ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

СТИНСЬКА ВІКТОРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 37.014.542 (477.8)

СИСТЕМА ШКІЛЬНИЦТВА В ГАЛИЧИНІ

(КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХ ст.)

13. 00. 01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії педагогіки Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України

Ступарик Богдан Михайлович

доктор педагогічних наук, професор

Завгородня Тетяна Костянтинівна,

Прикарпатський університет імені Василя

Стефаника, завідувач кафедри історії

педагогіки

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Зайченко Іван Васильович,

Чернігівський державний педагогічний

університет імені Т. Г. Шевченка, завідувач

кафедри педагогіки, психології і методики

викладання математики

кандидат педагогічних наук, доцент

Герцюк Дмитро Дмитрович,

Львівський національний університет імені

Івана Франка, завідувач кафедри педагогіки.

Провідна установа: Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України.

Захист дисертації відбудеться “ 27 “ лютого 2004 р. об 11.00 год.

на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шев-ченка, 57).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 57).

Автореферат розісланий ”26” січня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої ради Н. Р. Кирста

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації. Процес економічної та культурної інтеграції України у світову спільноту потребує прийняття правових засад, які утвердилися в країнах Європи, та адаптації до них.

Загальноєвропейська концепція етнонаціонального розвитку і міжетнічної взаємодії зорієнтована на побудову плюралістичного суспільства, толерантне регулювання відносин між автохтонним населенням і етнічними меншинами.

Реформування системи освіти в сучасній Україні, як і в інших країнах, покликане забезпечити конкурентоспроможність нації в умовах глобалізації, що передбачає створення загальноєвропейського та світового освітнього простору. Тому в цих умовах особливої актуальності набувають проблеми еволюції української культури, збереження надбань усіх етнічних меншин та сприяння порозумінню між народами, що визначає курс на полікультурну освіту. Такі пріоритети окреслені у Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), законах України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту” й в Національній доктрині розвитку освіти.

Базою для вирішення означених завдань може стати, передбачаємо, ґрунтовне вивчення витоків міжнародних зв’язків України в минулому, змісту та особливостей їхнього становлення й розвитку; культури міжетнічних відносин та визначення в історичній ретроспективі форм майбутньої співпраці. В такому ракурсі важливо розглянути період кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли відбувався процес структуризації системи освіти, посилення національної ідеї в поліетнічному суспільстві Галичини.

Її історичне минуле вивчали Л. Баїк, Ю. Кміт, Б. Мітюров та ін. Однак, з огляду на умови часу, зміст їхніх робіт позначений впливом комуністичної ідеології.

За роки незалежності України наукові надбання дослідників розвитку шкільництва в Галичині поповнилися новими працями. Професійне становлення вчителів у Східній Галичині в 1867-1939 рр. висвітлила М. Барна, розвиток ідеї національної школи в педагогічній пресі на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. – С. Лаба, учительський рух окресленого періоду – Д. Герцюк. Тенденціям формування змісту класичної освіти періоду панування Австро-Угорщини присвячені роботи І. Курляк. Процес становлення й розвитку українського торговельно-кооперативного шкільництва в Галичині кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. розглянула О. Ковальчук. Діяльність культурно-освітніх товариств краю досліджували І. Андрухів, Г. Білавич, О. Винничук, І. Воробець, дидактичні проблеми галицького шкільництва у 20-30-х рр. ХХ ст. – Т. Завгородня.

Водночас увагу науковців привертає і становлення системи освіти в Україні. Зокрема, розвиток загальноосвітньої школи для національних меншин в Україні (1917-1938 рр.) висвітлила О. Войналович. Предметом дослідження Н. Сейко стала система польського шкільництва на Волині - Житомирщині у 1905-1938 рр. Систему освіти та педагогічної думки Східноукраїнського регіону у ХХ ст. розглянув В. Курило. Становлення й розвиток шкільництва в Українській Народній Республіці розкрила М. Собчинська.

Не залишилась окреслена проблематика й поза увагою істориків. Зокрема, еволюцію системи освіти національних меншин в Україні у 1917-1939 рр. вивчила О. Бистрицька. Українську школу в контексті етнополітики міжвоєнної Польщі дослідив Ф. Грицюк. Розвиток системи освіти євреїв на Волині у ХІХ – на початку ХХ ст. висвітлила Н. Рудницька. Становлення національної системи освіти в Україні 1917-1920 рр. показала Н. Агафонова, а загальноосвітньої школи 1920-1933 рр. – В. Борисов.

Широко представлена науковцями й освітня система зарубіжжя (Н. Абашкіна, Н. Вишневська, Т. Десятов, І. Ковчина, Т. Кошманова та ін.).

Найбільш ґрунтовним історико-педагогічним дослідженням, в якому висвітлено систему шкільництва в Галичині, є праця Б. Ступарика “Розвиток шкільництва Галичини (1772-1939 рр.)”. Автор вперше здійснив періодизацію історії українського шкільництва краю, виявив особливості його розвитку протягом доволі значного періоду, не вдаючись до детального аналізу різних історичних етапів. Розглядаючи кінець ХІХ – початок ХХ ст., Б. Ступарик показав боротьбу українського народу проти онімечення й полонізації, проаналізував погляди педагогів щодо рідномовної школи, розкрив роль українських громадських організацій в розвитку шкільництва Східної Галичини тощо.

Водночас науковці не завжди враховували, що Галичина за складом населення була поліетнічним краєм і здебільшого висвітлювали особливості розвитку освіти окремого етносу. Галицьке шкільництво як система в контексті полікультурного освітнього простору фактично залишилось поза увагою дослідників і не знайшло належного висвітлення в науковій літературі.

Досвід функціонування системи шкільництва Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважаємо цінним і повчальним у контексті розв’язання сучасних освітніх проблем. Це засвідчує відродження в незалежній Україні діяльності гімназій, ліцеїв, колегіумів, коледжів, шкіл для представників етнічних меншин, реорганізація вищих та професійних шкіл, створення системи приватних навчально-виховних закладів, уведення до навчальних програм вищих шкіл різних мовних курсів тощо.

Об’єктивна потреба в історико-педагогічних знаннях з проблеми розвитку шкільництва як цілісної системи в багатонаціональному краї та недостатність її вивчення зумовили вибір теми дисертаційного дослідження – “Система шкільництва в Галичині (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри історії педагогіки Прикарпатського університету імені Василя Стефаника як складову теми “Історія освіти і виховання в Галичині” (протокол № 5 від 30 грудня 1998 р.).

Об’єкт дослідження – історія шкільництва в Галичині.

Предмет дослідження – функціонування системи шкільництва Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в умовах полікультурного освітнього простору.

Мета дослідження – проаналізувати систему шкільництва в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. задля врахування досвіду минулого в сучасних умовах.

Постановка мети зумовила основні завдання:

1)

2)

3)

4)

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець ХІХ – початок ХХ ст. Вихідний рубіж обумовлено якісно новими освітніми перетвореннями, поштовхом до яких стали закони про шкільництво цього періоду; активізацією національного життя етнічних груп Галичини, спричиненою утвердженням в Австро-Угорщині конституційних засад розбудови суспільства.

Верхня межа періоду збігається з розпадом імперії й виникненням нової суспільно-політичної ситуації в Галичині.

Методи дослідження. Провідними в роботі стали такі методи дослідження: конкретно-пошуковий (теоретичний аналіз, синтез, систематизація та класифікація матеріалів, документів); історико-географічний (вивчення специфіки регіонального розвитку системи шкільництва); хронологічний (дослідження динаміки змін системи шкільництва у часовій послідовності); екстраполяційний (підбиття підсумків, узагальнення висновків, одержаних у результаті аналізу джерельної бази).

Джерельна база дослідження: фонди Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАУ у Львові, № 146 – Галицьке намісництво; № 178 – Крайова шкільна рада, м. Львів; № 309 – Наукове товариство ім. Т. Шевченка, м. Львів; № 328 – Редакція української енциклопедії); Державного архіву Львівської області (ДАЛО, № 46 – Ветеринарная школа во Львове (1878-1896 гг.). Академия ветеринарной медицины (1896-1939 гг.)); Державного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО, № 2 –Станіславське Воєводське Управління, м. Станіслав).

Під час роботи над дисертаційним дослідженням використано опубліковані джерела: офіційні документи, статистичні дані, матеріали періодичних видань, праці видатних істориків, громадських та освітніх діячів краю, що знаходяться у фондах Національної бібліотеки України імені В. Вернадського в м. Києві, Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України; документи музею освіти Прикарпатського університету імені В. Стефаника; збірки бібліотек Прикарпатського та Львівського університетів.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше комплексно проаналізовано систему шкільництва Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контексті полікультурного освітнього простору; розширено дані про структуру та функціонування системи освіти в краї; виявлено основні тенденції розвитку шкільництва у досліджуваний період (висхідна динаміка навчально-виховних закладів, обстоювання права всіх етнічних груп на рідномовну освіту, її структурна гармонізація та ступеневе вдосконалення); введено до наукового обігу нові історичні факти, маловідомі архівні документи (ЦДІАУ у Львові, ф. 178, оп. 1, спр. 3647, 4667; ф. 178, оп. 2, спр. 3717; ф. 146, оп. 4, спр. 4380, 4381, 4382; ДАІФО, ф. 2, оп. 3, спр. 1098; ДАЛО, ф. 46, оп. 1, спр. 29 та ін.)

Практичне значення одержаних результатів полягає в систематизації й узагальненні накопиченого матеріалу з питань розвитку й функціонування системи шкільництва Галичини, що може стати основою для подальшого дослідження полікультурного освітнього простору в багатонаціональній Україні. Матеріали, основні положення дисертації та висновки, які апробовано під час читання спецкурсу “Система освіти в Галичині (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)”, можуть бути використані в лекційних курсах та семінарах з історії педагогіки у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації, в підготовці навчальних та методичних посібників.

Апробація результатів дисертації здійснювалася шляхом публікації основних результатів дослідження в наукових виданнях, у доповідях і виступах на міжнародних (“Семантика мови й тексту” – м. Івано-Франківськ, 2000 р.; “Християнство в Україні на межі третього тисячоліття” – м. Івано-Франківськ, 2001 р.), всеукраїнській (“Історико-педагогічні та соціальні проблеми професійної підготовки кадрів для системи неперервної освіти і соціальних служб” – м. Чернівці, 2001 р.) та регіональних (“Актуальні проблеми української етнопедагогіки” – м. Івано-Франківськ, 2001 р.; “Сучасна родина в системі самовідтворення української нації” – м. Івано-Франківськ, 2001 р.; “Софія Русова – визначна українська діячка і педагог” – м. Івано-Франківськ, 2001 р.) наукових конференціях; Всеукраїнському науково-практичному семінарі “Історія педагогіки в структурі професійної підготовки вчителя” (м. Київ, 2001); педагогічних читаннях “Українська педагогіка на межі тисячоліть” (Івано-Франківськ, 2003); звітних конференціях кафедри історії педагогіки Прикарпатського університету імені В. Стефаника (2000 р., 2001 р.).

Публікації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження оприлюднено в 11 одноосібних публікаціях, у т.ч. 7 статтях у наукових фахових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел з 357 номінацій та додатків. Обсяг дисертації – 243 сторінки, з них 166 сторінок основного тексту.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та її хронологічні межі, аргументовано його актуальність і доцільність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи та джерельну базу роботи, підтверджено її наукову новизну, теоретичне і практичне значення, відображено апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Становлення й розвиток системи шкільництва в Галичині як історико-педагогічна проблема” – вивчено ступінь дослідженості питання в науковій літературі, з’ясовано суспільно-політичні та економічні передумови, які визначали полікультурний характер розвитку системи шкільництва в Галичині, нормативно-правової бази її функціонування.

Розуміючи традиційне тлумачення системи як сукупності якісно визначених елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія, у дослідженні користуємося дефініцією моделі системи шкільництва, що трактуємо як мережу навчально-виховних закладів різних типів та форм власності, покликаних реалізувати освітні потреби етнічних груп у багатонаціональному суспільстві.

Шкільна система, що створювалася в Галичині, мала не тільки значне історико-педагогічне, а й суспільно-політичне значення. Не випадково велику увагу розвитку галицького шкільництва приділяли вітчизняні (С. Баран, О. Барвінський, Я. Біленький, М. Грушевський, М. Лозинський, С. Томашівський, І. Франко та ін.) й зарубіжні педагоги та громадські діячі минулого (В. Барановський, Й. Бузек, М. Левицький, А. Мікульський, К. Перожинський, Е. Сухан та ін.).

Організатори освіти кінця ХІХ - початку ХХ ст. (В. Баревич, А. Вахнянин, М. Гординський, І. Копач, Ю. Ловицький, А. Павловський, І. Ющишин та ін.) виносили на шпальти періодичних видань різні проблеми функціонування системи шкільництва в краї.

Для дослідження має значення той факт, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії як поліетнічний край Королівство Галіції і Лодомерії з Великим Князівством Краківським, що умовно ділився на Західну Галичину (польські землі з центром у Кракові) та Східну Галичину, що охоплювала територію сучасних Львівської, Івано-Франківської й Тернопільської областей.

За національним складом населення Галичини являло собою конгломерат народів, культур, мов. Так, станом на 31 грудня 1900 р. в краї проживало 7315939 осіб. З них українці становили 42,1 %, поляки – 54,4 %, німці – 2,9 %, інші – 0,6 %.

Політико-правове становище представників різних етнічних груп Галичини визначалось австро-угорським державним законом від 21 грудня 1867 р. Окремі положення цього закону (§ 14 і § 19 ) гарантували рівність усіх громадян держави та їх непорушне право на національну самоідентифікацію, збереження й розвиток своєї культури та мови. Система освіти мала бути організована так, щоби кожен народ міг навчатися рідною мовою без будь-якого примусу до опанування іншими крайовими мовами.

Водночас реальне життя не завжди збігалося з цими теоретичними постулатами. Педагог, політик, суспільний діяч О. Барвінський так охарактеризував ситуацію, яка склалася: “Постанова артикулу 19-го остає у великій части на папері; слабшим народностям, національним меншостям або не подають потрібних середників до плеканя і виробленя мови і до двигненя їх народности, або робить ся дещо про око людське, і оправдує ся дуже гарно тим, що признає ся ті середники в міру потрібних фінансових засобів і дійсної потреби”1№ Промова посла Олександра Барвіньского // Руслан. – 1906. – Ч. 274. – С. 1.

.

Факти свідчать, що національна рівноправність в Галичині залишалась формальною. Австро-угорська влада, втілюючи в життя гасло національно-культурної автономії, практично віддала край в руки поляків. При цьому не брались до уваги потреби українського населення.

Тривала відсутність національної держави й панування інших

національних політичних систем зумовили не тільки соціальну

деструктурованість, а й економічну слабкість української нації.

Відносно її політико-правового статусу зауважимо, що на власних землях українці опинились у становищі етнічної меншини. Природно, це призводило до дедалі більшого загострення відносин між українцями й поляками (значно менше – з німцями та євреями).

Структуру системи шкільництва Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. визначав державний закон від 14 травня 1869 р. В його основу було покладено низку демократичних принципів: обов’язковість, безкоштовність та загальнодоступність освіти для представників усіх етнічних груп, рівноправність у виборі мови й вільна реалізація освітніх завдань та ін. Водночас у Галичині діяло й крайове законодавство. Воно надавало формального характеру більшості означених принципів, оскільки було зорієнтоване на денаціоналізацію корінного населення шляхом насадження чужинецького за мовою і змістом навчання. Це негативно позначилось на регулюванні діяльності освітніх закладів й дотриманні правових норм, оскільки у Відні приймали одні закони, а в Галичині – інші, часом зовсім протилежного змісту.

У першому розділі дисертації доведено, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. реформи шкільництва набули всеохоплюючого характеру і стали важливою складовою соціальної політики в краї. За своїм змістом вони були багатоаспектними – передбачалась реорганізація управління освітою, створення нових типів навчальних закладів, модернізація навчальних планів тощо. Оновлення зазнавали всі ланки системи шкільництва – від початкової до вищої. Однак на тлі інших країв Австро-Угорщини освітні показники Галичини були невисокими, про що свідчить наступна таблиця.

Таблиця

Мережа державних навчально-виховних закладів

Австро-Угорщини в 1900/01 н. р. 11 Transsilvanus. Ze statystyki szkolnej // Szkola. – 1904. - № 32. – S. 255.

№

Край | Кількість народних

шкіл | Кількість виділових шкіл | Кількість

гімназій | Кількість

реальних шкіл | Кількість

вчитель-ських

семінарій | Населення

краю

в 1900 р.

Австрія нижня | 1594 | 160 | 30 | 17 | 14 | 3100493

Австрія верхня | 511 | 12 | 6 | 2 | 3 | 810246

Сольногород | 166 | 5 | 2 | 1 | 3 | 192763

Стирія | 856 | 14 | 9 | 3 | 5 | 1356494

Каринтія | 366 | 6 | 3 | 1 | 1 | 367324

Країна | 330 | 1 | 5 | 1 | 2 | 508150

Побереже | 403 | 8 | 7 | 4 | 7 | 756546

Тироль | 1601 | 4 | 11 | 4 | 7 | 981949

Чехія | 5124 | 432 | 62 | 32 | 24 | 6318697

Моравія | 2430 | 136 | 30 | 26 | 9 | 2437706

Сласк | 512 | 13 | 7 | 4 | 5 | 680422

Галичина | 3956 | 48 | 32 | 7 | 14 | 7315939

Буковина | 365 | - | 5 | 1 | 2 | 730195

Далмація | 365 | 6 | 5 | 2 | 2 | 593784

Разом | 18579 | 845 | 214 | 106 | 98 | 26150708

Як бачимо, на одну народну школу в Галичині припадало 1849 осіб. В інших краях – від 620 (Тироль) до 1627 (Далмація). Більший показник мали тільки Побереже (1877), Буковина (2000) й Австрія нижня (1945).

Подібна ситуація була і з виділовими школами: в Галичині на один заклад припадало 152 415 осіб. Крім Країни, Тиролі й Буковини, цей показник становив від 14 624 (Чехія) до 96 299 (Стирія) осіб.

Щодо вчительських семінарій, то з 14 коронних країв Галичина опинилась у найгіршому становищі - одна семінарія припадала на 522 567 осіб. В інших краях цей показник складав від 64 254 (Сольногород) до 367 324 (Каринтія).

Аналогічна ситуація склалася і з середніми школами в Галичині: одна гімназія припадала на 228 623 особи, реальна школа – на 1 045 134. В інших краях показник щодо гімназій складав від 81 256 (Моравія) до 150 721 (Стирія), реальних шкіл – від 93 757 (Моравія) до 730 195 (Буковина).

Отож у часопису “Промінь” були всі підстави для висновку: “Галичина, край під виглядом области земної і числа мешканців найбільший помежи краями коронними австрийської держави, стоїть під виглядом культурним майже на посліднім місци” 11 Свояк. Темні сторони народного шкільництва в Галичині // Промінь. – 1904. – Ч. 11. – С.75..

Протистояли такій ситуації національні громадські та освітні організації. Українські (Українське педагогічне товариство, “Просвіта”, Крайовий шкільний союз, Товариство вчителів і вчительок виділових шкіл у Галичині та ін.) пішли шляхом створення мережі приватного шкільництва, видання періодичної преси, налагодження співпраці з учительськими товариствами краю. Польські, зокрема, Towarzystwo szkoly ludowej (Товариство народної школи), мали на меті створення системи польського шкільництва для захисту власних дітей від денаціоналізації на західних і східних прикордонних територіях австрійського підпорядкування, Towarzystwo prywatnego gimnaziym zenskiego (Товариство приватних жіночих гімназій) - організацію та утримання власним коштом жіночих шкіл та ін.

Німецьке шкільництво започаткував теолог Т. Цьоклер для налагодження повноцінного національного виховання молодого покоління. Водночас опікувалися освітою галицької німецької меншини і Союз християнських німців, що створював та утримував приватні школи, Deutscher Schulverein (Німецьке шкільне об’єднання), яке організовувало вивчення рідної мови в домашніх умовах та ін. товариства.

Євреї також піклувалися за освіту дітей. Організація Zydowskie Tow. szkoіy ludowej ? њredniej (?врейське товариство народної та середньої школи) засновувало й утримувало народні та середні школи; відкривало курси івриту, єврейської історії та літератури, “Bratnia pomoc” (“Товариська допомога”) – матеріально підтримувало учнів середніх шкіл, “Ez Chaim” (“Ез Хаім”)– поширювало серед семітського населення єврейську Біблію тощо. У дисертації зазначено, що в приватному єврейському шкільництві існували різні напрями виховання, які відбивали суспільні, релігійні й національні особливості меншини. Відповідно єврейські школи поділяли на три групи: ортодоксально-релігійні (хедери), сіоністські та світські.

Недоліки галицької освіти викликали розробку І. Ющишиним “Проекту на зміну державного шкільного закону від 14 мая 1869 р.”. Він передбачав втілення в життя нової концепції розбудови системи національного шкільництва. Проте початок війни перешкодив його здійсненню.

Перша світова війна та окупація Галичини російськими військами призвели до втрати здобутків у всіх сферах національно-культурного життя, зокрема в освіті. Чимало державних і приватних шкіл припинили функціонування, перестало діяти багато товариств.

Зроблено висновок, що суспільно-політичні та економічні чинники визначали полікультурний характер розвитку системи шкільництва в Галичині. Практичне ігнорування закону 1867 р. та незабезпеченість освітніх потреб усіх національностей на державному рівні, спричинило піднесення політичної активності культурно-освітніх товариств, діяльності громадських організацій краю в напрямку створення мережі приватного шкільництва. Водночас зазначимо, що представники всіх етнічних груп, створюючи рідномовні заклади, керувалися однією метою – забезпечити своїм дітям національне виховання, про що виразно було сказано в часописі “Руслан”: “В нинішних часах кождий нарід дбає запопадливо, щоби народну осьвіту мати в своїх руках, щоби школа була народною с.є служила даному народови, виховувала молоде поколінє для свого народу, та щоби витворити навіть для малого проценту меншостий осібні школи в ціли охорони їх від винародовленя”1№ ?. ?озвідка д-ра Мартина Надобніка: “Школи для польских меншостий” // Руслан. – 1910. – Ч. 182. – С. 2.

. Така тенденція у побудові приватного шкільництва була провідною до першої світової війни.

У другому розділі – “Еволюція системи шкільництва в Галичині наприкінці ХІХ-на початку ХХ ст.” – простежено динаміку полікультурної освіти краю, розкрито зміст освіти та реформ у її початковій та середній ланках.

Система шкільництва Галичини охоплювала різні типи навчально-виховних закладів: початкові (народні), середні (класичні та реальні гімназії, реальні школи, ліцеї), професійні (учительські семінарії, промислові, торговельні, рільничі, фахові школи), вищі (університети, академії, інститути), спеціальні (школи для сліпих, глухонімих, розумово відсталих та занедбаних дітей), дошкільні (захоронки, фребелівські огородці) та позашкільні (вакаційні оселі).

Динаміка системи шкільництва Галичини в досліджуваний період була висхідною. Встановлено, що за 1900 – 1912 рр. кількість державних народних шкіл зросла на 1594 (570 українських, 1029 польських, закрито 5 німецьких), середніх – на 31 (1 українська, 28 польських, 3 утраквістичні, закрито 1 німецьку), учительських семінарій – на 5 (3 польських, 2 утраквістичні), фахових установ – на 6 (всі польські).

Аналіз звітів Крайової шкільної ради дає підстави стверджувати, що державна система шкільництва Галичини не забезпечувала освітні потреби всіх етнічних груп. Відповідно в краї розгорнувся громадський рух за створення приватних навчальних закладів. Відтак за період 1900 – 1912 рр. їхня кількість зросла на 12 (7 українських, 1 польська, 6 німецьких, закрито 2 польсько-німецькі), середніх – на 56 (5 українських, 45 польських, 4 німецькі, 2 утраквістичні), учительських семінарій – на 23 (4 українські, 17 польських, 2 інші), фахових освітніх установ – на 8 (3 українські, 5 польських).

Факти засвідчують, що завдяки значній активізації національного життя етнічних груп краю у сфері освіти, мережа навчально-виховних закладів була досить різноманітною. Скажімо, станом на 1900 р. діяло 4236 народних шкіл, 43 середніх, 6 фахових та 15 учительських семінарій державної і приватної форм власності. Встановлено, що освітні потреби поляків забезпечувало (від загальної кількості закладів означеного типу) 51,4 % народних шкіл, 86 % – середніх, 46,7 % учительських семінарій і майже 100 % фахових. Тобто 54, 4 % поляків, що проживали на початку ХХ ст. в Галичині, було охоплено рідномовними школами і вчителями-поляками (76,2 %). Показники щодо українців (42,1 % населення) були такими: 45,7 % народних шкіл, 9,3 % – середніх і 22,2 % учителів. Українці не мали жодної учительської семінарії та фахової установи. Для представників німецької національності (2,9 % населення) функціонувало 2,9 % народних шкіл, 4,7 % - середніх, 53,3 % учительських семінарій і 1,6 % учителів. Отож, на початку ХХ ст. поляки й німці були найкраще забезпечені рідномовними школами. Потреби українського населення свідомо нехтувалися правлячими колами Галичини.

Про суттєві відмінності в умовах навчання різних етнічних груп Галичини виразно свідчить зміст освітньої системи.

За розпорядженням Крайової шкільної ради від 7 березня 1893 р. поділ початкових шкіл на нижчі (в селах і містечках - одно-, дво-, три-, чотирикласні) й вищі (в містах - п’яти-, шестикласні, виділові (семи- та восьмикласні)) передбачав скорочення навчальної програми в нижчих закладах на користь практичної підготовки молоді.

Цим було порушено наступність в освіті. Нижчі одно-, дво-, трикласні школи не давали можливості продовжувати навчання. Лише після закінчення чотирикласної школи дозволявся вступ до виділових, середніх чи професійних закладів. Це свідчить про втрату безперервного характеру освіти у початковій ланці, низький рівень підготовки учнів тощо.

Всупереч гучним гаслам їй був притаманний дискримінаційний характер. І хоча відкрито не проголошувалося спрямування системи шкільництва здебільшого проти українців, практика підтверджувала саме такий підхід, оскільки поляки, німці, євреї жили переважно в містах, а українці – в селах, де функціонували малокласні школи.

Таким чином українці втрачали можливість здобути середню та вищу освіту. Відтак під загрозою опинилося формування української інтелігенції.

Наступну ланку в системі шкільництва утворювали середні навчальні заклади. Їх метою була підготовка учнів до подальшого набуття знань у вищих школах. Найбільш популярними стали класичні гімназії, оскільки вони надавали право вступу в університет. Водночас висока вартість навчання перетворила ці заклади в елітарні.

Показано, що на початку ХХ ст. відбувалось реформування середньої освіти задля оновлення навчальних програм відповідно до вимог життя. Найгостріше обговорювалася мовна політика як один із визначальних чинників полікультурності. На конференціях (20 травня 1909 р., 21 листопада 1909 р., 30 травня 1910 р.) розглядалися проблеми викладання української мови, пристосування навчального плану з німецької мови для викладання української, вивчення української мови і літератури в польських середніх школах та польської – в україномовних тощо.

Підсумком конференції 1910 р. стали пропозиції щодо викладання польської мови в українських гімназіях: ввести її до числа обов’язкових; ґрунтовно вивчати літературу та граматику; ознайомлювати учнів з творами письменників XVII-XIX ст., використовуючи читанки, укладені на основі джерел польської літератури; видати окрему інструкцію з викладання польської мови. Водночас аналогічні пропозиції висловлено й щодо викладання української мови в польських гімназіях: обов’язкове вивчення дисципліни, введення в нижчій гімназії дворічного підготовчого курсу з української мови для учнів, переведених з іншого закладу, в якому мова не викладалася; видання окремого підручника з мови та літератури для польських шкіл, побудованого на творах української літератури; заснування української бібліотеки тощо.

Таким чином, для української мови запропоновано не виняткові переваги, а лише зроблено спробу забезпечити їй аналогічне становище (“за аналогією викладання польської мови в українських гімназіях”). Висунуто вимогу надавати вчителям української мови ті ж права, що й вчителям польської мови в українських гімназіях тощо. Аналіз джерельної бази дає підстави стверджувати, що йшлося про програму-мінімум. Однак і її не було здійснено.

Отож наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Галичині найбільш вдалою вважаємо структуру середньої освіти, хоча доступ молоді до неї був ускладненим. Незважаючи на те, що початкова ланка перебувала на стадії структурної гармонізації, в окреслений період вона залишилася недосконалою, почасти непродуманою (скажімо, навчання в малокласних школах два роки поспіль за однією програмою).

У третьому розділі – “Структура й зміст професійної та вищої освіти в Галичині” – розкрито структуру та зміст освіти у професійному та вищому шкільництві, виявлено здобутки та недоліки діяльності цих закладів.

Внаслідок розвитку економіки й соціальної сфери в Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., виникла потреба в кваліфікованих кадрах: змінилися їхні функції, зросли вимоги до компетентності, технологічної культури, якості праці. Це зумовило створення закладів для підготовки спеціалістів різного фаху.

У досліджуваний період в Галичині мережа професійних шкіл порівняно з іншими структурними ланками розвивалася слабше, оскільки давалися взнаки непідготовленість педагогічних кадрів до роботи в нових економічних умовах, відсутність рідномовних навчальних закладів тощо.

Узагальнення джерельної бази дозволяє дійти висновку про раціональну побудову професійної освіти в Галичині: вона включала навчально-виховні заклади різних типів (промислові, фахові, торговельні, рільничі, доповнюючі школи, учительські семінарії) і охоплювала найважливіші галузі господарства, що сприяло розвитку надомних промислів, уможливлювало молоді здобуття певного фаху і працевлаштування. Після закінчення професійних шкіл випускники мали право на самостійну діяльність, практичну реалізацію опанованих умінь та навичок. Завдяки безкоштовній формі навчання найпопулярнішими були учительські семінарії.

Однак устрій професійних шкіл не сприяв гармонізації структури загальної освітньої системи: вони були “тупиковими”, бо не давали права на вступ до середніх та вищих навчальних закладів. Їхня кінцева мета обмежувалась фаховою підготовкою, оскільки вивчення загальноосвітніх предметів не сягало далі потреб майбутньої професії.

Верхній щабель системи шкільництва творили вищі освітні інституції, право на вступ до яких надавалося випускникам середніх шкіл, а до університету – випускникам класичних гімназій. Зазначимо, що вищі навчальні заклади краю були польськими, за винятком Музичного інституту імені Лисенка та кількох українських кафедр у Львівському університеті.

Вище шкільництво Галичини на початку ХХ ст. зазнавало прогресивних змін. Так, удосконалення системи підготовки студентів, високий науковий рівень професорсько-викладацького складу Політехнічної школи та Львівської ветеринарної академії зумовили надання їм прав університету (право на захист докторських дисертацій).

Вищі професійні школи не забезпечували своїм слухачам повну освіту, що привело до їх реорганізації в академії.

Отож у досліджуваний період відбувалось удосконалення системи шкільництва. Водночас вища освіта залишалася привілейованою, що зумовлювалось передусім високою платою за навчання, недосконалістю структури початкової та професійної ланки, а також ін. чинниками, що унеможливлювало безперервність освіти і відтак негативно позначилося на загальній системі галицького шкільництва кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Одержані в процесі дослідження результати дають підстави для таких загальних висновків:

Розглянуто систему шкільництва Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контексті полікультурного освітнього простору як актуальну проблему. З’ясовано, що питання розвитку шкільництва в краї порушувалися у працях вітчизняних (С. Баран, О. Барвінський, Я. Біленький, М. Грушевський, М. Лозинський, С. Томашівський, І. Франко та ін.) і зарубіжних педагогів та громадських діячів минулого (В. Барановський, Й. Бузек, М. Левицький, А. Мікульський, К. Перожинський, Е. Сухан та ін.). Віднайдено джерела, які свідчать про те, що окреслена проблематика обговорювалась на шпальтах періодичних видань (“Діло”, “Літературно-науковий вісник”, “Молода Україна”, “Музей”, “Наша школа”, “Промінь”, “Руслан”, “Урядова газета”, “Учительське слово”, “Учитель”, “Школа” та ін.) організаторами освіти кінця ХІХ – початку ХХ ст. (В. Баревич, А. Вахнянин, М. Гординський, І. Копач, Ю. Ловицький, А. Павловський, І. Ющишин та ін.).

Полікультурний характер розвитку системи шкільництва в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. визначали суспільно-політичні (активізація національного життя всіх етнічних груп, законодавча політика Австро-Угорщини та Галичини щодо забезпечення нормативно-правової бази системи шкільництва) та економічні (розвиток капіталістичних відносин, модернізація виробництва, зміни в суспільному устрою) передумови. Нормативно-правова база системи шкільництва Галичини визначалась австро-угорським державним законодавством. В його основу були покладені демократичні принципи організації освіти для представників різних етнічних груп монархії. Водночас у Галичині діяло й крайове законодавство, яке більшості законів надавало формального характеру.

Структуру системи шкільництва Галичини визначав закон від 14 травня 1869 р. Вона охоплювала початкові, середні, професійні, вищі, спеціальні школи, дошкільні та позашкільні заклади.

Виявлено характерні риси початкової освіти Галичини: різнотипність шкіл; практичне спрямування шкільного навчання; мінімальне дозування навчального матеріалу; низький рівень підготовки дітей; відсутність органічного зв’язку між початковою школою та іншими структурними ланками системи шкільництва (право продовжити навчання надавала чотирикласна школа, одно-, дво-, трикласні заклади були “тупиковими”).

Найперспективнішими закладами галицької системи шкільництва можемо вважати середні школи. Вони забезпечували право на подальше здобуття освіти, однак доступ до них ускладнювався високою вартістю за навчання, неузгодженістю з програмами інших структурних ланок, віковим цензом.

Навчальні плани середніх шкіл постійно оновлювались через невідповідність змісту освіти конкретним потребам часу. Зокрема, проблеми полікультурності найвиразніше відображено в дискусіях з приводу статусу обох крайових мов Галичини (конференції 1909-1910 рр.).

Характерною рисою змісту професійного шкільництва були вузькопрофесійні навчальні програми, які забезпечували формування спеціальних практичних умінь та навичок, необхідних фахівцеві конкретної галузі. Структура професійної освіти в контексті загальної системи шкільництва була “тупиковою”.

Верхню межу творили вищі інституції. Аналіз їх освітньої діяльності підтверджує притаманну їм тенденцію до постійного вдосконалення навчальних програм, наповнення змісту дисциплін сучасними досягненнями науки і техніки. Водночас вища освіта залишалась елітарною.

Основними тенденціями розвитку шкільництва в Галичині вважаємо: висхідна динаміка навчально-виховних закладів (зростання забезпечували здебільшого польські інституції), обстоювання права всіх етнічних груп на рідномовну освіту, її структурна гармонізація та ступеневе вдосконалення.

Освітні потреби різних етнічних груп держава повною мірою не задовольняла. З огляду на це, в краї зусиллями культурно-освітніх товариств, релігійних організацій започатковано формування мережі навчально-виховних закладів приватної форми власності.

У досліджуваний період спостерігалось ступеневе вдосконалення освіти (реорганізація жіночих ліцеїв у 8-класні середні школи та вищих професійних закладів – в академії, надання Політехнічній школі та Академії ветеринарної медицини прав університету тощо). Водночас встановлено, що система шкільництва Галичини перебувала на стадії структурної гармонізації, однак цей процес не завершився.

Аналіз функціонування системи шкільництва Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. свідчить про нерівномірність доступу до освіти представників різних національностей. Підстави для такого висновку - авторитарне керівництво системою шкільництва з боку спольщеної Крайової шкільної ради; нерівномірне фінансування розвитку освіти окремих етнічних груп; існування великої кількості типів шкіл (відповідно – різний рівень знань і неоднаковий доступ до подальшої освіти); пріоритет польських навчальних закладів у загальній системі освіти; наявність утраквістичних за формою і польських за змістом шкіл; обов’язкове введення до навчального плану польської мови, історії тощо; обмежене вивчення в польських школах мови, історії, культури представників інших етнічних груп краю; елітарність середньої та вищої освіти.

У процесі становлення полікультурної освіти в Україні заслуговують на подальше дослідження:

- розробка моделей освіти з урахуванням специфіки шкіл багатонаціональної України (при збереженні провідної ролі української культури);

- поступовий перехід від моно- до полікультурного змісту освіти, який передбачає опертя на елементи багатьох культур, включення до навчальних планів і програм матеріалів з історії, мови, мистецтва різних національностей, які проживають на Україні, розвиток полікультурної грамотності й толерантності;

- комп’ютеризація змісту освіти на основі новітніх інформаційних технологій, мережі Інтернет, які уможливлюють розширення полікультурної освіти;

- удосконалення системи освіти в руслі інтеграційних процесів, передусім у рамках європейського співтовариства, з подальшою гуманітаризацією навчальних програм, збільшенням уваги до модульної побудови навчальних курсів тощо.

Проведене дослідження не вичерпує багатоаспектних проблем галицького шкільництва. Подальшого вивчення потребують: дослідження еволюції професійної та вищої ланок освітньої системи; теоретичне обґрунтування змісту навчально-виховного процесу в закладах різних типів; виявлення напрямків становлення та розвитку системи освіти для етнічних меншин.

Основні положення дисертації оприлюднено в таких публікаціях:

1.

2.

3.