Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

Тимохін Олександр Михайлович

УДК 11:124.5 + 17.024

ОБҐРУНТУВАННЯ РАЦІОНАЛЬНИХ НОРМ ЗАСОБАМИ

АНАЛІТИЧНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ

09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Сімферополь – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського, Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник | кандидат філософських наук, доцент Рискельдієва Лора Турарбеківна,

Таврійський національний університет

ім. В.І. Вернадського, доцент

кафедри філософії

Офіційні опоненти | доктор філософських наук,

Єрмоленко Анатолій Миколайович,

Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди,

завідувач сектору соціальної філософії

кандидат філософських наук, доцент

Богачов Андрій Леонідович,

Київський національний університет

ім. Т.Г. Шевченка, доцент

кафедри філософії філософського факультету

Провідна установа – Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться 09.06.2004 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 52.051.01 Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського за адресою: 95038, м. Сімферополь,
пр. Академіка Вернадського, 4, конференцзал.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (м. Сімферополь,
пр. Академіка Вернадського, 4).

Автореферат розісланий 04.05.2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.І. Кремінський

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Дослідження проводиться в руслі спроб практичної філософії відповісти на питання про можливість обґрунтування норм. Проблема наявності основ або принципів, що дають можливість судити про норми, актуальна тим, що сучасна цивілізація залишає не багато місця для впевненості в будь-яких принципах. Дискусія про причини, що викликали недовіру до норм, не мала б суттєвого значення, якби вона не сприяла усвідомленню й подоланню тих негативних реалій сучасності, якими ми зобов'язані переходу до доби постмодерну. Однією з таких реалій можна вважати дефіцит нормативності, унаслідок якого сучасність зіткнулася з численними версіями морального, політичного, правового нігілізму й релятивізму.

Не варто заперечувати, що дефіцит нормативної значимості в культурі, пов’язаний за змістом із раціональним знанням, обумовлений необґрунтованістю нормативних домагань останнього, а також або частковою, або повною відсутністю відповідного до цих домагань практичного інтересу. Причина цього полягає в тому, що сучасна картина світу має, переважно, науковий характер, а сучасний європеєць сподівається саме від освіченого наукою розуму одержати найбільш авторитетні та компетентні відповіді на світоглядні питання.

Норми не становлять винятку. Вони також опиняються в полі зору наукового дослідження й стають частиною предметної галузі економічних, психологічних і культурологічних теорій. Як наслідок, проблема обґрунтування норм потрапляє у перспективу теоретичного дослідження. Це зближення теорії з питаннями практичного життя пояснюється тим, що справедливість мети публічного й приватного життя залежить від їхньої розумності й навпаки. Можливість побудови „наукової моралі”, що здавалася знайденою, повинна слугувати меті перетворення людини та суспільства так само, як природничі науки служили меті перетворення й підкорення природи. Сдається, що теоретична настанова уможливлює розв’язання проблеми грунту відповідальності через пізнання. Але послідовна редукція питання про підстави норм щодо теоретичного розгляду не досягає очікуваного результату, тому що з підставами пізнання пов'язані не менш серйозні проблеми.

Складності обґрунтування теоретичних „істин” добре відомі в сучасній епістемології. Більш того, їх поступово вчаться ігнорувати, а наука намагається обходитися без „останніх” підстав. Альтернативу рефлексивної діяльності обґрунтування бачать у практичній і експериментальній діяльності, що надає знанням їх вірогідність. Така альтернатива щодо норм не викликає нічого, крім настороженості. Наслідки помилок видаються набагато серйознішими для того, щоб робити їх предметом експериментування. Ідеї соціального, правового, політичного експерименту (або технології як заснованої на експериментах практики) у світлі подій наповненого такими експериментами ХХ століття, є несправедливими та негуманними. Особливо гостро постає небезпека зіткнення з негативними наслідками подібного роду експериментів і соціальної інженерії перед українським суспільством, яке ще тільки визначає соціальні, політичні й правові принципи свого існування.

Загалом же, ситуація вибору норм стає дилемою: відмовитися від вибору через неприпустимість давати оцінку нормам за їх наслідками або розв’язувати питання вибору на рівні рефлексії підстав. Пошук можливості обґрунтування норм в обхід нормативно неспроможного теоретизування набуває при цьому особливої актуальності. Можливо, що у зв'язку з цим питанням зараз і ведеться філософська полеміка щодо духу постмодернізму, який уже оволодів Європою. Ця полеміка складає один із найважливіших чинників формування нової соціокультурної парадигми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана з урахуванням національної освітньої програми України „Освіта”. Дослідження дисертаційної теми здійснювалося відповідно до комплексної теми кафедри філософії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського „Філософські підстави сучасної соціокультурної парадигми” (реєстраційний номер: № 0100U001117).

Ступінь наукової розробленості проблеми дає можливість говорити про дві основні тенденції, що намітилися в сучасній філософській літературі, присвяченій нормам і можливості їх обґрунтування.

Для представників однієї з них є характерним прагнення повністю виключити метафізику з розгляду природи норм і з рефлексії з приводу їх основ. До них належать, по-перше, послідовники Ф. Ніцше, З. Фрейда та М. Фуко, які розділяють теорію походження норм із ресентимента й тлумачать норми як частину репресивного апарату, що використовується цивілізацією проти людини. По-друге, це представники суспільних і гуманітарних наук, для яких відмова від метафізики вважається ключем до позитивного, наукового дослідження норм. По-третє, це послідовники логічного позитивізму М. Шліка, А. Аєра, К. Стівенсона.

Протилежна стратегія аналізу нормативності набула поширення серед дослідників, чиє ставлення до метафізики не настільки однозначне. Значною мірою ця стратегія зобов'язана своїм існуванням Канту, оскільки саме в його трансцендентальній філософії обґрунтування норм перетворюється в провідну проблему практичної філософії, а сама практична філософія витлумачується в дусі „Metaphysik der Sitten”. Крім ортодоксальних кантіанців, наприклад В. Віндельбанда, помірне ставлення до метафізики характерне для представників Франкфуртської школи (Т. Адорно, М. Хоркхаймер, Г. Маркузе), основні ідеї якої в сучасній практичній філософії найбільш послідовно відстоює Ю. Габермас. У безпосередній близькості до ідей Габермаса є програма трансцендентально-прагматичної трансформації філософії та дискурсивної етики, розроблювальної К.-О. Апелем. Серед ідейно близьких авторів, які також розглядають можливість обґрунтування норм, можна згадати М. Ріделя, Д. Белера, В. Кульмана, П. Ульріха, Е. Тугендхата, Б. Хюбнера та ін. Особливо варто зазначити Г. Йонаса й В. Хесле, в онтологічній макроетиці яких повною мірою виявляються метафізичні інтенції сучасної практичної філософії.

Привертає увагу на проблему обґрунтування норм точка зору, яка формується в сучасній аналітичній філософії. Під впливом Дж. Е. Мура, серед аналітиків стверджується думка про специфічний лінгвістичний статус міркувань, що спираються на використання понять, які мають аксіологічний або нормативний зміст. Проблемі специфіки „moral judgments” присвячені численні дослідження, таких авторів, як: Д. Енском, Г.Х. фон Врігт, Д. Серль, П. Уїнч, В. Дрей, Д. Девідсон, Х. Патнем, М. Оукшот, Р. Дворкін, Дж. Роулз та ін. Займана цими авторами позиція сприяє ідейному зближенню аналітиків і представників німецької комунікативної філософії. А про саму аналітичну філософію можна стверджувати, що вона сприяє ренесансові практичної філософії, особливо в частині обґрунтування норм і реабілітації мови метафізики.

Ситуація, коли від проблематики, що стосується метафізики, здійснюється перехід до розгляду питань практичної філософії, також має місце. Мова йде про феноменологію, оскільки саме для неї характерна традиційна метафізична проблематика апріорного, надчуттєвого пізнання. Інтерес до етичної проблематики виявляється вже у творчості
Ф. Брентано й Е. Гуссерля, розвивається в аксіологічній етиці М. Шелера, Д. Гільдебранда, Н. Гартмана, у феноменології права А. Райнаха й соціології А. Щюца. У другій половині ХХ століття стає помітною перевага практичної проблематики у феноменологічних дослідженнях Е. Левінаса, Б. Вальденфельса, А.-Т. Тименецької та ін. Особливо близькою до практичної філософії є феноменологічно орієнтована герменевтика Г.- Г. Гадамера й
П. Рікера. Перевага цих феноменологічних досліджень щодо проблематики обґрунтування норм полягає в тому, що в них метафізична складова практичної філософії розкривається в найбільш повному змісті та чіткому вигляді.

Аналізуючи радянську філософію, можна стверджувати, що проблематика практичної філософії не одержала в ній належного висвітлення з цілком зрозумілих ідеологічних міркувань. Прикладом рідкісного винятку можна вважати аналіз понять моралі й права
О. Дробницьким і Е. Соловйовим, а також пронизану моральним пафосом феноменологію М. Мамардашвілі. Але ситуація змінилася за останні десятиліття, протягом яких спостерігається зростання інтересу до практичної філософії на пострадянському просторі, що саме по собі є не просто віянням моди, і навіть не тільки новою академічною спеціалізацією, а глибинним наслідком процесів соціальних і політичних перетворень, пронизаних духом ліберальних і демократичних цінностей.

За пострадянський період в Україні відбувся значний прогрес у розвитку практичної філософії. Цьому сприяла антропологічна й аксіологічна орієнтація філософських досліджень, що формується, починаючи з 60-х років. Серед них помітне місце займають загальнометодологічні роботи С. Кримського й А. Лоя; інтервальний підхід Ф. Лазарєва, що виступає як методологія багатомірного пізнання; роботи В. Омельянчика й
А. Шевченка, присвячені вчинкові та діяльності; а також роботи А. Ішмуратова й
А. Васильченка, що порушують проблеми практичної філософії на тлі логіки й аналітичної філософії.

Із початку 90-х р. кількість публікацій, присвячених безпосередньо практичній філософії, помітно зросла. Значна їх частина подана в журналі „Практична філософія”. Крім того були опубліковані колективні монографії й збірники статей: „Феноменологія і практична філософія”, „Етичні норми і цінності: проблема обґрунтування”, „Етика і політика: проблема взаємозв’язку”, „Deontologos: антропологические альтернативы”, „Философские маргиналии”. Особливо треба зазначити праці А. Єрмоленка („Этика ответственности и социальное бытие человека” і „Комунікативна практична філософія”),
Л. Ситниченко („Человеческое общение в интерпретациях современной западной философии” і „Першоджерела комунікативної філософії”).

Для багатьох праць, що становлять корпус текстів сучасної практичної філософії, характерні спроби вивести обговорення норм за межі різних наукових і філософських теорій. Практична філософія, залишаючи ґрунт теоретизування, повинна сприяти не цілям соціальних і гуманітарних наук, а завданню обґрунтування нормативних форм життя. При цьому, однак, виникає вакуум підстав і контекстів. У цій ситуації реконструкція відношення практичної філософії до метафізики стає одним із шляхів, що обіцяють вивести її за межі голої рефлексії і дають необхідні підстави евристичного й методологічного характеру.

Мета й завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб розкрити фундаментальні та важливі для дискурса практичної філософії передумови обґрунтування норм.

Мета дослідження припускає необхідність розв’язання таких завдань:

· Порушити концептуальні проблеми обґрунтування норм, необхідність розв’язання яких конституює специфіку практичної філософії та показує її метафізичну основу.

· З’ясувати потребу практичної філософії у герменевтичному синтезі концепції апріорного знання, що розвивається в трансцендентальній філософії, з концепцією змісту, що розвивається в аналітичній філософії.

· Проаналізувати умови суб'єктивної значимості норм, тобто втіленого в нормах апріорного змісту, завдяки якому нормам властивий раціональний характер.

· Виявити умови об'єктивної значимості норм, тобто наявності в них осягнутого розумом онтологічного змісту, і шляхи його герменевтичної реконструкції в сфері практичного розуму

Об'єктом дослідження є можливість обґрунтування норм, яка складає ядро практичної філософії й виявляється за допомогою аналітичної герменевтики.

Предметом дослідження є метафізична компонента обґрунтування норм як очевидних, загальнозначущих і об'єктивних суджень, що мають значення належності.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Базовим для проведення дослідження є трансцендентальний метод, як він тлумачився І. Кантом. Цей метод є, по-перше, критичним: він спрямований на виявлення того, як узагалі можливий досвід і осмислене судження про нього. По-друге, оскільки трансцендентальний метод не може ґрунтуватися на досвіді, він наближається до апріоризму. По-третє, це метод пошуку граничних основ і їхніх наслідків, що мають аподиктичне значення і для досвіду, і для міркування.

Наслідком відзначених рис трансцендентального методу слугує його формальний характер, що сприймається зокрема в практичній філософії, як те, що суттєво обмежує цінність цього методу. Одним із варіантів удосконалення трансцендентального методу є його трансформація під впливом лінгвістичного повороту, що відбувся у філософії ХХ століття. У контексті лінгвістичної трансформації трансцендентального методу спостерігається його конкретизація за допомогою наступних двох методів.

По-перше, – це аналіз, що розуміється як специфічний метод аналітичної філософії. Суть цього методу – у визначенні змісту й значення термінів дискурсу, з метою уникнути безглуздості або некоректного вживання слів. Відповідно до основної інтуїції цього методу подібної процедури досить для того, щоб зробити наші міркування вірними не тільки формально, але й змістовно.

По-друге, - це герменевтика як сукупність правил і процедур інтерпретації, що дають можливість здійснити максимально повне й адекватне розуміння реальності, висловленої в текстах. Тому можливо, що завдяки герменевтиці долається та відстороненість від реальності, що властива трансцендентальному методові.

Таким чином, аналіз і герменевтика мають змістовну єдність щодо трансцендентального методу, що й уможливлює в межах дисертаційного дослідження поєднання їх разом під рубрикою „аналітична герменевтика”. Демонстрація ефективності використання аналітичної герменевтики як засобу для обґрунтування норм становить один із пунктів новизни цього дослідження.

У роботі застосовується також інтервальний підхід, що являє собою методологію багатомірного пізнання, а також дає можливість розглядати не тільки теоретичне, але й нормативне вимірювання збагнення реальності в різних (не тільки науковій) формах знання.

Наукова новизна дослідження викладена в таких положеннях, що висуваються на захист:

· Відмова від метафізики спричиняє неможливість теоретичного обґрунтування норм і веде до нормативного нігілізму, який долається в практичній філософії на шляху рефлексії її метафізичної основи.

· Єдність аналітичного й герменевтичного підходів (аналітична герменевтика) становить рефлексивно необхідну в практичній філософії умову обґрунтованості, тобто очевидності, аподиктичності й об'єктивності норм.

· Метафізична основа практичної філософії втілюється в прагненні затвердити в результаті обґрунтування апріорний характер і онтологічний статус норм.

· Апріорний характер властивий нормам раціонального типу, очевидність і аподиктичність яких повинна бути прийнята розумом як умова того, що знання є практичним і визначає зміст діяльності.

· Онтологічний статус властивий нормам як втілюваним у комунікації думкам, які є об'єктивними через те, що доксична за ознакою думка займає місце істини в інтелектуальній топіці практичної філософії.

Теоретичне й практичне значення дисертації. З теоретичної точки зору результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в критиці нормативного нігілізму сучасної культури, реабілітації змістів метафізичного дискурсу, а також при розробці методологічних моделей додатка інтенсіональних логік і теорії мовленнєвих актів до розв’язання конкретних питань практичної філософії. Практичне значення дисертації полягає в тому, що отримані під час дослідження результати можуть бути використані при підготовці й читанні у вищій школі курсів „Практична філософія”, „Деонтологія”, а також низки розділів курсів „Епістемологія” і „Метафізика”.

Особистий внесок здобувача. Основні положення й результати дисертаційної роботи отримані автором самостійно. У написаній разом із О.В. Зарапіним статті [1] авторові належить аналіз аналітичного й герменевтичного підходів до проблеми підстав нормативного знання.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на методологічних семінарах кафедри філософії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, на міжнародному семінарі „Релігія та громадянське суспільство” (Київ-Сімферополь-Ялта, 14-18 січень 2002 г.), на конференціях „Русская классическая философия и Таврический университет” (Сімферополь, 22-24 травня 2001г.), „Русская классическая философия и современность” (Сімферополь, 23-24 травня 2002 р.), на щорічних конференціях професорсько-викладацького складу Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (Сімферополь, квітень 2001-2004 р.), а також на міжнародному симпозіумі „Розум у постнекласичну епоху: антропологічні перспективи” (Сімферополь, 21-24 травня 2003 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи опубліковані в п'ятьох працях у виданнях, затверджених ВАК України, а також у двох колективних монографіях, двох збірниках статей, та тезах симпозіуму.

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури (271 найменувань). Загальний обсяг роботи викладений на 211 сторінках, з яких 195 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, розглянуто ступінь наукової розробленості теми, окреслено методи, об'єкт, предмет, мету й завдання дослідження, сформульовано основні положення, що відображають наукову новизну роботи. Розкрито теоретичне й практичне значення отриманих результатів, їхня апробація, вказано публікації з теми дисертації.

У першому розділі „ЗАВДАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ОБҐРУНТУВАННЯ НОРМ” обговорюються концептуальні передумови появи в сучасній філософії проблеми обґрунтування норм.

У підрозділі 1.1. „Дефіцит норм як форма прояву дефіциту метафізики” стверджується, що він виникає внаслідок того, що норми не вдається вивести за допомогою теоретико-методологічних засобів розуму, що пізнає. Проблема обґрунтування норм припускає аргументацію того, що існують суб'єктивно необхідні, тобто раціональні (очевидні) і об'єктивно необхідні (загальні), тобто реальні норми. Будь-які спроби розгляду цієї проблеми засобами розуму, що пізнає, замість обґрунтування норм спричиняють тільки їхнє заперечення, стверджуючи нормативний нігілізм раціонального мислення.

Існуюче як предмет і границя компетентності теоретичного розуму, що розкривається в емпіричних фактах, не здатне до вираження належного, яке не зводиться до фактів і демонструє свій позадосвідний, метафізичний характер. Причина нездатності розуму, що пізнає, до формулювання норм криється в тому, що істина дається йому в результаті повної відмови від метафізики. А досвід і факти, що залишаються після цього в його розпорядженні, не тільки не дають можливості аргументувати за раціональність й об'єктивність норм, але, більш того, дають початок стратегії, протилежній меті й завданням обґрунтування норм, роблячи їх недосяжними. Проте навіть ці негативні результати, одержувані при теоретико-методологічному підході до проблеми обґрунтування норм, націлюють на пошук альтернативних рішень.

Такою альтернативою може стати практична філософія, що йде шляхом визнання об'єктивної й аподиктичної значимості не тільки існуючого, але й належного, шляхом, що припускає як реабілітацію (обґрунтування) норм, так і реабілітацію метафізики. При цьому під практичною філософією, передусім, розуміється форма рефлексії, орієнтованої на критику нормативної некомпетентності теоретичного мислення й поповнення дефіциту нормативною компетенцію розуму через раціональне обґрунтування норм. Фундаментальні передумови, необхідні практичній філософії для розв’язання завдання раціонального обґрунтування норм, можуть бути з’ясовані в трансцендентальній філософії. У найбільш радикальній формі в ній порушується питання про можливості метафізичного розв’язання того, як повинно бути. Найбільш цікаву відповідь на це питання дає феноменологія. У центрі уваги феноменології, як вона первісно задумувалася Е. Гуссерлем ще в „Логічних дослідженнях”, є проблема обґрунтування як завдання, що розв'язується на рівні очевидних і аподиктичних суджень, значенням яких виступає не чуттєвий досвід, а сфера сутнісних, апріорних споглядань істини свідомістю. Така феноменологія успадковує трансцендентальні традиції європейської філософії. Насамперед це стосується метафізики як можливості надчуттєвого пізнання, відображеного в апріорних синтетичних судженнях, що втілюють загальність і необхідність. Позитивне розв’язання питання про можливість апріорних синтетичних суджень дає привід розглядати метафізику як правомірний зміст мислення. Більш того, реалістична інтерпретація апріорних споглядань у свідомості як переживань сутностей дає можливість феноменології визначати метафізику не тільки як формально-регулятивну теорію досвіду або неминучу видимість чистого розуму, але і як змістовно-конститутивний опис різноманітних регіонів буття, що містять у себе й існуюче, і цінності (М. Шелер), і навіть належність (М. Гартман, А. Райнах). Тому проблема нормативності належить дискурсу практичної філософії, яка спроможна обґрунтувати норми через те, що пов’язана з метафізикою.

У підрозділі 1.2. „Лінгвістична реабілітація норм” розв’язуються питання, спрямовані на те, щоб пом'якшити та виправдати, заявлені в трансцендентальній філософії й феноменології претензії щодо метафізичного статусу нормативних суджень. Найбільш успішно це вдається аналітичній філософії. Основним внеском аналітичної філософії в розв’язанні питання про можливість обґрунтування норм стала детальна логіко-семантична картина нормативних суджень, що виправдовує їх домагання на зміст і значимість, яке заперечується в логічному позитивізмі. Логічний позитивізм став певною мірою апологією розуму, що пізнає, і заснованої на ньому критики обґрунтування норм, відповідно до якої тільки дескриптивні судження розуму, що пізнає, мають сенс і значення, оскільки їхня істинність верифікується фактами, а відсутність фактів, на які могли б посилатися нормативні судження, позбавляє їх семантичної цінності, перетворюючи в безглузді висловлювання. Нормативні судження сприймаються в логічному позитивізмі як інші всі нефактичні, тобто метафізичні судження: заперечення їх змісту й значення повинне було зробити будь-які зусилля щодо обґрунтування норм марними.

В аналітичній філософії виправдання домагань на нормативний зміст і його значимість здійснювалося в рамках теорії значення. Воно являє собою реалізацію програми інтенсіональної семантики, основи якої були закладені Г. Фреге. В інтенсіональній семантиці не відношення до фактів (референція) визначає зміст і значення мовних висловів, а навпаки, мова визначає, що має відношення до фактів, а що ні. Ця теза докладно розкривається в працях із філософії мови У. Куайна, Н. Гудмена, М. Дамміта, Д. Девідсона та ін. На думку дослідників інтенсіональної семантики, мова визначає, який світ нею описується у її дескриптивних і недескриптивних (наприклад, нормативних) фрагментах. Тому тлумачення змісту нормативних суджень повинно бути пов'язане з інтенсіональними характеристиками мови.

У підрозділі 1.3. „Аналітичні й герменевтичні аспекти реабілітації норм” розглядається необхідність доповнення результатів аналізу нормативних суджень їхньою герменевтикою. Найбільш яскраво риси аналітичного підходу до виявлення змісту норми, що приділяє увагу інтенсіональним характеристикам мови, подані в семантичних дослідженнях, пов'язаних із розробкою систем деонтичної логіки (Г.Х. фон Врігт). У цих системах різні семантичні поняття, наприклад, висновок і доведення повноти, несуперечливість тощо, витлумачуються й застосовуються щодо нормативних суджень або нормативних кодексів. Поява деонтичної логіки, якоюсь мірою інспірованої метафізикою Г. Лейбніца, засвідчила, що нормативні судження, як і всі інші, є функціями раціонального мислення, а не просто емоційні реакції людей на ставлення один до одного і не прояви психічних актів надання переваги або зневаги. Крім того, сам факт наявності виводимості й доведеності щодо нормативних суджень свідчить про можливості розв’язання проблеми обґрунтування.

Але одних зусиль трансцендентальної й аналітичної філософії для реконструкції метафізично орієнтованої практичної філософії недостатньо. Трансценденталізм має у своєму розпорядженні концепцію апріорних синтетичних суджень, а аналітична філософія має концепцією нормативних суджень, що у разі їхнього успішного синтезу могли б дати шуканий результат. Питання, отже, залежить від основи подібного синтезу, такої, яка б не тільки уможливила об'єднання переваг аналітики й трансценденталізму, але й компенсувало їх „недоліки”, запобігало їх обмеженості.

На сьогодні практична філософія все частіше схвалює думку, що подібною основою для синтезу аналітики й феноменології слугує герменевтика. Феноменологічна герменевтика П. Рікера й критична герменевтика К.-О. Апеля та Ю. Габермаса, прагматична герменевтика Р. Рорті реалізують подібну стратегію в практичній філософії. Риси герменевтики, що роблять її привабливою основою для синтезу аналітики й трансценденталізму, очевидні. По-перше, існує наступність між трансценденталізмом і герменевтикою, яку можна простежити на прикладі філософії М. Гайдеггера, який, зберігаючи процедуру сутнісного споглядання, робить її контекстом не чисту свідомість, а розуміння як один із істинних модусів (екзистенціалів) буття людини у світі. Лінія філософської герменевтики, започаткована М. Гайдеггером і продовжена Г. Гадамером, уможливлює уникнення методологічного соліпсизму, властивого трансценденталізму загалом. По-друге, герменевтику зближує з аналітичною філософією те, що привілейованою галуззю й темою рефлексії для них виступає мова, а точніше, її значеннєвий або інтенсіональний вимір. Нарешті, практичній філософії герменевтика імпонує тим, що вона не є методом теоретичного пізнання й іноді навіть протиставляється йому, зокрема коли мова йде про специфіку наук про дух, які з подібних із практичною філософією причин мають привід бути незадоволеними зусиллями пізнаючого розуму стосовно їхнього обґрунтування. Проте в більшості випадків герменевтична орієнтація в сучасній практичній філософії зберігає статус тенденції й загального контексту. У цьому дослідженні здійснена спроба пов'язати розв’язання завдання обґрунтування норм, яке постало перед практичною філософією й має метафізичний характер, з особливого роду підходом, який, залишаючись аналітичним, є герменевтикою. Виявлення й обґрунтування нормативних суджень у дискурсі практичної філософії – це завдання, розв’язання якого потребує поєднання аналітичного й герменевтичного підходів.

Основний висновок першого розділу полягає в констатації того, що проблема обґрунтування норм не просто не позбавлена змісту, але й становить центральне та метафізичне за своїм характером завдання практичної філософії.

У другому розділі „АНАЛІЗ РАЦІОНАЛЬНИХ НОРМ” мова йде про значення норм із погляду того, якими б вони повинні бути, щоб відповідати процедурам раціонального обґрунтування, тобто розглядатися як очевидні й загальнозначущі.

У підрозділі 2.1. „Поняття й специфіка раціональних норм” з метою виявлення норм раціонального типу здійснюється класифікація норм, що враховує джерела, від яких залежить значимість (легітимність) норм. При цьому фундаментальним є відмінність між власне раціональними нормами, легітимність яких визначається їх загальнозначимістю й очевидністю, і тими, чиє значення обумовлене відношенням до сакрального або силою звички. Саме щодо раціональних норм герменевтика змісту, що пов'язується з ними, набуває аналітичного характеру, стаючи рефлексією умов їх очевидності й аподиктичності.

Найбільш відомою формою рефлексії раціональних норм є доктрина природного права, що мала в Європі поряд із релігійними й культурними традиціями роль найважливішого джерела юридичних, політичних і моральних уявлень. Але тільки щодо норм, розуміння яких з’ясовується на сумісність з доктриною природного права, може йти мова про обґрунтування. Причина полягає в тому, що точка зору природного права є позицією, яка вимірює норми за їхньою підставою, робить істину мірою їх обов'язковості для мислення та керує мисленням діяльності. Доктрина природного права стверджує норми, що успішно проходять скептичну перевірку, тобто норми, що демонструють неможливість вагатися в їхній значимості. У поняття про норму природного права аналітично укладено, що ця норма має підставу, яка дає надійний фундамент її очевидності й аподиктичності. Такі норми є раціональними, оскільки свою легітимність вони набувають у результаті обґрунтування очевидністю та загальнозначимістю.

У підрозділі 2.2. „Раціональність норм як феномен практичного знання” зазначається, що раціональні норми, які становлять первісно елемент практичного життя, є ще й елементами пізнання, оскільки їх властивості дають можливість розглядати їх у епістемологічному контексті. Цей контекст спричинив у європейській культурі історичний рух Просвіти, що має античні корені й продовжується донині. Саме Просвіта й усе, що з нею пов'язане, намагається зробити знання й істину основою ставлення людини до самої себе й світу, порушуючи, у тому числі, і питання про те, що може бути відомо про норми та як вони співвідносяться з тим, що про них відомо. Під впливом Просвіти формується ідеал природного права - норма, зміст якої визначається знанням про неї ж, і основи якої тому збігаються з основами цього знання. Починаючи з Платона й Арістотеля, здійснюється розробка специфічної епістемології, нерозривно пов'язаної з поняттям практичного знання, що використовує норми для досягнення істин, які стосуються цілей і засобів діяльності. У центрі уваги рефлексії про практичне знання знаходиться феномен практичного міркування або фронезис (розважливість) як здатність, що дає можливість відшукати норми, які раціонально обґрунтовуються, значимість яких щодо вчинків визначається їх доречністю в судженнях. Наслідком цього повинен стати висновок про те, що практична філософія, яка має справу з раціональними нормами, спроможна давати нормативне знання, що втілюється в розумному узгодженні цілей і засобів їх досягнення.

У підрозділі 2.3. „Деонтологічний вимір раціональності” стверджується, що стосовно до феномена практичного знання окреслюються особливі властивості раціональності, яка за допомогою розважливості переноситься на норми, випробовуючи їх на предмет очевидності й аподиктичності. До того ж, раціональність практичного знання характеризується за допомогою деонтологічного аспекту, що виявляється в ній і створює її відмінність від алетично, істинністно орієнтованої раціональності теорії. Проявом деонтологічного виміру раціональності практичного знання слугує те, що, наприклад, очевидність норм розглядається як загальнозначима неможливість мислити їх заперечення без протиріччя, але не логічного, а морально-практичного порядку. Іншими словами, на відміну від протиріччя як критерію хибності й усвідомлення того, що „так не може бути”, у межах раціональності практичного знання критерієм ненормальності є судження „так не повинно бути”. Таким чином, аналіз значення норм у контексті практичного знання уможливлює розмову про поняття обґрунтованої або раціональної норми як норми, яка очевидно й аподиктично виводить деонтологічний зміст, вкладений розумом у судження. У понятті раціональної норми міститься вказівка на умови обґрунтування норми як істинного судження, вагомого переважно для мислення, а не для самих речей. Тому раціональні норми повинні бути визнані a priori, інакше вони втрачають не тільки у своїй очевидності й загальнозначимості, але й у своїй свідомості. Але тут йдеться про те, що міститься в поняттях, завдання ж практичної філософії полягає як у ствердженні поняття обґрунтованої норми, так і в обґрунтуванні її реальності.

Основний висновок другого розділу полягає в тому, що деякі норми, через властиву їм очевидність та загальнозначимість, можуть бути названі раціональними й такими, що припускають обґрунтування як принципи практичного знання.

У третьому розділі „ГЕРМЕНЕВТИКА РАЦІОНАЛЬНИХ НОРМ” починається такий розгляд норм, що дає можливість витлумачення мови практичного знання як онтологічного обрію, що надає нормам граничної основи.

У підрозділі 3.1. „Належність як онтологічний зміст норм” йдеться мова про те, що якщо при з'ясуванні умов очевидності й аподиктичності норми розглядаються як істини, то розуміння умов реальності норм змушує розглянути їх як закони, що втілюють безумовну й об'єктивну необхідність. У своєму онтологічному вимірі проблема обґрунтування норм має аналогію з проблемою обґрунтування законів природи. Тому, залишаючись у межах принципу основи, розгляд норм у практичній філософії може зводитися до герменевтичного тлумачення норми як закону, тобто розуміння, що виходить з визнання безумовної необхідності норм через встановлювані ними каузальні зв'язки.

Представляється, що не скептицизм, який походить з юмівського розуміння причинності, а саме трансцендентальний підхід дає можливість розраховувати на обґрунтування об'єктивної значимості норм за допомогою визначення прихованого у встановлюваних ними каузальних зв'язках онтологічного змісту. Передумови для визначення онтологічного змісту норм містяться в критичному розв’язанні третьої антиномії чистого розуму як трансцендентальної (на відміну від скептичної й догматичної) відповіді на метафізичне питання про можливість спонтанної (апріорно уявленої) причинності. Термін належність, у значення якого вкладене відношення вчинку та його підстави у формі апріорного судження розуму про необхідність учинити певну дію, передається поняттям такого роду причинності. Оскільки в належності, на відміну від інших форм причинності, розумом дається підстава не тільки поняттю, але й реальності причинно-наслідкового зв’язку, остільки такий розум називається не теоретичним, а практичним. Отже, якщо належність є онтологічним змістом норм, що надають їм об'єктивної значимості, то його реальною основою, у свою чергу, слугує практичний розум.

У підрозділі 3.2. „Пояснення як герменевтична діяльність практичного розуму” порушується проблема відмінності теоретичного й практичного розуму з погляду герменевтики норм як законів. Наявність цієї проблеми обумовлена невизначеністю рефлексивних процедур, що висвітлюють зміст практичного розуму й таких рефлексивних процедур, як метод для розуму теоретичного. Але, якщо сутність методу полягає в поясненні за допомогою законів, то можна говорити про пояснення за допомогою норм (деонтологічне пояснення) як про процедуру практичного розуму. Оцінюючи таке пояснення, варто підкреслити, що ця процедура герменевтичного, а не методологічного характеру, тобто вона має сенс для тих явищ, реальність яких визначається не тільки фактами, але і їх інтерпретацією. Це робить її нецікавою для теоретичного пізнання, і навпаки, підвищує її значимість для наук про дух, що поєднують пізнавальні інтенції з практичними. Крім того доводиться констатувати, що пояснення за допомогою норм є інтерсуб’єктивно й комунікативно орієнтованим актом, що, з одного боку, підкреслює його відношення до герменевтики, і, з іншої, дає можливість говорити про подолання їм методологічного соліпсизму класичної рефлексивної філософії. Нарешті, пояснення шляхом норм допомагає визначити деонтологічний вимір інтерсуб’єктивності, що відкриває метафізичну сторону комунікації, тобто реальність практичного розуму.

У підрозділі 3.3. „Деонтологічний вимір інтерсуб’єктивності” показується, що норми є об'єктивними не через їхнє протистояння суб'єктові пізнання, а через ставлення суб'єктів один до одного. Необхідно нормативний характер такого ставлення відкриває деонтологічний вимір інтерсуб’єктивності. У межах деонтологічного виміру інтерсуб’єктивності можлива нейтралізація тези про незастосовність процедур обґрунтування до норм через те, що вони позбавлені значення істини. Відсутність істинністного значення в раціональних нормах запропоновано вважати як указівку на те, що норми належать до світу думок, що є доксами, але думок не як суб'єктивних і необґрунтованих тверджень, а як суджень комунікативно звернених суб'єктами один до одного. Такі судження подані особливим класом мовних актів, названих перформативами (Д. Остін). Обґрунтованість перформативів, на відміну від суджень з істинністним значенням, носить прагматичний, а не семантичний характер, і є засобом виявлення умов і наслідків мовної комунікації. Місце, що норми займають під час комунікації, уможливлює бачення в них реальних і об'єктивних принципів практичного розуму.

Основний висновок третього розділу полягає в констатації того, що норми крім очевидності й аподиктичності мають об'єктивність, тобто мають існування як думки, що є доксами, але спрямовані на виявлення деонтологічних принципів пояснень дій практичним розумом.

У висновку формулюються основні результати дисертаційної роботи в цілому:

· Дефіцит норм, викликаний нерозумінням способів їх обґрунтування, обумовлений двома обставинами: по-перше, відмовою залучати метафізику до числа основ пізнання, по-друге, зарахуванням обґрунтування норм до галузі теоретичного міркування.

· Подолання дефіциту норм через їх обґрунтування стає можливим завдяки аналітичній герменевтиці. З її позиції умови свідомості та значимості норм визначаються незалежно від екстенсіональної семантики мови теорії, а задаються під час рефлексії, що здійснює інтерпретацію й розуміння змісту.

· Серед норм різного типу існують норми, названі раціональними, що мають зміст очевидних і аподиктичних тверджень, значимість яких носить необхідно апріорний характер і може бути обґрунтована як належне з позиції раціональності практичного знання.

· Раціональним нормам може бути доданий також онтологічний статус законів, які забезпечують необхідність дій, що не підпадають під каузальні закони. Такі дії тому з'ясовні тільки за допомогою раціональних норм, що містять їх основу в належному.

· Пояснення, що надається вчинкам через раціональні норми, є дією практичного, а не теоретичного розуму. Тому його варто розглядати не як методологічну, а як герменевтичну процедуру. Ця процедура спирається не на факти, а на розуміння змісту цілком обґрунтованих і правильних думок суб'єктів дій.

· Оскільки норми як апріорні судження не можуть втілювати зміст, заснованих на досвіді теорій, остільки їхній зміст слід визнати метафізичним, а практичну філософію, що прагне до їхнього обґрунтування, вважати пов'язаною з метафізикою.

Список опублікованих робіт з теми дисертації:

1. Тимохин А.М., Зарапин О.В. Рефлексия нормативности: стратегии обоснования // Культура народов Причерноморья. - 2001. - №22. - С. 191-194.

2. Тимохин А.М. Нормативный текст как „феномен” этического дискурса // Ученые записки ТНУ. Серия: Философия. Социология. – 2002. – Т.14 (53). – №1. – С. 67-72.

3. Тимохин А.М. Необходимость практического знания // Вестник Сев.ГТУ. – 2003. – Вып. 46. – С. 125-133.

4. Тимохин А.М. Деонтологический аспект рациональности практического знания // Ученые записки ТНУ. Серия: Философия. Социология, 2002. – Т.14(53). – №2. – С. 101-111.

5. Тимохин А.М. Типовая специфика рациональных норм // Ученые записки ТНУ. Серия: Философия. Социология. – 2003. – Т.16 (55). – №1. – С. 75-85.

6. Тимохин А.М. Критический опыт нормативного (глава 5, раздел 2.); Истина или мнение (глава 6) // Deontologos: антропологические альтернативы. – Симферополь: Крымучпедгиз, 2001. – С. 163-220.

7. Тимохин А.М. Маргинальность смысла (раздел 2.2).; Границы причинности (раздел 2.3.) // Философские маргиналии. – Симферополь: Элиньо, 2002. – С. 73-113.

8. Тимохин А.М. „Логико-философский трактат” и европейская эпистемологическая традиция // SYMPOSION: историко-философские интерференции. – Симферополь: Изд-во ТНУ, 2000. – С. 52-91.

9. Тимохин А.М. Жизненный мир и автономия политической науки // Политическая наука: предмет и методология исследования. – Х.: Регіон-інформ, 2001. – С. 174-184.

10. Тимохин А.М. Аналитическая герменевтика текста практической философии // Материалы международного симпозиума „Разум в постнеклассическую эпоху: антропологические перспективы”. – Симферополь: Изд-во ТНУ, 2003. – С. 29-31.

АНОТАЦІЇ

Тимохін О.М. Обґрунтування раціональних норм засобами аналітичної герменевтики. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.01. – онтологія, гносеологія, феноменологія. - Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського. Сімферополь, 2004.

Дисертація присвячена дослідженню центральної проблеми практичної філософії: можливості обґрунтування норм. Особлива увага при цьому приділяється епістемологічним аспектам. Стверджується, що теоретичне мислення не спроможне до обґрунтування норм через відмовлення від метафізики. Тому обґрунтування раціональних норм у практичній філософії приймає форму пошуку