ХАРКІВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СЕМЕНОВ Сергій Станіславович

УДК 130.3:355

РЕЛІГІЯ І АРМІЯ

(СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ВЗАЄМОВІДНОСИН)

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Харківського військового університету,

Міністерство оборони України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Галагуз Станіслав Петрович, Харківський військовий інститут внутрішніх військ МВС України, професор кафедри соціально-гуманітарних наук

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Титов Володимир Данилович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри логіки

кандидат філософських наук, доцент

Круть Петро Павлович, Харківський військовий інститут внутрішніх військ МВС України, начальник кафедри соціально-гуманітарних наук

Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “20” травня 2004 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.702.05 при Харківському військовому університеті за адресою: 61043, м. Харків, вул. Динамівська, 6, ауд. Д-606

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського військового університету за адресою: 61043, м. Харків, майдан Свободи, 6

Автореферат розісланий “20” квітня 2004 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, професор Мануйлов Є.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Не дивлячись на розширення місця та зростання ролі релігійного чинника в окремих сферах суспільного життя, зокрема в Збройних Силах, в Україні відсутня науково і юридично вивірена концепція організації оптимальних і ефективних взаємовідносин між релігійними організаціями і військовими колективами. На практиці церковні та армійські взаємостосунки нерідко мають безсистемний характер, не позбавлені суб’єктивізму, невиважених рішень, помилок тощо. Взагалі ж проблема організації таких взаємин має декілька важливих аспектів.

Так, у зв’язку зі збереженням в Україні ще певний час системи комплектування Збройних Сил за призовом необхідно забезпечити права віруючої молоді, яка за своїми релігійними переконаннями не може користуватись зброєю, займатись військовою діяльністю. Характер військової служби і обумовлені ним норми армійського життя неминуче диктують певні обмеження прав і свобод військовослужбовців, в тому числі релігійних. Тому в армійському середовищі важливо створювати відповідні умови для задоволення релігійно налаштованими військовослужбовцями їхніх елементарних релігійних потреб (виконання культових дій, спілкування зі священнослужителем та одновірцями тощо). Нарешті, зважаючи на утвердження в демократичному українському суспільстві світоглядного та конфесійного плюралізму, на наявність певного ідейного вакууму в духовній сфері та високий рівень громадянської довіри до церкви, доцільно шукати шляхи, форми та методи помірного залучання релігійних організацій до виховної та соціально-психологічної роботи в армії.

Останнє питання є найбільш складним та контраверсійним у вітчизняній суспільно-політичній та науковій думці.

Певна невизначеність в наукових підходах до сприйняття релігії в армійському середовищі обумовлюється, на погляд автора, дуже суперечливою сутністю даного феномену, який, як відомо, нерідко використовується і на благо, і на зло. Дають себе знати й ідеологічні стереотипи, що дістались від радянського минулого, а також не завжди вірне трактування конституційної норми щодо відокремлення церкви від держави.

Таким чином, обрана автором тема дослідження потребує загальнотеоретичного (філософського) осмислення, подальших наукових розробок та підготовки відповідних практичних рекомендацій.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов’язаний із завданнями науково-дослідних робіт (НДР) “Соціально-філософський аналіз аспектів національної безпеки України” (Шифр “База”) та “Дослідження етно-ментально-правових підстав формування і генезису свідомості національної безпеки України” (Шифр “База-2”), що здійснювались кафедрою філософії Харківського військового університету за дорученням Міністерства оборони України. Результати досліджень, в яких брав участь здобувач, знайшли відтворення у проміжних та підсумкових звітах про НДР. Проблеми, які розглядаються в дисертації, тісно пов’язані з реалізацією положень Воєнної доктрини України та Державної програми будівництва і розвитку Збройних Сил України до 2005 року, а також з прийняттям нової концепції гуманітарної діяльності у війську, входженням нашої держави до євроатлантичних, в тому числі й військових, структур.

Ступінь наукової розробки проблеми. Якщо проблема “релігія і суспільство” достатньо широко відображена в науковій літературі, то наукових праць з питань соціально-філософського аналізу взаємозв’язків релігії і армії в умовах трансформації суспільства одиниці, та й ті не пропонують скільки-небудь прийнятну модель взаємодії цих феноменів для України. Тому дисертація є спробою заповнення лакуни в дослідженні складного феномену взаємовідносин релігії та армії на тлі демократичних перетворень в сучасному українському суспільстві.

Розглядаючи різні світоглядні та методологічні підходи до визначення місця і ролі релігії у духовному житті та інших сферах суспільства, дисертант детально ознайомився з ідеями представників української і російської філософської традиції П. Юркевича, М. Грушевського, В. Соловйова, П. Флоренського, М. Бердяєва, С. Булгакова, В. Розанова, С. Франка, ісламського філософа Хазрат Мирзи Гулам Ахмада, давньокитайського філософа і військового діяча Сунь Цзи; звертався до творчої спадщини засновників й послідовників матеріалістичної школи у філософії Л. Фейєрбаха, В. Плеханова, К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна; аналізував праці відомих філософів, соціологів та психологів, що досліджували релігію: І. Канта, Г. Гегеля, П. Тейяра де Шардена, Н. Тила, Ф. Полока, Д. Коатса, К. Ясперса, С. Хантінгтона, З. Фрейда, К. Юнга, Е. Фромма, П. Сорокіна, М. Вебера, Е. Дюркгейма, а також провідних сучасних релігієзнавців І. Яблокова, О. Радугіна, Д. Угриновича, Л. Митрохіна, А. Колодного, В. Гараджи та інших.

Серед джерел, опрацьованих автором з метою цілісного відтворення означеної теми, була не тільки світська науково-філософська, але й богословсько-теологічна література. Це дозволило пізнати окремі сторони релігійного феномену, так би мовити, з середини, з позиції самої релігії. До таких джерел належать Біблія, Коран, а також теоретичні розробки відомих богословів І. Огієнка, О. Меня, М. Чельцова та інших.

З окремих питань взаємодії релігії та армії теоретико-методологічне підґрунтя дисертації склали:

- наукові праці В. Горбунова, О. Павлова, М. Требіна, Н. Юскаєва та інших, присвячені вивченню основних аспектів впливу релігійного чинника на національну та воєнну безпеку, на морально-психологічний стан у Збройних Силах;

- дослідження С. Багдасарова, О. Гарбуза, І. Джурі, Н. Коупленда, Р. Коханчука, К. Паюсова, М. Увайського, в яких всебічно висвітлені питання ідеологічної та психологічної обробки віруючих військовослужбовців за допомогою релігії в арміях розвинутих зарубіжних країн;

- публікації Ю. Носкова, О. Пчолинцева, Л. Рижкова та інших стосовно теоретичного осмислення проблем законодавчого забезпечення релігійних свобод і прав військових;

- теоретичні розробки О. Байдукова, О. Бардіна, В. Лубського, М. Смирнова, П. Ястребова та інших щодо змістовної наукової характеристики світоглядних позицій церков з питань війни та миру.

- роботи Е. Афоніна, Н. Дудар, О. Певеля, О. Петрикаса та інших, у яких відтворені результати соціологічних досліджень на предмет вивчення стану релігійності суспільства, ідеологічних орієнтацій різних верств населення, у тому числі молоді, об’єднаної у військові колективи.

За належної оцінки наукової і практичної значущості праць названих дослідників варто відзначити недостатність комплексного соціально-філософського аналізу проблеми.

Мета і завдання дослідження. В дослідженні поставлена мета: на підставі всебічного соціально-філософського аналізу визначити й обґрунтувати місце та роль релігії в армійському організмі, висвітлити її діалектичний вплив на духовний світ військовослужбовців в умовах трансформації українського суспільства, а також сформулювати, враховуючи інтереси та можливості держави, теоретичну модель оптимальних та ефективних взаємовідносин церковних і військових структур в Україні.

Реалізації даної мети підпорядковане послідовне розв’язання таких дослідницьких завдань:

-

-

-

-

-

Об’єкт дослідження – релігія та армія в їх взаємозв’язку та взаємодії.

Предмет дослідження – зміст та організація взаємовідносин між релігією і армією у демократичному суспільстві, між діючими церквами і військовими колективами в умовах трансформаційних процесів в Україні.

Теоретико-методологічна основа. Теоретичною базою дисертації є ідеї і положення, викладені в роботах вітчизняних і зарубіжних філософів, соціологів, психологів, істориків, релігієзнавців, державних, політичних і військових діячів.

В якості методологічної основи у дослідженні використовуються філософські, загальнонаукові та спеціальні методи.

Провідний методологічний інструментарій даної проблеми склали принципи системності, об’єктивності, історизму, всебічності, роздвоєння єдиного на протилежності, суперечливості розвитку соціальних явищ, єдності аналізу та синтезу, сходження від абстрактного до конкретного, соціокультурної обумовленості духовного становлення і розвитку особистості та людської спільноти, а також концептуальні, у тому числі конституційні положення про свободу думки і совісті як передумову гармонійного розвитку людини. При розгляді проблеми також використані принципи і методи дослідження, які застосовуються у соціології, історії, релігієзнавстві, соціальній психології та інших суспільних науках.

Емпіричну базу дисертації складають: статистичні дані; матеріали науково-практичних конференцій, директивні та організаційно-методичні документи органів управління Збройними Силами з питань реалізації свободи совісті і віросповідання, організації та змісту виховної роботи з військовими, досвіду взаємодії з релігійними об’єднаннями; матеріали соціологічних досліджень, проведених за останні роки серед населення України, у тому числі серед молоді і військовослужбовців; публікації у засобах масової інформації; факти, викладені у науковій та науково-популярній літературі. При проведенні дослідження автор спирався на особистий практичний досвід управління і виховання підлеглих у війську і військових навчальних закладах України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в постановці і самостійному вирішенні питань, що дозволяють всебічно охопити сутнісну сторону взаємозв’язку релігії та армії, виявити особливості прояву релігійного чинника в армійському середовищі і його впливу на військову діяльність. В роботі всебічно розглянуто соціальні утворення “релігія”, “армія”, “релігія і армія”; в останньому утворенні визначено базові елементи, простежено зв’язок між послідовними етапами його становлення – можливістю і дійсністю, запропоновано шляхи втілення позитивних компонентів духовно-морального та соціально-психологічного потенціалу релігії в реальність, у військову практику стосовно України. Внесено певний творчий доробок в наукові підходи щодо створення основ для дослідження утворення “релігія і армія” у вигляді системи. В дисертаційній роботі сформульовано ряд основних положень, які конкретизують її наукову новизну і виносяться на захист:

-

-

-

-

-

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів визначається новизною і сукупністю викладених в дисертації положень, висновків і практичних рекомендацій, що становлять певну основу для подальшого вивчення (наукового пізнання) проблеми взаємовідносин релігії і армії у демократичному суспільстві.

Результати проведеного соціально-філософського аналізу можуть бути використані при розробці державними структурами різних рівнів нормативних документів стосовно оптимізації взаємодії Збройних Сил та церкви, організації морально-патріотичного виховання молоді; науковими і військовими кадрами у науково-дослідній діяльності, у практиці виховної роботи, а також при викладанні дисциплін гуманітарного циклу у вищих військових навчальних закладах.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження, а також основні ідеї дисертації апробовані у виступах на науково-практичній конференції вищих навчальних закладів м. Харкова “Основні напрямки виховання української військової інтелігенції у сучасних умовах” (Харків, 2002), на “Першій конференції молодих вчених Харківського військового університету” (Харків, 2002), на Міжнародній науковій конференції “Методологічні проблеми правової науки” (Харків, 2002), на ”Другій конференції молодих вчених Харківського військового університету” (Харків, 2003), на Х Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях “Проблеми свободи у теоретичній і практичній філософії” (Харків, 2003), в процесі проведення занять з філософії з курсантами та слухачами Харківського військового університету. Найважливіші положення й анотації дисертації українською, російською та англійською мовами опубліковані в мережі Інтернет у телекомунікаціях (alt. philosophi. debate).

Публікації. Основні положення дисертації відображені автором у 10 роботах, з них – 5 статей у спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України..

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, а також 3-х додатків. Загальний обсяг роботи – 205 сторінок, в тому числі 180 сторінок основного тексту. Список використаних джерел містить 221 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, аналізується ступінь розробленості проблеми, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, наукова новизна і практичне значення роботи, наводяться дані щодо апробації результатів роботи, окреслюється структура дисертації.

Перший розділ “Теоретико-методологічні основи взаємовідносин релігії та армії” присвячений розгляду історично складених світоглядно-методологічних підходів щодо визначення сутності релігії та її взаємозв’язків з армією, а також основних аспектів діалогу в сучасній суспільствознавчій думці стосовно взаємовідносин релігії та армії в умовах розбудови самостійної України.

У підрозділі 1.1. “Світоглядно-методологічні підходи до визначення сутності релігії та її взаємозв’язків з армією” автор здійснює аналіз релігії як складного соціального явища з різних світоглядних позицій (філософської, соціологічної, психологічної, богословсько-теологічної і тому іншої), через тканину суспільного життя та через призму свідомості індивіда, у контексті соціального простору й часу, керуючись при цьому виробленими соціально-філософською та іншими науками методологічними підходами. Людині (людській спільноті) притаманно шукати особистий шлях до Бога, обожнювати будь-кого і будь-що. Тому релігія трактується в даному підрозділі дисертації як в широкому, так і у вузькому (вихідному) значенні цього слова. В широкому розумінні дане поняття крім входження набожних людей до трансцендентного, їх зв’язку з позалюдським началом, включає, на думку здобувача, також усяку масову тоталітарну ідеологію (в науковій літературі вона отримала назву світської релігії); своєрідну громадянську релігію, яка закликає націю поклонятись позаконфесійному Абсолюту і обожнювати національно-державні цінності; народні вірування і повір’я; особисту для кожної людини віру, її сподівання з ознаками ідеологічної зашореності та фантастичності тощо. Будь-яка віра для людини, в тому числі суто релігійна, є засобом ствердження особистості, пошуку нею сенсу свого буття, захисту від різних життєвих негараздів, регуляції своєї соціальної діяльності і внутрішнього світу. В реальному житті означені види релігії часто-густо переплітаються, підсилюють або навіть замінюють один одного.

Акцентуючи увагу на основних положеннях щодо релігії у вузькому або вихідному значенні даного поняття (а це один із компонентів об’єкту дослідження), здобувач здійснює аналіз релігійного феномену, вдаючись до його розгляду через спосіб організації явищ дійсності – за змістом та формою.

В цьому підрозділі надано також розгорнуту характеристику армії. Займаючи вагоме місце в суспільному житті, вона має свою історію і теорію, що отримали висвітлення в дисертації. Крім того, армія, особливо в контексті взаємозв’язку і взаємодії з релігією, набуває в дослідженні дещо нового змістовного наповнення. Армія, як відомо, є не тільки матеріальною, але й духовною сферою життєдіяльності особистості та певним соціальним організмом.

В дисертації на основі співставлення (порівняння) релігії і армії за формою та змістом зроблено висновок, що це два відносно самостійні та явно протилежні, але в той же час подекуди схожі соціальні утворення. Особливо останнє помітно, якщо розглядати їх крізь призму внутрішнього світу людини, духовну сферу соціуму. І релігія, і армія (військова служба), згідно з авторським баченням, є глибоко усвідомленим, високодуховним покликанням, психологічною налаштованістю та відповідним практичним діянням людини або людської спільноти. Щоправда, така умоглядна, почуттєва і практична зорієнтованість різна, оскільки перший феномен пов’язаний з трансцендентним, надприродним, а другий – із суто земним, а саме виконанням особливого за соціальним значенням професійного обов’язку.

В ході дослідження виявлено те, що зближувало релігію і армію в історії людства, дозволяло і дозволяє їм спільно і ефективно взаємодіяти. Таким з’єднуючим чинником є, насамперед, певний зв’язок між релігією і політикою, участь держав за допомогою армій, в тому числі при підтримці тих чи інших церков, у війнах, захист воїнами не тільки національних інтересів, але й традиційної релігійної віри, забезпечення військовим духовенством відповідного формування та підтримання на належному рівні “бойового духу” воїнства. З цією метою в різних релігіях узгоджено суперечності між Божою заповіддю “не убий” і виконанням віруючими військового обов’язку у земному житті, обумовлено добропорядне ставлення церков до захисників Вітчизни. Єдність між релігією і армією проявляється і в інших питаннях, про що детально йде мова в наступних розділах (підрозділах) роботи.

Дисертантом встановлено, що взаємини в утворенні “релігія-армія” завжди базуються на діалектичному зв’язку одиничного, особливого та загального. В Україні такі відносини з відомих історичних причин не мали безперервної лінії розвитку.

У підрозділі 1.2. “Основні аспекти діалогу у сучасній суспільствознавчій думці стосовно взаємовідносин релігії та армії” відтворено зміст сучасної дискусії щодо доцільності та правомірності залучення представників церков до роботи у війську в умовах розбудови самостійної держави. Дисертант погоджується з аргументами про те, що духовна сфера в демократичному суспільстві – це не “власність” або монополія певної державної ідеології. В ній обов’язково повинно бути місце і для релігійного світогляду, і для конструктивної співпраці церкви і держави, в тому числі і в армійському середовищі. Співставляючи різні погляди науковців та практиків, а також маючи власну точку зору на це питання, автор роботи приходить до висновку, що не треба чинити перешкод для діяльності священика в українській армії. Адже мова йде про задоволення елементарних духовних потреб людей, які перебувають в специфічних умовах. Не можна не рахуватись і з тим, що при переході суспільства від одного якісного стану до іншого, коли під деформацію підпадають не тільки матеріальні, але й духовні основи життя, підвищення соціального престижу військової служби, відновлення морально-бойових якостей військовослужбовців немислимо без дотримання вимог діалектичних принципів зв’язку між релігією і армією, а саме спадкоємності, єдності у розмаїтті, доповнення замість протистояння тощо. Відомо, що на православних традиціях сформовано ментальність основної маси українців.

Безперечно, виховний процес в армії української держави (і це непорушна позиція автора дисертації) має будуватись на основі світських позарелігійних ідейних підходів. Головною фігурою в цьому процесі виступає професійно підготовлений офіцер-вихователь. Щодо функції представника релігійної організації у військовому колективі, то вона допоміжна і певною мірою має обмежений характер. Взагалі ж світовий досвід свідчить, що релігія в демократичному суспільстві не може ані взяти верх в ідейному вихованні воїнів (чого більше всього бояться опоненти), ані привнести певну напругу в армійське життя, оскільки церква практично дуже рідко вступає в конфлікт з владою, завжди бажаючи мати до себе з боку влади прихильне ставлення (адже це важлива умова її нормального існування і розвитку). Крім того в армії більше, аніж в цілому в суспільстві, важелів для “ручного” (директивного) управління ідеологічними, виховними процесами. Тому говорити про можливе захоплення релігією в армії духовної “пальми першості” – значить навмисно закривати очі на реалії життя, ігнорувати конкретно-історичну ситуацію.

Підходячи до розгляду релігії з діалектичних позицій, дисертант вбачає в практичній діяльності церков, не тільки позитивні, але й негативні сторони. Звідси обов’язковим правилом для керівництва держави має бути систематичне урахування релігійної складової при проведенні аналізу стану національної, а також воєнної безпеки і розробці заходів щодо її зміцнення. Більш активне використання морально-психологічного потенціалу релігії у виховних процесах в Збройних Силах не заперечує державного регулювання форм і міри присутності тієї чи іншої церкви в армійському середовищі. Обмежувальні заходи щодо релігійного чинника у війську необхідні в період виникнення соціальних конфліктів в суспільстві і особливо на міжконфесійній основі. Потрібно враховувати негативні сторони тієї чи іншої конфесії і під час участі армії у війнах, бойових діях тощо.

Аналіз основних аспектів діалогу між прихильниками та критиками релігії дає підставу ще для одного важливого висновку: в сучасних умовах повинна відбутись певна переорієнтація і з боку релігії в її ставленні до невіруючих, вільнодумців, атеїстів. Набожним громадянам, церковним ієрархам, світським захисникам релігії треба усвідомити різницю між атеїзмом як ідеологією та політикою, і атеїзмом як світоглядною позицією людини. Остання мала і має право на життя. Цього вимагає конституційний принцип свободи думки, відновлення об’єднавчих процесів у духовній сфері суспільства як у світському, так і у релігійному варіантах.

Другий розділ “Аналіз місця і ролі релігії в суспільстві, Збройних Силах та особистому житті людини в умовах трансформаційних процесів в Україні” присвячений всебічній характеристиці релігійної ситуації, виявленню причин та тенденцій її розвитку в період розбудови української держави, а також оцінці ролі релігії в життєдіяльності суспільства, армії та особистості.

У підрозділі 2.1. “Місце релігії, основні причини і тенденції її розвитку в період розбудови української держави” розглядається релігійний стан в нашому суспільстві, досліджуються витоки зростання релігійності населення. В Україні нині діє понад 27 тис. релігійних організацій (в 1991 році їх було 10,1 тис.). Якщо в 80-х роках минулого століття в СРСР віруючі, за офіційними даними відповідних державних органів, складали в середньому 8-10% (а згідно з церковним обліком – 12-20% дорослого населення), то сьогодні ця цифра сягає в українському суспільстві за 60%. В міжконфесійному середовищі превалює православна традиція. Серед всіх соціальних інститутів церква поряд із сім’єю має найбільший рівень довіри у нашого населення.

До оцінки сучасного стану релігійності автор підходить комплексно, всебічно вникаючи в її зміст, враховує рівень як глибоко вкоріненої, так і поверхової релігійності (виконання обрядів за звичкою, у вигляді данини традиціям, сімейному вихованню, моді) та ступінь поширення культової практики, у якій одних приваблює така обрядова складова, як релігійне мистецтво, архітектура, музика, живопис, а інших – здійснення обрядів з метою свого духовного зростання. У деякої частини віруючих схильність до виконання приписів релігії випливає із суто практичних міркувань: покращення кар’єри, добробуту, зміцнення здоров’я тощо. Між тим в екстремальних умовах, які виникають не тільки у суспільному, але й в особистому житті людини, представники поверхової та іншої, не надто вираженої набожності, часто переходять до розряду активних послідовників релігії.

В цьому підрозділі дисертації акцентується увага на аналізі низки соціально-економічних, політико-ідеологічних, національно-історичних основ (коренів) розвитку релігії, причинно-наслідкових зв’язків між якісними змінами у суспільстві та зростанням релігійності українського населення. Тут же простежуються суспільно-політичні, міжконфесійні та внутрішньоцерковні суперечності, що завдають шкоди іміджу діючих на теренах України релігійних об’єднань.

Що стосується української армії, то, згідно з авторським баченням, релігійність у ній як явище є, по-перше, віддзеркаленням сучасних загальносуспільних, у тому числі релігійних процесів. По-друге, набожність привноситься із зовнішнього середовища при періодичному оновленні особового складу військовослужбовців. По-третє, релігійний чинник є обов’язковим атрибутом самої армійської життєдіяльності, для якої характерні ризики для життя, здоров’я, різні психологічні навантаження у зв’язку з виконанням складних професійних завдань, обмеженням певних свобод і прав військової людини тощо.

Дисертант вважає, що трансформаційні процеси, які відбуваються в українському суспільстві, не тільки породжують і утверджують певний позитив в життєдіяльності Збройних Сил, але й ініціюють загострення старих та появу нових “хворобливих” явищ у військових колективах. Такі явища, як правило, продукують набожність. Релігійна ситуація у Збройних Силах України, згідно з результатами різних соціологічних досліджень, нині приблизно така: релігійно-зорієнтовані військовослужбовці складають третину особового складу (33%); повністю невіруючі – четверту частину (24%) усіх військовослужбовців; ті, хто коливається між релігійною вірою і невірою – 43%. Для порівняння: у Російській Федерації ці показники відповідно складають 31, 25 і 44%.

Разом з тим, як свідчать опитування, серед тих, хто відносить себе в українській армії до віруючих, більше половини звертається з молитвою до Бога лише в екстремальних умовах, а молиться кожного дня серед них менше 8%. Суттєво різняться в цьому відношенні і показники стосовно опитаних призовників: 40% їх вважають себе віруючими, але лише 10-11% постійно здійснюють релігійні обряди.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що реальний рівень релігійності як серед військовослужбовців, так і серед призовників значно нижчий заявленого. І все ж набожність, ”релігійний дух” (хай навіть у менших відсотках, аніж показує опитування) в армійських колективах існує і буде існувати. Подальше зростання набожності у війську можливе в зв’язку із загальною затяжною кризою у суспільстві, морально-психологічною непідготовленістю молодих людей до служби в армії, залученням воїнів до участі у військових навчаннях, у бойових та миротворчих операціях тощо. Тому командні кадри, органи виховної роботи Збройних Сил України повинні бути готовими для сприйняття вже сьогодні, а тим більше у недалекому майбутньому релігії як належного, як об’єктивно даного.

У підрозділі 2.2. “Оцінка ролі релігії в життєдіяльності суспільства, армії та особистості” автор доводить, що значущість релігії в суспільстві здебільшого визначається через її соціальні функції, результат, наслідок дії яких у різних умовах місця й часу різний. В сучасних умовах релігійний чинник дедалі більше стає своєрідним “національним обручем”, який скріплює всі верстви української спільноти, позитивно впливає на процеси самоствердження народу, є важливим елементом державотворення. Соціальні доктрини православної та інших церков відповідають основним завданням розбудови суверенної держави. Релігія, як правило, забезпечує “незмінюваність особистості” в умовах “соціальної змінюваності”, виховує людину в заданому духовному алгоритмі, допомагає їй в “знятті” душевних стресів. Маючи аксіологічний статус, вона будує в соціумі відповідну структуру загальнолюдських і національних цінностей, якостей та ідеалів.

Здобувач вбачає у проявах релігії дві нові соціальні функції – психолого-профілактичну та функцію інформаційної протидії ідейним опонентам. Церквою, військовим духовенством в країнах Заходу, а раніше і в царській Росії (складовою частиною якої довгий час була Україна) накопичено багатий досвід психологічного захисту воїнів під час їхнього перебування в бойовій обстановці, взагалі послаблення надмірно інтенсивних реакцій індивідів на втрати та тягарі військової служби, а також повернення депресованих хворих до нормальної діяльності. Висвітленню ролі та змісту релігійної роботи в цьому напрямку відведено значне місце в дисертаційному дослідженні.

Дисертантом встановлено також, що кожна релігія не тільки не допускає в свій “святий дім” чужої ідеології, вміло захищає від неї свою паству, але й постійно забезпечує наступальні інформаційно-пропагандистські дії на супротивників (конкурентів). У реальному житті при здійсненні таких заходів та чи інша церква не обмежується суто конфесійними питаннями, організацією ідеологічної протидії релігійним конкурентам. Часто вона виступає також в ролі захисника суспільних, національно-державних інтересів від посягань будь-якої ворожої пропаганди, а також опонує атеїстичним поглядам співвітчизників. Захисну ідеологічну функцію релігія завжди виконувала і виконує в армійському середовищі, адже пануючий в ньому дух патріотизму, своєрідного націоналізму має вирішальне значення. Це особливо важливо сьогодні в умовах інформаційно-пропагандистського протиборства у світі, ідеологічного, політичного та іншого протистояння між георелігійними цивілізаціями, державами і конфесіями. Виходячи з принципових положень про чітке окреслення меж діяльності церкви у Збройних Силах, про необхідність формування корпоративної свідомості військовослужбовців, релігійну пропаганду і антипропаганду тут слід, як доведено в дослідженні, зосереджувати увагу, перш за все, на тих напрямках ідеологічного протистояння, які явно шкодять національним та військовим інтересам держави.

Позитивна роль релігії у війську проявляється, як правило, і в інших напрямках. Релігія задовольняє суто конфесійні потреби віруючих воїнів, утверджує в їхній свідомості, а через церковні позабогослужбові заходи у свідомості всіх, навіть атеїстично налаштованих захисників Вітчизни, високу духовність, моральність, культуру, патріотичні почуття, які історично притаманні українському народові.

Третій розділ “Характер і особливості організації взаємодії між церковними структурами та військовими формуваннями в демократичному суспільстві” присвячений обґрунтуванню і розкриттю змісту основних складників (елементів), на яких базуються взаємостосунки релігійних організацій та військових колективів, а також пошуку шляхів оптимізації взаємовідносин релігії та армії в Україні.

У підрозділі 3.1. “Обґрунтування і розкриття змісту основних елементів, на яких базуються взаємовідносини релігійних організацій та військових колективів” на основі вивчення досвіду розвинутих демократичних держав автор дисертації приходить до висновку, що в абсолютній більшості з них довгий час успішно функціонує система взаємовідносин між релігією та армією. Це дозволяє підтримувати на належному рівні морально-психологічний стан особового складу збройних формувань.

Згідно з авторським баченням, взаємовідносини між релігією та армією повинні завжди будуватись відповідно до закономірностей кожного з явищ. Ці закономірності мають обов’язкові складники або елементи, які визначаються як зовнішніми чинниками соціальної детермінації, так і внутрішніми обставинами. Сукупність елементів утворює діалектичну єдність, поза якою неможлива організація нормальних взаємозв’язків у означеному утворенні. Кожен проаналізований у цьому підрозділі роботи елемент (а саме організація релігійної роботи у війську з урахуванням специфіки армійської життєдіяльності, законодавче забезпечення релігійної роботи у війську, тлумачення у релігійному світогляді військових питань, побудова військово-церковної служби, механізм релігійного впливу в армійському середовищі) базується на відповідних аргументах дисертанта:

-

- військова служба тримається, як відомо, на вимогах законів, статутів, підзаконних актів тощо. Без чітко виписаних в них положень щодо поля діяльності представників церкви в армійських колективах, забезпечення прав віруючих військовослужбовців та інших питань, пов’язаних з їх вихованням, не можливо організувати ефективну, “беззбиткову” та “безболісну” взаємодію релігії і армії. Як установлено в ході дослідження, вітчизняне законодавство в цьому відношенні потребує суттєвого вдосконалення, переорієнтації на потреби практики;

- релігія в межах міфологічної картини буття, як правило, дає й ілюзорне, містифіковане відбиття у свідомості віруючих проблем війни та миру, не завжди вірно трактує сутність та причини воєн. Але, не дивлячись на це, вона суттєво впливає на вироблення у віруючої частини населення того чи іншого ставлення до збройного насильства, чітко орієнтує набожного військовослужбовця на відповідні підходи до виконання професійного обов’язку, а також формує в даному напрямку його бойові і морально-психологічні якості або навпаки відкидає їх. Урахування конфесійного світогляду щодо цих питань є наріжним каменем у взаємовідносинах релігії та армії;

- належну релігійну та виховну роботу, насамперед, з віруючим контингентом у військових колективах можна забезпечити шляхом впровадження інституту військових капеланів або іншої форми представництва священнослужителів у армійських структурах та організації військово-церковної служби згідно з побудовою збройних сил. Для такої служби в кожному конкретному випадку властиве загальне та специфічне, спільність та відмінність, розумна достатність, практична доцільність тощо. Тільки зважаючи на всі ці обставини даний інститут в тій чи іншій формі може бути запроваджений і в Збройних Силах України;

- кожною релігією напрацьовано відповідний механізм духовного впливу на військову паству. Повсюдно він включає конкретні цілі, завдання, принципи, функції, форми та методи роботи тощо. Автор дисертації вважає, що для української армії головними напрямками церковної діяльності у нинішніх умовах можуть бути: задоволення суто релігійних запитів віруючого військового контингенту, морально-патріотичне виховання, психологічне загартування воїнів, їх захист від інсинуацій ворожої релігійної і світської пропаганди. В зв’язку з цим в даному розділі детально розкрито діючий арсенал богослужбових та позабогослужбових заходів церков, спрямованих на підтримку на належному рівні бойового духу воїнства.

У підрозділі 3.2. “Шляхи оптимізації взаємовідносин релігії та армії в Україні” здобувач аргументує, що для остаточного формування в українському суспільстві базоутворюючих елементів у взаємовідносинах між релігією та армією чиниться багато перешкод, виникає чимало неузгодженостей, невирішених питань і труднощів. Насамперед, існує суперечність між широкою підтримкою владою релігійної діяльності в цілому в державі та обмеженням її в державних структурах, однією з яких є армія. Дає себе знати суперечність між наявним виховним потенціалом, який має релігія, і невмінням (або небажанням) застосовувати його навіть через позабогослужбові заходи в практичній діяльності у війську. Це в свою чергу породжує ще одну суперечність – між новою релігійною ситуацією в Збройних Силах та відсутністю на всіх рівнях відповідного корегування змісту виховної роботи з особовим складом. В дисертації простежено ряд інших суперечностей в цій сфері діяльності.

Автор дисертації пропонує свою теоретичну модель та практичні рекомендації стосовно організації можливих ефективних відносин між релігією і армією в Україні. Вони можуть слугувати засобом розв’язання існуючих суперечностей, а також методологічною та практичною основою для розробки відповідних нормативних актів та інших документів, організації виховних процесів в Збройних Силах з урахуванням релігійного чинника. В даній моделі визначається суб’єкт та об’єкт можливого духовного (релігійного) впливу в армійському середовищі. Суб’єктом такого впливу є релігійні установи. Конкретним головним носієм церковної ідеології у військових колективах і організатором релігійного виховання воїнів виступає священик. Деякою мірою релігійний вплив здійснюють один на одного і військовослужбовці (віруючі на невіруючих, сильно віруючі на слабко віруючих тощо). До суб’єктів також можна віднести засоби масової інформації, в яких присутня релігійна тематика, та релігійну літературу.

Об’єктом релігійного впливу є окремі віруючі індивіди, групи релігійно-зорієнтованих військовослужбовців, у цілому Збройні Сили, їх структурні одиниці, а також невіруючі воїни, які можуть виступати у ролі просто ”спостерігачів” або бути масово задіяними командирами у тих чи інших заходах, що проводяться за участю представників церкви.

При організації взаємовідносин між релігією та армією важливе місце займають цілі і завдання релігійної діяльності. Це, насамперед, забезпечення систематичного ефективного церковного впливу на якісне виконання військовослужбовцями обов’язків військової служби. Дана мета досягається шляхом духовного, морального виховання, ідейного загартування, психологічної підготовки воїнів до дій і поведінки в екстремальних умовах. Головна спрямованість такої діяльності – перш за все релігійний вплив на віруючих індивідів, робота представників церкви з віруючим військовим контингентом.

Основні цілі і завдання при цьому досягаються (забезпечуються) принципами, на яких базується релігійна робота у військах, соціальними функціями релігії, конкретними формами і методами церковної діяльності, створеним правовим полем для релігійної роботи у Збройних Силах, вирішенням ряду організаційних та матеріально-фінансових питань.

Важливою складовою теоретичної моделі співпраці церков і Збройних Сил є визначення критеріїв ефективності релігійної роботи.

Слід зазначити, що дана модель не є вичерпною. У процесі подальших теоретичних розробок та у ході впровадження даної моделі у практику до неї можуть бути внесені необхідні корективи.

Надані в цьому підрозділі роботи конкретні рекомендації спрямовані, насамперед, на створення оптимальних умов у збройних формуваннях для реалізації віруючими військовослужбовцями прав на свободу віросповідання, використання наявного арсеналу позабогослужбових заходів у виховній роботі з особовим складом, знаходження точок перетину інтересів церкви і держави у військовому середовищі та налагодження ефективної співпраці на користь загальній справі.

ВИСНОВКИ

У висновках наведені підсумки дослідження, зроблені теоретичні узагальнення, намічені