ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ім. І.КРИП’ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

УДК 940.53/.54 (477.8)

Антонюк Наталія Володимирівна

УКРАЇНСЬКЕ КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В ГЕНЕРАЛЬНІЙ ГУБЕРНІЇ

(1939–1944 роки)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Львів – 1999

Дисертацією є рукопис

Дисертація виконана у відділі досліджень української періодики Науково-дослідного центру періодики при Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України

Науковий консультант – Сливка Юрій Юрійович

доктор історичних наук, професор,

завідувач відділу новітньої історії

Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАНУ

Офіційні опоненти – Баран Володимир Кіндратович,

доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри історії слов’янських народів

Волинського державного університету

ім. Лесі Українки

Брицький Петро Павлович,

доктор історичних наук, професор

кафедри історії України Чернівецького

державного університету ім. Ю.Федьковича

Сергійчук Володимир Іванович,

доктор історичних наук, професор кафедри давньої

та нової історії України

Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка

Провідна установа – Ужгородський державний університет, кафедра

історії України

Захист відбудеться 1 червня 1999 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (292026 м.Львів, вул. Козельницька,4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (292026 м.Львів, вул. Козельницька,4).

Автореферат розісланий 29 квітня 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ф.І.Стеблій

Загальна характеристика роботи

Актуальнiсть дослiдження. Подiї передодня та перiоду Другої свiтової вiйни вже багато десятилiть глибоко дослiджують українські та зарубiжні iсторики. У трактуваннi причин її виникнення, ходу i наслiдкiв є рiзнi, iнодi дiаметрально протилежнi, погляди. Дискусiї з концептуальних проблем Другої свiтової вiйни продовжуються, i це ще раз засвiдчує актуальнiсть дослiдження окремих її аспектiв, у тому числi й функцiонування культурного життя, дiяльностi людей iнтелектуальної працi в умовах вiйни та утвердження нацистського тоталiтарного режиму. Ця проблема належала до однiєї iз тих, на дослiдження яких у радянський час було накладено суворе табу.

Розпад Радянського Союзу та вiдновлення державної самостiйностi України створили умови для вiдтворення правдивої картини трагiчних подiй Другої свiтової вiйни, якi стали доленосними для українського народу. Доступ до багатьох засекречених джерел та лiтератури дає змогу з нових позицiй розкрити чимало подiй з iсторiї України цього перiоду.

Аналiз праць з цієї проблеми свiдчить, що українська iсторiографiя перебуває на початковому етапі теоретичного переосмислення сукупності проблем, пов’язаних із причинами, перебігом та наслідками Другої світової війни як визначальної події новітньої світової історії взагалі і України зокрема. Тільки завдяки появі низки спеціальних наукових досліджень зможе викристалізуватись усебічне й об’єктивне тлумачення української історії доби минулої світової війни.

Дослідження цієї проблеми сприятиме вiдновленню повноти iсторичної пам’ятi, повернення духовних надбань, вилучених, сфальсифiкованих або замовчуваних понад пiвстолiття; допоможе активiзувати зворотний процес – сприйняття суспiльством культурної спадщини, вiдкриваючи шлях до вищого рiвня культурної свiдомостi.

Вивчення цього питання важливе i пiд кутом зору осмислення проблеми формування української нацiї. Якщо полiтико-iдеологiчнi, соцiальнi, економiчнi аспекти у формуваннi нацiї аналiзувалися досить широко, то роль культури як нацiотворчого та етнозберiгаючого чинника дослiдженi значно менше.

Актуальнiсть дисертацiї зумовлена не лише внутрiшнiми науково-пiзнавальними, але й зовнiшнiми, практично-полiтичними чинниками. Розбудова української держави, забезпечення її соцiально-економiчного поступу потребує поколiння нацiональних iнтелектуалiв, полiтикiв, громадських дiячiв, що неможливо без розвитку й дослiдження культури та її складових.

Об’єктом дослiдження є Друга свiтова вiйна як цiлiсний суспiльний феномен, рубiжна подiя в iсторiї свiту й України ХХ столiття. Це явище розглядається у сукупностi полiтичних, соцiальних, культурних чинникiв, що сягають передодня, перебiгу та наслiдкiв вiйни у контекстi державно-правового статусу України у зазначений перiод, її мiсце у системi мiжнародних вiдносин та полiтики європейських держав щодо українського питання.

Предмет наукового дослiдження – українське культурне життя у 1939–1944 роках на землях, що були включені до німецького окупаційного утворення Генеральна Губернія, закономiрностi та специфiка його функцiонування за умов нацiонального й духовного гноблення нацистським тоталiтарним режимом у роки Другої свiтової вiйни. На широкому iсторичному тлi, у контекстi тогочасних суспiльно-полiтичних обставин, автор визначає етапи та особливостi культурного процесу через аналiз функцiонування його основних складових: освiти, науки, лiтератури i мистецтва, релiгiйного життя, видавничої справи. Його особливiсть вбачається у здатностi культури самозберігатися i саморозвиватися навiть у найважчих умовах, що є пiдставою для iснування самобутнього нацiонального органiзму.

Хронологiчнi рамки роботи зумовленi тривалiстю iснування окупацiйного адмiнiстративно-територiального утворення Генеральна Губернiя, хоча його осередок – Кракiв офiцiйно був звiльнений вiд нiмецьких вiйськ 19 сiчня 1945 року. Цей перiод майже збiгається iз перебiгом Другої свiтової вiйни. Автор простежує два етапи його формування: перший – вiд жовтня 1939 до липня 1941 року, коли до Генеральної Губернії увiйшли землi Лемкiвщини, Посяння, Холмщини i Пiдляшшя, i другий, з 1 серпня 1941 року, коли до цього утворення було включено Східну Галичину. Це дало змогу детальнiше з’ясувати їх вiдмiннiсть, яка зумовлювалася не тiльки хронологiчними, територiальними i демографiчними чинниками, а й рiзними суспiльно-полiтичними обставинами.

Методологiчною основою дослiдження став принцип iсторичного аналiзу та наукової об’єктивностi, що ґрунтується на прiоритетi документованих фактiв. Автор застосувала аналiтичний, порiвняльний, системний i конкретно-iсторичний методи, а також принцип логiчного обґрунтування, що дало змогу виокремити складовi елементи культури i глибше збагнути суть цього явища. Дослiдження є багатоплановим, воно переплiтається з низкою конкретних дисциплiн, зокрема, полiтологiєю, культурологiєю i журналiстикою.

Теоретичну основу дисертацiї становить етнiчна концепцiя української iсторiї, пiдставовою тезою якої є визнання тiсного взаємозв’язку полiтичних та нацiонально-культурних процесiв, особливо за умов тривалої без-державностi українцiв. Наголошування на етнiчних, передусiм культуро-морфологiчних чинниках нацiонального самоокреслення є, на нашу думку, особливо слушним для розгляду функцiонування культури у перiод нацистського тоталiтарного режиму.

Мета роботи – на основі переосмислення здобутків історіо-графії проблеми та вивчення архівних матеріалів, періодичних видань, мемуарної літератури визначити етапи та особливості українського куль-турного процесу в Генеральній Губернії у 1939–1944 роках. Для досягнення цієї мети, враховуючи специфіку обраної теми і характер матеріалу, ди-сертант прагнула поєднати аналіз у галузі культури з теоретико–політологічним осмисленням проблеми, і розкрити глибинний зміст та логіку суспільного процесу.

Автор поставила перед собою завдання дослiдити:

· ставлення воюючих блоків держав до українського питання напередодні та в роки Другої світової війни;

· нацистську політику щодо українців, зокрема у сфері культури, її відмінності у Генеральній Губернії;

· роль органів цензури в системі нацистського тота-літа-риз-му та її наслідків для функціонування різних структур культурного життя;

· позицію різних українських політичних груп, їх періодичних видань у питаннях національно–культурного життя;

· етапи та особливості українського культурного життя у Генеральній Губернії;

· кількісні й якісні параметри освітнього процесу;

· наукову діяльність українських учених;

· головні напрями роботи творчих спілок, самодіяльного мистецтва;

· стан видавничої справи і преси за умов підцензурної дійсності;

· істотні ознаки і тенденції релігійного життя;

· значення громадсько-культурних процесів для формування руху опору нацистському режиму.

Наукова новизна дисертацiйної працi полягає у тому, що в нiй вперше в українській iсторiографiї цiлiсно розкривається українське культурне життя у 1939–1944 рр. у Генеральній Губернії. Робота ґрунтується на нових концептуальних пiдходах та оригiнальному фактичному матерiалi, насамперед тогочасних перiодичних видань, значна частина яких вперше залучається до наукового обiгу.

У працi дослiджена сукупнiсть суспiльно-полiтичних, нацiонально-культурних процесiв, що дало змогу збагнути функцiонування культури та усiх її структур за умов вiйни i нацистського тоталiтарного режиму. Культурне життя українства пiд гiтлерiвською окупацiєю українські iсторики фактично не дослiджували.

Головнi положення, що виносяться на захист:

1. З уваги на геополітичне розташування Україна опинилася в епіцентрі міжнародних суперечностей, що суттєво загострилися напередодні та під час Другої світової війни. За цих умов український народ, не маючи власної держави, потужних політичних сил та розподілений між різними країнами, не міг самостійно вирішувати власну долю і ставав об’єктом територіальних зазіхань та політичних маніпуляцій воюючих сторін. Із загостренням протистояння між ними українська проблема набуває щораз більшої актуальності і переважає у зовнішній політиці, насамперед Німеччини та Радянського Союзу, а також Польщі, Угорщини та Румунії.

2. Нiмецька окупацiйна полiтика загалом, i у сферi культури зокрема, ґрунтувалась на iдеологiчнiй доктринi Гiтлера про неповноцiннiсть слов’янських народiв, заздалегiдь приречених на поневолення. Здiйснювався шалений наступ на духовне життя українцiв, щоб витравити їхню нацiональну свiдомість, закривались культурно-освiтнi установи, насамперед вищi i середнi навчальні заклади, грабувались пам’ятки iсторiї i культури.

3. Окупацiйний режим у рiзних регiонах України мав свою специфіку, що позначилося i на вiдмiнних умовах культурного життя. Внаслiдок особливого статусу Генеральної Губернiї як майбутньої територiї райху та колишнiй приналежностi Галичини до нiмецького мовного свiту, вiддаленостi вiд лiнiї фронту полiтика нiмецької влади тут була менше жорстока, ніж у Райхкомiсарiатi Україна. Деякий час нацисти дивилися нейтрально на прагнення українцiв у Генеральнiй Губернiї подолати наслiдки полонiзацiї, сподiваючись таким чином посилити протистояння мiж українцями i поляками. Здiйснювався давнiй принцип – “подiляй i владарюй”. В умовах заборони окупацiйною владою полiтичної дiяльностi, iнодi дiючи всупереч регламентові нiмецьких наказiв i розпоряджень та спираючись на моральну i матерiальну пiдтримку усiх прошаркiв населення окупованої Захiдної України, українська інтелектуальна еліта зосередилась на легальній культурно-просвітницькій діяльності.

4. У системi тоталiтарної нацистської машини важливе мiсце займала цензура, яка була дiйовим засобом iдеологiчного контролю за творчою та iнтелектуальною працею на окупованих землях. Наглядовi вiддiлу пропаганди уряду генерального губернатора пiдлягала дiяльнiсть усiх громадсько-політичних та культурно-освітніх структур. Особливо ретельно окупанти контролювали засоби масової iнформацiї – радiо, видавництва, пресу.

5. Окупація Західної України утворила ситуацію вакууму політичної влади, яку швидко за-повнила ОУН, котра була єдиною силою, що виступала за справжнє національне визволення українського народу та собор-ність його земель. Водночас керівники окремих партій Західної України, передусім ОУН, не зробили належних висновків із трагічної долі Карпатської України, виявили деяку політичну недалекоглядність, покладаючи надії на німецькі урядові чинники як союзника у здобутті незалежності. Ціна такої орієнтації – концтабори та власне життя керівників ОУН.

6. Органiзацiя українських нацiоналiстiв пiд проводом А.Мельника виходила з того, що бiльшовизм є спiльним ворогом як ОУН, так i нацiонал-соцiалiстiв i тому проти нього можна дiяти спiльно. Мельникiвцi перебрали контроль над дiяльнiстю Українського Центрального Комiтету та iнших легальних органiзацiй, якi захищали iнтереси українцiв перед нiмецькою окупацiйною владою. Полiтичнi i культурнi дiячi, що працювали в Українському центральному комiтетi, проводили так звану реальну полiтику, яка полягала у тому, щоб, формально дотримуючись вимог окупацiйної влади, зберегти нацiонально-культурний потенціал.

7. Загальна стратегiя ОУН, яку очолював С.Бандера визначалася боротьбою проти нiмецьких окупантiв, за створення незалежної i соборної України. Керівники ОУН–УПА велику вагу надавали iдейному вихованню, пробудженню й розвитковi нацiональної свiдомостi українців та формуванню власних вiйськових сил. Це завдання було покладене на спеціальні референтури – полiтвиховникiв, серед яких було чимало iнтелiгентiв, налагоджувався випуск пiдпiльних газет, журналiв, листiвок.

8. Українське культурне життя в Генеральнiй Губернiї проводилось в органiзацiйних межах Українського центрального комiтету i фактично заперечувало нацистську теорiю меншовартостi українського народу та його культури. Легальна на-цiо-нально-культурницька дiяльнiсть сприяла пiднесенню нацiо-наль-ної самосвiдомостi та розгортанню нацiонально-визвольної бо-роть-би, руху опору. Вона реалiзувалась в окупованiй нацистами Українi паралельно iз збройними змаганнями ОУН–УПА i попри їх пев-ний зовнiшнiй антагонiзм об’єктивно доповнювала, пiдсилювала її.

9. Український центральний комітет на чолі з відомим ученим Володимиром Кубійовичем був єдиною легальною організацією, яка, хоч і обмежено, обстоювала соціально-економічні та культурні інтереси українців у Генеральній Губернії. Однак її керівництву не вдалося уникнути помилок, особливо наприкінці війни, коли УЦК пішло на тісніше співробітництво з нацистами, ініціювавши створення дивізії СС “Галичина”.

10. Нацiонально-культурний процес, що досліджується, пройшов два основнi етапи: 1) з жовтня 1939 до червня 1941 року, коли до складу Генеральної Губернiї увiйшли українськi землi Закерзоння; 2) з серпня 1941 року, пiсля приєднання до Генеральної Губернiї Східної Галичини, до кiнця 1944 року. Їх вiдмiннiсть зумовлювалась не лише територiальними i демографiчними чинниками, але й низкою iнших аспектів, зокрема вiдмiннiстю суспiльно-полiтичних обставин, глибинними культурно-мистецькими традицiями Галичини, якi були пiдсиленi напливом сюди в роки вiйни творчої iнтелiгенцiї зi Схiдної України.

11. На освiтянськiй нивi вiдбулись певнi зрушення у справі органiзацiї дошкiлля, народного шкiльництва, фахового навчання. Вони були відчутними передусім на українських землях Закерзоння, де в мiжвоєнний час не iснувало жодної української школи. Перешкоджали цьому процесові мiзерна платня вчителiв, брак пристосованих примiщень, примусове вивезення вчителiв та учнiв на роботу до Нiмеччини. Весь тягар органiзацiї i матерiального забезпечення освiтнього процесу лiг на плечi широких кiл громадськостi. Усупереч нiмецькiй шкiльнiй полiтицi українцям вдалося вiдкрити на теренах Захiдної України дванадцять гiмназiй. Бiльше пропагандистське, нiж реальне значення мало вiдкриття у Львовi п’яти вищих навчальних закладiв. Деякі переваги, якi надавала окупацiйна влада українцям в освiтнiй сферi, мали на метi розпалити мiжнацiональнi конфлiкти.

12. Нацистська влада намагалась тримати поневолений народ у покорi, насамперед його iнтелектуальний потенцiал. Обмеження зростали з пiдвищенням рiвня цього потенцiалу. Саме тому українська наука опинилась у значно гiршому становищi, нiж iншi дiлянки культури. Українцям вiдводили роль допомiжної сили для нiмецьких дослiдникiв. Незважаючи на це, вченi-українцi продовжували свою дiяльнiсть, проводили засiдання секцiй i комiсiй Об’єднання працi українських науковцiв, створеного при Українському центральному комiтету, дослiджуючи iсторико-фiлософськi, фiлологiчнi та мистецтвознавчi проблеми.

13. Воєннi обставини не зупинили творчий процес діячів лiтератури i мистецтва. Вiдновлювалися професiйнi органiзацiї творчої iнтелiгенцiї – Спiлки письменникiв, художникiв, музикантiв, театральних дiячiв. Запрацювали українськi театри. Важливим культурним осередком став Лiтературно-мистецький клуб у Львові. Дiяльнiсть митцiв була предметом суворого нагляду вiддiлу пропаганди уряду генерального губернатора. Окупацiйна влада намагалась взяти пiд контроль i дiяльнiсть українських просвiтницьких органiзацiй, реорганiзувавши осередки “Просвiти” в Українськi освiтнi товариства. Всупереч обмеженням нiмецької влади освiтнi товариства стали єдиними осередками українського органiзованого життя у селах i мiстечках.

14. Важливим елементом українського культурного процесу була видавнича дiяльнiсть українцiв. Нацiональний змiст мала друкована продукцiя та перiодика “Українського видавництва”. Органи масової iнформацiї пiдпорядковувались уповноваженому шефа преси у Генеральнiй Губернiї, який контролював добiр матерiалiв, розподiл паперу, систему постачання iнформацiї, лiквiдовував незалежну українську пресу. У вiданнi нiмецьких чиновникiв була також дiяльнiсть друкарень та система надходження газет до читачiв. Внаслiдок унiфiкацiйних заходiв i цензурних обмежень легальнi україномовнi часописи тiльки незначною мiрою могли реально вiдображати тогочасне полiтичне i соцiально-економiчне життя. Це сприяло зростанню популярностi i довiри читачiв до пiдпiльних видань ОУН–УПА, якi була на той час єдиним виявом справдi вiльної української преси.

15. Нiмецька влада досить толерантно ставилася до вiропочувань населення. Православна церква, яка до вiйни зазнала найбiльших руйнувань, повернула собі 60 церков. Кiлькiсть душпастирських станиць зросла з 51 до 173, подвоїлося число деканатiв. Вiдновлено українську автокефальну православну церкву, яка набула виразно нацiонального характеру. Греко-католицька церква вiдновила дiяльнiсть богословської академiї і богословського наукового товариства та видавництва. Митрополит Андрей Шептицький пiдтримав самостiйницькi устремлiння українцiв, перший рішуче виступив проти полiтики нiмецьких окупантiв, засудив насильство i полiтичний терор, став на захист зневаженого людського життя, утверджував нацiональну i релiгiйну злагоду як основу здобуття державної незалежностi.

16. Український нацiонально-культурний рух у досліджуваному регіоні ґрунтувався на потенцiалi, створеному на захiдноукраїнських землях ще у попереднi роки та за участю iнтелектуальної i мистецької елiти iз iнших регiонiв України, тому його значення вийшло за межi регiонального явища. Вiн набував загальноукраїнського характеру, зберiгши безперервність нацiонального культурного процесу, та засвiдчив незнищеннiсть культури за найскладнiших умов її iснування. У цьому й полягає його значення в iсторiї українського народу.

Практичне значення роботи полягає у тому, що вона сприяє подальшому формуванню нових пiдходiв до аналiзу iсторiї України часiв Другої свiтової вiйни. Теоретико-методологiчнi розробки дослiдження можуть прислужитися для пiдготовки узагальнюючих праць з новiтньої iсторiї України, української культури і преси та для підготовки спецкурсiв і спецсемiнарiв у вищих та середнiх навчальних закладах.

Дисертацiя апробована у вiддiлi дослiджень української перiодики Науково-дослiдного центру перiодики при Львiвськiй науковiй бiблiотецi iм.В.Стефаника НАН України, на кафедрі новiтньої iсторiї України Львiвського державного унiверситету ім. Івана Франка. Основні положення і висновки дисертації викладені у монографії та 20 публiкацiях автора загальним обсягом 24,3 друк. арк., у пiдготовцi чотирьох випускiв матерiалiв до енциклопедичного словника “Українська журналiстика в iменах” (Львiв, 1994–1998), на I–IV республiканських конференцiях “Українська перiодика: iсторiя i сучаснiсть” (Львiв, 1993–1997); мiжнародних конференцiях “Книга в соцiокультурному просторi: досвiд книговидання в ХIХ–ХХ ст.” (Львiв, 1995); “Теоретичнi та органiзацiйнi проблеми формування репертуару української книги та перiодики” (Львiв, 1996), у наукових читаннях пам’ятi Святослава Гординського “Святослав Гординський i актуальнi проблеми iсторiї українського мистецтва” (Львiв, 1994); 15-рiчнiй конференцiї українознавства в Iллiнойському унiверситетi США (Урбана–Шампейн, 1996).

Дисертація побудована за проблемно-хронологiчним принципом, складається iз вступу, сiмох роздiлiв, висновкiв, списку використаних джерел та лiтератури. Обсяг дисертацiї 367 с., список джерел та лiтератури – 52 с. (1097 найменувань).

Основний змiст дисертацiї. У першому роздiлi Iсторiографiя проблеми, джерела простежено стан наукової розробки теми, викладено найважливiшi здобутки українських i зарубiжних iсторикiв із зазначеної проблеми, а також аналiз джерел та мемуарної лiтератури.

У працях українських дослiдникiв новiтньої iсторiї України та Другої свiтової вiйни можна видiлити три етапи. Перший – радянська iсторiографiя, яка вiдзначалася тенденційністю оцінок та висновків у баченні історичного процесу. Заідеологізованість української iсторiографiї посилювалась тогочасною практикою, коли дослiдним установам й авторам з України не дозволялось навiть того, що російським ученим. Кардинальною вадою радянської iсторiографiї було табу на розгляд окремих проблем та тотальне заперечення праць зарубiжних iсторикiв, незалежно вiд наукових шкiл i напрямкiв Супруненко Н.И. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941–1945 гг.) – Киев: Госполитиздат, 1956; Українська РСР в Великій вітчизняній війні Радянського Союзу: У 3-х т. – Київ: Політвидав України, 1967–1969 рр.; Історія Української РСР: У 8-ми т., 10-ти кн. – Київ: Наукова думка, 1977; Історія міст і сіл Української РСР: У 26-ти т. – Київ: Голов. редакція Укр. рад. Енциклопедії АН УРСР, 1967–1974 та ін..

Другий етап припадає на кiнець 1980-х рокiв i характеризується “вiдступами” вiд партійних засад та спробами аналiзувати перебiг подiй вiйни з нових позицiй. Серед перших публiкацiй, в яких робилася спроба нового підходу, можемо назвати працi “Про минуле – заради майбутнього” (Київ, 1989); “Маршрутами iсторiї” (Київ, 1990); “Сторiнки iсторiї України: ХХ столiття” (Київ, 1992).

На початку 1990-х рокiв українська iсторiографiя відійшла вiд класового принципу в оцiнцi подій Другої світової війни. Чимало важливих сюжетiв цього перiоду знаходимо в узагальнюючих публiкацiях, які побачили світ в останні роки Iсторiя України: нове бачення: У 2-х т. – Київ: Україна, 1995–1996; Iсторiя України / За ред. Ю.Зайцева. – Львiв: Світ, 1996; Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії / П.П.Панченко та ін. – Київ: Либідь, 1997. – 348 с.; Турченко Ф. Новітня історія України. – Київ: Генеза, 1994; Сторінки історії України ХХ ст. – Київ: Освіта, 1992; Грицака Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. – Київ: Генеза, 1996; Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової війни / За ред. В.Д.Конашевича. – Київ: Пошуково-вид. агентство “Книга Пам’яті України”, 1996 та ін.. Ці праці написанi з урахуванням нових архiвних документiв i є кроком до поглибленого вивчення iсторичної правди. Автори намагались розібратись у першопричинах і перебігу війни, з’ясувати суперечності в радянському суспільстві цього періоду. Проблеми діяльності ОУН-УПА у контексті радянсько-німецької війни порушувались у розвідках істориків М.Коваля, В.Сергійчука, Ю.Киричука та ін.

У монографіях “Україна у Другій світовій і Великій вітчизняній війнах 1939–1945 рр”, “Спроба сучасного концептуального бачення” (Київ, 1994) та “Україна. 1939–1945. Маловiдомi i непрочитанi сторiнки iсторiї” (Київ, 1995) М.В.Коваль концептуально переглядає оцінку характеру Другої світової війни та її окремих епізодів. Дослідник опублікував статті, присвячені висвітленню культурного життя в Україні цього періоду. Опрацювавши численні матеріали центральних київських архівів, М.В.Коваль обґрунтував відсутність перспектив на збереження національної культури за умов “нового порядку” Коваль М.В. Доля української культури за “нового порядку” (1941–1944): Методологія та методика історичного дослідження // Український історичний журнал, – 1993. – № 11/12. – С.15–28; Коваль М.В. Українська культура та її діячі в політиці нацистських колонізаторів: Маловідомі сторінки історії // Український історичний журнал. – 1993. – № 9. – С.13–18.. Зауважмо, однак, що вони присвячені здебільшого культурному життю у роки нацистської окупації на загарбаних територіях Східної України, що увійшли до Райскомісаріату Україна.

Багато надзвичайно гострих, актуальних і не досліджених проблем знайшли відображення на Міжнародній науковій конференції “Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність” (Київ, 1995). У дослідженні М.Швагуляка “Украина в экспансионистских планах германского фашизма (1933–1939)” (Київ, 1983) висвітлена політика Третього рейху щодо України та її західноукраїнських земель напередодні Другої світової війни.

Українське культурне життя у Західній Україні під час німецької окупації активно досліджує О.Луцький. У низці його публікацій окреслені умови, головні напрямки, особливості культурного процесу Луцький О.І. Передмова до збірника документів і матеріалів “Культурне життя в Україні. Західні землі”. У 3-х т.– Київ: Наукова думка, 1995. – Т. 1. 1939–1953. – С. 3–51; Луцький О.І. Культурне життя в роки війни. // Історія України. – Львів: Світ, 1996. – С.321–325; Луцький О.І. Періодика “Українського видавництва” (1939–1945 рр.) // Українська періодика: історія і сучасність. Доповіді та повідомлення другої всеукраїнської науково-теоретичної конференції 21–22 грудня 1994 року. – Львів;Житомир, 1994. – С. 62–66; Луцький О.І. Офіційна україномовна преса Галичини періоду німецької окупації (1941–1944 рр.): умови і проблематика публікацій // Українська періодика: історія і сучасність. Доповіді і повідомлення третьої всеукраїнської науково-теоретичної конференції 22–23 грудня 1995 року. – Львів, 1995. – С. 105–110; Луцький О. Українське культурне життя Галичини під час німецької окупації. 1941–1944 рр. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наукових праць.– Львів: Інститут українознавства, 1997. – Вип. 3/4. – С. –225.. Особливості суспільно-політичного розвитку у Східній Галичині в складі Генеральної Губернії на підставі аналізу низки періодичних видань зробив В.Офіцинський у розвідці “Східногалицька періодика 1941–1944 років: політичні та культурні аспекти” (Ужгород, 1997).

Виважений аналiз здобуткiв i втрат українського народу у Другiй свiтовiй вiйнi містять праці Ю.Сливки. Не применшуючи досягнень української iсторiографiї останнiх рокiв, все ж можна погодитись iз його висновком про те, що “ми поки що перебуваємо на самому початку переосмислення цих подiй i, що надто прикро, в їх висвiтленнi тiєю чи iншою мiрою далi домiнує принцип чорнобiлої оцiнки. Зрозумiло, такий метод аж нiяк не наближає нас до iсторичної правди” Сливка Ю. Витоки i наслiдки нацiональної трагедiї // Депортацiї. Документи, матеріали, спогади. У 3-х т. Т.1. 1939–1945 рр. – Львів: Ін-т українознавства, 1996. – С.5–26; Сливка Ю. Україна в Другiй свiтовiй вiйнi: нацiонально-полiтичний та мiжнародно-правовий аспекти” // Україна: культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть. Вип. 3/4. – Львiв: Ін-т українознавства, 1997. – С.3–31..

Учені з української діаспори ґрунтовно досліджували нацистську окупаційну політику, громадське і культурне життя в Україні в роки Другої світової війни, а також перебіг національно-визвольної боротьби під проводом ОУН-УПА. Осмислення цих проблем містять дослідження В.Кубійовича, Є.Пастернака, В.Косика, Т.Гунчака, І.Каменецького, І.Лисяка-Рудницького, Р.Кричевського, П.Мірчука, А.Бердія, Р.Лісового, Л.Шанковського та багатьох інших. Українському питанню в політиці Німеччини напередодні та під час Другої світової війни присвячені розвідки Я.Гайваса, С.Горака, Ф.Кордуби, А.Жуковського. Критичним осмисленням головних подій української новітньої історії, зокрема Другої світової війни, позначені праці повоєнного покоління емігрантських істориків – О.Субтельного, І.Рудницького, Р.Шпорлюка, Д.Злепка. Дотримуючись нових методик історичного дослідження, вони спромоглися висвітлювати події в Україні у контексті європейського і світового процесу.

В останні роки у публiкацiях росiйських учених про Другу свiтову вiйну (Д.Волкогонов, М.Горєєв, Ю.Горьков, Г.Кривошеєв, В.Куликов, М.Колесников, серiя брошур “Полвека назад” та збiрники документiв, зокрема збiрник “Мифы и факты”) по-новому осмислюються не тільки першопричини, але й хід та наслідки радянсько-німецької війни.

Події на українських землях, що входили до складу Генеральної Губернії, досліджували переважно польські історики. Їхні праці написані на солідному фактичному матеріалі, однак висновки іноді хибують на суб’єктивність, особливо у висвітленні українсько-польських взаємин та подій у так званій Малопольщі Sierczyk W. Historia Ukrainy. – Wrocaw: Ossolineum, 1990. – 517 s.; Torzecki R. Kwestia Ukraiska w polityce III Rzeszy, 1933–1945. – Warszawa: PWN, 1972. – 290 s.; Torzecki R. Polacy i Ukraicy. Sprawa ukraiska w czasie II wojny wiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa: PWN, 1993. – 349 s. Walczak M. Pastwowe Kursy Zawodowe we Lwowie (1942–1944). Ksztacenie modziey ukraiskiej i polskiej na poziome wyszym // Pzegld Historyczno-owiatowy. – 1993. – № /4. – S. 159–178; Tarka Krzysztof. Prasa legalna czy “godzinowa?” // Nowe Ksiki (Warszawa). – 1993. – № . – S. 29–51; Hryciuk G. Prasa ukraiska i ukraiskojzyczna w Galicji Wschodniej w latach 1939–1944 // Dzieje Najnowsze. Rocznik XXVII – 1995. – N 3. – S.47–66..

На відміну від радянських істориків, дослідники західних держав висвітлювали різні аспекти німецької окупаційної політики та форми і методи її здійснення в Україні. У працях А.Далліна, Д.Армстронга, Н.Річа, Г.Умбрайта та інших знаходимо, крім того, концептуальне осмислення такого складного і неоднозначного явища, як колаборація.

Окупацiйна полiтика в галузi культури не була прiоритетною для захiдних учених. Однак нещодавно з’явилася праця Патрiцiї Грiмстед “Доля українських культурних цінностей під час Другої світової війни “ (Львів,1992), яка мiстить багато нової iнформацiї щодо винищення архiвiв, бiблiотек, музейних цiнностей, архiтектурних пам’яток в Українi пiд час Другої свiтової вiйни. Окремi питання загального характеру про полiтику Нiмеччини щодо освiти та церкви в Райхскомiсарiатi Україна проаналізовані у монографiї чеського науковця Б.Єржабкової “Освiта i нiмецька шкiльна полiтика у Райхскомiсарiатi Україна”, основнi положення якої друкувались у часописi “Визвольний шлях”, та статтях Г.Форсайда і Г.Вiльгельма.

Використавши здобутки iсторичної науки з проблеми дослiдження, автор вважала одним iз важливiших своїх завдань знайти і залучити до наукового обiгу нові джерела. Для написання дисертації було використано широке коло джерел: матеріали архівів та періодичних видань, публікації українських і зарубіжних дослідників.

Основна частина документів з проблеми дослідження зосереджена у центральних державних архівах – громадських об’єднань України та вищих органів влади й управління України, історичному архіві у Львові та Державному архіві Львів-ської області. У фонді 3959 – Український центральний комітет – 511 справ, у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України є дані про структуру УЦК та роботу його відділів, зокрема шкільного, культурної праці та суспільної опіки, стено-грами нарад та конференцій, добірка “Вісник УЦК”. У фонді 4329 ЦДАГО України зберігаються німецькомовні циркуляри генерал-губернатора дистрикту Га-личина. У колекції документів цього ж архіву з історії Великої Вітчизняної війни (Р-4620) є матеріали Надзвичайної державної комісієї, які містять акти, свідчення та дані про збитки, заподіяні окупаційною владою народному господарству України, зокрема навчальним закладам, культурно-освітнім установам, пам’ятникам історії та архітектури (спр.330). У справах № 286, 305, 330 цього фонду містяться зазначені дані по областях, відповідно Львівській, Станиславівській, Тернопільській.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України значний інтерес становлять – фонд 57 (Колекція документів з історії Комуністичної партії України 1941–1945 рр.). У розділі “Окупаційний режим на тимчасово захоплених територіях України” (оп.4, розд.4) знаходяться документи про діяльність ОУН–УПА (оп.4, розд.7), про засади і методи окупаційної політики, ставлення гітлерівської верхівки до української національної еліти, розстановку політичних сил. Тут є лист митрополита А.Шептицького до полковника А.Мельника з приводу розколу ОУН (спр.341); звіт про Національні збори у Львові 30 червня 1941 р., який містить Акт проголошення самостійності; лист до А.Гітлера про окупаційний режим в Україні за підписами А.Шептицького, А.Лівицького, В.Величковського, І.Омельяновича та А.Мельника від 14 січня 1942 р.; листи А.Мельника до І.Рібентроппа, Г.Гімлера, А.Розенберга з приводу приєднання Східної Галичини до Генеральної Губернії; Меморандум українців ге-нерал-губернаторові Г.Франку 17 листопада 1939 р. (спр.339). У дисертації використані також документи фонду 1 ЦК Компартії України, зокрема звіти секретарів райкомів про руйнування, заподіяні гітлерівцями.

З Державного історичного архіву у місті Львові у дисертації використано документи Наукового товариства ім. Шевченка (фонд 309), фонду Митрополита А.Шептицького (фонд 358), Греко-католицької богословської академії (фонд 451). З Державного архіву Львівської області – Державної торговельної школи з українською мовою навчання у Львові (фонд Р-8), Шкільної ради м.Львова (Р-38), Українського етнографічного музею (Р-45), Львівської державної бібліотеки м.Львова (Р-49).

Крім архівних документів, у дисертації використані матеріали легальних друкованих органів, що виходили на території Генеральної Губернії – понад 70 перiодичних видань. Українська преса того часу ще недостатньо вивчена і її майже не використовували як джерело. Бiльшiсть матерiалiв з тогочасної перiодики вперше залучається до наукового обiгу.

У дисертації перiодична преса розглядається з двох позицій – як iнформацiйне джерело i як вияв суспiльно-полiтичного та культурно-освітнього процесу. На сторiнках перiодики мiститься рiзнобiчна iнформацiя про тi чи iншi подiї, аналiзується суспiльно-політичне і культурно-освітнє життя, зокрема, діяльність Українського центрального комітету, НТШ, “Просвіти” тощо.

Авторами газетних статей були вiдомi громадськi дiячi – Кость Левицький, Володимир Кубійович, Кость Паньківський, Степан Баран, Василь Глібовицький, Іван Тесля, Зенон Зелений; учені – Володимир Дорошенко, Василь Сімович, Іван Крип’якевич, Михайло Возняк, Філарет Колесса, Василь Щурат, Іларіон Свєнціцький, Микола Шлемкевич; письменники – Святослав Гординський, Іван Багряний, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Наталена Королева.

З огляду на нiмецьку цензуру перiодика не завжди об’єктивно i повно вiддзеркалювала реалії життя в Українi i поза її межами. Легальнiй пресi заборонялось писати про полiтичнi процеси, нiмецькi каральнi акцiї, побутовi умови населення та iншi труднощi воєнного часу. Автор враховувала цю обставину i намагалася критично пiдходити до повiдомлень преси, зіставляючи їх з iншими джерелами.

Значно об’єктивніше інформувала про соціально-економічну, громадсько-політичну, культурно-освітню ситуацію в Генеральній Губернії підпільна преса ОУН, УПА, УГВР, яка вiдразу виявила антиокупаційну позицію. Йдеться про такі видання як “Iдея й чин”, “За самостiйну Україну”, “За Україну”, “За Україн-ську Державу”, “Бюлетень”, “Вiстi України”, “До зброї”, “Iнформатор”, “Самостiйник”, на сторінках яких проводилась активна пропаганда боротьби проти нiмецьких окупантiв, за відродження незалежної соборної України. Звiльненi вiд цензури, пiдпiльнi видання є надзвичайно цінним джерелом для дослідження українського суспiльного та нацiонально-культурного життя періду Другої світової війни.

Чимало важливих документів і матеріалів Другої світової війни міститься у збірниках, опублікованих у Радянському Союзі Дашичев В.И. Банкротство стратегии германского фашизма. Исторические очерки, документы и материалы: В 2 т. – Москва: Наука, 1973; Советская Украина в годы Великой Отечественной войны, 1941–1945: Документы и материалы. В 3-х т. – Киев: Наук. думка, 1985; Нiмецько-фашистський окупацiйний режим на Українi. Зб. документiв i матерiалiв. – Київ: Держполітвидав УРСР, 1963; Лето 1941. Украина: Документы, материалы. Хроника событий. – Киев: Украина, 1991. Совершенно секретно! Только для командования! Стратегия фашистской Германии в войне против СССР. Документы и материалы. – Москва: Наука, 1967, за кордоном Carell Paul. Hitler Moves East, 1941–1943 / Transl. from the German Unternechmen Barbarossa by Ewald Osers. – New York: Balantine Books An Publisher, 1964; Expansionstrichtung Nordeuropa: Dokumente zur Nordeuropapolitik des faschistischen deutschen Imperialismus 1939 bis 1945 / Hrsg. und eingel. von Manfred Menger u.a.. – Berlin: DVW, 1987; Der zweite Weltkrieg (Dokumente und Materialien). – Berlin: Veld u. Wissen Volkseigener Verl, 1961; Die Befreiung Berlins 1945: Eine Dokumentation / Hrsg. und eingel. von Klaus Sheel. – 2 – berarb. Aufl. – Berlin: DVW, 1985; Hitlers War directives 1939–1945. – London, 1966; Documents of German Foreign Policy 1918–1945. Series D. (1937–1945).– Washington: W.E., 1962. – Vol. XII. та багато iн., а також в останні роки в Україні Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У 3 т. Т. 1. 1939–1945 рр. – Львів: Ін-т українознавства, 1996. – 450 с.; Україна в Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів, Т. 1. / Упоряд. І передмова В.Косика. – Львів: Ін-т українознавства, 1997. – 384 с.; Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. Т. 1. 1939–1953. – Київ: Наук. думка, 1995. – 748 с. та діаспорі На зов Києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей, спогадів, документів. – Торонто; Нью-Йорк: Новий шлях, 1985. – 542 с.; Корчак–Гординський О. Замість вигадок. Українська проблематика в західних політико-дипломатичних джерелах. Документи, рецензії, спогади. – Івано-Франківськ: Б-ка журналу “Перевал”, 1994. – 198 с.; Ніньовський В. Міжнародний воєнний трибунал про Україну. – Едмонтон: видано фондом Товариства Українських Сеньйорів імені Марка Боєслава в Едмонтоні, 1989. – 228 с.; Літопис УПА. – Торонто; Львів: Літопис УПА: У 24-х т..

Щоб якомога правдивіше вiдтворити картини нацiонально-культурного життя воєнного перiоду, автор звiряла пресовi й архiвнi джерела iз численними спогадами свiдкiв i учасникiв суспiльно-полiтичного i культурного життя на теренах Генеральної Губернiї. Серед них вирiзняються багатством документальних матерiалiв i ґрунтовним описом подiй, ситуацiй, людських постатей цiкавi спогади голови Українського центрального комiтету В.Кубiйовича, голови Українського крайового комiтету, а згодом заступника голови УЦК К.Панькiвського, голови Українського державного правлiння у Львовi Я.Стецька, галицького громадського дiяча В.Яшана.

Широку панораму лiтературного i мистецького життя у Генеральній Губернії відтворено у спогадах письменника О.Тарнавського “Лiтературний Львiв, 1939–1944”, а також у iсторико-мемуарних збiрниках: “Наш театр”, “Ярославщина i Засяння” (Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1988), “Надбужанщина: Сокальщина, Белзчина, Радехiвщина, Камiнеччина, Холмщина i Пiдляшшя” (Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1986, 1989), “Лемкiвщина” (Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто, 1988).

Отже, незважаючи на значнi досягнення сучасної iсторiографiї у висвiтленнi рiзних аспектiв Другої свiтової вiйни, перед нею стоїть низка нерозв’язаних проблем. Характерно, що вони спiльні для українських i закордонних iсторикiв.Однiєю iз таких проблем є вiдсутнiсть наукового дослiдження про українське культурне життя в Генеральнiй Губернiї у контекстi тогочасних суспiльно-полiтичних процесiв.

У другому роздiлi Нiмецька окупацiйна полiтика. Утворення Гене-раль-ної Губернiї – проаналізовано місце України в міжнародних подіях передодня та початкового етапу Другої світової війни, основні принципи німецької окупаційної політики, її особливості у Генеральній Губернії.

Розчленований між різними країнами український народ у міжвоєнний період не міг суттєво впливати на визначення власної долі на міжнародній арені, реалізувати право на самовизначення й об’єднання своїх земель.

Маніпулювання нацистської верхівки українським питанням у передвоєнні роки переконливо довели, що Гітлер ніколи не розглядав його в інтересах українського народу. Доля України його цікавила тільки з огляду успішної реалізації своїх агресивних планів. Розчленування Чехословаччини й Закарпаття, пізніша підготовка антипольської агресії правителів третього райху використали для проведення двоїстої політики загравання з українськими політичними колами та зближення з Радянським Союзом, що знайшло свій вияв у підписанні серпнево-вересневих угод 1939 року. За цими угодами передбачався поділ сфер впливу у Східній і Центральній Європі.

Початок Другої світової війни істотно змінив становище західноукраїнських земель. Карпатську Україну окупувала Угорщина, а Західна Україна та Північна Буковина у складі Української РСР увійшли до Радянського Союзу. Незважаючи на анексіоністський характер пакту Молотова-Рібентроппа та його наслідків для України й Польщі, об’єднання всіх українських земель у складі Української РСР мало, без сумніву, велике позитивне значення. Вперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в межах однієї держави. Окремі політичні заходи радянської влади принесли значні поліпшення. Багато зроблено для українізації та налагодження системи освіти. Поліпшилося медичне обслуговування населення, перш за все селян. Відбулася націоналізація промислових і торговельних підприємств, експропріація господарств польських землевласників. Однак, поряд із цим нищились політичні, соціально-економічні, культурні національні інституції. Розпочалися арешти та депортації. В зв’язку із значною девальвацією цінностей радянської системи широкі кола Західної України зустрічали німецьку армію із сподіваннями на поліпшення свого становища. Але абсолютна ворожість та антигуманний характер нацизму дуже швидко довів марність їхніх сподівань.

У ході східної кампанії Вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об’єктом колоніальної експансії. Гітлерівський план “Ост” передбачав перетворення України на колонію,