Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Слюсар Наталія Олександрівна

УДК 881.161.2’367

“Структурно-функціональні особливості драматургійних текстів”

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української мови Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Баранник Дмитро Харитонович,

Дніпропетровський національний університет,

професор кафедри української мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Чабаненко Віктор Антонович,

Запорізький державний університет,

завідувач кафедри загального і

слов’янського мовознавства;

кандидат філологічних наук, доцент

Пруняк Володимир Васильович,

Криворізький державний

педагогічний університет,

доцент кафедри філологічних дисциплін

Провідна установа: Харківський державний педагогічний університет ім. Г. Сковороди

Міністерства освіти і науки України,

кафедра української мови, м. Харків

Захист відбудеться “23” грудня 2004 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 08.051.05 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050,
м. Дніпропетровськ, провулок Науковий, 13, корп. 1, філологічний факультет, ауд. 804.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: м. Дніпропетровськ, провулок Науковий, 13.

Автореферат розіслано “23”листопада 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцент М.С. Ковальчук

Загальна характеристика роботи

Драма – особливий рід художньо-літературної творчості. У порівнянні з іншими двома літературними родами – епосом і поезією – драма виділяється суттєвими особливостями як у способах донесення до адресата (глядача) відтворюваних мовними засобами образів і подій, так і в мовній організації тексту літературного твору, призначеного для акторського відтворення в просторі сцени.

Ситуації та образи драматичного твору даються глядачеві у спосіб сприймання реальної (умовно-реальної), відтвореної на сцені ситуації, а також з участю двох рецепторів – зорового і слухового. У творах інших двох родів – епосі та поезії – сприймання змальованого словом образу чи ситуації відбувається за участі лише одного рецептора – зорового. До того ж, це зорове сприйняття досить специфічне: читач сприймає тільки графічний образ слова, який у його свідомості трансформується в уявні образи – людей, предметів, ситуацій.

З трьох літературних родів – епосу, лірики і драми – останній виділяється принципово суттєвими організаційно-мовними характеристиками. В епічному та ліричному родах літератури між автором (письменником) і тим, на кого розрахований твір (читачем), знаходиться тільки “чистий” текст. Факт художньо-естетичної реалізації такого тексту здійснюється шляхом зорового сприйняття читачем графічно переданого вербального ряду з відповідною трансформацією його в уявні образи, картини, ідеї. Ситуація мало змінюється і у випадках читання тексту майстром (і не обов’язково майстром) художнього слова: тут має місце сприйняття тексту твору за допомогою слухового рецептора з наступною, як і при “тихому” читанні, трансформацією тексту в уявні образи і картини. Актор, який читає текст, є своєрідним посередником між автором (письменником) і “споживачем” (читачем твору), він трансформує графічний текст у текст звуковий, здійснює перерозподіл рецепторів: зоровий рецептор замінюється на слуховий (хоч слухове сприймання може певною мірою доповнюватись сприйманням зоровим, оскільки при читанні тексту актор, природно, використовує і деякі сприймані зором супровідні засоби, наприклад, міміку, жести).

Текст драматичного роду літератури, на відміну від текстів інших двох літературних родів, зорієнтований не тільки на словесне відтворення зафіксованої у писемній формі картини дійсності. В основі драматургічного тексту лежить принципово інший художньо-естетичний принцип зображення.

Текст драматичного твору розрахований на відтворення у певному реальному просторі (просторі сцени) життєвих ситуацій і колізій з фізичною участю реальних (точніше – умовно-реальних) осіб, яких зображають на сцені актори. Словесний текст і поведінка фізичних осіб-акторів органічно взаємопов'язані, одне зумовлює інше.

Драматургійний текст розрахований на глядача, а відтворювана на його основі сценічна дія сприймається двома шляхами – візуально і у формі реального мовлення дійових осіб. Автор тексту у процесі втілення останнього в сценічну дію свою присутність нічим прямо не виявляє. Персонажі п’єси повинні діяти в заданих письменником умовах, брати участь у вирішенні життєвих проблем і самохарактеризуватись.

Якщо в епічному або ліричному літературних родах між автором і читачем лежить текст, який читачеві доводиться трансформувати в уявні образи і картини життя, то в драмі між письменником і тим, для кого призначений його твір, лежить сцена, театр – по суті окрема мистецька галузь. Отже, драма як рід літератури в кінцевому результаті являє собою синтез двох мистецтв: мистецтва художньої літератури та мистецтва театрального. І основним знаряддям цих двох мистецтв є слово.

Все це зумовлює суттєву специфіку мовної організації драматичного твору, особливості його поетики. Слово тут виступає і як дія, і як вихідний матеріал для організації цієї дії в сценічних умовах.

Вивчення особливостей організації мови драматичного твору на матеріалі кращих зразків жанру становить серйозний науковий і практичний інтерес. Кінець ХІХ – початок ХХ століття найбільш плодотворний період в історії української класичної драматургії, українського професійного театру, а також показовий етап в історії української літературної мови. Активізація театрального життя в Україні, розквіт соціально-психологічної та соціально-побутової драми, найкращі зразки якої представили видатні драматурги цього періоду І.К. Карпенко-Карий, М.П. Старицький та
М. Л. Кропивницький – усе це мало значний вплив на розвиток української літературної мови того періоду.

Вирішальний вплив творчості письменників на формування та розвиток національних мов, особливо в період їх становлення і розвитку, доведений багатьма науковцями як слов’янських (української, російської, білоруської, польської та ін.), так і західноєвропейських (англійської, французької, німецької та ін.) національних літературних мов. Учені доводять, що національні літературні мови формувалися та розвивалися під впливом творчості видатних національних письменників. “Видатні письменники кожного народу неминуче впливають на становлення і розвиток норми літературної мови. З одного боку, своїм авторитетом вони сприяють створенню норми, тому що написане ними сприймається як певні зразки, з іншого боку, творчо використовуючи норму, “порушуючи” її, вони сприяють її розвитку”.11 Д.Н. Аль. Основы драматургии. – Л.: Институт культуры им. Крупской, 1988. – С. 25.

Проблема діалогу та монологу як форм текстової організації літературного твору – велика та складна проблема сучасної філології. Вона привертає до себе увагу і літераторів, і лінгвістів. Спочатку вона була предметом уваги тільки фахівців з літературознавства, особливо театрознавства (термін “діалог” позначав спочатку пєсу, а пізніше – літературний твір у розмовній формі). На сьогодні цією проблемою займаються й мовознавці.

Українські мовознавці вже мають певні успіхи в дослідженні мови української драматургії, аналізі діалогічної й монологічної форм мовлення (див. праці П.С. Дудика, Д.Х. Баранника, П.І. Горецького, П.П. Плюща,
Я.В. Януш, Е.О. Нушикян, Г.М. Удовиченка, А.Й. Багмута та ін.)

Актуальність роботи полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві комплексно проаналізована організація драматургійного тексту на рівні основних його мовно-композиційних складників (діалог, монолог та їх різновиди), показано особливості організації драматичного твору з використанням засобів інфраструктури речення. Показано роль засобів інфраструктури речення в драматургійному тексті.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з науковою темою кафедри української мови –Дніпропетровського національного університету “Природа і структура лексичних і граматичних одиниць української мови.” Тема дисертації затверджена вченою радою Дніпропетровського національного університету та координаційною радою Інституту мовознавства Національної Академії наук України “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності”.

Об’єктом дослідження є мова української драматургії кінця ХІХ – початку ХХ ст. (І.К. Карпенка-Карого, М.Л. Кропивницького та
М.П. Старицького).

Предмет дослідження – мовно-композиційні складники драматургійного тексту у функціональному аспекті.

Мета дослідження полягає в системному описі мови драми як роду художньої літератури з акцентом на структурну специфіку драматургійного тексту.

Досягнення зазначеної мети передбачає реалізацію таких завдань:

1) визначити і схарактеризувати конструктивні особливості драматургійного тексту;

2) схарактеризувати мовно-структурні особливості діалогічного тексту в драматичному творі;

3) встановити лінгвоструктурні особливості монологу в тексті драматичного твору:

а) монологу персонажа;

б) авторського монологу (ремарки);

4) визначити спільні й відмінні особливості в організації діалогу в драматичному та епічному літературних родах;

5) визначити і схарактеризувати складові інфраструктури речення в драматичному творі;

6) показати текстотвірне значення у творі драматичного жанру власного імені як елемента інфраструктури речення;

7) схарактеризувати роль звертання в структурі художньо-драматургійного тексту;

8) визначити опорні основні мовно-конструктивні ознаки, що характеризують драматургійний текст як особливий вид словесно-художнього мистецтва.

Основним методом дослідження є описовий. Використано також елементи зіставного та кількісного методів аналізу мовного матеріалу.

Матеріалом дослідження є тексти драматичних творів українських драматургів-класиків:

І. Карпенка-Карого – “Бурлака”, “Підпанки”, “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”, “Безталанна”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Батькова казка”, “Паливода ХVІІІ століття”, “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, “Понад Дніпром”, “Чумаки”, “Сава Чалий”, “Хазяїн”, “Суєта”, “Житейське море”;

М. Кропивницького – “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, “Помирились”, “За сиротою і бог з калитою, або ж несподіване сватання”, “Пошились у дурні”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж павук”, “По ревізії”, “Лихо не кожному лихо, – іншому й талан”, “Де зерно, там і полова”, “Зальоти соцького Мусія”, “Зайдиголова”, “Чмир”, “Олеся”, “Джигун”, “Замулені джерела”, “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Голомозий”, “Старі сучки й молоді парості”, “Дійшов до розуму”, “Зерно і полова”, “Страчена сила”, “Невільник”, “Вуси”, “Підгоряни”, “Татарівна”, “Пропавша грамота”, “Хоть з мосту в воду головою”;

М. Старицького – “Чорноморці”, “Різдвяна ніч”, “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “Не судилось”, “Утоплена, або Русалчина ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “За двома зайцями”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Крути, та не перекручуй”, “Ніч під Івана Купала”, “По-модньому”, “Циганка Аза”, “Зимовий вечір”, “Юрко Довбиш”, “Розбите серце”, “У темряві”, “Талан”, “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Тарас Бульба”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”, “Чарівний сон”.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві комплексно досліджуються мовно-структурні особливості драматургійного тексту, визначається мовно-композиційна і функціональна специфіка мовно-структурних складових драматичного твору. Аналіз мовного матеріалу та його структурної організації здійснюється при цьому з проекцією на особливості індивідуального стилю кожного з трьох драматургів.

Теоретичне значення роботи. Одержані результати доповнюють теорію драми та, зокрема, окреслюють поняття драматургійного тексту у взаємодії його складових компонентів.

Практичне застосування результатів дисертації. Результати дослідження можуть бути використані в спецкурсах з теорії драми, поетики художньо-літературного тексту, у підручниках і посібниках із синтаксису сучасної української мови, на практичних заняттях із синтаксису, в лекційних курсах з історії української літератури і літературної мови.

Апробація дисертації. Результати дисертації обговорювались на засіданні кафедри української мови Дніпропетровського національного університету, на міжвузівському науковому семінарі “Актуальні проблеми мовознавства, літературознавства та мистецтвознавства” при Південному регіональному центрі Відділення філології та мистецтвознавства АН вищої школи України. За матеріалами дисертації були прочитані доповіді на Міжвузівській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми навчання іноземних студентів” (Дніпропетровськ, 1999), Всеукраїнській науковій конференції “Г. Квітка-Ослов’яненко та українська культура ХІХ – ХХІ століть” (Харків, 2003), Міжвузівській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми навчання іноземних студентів” (Дніпропетровськ, 2003, 2004).

Основні положення дисертації відображено у восьми наукових публікаціях, з яких п’ять – у фахових виданнях.

Структура і зміст дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 158 найменувань. Повний обсяг дисертації – 169 сторінок, обсяг дисертаційного дослідження без списку наукової літератури і джерел – 156 сторінок.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується вибір теми, розкривається її актуальність і наукова новизна, формулюється мета, визначаються основні завдання і методи дослідження, характеризується матеріал та джерела, визначається теоретичне та практичне значення роботи, подається перелік основних положень, що виносяться на захист.

У першому розділі “Специфіка тексту драматичного твору на рівні основних ситуативно-композиційних мовленнєвих форм (діалог – монолог)” подається короткий огляд праць, в яких розглядаються особливості і специфіка мови художньої літератури, в тому числі драматургії. Наводяться погляди таких учених, як В.В. Виноградов,
П.П. Плющ, Г.І. Винокур, Н.Ю. Шведова, Л.А. Булаховський,
І.Р. Вихованець, Я.В. Януш.

Особливою рельєфністю в драматичному творі виділяється загальна структура тексту, особливості використання основних композиційних форм мовлення – діалогічної і монологічної. У цьому відношенні драма займає особливе місце серед літературних родів. Наступні розділи роботи присвячені розгляду композиційних, функціональних та структурно-мовних особливостей основних мовнокомпозиційних форм – складників тексту драматичного твору.

У другому розділі “Діалог як домінантна форма текстової організації драматичного твору” аналізуються особливості діалогу як композиційної форми мовлення; визначаються структурні особливості драматичного діалогу; порівнюється діалог у драматичному і епічному літературних родах; пропонується функціональна типологія діалогічних форм у драматичному творі, розглядаються питання синтаксису реплік у діалогічному контексті драматичного твору.

Діалог за своєю природою – це основна і найзвичайніша форма, через яку здійснюється комунікативна функція мови. Природно, що ця форма, як ніяка інша, набула в процесі розвитку мови особливо важливих і цінних якостей, необхідних для всебічного задоволення потреб комунікації. Основні з цих якостей:

а) динамічність;

б) лаконізм, природність, реалістичність і доступність мовного акту;

в) широкі можливості передачі багатства емоційних відтінків мови того, хто говорить.

Репліки бувають різними за своїм змістом і функціональним значенням. Аналізуючи мову п’єс українських драматургів кінця ХІХ – початку ХХ ст. – І. Карпенка_Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, – ми виділили такі функціональні типи реплік:

1. Репліка, що являє собою активну словесну дію.

2. Репліка драматично напруженого характеру.

3. Репліка – підтвердження висловленого співрозмовником.

4. Репліка – заперечення сказаного.

5. Репліка – запитання та репліка – відповідь на запитання.

6. Репліка – привітання або відповідь на привітання.

7. Репліка – поздоровлення, побажання та відповідь на неї.

8. Репліка – кваліфікація, за допомогою якої мовець дає оцінку партнеру або самооцінку.

9. Репліка імперативного характеру.

10. Репліка – доповнення до сказаного.

11. Репліка, яка розрахована виключно на глядача.

12. Репліка – локатив.

13. Репліка, що вносить у діалог новий аспект розвитку основної теми.

14. Репліка – подяка.

Слід відзначити, що далеко не всі функціональні типи реплік, використовувані в драматичному діалозі, характерні і для діалогу в прозовому творі. Кількість таких функціональних типів реплік в епічному творі є меншою, ніж у драмі.

У третьому розділі “Монолог у текстовій структурі творів драматичного жанру” характеризуються загальні структурно-функціональні особливості монологічної форми мовлення, описується монолог як складник власне текстової (діалогічної) частини драматичного твору (монолог дійової особи); визначається функціональна типологія монологів дійової особи; описується авторський монолог (ремарка) та синтаксис речення в монологічних масивах драматичного твору.

За функціональними ознаками можна виділити такі типи монологічних висловлень персонажів у п’єсах українських драматургів-класиків:

1. Монолог – роздум.

2. Монолог сюжетно-характеристичний (як засіб розгортання сценічної дії).

3. Монолог – опис певного природного явища.

4. Монолог – полеміка з відсутнім у просторі сцени опонентом.

5. Соціально-характеристичний монолог.

6. Монолог – висновок із ситуації, що склалась у взаємостосунках персонажів.

7. Монолог – оцінка.

8. Монолог – спогад.

9. Монолог – психологічне самозаглиблення, самохарактеристика.

10. Монолог – реакція на екстремальні обставини, в які потрапляє персонаж.

11. Монолог – моделювання персонажем майбутньої ситуації з його участю.

12. Монолог, за допомогою якого відтворюється мовлення персонажа в стані афекту, іноді – мовлення у хворобливому стані.

13. Монолог, що функціонально співвідносний з внутрішнім монологом прозового твору.

14. Монолог – звернення до відсутнього в просторі сцени уявного персонажа.

15. Монолог інтимного самовираження.

16. Риторично-патетичний монолог.

17. Монолог – характеристика іншої дійової особи твору.

18. Монолог – розповідь про ситуацію, що мала місце поза простором сцени.

Авторський монолог у драматичному тексті виступає у вигляді ремарки. Вони є суттєвим орієнтувальним засобом для режисера та актора у їх роботі над матеріалізацією тексту п’єси у просторі сцени.

У драматичних творах І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького,
М. Старицького виділяємо такі функціональні типи ремарок:

- ремарки-персоналії (перелік дійових осіб на початку п’єси);

- ремарки – вказівки на місце дії;

- ремарки – описи вбрання персонажів;

- ремарки – описи предметів, які є складовою частиною обстановки, приміщення, де відбувається дія (інтер’єрні ремарки);

- ремарки – описи природи, навколишнього оточення (пейзажні ремарки);

- ремарки – портретні характеристики дійових осіб;

- ремарки, що коментують мовленнєву поведінку персонажа;

- ремарки, які відтворюють дію персонажів у просторі сцени;

- ремарки, що вказують на обставини чи умови висловлення персонажа;

- ремарки, які адресують репліку дійовій особі (вказується ім’я чи прізвище) або глядачеві;

- ремарки з темпоральним змістом (хронологічно-часові ремарки);

- ремарки, що відтворюють картини побуту, соціального середовища (характеризують наприклад, обставини, ситуацію, в якій будуть діяти персонажі);

- ремарки, що передають настрій та психологічний стан дійових осіб.

Слід зауважити, М. Кропивницький і М. Старицький, на відміну від
І. Карпенка-Карого, показують своїх героїв на фоні розкішних українських пейзажів, щоб відтінити тяжке становище селянства. Саме тому їхні інтер’єрні та описові ремарки досить поширені та докладні.
І. Карпенко-Карий обмежується лаконічними зауваженнями про обстановку і майже ніколи не подає опису пейзажів.

У четвертому розділі “Складові інфраструктури речення у драматургійному тексті” характеризується поняття дворівневого синтаксису, одним із складників якого є одиниці інфраструктурного рівня, і основні його ознаки, розглядається звертання як явище інфраструктури речення та його функціональна специфіка в тексті драматичного твору, визначається характеристична функція власного імені та актуалізованість селективної функції власного імені у драматичному творі, розглядається ім’я дійової особи у позиції перед початком репліки діалогу як специфічний складник драматургійного тексту – аналог слів автора при прямій мові, тобто як компонент інфраструктури речення-репліки.

У тексті драматургічного твору інфраструктура речення характеризується певними особливостями у порівнянні з текстами інших літературних родів.

Насамперед у тексті драми більш актуалізованою у порівнянні з епосом та поезією є такий елемент інфраструктури речення, як звертання. Більш виразно, чіткіше проступає у драмі селективна функція звертання (функція адресації), функція переадресуваня реплік, побудження уваги персонажа, якому адресується мовлення, вокативна функція, емоційно-експресивна функція, звертання з вигуковим значенням усталено-фразеологічного характеру. А в зв’язку з цим більш різноманітним і багатоплановим є вживання власного імені, яке в драмі виступає основною лексичною формою вираження цієї функціональної категорії (звертання). І цілком специфічною в драмі є функція власного імені (або лексичної одиниці, що вживається як еквівалент власної назви). В жодному з інших літературних родів власне ім’я або його еквівалент у такій функції не вживається. Мається на увазі той факт, що в діалогічному масиві, в його переривчастій безперервності власне ім’я виступає у функції, яку виконують слова автора при прямій мові. Власне ім’я, вжите на початку кожної репліки персонажа, лаконічно вказує на те, кому належить пряма мова, відтворена в правобічній частині відповідного фрагменту діалогу.

Загальні висновки містять підсумки проведеного дослідження. У них стисло сформульовані мовно-структурні особливості драматургійного тексту, окреслена мовно-композиційна і функціональна специфіка складових тексту драматичного твору.

Специфіка драматургійного тексту простежується в кількох аспектах:

1. Аспект загально композиційної організації текстового масиву. Функціонування мови, як відомо, здійснюється у двох основних структурно-композиційних формах: діалогічній і монологічній. Якщо в епічному і ліричному родах основною композиційною формою словесної матеріалізації творчого задуму є авторський монолог, а діалог становить лише фрагментарні включення в монологічне мовлення письменника і служить для відтворення окремих епізодів у процесі розгортання сюжету, то в драматичному творі діалог є домінантною стрижневою мовнокомпозиційною формою. Основний текстовий корпус драматичного твору – від початку до кінця – формують репліки персонажів. Драматургійний текст становить своєрідну “переривисту безперервність”, через яку відтворюється напруженість драматичної боротьби, формується (і розв’язується) конфлікт, здійснюється характеристика (самохарактеристика) персонажів, розвивається сюжет.

Цілком своєрідне місце відводиться у драматичному творі монологу. Монолог у драмі становить незначну частину тексту і існує у двох функціональних формах: монолог як розгорнута репліка персонажа (такий монолог знаходиться в контурі загальної діалогічної композиції твору) і монолог авторський. Авторський монолог присутній у драмі лише у вигляді ремарок, тобто є маргінальним мовним фактом. Ремарка не зв’язана органічно з власне текстовою частиною драматичного твору, вона автономна в ньому. У процесі сценічного втілення драматургічного тексту ремарка ніколи не звучить. Вона розрахована на режисера, постановника або актора. Ремарки як репрезентант авторського монологу в драматургійному тексті утворюють три основні функціональні групи: пейзажно-інтер’єрні (описи природи, навколишнього середовища або приміщення, в якому відбуватиметься дія), ремарки коментувальні (вказують на фізичну, мовленнєву поведінку або емоційний стан персонажа на сцені), і ремарки, так би мовити, інтродуктивні – авторські ремарки, що являють собою перелік дійових осіб на початку тексту драматичного твору.

Таким чином, на рівні основних функціонально-композиційних форм мови – діалогу і монологу, – які лежать і в основі структури художньолітературних текстів, драма в порівнянні з іншими літературними родами характеризується принциповими специфічними особливостями.

2. Аспект функціональної спеціалізації окремих складників речення в драматургійному тексті. У порівнянні з текстами інших літературних родів у драматичному діалозі має місце факт функціональної активізації певних категорій граматичного рівня. Граматично неповні односкладні речення є послідовною, домінантною ознакою синтаксису драматургійної мови. У драматичному діалозі продуктивно використовуються всі основні функціональні типи неповних речень, речення з різними формами компенсації структурної неповноскладності. Орієнтований на візуальне сприймання сценічної дії діалогічний масив драматичного твору є середовищем для особливо продуктивного функціонування неповних ситуативних речень.

У цій же площині слід розглядати і факт продуктивності у драматургійному тексті структурно нечленованих еквівалентів речення в усіх їх функціонально-модальних формах – стверджувальних, заперечних, питальних, спонукальних, імперативних слів-речень. Як правило, ці комунікативні форми містять виразні експресивно-оцінні характеристики. Еквіваленти речення є природною ознакою усного діалогічного мовлення, художньолітературною проекцією якого є драматургійний текст.

Типовим компонентом драматичних реплік є засоби мовного етикету в багатоманітних їх формах. Оскільки у драмі, в її сценічній репрезентації через діалог відтворюються стосунки реальних (умовно-реальних) людей, засоби мовного етикету є природним та необхідним явищем, і становлять у драмі одну з найпродуктивніших функціонально-синтаксичних категорій.

У драматургійному тексті виразно актуалізованим компонентом є звертання. Тут знаходять собі місце всі функціональні типи звертань: звертання, що виконують звичайну, емоційно нейтральну апелятивну функцію; звертання з виразним емоційно-експресивним та характеристичним значенням; звертання, яке лежить в основі емоційно наснажених однослівних вокативних речень. Дуже важливу функцію саме в драматургічному тексті виконують звертання, що служать для переадресування реплік учасників діалогу. У жодному літературному роді і жанрі звертання не використовується в такому широкому функціональному діапазоні, як у драмі.

3. Аспект нормативності тексту. Драматичний діалог – це багатоголосий словесно-мистецький витвір. У репліках персонажів відтворюється їхня соціальна, професійна, національна і територіальна належність, освітній рівень. Це зумовлює більший, ніж в інших літературних родах і жанрах, варіативний діапазон нормативності слововживання, використання елементів розмовного синтаксису. Пов’язане це не з лібералізацією мовної норми в драматургійному тексті, а з особливостями драми як роду літератури, принциповими ознаками її поетики, зорієнтованістю на безпосереднє відтворення реального життя.

4. Аспект конструктивних принципів організації тексту. Драматургійний текст складається виключно з прямої мови персонажів. Текст драматичного твору – це суцільний, наскрізьний масив прямої мови. Авторизація потоку висловлень (реплік персонажів, якими густо заселений драматичний твір) у драматичному діалозі не може бути забезпечена формулами типу “сказав N”, “зауважив N”, як це має місце в діалогічних фрагментах прозового чи поетичного твору. Драма має свій, особливий спосіб авторизації прямої мови. Цим способом є ім’я дійової особи (або його еквівалент), вжите перед кожною з реплік персонажа в діалогічному ланцюжку. Таке ім’я являє собою згорнутий до одного слова варіант так званих слів автора при прямій мові, звичайно використовуваних у діалогічних фрагментах усіх інших функціональних форм і жанрів мови – художньої і ділової. Такий називний імені є своєрідною матеріалізацією ремарки коментувального типу. Це специфічний для драми як роду художньої літератури засіб організації тексту, типовий компонент інфраструктури речення в драматургійному варіанті.

На всі ці загально-типологічні мовноструктурні особливості драми як літературного роду “накладаються” індивідуальні риси творчої манери драматурга, формуючи специфіку його письменницького ідіостилю.

Зробити узагальнення про особливості поетики драми як літературного роду дозволив нам аналіз мовної організації драматичних творів
І.К. Карпенка-Карого, М.Л. Кропивницького і М.П. Старицького, творчий доробок яких становить найвище досягнення в галузі української драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття і до сьогодні служить зразком високої драматургійної майстерності.

Основні ідеї та положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Діалог і монолог як структурні складники тексту п’єс
І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького // Дослідження з лексикології і граматики української мови. Т. 1. Дніпропетровськ: вид-во “Навчальна книга”, 1999.

2. Синтаксична структура ремарки в драматичному творі (на матеріалі пєс І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького) // Дослідження з лексикології і граматики української мови. Т. 2. Дніпропетровськ: вид-во “Навчальна книга”, 2000.

3. Монолог як складник текстової частини драматичного твору: функціональна типология (на матеріалі пєс І. Карпенка-Карого,
М. Кропивницького, М. Старицького) // Дослідження з лексикології і граматики української мови. Т. 3. Дніпропетровськ: вид-во “Навчальна книга”, 2002.

4. Особливості вживання власних імен у структурі драматичних творів
І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького // Наука і освіта: Збірник наукових праць. Академія наук вищої школи України. – К.: ВПЦ “Експрес”, 2003. – С. 63 – 73.

5. Діалог у драматичних творах Г.Ф. Квітки-Ословяненка та
І. Карпенка-Карого (Зіставний аспект) // Лінгвістичні дослідження. Збірник наукових праць. Випуск ХІ. Частина 2. – Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. – Харків: Видавець Прокопенко Г.Є., 2003. – С. 56 – 61.

6. Про деякі особливості вживання власних імен у структурі драматичних творів М. Старицького // Актуальные проблемы обучения иностранных студентов. Материалы межвузовской научно-практической конференции. Днепропетровск, 1999.

7. Развитие навыков монологической и диалогической речи иностранных слушателей // Актуальные проблемы обучения иностранных студентов. Материалы пятой межвузовской научно-практической конференции. Днепропетровск, 2003.

8. Структура навчального дискурсу на заняттях з вивчення мови іноземними студентами (в аспекті тематичної матеріалізації діалогічної форми мовлення) // Актуальные проблемы обучения иностранных студентов. Материалы шестой межвузовской научно-практической конференции. Днепропетровск, 2004.

АНОТАЦІЯ

Слюсар Н.О. Структурно-функціональні особливості драматургійних текстів. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. – Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2004.

Дисертаційна робота присвячена аналізу мовних особливостей драматичного жанру як роду літератури. Специфіка драматичного жанру проаналізована в проекції на мовні особливості творів інших літературних родів – епосу та поезії. У дисертації встановлено лінгво-структурні особливості складників драматургійного тексту – діалогу та монологу. Об’єктом аналізу дисертації був також авторський монолог, що присутній у драмі у вигляді ремарки. Визначено особливу, відсутню в інших літературних родах функцію власного імені персонажа. Це імена дійових осіб (власні та їх еквіваленти), що виконують функцію авторизації реплік у діалогічному текстовому масиві. Тобто встановлено специфічну роль власного імені в тексті твору як компонента інфраструктури речення. У процесі аналізу визначались індивідуальні особливості творчої манери
І.К. Карпенка-Карого, М.Л. Кропивницького та М.П. Старицького у використанні мовних засобів як основи драматургійного тексту. Визначено опорні вербально-конструктивні ознаки, що характеризують драматургійний текст як особливий вид словесно-художнього мистецтва.

Ключові слова: діалог, монолог, репліка, авторська ремарка, контекст, контррепліка, композиційна форма, текстовий масив, інфраструктура речення, власне ім’я, мовно-структурні особливості, звертання.

АННОТАЦИЯ

Слюсарь Н.А. Структурно-функциональные особенности драматургических текстов. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык. – Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2004.

Диссертационная работа посвящена анализу речевых особенностей драматического жанра как рода литературы. Специфика драматического жанра анализируется в проекции на речевые особенности произведений других литературных родов – эпоса и поэзии. В диссертации отмечены лингво-структурные особенности основных компонентов драматургического текста – диалога и монолога. Объектом анализа диссертации был также авторский монолог, который присутствует в драме в виде ремарки. Определена особая, отсутствующая в других литературных родах функция собственного имени персонажа. Это имена действующих лиц (собственные или их эквиваленты), которые выполняют функцию авторизации реплик в диалогическом текстовом массиве. То есть, определена специфическая роль собственного имени в тексте произведения как компонента инфраструктуры предложения. В процессе анализа отмечались индивидуальные особенности творческой манеры И.К. Карпенка-Карого, М.Л. Кропивницкого и
М.П. Старицкого в использовании речевых средств как основы драматургического текста. Определены опорные вербально-конструктивные признаки, которые характеризуют драматургический текст как особенный вид словесно-художественного искусства.

В первом разделе “Специфика текста драматичного произведения на уровне основных ситуативно-композиционных речевых форм (диалог – монолог)” дается краткий обзор работ, в которых рассматриваются особенности специфики языка художественной литературы, в том числе и драматургии.

Особенной рельефностью в драматическом произведении выделяется общая структура текста, особенности использования основных композиционных форм речи – диалогической и монологической. В этом отношении текст драмы занимает особенное место среди литературных родов.

Во втором разделе “Диалог как доминантная форма текстовой организации драматического произведения” анализируются особенности диалога как композиционной формы речи; определяются структурные особенности драматического диалога; сравнивается диалог в драматическом и эпическом литературных родах; дается функциональная типология диалогических форм в драматическом произведении, рассматриваются вопросы синтаксиса реплик в диалогическом контексте драматического произведения.

Следует отметить, что не все функциональные типы реплик, используемые в драматическом диалоге характерные и для диалога в прозе. Количество таких функциональных типов реплик в эпическом произведении меньше, чем в драме.

В третьем разделе “Монолог в текстовой структуре произведений драматического жанра” характеризуются основные структурно-функциональные особенности монологической формы речи, описывается монолог как компонент собственно текстовой (диалогической) части драматического произведения (монолог действующего лица); определяется функциональная типология монологов действующих лиц, а также структурные особенности и формы внутренней диалогизации монолога; описывается авторский монолог (ремарка) и синтаксис предложения в монологических массивах драматического произведения.

В четвертом разделе “Составляющие инфраструктуры предложения в драматическом тексте” характеризуется понятие двухуровневого синтаксиса и основные его признаки, рассматривается обращение как явление инфраструктуры предложения и его функциональная специфика в тексте драматического произведения, определяется характеристическая функция собственного имени и актуализация селективной функции собственного имени в драматическом произведении, рассматривается имя действующего лица перед началом реплики диалога как специфический компонент драматургического текста и аналог слов автора при прямой речи.

У выводах обобщены результаты проведенного исследования. Определены особенности драматургического текста, а также функциональная специфика составных текста драматического произведения. На эти обще-типологические особенности драмы как литературного рода “накладываются” индивидуальные черты творческой манеры драматурга, формируя специфику его писательского идиостиля.

Ключевые слова: диалог, монолог, реплика, авторская ремарка, контекст, контрреплика, композиционная форма, текстовий масив, инфраструктура предложения, имя собственное, языково-структурные особенности, обращение.

ANNOTATION

Slyusar N.O. Structural and Functional Peculiarities of Dramaturgic Texts.

Doctoral dissertation manuscript (Philology).

Specialty nr. 10.02.01 (the Ukrainian Language).

Dniеpropetrovsk National University, Dniеpropetrovsk (Ukraine), 2004.

The dissertation analyses language peculiarities of drama genre as a form of literature. The drama genre specifics have been analyzed through the language characteristics of writings of other literature forms – epos and poetry. The work identifies lingual and structural peculiarities of dialogue and monologue as component parts of dramaturgic text. Another object of investigation is author’s monologue, which is present in drama in the form of a note. Character’s proper name specific function, which is absent in other literature forms, has been determined. This is characters’ names (proper names and their equivalents) which authorize cues in dialogic text. I.e., the specific role of proper name as a sentence infrastructure component part in fiction text has been identified. I. K. Karpenko-Kariy, M. L. Kropyvnyts’kiy and M. P. Staryts’kiy’s individual peculiarities of the application of language means as a ground of dramaturgic text have been determined in the analysis. Verbal and constructive dominants which qualify dramaturgic text as a special artistic and aesthetic discourse type have been identified.

Key words: dialogue, monologue, cue, author’s note, character, context, counterspeech, syntactic structure, composition material, textual body, sentence infrastructure, proper name, language and structural peculiarities, text composing meaning, addressing.