НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ТКАЧ Дмитро Іванович

УДК 339.924(477)(048)

Політичні трансформації в Угорській Республіці на рубежі ХХ–ХХІ століть

(у контексті демократичних перетворень у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи)

Спеціальність 23.00.02 — політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теоретичних та прикладних проблем політології

Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Рудич Фелікс Михайлович, завідувач відділу теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Горбатенко Володимир Павлович, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України;

доктор політичних наук, професор Макаренко Євгенія Анатоліївна, завідувач кафедри міжнародних комунікацій та зв’язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

доктор політичних наук, професор Онищенко Ірина Григорівна, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Європейського університету м. Київ.

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка, Міністерства освіти і науки України, кафедра політичних наук.

Захист відбудеться 15 червня 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, пр. Кутузова, 8, кім. 202. З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Автореферат розісланий 07 травня 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук Ю.А.Левенець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Наприкінці 80-х років у результаті так званих “оксамитових революцій” практично в більшості країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) відбулася зміна політичних систем. Своєрідна ланцюгова реакція руйнації тоталітарної системи, яка декілька десятиліть панувала на теренах ЦСЄ, перекинулася і на Радянський Союз. Імперія, яка ще в 70-х роках ХХ століття уявлялася непорушною, за декілька років фактично перестала існувати. Нові держави, які виникли на руїнах колишнього СРСР, всі країни ЦСЄ переживають складні процеси соціально-економічних, політичних та й значною мірою духовних трансформацій. Більшість із них задекларували перехід від тоталітарного суспільства до демократичного, від адміністративно-командної, планово-розподільчої до ринкової економіки, від частини єдиної імперії (наприклад, Україна у складі СРСР) до самостійної державності, від ідеологічної одностайності, моністичності до ідейного і політичного плюралізму, від однієї домінуючої церкви до багатьох конфесій та ін. Цей процес виявився більш довготривалим і складним, ніж прогнозувався фахівцями – політологами та політичними діячами на самому його початку, але іншого шляху, найімовірніше, не було і немає: сподівання певних суспільних сил повернутися в минуле видалися марними і навряд чи доцільними.

Аналіз розвитку постсоціалістичних суспільств свідчить, що для них притаманні як загальні, спільні, так і специфічні риси й особливості політичного розвитку, що дає змогу визначити основні тенденції та напрями політичних трансформацій і одночасно виокремити специфічне і відмінне у такому розвитку. Однак ці дослідження досить складні, що є об’єктивно обумовленим. Коли у країнах ЦСЄ розпочинався процес принципово нових трансформацій, у їх суб’єктів та учасників не було жодних орієнтирів, зразків або принципів, які можна було б взяти за основу, приступаючи до докорінного реформування окремо взятого конкретного суспільства. Намагання значної частини політологів “утиснути” вивчення сучасного політичного життя колишніх соціалістичних країн у звичну, напрацьовану систему координат для традиційного “до - й постсоціалістичного” політичного аналізу європейських суспільств, виявилися не досить результативними, а точніше – спрощеними. Марксистсько-ленінська теорія свого часу, як відомо, робила спробу обґрунтувати неминучу зміну капіталізму соціалізмом. Однак наукових розробок щодо перетворення тоталітарних суспільств з адміністративно-командною системою управління і планово-розподільчою системою господарювання на демократичні країни з економікою вільного ринку не існувало та й не могло існувати. І справа тут не тільки в тому, що постсоціалістичне суспільно-політичне буття не відповідало і не відповідає дефініціям відомих західних політологічних тлумачень і методологічних підходів. Сама непередбачувана політична реальність стану цих країн часто зводить нанівець реальне значення застосування нагромаджених у більш розвинених суспільних формаціях політологічних знань і усталених сентенцій і, як наслідок, надмірно ускладнює можливість точно розкрити поняття та концептуальні засоби для визначення характеру, змісту й особливостей постсоціалістичних перетворень.

Не створили необхідного нового наукового інструментарію, смислового критично-об’єктивістського простору і наявні спроби інтелектуальних запозичень з інших суспільних дисциплін, які здійснюються і по сьогодні з метою заповнити вакуум у сучасному політологічному дискурсі. Однак світова політологічна думка не може не зважати на сам факт несподіваного краху соціалізму, окремих його модифікацій у різних регіонах планети. Оцінка цього визначального явища ХХ ст. важлива не тільки з позиції пояснення того, що сталося, а й з реальної потреби прогнозування розвитку надзвичайно суперечливих та неоднозначних політичних трансформацій у постсоціалістичному світі загалом і особливо в конкретних країнах, зокрема в Угорській Республіці. Тож природно, що політологічна наука зосередила свої зусилля на спільних характеристиках та особливостях політичних змін, на стадіях соціалістичних перетворень, становленні та варіантах розвитку політичних систем, трансформації політичної влади і політичної еліти, а також на вивченні феномену тотальної корупції, інших негативних проблем, притаманних трансформаційним процесам. Хоч в історичному плані ці країни, зокрема ЦСЄ, пройшли незначний за часом шлях, досягнуте можна спробувати проаналізувати вже тепер й узагальнити тенденції їх розвитку, що дисертант й намагався зробити стосовно Угорської Республіки.

Досвід сусіднього нам народу є цікавим та корисним для тих народів і країн, які йдуть шляхом політичних та економічних трансформацій і поставили за мету розбудову демократичної держави з ринковою економікою. Саме всім вище перерахованим і зумовлена актуальність обраної теми даного дисертаційного дослідження.

Процеси, які відбуваються в Угорщині, тією чи іншою мірою, хоча і з відповідними відмінностями, повторюються в Україні. З цього погляду результати дослідження є актуальними для використання кращого, що нагромаджено угорцями, в українській суспільно-політичній практиці та стосовно запобігання, уникнення помилок, яких припускалися наші сусіди під час трансформаційного періоду. Зрештою, політичні та соціально-економічні перетворення, які відбуваються нині в Угорщині, потрібно реально брати до уваги в процесі розвитку українсько-угорських відносин, у виробленні Україною своєї регіональної, євроатлантичної та європейської політики. Останнє ще точніше актуалізує вивчення означеної в дисертації проблематики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження розробляється в рамках науково-дослідної роботи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України і безпосередньо пов’язана з науковими програмами відділу теоретичних та прикладних проблем політології “Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні” (2002–2004 рр.) (Держ. реєстраційний номер 01020002865). Результати напрацювань, особистої участі автора в цих дослідженнях оприлюднювалися на наукових зібраннях, публікувалися в спеціальних виданнях у вигляді статей і тез наукових доповідей за підсумками міжнародних і всеукраїнських наукових та науково-практичних конференцій, круглих столів, дискусій тощо.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи необхідність здійснення комплексних наукових досліджень з питань політичних трансформацій в Угорській Республіці на рубежі ХХ–ХХІ століть у контексті демократичних перетворень, що мають місце в постсоціалістичних країнах ЦСЄ, і спираючись на результати, яких досягла вітчизняна та зарубіжна політична наука, метою дисертації є встановлення закономірностей генези політичної системи Угорської Республіки загалом та її основних складових – зміни форми державного устрою та управління, системи розмежування функцій влади, стратегічні пріоритети країни в зовнішній політиці, місце та роль Угорської Республіки в новій Європі.

Не претендуючи на вичерпне висвітлення усіх аспектів досліджуваної теми, автор визначив та обрав для себе такі основні дослідницькі завдання:*

проаналізувати сучасний стан історіографії, теоретично-методологічних засад у галузі вивчення політичних трансформацій в Угорщині новітнього часу;*

узагальнити висновки вчених-політологів, транзитологів, істориків, фахівців інших галузей знань щодо змісту й перспектив розвитку демократичних процесів в Угорщині; *

класифікувати й систематизувати наявні концепції розбудови на демократичних засадах всіх гілок влади угорської держави, утвердження правової держави, створення громадянського суспільства;*

здійснити аналіз ефективності інтеграційної стратегії Угорщини щодо вступу до НАТО та ЄС;*

визначити роль і місце угорської етнонаціональної ідентичності у відносинах із сусідніми країнами і особливо Україною; *

встановити етапи, закономірності та перспективи подальшого розвитку українсько-угорських відносин; *

здійснити порівняльний аналіз результатів розвитку політичних інститутів, громадянського суспільства Угорщини з відповідними інституціями України; *

використовуючи метод експертної генерації ідей, вибудувати політологічну модель місця, ролі та значення Угорської Республіки в новій Європі.

Об’єкт дослідження: суспільство перехідного періоду на етапі об’ємної і комплексної трансформації на шляху від тоталітарної до демократичної системи.

Предмет дослідження: політичні трансформації в Угорській Республіці на рубежі ХХ–ХХІ століть в контексті демократичних перетворень у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи.

Методологія та методи дослідження. При здійсненні дисертаційної роботи автор виходив з вимог загальнонаукових та філософських принципів пізнання – детермінізму, системності, синергетики та історизму – і доречності використання міждисциплінарного підходу як методу комплексного аналізу політичних процесів. Дисертант використовував такі методи: кількісний, конфліктологічний, символічний, інтеракціонізм, структуралізм, постмодернізм, емпірико-аналітичний та структурно-функціональний методи. У більшості розділів використано також метод порівняльного аналізу.

Хронологічні рамки дослідження визначені такими політичними подіями, як розпад Організації Варшавського Договору та Ради Економічної Взаємодопомоги, дезінтеграція СРСР та Югославії, проголошення та становлення незалежності України. Аналіз угорської внутрішньої та зовнішньої політики за період 1989–2003 рр., охоплений дисертаційним дослідженням, дає змогу зробити відповідні висновки й узагальнення щодо ефективності, дієздатності сформованої стратегії трансформації, дієвості політико-правових механізмів та інструментів її здійснення. Однак комплексний аналіз причин зміни суспільно-політичної системи, що відбулася в Угорщині на межі 80–90-х років, потребує звернення і до періоду 40-х та 50-х років, бо саме в цей період формувалися історичні, політичні, економічні, соціальні й гуманітарні передумови майбутнього краху соціалізму в Угорщині.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:*

вперше у вітчизняній політологічній науці комплексно досліджено реальні політичні процеси переходу постсоціалістичної держави (Угорської Республіки) з одного стану (соціалістичного) до іншого (демократичного, що базується на верховенстві права та ринковій економіці). На прикладі Угорської Республіки, в контексті порівняльного аналізу з аналогічними перетвореннями в країнах ЦСЄ, зокрема й в Україні, виявлено багатоманітність, характерні особливості складових, які в остаточному плані спричинили розбудову демократичної угорської держави, забезпечили її успішне входження в європейську спільноту;*

узагальнено теоретичний доробок угорських, українських, західних та східних, зокрема російських дослідників трансформаційних процесів в Угорщині наприкінці ХХ – на початку ХХІ століть. Систематизовано новітні концепції, які впливають на розробку політики Угорщини щодо подальшого розвитку демократії, громадянського суспільства, правової держави, захисту прав національних меншин, що дало змогу дійти висновку про необхідність збереження в перехідний період за державою провідної ролі в підтримці принципово важливих, визначальних демократичних перетворень. Практично йдеться про те, що держава добровільно передає частину своїх функцій та повноважень громадянському суспільству як на рівні центральної, так і на рівні місцевої влади. У свою чергу, ці узагальнення дають можливість запропонувати і, власне, запровадити в політологічному дискурсі поняття “позитивної дискримінації держави стосовно громадянського суспільства” ( мається на увазі, що держава заради розвитку демократії добровільно частину своїх функцій делегує громадянському суспільству ) як обов’язкової умови демократичної спрямованості політичного процесу в перехідний період загалом; *

на прикладі політичних трансформацій Угорщини новітньої доби обґрунтовано необхідність політичної структуризації постсоціалістичного суспільства, а на цій основі і парламенту, створення парламентської більшості та формування нею уряду. Відповідальність політичної сили – партії чи коаліції партій, які створили в парламенті більшість, за дію свого уряду створює основу для ефективної взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади, що у свою чергу є запорукою успішного здійснення політичних та економічних реформ, успішної інтеграції країни в євроатлантичні та європейські структури. Зроблено спробу порівняння зазначеної угорської практики суспільних трансформацій з відповідними перетвореннями, що мають місце в Україні;*

систематизовано і критично осмислено типологізацію основних моделей розвитку постсоціалістичних країн на перехідному етапі залежно від їх успіхів у реалізації політичних і економічних реформ; *

зроблено концептуальний висновок про те, що Угорщина як держава-кандидат на вступ до Євросоюзу із самого початку процесу інтеграції сконцентрувала свої зусилля на беззастережному й чіткому виконанні вимог ЄС до країн-аплікантів, а саме забезпечення відповідності політичного устрою в країні ознакам демократії, які визначено у фундаментальних документах Євросоюзу, створення соціально орієнтованої ринкової економіки. На досягнення цієї стратегічної мети і була спрямована діяльність Державних Зборів, уряду, органів місцевого самоврядування Угорської Республіки за широкої підтримки громадянського суспільства;*

вперше в українській політичній науці зроблено комплексний аналіз переговорного процесу про вступ до Євросоюзу держави ЦСЄ, а саме Угорщини, доведено необхідність адаптації більшості національних законодавчих актів до законодавства ЄС ще на етапі передвступних переговорів, визначено етапи інтеграції УР до ЄС. Встановлено, що проведення переговорів між ЄС і державами-кандидатами, об’єднаними у так звану Вишеградську групу, узгодження спільної євроінтеграційної політики позитивно вплинуло на вступ цих країн до Євросоюзу. І перше, і друге є актуальним для України, на чому наголошується в дисертації, і якщо перше стосується тільки нашої держави, то друге пропонується врахувати в рамках розбудови співпраці країн ГУУАМ;*

визначено актуальні завдання українсько-угорських відносин на найближчі 3-5 років та окреслено проблеми і невирішені питання, які мають місце у двосторонніх відносинах і за певних умов можуть почасти негативно вплинути на подальший їх розвиток. Запропоновано шляхи розв’язання означених проблем;*

здійснено порівняльний аналіз становища та соціальної ролі угорської національної меншини в Україні та української меншини в Угорщині як державотворчого фактору. В контексті угорської етнонаціональної ідентичності проаналізовано міждержавні відносини Угорщини із сусідніми державами, що має принципове значення для характеру цих взаємин; *

вперше в українській політології побудовано ф’ючерну модель місця та ролі Угорської Республіки в новій Європі.

Теоретичне і практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що положення й висновки дисертації можна використати в підготовці узагальнюючих політологічних праць з теоретичних і прикладних питань політичної трансформації постсоціалістичних країн, а також праць із суміжних дисциплін. Матеріали дисертації можуть бути використані також при розробці спецкурсів з політології, державного управління, новітньої історії та історії міжнародних відносин у вищих навчальних закладах. Робота має практичне значення для дипломатів, особливо тих, хто працює в країнах ЦСЄ, працівників органів виконавчої, законодавчої влад і місцевого самоврядування, які займаються зокрема українсько-угорськими економічними, гуманітарними, військово-політичними, прикордонними зв’язками, для політиків та політологів, викладачів інших дисциплін суспільно-політичного циклу. Значну частину результатів дослідження, викладених у дисертації, було впроваджено в розробку концепції відносин України з країнами ЦСЄ, зокрема з Угорщиною. Цей документ розроблявся і був затверджений свого часу в МЗС України. Автор також брав безпосередню участь у розробці базових українсько-угорських документів, у роботі з підготовки засідань змішаних українсько-угорських комісій з торговельно-економічного співробітництва і захисту прав нацменшин.

Наукову апробацію та впровадження основних положень і результатів дисертаційного дослідження здійснено в персональній монографії “Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформацій”: Монографія / Ін-т політ. і етнонац. дослідж. НАН України. — К.: МАУП, 2004. — 480 с., в 31 наукових статтях, 26 з яких опубліковані у виданнях, визначених ВАК України фаховими. Результати дослідження заслуховувались на засіданнях відділу теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, міжнародних та всеукраїнських наукових, науково-теоретичних, науково-практичних конференціях та “круглих столах”. Серед них: ГУУАМ: проблеми та перспективи розвитку транспортно-комунікаційних коридорів. ІІ Міжнародна науково-практична конференція, м.Ялта, 4-5 червня 2000 р.; Діалог цивілізацій: нові принципи організації світу. Всесвітня конференція, Київ, 24 травня 2002 р.; Діалог цивілізацій: протиріччя глобалізації, м.Київ, 23 травня 2003 р.; Наукова доповідь “Політика безпеки Угорської Республіки”, Центр ім. Вудро Вільсона, м.Вашингтон, США, жовтень 2002 р.; Міжнародна конференція з питань євроінтеграції, м.Варна, Болгарія, 24–25 січня 2003 р.; Конференція ОБСЄ з проблем расизму, ксенофобії, дискримінації і нетерпимості, м.Відень, Австрія, 4-5 вересня 2003 р.; “Розвиток і зміцнення громадянського суспільства, забезпечення основних прав людини і громадянських свобод”. Міжнародна науково-практична конференція, м.Київ, 13-14 квітня 2004 р.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 360 сторінок, 26 сторінок списку літератури, 5 сторінок додатків. Список використаних джерел містить 360 позицій. Додатки містять 9 таблиць.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок з певними науковими програмами, визначено мету, сформульовано основні завдання дослідження, розкрито його методологічну основу, вказано на наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, подано відомості про апробацію.

У першому розділі — “Теоретико-методологічні засади дослідження”, що складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, розкрито теоретико-методологічний та фактологічний аспекти наукового аналізу проблем політичних трансформацій постсоціалістичних країн. Проаналізовано історіографію проблеми, сформульовано категоріально-понятійний апарат аналізу перехідних суспільств, запропоновано методологію дослідження політичних процесів у постсоціалістичних країнах безпосередньо в аспекті порівняльного аналізу. Дисертант зазначає, що політичні трансформації, які вже понад чотирнадцять років тривають в Угорській Республіці, перебувають у центрі уваги дослідників різних галузей знань, а найперше – угорських та зарубіжних політологів, істориків, економістів. Важливою темою наукової дискусії протягом цього періоду була переоцінка соціалістичного минулого країни, спроба пояснити феномен суспільних трансформацій у сучасній Угорщині. Угорські вчені Т. Валух, Д. Дьарматі, І. Пето, М. Палашік, З. Рірр, Г. Фоглеін, Е. Стандеішкі та інші в своїх працях обґрунтовано доводять, що одразу після Другої світової війни СРСР різними способами насаджував марксистсько-ленінську ідеологію та впроваджував соціалістичну політику в Угорщині. Я. М. Райнер, Е. Нідерхаусер у першу чергу розглядають події цих років в Угорщині в контексті перетворень, які відбувалися в Центральній та Східній Європі, та роблять висновок про те, що дії радянської адміністрації, яка “керувала” процесом насильного впровадження соціалізму в цих країнах, викликали у населення регіону обурення, яке час від часу виливалося й у збройний опір.

Особливу увагу угорські вчені приділяють при цьому вивченню та поясненню суті подій революції 1956 року. Комплексному дослідженню цієї важливої теми присвячена велика кількість праць істориків, політологів, юристів, представників інших галузей знань. Це зокрема праці Ч. Бекеша, Т. Бецка, П. Жіманді, Т. Хернаді та інших угорських вчених.

Угорські політологи докладно розглядають також період власної вітчизняної історії після революції 1956 року, який тісно пов'язаний з діяльністю відомого політичного і громадського діяча Я. Кадара. Серед проблем, які викликають особливий інтерес угорських дослідників цього періоду їх вітчизняної історії, є спроба керівництва Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП) здійснити економічну реформу в країні у 60-х роках. Через певні політичні, ідеологічні, економічні причини ці спроби реформування не могли набути свого логічного завершення, бо вже тоді потрібні були суттєві політичні зміни. Додамо, зміни радикального, справді трансформаційного характеру, які, власне, мали місце згодом.

Ключовим елементом розбудови демократичної правової держави в постсоціалістичній Угорщині угорські вчені здебільшого визначають створення багатопартійної системи. Логічним продовженням наукових розвідок багатопартійної системи в Угорщині є дослідження ролі та місця парламентаризму в політичній системі угорського суспільства. Різноманітні аспекти діяльності Державних Зборів Угорщини вивчали і вивчають політологи М. Біхарі, Ж. Енеді, Л. Кері, А. Корошені, Б. Покол, П. Шмідт, Г. Тока та ін. В умовах парламентсько-президентської республіки надзвичайно цікавим, на думку угорських політологів, є інститут президентства в Угорщині, правова компетенція якого, згідно з нормами Основного Закону Угорської Республіки, є до певної міри обмеженою, та все ж забезпечує президенту країни дієві функції гаранта Конституції. Угорські дослідники політичних постсоціалістичних трансформацій дуже ретельно, починаючи з 1990 року, відстежують діяльність уряду країни, його історичну та структурну детермінованість, соціальні потреби трансформаційного періоду, відповідальність, а також конкретні аспекти роботи. І це зрозуміло, адже в умовах Угорщини уряд має надзвичайно великі повноваження; а головне – несе відповідальність за створення необхідних умов для економічного процвітання і демократичного розвитку країни. Угорські науковці здійснюють постійний моніторинг реформування та діяльності органів місцевого самоврядування. Серед питань, що з перших трансформаційних років постали перед угорськими політологами, чільне місце посідає становлення та подальший розвиток правової держави, громадянського суспільства в Угорщині.

Особливістю новітніх досліджень угорського суспільства є їх прикладний характер. Вирішенню науково-дослідних завдань формування сучасної демократичної правової держави, забезпеченню прав і свобод громадянина в Угорщині присвячено наукові праці вчених, які автор використовує у відповідному розділі монографії. Це, в першу чергу, Я. Кіш, Т. Палне, Я. Рац, А. Шайо.

Політологічна картина трансформаційних перетворень в Угорщині була б не зовсім повною без висвітлення досліджень угорськими науковцями різноманітних аспектів процесів рекрутування і ротації політичної та економічної еліти у новітній період. До найбільш фундаментальних праць, де розглядається ця проблематика, можна віднести праці А. Бозокі, Л. Леньдєла, Т. Сіра.

З перших років розбудови нової Угорщини важливою темою наукової дискусії угорських вчених є обґрунтування засад зовнішньої політики країни, основними елементами якої була і є інтеграція у євроатлантичні та європейські структури, розвиток дружніх відносин із сусідніми країнами і захист прав угорської меншини, яка проживає за кордоном. Ці три взаємопов’язані проблеми є найбільш визначальними у внутрішній і зовнішній політиці Угорської Республіки.

Певну увагу дослідженням політичних трансформацій в Угорській Республіці приділяють і російські науковці, зокрема О. Богомолов, В. Бредова, С. Глінкіна, А. Дриночкін, Б. Желіцкі, А. В. Забелін, І. А. Казьмін, Ю. Монич, Д. Пяцоло, М. А. Усієвич та ін. Характерною рисою більшості праць названих науковців є дослідження політичних та економічних трансформацій у країнах ЦСЄ, у тому числі і в Угорщині, розширення НАТО, ЄС за рахунок країн ЦСЄ, а також те, як Росія повинна узгоджувати свої геополітичні інтереси в центрально-східноєвропейському регіоні з урахуванням нового статусу країн цієї частини Європи.

Політичні перетворення, що дотепер відбуваються в Угорщині, досить широко відображено і в дослідженнях західноєвропейських та американських політологів-міжнародників, істориків, соціологів, правознавців. Найширшим при цьому є аналіз угорської тематики в контексті наукових розвідок трансформацій, які відбуваються в країнах Центральної та Східної Європи. Як правило, ці дослідження здійснюються вченими — вихідцями із постсоціалістичних країн, що цілком природно.

У багатьох оригінальних наукових розвідках розглядається власне досвід у цій царині Угорської Республіки. Західну політичну думку цікавить насамперед становлення демократії в Угорщині. Цій темі присвячено праці Адаір Біанка Л., Бозокі А., Бунце Валеріє, Чанді Маріа, Гриллі ді Кортона Піетро. Політичні перетворення в угорському суспільстві досліджували політологи Арато Андрев, Батт Джуді, Кох Террі, Фурлонг Анді; діяльність уряду — Вашш Ласло, Фітцмауріце Джон; формування та становлення постсоціалістичної еліти, громадянського суспільства — Гілл Граме, Хіглей Джон, Пакулскі Яан, Веселовскі Влодзіміерз. Великий інтерес до проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції Угорщини виявляють і такі західні вчені, як Р. Кеохане, П. Тейлор, С. Хаггард, С. Хоффман, А. Фішлоу та ін.

В українській політичній науці, якщо порівнювати з іншими країнами, проблематика політичної трансформації в Угорщині досліджена, однак недостатньою мірою. Протягом останнього десятиріччя з'явилося лише кілька політологічних та історичних праць, де розглядаються проблеми угорського реформаційного процесу загалом. Серед них насамперед потрібно назвати дисертаційне дослідження Е. Кіш, в якому вивчається діяльність інститутів влади Угорщини у 60–80-х роках ХХ ст. Цей автор також аналізує політичні трансформації в Угорщині в контексті загальноєвропейської інтеграції на зламі тисячоліть у розділі монографії “Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний та прикладний аспекти”. Українсько-угорським відносинам присвячена монографія О. Задорожнього “Україна – Угорщина: міст до наступного тисячоліття”, яка носить скоріше науково-публіцистичний характер. Український дослідник Лущаг В.І. проаналізував системну кризу тоталітарного режиму в Угорщині в період 1949 – 1956 років.

Більш докладно українські вчені досліджують політичні трансформації, які відбуваються в країнах Центральної та Східної Європи, зокрема і в Угорщині. В цьому контексті розглядаються політика країн ЦСЄ щодо європейської та євроатлантичної інтеграції, визначення впливу входження країн регіону до НАТО та ЄС на стан національної безпеки, економічного розвитку цих держав. Досліджуються також процес становлення в країнах ЦСЄ демократичних політичних інститутів, формування національної політичної та економічної еліт, розвитку громадянського суспільства, побудова та ствердження правової держави. Як правило у цих роботах досвід країн ЦСЄ використовується для обґрунтування тих чи інших пропозицій щодо реформування українського суспільства (Бабкіна О.В., Горбатенко В.П., Дергачов О.П., Ковальова О.О., Курас І.Ф., Макаренко Є.А., Михальченко М.І., Пасько Я.Л., Рудич Ф.М., Якушик В.М., Яровий В.І. та ін.).

Велику увагу українські науковці приділяють етнополітології, міжнаціональним відносинам, національним меншинам. Серед наукових досліджень, які допомогли дисертанту розібратися у цій складній, принципово важливій для вивчення політичних трансформацій в Угорщині темі слід назвати роботи Євтуха В.Б., Кураса І.Ф., Левенця Ю.А., Майбороди О.М., Нагорної Л.П., Оніщенко І.Г., Панчука М.І., Шаповала Ю.І., Шкляра Л.Є.

Джерельну базу дослідження становлять Конституція, закони Угорщини, інші політико-правові акти щодо політичних трансформацій в Угорщині, інтеграції країни до НАТО та Європейського Союзу, відповідні документи і матеріали комітетів Державних Зборів Угорщини, міністерств внутрішніх справ, зовнішньої політики, Державного управління у справах національних меншин Угорщини, інших органів влади, відповідальних за здійснення політичних реформ у країні. Розширенню джерельної бази сприяло використання дисертантом офіційних періодичних видань ОБСЄ, Євросоюзу, аналітичної служби ЄС “Євробарометр”, Всесвітнього банку, публікацій міжнародних неурядових дослідницьких організацій. Важливими інформаційними джерелами стали статистичні матеріали угорського та українського державних комітетів статистики, а також результати соціологічних досліджень угорського центру ТАРАКІ, матеріали угорської, української та зарубіжної преси. До наукового вжитку запроваджено архівні матеріали МЗС України, а також документи із поточного архіву Посольства України в Угорській Республіці, значну кількість наукової, спеціальної літератури, зокрема виданої угорською мовою.

Спираючись на історіографічний аналіз матеріалу, дисертант розкрив методологію міждисциплінарного підходу до дослідження трансформаційних процесів, обґрунтував вибір системи понять і методів дослідження.

У другому розділі – “Генеза політичної системи Угорської Республіки”, який складається з двох підрозділів, з метою визначення історичних, політичних, економічних, соціальних і гуманітарних причин зміни суспільно-політичної системи в Угорщині проаналізовано процес становлення соціалістичного ладу в Угорщині, дії СРСР щодо привнесення в Угорщину радянської соціалістичної моделі державного устрою. Показано, що подальший розвиток угорського суспільства по шляху копіювання чужого досвіду врешті-решт призвів до системної кризи в Угорщині, яка у свою чергу стала основною причиною зміни суспільно-політичної та економічної системи в країні. Іншими словами, причину розвалу соціалістичного ладу треба шукати у самій його природі, яка і за формою, і за змістом була глибоко неприйнятною для угорського народу, інших Європейських спільнот.

У першому підрозділі другого розділу дисертант звертається до аналізу соціалістичної моделі політичної системи в Угорщині та виокремлює два етапи радянського панування в країні. На першому (кінець 1944 р. – середина 1947 р.) було здійснено спробу побудови у країні народної демократії. На другому етапі (середина 1947 р. – 1956 р.) насильно було впроваджено так званий сталінський соціалізм, що базувався на відвертому терорі, нехтуванні будь-яких прав людини тощо. Цей період завершується угорською революцією 1956 року, яка показала, що соціалізм в Угорщині тримався головним чином за рахунок присутності Радянської Армії. Трудящі Угорщини ще раз довели, що свободу можна здобути тільки в боротьбі, що вона ніколи не буде подарована згори. Для демонтажу тоталітарної системи використовувалися форми суспільно-громадської організації, що базувалися на принципах прямої демократії та об'єднували весь робітничий клас. Трудящі Угорщини виявилися здатними не лише зруйнувати старий порядок, але й формально за кілька днів створити новий більш демократичний. Робітничі ради були переможені тільки військовою силою наддержави. Дисертант робить припущення, що якби вони мали можливість розвиватися, їхній потенціал був би націлений на створення дійсно демократичного суспільства.

У другому підрозділі другого розділу розглянуто кризу соціалістичної моделі в Угорщині та пошуки альтернатив розвитку суспільства. Тут також аналізується наступний, третій етап радянського володарювання в Угорщині. На цьому етапі (1956 р. – середина 80-х років) Угорщина будувала так зване розвинене соціалістичне суспільство. На початку 60-х років внутрішні ресурси системи, яка була побудована на директивній плановій економіці, суцільній державній власності на засоби виробництва, вичерпалися і вона почала давати серйозні збої. Зниження темпів економічного розвитку, дефіцит товарів широкого вжитку та продуктів харчування, слабка забезпеченість соціальних програм для населення потребували радикального реформування народногосподарського комплексу. Тому Угорщина фактично першою з країн соціалістичної системи ще на початку 60-х років приступила до розробки реформи господарського механізму, основною метою якої було створення умов для інтенсифікації виробництва, зростання продуктивності праці, а також матеріального заохочення працівників до творчої та результативної роботи. Реформа передбачала також надання більшої самостійності підприємствам у здійсненні управління виробництвом, а також робила їх менш залежними від центральних органів управління. Таким чином, роль і функції центрального планування та директивного управління значно зменшувалися. На передній план виходили проблеми товарно-грошових відносин, практично йшлося про запровадження деяких елементів ринкової економіки, про що тоді навіть боялися говорити. Проте спроби реформування соціалістичної економіки були ініційовані згори, торкалися лише окремих елементів системи, а не її фундаментальних, основоположних засад. А відтак через певні політичні, ідеологічні, економічні причини ці реформи не могли отримати свого логічного завершення, бо вже тоді потрібні були відповідні політичні зміни. Звичайно, в умовах, коли соціалістична співдружність була сильна, як ніколи, це питання ще не могло стояти на порядку денному. Водночас невдалі спроби реформування суспільства ще раз переконали тих вчених, політиків, які шукали вихід із глухого соціалістичного кута, що косметичними заходами змінити ситуацію на краще, фактично, не можна. І все ж намагання угорців у середині 60-х років щодо реформування суспільної системи і відносин підштовхнули реформаторів кінця 80-х – початку 90-х до справжніх трансформацій соціалістичних суспільств як в Угорщині, так і поза її межами.

У середині 80-х років угорський соціалізм переживав всі ознаки системної кризи. Керівництво країни, пам'ятаючи події 1956 року, продовжувало політику підтримання високого життєвого рівня за рахунок насамперед іноземних кредитів. Обсяг заборгованості країни у 80-ті роки збільшився удвічі, її сума дорівнювала річному національному доходу країни. На той час Угорщина мала найвищу заборгованість на душу населення серед соціалістичних країн. Все це призвело до значного дефіциту державного бюджету країни, до інфляції, зниження купівельної спроможності населення, підвищення безробіття. У суспільстві знову заговорили про кризу довіри до влади. Узагальнені результати досліджених матеріалів дали авторові можливість оцінити і довести те, що в середині 80-х років угорське суспільство було готове до найкардинальніших дій щодо зміни суспільного ладу. Зупинка була лише за одним – Угорщині належало позбутися впливу з боку СРСР. Тому прихід до влади в Кремлі М. Горбачова, перебудовні процеси в СРСР надали можливість Угорщині, як і іншим соціалістичним країнам Європи, розпочати демонтаж тоталітарної системи та прискорити процес демократизації суспільства.

У третьому розділі — “Сучасна політична система угорської республіки: тенденції становлення”, який складається з восьми підрозділів, проаналізовано досвід трансформації політичної системи Угорщини новітньої доби, основні напрямки якої ґрунтувалися на фундаментальних ознаках демократії – принципу поділу функцій влади і дотримання основоположних прав громадян. Об’єктом вивчення тут були багатопартійна система, парламент, інститут президентства, уряд, органи місцевого самоврядування, система судової влади, громадянське суспільство, політична та економічна еліта та ін. Основоположні права громадян включали громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні, а також права меншин.

У першому підрозділі автор детально розглядає процес формування і розвитку багатопартійної системи в Угорщині. Ключовим елементом розбудови майбутньої демократичної правової держави на теренах постсоціалістичної Угорщині реформатори визначили створення багатопартійної системи. Автором встановлено такі інституціональні фактори, які суттєво вплинули на формування й розвиток багатопартійної системи в Угорщині. По-перше, наявність у країні певної кількості населення, яке поділяло ідеологічні позиції соціалістичного режиму або було пов'язане з його організаційними та матеріальними ресурсами, а тому й стало базою для партій лівого спектру. По-друге, масові рухи за демократію, що набули значного розвитку в середині 80-х років, послужили основою для створення різноманітних партій демократичного спрямування наприкінці 80-х. По-третє, реанімація так званих історичних партій, зокрема, які де-юре не були розпущені чи заборонені, але де-факто перестали існувати починаючи з кінця 40-х років. По-четверте, у парламентсько-президентській республіці вибори до Державних Зборів Угорської Республіки є надзвичайно потужним стимулом для створення політичних партій.

У цьому підрозділі зроблено спробу обґрунтувати і запропонувати власне бачення типології партій, їхню самоідентифікацію, ідеологію, соціальну базу, передвиборну програму, роль у парламенті, а також взаємовідносини між партіями. Водночас, зважаючи на умовність такого поділу, партія, яка розташована на правому спектрі одного партійного угруповання, може бути ближчою до партії лівого спектра сусіднього угруповання, ніж до якоїсь партії власного угруповання. Це особливо характерно в ситуації, коли після виборів виникає потреба у створенні коаліційного уряду.

Доведено, що за роки перетворень політичні партії в Угорщині стали потужним фактором як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Від того, як партійна коаліція, що перебуває при владі, вирішує соціально-економічні проблеми в країні, як відстоює інтереси держави на міжнародній арені – залежить авторитет її партій, уподобання, симпатії електорату. Лозунг “більше реформ” змінився на бажання населення бачити стабільну та ефективну владу, зусилля якої спрямовані на вирішення повсякденних соціальних проблем кожного члена суспільства.

У другому підрозділі третього розділу автор досліджує стадії становлення і розвитку парламентаризму в Угорщині. Однопалатний парламент Угорщини є найвищим інститутом державної влади, що не підпорядковується жодному іншому державному органу. Його виняткове становище полягає в тому, що він є єдиним законодавчим органом країни. Відповідно до вимог розподілу функцій органів державної влади в Конституції та відповідних законах визначено основні призначення, функції та коло діяльності, вид парламенту. При цьому за ним залишається основна, з позиції управління державним життям, правомочність. Важливо наголосити, що в усі роки побудови нового суспільства Державні Збори Угорщини відігравали і відіграють консолідуючу роль в суспільстві. Розроблена та впроваджена в життя практика створення в парламенті більшості, яка у свою чергу формує уряд більшості, унеможливлює проблему протистояння гілок влади і створює умови для конструктивної та плідної співпраці. Дієздатність більшості забезпечується підписанням коаліційної угоди, в якій об'єднуються ті програми, з якими партії йшли на вибори. Цей документ і є основою для розробки, а потім прийняття парламентом програми діяльності коаліційного уряду. Таким чином, спочатку приймається програма, під яку формується уряд, далі він розробляє на її основі програму своєї власної діяльності та затверджує її у парламенті. На нашу думку, там, де парламент справді функціонує на демократичних засадах, про що переконливо свідчить досвід Угорщини, створено більш дієві умови для розвитку ринкової економіки та громадянського суспільства.

У третьому підрозділі третього розділу автор розглядає процес становлення та утвердження інституту президентства в Угорщині. Акцентовано увагу на тому, що на сучасній політичній мапі Європи Угорська Республіка, за визнанням більшості науковців, які займаються дослідженням проблематики державного устрою, є найяскравішим прикладом практичної реалізації моделі парламентсько-президентської республіки. В цих умовах вартий уваги, з погляду дослідника, феномен інституту глави угорської держави як найвищої посадової особи, правова компетенція якого, згідно з нормами Конституції Угорської Республіки, до певної міри обмежена, однак забезпечує президенту дієві функції верховного керівника або навіть “батька нації”. На основі аналізу досвіду становлення інституту президентства в Угорщині, його конституційно-правових та практичних засад функціонування зроблено спробу порівняти його з українською практикою президентства, що є особливо актуальним для України з огляду на дискусію, яка розгорнулася в країні у зв’язку з ініціюванням певними політичними силами запровадження політичної реформи .

У четвертому підрозділі третього розділу автор акцентує увагу на модернізації функцій уряду Угорської Республіки в досліджуваний період. Показано, що парламентсько-президентська система влади, яка діє в Угорщині, надає