КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Руденко Ольга Валентинівна

УДК 165 (091):001

“Допозитивістський” етап філософії науки

(історико-філософський аналіз)

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

Кушаков Юрій В’ячеславович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Горський Вілен Сергійович,

Національного університету “Києво-Могилянська Академія”

професор кафедри філософії та релігієзнавства;

доктор філософських наук, професор

Крисаченко Валентин Семенович

Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України,

завідувача відділу етнополітики.

Провідна установа:

Центр гуманітарної освіти Національної академії наук України, м.Київ.

Захист відбудеться “_7__” _червня__ 2004 р. о 10-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. .

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 58, зал № .

Автореферат розісланий “_6__” травня_ 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Караульна Н.В..

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. В наш час наука увійшла до людської культури як невід’ємна і необхідна її складова, яка визначає собою сучасне обличчя нашої цивілізації. Але сьогодні змінюється сам образ науки, її місце в житті суспільства та людини. Суть цих змін полягає в тому, що, по-перше, ускладнилася сама наука, по-друге, гіпотетичність, яка раніше виступала в якості передуючої змісту наукового знання, тепер увійшла в сам зміст науки, по-третє, змінилося співвідношення науки з такими феноменами духовності, що здавалися зовсім чужими науці, – міфом, релігією, мистецтвом. Ці зміни та ускладнення науки пов’язуються з тим, що вона сьогодні базується на іншому розумінні раціональності. Але вони з неминучістю вели до нових питань та проблем, які фіксувала філософія науки. Історія свідчить, що в ситуаціях, коли наука й особливо філософія опиняються в надзвичайних умовах, вони звертаються до своєї історії як надійного керманича своєї саморефлексії. На певному щаблі свого розвитку наука не може вже продовжувати успішного руху уперед без усвідомлення власних засад. Однак виявляється, що таке неможливо в рамках самого ж наукового знання. Воно потребує виходу за свої межі, а саме, звернення до філософської рефлексії над наукою. Таку рефлексію й здійснює “філософія науки”.

Філософія науки як осмислення досить складного й неоднозначного явища являє собою сьогодні один з важливих розділів філософського знання. Тому постає завдання чіткого визначення її предмету, проблемного поля, теоретичних витоків. А це, у свою чергу, неминуче потребує з’ясування питання про історичні витоки філософії науки.

Історія філософії науки нараховує не одну сотню років. Її генеза невіддільна від генези історії філософії як такої. До складу філософського знання завжди – і в античності, й у Середньовіччі, й у Новий і новітній час – входило те, що називається науковченням, тобто вченням про мету, структуру, функції, методи, процедури, способи дослідження й визначення наукового знання. Знаковими віхами в історії філософії науки можна вважати концепцію діалектичного й аподиктичного знання Аристотеля, яка передбачила багато положень сучасної філософії науки; гносеологію та методологію Нового часу; філософію І.Канта, яка не тільки окреслила границі можливості науки, а стала підґрунтям виникнення філософії науки як самостійної галузі філософського знання; науковчення Й.Фіхте; натурфілософію та систему трансцендентального ідеалізму Ф.Шеллінга. Інші сторінки історії філософії науки – це романтична концепція науки Ф.Шляєрмахера, провіденціалістська й телеологічна теорія розвитку наукового знання Г.В.Ф.Гегеля, антропологічний редукціонізм в обґрунтуванні науки Л.Фоєрбаха, функціональне трактування наукового знання А.Шопенгауера, обгрунтування специфіки наук про природу та наук про дух Г.Риккерта, концепція науки як “досвідної науки про духовні явища” В.Дільтея, позитивістський сцієнтизм, логіко-методологічні пошуки Дж.Ст.Мілля, еволюціоністська філософія науки Г.Спенсера, логічне обґрунтування наукового знання Е.Гуссерля та ін. Філософські напрямки ХХ століття – структуралізм і неопозитивізм, постпозитивізм і деконструктивізм, постмодернізм та еволюційна епістемологія – поповнили скарбницю теоретичних ідей філософії науки новими концепціями.

Така велика кількість концепцій в рамках філософії науки потребує більш чіткого визначення її предмету та періодизації. В сучасних дослідженнях наявна широка палітра поглядів на предмет філософії науки, у зв’язку з чим постає проблема їх уніфікації. Існуючі ж періодизації історії філософії науки ґрунтуються переважно на виокремленні позитивістського та постпозитивістського періодів її існування та розвитку. За такого підходу поза увагою залишається такий важливий період у розвитку філософії науки, як “допозитивістський”, період, під час якого власне філософія науки конституювалася у відносно самостійну дисципліну. Саме тому дана робота присвячена дослідженню цього етапу та є пошуком відповіді на два вкрай актуальні питання, а саме: “Що таке філософія науки?” та “Коли й ким вона започаткована?”.

Стан розробленості проблеми. Філософська спадщина періоду, який ми називаємо “допозитивістським”, була і є предметом безпосереднього чи опосередкованого розгляду багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників.

Насамперед, це історико-філософські дослідження, бо саме в них при аналізі філософських систем Платона та Аристотеля, Декарта та Ляйбніця, Канта, Фіхте або Шеллінга увага зверталася також і на відношення до науки. Серед цих досліджень потрібно, насамперед, назвати праці Л.Абрамяна, Н.Автономової, В.Асмуса, К.Бакрадзе, І.Бичка, О.Богомолова, М.Булатова, М.Бура, М.Вахтоміна, Б.Вишеславцева, В.Вундта, П.Гайденко, В.Горського, О.Грязнова, А.Гулиги, Г.Іррліца, В.Кузнєцова, Ю.Кушакова, В.Лазарєва, В.Ляха, І.Огородника, Т.Ойзермана, А.Судакова, Є.Причепія, К.Фішера, В.Хьосле, В.Шинкарука, В.Якобса та ін. І хоча більшість їх праць не присвячена безпосередньо виявленню філософсько-наукової компоненти аналізу самих філософських учень, вони тією чи іншою мірою зачіпають ці проблеми.

Суттєвою підвалиною проведеного дослідження стали роботи істориків науки Дж.Бернала, Б.Больцано, В.Виргинського, В.Гайденко, П.Гайденко, Д.Гордєєва, П.Джеймса, П.Заблудовського, А.Койре, Дж.Мартіна, Н.Мотрошилової, О.Нейгебауера, Л.Ольшки, І.Рожанського, Т.Пікашової, Б.Старостіна, Л.Шашкової, О.Щедріна та ін., в яких спеціально досліджувався процес формування науки та її розвиток.

Вагомий внесок в розуміння філософії науки та її граничних підвалин, предметного поля, періодизації зробили вітчизняні та західні представники саме цього напрямку: І.Бичко, П.Гайденко, А.Вайтхед, М.Гайдеггер, І.Добронравова, Р.Карнап, А.Конверський, П.Копнін, С.Кримський, В.Крисаченко, Т.Кун, В.Купцов, І.Лакатос, Л.Лаудан, В.Лук’янець, Н.Мотрошилова, О.Нікіфоров, Б.Парахонський, М.Попович, К.Поппер, Б.Рассел, В.Рижко, М.Розов, Л.Соловей, В.Стьопін, А.Уйомов, П.Фоєрабенд, Ф.Франк, І.Цехмістро та ін. Й хоча їх наукові доробки дозволили багато в чому визначитись із предметним полем філософії науки, вичленити основні етапи її розвитку, але проблеми саме допозитивістського етапу залишилися майже поза увагою.

І, нарешті, слід вказати на той вагомий доробок, який зробили П.Гайденко, М.Киссель, В.Лук’янець, Л.Соловей, В.Чуйко та ін., що торкається саме тих проблем, які розглянуті в дисертаційному дослідженні. Це багато в чому дозволило більш чітко виокремити саму проблему виникнення та розвитку філософії науки, по іншому розглянути періодизацію формування філософії науки та здійснити систематичний аналіз допозитивістського етапу філософії науки.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконувалась в системі досліджень, які проводить кафедра історії філософії філософського факультету в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, НДР № 01БФ041–01 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Об’єктом дисертаційного дослідження виступає історія філософії науки, її періодизація.

Предметом дослідження є “допозитивістський” етап становлення філософії науки.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є пошук початку конституювання філософії науки як відносно самостійної галузі філософського знання.

Для реалізації мети необхідно було вирішити такі дослідницькі завдання:

здобути визначення філософії науки та її співвідношення з іншими наукознавчими дисциплінами;

виявити усталені версії виникнення та періодизації філософії науки і встановити границі їх обґрунтованості;

розглянути проблему наукового знання та філософської рефлексії над ним в античності, середньовіччі, в добу Відродження та Нового часу;

з’ясувати місце І.Канта в формуванні філософії науки;

проаналізувати обґрунтування філософії науки в “Науковченні” Й.Фіхте;

дослідити вирішення Ф.Шеллінгом проблеми методу конструювання в науковому пізнанні та в філософії.

Теоретико-методологічною основою роботи виступають, по-перше, класичні та новітні дослідження в галузі історико-філософської науки (Л.Абрамяна, Н.Автономової, В.Асмуса, К.Бакрадзе, І.Бичка, О.Богомолова, М.Булатова, М.Бура, М.Вахтоміна, Б.Вишеславцева, В.Вундта, П.Гайденко, В.Горського, А.Гулиги, Г.Іррліца, С.Кримського, В.Кузнєцова, Ю.Кушакова, В.Лазарєва, А.Лоя, В.Ляха, М.Мамардашвілі, Н.Мотрошилової, І.Нарського, І.Огородника, Т.Ойзермана, Є.Причепія, М.Петрова, Б.Рассела, П.Рікера, Г.Ріккерта, К.Фішера, В.Шинкарука, В.Якобса та ін.); по-друге, роботи, присвячені аналізу історії науки (Дж.Бернала, Б.Больцано, В.Виргинського, В.Гайденко, П.Гайденко, П.Джеймса, А.Койре, Дж.Мартіна, О.Нейгебауера, Л.Ольшки, І.Рожанського, Т.Пікашової, Б.Старостіна, Л.Шашкової, О.Щедріна); по-третє, дослідження в галузі філософії науки (І.Бичка, П.Гайденко, А.Вайтхеда, М.Гайдеггера, І.Добронравової, Р.Карнапа, А.Конверського, П.Копніна, С.Кримського, Т.Куна, В.Купцова, І.Лакатоса, Л.Лаудана, В.Лук’янця, Н.Мотрошилової, О.Нікіфорова, М.Поповича, К.Поппера, Б.Рассела, В.Рижка, М.Розова, Л.Солов’я, В.Стьопіна, А.Уйомова, П.Фоєрабенда, Ф.Франка, І.Цехмістра, В.Чуйка, В.Ярошовця та ін.); й, по-четверте, праці тих дослідників, які формування філософії науки як відносно самостійної філософської галузі пов’язують не з позитивізмом, а з “допозитивістським” періодом, а саме: П.Гайденко, М.Кисселя, В.Лук’янця, Л.Солов’я, В.Чуйка та ін.

В якості методологічного інструментарію дослідження була задіяна палітра методів та принципів сучасної історико-філософської методології.

Наукова новизна. Вперше здійснюється систематичний аналіз “допозитивістського” етапу філософії науки; обґрунтовується, що саме на цьому етапі філософія науки конституюється як відносно самостійна галузь філософського знання.

Наукова новизна розкривається в наступних положеннях, які виносяться на захист:

філософське вчення Аристотеля, раціоналізм та емпіризм Нового часу являють собою умоспоглядальні щаблі формування філософії науки в допозитивістському етапі її історії;

протиставлення філософії і науки в концепції І.Канта являє собою перше в історії філософської думки обґрунтування розрізнення методологічних засад філософії та науки;

“науковчення” Й.Фіхте було першим обґрунтуванням основоположень системи наукового знання, або наукової теорії в сучасному розумінні;

встановлення Ф.Шеллінгом можливості застосування “методу конструкції” як у філософії, так і в науці, являє собою доведення органічного взаємозв’язку філософії й науки та обґрунтування можливості побудови цілісної, завершеної, систематичної наукової теорії.

Теоретичне та практичне значення даного наукового дослідження полягає в новому баченні витоків філософії науки, в спростуванні широко поширеного однозначного пов’язування виникнення філософії науки з позитивістською її стадією. Ураховуючи недостатній рівень розробки даної проблеми у вітчизняній та зарубіжній літературі, використані в роботі підходи та одержані за їх допомогою теоретичні й практичні положення можуть складати методологічну базу для подальшої розробки проблем, пов’язаних з витоками та розвитком філософії науки, використані в нормативних курсах лекцій з історії філософії, філософії, філософії науки та спецкурсах “Актуальні проблеми філософії”, “Філософські проблеми природознавства”, “Історико-філософський аналіз становлення філософії науки”.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертації оприлюднені на міжнародних наукових конференціях “Дні науки – 1997”, “Дні науки – 2003” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на Філософських читаннях пам’яті Павла Копніна (Київ, 1997 рік), на Міжнародній науковій конференції “Філософія та історія філософії” (Київ, 22-23 травня 2003 року).

Публікації. Впровадження результатів дослідження здійснювалося у формі наукових публікацій – семи статтях, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та трьох тезах виступів, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації відповідає меті дослідження й відображає послідовність вирішення поставлених завдань. Розв’язання цих дослідницьких завдань дозволяє визначити місце та роль філософії науки в системі філософського знання та прослідкувати історико-філософські реалії її формування. Тому логічним був поділ на два розділи, в першому з яких визначається, що являє собою “філософія науки”, розглядаються наявні в літературі точки зору щодо її сутності, витоків, розвитку та періодизації (при цьому окреслюється відмінність філософії науки від інших дисциплін наукознавчого комплексу – логіки науки, методології науки, соціології науки, історії науки, а також від теорії пізнання) та історичний розвиток рефлексій над наукою в античності, Середньовіччі, Відродженні й у Новий час; у другому розділі розглядається філософія науки в німецькому трансцендентальному ідеалізмі – у вченнях Канта, Фіхте та Шеллінга.

Загальний обсяг дисертації складає 170 сторінок та містить у собі вступ, 2 розділи, що складаються із 7 підрозділів, висновки та список використаної літератури (190 найменувань на 15 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначається актуальність теми дослідження, проаналізовано стан розробки проблеми, сформульовані мета, завдання й новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, наведені дані про публікації та апробацію результатів наукового дослідження.

У першому розділі – “Філософія науки як предмет філософської рефлексії: проблема визначення та генези” – проведений аналіз витоків філософії науки як предмету філософської рефлексії, виявлені основні точки зору на визначення предмету філософії науки, її періодизацію, реконструйований історичний розвиток наукових знань.

У першому підрозділі першого розділу – “Філософія науки: її предмет та періодизація” – проаналізовані різні підходи до визначення філософії науки, її співвідношення з іншими площинами дослідження науки: логікою науки, методологією науки, історією науки, соціологією науки, теорією пізнання. Всі ці площини досліджень багато в чому перехрещуються, доповнюючи та збагачуючи одна одну, але для чіткого розуміння специфіки саме філософії науки їх розрізнення має бути встановлене й усвідомлене.

Проведене дослідження дає можливість визначити філософію науки як самостійну галузь філософського знання, предметом дослідження якої виступає наука як специфічна пізнавальна діяльність; завданням філософії науки є вивчення походження, будови та приросту наукового знання, методів його отримання, способів його оформлення, проблем зміни наукових знань у процесі науково-пізнавальної діяльності людства. Тому філософія науки проявляє себе через ті чи інші логіко-методологічні концепції, яких в її історії налічується велика кількість (наприклад, методологічні концепції віденців, К.Поппера, А.Пуанкаре, І.Лакатоса, Т.Куна, П.Фоєрабенда та ін.).

Встановлено, що для того, щоб розглядати витоки й формування філософії науки, потрібно врахувати три основних проблеми, які можуть бути резюмовані у таких трьох питаннях: (1) як можлива філософія науки? (2) що є предметом філософії науки? (3) яким є метод філософії науки? Відповіді на ці три питання є тими засадами, за наявності яких ми можемо говорити, що філософія науки є сталою.

Проаналізувавши існуючі погляди на періодизацію філософії науки, вважаємо найбільш прийнятною запропоновану українським дослідником В.Лук’янцем. Він виходить з того, що еволюція філософії науки постає як послідовність трьох етапів: допозитивістського, позитивістського, постпозитивістського. На допозитивістському етапі в епіцентрі проблемного поля філософії науки знаходилися гносеологічні проблеми аналізу феномену науки. Наука осягалася насамперед як знаряддя когнітивного освоєння світу, як чинник удосконалення науково-технічного перетворення дійсності, як інструмент влади суб’єкта над об’єктом.

Ураховуючи сформульоване нами визначення філософії науки та ґрунтуючись на означеному змісті її еволюції, можемо стверджувати, що допозитивістський етап становлення філософії науки охоплює період від античності до німецької класичної філософії включно.

У другому підрозділі – “Історичний розвиток рефлексії над наукою: специфіка античних поглядів” – розкриваються соціальні та ідейні передумови виникнення наукових знань в Давній Греції. Найбільш віддалені пізнавальні передумови науки пов’язуються з інтелектуальним стрибком, що відбувся приблизно між VIII-VI ст. до н.д. у результаті завершення процесу переходу від “міфу до логосу”, коли в Елладі сформувалися ті раціональні структури, якими ми оперуємо й донині. Cаме в Давній Греції виникли такі форми пізнавальної діяльності, як систематичне доведення, раціональне обґрунтування, логічна дедукція, ідеалізація, з яких надалі могла розвиватися наука.

Особливостями наукового мислення греків були теоретичність та споглядальність. Виокремлюючи досвід осмислення специфіки знань нового типу давньогрецькими мислителями, зазначимо такі його характеристики: (1) спеціалізований характер – протонаукові знання завжди є продуктом розв’язання пізнавальної задачі і результатом певних пізнавальних процесів; (2) протонаукове знання з’являється за умов пізнавального відокрем-лення конкретної частини дійсності, що є об’єктом пізнання; (3) значущою була їх форма – логічно обґрунтована система дедуктивного висновку.

У становленні протонаукових знань Давньої Греції важливу роль відіграли математика та природознавство – фізика. Саме ці дві галузі й аналізуються в даному підрозділі. Тут головна роль належить Фалесу, Демокріту, піфагорійцям, Платонові що розвивали на текстовій основі математичні уявлення як суто абстрактні, а також елеатам, які вперше внесли у математику раніше не прийняту в ній демаркацію чуттєвого й умоспоглядального. Винятково важливим для реконструкції процесу виникнення математики, та й взагалі науки, є розгляд розробки теорії доведення, головну роль в становленні якої відіграли Зенон, який сприяв оформленню теорії доведення за рахунок розвитку апарату доведення “від протилежного”, та Аристотель, який здійснив глобальний синтез відомих прийомів логічного доведення й дослідження, узагальнив їх у регулятивний канон, на який свідомо орієнтувалося всяке наукове, у тому числі математичне, пізнання. Це призвело до створення нових програм наукового дослідження: програми Демокріта, перетвореної Платоном піфагорійської програми та програми Аристотеля.

До числа передумов виникнення в епоху античності комплексу природничонаукових уявлень відносяться наступні: (1) уявлення про природу як дещо природно виникаюче, що має підставу в самому собі; (2) укорінення ідеї “онтологічної нерелятивності” буття, що стало наслідком критики наївного емпіризму. Філософсько-теоретичний варіант цього світогляду розробив Геракліт, який зробив центральним поняттям своєї системи поняття становлення.

Протонаукові знання Давньої Греції носили абстрактно-пояснювальний характер, були позбавлені діяльнісного компоненту. З причини космоцентричних світоглядних настанов давньогрецького суспільства в науці цієї доби повністю відсутнє експериментальне знання. За таких умов емпіричне та умоглядне знання ще не могло стати наукою. До позитиву протонауки можна віднести розвиток та оформлення таких моментів, як інтерсуб’єктивність, загальнозначущість, субстанційність, ідеальне моделювання дійсності. Але вказана вище всезагальність не сприяла диференціації наукового знання, що обумовило його синкретичний характер. Тим самим протонаука у самій собі породжувала власну проблематичність, а в підсумку – занепад, який не в останню чергу призвів до її заперечення християнською теологією.

Розгляд еволюції поглядів на науку продовжується у третьому підрозділі – “Зміна погляду на науку в Середньовіччі та в добу Відродження”, – де проаналізовано умови та причини зміни поглядів на наукове знання, а також отриману Середньовіччям від античності спадщину: атомістичну (Демокріт), математич-ну (Платон і Піфагор), континуалістську (Аристотель) наукові програми.

Специфічною ознакою середньовічного мислення була тенденція перенесення центру уваги зі знання на вірування, з розу-му – на волю.

Тогочасна наука зосереджувалася в двох майже не пов’язаних одна з одною організаціях. Однією з них були університети й деякі школи. Іншою можна вважати дослідно-експериментальне дослідження природи, що зосередилося в майстернях живописців, скульпторів, архітекторів. Практика створення предметів мистецтва штовхала їх на шлях експериментування, вимагала поєднання логіки майстерності з математикою.

Європейське Середньовіччя, хоча й не виробило науки у власному сенсі цього слова, виявилось надзвичайно продуктивним для становлення “науковості”. Потреба оформлення релігії як цілісного комплексного світогляду зумовила формування, окрім морально-проповідницької та культово-обрядової її складових, також і догматичної компоненти. Ця компонента була теоретично оздобленою. Саме тому виникає й розвивається систематизація та класифікація “наукових” знань, а також відбувається їх розвиток у двох напрямках: теологічному (як божественного одкровення) та натурфілософському (досвід і розум людини). Це поступово заклало передумови для інтелектуальних зрушень Ренесансу.

У добу Відродження відбулася основна інтелектуальна робота, що підготувала виникнення науки як соціального інституту. Саме теоретична думка доби Відродження сформулювала цілий ряд важливих ідей: гуманізму, раціоналізму, пізнаваності світу, соціально-історичного оптимізму. У культурі Відродження принцип об’єктивного пізнання світу стає головним, що зіграло роль найважливішої світоглядної цінності та стало передумовою виникнення класичного природознавства. Відродження заклало два найважливіших наріжних камені науковості: експеримент та математизацію знання. Звідси й можна вести відлік самостійного існування науки як пізнавального феномену, який існує за своїми власними законами, відмінними від божественних та корельованими природою як об’єктивною реальністю.

Аналіз розвитку науки в Середньовіччі та в добу Відродження дає змогу зробити висновок про важливу роль цієї епохи для становлення науки. Підкреслюється, що це був якісно новий етап у становленні та розвитку науки, завдяки якому й виникли передумови виокремлення науки у самостійну галузь за доби Нового часу.

У четвертому підрозділі – “Ідея “нової науки” Ф.Бекона, Р.Декарта та Г.Ляйбніця” – аналізується розуміння методологічних основ розвитку науки піонерами філософії Нового часу.

Ф.Бекон, Р.Декарт і Г.Ляйбніц розглядали науку як такий соціально-духовний феномен, який існує самостійно і за своїм методом пізнання принципово відрізняється від традиційної філософії. Головне завдання науки вони вбачали у випробуванні природи, у ретельному аналізі предмету дослідження та узагальнення, у поясненні реальних фактів.

За Беконом, наукове пізнання природи можливе тільки на основі досвіду, експериментального методу дослідження. Його найважливішою заслугою перед наукою є рішуче обстоювання ролі досвіду та експерименту в науковому пізнанні. Критикуючи силогістичний умовивід, його зв’язок зі схоластичним методом пізнання, філософ обґрунтовував важливе пізнавальне значення індуктивного методу, відповідно до якого в пізнанні відбувається рух від часткового до загального. При цьому він не тільки описав схему своєї наукової індукції, але й намагався довести можливість одержання достовірного знання про природу за допомогою індуктивного аналізу, узагальнення, методу аналогії й виключення. Саме Бекон виявився основоположником методологічної спрямованості філософії Нового часу. Його творчість заклала підвалини для майбутньої філософії науки на противагу теологічному філософуванню Середньовіччя. Встановлення орієнтації філософії на наукове знання та вимога філософського обґрунтування такого знання – непересічна заслуга англійського мислителя.

Декартівське розуміння вихідних принципів природи наукових знань зіграло велику роль у новій філософії й було ґрунтовно розвинуте в ученнях багатьох раціоналістів. У концепції Декарта вихідне основоположення науки трактується як безумовно достовірне, безпосереднє, абсолютно не виведене і самоочевидне положення. Головне завдання науки він бачить у тому, щоб, відштовхуючись від відносного, йти до абсолютного, з якого потім послідовно виводити всі положення науки. Декарт вважав, що таких абсолютних, ясних і виразних понять у науці й філософії дуже мало. Навіть багато з положень математики не витримують строгої критики.

Головне ж завдання методу, за Декартом, полягає у виявленні простого, абсолютного принципу науки. Можна вважати, що метод виконується строго, якщо темні й неясні положення науки зводяться до простих і ясних, а потім робиться спроба, спираючись на інтуїцію, піднятись тими сходинками до пізнання всіх інших.

До числа сфер знання, де можна найбільш плідно застосовувати правила методу, Декарт відносить математику й фізику, причому він із самого початку, з одного боку, “математизує” філософію й інші науки (які стають галузями і додатками універсальної математики, mathesis universalis), а, з іншого боку, робить їх неначе різновидами розширено тлумаченої “філософської механіки”.

Продовжувачем саме раціоналістичної тенденції подалі виступає Ляйбніц. У теорії пізнання позиція Ляйбніця була варіантом раціоналізму, протиставленого концепціям найбільш впливових прихильників емпіризму й сенсуалізму (Гассенді, Локк). Водночас, дуже важливим здобутком Ляйбніця є саме те, що видатний мислитель аналізує недоліки як емпіризму, так і попереднього раціоналізму, і намагається запропонувати нову концепцію пізнання й істини.

Ляйбніц не заперечував важливої ролі відчуттів, безпосередньої інтуїції, тобто того, що в кантівській філософії буде згодом віднесено до здатності споглядання. Більш того, Ляйбніц розвивав далі теорію “чуттєвих понять”, показавши, що через неминуче втручання чуттів існує і часом навіть утворює опору пізнання неясне, приблизне знання, а також уявлення про ймовірне. Таке знання він відрізняв від істинного. Ляйбніц вибудовує схему понять, спираючись на визначеність ясності чи невиразності знання, що міститься в них.

Важливими є також ідеї Ляйбніца про співвідношення аналізу й синтезу. Випереджаючи Канта, Ляйбніц проголошує більш високу цінність синтезу порівняно з аналізом для наукового прогресу, адже синтез дає збільшення знання, тоді як аналіз тільки проясняє його. Разом з тим, Ляйбніц зауважує, що аналіз і синтез – дві сторони єдиного пізнавального процесу, і що не існує чистого аналізу без синтезу. У цьому відношенні розмисли Ляйбніца теж прозрівають кантівські. Утім, під аналізом Ляйбніц часто розуміє взагалі метод точного й обґрунтованого наукового дослідження і міркування.

Своєю філософією Ляйбніц неначе завершує методологічний шлях філософії XVII століття і передає XVIII століттю ті ідеї, які згодом перейняв І.Кант, який вважав себе певною мірою його учнем.

Таким чином, головним здобутком цього періоду є становлення наукового способу мислення, який характеризується філософським обґрунтуванням поєднання експерименту як методу вивчення природи з математичним методом.

У другому розділі – “Філософія науки в німецькому трансцендентальному ідеалізмі” – проаналізовані філософські вчення Канта, Фіхте та Шеллінга з точки зору їх впливу на формування філософії науки як окремого напрямку філософської думки.

Перший підрозділ – “Роль І.Канта у формуванні філософії науки” – присвячений видатному німецькому мислителю І.Канту. Відправною точкою кантових роздумів є визнання факту існування науки – вона існує як необхідна пізнавальна теоретична система. Кант на новому рівні ставить проблему існування знання, що носить, з одного боку, всезагальний і необхідний характер (є апріорним), а з іншого боку – таке, що постійно розширюється (тобто синтетичне). Звідси Кант стисло і ємко формулює вказану проблему таким чином – як можливі апріорні синтетичні судження? – і завданням теорії пізнання є пошук відповіді на це питання. У будь-якій науці ціле, як правило, “анатомується” на складові, й остаточний абстрактний предмет завжди становить ту чи іншу розумову, ідеальну “конструкцiю”; міра подiбностi, аналогiї чи тотожностi мiж iдеальною та реальною будовою може бути рiзною – точною чи наближеною. Однак, результат абстрагування в конкретнiй науцi завжди за своєю суттю один i той самий: це – iдеальна конструкцiя, теоретичний конструкт, який тiльки виражається i позначається, фiксується чи пояснюється за допомогою вiдповiдних символiв, знакiв, понять. Іншими словами, у конкретнiй науцi поняття нiколи не являє собою нi “першоутворюючої функцiї” абстрагування, анi навiть “першої похiдної”, а є тiльки завершальним та узагальнюючим.

Тому Кант стверджує, що фiлософiя не може запозичувати метод науково-теоретичного пiзнання у жодної конкретної науки, в тому числi й математики. Причина полягає в тому, що фiлософiя – це пiзнання розумом “з одних тільки понять”, причому без опори на емпiричний матерiал споглядання. У математицi ж пiзнання здiйснюється при допомозi “конструювання”, i в тому числi – конструювання понять.

Протиставивши, як Кант вважав, абсолютним i остаточним чином метод фiлософiї та методи дедуктивних (математичних) наук, а отже – встановивши строгу розмежовуючу межу та грань мiж фiлософською та науковою методологією, він стимулював їх дійсне теоретичне зближення та взаємодiю вже в працях своїх найближчих i не менш великих наступникiв.

Кант уперше в історії філософії розглянув науку як остаточно виокремлений, автономний феномен. Для нього наука (математика та природознавство) є систематичним “чистим” (тобто теоретичним) знанням. Завданням філософії як вчення про науку для Канта виступає аналіз уможливлюючих гносеологічних та методологічних засад. Саме це й дозволяє говорити про започаткування ним філософії науки в строгій, чітко вираженій формі.

У другому підрозділі – ““Науковчення” Й.Г.Фіхте як обґрунтування філософії науки” – розглядається подальше становлення останньої стадії допозитивістського періоду фiлософiї науки у “Науковченні” Й.Г.Фіхте. Науковчення, за Фіхте, має відігравати роль обґрунтування всіх конкретних наук. Але, як наука, воно саме мусить мати своє основоположення, що не може бути обґрунтованим у жодній іншій – вищій – науці, оскільки повинно бути безпосередньо достовірним. З цього твердження випливає, що система знання може бути тільки одна. Тобто, єдність знання і можливість отримати безпосередньо достовірне положення – це, за Фіхте, одне й те ж. Це важливо для розуміння того, що Фіхте вкладає в поняття науки і науковчення. Недостатньо ствердити, що наука є системою; слід ще припустити, що ця система тримається на деякому першому основоположенні. Фіхте вбачає мету й призначення науки в цілому і, насамперед, науки наук – філософії – у відповіді на головне запитання – у чому полягає мета людського життя.

Фіхтевський об’єкт та форма, в якій розвивається та викладається його “поняття про науковчення”, вже імпліцитно містять у собі саме те, що у сучасній європейській традиції іменується “філософією науки”. Адже “наука про чистий розум” – це не що інше, як наука про підвалини теоретичного пізнання в будь-якій (окремій) науці, тобто про системи позитивного знання. Тому вже в головній меті “науковчення” – створити науку про науку взагалі, нехай неявно, але заданий концептуальний образ “філософії науки”.

По суті, саме тут визначено предмет сучасної філософії науки: кантівсько-фіхтевське питання “як можлива наука взагалі?” містить одвічну проблему усякого доказового знання, усякої постановки проблеми, всякої наукової теорії та складної наукової задачі.

Фіхте висвітлює також відмінну або розмежувальну (пізніше в позитивізмі вона отримає назву демаркації) сутнісну визначеність науковчення (філософії науки) та критерій його розмежування з конкретними (наприклад, природничими) науками. Даний критерій виявляється за мірою та ступенем “свободи”, – а саме особистісної свободи, свободи судження. Цим він задає достатньо точне уявлення про сферу та межі “філософії науки”, про збереження незалежності та суверенності як її самої, так і її взаємодії з природознавством, про їх відношення до незалежності, свободи та суверенності природознавства від всякого втручання в нього філософії взагалі, і в тому числі навіть і науковчення, філософії науки. Компетенція філософії науки простягається від наукової ідеї до її всеможливого абстрактно-логічного узагальнення та обробки її значень та смислів у сфері “ідеалу”, а також повернення до вихідної наукової ідеї з приростом, збагаченням, оновленням її початкового змісту та сутності, а можливо – й логічної форми, але не більше цього. Справа конкретної науки (наприклад, природознавства) – як і в якій формі, в якому відношенні і з якою метою користуватися цією, що стала тепер філософською, або є філософсько-науковою, ідеєю.

Таким чином, у створеній Фіхте системі “науковчення” поставлені Кантом питання були доведені до граничної логічної завершеності. “Науковчення” було відповіддю на питання “Як можлива наука взагалі?” та являло собою “науку про науку взагалі”. Саме від нього веде свій історичний початок у формі самовизначеного, самообмеженого й усталеного, теоретичного буття “філософія науки”. Водночас слід відзначити, що Фіхте не вдалося створити таку теорію науки, яка б могла користуватися попитом у самої науки. Це пояснюється надмірною загальністю його науковчення, невіддиференційованістю логіко-методологічного інструментарію побудови власне філософської, з одного боку, та наукової – з іншого, теорії. Проте, незаперечною заслугою Фіхте є спроба з’ясувати роль філософії в обґрунтуванні наукового знання; проаналізувати механізми цього обґрунтування; вказати на необхідність засвоєння наукою “синтетичного” (діалектичного) методу.

У третьому підрозділі – ““Метод конструкції” Ф.Шеллінга” – розглядається роль методу конструкції Ф.Шеллінга для становлення філософії науки.

Шеллінг не обмежився обґрунтуванням філософії науки та декларативною, за своєю суттю, вимогою використання в ній методу науковчення, а розробив та запропонував науці й філософії методи потенціювання й конструювання. Він реалізував їх у своїй натурфілософії (спекулятивній науці про природу) та трансцендентальному ідеалізмі (спекулятивній науці про дух), в кожній з яких досягнув визначних, в подальшому по заслугах оцінених, результатів. Натурфілософія Шеллінга, звертаючись до минулого філософії та майбутнього науки, у своєму сьогоденні вступала в конфлікт із могутнім і привабливим для більшості учених ідеалом емпіричного природознавства.

Не менш великою його заслугою є обґрунтування методу конструкції, який відіграв важливу роль у формуванні філософії науки. Те, що у Канта існує в зародку, що Фіхте розглядає як одну з тем методологічного дослідження, Шеллінг перетворює в метод конструювання філософії та наукових понять. До створення та необхідності розробки даного методу Шеллінг приходить, розробляючи спочатку основоположення “натурфілософії” в загальному вигляді, та того, що сьогодні відносилося б до розділу “філософські проблеми фізики”, а в нього самого іменувалось ученням про поняття “умоглядної фізики”.

Шеллінг приходить до висновку, що без уведення у філософію методу конструкції у всій його строгості неможливо ні вийти за вузькі межі кантівського критицизму, ані просунутись по вказаному Фіхте шляху до позитивної та аподиктичної філософії. Більш того, саме в розвитку цього методу він вбачає майбутнє філософії, оскільки це може зміцнити її зв’язки з конкретними науками і зробити можливим представникам цих наук брати участь у розвитку філософії.

Підставою розробки методу конструкції в філософії може і повинна слугувати властива їй особливість теоретичної рефлексії. У пошуках основи розробленого методу Шеллінг безпосередньо звертається до кантівського протиставлення методів філософії та математики. Він критикує кантівську заборону застосовувати метод конструювання понять у філософії з тієї лише причини, що цей метод властивий і математиці. Шеллінг обґрунтовує той загальний висновок, що “конструкція як така”, тобто метод конструювання та побудови теоретичних конструкцій за певними правилами, еталонами, нормами та ідеалами, завжди в математиці та філософії є абсолютним і реальним ототожненням всезагального і особливого.

Суть методу конструювання відмінна від метафізичного покладання абсолютного початку, цілком тотожного собі і всьому тому, що згодом розрізняється на його основі. Конструювання, за Шеллінгом, є така актуалізація нескінченного, котра мислить свою обмеженість і випадковість тим же актом, яким і перевершує її. Розробка Шеллінгом методу конструювання і сьогодні знаходить не тільки відлуння, але й репродукується в неопозитивізмі та постпозитивізмі, в методологічних програмах верифікації та фальсифікації, в сучасних концепціях структуралізму, й, звичайно, як реакція на цей метод у концепціях деконструктивізму.

Саме завдяки методу конструкції, введеному Шеллінгом, можна констатувати про завершення становлення “філософії науки”, коли визначені не тільки її об’єкт, предмет, мета, завдання та основна проблематика, але також ясно виражена сутність “методу” в його відношеннях як “тотожності”, так і “якісної відмінності” від математичного методу.

Таким чином, можемо стверджувати, що Кант на останній стадії допозитивістського етапу формування філософії науки зафіксував проблему її постання на матеріалі математики й природознавства, Фіхте розширив цю проблему до граничного загального логічного вигляду, підняв її на рівень всезагального, а Шеллінг доповнив та поглибив її ґрунтовною розробкою методу конструкції.

В результаті проведеного дослідження були зроблені такі висновки:

Філософія науки – це самостійна галузь філософського знання, предметом дослідження якої виступає наука як специфічна пізнавальна діяльність; завданням філософії науки є вивчення походження, будови та приросту наукового знання, методів його отримання, способів його оформлення, проблем зміни наукових знань у процесі науково-пізнавальної діяльності людства.

Зі всіх наявних найбільш прийнятною є періодизація філософії науки, яка виходить з того, що філософія науки постає як послідовність трьох етапів: допозитивістського, позитивістського, постпозитивістського.

На допозитивістському етапі в епіцентрі проблемного поля філософії науки знаходилися гносеологічні проблеми аналізу феномену науки. Наука осягалася насамперед як знаряддя когнітивного освоєння світу, як чинник удосконалення науково-технічного перетворення дійсності, як інструмент влади суб’єкта над об’єктом. Постання та оформлення цих ідей відбувалось в такі історичні періоди: античність – Середньовіччя та доба Відродження – Новий час – німецька класична філософія.

В античності важливу роль відіграли математика та фізика, а також розробка теорії доведення й заснування логіки Аристотелем. Європейське Середньовіччя ознаменувалось систематизацією та класифікацією “наукових” знань, їх розвитком у теологічному (як божественного одкровення) та натурфілософському (досвід і розум людини) напрямках. Відродження заклало два найважливіших наріжних камені науковості – експеримент та математизацію знання, що дає змогу вести відлік самостійного існування науки як пізнавального феномену, який існує за своїми власними законами, відмінними від божественних та корельованими природою як об’єктивною реальністю. У Новий час наука набуває рис соціального інституту та спеціалізованої пізнавальної діяльності; відбувається становлення наукового способу мислення, який характеризується філософським обґрунтуванням поєднання експерименту як методу вивчення природи з математичним методом, що найбільше проявилось в полеміці емпіризму й раціоналізму.

Кант уперше в історії філософії розглянув науку як остаточно виокремлений, автономний феномен. Для нього наука (математика та природознавство) є систематичним “чистим” (тобто теоретичним) знанням, а завданням філософії як вчення про науку виступає аналіз уможливлюючих гносеологічних та методологічних засад. Саме це й дозволяє говорити про започаткування ним філософії науки в строгій, чітко вираженій формі.

Й.Фіхте своїм “науковченням” створив “науку про науку взагалі”. Саме від нього веде свій історичний початок у формі самовизначеного, самообмеженого й усталеного, теоретичного буття “філософія науки”, в якій з’ясовується роль філософії в обґрунтуванні наукового знання; аналізуються механізми цього обґрунтування; вказується на необхідність засвоєння наукою “синтетичного” (діалектичного) методу.

Ф.Шеллінг розробив та запропонував науці й філософії методи потенціювання й конструювання, реалізувавши їх у своїй натурфілософії (спекулятивній науці про природу) та трансцендентальному ідеалізмі (спекулятивній науці про дух), і тим самим зробив помітний внесок у конституювання філософії науки.

Основні положення та результати дослідження викладені в публікаціях:

Руденко О.В. До проблеми формування витоків філософії науки