КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 17:130.2

АБОЛІНА Тетяна Георгіївна

Моральнісна культура в контексті

соціокультурної динаміки

(філософсько-етичний аналіз)

Спеціальність 09.00.07 - Етика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі етики, естетики та культурології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: Левчук Лариса Тимофіївна –

доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри

етики, естетики та культурології Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти

Загороднюк Валерій Петрович - доктор філософських наук,

професор, провідний науковий співробітник Інституту

філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Парахонський Борис Олександрович - доктор філософських

наук, завідуючий відділом Національного інституту

українсько-російських відносин РНБОУ

Сіверс Валерій Анатолійович - доктор філософських наук,

доцент, головний консультант управління з

гуманітарних питань Адміністрації Президента України

Провідна установа -

кафедра філософії, факультету соціології Національного технічного

університету України “КПІ”

Захист відбудеться “25” __листопада___1999 року о “15” годині на засіданні

Спеціалізованої вченої ради Д.26.001.28 при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

252001, Київ, вул. Володимирська, 60, аудиторія №

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Київського

Національного університету імені Тараса Шевченка

(вул. Володимирська, 58)

Автореферат розіслано “ 24 ”__жовтня___1999 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої

вченої ради О.В.Шинкаренко

Загальна характеристика

Актуальність теми дослідження. Протягом всієї історії людства реальна моральнісна культура конкретних суспільств і особистостей завжди була умовою соціальної стабільності і показником наявності духовних основ консолідації. Зростання аморалізму є закономірною тенденцією будь-якої нежиттєздатної соціальної системи, а моральнісна деградація особистості рівнозначна людському самознищенню. Активізація ролі моральнісної культури в системі основних принципів організації життєдіяльності завжди призводила до зняття або зниження гостроти суперечностей в суспільному та особистому житті.

В реаліях суспільного життя ХХ століття зростає практичне значення моральнісного аспекту самореалізації людини, який долає розірваність істинної моральної норми і діяння, соціальної реальності і самоствердження особистості. Логічне узагальнення тієї форми моральності, що відповідає всій повноті людського буття вперше зробив Гегель – “моральність є ідея свободи як живе добро... що стало наявним світом і природою самосвідомості”.

Залежність темпів виходу суспільства з періоду кризи від появи нових моральних цінностей, формування їхньої системи є однією з найбільш загальновизнаних істин в галузі гуманітарних наук. Разом з тим, останні 20-30 років наукові висновки й узагальнення стосовно моральнісного життя людей мають переважно конкретно-науковий, прикладний характер, рідко піднімаються до загальнотеоретичного рівня. До певних меж така обережність є розумною і виправданою, бо стає на заваді штучним, надмірно абстрактним концепціям.

Відмова від моралізаторського теоретизування відіграла важливу роль на шляху становлення науково-теоретичного підходу до глобальних проблем сучасного суспільства. В той же час, організуюча і регулююча діяльність соціальних суб'єктів могла б бути більш ефективною, якщо б активніше спиралась на узагальнюючі теоретичні знання.

В ситуаціях духовно-світоглядних криз виявляються значні життєво-практичні можливості всіх “наук про культуру” (Г.Ріккерт). Особливу роль в процесах формування самосвідомості і самопізнання людини завжди відігравала етика як практична філософія. В сучасному світі подолання деструктивних процесів значною мірою здійснюється на основі соціального прогнозування і моделювання з використанням результатів соціально-психологічних, соціологічних, політологічних досліджень. Їх ефективність багато в чому залежить від філософської методології, виконання етикою як філософською дисципліною своєї теоретико-пізнавальної функції. Зростаюча суперечливість у галузі людських взаємовідносин зумовлює домінування етичної проблематики в загальному потоці філософських досліджень. Цей процес характеризується зменшенням кількості нормативно-дидактичних етичних праць і веде до розширення етичних пошуків істини, виходячи з усвідомлення особливостей людського буття, духовних потенцій людини, життєвого світу особистості. Тим самим, відповіді на граничні питання етичної теорії значною мірою збігаються з проблематикою філософської антропології, яка розглядає унікальну природу людини, якісної своєрідності її існування. Специфіка філософської етики полягає у вивченні моральнісної самореалізації людини, що фокусує в собі онтологічні, феноменологічні, аксіологічні, соціологічні та персоналістські виміри феномена людини.

В періоди, коли особливо активно розробляється стратегія суспільного розвитку, самопізнання стає важливим культуроформуючим чинником, який дає змогу висвітлити дійсно гуманний обрій історичного процесу, виходячи з глибинних потреб внутрішнього світу людини. Для такого роду діяльності важливим є усвідомлене моральнісне самовизначення. При цьому не можна не враховувати те, що певні шари духовних проявів людини як суб'єкта моральнісної культури надто складно вербалізуються, а сферу моральнісних вчинків направляє інтуїтивне осягнення смислів, яке не завжди логічно пояснюється, в системі мотивації переважає неусвідомлене віддання переваг. Разом з тим, усвідомлення значущих цінностей, що чуттєво сприймаються, піднімає людину на якісно новий рівень внутрішньої свободи, визначаючи цінність особистості, послідовність і відповідальність її поведінки. Поряд із втіленням моральнісної правди в образах, символах культури суттєву роль відіграє ціннісна свідомість разом з раціонально-логічним її обгрунтуванням. Визнаючи виключну важливість цих механізмів моральнісної культури, не можна протиставляти їх, ставити в позицію взаємовиключення ні поміж собою, ні по відношенню до теоретичного пізнання.

В сучасних умовах філософсько-етичний аналіз моральнісного життя суспільства дедалі більше поєднується з потребою народження нових духовно-ціннісних орієнтирів людства. Етика має свій самостійний потенціал включення в пошук істин з надзвичайно високим світоглядним пафосом, незважаючи на неможливість усунення проблемності і необхідність нової відповіді на “вічні” питання життя при соціокультурних змінах. Раціонально-теоретична аргументація, що застосовується в реальній життєдіяльності, є важливою складовою частиною взаєморозуміння, діалогу, консенсусу в культурі.

В наш час етична теорія проходить дуже складний процес подолання традиційної нормативності і суто ціннісного обгрунтування логіки моральної свідомості. Ще не достатньо підстав для твердження про наявність сформованої повністю посткласичної етики. Водночас , багато ідей, категорій і понять філософії XX століття дозволяють раціонально осмислити такі реальні прояви буття людини в світі, які до цього часу втілювались лише в релігійно-філософській або філософсько-містичній формах. В сучасній філософії моральнісна культура розглядається як в єдності так і в різноманітності її форм, що являють собою “прагматичне, етичне і моральне використання практичного розуму” /Ю.Хабермас/.

Таким чином, філософсько-етичний аналіз сутності та історичних форм моральнісної культури є спробою теоретичної відповіді на ряд актуальних питань, пов'язаних з усвідомленням як сучасних проблем, так і тих, що виникали в лоні моральнісної культури минулого і відповіді на які давалися в міфології, релігії, мистецтві. Цей напрямок етичних досліджень дозволить піднятися до теоретичних моделей такого рівня узагальнення, на підставі яких можна було б синтезувати численні наукові висновки, теорії, концепції і не протиставляти їх формально, уникаючи суб'єктивної односторонності, створюючи тим самим теоретико-світоглядні підстави для духовної відкритості та толерантності. Дослідження моральнісної культури як універсального феномена історичного саморозвитку суспільного та індивідуального суб'єктів життєдіяльності на основі виділення її специфічних характеристик та аналізу конкретно-історичних форм може стати основою подальшого розвитку філософсько-етичної думки, збереження її особливості та незамінності в контексті філософського знання в цілому.

Стан дослідження проблеми. Певні аспекти і прояви моральнісної культури завжди досліджувались у класичній філософії. Людська моральність стала одним із важливих об'єктів вивчення багатьох напрямків і теорій некласичної філософії (філософія життя, феноменологія, аксіологія, філософська антропологія, філософська герменевтика, філософія культури, персоналізм та ін.). В конкретних гуманітарних науках аналізуються певні процеси як колективної, так і індивідуальної моральнісної культури.

Для даного дослідження філософська класика є найбільш важливою перш за все тим, що кожний значний культурно-історичний етап розвитку філософії стало зберігав у проблематиці аналіз природної моральності, нравів, моралі як ціннісно-нормативних систем певних соціумів, ідеалу належного та етичного обгрунтування внутрішньої свободи і самодостатності людини, її моральнісного вибору і відповідальності. Філософсько-духовний спадок Платона, Арістотеля, Епікура, Сенеки, Августина Блаженного, Монтеня, Паскаля і багатьох інших мислителів залишається непересічно актуальним саме в своїй етичній частині. Теоретична спадщина І.Канта склала важливу спрямовуючу вісь подальшого аналізу специфіки моральнісної культури перш за все через те, що в його роботах вперше були виділені загальні характеристики моральності, розглянута її відмінність від звичаю, права, релігії. Значну роль в поглибленні етичної проблематики відіграє логіка і науково-понятійний апарат ряду робіт Г.В.Ф.Гегеля. В першу чергу це стосується аргументації, пов'язаної з необхідністю понятійного розведення термінів “мораль” і “моральність”. В різних роботах Гегеля, в залежності від дослідницьких задач, їх понятійний зміст і характер взаємозалежності не завжди є тотожними. Суттєвим для класичної традиції стало все понятійне багатство змісту як “моралі”, так і “моральності”, відпрацьоване Гегелем в процесі діалектичного розгляду людського духу, історії, права.

Важливе значення для побудови логіки дослідження мали роботи етиків в СРСР 70-80 років ( Архангельського Л.М., Апресяна Р.Г., Бакштановського В.І., Гусейнова А.А., Головко Н.А., Дубко Є.Л., Дробницького О.Г., Жямайтиса В., Жибайтиса Р., Іванова В.Г., Коблякова В.П., Коновалової Л.В., Лаптенка С.Д., Несаваса В., Согомонова Ю.В., Стошкуса К., Титаренка О.І., Шердакова В.Г. та ін.).

Вимушена ідеологічна спрямованість етичних робіт, виданих до 1985 року, незавадила тому, що в цілому в них були узагальнені і глибоко проаналізовані такі характеристики моралі, як загальнолюдська масштабність її вимог, неінституціональність, всепроникаючий механізм оцінки, імперативність, історичність. Особливо плідними для здійснення наукового пошуку, спрямованого на досягнення цілей даної роботи, стали наступні поняття “моральна творчість – критерій моральнісного розвитку особистості” (О.І.Левицька), “моральнісне світовідношення” (В.А.Малахов), “моральнісний спосіб освоєння людиною дійсності як предмет етики” (О.І.Фортова), “моральнісне спілкування як адекватний спосіб освоєння культури” (І.С.Бекешкіна). Глибокі і змістовні узагальнення стосовно як сутнісних проявів моральнісного життя, його історичних форм, моральної культури в контексті соціальних процесів здійснені в працях Бачиніна В.А., , Борзих В.В., Гура В.І., Дерев’янко Т.М., Єрмоленка А.М., Казміренко В.П., Кисільової О.О., Ларіонової В.К., Левицької О.І., Лінчук О.М., Малахова В.А., Мовчан В.С., Сіверса В.П., Фортової О.І., Яценко В.Г. та ін.

Онтологізація поняття “життя” в філософії XIX - XX ст. як процесу буття людини створює можливість виділення природної моральності як універсального фактора, що структурує життєвий простір і час людини. Роботи А.Шопенгауера і Ф.Ніцше виступають важливою віхою на шляху до значного розширення філософського змісту поняття “життя”, і при цьому суттєвим є те, що відхід від класичного трактування виявив пов'язаність з критикою моралізаторства і так чи інакше переносив питання проблеми життя у простір проблем культури. Протилежність життєвого, природного штучному, в тому числі й об'єктивованим результатам духовного виробництва у Л. Клагеса і Т.Лессінга, знайшла продовження в роботах Г.Зіммеля, Х.Ортеги-і-Гассета, С.Л.Франка та ін. Розгляд А.Бергсоном життя як абсолютного, активного, творчого начала в єдності інтуїції та інтелекту, що присутні в єдиному життєвому пориві, є методологічно важливим для даного дослідження.

У феноменології Е.Гуссерля усвідомлення інтерсуб’єктивного конструювання, тематизації іншого і суспільства, де мається на увазі вихід за межі “я”, зв'язок “я” з “іншими” шляхом “вчуттєвлення”, дозволило підійти до логічної моделі покладання трансцендентальним “его” трансцендентального “альтер его”. Теоретично важливим є включення в аналіз того рівня безпосередності, який визначений Е.Гуссерлем як “природна установка”. Позитивний смисл цього поняття, розроблений у феноменологічній соціології А.Шюца, Т.Лукмана, дозволив розглядати природну моральність в єдності з життєво-практичним досвідом.

Важливе значення для об'єктивного розгляду моральнісного самоствердження людини у всій його реальній складності і суперечливості мають фрейдизм і неофрейдизм. В роботах З.Фрейда царина несвідомого досліджується як сфера, що включає в себе протилежні один одному за своєю природою два первинні потяги як до життя, так і до смерті. У фундаментальних концепціях неофрейдизму розроблені різні модифікації несвідомих сил і установок (“комплекс неповноцінності” А.Адлера, “вихідний образ” К.Г.Юнга, “травма народження” О.Ранка, В.Райха та ін.), що знаходяться у певній зв'язаності з такими складними витоками мотивації поведінки, які впливають на здатність людини до творчого моральнісного саморозвитку. Більш детальне дослідження Е.Фроммом боротьби різних несвідомих переваг у контексті життєвих процесів, спрямованих на соціокультурну адаптацію людини, також дозволяє не обмежувати моральнісні потенції людини тільки свідомим вибором.

Надзвичайно багата філософсько-етична спадщина Росії другої половини XIX - першої чверті XX ст., російських і українських філософів, що працювали в зарубіжжі, заклала основи оригінального і системного підходу до моральнісної культури. Розгляд моральності як складного, цілісного утворення в роботах В.С.Соловйова, М.О.Бердяєва, Л.П. Карсавіна, розробка основоположних понять “всеєдність”, “соборність”, “софія” у творах С.М.Булгакова, Є.М.Трубецького, С.М.Трубецького, С.Л.Франка, П.О.Флоренського, М.О.Лосського, І.О.Ільїна дозволяють утримувати, зберігати і розвивати глобальні ідеї класичної філософської парадигми. Суттєво збагачує сучасні наукові пошуки повернення в новій інтерпретації культурної спадщини Н.Я.Грота, П.І.Линицького, І.М.Скворцова, Г.С.Сковороди, Г.І.Челпанова, Д.І.Чижевського, П.Д.Юркевича та ін.

В західній філософії, особливо в США, переважають конкретні напрямки етичної теорії ( афективно-вольова теорія моральних цінностей, “гуманістична” етика, теорія інтересу, етика космічної телеології). Ще більш прикладний характер мають ситуаційна етика, екологічна етика, теорія “етичного соціалізму”, “феліцитологія”.

Задача виділення загальних для всіх моральнісних процесів граничних засад навіть не ставилася в багатьох впливових теоретичних школах і напрямках (позитивізм, неопозитивізм, прагматизм), або ж принципово виключалася. В контексті релігійно-філософських пошуків питання про природу моральнісних цінностей, їх джерело не може бути поставленим як проблема, бо визначене вірою у вище божественне начало (православне богослов'я, неотомізм, неопротестантизм та ін.).

Принципово важливі підходи до вирішення питання про сутність моральнісної культури склалися в работах М. Шелера і Н.Гартмана, в яких аналізується світ цінностей людини. Обгрунтування об'єктивного світу цінностей і його ієрархії як в аксіології М.Шелера, і в “постулаторному атеїзмі” Н.Гартмана створює можливість поєднання взаємозбагачення понять як класичної, так і некласичної філософії, що є важливим для аксіологічного напрямку етичних досліджень.

Для розробки в сучасній етиці нових концептуальних рішень, що синтезують різні етичні теорії минулого і сучасного, в тому числі і діаметрально протилежні, дуже важливим є процес становлення нової наукової раціональності. Розкриття загальних універсальних механізмів самоорганізації дозволяє по-новому уявити місце моральнісного життя людини в її діяльнісній активності, ціннісних духовно-моральнісних орієнтацій дослідника в пізнавальній діяльності. При визначенні власне моральнісних явищ дослідницька установка, що спирається на інтуїтивне віддання переваг або моральну оцінку, не завжди є перепоною просування до істини, як це припускалось у позитивістських і сцієнтистських моделях науковості. Разом з тим, протиставлення різних наукових парадигм та їх принципів непродуктивне для аналізу моральнісної культури, яка має різні рівні та форми свого функціонування.

Можливість суттєвого розширення поняття “спілкування” та використання його як основоположного при аналізі специфіки моральнісної культури підготовлена цілим комплексом теорій, концепцій, ідей.

Антропологічні ідеї Л.Фейєрбаха, який побудував філософську теорію спілкування “я” і “ти”, знайшли продовження у багатьох філософських напрямках XX ст.

Значний внесок у виділення суттєвих характеристик сфери “власне людського” буття і ролі в ньому спілкування був внесений філософською антропологією. В роботах М.Шелера, Х.Плеснера, А.Гелена, Е.Ротхаккера, М.Ландмана, О.Ф.фон Больнова, М.Бубера та ін. здійснювалися зусилля щодо пояснення і самої людини, і її світу, вироблялося розуміння людини і як унікального прояву “життя”, і як творця культури та історії. Світовідкритість, особлива позиція в світі, що примушує людину шукати центр свого існування поза собою, прирікає її на вічний пошук, робить людину істотою багатовимірною, що потребує безлічі “інших”, “інший-я”, “своє інше”, “не-я”, “ти”, “воно”. Людська духовність пробуджується до особливих форм спілкування, органічного зв'язку з людьми, спільності “ми”. М.Бубер бачив суть людини і її зв'язок з іншим у люблячій відкритості світу, яка реалізується в діалозі “Я-ТИ” як умові істинної співлюдськості.

Тлумачення спілкування як процесу знаходження загального смислу у взаємообумовлених процесах розуміння, пояснення, інтерпретації не тільки в прямих, але перш за все у непрямих, опосередкованих формах здійснюється на основі ідей філософської герменевтики. Тим самим проблематика етики як практичної філософії може бути значно переосмислена. За концепцією Г.Г.Гадамера у розумінні як універсальному способі освоєння світу людиною, поряд з теоретичним суттєву роль грає безпосереднє переживання (“досвід життя”). Для інтерпретації моральнісної культури як відкритої системи, що зберігає баланс абсолютних і відносних начал морального життя, значний інтерес викликає постулювання Г.Г.Гадамером генетичної вкоріненості людини в традиції в тісному зв'язку з інтерпретацією та застосуванням. Розробка епістемологічної проблематики в герменевтичній філософії П.Рікера дозволяє уникнути ілюзії про можливість інтуїтивного пізнання “я” без попереднього проникнення у все багатство символів, що передаються через культуру.

Плідну спадщину, що розкриває специфіку безпосередньо відчуттєвих проявів людини як суб'єкта практики і спілкування, її естетичної сприйнятливості до найвищих цінностей .людського духу лишили А.С.Канарський, Д. Лукач. Виходячи з усвідомлення спілкування як діалогу, в якому відбувається деяке співзмінення суб'єктів, здійснюється взаєморозуміння і співзнання (М.М.Бахтин, Г.С.Батищев), стало можливим інтерпретувати спілкування як вільну, творчу діяльність по творенню людського буття, перетворенню життя, подоланню деструктивного роз'єднання, відокремлення.

У екзистенціалізмі, фундаментальній онтології М.Хайдеггера, відбулося створення цілісної концепції людини на основі аналізу спільного прилучення до буття, різних форм взаєморозуміння при аналізі мовних структур і символічних форм культури. Поняття діалог використовується для визначення такої якості комунікативного процесу, яка означає особистісне поєднання учасників комунікації (концепція розмови М.Хайдеггера; спілкування в “істині” як основі свободи, “бутті з” (іншими) в теорії екзистенціальної комунікації К.Ясперса; “таємничість” у взаємовідносинах “я” і “не-я” і властива їм “співучасть” в роботах Г.Марселя). Соціологічні і семіотичні аспекти діалогічної комунікації грунтовно розробляються в трансцендентальній прагматиці в дослідженнях К.-О.Апеля, Ю.Хабермаса, Б.Кульмана, Х.Ебелінга, П.Ульріха та ін.

Ряд наукових теорій і концепцій, що руйнують характерну для ідеалу Просвітництва визначеність, даність людини, підготували грунт для включення в етичні дослідження тих вимірів людини, яких уникала нормативна етика (маргінальність, аномія, деструктивні комплекси). Проблемність “я” як індивідуального самітництва (деструкція суб'єкта у Хайдеггера, “децентрація” суб'єкта в структуралізмі, критика егології і звернення до “іншого” у постмодерністській гетерології) актуалізують питання про поєднання різних традицій і новаторство, форми взаємодії і мову взаєморозуміння, включення всіх рівноцінних в принципі суб'єктів культури в безперервно триваючий діалог культур, соціальних спільнот, художніх, наукових напрямків, релігійних рухів.

В дисертаційному дослідженні науковий пошук здійснювався як на основі праць з культурології, що стали вже класичними, особливо з первісної культури Д.Фрезер, Е.Тайлор, К.Леві-Строс, М.Мід, так і праць з філософії культури В.Віндельбанда, Г.Ріккерта, В.Дильтея, Г.Зиммеля, Р.Кронера, О.Шпенглера, Е.Кассирера, А.Вебера, Е.Трьольча та ін.

Особливе значення для розуміння сутності культури, окремих її етапів і форм, логіки розвитку мають сучасні дослідження вчених України Александрової О.В., Бистрицького Є.К., Бичко І.В., Булатова М.О., Горського В.С., Головка Б.О., Іванова В.П., Лоя А.М, Парахонського Б.О., Тарасенка М.Ф., Табачковського В.Г., Шинкарука В.І., Яценка О.І. та ін.

Культурологічні дослідження, що присвячені різним типам і видам людського “життя в культурі”, їх особливостям, багатоманітності та самоцінності, виконують важливу роль в тому, що ставлять перепони надмірній абстрактності, логічному формалізму. Дослідження Аверінцева С.С., Бахтіна М .М., Барга М.А., Баткіна Л.М., Біблера В.С., Горфункеля А.Х., Гуревича А.Я., Кессиді Ф.Х., Лосева О.Ф., Лотмана Ю.М., Лихачова Д.С., Майорова Г.Г., Стеблін-Каменського М.І., Тахо-Годі А.А., Уколової В.Л. та ін. розширили уявлення про особливості світу культури, еволюцію і побудову його реальних історичних форм.

Значний внесок в узагальнення досягнень в галузі історії та теорії культури здійснений в працях Бичко А.К., Гриценко В.С., Кисельова С.І., Левчук Л.Т., Лосєва І.В., Панченко В.І., Погорелого А.І., Русіна М.Ю. та інших.

Досягнення в галузі соціології, соціальної психології створюють основу для дослідження функціонування моралі як суспільного ідеалу і виду ідеології. Праці М.Вебера, Є.Дюркгейма, Г.Лебона, Р.Мертона, С.Московичі, Г.Олпорта, Н.Рокича, Ф.Тьонніса, Г.Тарда та ін. заклали основи аналізу різних соціальних утворень і процесів.

Суттєвими для досліджуваної проблеми стали спроби виділення універсальних смислових комплексів культури, на яке орієнтується будь-яка соціальна дія і тлумачення цих взаємозв'язків, складних форм дії в “розуміючій”, “інтерпретативній” соціології культури (Ф.-Х.Тенбрук, В.Ліпп, Х.-П.Турн, П.Бурдьє та ін.), в антиредукціонистській соціології культури.

Праці вітчизняних дослідників з соціальної філософії і соціології (Андрущенка В.П., Горак А.І., Губерського Л.В., Князева В.М., Новикова Б.І., Надольного І.Ф., Пасько Н.І., Ящук Т.І. та ін.) створюють методологічну основу для розгляду конкретних регулятивних систем, вивчення особливостей масової свідомості.

Розуміння моральнісно-психологічних характеристик особистості, виходячи з праць Абульханової-Славської К.А., Бодалева А.А., Кона І.С., Лісіной М.І., Роменця В.А., Рубінштейна С.Л. та ін. дозволяють внести в контекст дослідження реальні параметри особистісного буття при визначенні особливостей творчого потенціалу особистості як суб'єкта моральнісної культури.

Таким чином в XX столітті досягнуті певні успіхи на шляху теоретичного усвідомлення суттєвих характеристик людської природи, однак її моральнісний аспект залишився одним із найбільш проблематичних. Моральнісна суть і суспільного, і особистісного буття віддзеркалюється у крайніх, часом несумісних формах: або у формі апеляції до деякої буденної самоочевидності, або до технологічно-операціональної сторони вчинку, або до невербалізованих інтуїтивних осяяностей і смислів.

Принципово новим може стати розгляд моральнісної культури на певному дійсному життєвому фундаменті, децентруючому структуру морального життя в тих його витоках, які надають йому відкритості. Разом з тим звертання до першоджерел взаємодії людей і до поняття “життєвий світ” як об'єктивного кореляту трансцендентальної суб’єктивності не спирається в більшості досліджень на змістовну диференціацію ціннісного світу людини, не закладає підходи для виявлення специфіки моральнісного життя, його особливої логіки. Спроба виділення об'єктивних засад самодостатньої духовної світоприсутності людини дозволить вести науковий пошук у напрямку аналізу тієї проблемності людського буття, яка проявляється у неспівпаданні моральнісних і утилітаристських орієнтацій аж до їх антагоністичного співвідношення в конкретно-історичних формах культури.

В сучасній етиці для обгрунтування спільних витоків природної моральності та етичного світовідношення не існує перехідних понять між загальним твердженням про протистояння сліпої, але могутньої життєвої енергії і безсилого духу та власне моральнісними цінностями. Відмова від ціннісних понять в конвенціональній етиці, утілітаризмі, аналітичній філософії, матеріалізмі та ін., пріоритет відносного, оціночного тлумачення “добра” і “зла” в посткласичній філософській парадигмі актуалізує пошук універсальних духовних і суспільних архетипів свідомості, що дозволяють на новій науковій основі зберегти в культурі онтологічне, інтуїтивно-апріорне розуміння природи цінностей.

Весь спектр наукових узагальнень і висновків створює лише передумови для здійснення ще не реалізованого досі теоретичного синтезу всіх основних компонентів моральнісної культури в концепцію, що об’єднає всі аспекти “практичного розуму” /Кант/, які осмислювались різними напрямками етичної думки. Домінування певної, історично обмеженої ціннісно-світоглядної західноєвропейської епістеми впливає на те, що поняття “моральнісна культура” не має ще точного теоретичного статусу, не дивлячись на його широке загальнокультурне використання і наукове значення.

Таким чином, моральнісна культура як цілісне, системне утворення, що має внутрішню структуру і змінюється на кожному етапі культурно-історичного процесу, не досліджувалась у вітчизняній філософсько-етичній думці. Для зарубіжної як класичної так і некласичної філософської традиції такий узагальнюючий підхід також є не характерним. Всім попереднім науковим доробком підготовлена досить різнопланова, багатоманітна панорама особливостей, рис, проявів моральнісної культури , які можна почати систематизувати лише на сучасному етапі культурного самостановлення людства, бо всі компоненти моральнісної культури досягли певної зрілості, реальності і дійсності.

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом дослідження є моральнісна культура як універсальний феномен самоствердження людини, що реалізує свій суб‘єктний потенціал в контексті соціокультурної динаміки. Предметом дослідження є основні специфічні характеристики моральнісної культури та її конкретно-історичних форм.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз моральнісної культури як системного утворення в єдності всіх аспектів використання практичного розуму, виявлення специфіки її історичних форм, розкриття їх внутрішньої структури та органічної цілісності.

Для здійснення цієї мети необхідним було вирішення наступних завдань.

Розширити дослідницький простір етики як філософської науки, на основі концептуального визначення моральнісної культури, яке виводить її за межі ціннісно-раціонального пояснення та дозволяє здійснити обгрунтування наявності всезагального елементу людського життя, що обумовлює духовно-моральнісну самореалізацію людини.

Проаналізувати роль безпосередніх життєвих проявів, природних установок, неусвідомлених бажань людини в становленні глибинного рівня її духовно-моральнісного буття, об’єктивної ціннісної основи духовної творчості.

Виділити універсальні орієнтації людини в просторі культури, які визначають форми діяльно-творчого самоствердження людини в царині спілкування, сприяючи подоланню суперечностей “об'єктивної суб'єктивності”.

Виявити основні структурні компоненти моральнісної культури як багаторівневого, системного утворення; розкрити залежність типів моральнісної культури від домінування того чи іншого з цих компонентів.

Здійснити виділення основних історичних форм моральнісної культури на основі осмислення таких моделей, які фіксують циклічну зміну ціннісних орієнтацій в ході соціо-культурної динаміки.

Розглянути роль особистісних творчих зусиль в діяльному подоланні суперечностей взаємодії “я” з “не-я”, “ти” “іншим”, “ми”.

7. Визначити специфіку моралі як складової частини моральнісної культури, проаналізувати об'єднувальний потенціал соціальної моралі в межах конкретно-історичних спільнот, а також у контексті потреби у вселюдському планетарному єднанні.

8. Виокремити особливості творчого вирішення моральнісних проблем особистістю на тлі нормотворчого потенціалу масової моральної свідомості та характер їх співвідношення

Методологія дослідження. Методологічною основою дослідження стали категорії і поняття класичної і сучасної європейської філософської думки, що узагальнюють розуміння людської природи, моральності, особистісного самоствердження людини. З класичного спадку найбільш значущими для роботи є фундаментальні здобутки античної та класичної німецької філософії. В некласичній філософії відносно самостійний духовний саморозвиток людини осмислюється в концепціях, спрямованих на аналіз онтологічної цілісності, життєприсутності людини, специфіки “буття людини в світі”, феноменологічної здатності свідомості охоплювати весь горизонт “життєвого світу”, персоналістського характеру світобування, здатності людини до трансцендування. Саме цей спектр наукових підходів створив основу дисертаційного дослідження.

В дисертації також використані розробки філософської герменевтики, філософської антропології та аксіології такого рівня узагальнення, який є визначальним відносно специфіки моральнісного життя людини. Авторські концептуальні висновки пов'язані з синтезом цих напрямків сучасної філософії як невід'ємної складової частини людського самопізнання, що веде до осмислення фундаментальних онтологічних підвалин людського існування, суттєвих для розуміння моральнісної самореалізації особистості.

Мета і завдання дисертаційного дослідження вимагали звернення до філософсько-культурологічних, системно-структурних та історико-хронологічних методів аналізу та узагальнення матеріалу.

У міру проведення дослідження результати розроблених автором засад для аналізу моральнісних проявів людського життя також ставали теоретико - методологічною основою роботи.

Наукова новизна дослідження. Найважливішою теоретичною новизною проведеного дослідження є насамперед постановка проблеми - “моральнісна культура” в контексті соціокультурної динаміки - яка не репрезентована в сучасній етичній теорії. Вперше здійснена спроба обгрунтувати наявність моральнісної культури як цілісного, органічного утворення, що стало зберігати свої суттєві характеристики в контексті соціокультурної динаміки. Відштовхуючись від ідей класичної етики, на основі сучасних філософських концепцій культури, моралі, природи цінностей, а також конкретних культурологічних, соціологічних та психологічних досліджень, значно розширено і поглиблено розуміння такого складного явища культури як моральність.

Поняття “моральнісна культура” об‘єднує онтологічні прояви природи людини в їх життєвій безпосередності з духовним досвідом, високою чуттєвістю особистості як діяльно-творчої істоти. Моральне та етичне використання практичного розуму стає феноменом моральнісної культури в поєднанні з ціннісним універсумом особистості. Філософсько-етичний дискурс з приводу універсальних цінностей може бути плідним на основі трансцендентальної редукції.

Специфіка моральнісної культури пов'язана з такими двома людиноформуючими процесами, як “спілкування – єднання” та “спілкування - роз'єднання”. Онтологічна фундаментальність цих процесів в межах культурного саморозвитку людини рівнозначна процесам ентропії і гармонії в природі.

Діяльно-творче “життя в культурі” людини на основі ідеї самоцінності людства як цілісності, єдиного органічного цілого, що розвивається, обумовлює специфічну логіку освоєння світу - спілкування людини із значущим іншим. Спілкування як універсально-реальна сфера об'єктивації спільнотності втілює моральнісне начало, що визначає сутність моральнісної культури, якщо здійснюється у формі “віднаходження себе в іншому”, “присутності в іншому”.

Моральнісне начало спілкування виникає в ситуаціях істинного розуміння і творчого сприйняття “іншого” в ході діалогічного комунікативного процесу основою якого є “герменевтичне коло”, що поєднує людей співпричетністю до досконалої єдності смислу. Моральнісний творчий потенціал людини виявляється в здатності здійснювати акт внутрішнього вибору і віддання переваги такий діяльнісній співучасті, яка або сприяє, або перешкоджає конкретним процесам спілкування.

Діяльність людини “для іншого, з іншим, проти іншого” оцінюється, виходячи із різної логіки “добра” і “зла”. В кінцевому результаті це призводить до формування системи загальноприйнятних оцінок в межах конкретних спільностей людей, що стають ціннісною основою конкретної соціальної моралі як ідеалу та ідеології.

Основними структурними компонентами моральнісної культури є:

природна моральність, яка втілена у безпосередньому праві людини, складається в процесі практичного, досвідно-реального самовизначення;

висока моральність, що породжується в процесі родового самопізнання і формує етичне ставлення до світу;

належна моральність, яка формується в контексті конкретно-історичних форм соціальної самосвідомості і узагальнює досвід природної і високої моральності.

Цим компонентам на рівні душевно-духовної організації внутрішнього світу особистості відповідає вчинок, що здійснюється виходячи з логіки звичаю (як всі), логіки подвигу (неможливого для втілення всіма життєвого зразка), логіки ідеалу (належного для всіх).

Об'єктивна реальність внутрішнього світу людини вибудовується на такій його ціннісній першооснові (“життя є благо”), яка обумовлює особливу значущість для людини органічного злиття всієї багатоманітності ціннісних орієнтацій і найбільш адекватно втілена в синкретичному природно-духовному єднанні, відданні переваги цілісному світовідношенню. Логічне оформлення цієї вихідної інтуїції в системний дискурс відбувається в процесі розробки змісту категорії “всеєдність”, яка відбиває принцип духовної самоорганізації внутрішнього світу людини.

Першоєдність змістовних аспектів “життя як блага” у синхронічному і діахронічному вимірах руйнується в соціокультурній динамиці, що переживається людиною як втрата гармонії людського життя. Потреба людини в “трансраціональній єдності роздільності і взаємопроникнення” обумовлює особливе місце ідеї “гармонії” в духовно-моральнісній культурі, яка втратила синкретичність в ході культурно-історичного процесу. Це призводить до заміни всієї повноти життєвого блага утилітарно-буденним, загального блага - обмежено-корпоративним, вищого блага - вселюдським.

В ході соціокультурної динаміки складається циклічне переважання життєво-почуттєвих, ідеально-суспільних і духовно-універсальних форм моральнісної культури, що спонукає до побудови гуманістичного, колективістського або релігійного морального ідеалу, їх своєрідного співвідношення.

Моральнісна культура протистоїть втраті первинної гармонії буття і проявам неправди, суб'єктивної сваволі, деструктивного роз'єднання. Возз'єднання всіх змістовних елементів ідеї блага зі збереженням значущості кожного із них в конкретному культурному контексті, їх органічний синтез створюють найбільш оптимальний тип моральнісної культури.

Об'єктивна діалектика соціального буття виключає розведення процесів об'єднання і роз'єднання за протилежними полюсами добра і зла, запроваджуючи можливість діалектичного взаємопереходу моральної оцінки соціальних процесів і явищ. Конкретно-історичні моделі використання абсолютних критеріїв стосовно окремих соціальних феноменів мають ідеологічний характер.

Особистість займає певну позицію (прийняття або неприйняття) щодо тієї ціннісної моделі, яка домінує в культурному середовищі і обумовлює співпадання або неспівпадання її оцінок з масовими. Оціночні судження за логікою користі, справедливості, добра в їх відношенні до явищ зовнішньої соціальної дійсності мають відносний характер, якщо не спираються на невербальне особистісно-інтуїтивне осягнення першосмислів людського існування.

Впливовість у суспільстві морально-належних імперативів залежить від співвідношення дійсної нормотворчої продуктивності, якої досягає еліта громадянського суспільства в процесі комунікативного дискурсу з установками масової моральної свідомості та світом соціальних уявлень.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Проведене дослідження долає звужене розуміння цілей філософської етики, яке впродовж багатьох років породжувало непродуктивні дискусії, оскільки науковці виходили з розуміння моралі лише як форми суспільної свідомості. Розроблений підхід до феномена моральнісної культури органічно поєднує прояви суспільної і духовної природи людини в конкретному історичному контексті, як у формі безпосереднього втілення в природній моральності, так і у вигляді свідомої творчості. Теоретичні положення дисертації можуть бути застосовані в тих конкретно-наукових сферах, де створюються нові моделі соціального функціонування і управлінського регулювання різних галузей культури, організації освітнього та виховного процесу.

Висновки і узагальнення автора мають світоглядну спрямованість і дозволяють уникнути однобічностей і протистояння, в питанні про пріоритет релігійного чи світського духовно-виховного впливу.

Положення дисертації знайшли свій подальший розвиток у дослідженнях аспірантів, наукове керівництво якими здійснює автор.

Матеріали дослідження можуть бути використані в учбово-навчальному процесі при підготовці програм, методичних рекомендацій, посібників і читанні нормативних і спеціальних курсів з філософських і соціально-гуманітарних дисциплін. Дослідження дає підстави для розробки конкретно-психологічних методик вивчення ціннісних орієнтацій як індивідуальної, так і масової моральної свідомості.

Апробація роботи: Основні матеріали запропонованого дослідження апробовані у педагогічній роботі автора на філософському факультеті, факультеті психології та соціології Київського університету імені Тараса Шевченка при читанні курсу “Етика”, спецкурсів “Історія розвитку моральнісної культури”, “Творчість як об‘єкт етичного аналізу”, “Природне право в сучасному етико-правовому дискурсі”, у науковій спрямованості кандидатських дисертацій аспірантів та дипломних робіт студентів з етики. Основні результати дослідження викладені в одноосібній монографії: “Исторические судьбы нравственности (философский анализ нравственной культуры” (Київ, “Либідь”, 1992); колективних монографіях: “Идеология, мораль, искусство” (Київі, “Либідь”, 1991), “История философии и культура” (Київ, Наукова думка, 1991), “Етичні норми і цінності: проблема обгрунтування” (Київ, “Стилос”, 1997); у брошурах, статтях науково-періодичних видань та доповідях на міжнародних, республіканських та міжвузівських конференціях та симпозіумах: “Проблемы нравственной культуры общения” (Вільнюс, 1986), “Культура та етноетика” (Київ, 1994), “Талановита особистість: сім‘я, школа, держава” (Київ, 1995), “Наукові читання з нагоди 60-річчя А.С.Канарського” (Київ, 1996), “Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання” (Київ, 1997), “Другі міжнародні Бердяївські читання” (Київ, 1999) та інших.

Основні положення дисертації обговорювались на теоретичних семінарах кафедри етики, естетики і культурології Київського університету імені Тараса Шевченка.

Структура роботи: Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, кожний з яких ділиться на підрозділи, та висновків та стану використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ “Категоріальні основи аналізу моральнісної культури” складається з трьох підрозділів. У ПІДРОЗДІЛІ 1.1. “Моральнісна культура як феномен людського життя” започатковуються такі теоретичні засади дослідження моральнісності, які виводять філософсько-етичне дослідження за межі ціннісно-нормативних, або вузько-соціологічних узагальнень. Для здійснення аналізу, що є більш загальним відносно конкретних форм моральнісної культури використовуються такі поняття некласичної філософії як “життя” (Ф.Ніцше, В.Дільтей, Г.Зіммель, А.Бергсон, Х.Ортега-і-Гассет та ін.), “понаджиття” (Тейяр де Шарден). Визначення М.Шелером людини як духовної істоти, у якої є світ, а також поняття “життєвий світ людини” (В.Дільтей, Е.Гуссерль) дозволяють зафіксувати потенційну моральнісну енергію людського життя, яке у своїх вихідних позиціях утворює певну цілісність, творить свій особливий світ. Разом з тим, людина як істота що здатна до свободи, стає у “дистанційоване відношення до оточуючого світу”. (Г.Г.Гадамер). На цій основі в життя людини входить “не-Я”, ще на рівні “допредикативного досвіду” (Є.Гуссерль). Духовно-моральнісне самовизначення людини випереджає ії “відкритість світу”, первинна безпосередня інтерсуб’єктивна життєва установка існує у вигляді “прийняття життя”. Життєстверджуюче начало проявляється у вигляді “біофільноі орієнтаціі” (Е.Фромм), якій неусвідомлюючи це віддають перевагу, що є значно вагомішою силою, ніж інстинкт самозбереження. Вона включає прийняття “не-Я” в простір життєвого світу людини. В феноменологічній соціології поняття “природня установка” (А.Шюц) виключає відчужене сприйняття “іншого”, в її контексті він визначально не є проблемою. Це дозволяє розглядати життєвий простір, життєві акти як сприятливі моральнісній культурі, що в подальшому вибудовується, твориться людиною.

Значимість всього сущого складається на основі “кінцевих смислових сфер” життєвого світу. Основні життєві смисли втілюються в структурі світорозуміння, в символах культури, створюють глибинну основу геніальних творів мистецтва, знаходять своє втілення в ідеях філософії, нерозривно пов’язані з містично-образним світовідношенням. Онтологічна “буттєва вкоріненність свідомості” (М.Мамардашвілі) випереджає динамічний процес освоєння всього сущого, в ході якого людина зустрічається з розпадінням цілого на частини, дробленістю світу, роз’єднанням, емпіричним хаосом (“множинне” у відриві від “єдиного”). Понадзавдання моральнісної культури є протистояння цим процесам.

Найбільш глибинний рівень духовно-моральнісного буття людини пов’язанний з прийняттям всіх життєвих проявів в контексті його “життєвого світу” як складної відкритої системи, що породжує установку на всеохватну повноту життя. Таке “спрямоване до блага життя” є джерелом потреби “у досконалій єдності множинного”, що втілює найвищий ціннісний смисл в житті людини як духовної істоти за допомогою віри, надії, любові. Пояснення потягу людини до всеосяжного поєднання здійснюється на основі поняття Гете “прафеномен” та поняття “визначальний образ світу” (К.Г.Юнг). Ця ціннісна першооснова буття людини в світі обумовлює впливовість в культурі ототожнення абсолютного блага з єднанням попри екзістенційні та історичні протиріччя людського життя. Останні породжують спектр людського роз’єднання з “іншим”, “інакшим”, “воно”.

Універсальний характер ідеї єдиного на відміну від конкретних форм єднання у пов’язаності з феноменом людства, дозволяє виділити особливу значимість сприйняття “людства як єдиного цілого”. Моральнісне освоєння світу прокладало собі дорогу, як особлива сила єднання, як виникнення дійсної спільності,