306. Широко представлені видання у 1917 і 1919 рр.: 183 і 243. Найменше їх виходило у 1920 р. – 70.

Досліджено також мову часописів. Більшість газет видавалися ро-сійською мовою – 438. Проте досить широко розповсюджувалися й україно-мовні видання – 286 назв. 27 газет одночасно друкували матеріали українською та російською мовами.

Більшовицькі друковані органи поширювалися в 175 містах Волинської, Донецької, Катеринославської, Київської, Одеської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської, Чернігівської губерній. Найбільше більшовицьких газет видавалося в 1920 р. – 224, у 1919р. – 140. Найменше їх виходило в 1917 і 1918 рр. (відповідно 25 і 49). Таким чином, аналіз розвитку тогочасної більшовицької преси певною мірою віддзеркалює хід революції в Україні 1917–1920 рр.

Тогочасна періодика, що в переважній більшості збереглася, є комп-лексним історичним джерелом. Проте, для газетних джерел періоду Української революції ще не вироблена належна методика аналізу їхніх матеріалів. Приступаючи до внутрішньої характеристики друкованих органів, ми виходили з того, що цей складний, на перший погляд, комплекс різних документів і матеріалів має певну систему. Для газет зазначеного періоду характерна велика різноманітність форм викладу матеріалу: статті політичного, економічного, культурницького змісту, документи (декрети, директиви, розпорядження), інформація, газетні звіти, хроніка, інформаційні повідомлення, історичні та літературні нариси, політичні фейлетони, художні твори тощо. Кожна з цих форм подачі матеріалу була підпорядкована єдиній меті – якомога оперативніше повідомляти читачів про найзлободенніші факти, найактуальніші події, діяльність тих чи інших державних установ, громадських організацій в галузі культурно-освітнього життя. Будучи засобом соціального інформаційного обміну, газетна інформація дала змогу отримати важливі дані про тогочасний стан інформаційної сфери України.

Важливе значення має як форма, так і зміст зафіксованої в газетах інформації. Нами усю культуротворчу інформацію, вміщену в газетній періодиці, що використовується як історичне джерело, було попередньо поділено на кілька тематичних груп. Це, по-перше, сприяло певній систематизації матеріалів, а, по-друге, полегшило процес джерелознавчого аналізу наведених у матеріалах фактів.

Одним з найпоширеніших, але майже не вивчених видів преси, котрі стали своєрідною трибуною громадської думки, були у досліджуваний період україномовні періодичні видання. Як відомо, до 1917 р. в Україні переважну більшість складали російськомовні видання. І лише з