НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Тищенко Ігор Юрійович

УДК [623.82+355/422/423]:(497.1)”1979/2000”

ЗАСТОСУВАННЯ СУХОПУТНИХ ВІЙСЬК У ВОЄННИХ КОНФЛІКТАХ ЗА ДОСВІДОМ БОЙОВИХ ДІЙ

В АФГАНІСТАНІ ТА ЧЕЧНІ (1979-2000 рр.)

22.02.22 – військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі гуманітарних та соціально-економічних дисциплін Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля.

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор

Бушин Микола Іванович,

Черкаський державний технологічний університет,

декан по роботі з іноземними студентами,

завідувач кафедри історії України.

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор

Муковський Іван Тимофійович,

Національна академія оборони України,

старший науковий співробітник

кафедри історії війн та воєнного мистецтва;

- кандидат історичних наук

Горєлов Володимир Іванович,

Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України,

начальник науково-дослідного відділу

воєнно-історичних та політологічних досліджень.

Провідна установа – Інститут історії України НАН України, м.Київ

Захист відбудеться “19” травня 2004 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.709.04 при Національній академії оборони України (03049, м.Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28; тел. 454-40-88 (5-33).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії оборони України (03049, м.Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28).

Автореферат розісланий “19” квітня 2004 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент В.В.Корнієнко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Багатовіковий досвід свідчить, що вся історія людства пов’язана з війнами. За останні дві тисячі років на планеті відбулося близько 15 тисяч різноманітних військових конфліктів. Чимало конфліктів припало на другу половину ХХ ст. Наприклад, тільки за період з 1945 р. по теперішній час у світі зафіксовано більш чотирьохсот різних збройних сутичок. На сучасному етапі вплив конфліктів на розвиток відносин між державами невпинно зростає. Стає більш очевидним, що нині у взаємопов’язаному житті народів політичний клімат планети значною мірою визначається ситуаціями у “гарячих точках”.

Як зазначено в одному з керівних документів Міністерства оборони України : “В умовах, коли загрозу світової війни (як ядерної, так і звичайної) хоча й не усунуто повністю, але значно знижено, головну небезпеку для стабільності та миру являють саме локальні війни та збройні конфлікти…”.

У цих сутичках безпосередню участь приймають усі види та роди збройних сил. Однак головну роль у них визначають, як правило, загальновійськові з’єднання Сухопутних військ. Однак, основне їх застосування спрямоване на вирішення завдань по запобіганню та приборканню збройних конфліктів.

Враховуючи реальність появи “гарячих точок” поблизу кордонів України та можливість їх поширення на території нашої держави, досвід бойового застосування загальновійськових частин і підрозділів є актуальним для нас у сучасних умовах. Тим більше, що нині ряд підрозділів і частин української армії беруть участь у миротворчих операціях на території багатьох регіонів планети. Причому немає ніякої гарантії того, що в ході цих операцій вони не будуть задіяні у бойових діях. Навіть можна передбачити, що при виконанні бойових завдань, вони можуть опинитися в таких умовах, в яких знаходилися і вели бойові дії загальновійськові частини і підрозділи, наприклад, радянської армії в Афганістані (1979-1989) або російської в Чечні (1994-1996; 1999-2000).

Саме тому необхідно у мирний час готувати загальновійськові підрозділи та інші частини наших Збройних Сил до дій у воєнних конфліктах, які реальніше за все будуть вестися сумісними зусиллями різних силових структур “не класичними способами”. Отже, за таких умов виникає необхідність розробки тактики загальновійськових з’єднань і частин, особливо у специфічних сучасних умовах.

Науковим обґрунтуванням доцільності проведення дослідження стала відсутність в Україні спеціальних праць з цієї тематики, де були б узагальнений досвід бойових дій у війнах в Афганістані та Чечні, глибокий аналіз форм та способів їх ведення та висвітлено аспект застосування в них загальновійськових частин і підрозділів, тощо.

Об’єктом наукового вивчення стали воєнні конфлікти в Афганістані і Чечні.

Предмет дослідження – загальновійськові частини Сухопутних військ та їх застосування в цих конфліктах.

Зв`язок роботи з науковими програмами, темами та планами. Дисертація виконана згідно плану та програмам науково-дослідної роботи з історії воєнного мистецтва, що здійснюється кафедрою історії Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля та відповідно до наукових заходів Національної академії оборони України.

Мета роботи: на основі аналізу опублікованих документів та матеріалів архівів, а також спеціальної літератури висвітлити причини та особливості застосування сухопутних військ, показати розвиток тактики їх дій у воєнних конфліктах, які мали місце в Афганістані та Чечні, визначити характерні риси тих подій. Важливим також є з’ясування і напрямків можливого використання набутого тоді досвіду для сучасних Збройних Сил України.

Наукові завдання зумовлені тим, що на сьогодні в Україні практично відсутні спеціальні праці про бойове застосування загальновійськових підрозділів в локальних війнах і збройних конфліктах кінця ХХ – початку ХХІ ст. А саме у цей час на озброєнні розвинутих країн світу з`явилися така зброя і бойова техніка, застосування яких призводить до координальних змін як у формах і способах збройної боротьби, так і в характері війни у цілому.

Тому дисертант, виходячи з важливості обраної теми та її значущості для сучасних Збройних сил України, поставив перед собою такі завдання:

узагальнити досвід застосування Сухопутних військ у війнах в Афганістані та Чечні;

розкрити основні фактори, що обумовлюють розвиток тактики загальновійськових підрозділів у воєнних конфліктах;

показати характерні особливості ведення бойових дій та виявити тенденції і закономірності здійснених заходів;

з’ясувати протиріччя, які існували при застосуванні загальновійськових підрозділів у воєнних конфліктах та встановити шляхи їх вирішення;

у результаті дослідження запропонувати можливі напрями використання тогочасного досвіду для кращого можливого застосування сухопутних військ.

Новизна роботи і особистий внесок автора полягають у комплексному вирішенні проблеми, яка досі ще не стала в Україні предметом спеціального дослідження. В дисертації вперше всебічно розглядаються питання, пов`язані із застосуванням Сухопутних військ у воєнних конфліктах сучасності, зокрема, в Афганістані та Чечні; досліджується розвиток їх тактики; визначаються особливості, які характеризують дії загальновійськових частин і підрозділів при упередженні та запобіганні збройних конфліктів і надаються можливі напрями використання тогочасного досвіду в процесі сучасного реформування Збройних Сил України. Результати проведеного дослідження значно розширюють і поглиблюють знання в галузі вітчизняного воєнного мистецтва. У науковий обіг вводиться раніше ніким не опрацьований архівний матеріал.

Виконана робота, всі розробки, обчислення, висновки здійснені дисертантом особисто.

Методологічну основу становлять принципи історизму, системно-структурний та об`єктивізму, що дозволило розглянути явища в їхньому розвитку, залежність військової справи від політичних і соціально-економічних чинників, тощо.

Хронологічно робота охоплює періоди воєнних дій в Афганістані (1979-1989 рр.) і Чечні (1994-1996; 1999-2000 рр.).

Практичне значення роботи полягає в тому, що її найважливіші положення та результати можна використати при розробці проблем воєнно-історичної науки, теорії і практики розбудови Збройних Сил України, поліпшення підготовки офіцерських кадрів. Матеріали дисертації можна також залучити для написання навчальних посібників і підручників, у практиці читання курсів з історії війн і воєнного мистецтва.

Апробація результатів дисертації здійснювалася в ході занять з курсантами і слухачами вищих навчальних закладів МО України, з різними категоріями військовослужбовців Міністерства Оборони України, а також на міжнародній науково-практичній конференції та семінарах, на засіданнях профільних кафедр.

Публікації. Основні положення дослідження опубліковані в збірнику матеріалів міжнародної науково-практичної конференції “Локальні війни та збройні конфлікти другої половини ХХ ст.: проблеми теорії і практики”(Київ, 2002) та 3 статтях у фахових виданнях (їх загальний обсяг становить авторських аркушів).

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів з конкретними висновками до кожного з них, загальних висновків (160 стор.) та списку літератури (загальний обсяг дисертації - 172 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об’єкт, предмет, мета й завдання, хронологічні рамки, методологічна основа, з’ясовано наукову новизну та практичне значення дослідження.

У першому розділі - “Стан наукової розробки проблеми та основні методи і напрями дослідження” - проведено аналіз спеціальної літератури і першоджерел з теми, яка розглядається, а також розкрито методологічну основу і алгоритм роботи.

Зокрема, зазначено, що висока динамічність воєнних подій останніх років змусила вчених розпочати “упорядкування” воєнної історії як складової частини системи знань про війну та армію. Це зумовило необхідність створення об'єктивної воєнної історії українського народу. Сучасність вимагає праць, у яких аналізувалась би діяльність Збройних Сил у процесі врегулювання конфліктів, достовірність відповідної інформації.

В історіографії застосування різних видів і родів військ у локальних війнах та збройних конфліктах другої половини XX - початку ХХІ ст., зокрема, сухопутних військ, не залишився поза увагою істориків, особливо військових, які з самого початку намагалися з'ясувати для себе причини виникнення такого явища, як воєнний конфлікт, дати йому класифікацію, визначити роль та місце людського фактору, основні шляхи і способи використання в ньому сил та засобів, тощо.

Одними із перших це намагалися зробити такі видатні історики,
політологи, теоретики проблем війни та миру як: З.Бжезінський,
Д.Волкогонов, Дж.Джоулвен, Г.Кіссинджер, Дж.Кеннан, Дж.Мак-Конелл,
Дж.Робертсон, Х.Солана, С.Хантінгтон та ін. Їх праці про сутність і витоки збройних конфліктів, причини виникнення та напрями їх запобігання і понині залишаються найгрунтовнішими і фактологічно найбільш наповненими.

Важливий фактичний матеріал з даної проблеми представлений у
працях відомого вченого В.Еміна, який ввів до наукового обігу
великий масив першоджерел, чим значно полегшив умови для подальших
студіювань з тематики.

Про те, що тема локальних війн і збройних конфліктів сьогодні все актуальні, свідчить поява в 90-х роках XX ст. цілого напряму наукових студій стосовно воєнних конфліктів, кількість яких за останній період значно зросла. Вагомий доробок у цьому аспекті зробили французькі вчені, зокрема
Гастон Бутуль, який заснував Французький інститут політології в Парижі, а також фахівці з Інституту досліджень ненасильницьких відносин у конфліктах.

До провідних наукових центрів, що вивчають тематику, належать також
Стокгольмський інститут досліджень проблем миру (Швеція), Товариство
дослідників проблем миру та конфліктів при Гамбурзькому університеті
(Німеччина), Центр аналізу конфліктів при Кетському університеті
(Великобританія), Центр дослідження миру та конфліктів при
Копенгагському університеті (Данія), Центр дослідження соціальних
конфліктів (Нідерланди), Центр міжнародної інформації та досліджень миру
і конфліктів (Іспанія).

Оригінальний підхід щодо війн та конфліктів демонструють воєнні
експерти США та НАТО. Насамперед, вони зосереджують увагу на воєнно-
стратегічних та воєнно-технічних аспектах, розрізняючи війни за
масштабами та засобами застосування на загальні ядерні, та загальні звичайні; ядерні війни на театрі воєнних дій; звичайні війни на театрі воєнних дій. При реалізації стратегії глобального домінування, зіткнувшись із конфліктами більш низького рівня, ніж глобальні війни, американські вчені розробили концепцію воєнних конфліктів різної інтенсивності, у якій охоплено весь їх спектр - від "невеликих" війн до глобальної. При цьому війна з використанням ядерної та інших видів зброї масового ураження, а також загальна війна на театрі воєнних дій визначаються як конфлікт високої інтенсивності; інші війни, що проводяться з обмеженими цілями, належать до конфліктів середньої інтенсивності. Решта акцій, від воєнних до психологічних, об'єднані в конфлікти низької інтенсивності.

На сучасному етапі відбувається інтенсивне формування української та російської шкіл щодо вивчення локальних війн і збройних конфліктів. До них, насамперед, належать такі провідні фахівці як М.Ректенбальд; А.Конопляник, С.Попов, К.Козлов; В.Юрківський, В.Сліпченко; С.Пашков.

Вагоме місце, що до вивчення питань стосовно застосування Сухопутних військ у війнах останньої чверті ХХ століття, зокрема в Афганістані і Чечні, займають праці наступних фахівців, що опубліковані у відкритих виданнях, а саме: А.Краснова, Н.Бесарабова, А.Захарова, В.Бабича, Ю.Лєбєдєва, М.Лютова, В.Назаренко, А.Лисса, М.Новичкова, Л.Галіна, А.Горєлова, А.Маначинського, Є.Нікітіна, П.Волосова, А.Гушева, Є.Матвєєва, Г.Васильєва та інші; з питань застосування ВМС, ППО та ВПС - С.Погодіна, В.Облєпіхіна, В.Доценко, В.Капитанець, Р.Шеврова, В.Бондарєва, А.Антонець, А.Кузнєцова, А.Корнукова, Л.Артюшина, С.Мосова, В.Толубко, Д.П'ясковського, В.Палагіна, та інші; з питань застосування сил спеціальних операцій та засобів РЕБ – С.Сергєєва, В.Афінова та інші.

Слід зауважити, що локальні війни кінця ХХ - початку ХХІ ст., зокрема й ті, що досліджуються в даній роботі, дали змогу багатьом військовим фахівцям проаналізувати їх, та дати пояснення у відкритих публікаціях, що до можливих напрямків розвитку воєнного мистецтва в ХХІ столітті. До них належать: І.Ващінін, І.Воробйов, В.Куликов, В.Бондарів,, Ю.Сізов, В.Булгаков, А.Спряга, А.Корнуков, В.Лєбєдєв, В.Маганов, М.Каратуєв, В.Круглов, В.Крисанов, А.Захаров, А.Золотарьов, Є.Коротченко, а також вчені Інституту воєнної історії Міністерства оборони Російської Федерації, спеціалісти Центру воєнно-стратегічних досліджень ГШ Збройних Сил РФ та Інституту політичного і воєнного аналізу Росії.

Представники названих наукових центрів основну увагу зосереджують
на комплексному вивченні всіх форм колективних агресивних дій,
застосовуючи методи дослідження різних наук: біології, математики,
соціології, демографії, психології та ін. Вони визначають способи виміру
ймовірності воєнних конфліктів, розраховують їхню можливу періодичність, висувають гіпотези про закономірність подолання війни та встановлення миру, застосування в ній сил і засобів. Проте, стосовно нашого питання, залишається ще багато не з'ясованого.

У нашій державі дослідженнями проблем воєнних конфліктів та їх
врегулювання займаються потужні наукові центри та установи -
Національна академія оборони України, Інститут історії України НАН
України, Український інститут воєнної історії, Національний інститут
проблем міжнародної безпеки, науково-дослідний центр (гуманітарних проблем) Збройних Сил України та Національний інститут стратегічних
досліджень при Адміністрації Президента України. Цей напрям досліджень в Україні представляють В.Бруз, М.Рибак, Ю.Бадах, В.Макаров, В.Корнієнко, О.Гуржій, О.Гончаренко, Е.Лисицин, Г.Костенко, Г.Перепелиця, В.Сліпченко, В.Толубко, Ю.Бут, В.Косевцов, В.Телелим, С.Мосов, О.Пулим та ін. Особливу увагу з них, стосовно нашої теми, привертають праці М.Рибака, Ю.Бадаха "Воєнне мистецтво в локальних війнах після Другої світової війни", В.Корнієнко, О.Гуржія "Тенденції розвитку збройної боротьби в сучасних умовах" та В.Толубко, Ю.Бута, В.Косевцова "Основні закономірності сучасних локальних війн та збройних конфліктів".

Всі ці автори у своїх студіях детально відтворили причини виникнення
локальних війн, визначили їх класифікацію, описали хід воєнних дій у цих
конфліктах, виявили окремі характерні риси і особливості розвитку стратегії
і тактики в них. Однак, стосовно конкретного періоду і поставлених питань у нашій дисертації, на даний час, не існує повного комплексного аналізу, де був би узагальнений досвід зазначених війн з визначенням характерних рис та особливостей форм і способів ведення збройної боротьби, тактики дій загальновійськових з'єднань і підрозділів тощо.

Вагомим внеском у справі розробки українських дослідників теорії
воєнного конфлікту і застосуванню в ньому сил та засобів є напрацювання
доктора політичних наук Г.Перепелиці, завідувача відділу воєнної політики
Національного інституту стратегічних досліджень при Адміністрації
Президента України. Основні наукові погляди на проблему викладені їм у
значній кількості робіт. У них автор аналізує воєнно-політичний конфлікт з точки зору методології його дослідження і врегулювання.

Ґрунтовну класифікацію воєнних конфліктів, на підставі сукупності
найбільш істотних показників, що визначають їх характер, подали у своїх
роботах професор кафедри стратегії Національної академії оборони України
Г.Костенко. Показники класифікації при цьому формуються з
урахуванням спільності їхніх однорідних істотних ознак - правових,
культурних, соціально-політичних, стратегічних та якісних. Новизна
запропонованої методології полягає в тому, що вона дозволяє перейти від
систематизації агресій до класифікації збройних конфліктів. Разом з тим
дослідник не ставив за мету розглянути безпосередньо питання щодо
бойового застосування сил та засобів збройної боротьби в цих локальних війнах.

Для типології та класифікації воєнних конфліктів, до врегулювання
яких могли би бути залучені Збройні Сили України, зокрема в зоні Перської затоки та в Іраку найбільш обґрунтованим, на наш погляд, є застосування підходів, запропонованих дослідниками М.Гарєєвим та В.Сліпченко. Проте і вони головну увагу звернули лише на загальні питання. Визначені нами аспекти розглядаються ними побіжно, лише окремими рисами, що відповідно не дає повної картини їх розвитку.

Значний інтерес викликають праці, об'єктом яких є процес становлення
та розвитку воєнної політики України щодо застосування її сил і засобів у воєнних конфліктах, які відбуваються у різних частинах світу. Найбільший інтерес серед них становлять публікації керівників військового відомства України, які були і залишаються безпосередніми учасниками прийняття воєнно-політичних рішень щодо застосування Збройних Сил України при врегулюванні воєнних конфліктів: В.Гудима, О.Затинайка, О.Кузьмука, В.Радецького, В.Шкідченка та інших.

Також необхідно зазначити те, що деякі важливі дані містяться в
політологічних дослідженнях. Хоча, у них як правило, наводиться
інформація в дуже стислому вигляді, як така що головним чином тільки
ілюструє ті чи інші положення або висновки робіт. Відсутні відкриті праці,
котрі б давали узагальнений аналіз щодо створення загальновійськових угрупувань та їх застосування в локальних війнах і збройних конфліктах, зокрема в Афганістані і Чечні, висвітлювали процес творення системи військового співробітництва в них. Лише окремі з цих аспектів розкриті в працях О.Пулима, В.Смолянюка, М.Телеліма, М.Цюрупи.

Правові засади застосування сил і засобів у вирішенні міжнародних
криз та конфліктів викладені в працях А.Капта, В.Нікітюка.

Джерельну базу дослідження становлять документи вищих державних
органів управління, політичного та військового керівництва України, які
висвітлюють заходи щодо участі Збройних Сил України в розвитку світової
та регіональної системи безпеки, міжнародного військового співробітництва, застосування підрозділів ЗСУ в процесі врегулювання воєнних конфліктів. Автор відпрацював численні документи галузевого Державного архіву Міністерства оборони України, поточних архівів Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних Сил України, Головного управління кадрової політики та Головного управління виховної роботи Міністерства оборони України. Широко використані матеріали глобальних та регіональних інформаційних мереж, а саме документи сайтів Президента України (http://www.kuchma.gov.ua), Верховної Ради України (http://www.rada.gov.ua), Кабінету міністрів України (http://www.kmu.gov.ua), Міністерства оборони України (http://www.mil.gov.ua), автоматизованої системи управлінні повсякденною діяльністю військ Міністерства оборони України "Дніпро" (http://www.dod.ua/novini/md.htm), Ради національної безпеки й оборони України (http://www.rainbow.gov.ua) Національного інституту проблем міжнародної безпеки (), Національного інституту стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України (http://www.niss.gov.ua/welcom.htm), нового інформаційного центру Міністерства юстиції України ((http://www.informjust.kiev.ua/index.htm), Центру інформації та документації НАТО в Україні (http://www.nato.int), наукової програми НАТО "Співпраця вчених-науковців заради миру та прогресу" (http://www.nato.int/science). Важливим джерелом інформації є документи ООН по миротворчим операціям до яких є доступ на сайті ООН (). У якості джерел дисертантом використані офіційні видання державних інституцій, матеріали центральних друкованих органів Міністерства оборони України, військових округів (оперативних командувань).

Таким чином, аналіз історіографії, архівних та інформаційних джерел,
що стосуються нашого дослідження, дає підстави стверджувати, що питання бойового застосування Сухопутних військ у воєнних конфліктах була й залишається однією із визначальних у діяльності ЗСУ. Оскільки цей аспект на даному етапі не знайшов належного висвітлення, то, спираючись на досягнення попередників та наявну джерельну базу, дисертантом зроблено спробу вирішити це завдання.

Зауважимо, що робота проводилася на основі системного підходу.
Широко застосовувалися історичний та логічний методи дослідження як
спеціальні методи дослідження, а також найбільш поширені загальнонаукові методи.

В другому розділі - “Фактори, які обумовлюють необхідність розвитку тактики загальновійськових з`єднань і частин у сучасних збройних конфліктах” дисертант висвітлив характер і умови ведення збройної боротьби. Показав, що збройні конфлікти носили, як правило “очаговий” характер, а бойові дії з боку супротивника велись, в основному, іррегулярними формуваннями, які у більшості випадках застосовували тактику партизанських дій. Така тактика визначала склад, озброєння та організаційну структуру частин і підрозділів даних формувань. До речі, як показало дослідження, на початковому етапі збройного конфлікту єдиної організаційно-штатної структури військових формувань супротивника, як правило, не було. І лише по мірі “втягування” сторін у збройну боротьбу, ці формування переходили до єдиної структури. Наприклад, за досвідом війн в Афганістані та Чечні, бойова група супротивника на початковому етапі воєнних дій нараховувала від 10 до 30, пізніше від 40 до 60 чоловік, загін – спочатку від 50 до 100 чоловік, з часом від 60 до 150 (іноді до 500 чоловік), збройне формування – від 500 до 3500 чоловік. Іноді, для ведення партизанської боротьби втягувалося значна частина місцевого населення.

Як показало дослідження, партизанські дії велися по єдиному плану і задуму та включали: засідки, налети, мінування доріг; обстріли військових і народно-господарчих об`єктів; диверсійно-терористичні акції та інші дії. У партизанській боротьбі збройні формування противника вели як наступальні, так й оборонні дії з використанням різноманітних тактичних прийомів збройної боротьби. Тактика дій противника в специфічних умовах ведення збройної боротьби виявилась одним з основних факторів, які впливають на розвиток воєнного мистецтва загальновійськових з`єднань і частин. Однією з характерних рис загальновійськового бою стала відсутність чітко означеної лінії фронту, а також безпосереднього зіткнення частин з супротивником. Причина цього явища полягала у тому, що в збройні конфлікти втягувалися, як правило, обмежені сили і засоби. Їх дії характеризувалися динамічністю, раззосередженням у часі і просторі. Такі дії суттєвим чином впливали, безпосередньо, як на процес прийняття рішення командиром на бій, так і на управління силами і засобами в бою. Специфічні умови обстановки і тактика дій противника примушували командирів всіх ступенів разом здійснювати безперервний пошук нових форм і способів ведення бойових дій.

У третьому розділі - "Особливості застосування Сухопутних військ у воєнних конфліктах" – автор дав аналіз основних принципів і відповідних форм та способів застосування загальновійськових з`єднань, частин і підрозділів у специфічних умовах на різних етапах збройного конфлікту.

На конкретних прикладах автором доказано, що підтримання в постійній бойовій готовності загальновійськових частин і підрозділів; висока активність, рішучість, безперервність та раптовість дій; узгоджене сумісне застосування родів військ і спеціальних військ в ході бойових дій; підтримання безперервної взаємодії між ними; чітке і постійне управління військами; рішуче зосередження основних зусиль загальновійськових з`єднань на виконання головного завдання; всебічне забезпечення бою; підтримання і своєчасне встановлення боєздатності загальновійськових з`єднань і частин; урахування та використання морально-психологічного фактору в інтересах виконання поставленого завдання та інші, є основними принципами застосування Сухопутних військ у збройній боротьбі.

Аналіз бойового досвіду в Афганістані і Чечні дозволив визначити приоритетні форми бойових дій. До них відносяться: спеціальна, сумісна та сумісно-спеціальна операції. Разом з тим, найбільш широке застосування отримала, саме (за досвідом двох Чеченських війн 1994-1996; 1999-2000) остання – сумісно-спеціальна операція, яка, в принципі, органічно включила до себе і перші дві. Вона проводилася, як правило, загальновійськовими з`єднаннями і частинами Збройних сил Міністерства Оборони та військами інших силових відомств (ФСБ; МВС; ПВ; МНС). Ця операція уявляла собою совокупність узгоджених по цілі, задачам, місцю і часу дій військ (сил) об’єднаного угрупування, які проводяться за єдиним задумом і планом. Досвід конфліктів свідчить, що сумісна спеціальна операція включала в себе два етапу. Перший етап – це дії, які застосовуються державою з метою усунення передумов і недопущення переростання очагів напруженості у збройний конфлікт та створення умов для вирішення конфлікту політичними засобами. Сили і засоби збройної боротьби, при цьому, виконували, як правило, роль стримуючого фактору. Другий етап – це дії, які спрямовані на запобігання збройного конфлікту. На цьому етапі рішуче застосовувалися як військова сила, так і спеціальні заходи політичного, дипломатичного й іншого характеру. Проте, як показала практика бойових дій в Чечні, все ж таки, головною складовою цього етапу були рішучі дії з широким застосуванням зброї, спрямовані на повний розгром збройних формувань супротивника. Досвід таких дій ще раз підтвердив, що в рамках проведення сумісної спеціальної операції найбільш прийнятою тактичною одиницею є посилений батальйон (мотострілецький, десантно-штурмовий, парашутно-десантний). Створення такої тактичної одиниці забезпечує найбільш раціональне її застосування в точній відповідності з задумом операції. При цьому, досягалася зручність управління, було можливим швидко зосереджувати сили і засоби на вирішальних ділянках і районах. Крім того, така організаційна основа дозволяла компенсувати слабкі сторони одного підрозділу (частини) за рахунок відповідних якостей інших.

Досягненню цілей сумісної спеціальної операції сприяло застосування усіляких способів збройної боротьби. До них слід віднести: рейдові дії підрозділів і частин; прочісування окремих районів; одночасне нанесення ударів по декількох угрупованнях супротивника; оточення угруповань супротивника на великій площі з одночасним розчленуванням і знищенням; блокування окремих районів та їх прочісування; знищення невеликих угруповань супротивника тактичними повітряними десантами; здійснення засідок тощо.

Автором також встановлено, що при проведенні контртерористичних операцій застосовувались і різноманітні тактичні дії, серед яких важливе місце займали: розвідувально-пошукові дії; розвідувально-ударні дії; рейдово-штурмові дії; боротьба з рейдовими загонами незаконних збройних формувань; охорона і оборона розташування військових частин (підрозділів) і населених пунктів; проводка автотранспортних колон. При цьому, основним способом виконання задачі був – пошук, який дисертант поділяє на: односторонній, зустрічний, по окремих напрямках, пошук-догляд, пошук у районі, паралельний пошук, пошук по напрямках, що сходяться, пошук по спіралі, вибірковий пошук, пошук по об`єктах, комбінований пошук.

В роботі розглянуто і тактичні прийоми, що застосовувались загальновійськовими підрозділами під час бойових дій. Ними виявилися: атака (штурм), фронтальний удар, одностороннє або двохстороннє охоплення, знищення у вогневому мішку, односторонній або двохсторонній обхід, до того ж мало місце й поєднання різних видів маневру. Якщо рейд проводився силами аеромобільних формувань, то застосовувались наступні тактичні прийоми: повітряно-штурмова атака, повітряна атака, вертольотна атака, “кліщі”, подвійна повітряно-штурмова атака.

У ході дослідження, проаналізувавши, відповідно, характерні риси і особливості бойового застосування Сухопутних військ, було встановлено, що основними тенденціями удосконалення організаційної структури загальновійськових з'єднань і частин, які залучалися для попередження і припинення збройного конфлікту, за досвідом війн в Афганістані та Чечні є: підвищення стійкості зв'язку за рахунок організації її по радіонапрямкам, а також через ретрансляційні пункти (станції), що розгортаються на пануючих висотах чи вертольотах; блокова (модульна) система; розвиток систем керування; підвищення вогневої моці з'єднань і частин; збільшення маневреності, живучості і стійкості до зброї масового ураження; посилення самостійності; забезпечення можливості ведення усіх видів бойових дій досягнення максимальної економії особового складу.

Виявлені тенденції дозволили, в свою чергу, сформулювати ряд закономірностей, щодо застосування загальновійськових частин і підрозділів у воєнних конфліктах. Це, зокрема:

1. Характер і масштаби збройної боротьби багато в чому залежить від зростання чисельності військ діючих безпосередньо в районі воєнних дій.

2. Якість підготовки особового складу загальновійськових підрозділів до бойових дій залежить від рівня професійної майстерності керівного складу.

3. У процесі дослідження була підтверджена і така, вже відома закономірність, як залежність способів ведення бойових дій від засобів боротьби.

4. Досвід воєнних кампаній за участю загальновійськових угрупувань підтверджує і таку закономірність, як залежність ходу бойових дій від своєчасної і якісної підготовки особового складу до війни і бою.

На основі отриманих результатів дослідження автором були розглянуті можливі напрямки використання досвіду бойового застосування сухопутних військ у конфліктах у сучасних умовах реорганізації Збройних Сил України. Слід відзначити також і те, що зроблені нами припущення не претендують на повне й остаточне вирішення цієї проблеми. Досвід воєнних конфліктів кінця ХХ – початку ХХІ століть за участю загальновійськових частин і підрозділів багатогранний, а тому він потребує подальшого всебічного дослідження для використання його в сучасних умовах.

У висновках узагальнені результати проведеного дослідження, основні з яких винесені на захист:

1. В основі виникнення збройного конфлікту лежить поступове загострення різних протиріч (політичних, територіальних, економічних, міжнаціональних і ін.). У своєму розвитку він перетерплює кілька етапів (зародження, загострення, криза), що дозволяє зробити процес запобігання конфлікту керованим. Його вирішення - загальнодержавна задача, а не тільки військових. Вона повинна досягатися шляхом застосуванням комплексу дипломатичних і військових мір. Використання всього арсеналу мирних засобів з опорою на військову міць дозволяє запобігти конфлікт на ранній стадії. Основним вузьким місцем в організації запобігання конфлікту залишається відсутність, непогодженість, а часом і суперечливість існуючого законодавства.

2. При ухваленні рішення на вирішення афганського та чеченського кризисів силовими методами були допущені деякі прорахунки військового характеру.

Приймаючи рішення на проведення військової операції, необхідно було зробити правильні висновки про реальний стан з'єднань і частин Збройних Сил; чітко визначити мету і конкретні задачі дій загальновійськових підрозділів та інших силових структур.

При визначенні термінів підготовки і проведення операцій по роззброюванню незаконних збройних формувань був допущений явний прорахунок в оцінці військових потенціалів Афганістану і Чечні, морального духу бойовиків, а також у виборі часу для проведення операції.

3. З метою вирішення збройного конфлікту за умов, які були сформовані в Афганістані і Чеченській Республіці, стає зрозумілим про необхідність створення об'єднаного (зведеного) угруповання військ (сил), посиленого у випадку загострення боєздатними з'єднаннями, призначеними для виконання раптово виникаючих задач, спеціальними оперативними формуваннями Внутрішніх військ МВС, СБ, ПВ і МНС.

По своїм цілям, задачам, складу залучаємих засобів, способам дій, застосування об'єднаного угруповання може здійснюватися у формі спільної операції Сухопутних військ і інших сил і засобів. Ціль цієї операції - недопущення переростання вогнищ напруженості в збройний конфлікт і запобігання їх на ранній стадії, а також локалізація району конфлікту спільними зусиллями військ (сил) усіх силових структур за підтримкою їхніх дій органами центрального і регіонального керування державної влади.

Мета може досягатися виконанням ряду задач військового характеру. До основних з них відносяться: ведення розвідки і психологічної боротьби; охорона й оборона важливих і державних і військових об'єктів; демонстрація військової сили і рішучих дій; боротьба з агентурою, диверсійно-розвідувальними групами і банд формувань в межах смуги відповідальності; забезпечення суспільної безпеки і правового режиму надзвичайного стану; проведення аварійно-рятувальних і інших першочергових життєво забезпечуючих заходів для надання допомоги постраждалому місцевому населенню. Керування військами (силами), що беруть участь у припиненні і ліквідації збройних конфліктів повинні здійснювати відповідні командні кадри. В залежності від обстановки, що складається, керування угрупованням військ може здійснюватися спеціально створюваним командуванням з об'єднаним штабом. До складу цього командування й об'єднаного штабу повинні включатися представники командування і штабу всіх силових міністерств і відомств.

4. Бойові дії виявили серйозні недоліки в підготовці частин і підрозділів. Одиночна підготовка солдатів і сержантів не відповідала вимогам сучасного бою. У ході операцій позначилася не навченість молодих солдатів і сержантів, особливо діям у великих містах. Допускалися прорахунки в застосуванні бронетанкової техніки і техніки ППО СВ у місті. Основні причини полягали в недосконалості програм навчання, невиправданої економії матеріальних засобів (боєприпасів, моторесурсів, техніки, пального і т.д.).

Виявилися недоліки й у підготовці офіцерів. Особливо це стосувалося тих з них, що тривалий час проходили службу в частинах скороченого складу і кадру. Більшість з них слабко володіли зброєю свого підрозділу і виявилися не готові до керування підлеглими в екстремальних умовах при ліквідації збройних конфліктів. У роботі командирів і штабів найчастіше спостерігалося прагнення застосовувати в бою класичні форми і способи ведення бойових дій без обліку специфіки ТВД і тактики дій супротивника. Виявлялися недоліки в організації взаємодії і всебічного забезпечення. Досвід бойових дій в Афганістані і Чечні показав, що в сучасних умовах не тільки операція, але і бій здобуває міжвидовий характер.

5. Досвід застосування з'єднань і частин у чеченському конфлікті висвітив цілий ряд проблем, пов’язаний з необхідністю удосконалювання організаційно-штатної структури військ, особливо частин і підрозділів усіх видів забезпечення. Її недосконалість позначилася на організації і забезпеченні керування і зв'язку, на роботі органів управління, сил і засобів технічного забезпечення. Не вдалося цілком вирішити питання керування розвідкою загальновійськових з'єднань і частин у зв'язку з відсутністю в дивізіонному комплекті рот радіо- і радіотехнічної розвідки і необхідних засобів зв'язку.

6. З перших днів операції сухопутним військам довелося вирішувати різноманітні задачі, частина з яких були їм невластиві, наприклад: тривала охорона комунікацій і різноманітних об'єктів шляхом виставляння постійних блоків-посад, вивіз біженців, забезпечення доставки гуманітарної допомоги. Такі задачі для командирів були новими. Як показало дослідження, вимог статутів і наставлянь з цих питань немає. Цьому приходилося учитися в ході бойових дій.

Практика бойових дій проти бойовиків показала, що основним тактичним підрозділом, що вирішував долю бою, був мотострілковий (парашутно-десантний) батальйон, а в місті - штурмовий загін. У ході бойових дій застосовувався різний арсенал тактичних прийомів. З'являлися нові прийоми, обумовлені місцевими умовами і характером бойових дій супротивника. Особлива увага приділялася застосуванню елементів військової хитрості, здійсненню заходів щодо оперативного і тактичного маскування.

Аналізуючи досвід збройних конфліктів сучасності, автором відзначено, що основною формою дій залучаємих загальновійськових угруповань з'явиться спільна спеціальна операція. При цьому, характерними рисами способів дій, що застосовувалися, будуть: оборона комунікацій, важливих військових і народногосподарських об'єктів; охорона і проводка колон різного призначення; дії військ по реалізації отриманих развідданих; блокування доступних напрямків і їхнє прочісування зі знищенням груп збройних формувань; ізоляція району збройного конфлікту шляхом перехоплення основних комунікацій; збройне спостереження за призначеними рубежами чи районами; роз'єднання конфліктуючих збройних угруповань; блокування району конфлікту; здійснення патрулювання в зоні конфлікту; забезпечення доставки гуманітарної допомоги населенню; евакуація мирного населення з небезпечної зони; прочісування місцевості; блокування і знищення груп супротивника; пошук, переслідування й оточення груп збройних формувань; пристрій засідок; протидиверсійні і протитерористичні дії запобігання підривних агітаційних дій.

Основні результати досліджень викладені в публікаціях автора:

1. Характерні риси бойового застосування Сухопутних військ в локальних війнах і збройних конфліктах сучасності // Наука, релігія, суспільство. –Донецьк, 2003. -№1-2. -С.21-24.

2. Загальновійськові підрозділи в воєнних конфліктах др. пол. ХХ ст. // Український селянин. –Черкаси, 2003. -Вип.4. -С.21-24.

3. Особливості протиборства засобів повітряного нападу та ППО в локальних війнах кінця ХХ ст. // Локальні війни сучасності. –К.: УІВІ, 2004. - С.75-79.

4. Війни нового покоління та Україна // Локальні війни та збройні конфлікти сучасності: проблеми розвитку теорії і практики. Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції 12 грудня 2002 р. –К.: УІВІ, 2003. –С.13-19.

АНОТАЦІЯ

Тищенко І.Ю. Застосування Сухопутних військ у воєнних конфліктах за досвідом бойових дій в Афганістані та Чечні (1979-2000 рр.) – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. – Національна академія оборони України. - Київ, 2004.

На основі аналізу опублікованих документів та статистичних матеріалів в дисертації досліджується процес застосування загальновійськових частин і підрозділів Сухопутних військ у воєнних конфліктах за досвідом бойових дій в Афганістані (1979-1989) і Чечні (1994-1996; 1999-2000). Основну увагу приділено питанням розвитку тактики загальновійськових з`єднань і частин у сучасних збройних конфліктах, характерним рисам і особливостям їх дій. Розкриваються основні принципи, форми та способи застосування Сухопутних військ у специфічних умовах на різних етапах збройного конфлікту.

Ключові слова: війна, воєнний конфлікт, форми і способи збройної боротьби, озброєння, тактика.

АННОТАЦИЯ

Тищенко И.Ю. Применение Сухопутных войск в военных конфликтах по опыту боевых действий в Афганистане и Чечне (1979-2000 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 – военная история. –Национальная академия обороны Украины. -Киев, 2004.

В диссертации рассмотрены вопросы применения Сухопутных войск в военных конфликтах в Афганистане и Чечне.

В первом разделе проводится анализ научной литературы и источников, рассматриваются и раскрываются методологические основы и алгоритм исследования по данной проблеме. Отмечается, что в настоящее время на Украине практически отсутствует обобщенный материал по боевому применению общевойсковых подразделений, частей и соединений в локальных войнах и вооруженных конфликтах, которые проходили на территории стран СНГ – бывших союзных республик. Вместе с тем, этот опыт в современных условиях строительства Вооруженных Сил Украины, представляет практическую ценность, так как ряд подразделений и частей нашей армии принимают участие в проведении миротворческих операций во многих регионах планеты. В этой связи и возникла необходимость специального и комплексного его научного исследования.

Во втором разделе рассматриваются факторы, которые определяли тактику действий подразделений и частей Российской армии при ведении ими боевых действий с вооруженными формированиями противника.

В третьем разделе исследуются особенности применения сухопутных войск в специфических условиях. Анализируются формы и способы вооруженной борьбы с воинскими формированиями противника. Рассматривается организационно-штатная структура и вооружение общевойсковых частей и подразделений Российской армии, которые применялись в боевых действиях, показаны тенденции ее