ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н.КАРАЗІНА

Топалова Світлана Олександрівна

УДК 329.051: 303.446

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОЇ

ВЛАДИ: КОМПАРАТИВІСТСЬКИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути і процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Харків – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Харківському національному університеті

ім. В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, професор

ЛІСНИЧИЙ Василь Васильович,

Харківський регіональний інститут

державного управління національної

академії державного управління при

Президентові України, завідувач кафедри

державної політики

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

ПОЙЧЕНКО Анатолій Михайлович,

Одеський регіональний інститут

державного управління національної

академії державного управління при

Президентові України,

проректор-директор

доктор соціологічних наук, професор

КУЦЕНКО Ольга Дмитрівна,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна, завідувач лабораторії

конкретно-соціологічних досліджень

Провідна установа: Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра політології,

(м.Київ)

Захист відбудеться "27" травня 2004 року о 15.15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.18 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 4-65

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий " 15 " квітня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Чугуєнко М.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження пов’язана із подальшим розвитком політичних процесів в Україні та необхідністю розробки системи владних відносин, побудованих на демократичних засадах.

Перетворення в системі державної влади ще не призвели до кардинальної зміни владних механізмів, а державно-владні інституції не стали підконтрольними суспільству. Суб’єктний статус партій залишається не достатньо визначеним, що призводить до суттєвого політичного перекосу. Вплив партій обмежується законотворчістю
і майже не розповсюджується на важливу складову державної влади – виконавчу, що є причиною формування конфліктної моделі політико-адміністративних відносин.

Усе це зумовлює необхідність розробки і впровадження ефективних механізмів балансу владних інститутів, потребує наукового осмислення і обґрунтування суб’єктного статусу політичних партій в системі державної влади. Важливим компонентом подібного наукового впровадження є вивчення досвіду здійснення державної влади партіями в країнах розвинутої демократії, що допоможе адаптувати окремі принципи до українських реалій і стане орієнтиром при розробці стратегії політичного реформування.

Місія політичних партій як суб’єктів державної влади все ще залишається без належної уваги вітчизняних науковців. Поки що немає спеціальних наукових праць, в яких би з’ясовувалась ресурсна база та реальна потенція партій як суб’єктів державно-управлінської діяльності. Відсутність подібних теоретичних досліджень значно стримує можливість розробки концептуальних засад реформування державної влади в Україні.

Стан наукової розробки проблеми. Можна виділити декілька основних напрямків наукового дослідження партій, що сприяли розробці даної теми, а саме:

1. Філософсько-політичне з’ясування сутності політичних партій, їх рольового статусу в органах влади: Н. Макіавеллі, Ф. Бекон,
Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Ст. Мілль, А. Токвіль, Й. Блунчлі, Дж. Медісон, Дж. Брайс, А. Лоуелл, В. Вільсон, М. Острогорський, Р. Міхельс. Певні підходи до вирішення питання про впровадження принципу партійності у діяльності парламенту можна знайти у М. Драгоманова, Б. Кістяківського, В. Липинського, Я. Рудницького, А. Левіцького, К. Мацієвича, В.Винниченка, Б. Мартоса, М. Грушевського.

2. Функціонування політичних партій в умовах демократії, розробка цілісної теорії партій: М. Дюверже, К. фон Байме,
С. Ліпсет, С. Нойманн, Р. Макрідіс, С. Ельдерсвельд, Дж. Лапаломбара, Л. Епштейн.

3. Діяльність політичних партій у структурах громадянського суспільства та політичної системи, сучасні тенденції в їх розвитку: К. Лоусон, П. Меркл, Б. Хеннесі, У. Кротті, Ж. Бюрдо, Ф. Гогель,
О. Ренней, У. Кенделл, Е. Даунс, Г. Еллінек, Ж. Шарло, Ч. Вайз,
А. Розенбаум, С. Бах, В. Костицький, О. Толпиго, Е. Рахімкулов,
В. Мандибура, А. Мацюк, О. Барабаш.

4. Роль політичних партій в організації виборчого процесу:
М. Оферле, П. Бурдьє, Дж. Сарторі, Р. Хакшорн, Ф. Ріггс, М. Вейнер, Т. Манн, Дж. Біббі, Е. Бьюелл, К. Ващенко, М. Рибачук, М. Томенко, Р. Балабан, В. Лісничий, С.Веселковський, Л. Кочубей, М. Ставнійчук.

5. Дослідження партій через систему владних відносин:
А. Шардон, Дж. Гербер, Г. Кречмер, Х. Борхерт, Й. Лінк, З. Магієр,
К. Штерн, Н. Ахтерберг, Л. Вайт, Б. Гурне, Г. Райт, К. Ньюкамер,
Т. Синклер, Р. Макконел, К. Грин, Ф. Нортон, Т. Шмачкова, А. Ткачук, В. Пігенко, Д. Горшков, І. Хмелько, О. Дергачов, Р. Павленко, С.Телешун , П. Кислий, С. Свєтова.

6. Місце політичних партій в системі політико-адміністративних відносин: Е. Пейдж, Б. Пітерс, П. Селф, Дж. Свара, А. Робертс, Г. Штейн, В. Сейр, Д. Путнам, О. Процик.

7. Розвиток політичних партій в Україні та їх вплив на становлення парламентаризму: К. Богомаз, Є. Базовкін, В. Литвин, О. Гарань, А. Білоус, В. Якушик, В. Кремень, С. Рябов, М. Обушний, В. Рубан, Н. Серьогіна, А. Слюсаренко, М. Примуш, В. Небоженко, А. Матвієнко, М. Розумний, Ю. Ганжуров, В. Денисов, Є. Перегуда,
І. Кресіна.

Дослідження суб’єктного статусу партій було б неможливим без з’ясування механізмів влади та специфіки державно-владних відносин. Суттєву роль в осмисленні цієї проблеми відіграли роботи зарубіжних і вітчизняних науковців П. Блау, Р. Даля, Дж. Френча, Д. Ронга, В. Авер’янова, Ф. Кирилюка, І. Варзара, М. Михальченка, В. Ребкала, А. Пойченка, В. Корженка, О. Мельника, В. Кириченка.

Сформувати концептуальні основи дослідження допомогли роботи Л. Вайта, Т. Верхейна, Б. Рокмана, П. Шміттера, Дж. Абербаха,
Р. Стіллмана.

Таким чином, певні аспекти даної проблеми висвітлювалися представниками вітчизняної школи політичної науки. Проте, такі дослідження ще не набули цілісного і системного характеру. Очевидною є недостатність теоретичного узагальнення, комплексного політологічного аналізу ключових питань, пов’язаних із діяльністю партій у системі державної влади.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано в межах загальної комплексної теми кафедри політології ХНУ ім. В.Н. Каразіна “Влада та її реалізація в незалежній Україні”, науково-дослідницької програми “Удосконалення регіональних владних структур та механізмів їх функціонування шляхом використання та адаптації досвіду провідних демократичних держав світу” (№ РК 0100U001206 від 06.04.2000 р.), науково-дослідної роботи за темою “Аналіз політики регіональних владних структур” (державний реєстровий № 0102U0011592).

Мета дослідження – з’ясувати потенційні можливості політичних партій у системі державної влади в Україні та розробити шляхи і засоби підвищення суб’єктного статусу партій, які б відповідали вимогам демократичної держави та ментальним потребам українського соціуму.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання низки принципових задач:

- з’ясувати зміст поняття “владний рольовий статус політичних партій”, “суб’єктний статус політичної партії в системі державної влади”;

- установити специфіку політичних партій як суб’єктів державної влади;

- виявити рівні і етапи реалізації суб’єктного статусу політичних партій у системі державної влади;

- вивчити особливості функціонування політичних партій залежно від специфіки моделі державної влади;

- визначити ступінь відповідності процесу становлення політичних партій України як суб’єктів державної влади тенденціям світового розвитку;

- дослідити специфіку діяльності партій в структурах державної влади за умов біпартійних і коаліційних систем;

- з’ясувати роль політичних партій України у функціонуванні органів законодавчої і виконавчої влади;

- проаналізувати причини формування в Україні конфліктної моделі політико-адміністративних відносин;

- з’ясувати можливості адаптації світових надбань у процесі реформування державної влади в Україні;

- розробити пропозиції щодо стратегії політичної реформи в Україні.

Об’єкт дослідження – політичні партії як суб’єкти державної влади.

Предмет дослідження – специфіка функціонування партій у системі законодавчої і виконавчої влади та використання ними владної ресурсної бази.

Методи дослідження. У дисертації використані як загальнонаукові методи - аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, так і окремі методологічні принципи історичного, структурно-функціонального, системного і порівняльного підходів, а також, методи спостереження. Історичний підхід дав змогу дослідити генезис партій як суб’єктів державної влади, їх подальшу трансформацію, виявити низку закономірностей і суперечностей цього процесу. Структурно-функціональний – встановити залежності між формою правління і співвідношенням нормотворчого та виконавчого компонентів влади, функціонуючою виборчою системою і рівнем реалізації суб’єктного статусу партій; системний – виділити складові державної влади та характер їх взаємодії; порівняльний – спільні риси й відмінності процесу реалізації суб’єктного статусу партій у розвинених демократичних країнах та в Україні. Абстрагування дозволило зосередити увагу на сутності партій як учасників реалізації державної влади. Спостереження забезпечило систематичне відстеження процесу набуття політичними партіями суб’єктного статусу та виявлення причин низького ступеня їх впливу на здійснення влади в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше:

-

-

-

-

Удосконалено:

-

-

Дістало подальшого розвитку:

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів полягає
у наступному:

- дисертаційні матеріали можна використовувати для подальших досліджень діяльності політичних партій у системі державної влади;

- основні положення та висновки дисертаційного дослідження були використані при розробці Проекту концепції політичної реформи в Україні. Вони можуть бути застосовані депутатами Верховної Ради, радниками, консультантами Президента України в процесі підготовки та проведення політичної реформи в Україні, а також для удосконалення законодавчої бази функціонування політичних партій та при розробці правових положень щодо поліпшення виборчого законодавства;

- результати наукового дослідження можуть використовуватись політичними партіями з метою пошуку більш ефективних засобів набуття і реалізації суб’єктного статусу;

- матеріали дисертаційного дослідження, що увійшли до навчального посібника “Сучасний виборчий PR”, можуть використовуватись при відпрацюванні відповідних дисциплін, курсів і питань у вищих навчальних закладах, що готують фахівців політології, права та державного управління.

Апробація результатів дисертації. Основні результати й висновки дисертації доповідалися на міжнародних науково-практичних конференціях: Першому Міжнародному науковому конгресі “Державне управління та місцеве самоврядування” (м. Харків, 2001р.); Науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (м. Київ 2001р.); регіональних науково-практичних конференціях: “Регіональна політика в Україні: стан та перспективи розвитку” (м. Харків, 2000р.); “Політичні партії в незалежній Україні: роль та місце у політичній трансформації суспільства” (м. Харків, 2001р.); “Вплив виборів 2002 року на формування стабілізуючого владного потенціалу Луганщини”
(м. Луганськ, 2002р.).

Публікації. Результати дослідження знайшли відображення у
12 авторських публікаціях, 3 з яких надруковані у фахових виданнях ВАК України, а також увійшли до навчального посібника “Сучасний виборчий PR”, монографії “Регіоналізація і вибори як засоби удосконалення владних відносин в Україні: теорія і практика”.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації – 191 сторінка і 18 сторінок – додатки. Загальна кількість ілюстрацій – 9, таблиць – 7. Список використаної наукової літератури включає 275 джерел.

основний змІст роботи

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, окреслюється зв’язок з науковими програмами, планами і темами, встановлюються мета й завдання, подається загальна характеристика методів дослідження, формулюється наукова новизна, визначається науково-практичне значення результатів дослідження і наводяться відомості про їх апробацію.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження політичних партій як суб’єктів державної влади” – з’ясовано особливості нормотворчого і виконавчого компонентів, які зумовлюють специфіку впливу політичних партій на систему державної влади.

Політичні партії – це специфічні інститути, що консолідують соціальні інтереси і створюють гарантовані умови їх реалізації за допомогою державної влади. Вони генетично спрямовані на здійснення державної влади чи участь у її розподілі. Партії, що перемогли на виборах, отримують легітимне право на розробку і реалізацію державної політики.

Функціонування партій у системі державної влади забезпечує взаємозв’язок її нормотворчого і виконавчого компонентів. Є два механізми – структурний і функціональний. Парламентські партії, що одноосібно чи в коаліції утворили правлячу більшість, стають розробниками політичної стратегії. Беручи участь у формуванні уряду, організації його діяльності, вони виступають і учасниками реалізації власних рішень. Отже, партії є складовою політичного потенціалу держави та інструментом реалізації влади.

Специфіка чотирьох рівнів реалізації суб’єктного статусу партій – найвищого, високого, середнього і низького визначається ступенем впливу партії на розробку і впровадження державної політики та мірою відповідальності за наслідки державно-управлінської діяльності впродовж певного періоду.

Діяльність партій по досягненню та реалізації відповідного статусу в системі державної влади включає ряд етапів: підготовка і участь у виборах; забезпечення перемоги у виборах та визначення потенційних можливостей реалізації політичної програми партії шляхом входження до правлячої більшості чи опозиції; вплив на діяльність урядових структур через кадрову політику чи контрольні повноваження; відповідальність за впровадження політичної стратегії, підтриманої виборцями.

Досліджено генезис партій як суб’єктів державної влади. Проаналізовано науково-теоретичні погляди зарубіжних і вітчизняних дослідників на проблеми діяльності політичних партій у системі державної влади, визначено коло головних наукових проблем та намічені шляхи їх вирішення. Окреслено межі участі політичних партій у функціонуванні державної влади: організація діяльності законодавчої, формування і контроль за діяльністю виконавчої, партійна нейтральність судової.

Виявлено основні тенденції трансформації політичних партій, внаслідок прояву яких зазнає суттєвих змін уся система представництва.

У другому розділі – “Функціонування політичних партій в системі державної влади в країнах розвиненої демократії (на прикладі Великобританії, США, ФРН)” – визначено головні фактори впливу на діяльність партій в державно-владних структурах: форма правління та модель політико-адміністративних відносин; тип партійної системи та місце партії в ній; функціонуюча виборча система; тип парламенту. Систематизовано наслідки їх поєднання, що визначають форми взаємодії органів державної влади, політичних партій та електорату.

Обгрунтовано вибір країн, на прикладі яких досліджується специфіка функціонування партій у структурах державної влади. Він зумовлений характером проблем, які необхідно подолати Україні для забезпечення ефективного функціонування вищих органів державної влади, наявністю значного досвіду державно-владної діяльності партій у зазначених країнах, відпрацьованих ними ефективних принципів і механізмів, які доцільно використовувати у процесі державотворення, адаптувавши до умов України.

Досліджено особливості реалізації суб’єктного статусу партій в умовах біпартизму – моделей “міністеріалізму” та “розділеного правління” і коаліційної системи. З’ясовано, що в моделі “міністеріалізму” суб’єктом найвищого рівня є одна партія, що реалізує свою стратегію через уряд. У парламенті відбувається трансформація партійної стратегії, підтриманої більшістю громадян, в урядову політику та здійснюється взаємодія політичної і адміністративної систем. Британський парламент є “промовним”. Визначальну роль у його функціонуванні відіграє глава уряду, а система партійних механізмів забезпечує абсолютну підтримку прем’єр-міністра партією більшості. З точки зору подальшого вдосконалення системи влади в Україні на увагу заслуговують шляхи забезпечення балансу влади та політичної відповідальності владних інституцій і партій.

У моделі “розділеного правління” може одночасно реалізуватись політична стратегія обох партій: через більшість у парламенті
і законотворчу діяльність – однієї та через завоювання посади президента і значний обсяг його повноважень – іншої. При наявності низки факторів, таких як жорсткий розподіл влад, обмеженість стимулів для партійної єдності президента і законодавців, відсутність обов’язкової підтримки президента його партією у парламенті, існують дієві механізми підтримання балансу влади і досягнення компромісу: процедура затвердження парламентом президентських кандидатур і перевірки діяльності міністрів; система сильних комітетів та механізм комітетських запитів до урядових установ; головування у комітетах представників партії більшості; контрольні повноваження парламенту та значні важелі фінансового впливу. У даній моделі актуальними для України є засоби забезпечення ефективного функціонування політичних партій в умовах дії механізму “стримувань і противаг” та відсутності жорсткої партійної дисципліни.

Визначено специфіку функціонування партій у системі державної влади за умов коаліційної системи. Суб’єктом найвищого рівня є цілісне утворення – правляча коаліція, а партії, що входять до її складу, знаходяться на нижчому рівні, який визначається величиною і ступенем впливовості партійної фракції. Виявлено найсуттєвіші ознаки фракції: створення на основі партійної належності чи підтримки програми партії, визначальна роль у формуванні волі держави, забезпечення ефективної роботи парламенту. Встановлено основні прояви зв’язків між партіями і фракціями: спільність керівництва; підпорядкованість одній меті; визначення партією головних засад політики як основи для роботи фракції; підзвітність фракції партійному з’їздові; застосування партійних дисциплінарних санкцій до фракційних депутатів.

Проаналізовано функції, права і повноваження фракцій Бундестагу. Місце фракцій та виконувані ними завдання залежать від того, де знаходиться дана фракція – на боці влади чи в опозиції. Права фракцій більшості забезпечують можливості розробки і реалізації політичної стратегії, а права опозиції – участь у здійсненні контрольних функцій. Взаємостосунки між правлячою коаліцією та урядом не завжди консенсусні. Дієвими механізмами узгодження позицій є коаліційні розмови і коаліційні угоди, дотримання принципу чесної співпраці.

У коаліційній системі виявлено найбільше принципів, що мають бути адаптованими до умов України: наявність у глави держави права розпуску парламенту, якщо протягом встановленого терміну не сформувалась правляча більшість; створення правлячої коаліції на основі відкритої домовленості фракцій більшості; стимулювання фракційної дисципліни шляхом здійснення кадрової політики, реалізації прав фракцій, застосування партійних дисциплінарних санкцій до депутатів; гарантування нормами парламентського права можливостей правлячим фракціям формувати і здійснювати державну політику, а опозиційним – виступати з ініціативами і критикою; подвійний контроль за діяльністю уряду: відкритий з боку опозиції і прихований з боку більшості; взаємна залежність у функціонуванні парламенту і уряду.

У третьому розділі – Сучасна партійна система України та її роль у здійсненні державної влади – досліджено особливості партійної системи України з точки зору суб’єктного статусу партій та перспектив його підвищення. Показано специфіку електорального поля України. На основі аналізу результатів чотирьох парламентських виборчих кампаній визначено тенденції подальших змін у структурі Верховної Ради та перспективи основних груп партій.

Запропонована власна періодизація становлення партій як суб’єктів державної влади в Україні; визначено п’ять етапів, які пов’язані із важливими політичними кампаніями і відрізняються кількістю, видами і типами партій, їх ставленням до діяльності в органах державної влади, особливостями масової суспільної свідомості: 1) 1990-1991 рр. – період офіційно-правового оформлення багатопартійності; 2) 1992-1994 рр. – формування основних ідеологічних напрямків у партійній системі;
3) 1994 -1998 рр. – період ідейного та організаційного самовизначення політичних партій; 4) 1998-2002 рр. – період фактичного розподілу партій на парламентські і позапарламентські; 5) після виборів 2002 р. – чіткого розмежування за ознаками ставлення партій до діючої влади та лояльності влади до партій.

Визначено, що процес становлення партійної системи далекий від завершення. Наявність понад 100 партій не є свідченням сформованої багатопартійності, а навпаки, вказує на суттєві проблеми у розвитку партій. Зростання їх кількості є не відповіддю на суспільний запит, а результатом дії чинників негативного впливу: прагнення окремих груп еліт до легалізації і просування корпоративних інтересів; “клонування” партій; недосконалої правової бази їх функціонування та участі у виборчому процесі і державно-владній діяльності. Виявлено найсуттєвіші недосконалості виборчого законодавства: відсутність зв’язку між результатами виборів і партійною структурою парламенту, між партіями і виборцями округів; використання мажоритарної складової у якості засобу адміністративного тиску та маніпулювання суспільною свідомістю; м’які обмеження щодо участі партій у виборах.

Низький рівень ефективності прийняття і реалізації державних рішень в Україні визначається сплетінням таких факторів: відсутність інституційних стимулів для консолідації партій, що зумовлює фрагментованість та слабку інституціоналізованість партійної системи; відсутність впливу політичних партій на діяльність виконавчої влади, що є наслідком нерозвинутості партійної системи та конституційної неврегульованості; політична неструктурованість парламенту через недосконалість виборчої системи та законодавчої бази функціонування Верховної Ради. Наслідками цього є: дискредитація ідеї багатопартійності; посилення соціальної апатії та відчуження від влади; просування України шляхом становлення “керованої демократії”.

Виявлено інституційні недосконалості в організації влади: наявність двох центрів – парламенту і президента, що монополізують законодавчі і виконавчі функції; відсутність балансу влади, стримувань і противаг, політичного контролю. Це зумовлює нестабільність у розробці і реалізації державної політики, неузгодженість політичних рішень владних структур. Наслідком є обмеження впливу партій нормотворчим компонентом.

Дослідження функціонування партійних фракцій Верховної Ради показало, що існуючий механізм структурування не забезпечує взаємозв’язку між електоральними уподобаннями і партійною структурою парламенту, не стимулює створення стабільної більшості, не сприяє підтриманню фракційної дисципліни. Це є причиною фрагментарності і нестабільності партійної структури парламенту, низького рівня впливу партій на прийняття рішень, реального становища фракцій як утворень для “продавлювання” інтересів окремих угруповань. Існує жорстка залежність між рівнем партійної фрагментації парламенту та ефективністю прийняття рішень.

Принцип пропорційності при формуванні комітетів та порядок розподілу їх між фракціями на основі домовленості не стимулюють фракції до об’єднання для створення більшості, роблять можливим проведення комітетами різноспрямованої політики, невиконання ними контрольних повноважень. Це вказує на необхідність: чіткого визначення в регламенті юрисдикції комітетів; їх унормованого розподілу між більшістю і опозицією; ретельного відпрацювання процедур слухання в комітетах і розслідування, проведення “днів уряду”, механізмів запитів і фінансового контролю.

Недоліки у діяльності Кабінету Міністрів мають системний характер, не дозволяють парламентським партіям реалізувати владний потенціал. Наслідками подвійного підпорядкування уряду є: відсутність чіткої політичної орієнтації в його діяльності; порушення колегіальності у прийнятті рішень; перебування у становищі політичного заручника; урядова нестабільність; часта зміна урядів.

Аргументовано необхідність: зміни виборчої системи; реформування інституційних основ партійної системи; посилення впливу партій на функціонування державної влади; формування якісно нової системи відносин між парламентом, урядом і президентом, конституційного впровадження принципу, згідно з яким представники партій у парламенті об’єднуються у більшість, що формує уряд; правляча більшість і уряд несуть спільну відповідальність. Це забезпечить: послідовність і узгодженість процесу розробки і реалізації політичного курсу; політичну ідентичність уряду вибору народу; стабільність уряду; прозорість у політичній боротьбі; удосконалення системи зворотних зв’язків між громадянами та парламентськими партіями, підвищення рівня політичної відповідальності владних інституцій.

Проаналізовано вплив партій на обрання президента у кампаніях 1991, 1995, 1999 рр. Результати показали обмеженість впливу партійного фактора в усіх кампаніях. Очевидною була і наявність стереотипів “доброго минулого”, домінанти протесту.

ВИСНОВКИ

У процесі дисертаційного дослідження отримано такі наукові та практичні результати.

1. Політичні партії – це специфічні інститути, визначальною рисою яких є зорієнтованість на завоювання державної влади. Усі інші напрямки діяльності є засобами набуття суб’єктного статусу. Діяльність партій як суб’єктів державної влади розповсюджується на нормотворчий і виконавчий компоненти. Дослідження функціонування партій в системі державної влади вимагає розширення понятійного апарату. Поняття “владний рольовий статус” та “суб’єктний статус”, що корелюють між собою, дозволяють точніше описати функціональне становище партій в системі влади.

2. Передумови функціонування партій як суб’єктів державної влади закладені у природі політичних партій та інституціональних механізмах державної влади. Залежно від міри участі у розробці і реалізації політичної стратегії держави виділяються рівні реалізації суб’єктного статусу партій.

3. Реалізація суб’єктного статусу партій відбувається на наступних фазах: попередня – формування суб’єктних властивостей партії; основна – використання партіями владних важелів у тому сегментному обсязі, на який отримали право за результатами виборів; модерністська – партія, що знаходиться при владі, прагне зміцнити свій статус шляхом підвищення ефективності владного впливу на суспільний розвиток.

4. Тенденції трансформації партій визначаються ускладненням владних відносин, посиленням впливу партій на функціонування державної влади та проявляються у зміні форм діяльності партій, формуванні нових моделей партій і відповідних способів набуття і реалізації суб’єктного статусу.

5. Визначальним фактором впливу на функціонування партій як суб’єктів державної влади виступають політико-адміністративні відносини, через які забезпечується інституційна відповідальність партій. Механізми, що її гарантують, залежать від специфіки форм правління. У парламентській системі – це завоювання партією статусу правлячої та віддання нею виконавчої політичної влади урядовим міністрам – політикам, що визначають політичну стратегію і контролюють її реалізацію виконавчою адміністративною владою. У президентській – чітке функціональне розмежування політичних і виконавчих компонентів влади, механізм “стримувань і противаг”. За умов існування змішаної форми правління забезпечення інституційної відповідальності часто унеможливлюється відсутністю зв’язку між партійною структурою парламенту та складом уряду, чітко закріплених ролей парламентаріїв і урядовців у політичному процесі.

6. Біпартійні і коаліційні системи є ефективними з точки зору здійснення партіями державної влади. У двопартійних системах є дві моделі – “міністеріалізм” та “розділене правління”, в рамках яких розроблено ефективні принципи організації діяльності державно-владних структур і партій у їх складі.

6.1. У моделі “міністеріалізму” це: розподіл політичних опонентів на більшість і опозицію та наявність у них чітко зафіксованих прав і повноважень; підконтрольність депутатів виборцям округу і місцевим партійним організаціям; підпорядкування парламентської діяльності депутатів реалізації програми своєї партії; ефективна взаємодія політичної і адміністративної підсистем.

6.2. У моделі “розділеного правління” збалансування важелів політичного й адміністративного впливу забезпечують: конституційні повноваження парламенту і президента; система сильних парламентських комітетів; засоби парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади.

6.3. За умов коаліційної системи визначальна роль у трансформації програм партій в урядову політику належить партійним фракціям. Ефективність і відповідальність влади забезпечує: тісний взаємозв’язок між партіями і фракціями; виключні повноваження фракцій більшості у процесі розробки державної політики; дотримання принципу чесної співпраці та укладання відкритих коаліційних угод; застосування принципу почерговості; чітке визначення прав фракцій.

7. В Україні специфіка процесу становлення політичних партій як суб’єктів державної влади зумовлена корінною трансформацією політичної системи і відсутністю традицій функціонування державно-владних інституцій на принципах партійного представництва. Це вказує на необхідність розробки фундаментальної стратегії реформування державної влади.

8. Особливості етапів становлення політичних партій України визначаються специфікою політичного розвитку країни у кожен із періодів, ставлення партій до своєї участі у здійсненні влади та характером розмежування партій по лінії “влада – опозиція”. Партії стали суб’єктами виборчого процесу, забезпечили собі представництво у парламенті, однак, відсутність визначального впливу на функціонування законодавчої і формування та діяльність виконавчої влади ускладнює реалізацію їх державно-владного потенціалу.

9. В Україні склалась ситуація, за якої умовною є залежність між електоральним вибором і партійною структурою парламенту. Деформованість партійної системи унеможливлює функціонування партій як головних інституцій, що формують владу, і партійних фракцій як провідників у органах влади інтересів соціальних груп.

10. Діяльність партій у системі державної влади є неефективною. Це зумовлює необхідність внесення змін і доповнень до Конституції України, Регламенту Верховної Ради, Закону України “Про політичні партії в Україні”, зміни виборчої системи. При розробці відповідних правових положень доцільно використовувати вищезгадані принципи із досвіду демократичних країн.

Рекомендації щодо практичного використання результатів дослідження викладені у Проекті Концепції політичної реформи в Україні, у заключній частині колективної монографії “Регіоналізація і вибори як засоби удосконалення владних відносин в Україні: теорія і практика”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

Фахові видання

1. Топалова С.О. Становлення багатопартійності в Україні: суперечності та тенденції //Вісник Харківського Державного університету № 412’98. Питання політології. – С. 56–64.

2. Топалова С.О. Політичні партії як предмет наукового дослідження //Вісник Харківського національного університету
№ 470’2000. Питання політології. – С. 54–65.

3. Топалова С.О. Політичні партії західних країн: сучасні тенденції розвитку //Актуальні проблеми державного управління: Наук. збірн. УАДУ ХФ, 2000. – Вип. 2 (7). – С. 30–37.

Інші видання

4. Топалова С.О. Виборчі системи – політичні партії: аспекти взаємозв’язку //Вестник науки и техники. 1999. Вып. 3. – С. 92–97.

5. Топалова С.О. Про правові основи діяльності політичних партій //Конституційні засади державотворення в Україні: Науковий збірник – Х.: УАДУ ХФ, 1999. – С. 111–113.

6. Топалова С.О. Партійна структуризація парламенту: з досвіду західних демократій //Збірник наукових праць УАДУ. – Х.: УАДУ (ХФ), 2001. – Ч. 3: Державне управління та місцеве самоврядування. –
С. 53–55.

7. Топалова С.О. Паблік рилейшнз політичних партій: західний досвід і українська дійсність //Регіональна політика в Україні: стан та перспективи розвитку: Матеріали наук-практ. конф. Х.: УАДУ ХФ, 2000. – С. 125–130.

8. Топалова С.О. Парламентська більшість і опозиція: пошуки компромісу (з досвіду політичних партій ФРН) //Політичні партії в незалежній Україні: роль та місце у політичній трансформації суспільства: Наук. збірн. на основі матеріалів регіональн. наук-практ. конф. Х.: ХарРІ УАДУ, 2001.– С. 125–130.

9. Лісничий В.В., Топалова С.О. Політична партія як суб’єкт державно-управлінського процесу //Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук-практ. конф. за міжнародною участю. К.: УАДУ, 2001. – Т.3. С. 57–62.

10. Топалова С.О. Імідж як складова ресурсу влади //Вплив виборів 2002 р. на формування стабілізуючого владного потенціалу Луганщини: Матеріали наук-практ. конф. Луганськ: Альма-матер,
2002. – С. 38–52.

11. Сучасний виборчий PR: Навч. Посібник / В. Лісничий,
В. Грищенко, В. Іванов, М. Кінах, О. Радченко, М. Тітов, С. Топалова. – Сєвєродонецьк: Вид. дім “Еврика”, 2001. – Гл. 2. “Вибори та виборчі системи”. – С. 48–59; Гл. 7. “Соціальна природа політичних партій”.
– С. 191–207; Гл. 9. “Партійні системи деяких зарубіжних країн”. –
С. 226–228, 232–234, 237–245; Гл. 10 “Сучасна партійна система
в Україні”. – С. 256–260, 266–271.

12. “Регіоналізація і вибори як засоби удосконалення владних відносин в Україні: теорія і практика” / За заг. ред. О.О. Дьоміна. керівн. авт. колективу В.В.Лісничий. С.О. Топалова. Заключна частина – Проект Концепції політичної реформи в Україні. – С. 561–562, 563, 566–567, 571.

АНОТАЦІЯ

Топалова С.О. Політичні партії як суб’єкти державної влади: компаративістський аналіз. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23. 00. 02. – політичні інститути і процеси. –Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. – Харків 2004.

У дисертації здійснено комплексне дослідження проблем державно-владної діяльності політичних партій, що зумовлено необхідністю розробки і обгрунтування рекомендацій щодо впровадження принципів, які б забезпечували їх ефективне функціонування у системі державної влади.

Розглянуто специфіку суб’єктного статусу партій у різних моделях демократії, виявлено принципи функціонування законодавчої і виконавчої влади, завдяки яким партії є розробниками і учасниками реалізації державної політики. Показано особливості процесу становлення політичних партій в Україні. Проаналізовано ступінь впливу діяльності партій на нормотворчий і виконавчий компоненти влади та взаємозв’язок між ними. Висловлено рекомендації щодо стратегії політичної реформи в Україні.

Ключові слова: політичні партії, владний рольовий статус, суб’єктний статус в системі державної влади, нормотворчий і виконавчий компоненти.

АННОТАЦИЯ

Топалова С.А. Политические партии как субъекты государственной власти: компаративистский анализ. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23. 00. 02. – политические институты и процессы. – Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина. – Харьков, 2004.

В диссертации осуществлено комплексное исследование проблем формирования и реализации субъектного статуса политических партий в системе государственной власти с целью обоснования и подготовки рекомендаций, внедрение которых призвано способствовать повышению эффективности функционирования политических партий в структурах государственной власти.

Партии рассматриваются как субъекты, которые разрабатывают стратегию развития государства и правовую базу ее реализации, как непосредственные участники осуществления намеченного курса. Они воплощают важнейшие институциональные предпосылки достижения соответствующего статуса в системе государственной власти, а именно: генетическая направленность на осуществление власти, непосредственное участие в принятии и реализации политических решений на уровне государства, участие в выборах как легитимный путь завоевания власти.

Исследование генезиса партий и современных тенденций их развития показывает, что институциональные изменения в партийных системах вписываются в общий контекст трансформации демократического правления. Способность институтов демократии обеспечивать взаимодействие и координацию интересов различных социальных групп, принятие решений на основе выявленных предпочтений большинства не может быть достигнута без эффективного функционирования партий. Таким образом, именно партиям принадлежит решающая роль в становлении полиархического правления.

В условиях бипартизма возможно существование двух моделей реализации субъектного статуса партий в системе власти – “министериализма” и “разделенного правления”. С точки зрения усовершенствования системы власти в Украине в первой модели особого внимания заслуживают пути обеспечения и поддержания баланса власти, а во второй – средства достижения компромисса и согласованной деятельности законодательной и исполнительной ветвей власти в условиях существования механизма “сдержек и противовесов”. В коалиционной системе заслуживают дальнейшего изучения и адаптации пути формирования правящих коалиций и коалиционных правительств, регламентирование прав партийных фракций парламента, средства поддержания партийной дисциплины депутатов.

Становление политических партий Украины в качестве субъектов государственной власти происходило в несколько этапов. Однако этот процесс далек от завершения. Наличие значительного количества партий и их представленность в парламенте не может быть свидетельством эффективной реализации субъектного статуса. Несовершенство избирательной системы, весьма ограниченное влияние партий на процесс избрания президента, конституционная неурегулированность в организации законодательной и исполнительной власти, отсутствие механизмов эффективного структурирования парламента не позволяет политическим партиям реализовать свой потенциал как субъектов государственной власти.

Все это указывает на необходимость проведения масштабной политической реформы. Рекомендации относительно применения результатов исследования касаются:

1. Реформирования избирательной системы – внедрения региональной системы пропорционального представительства, выборов на пропорциональной основе в представительские органы городов с численностью населения более 150 тыс.чел, повышения барьера до 5 %.

2. Внесения изменений и дополнений в Конституцию Украины, согласно которым: правительство формируется правящим большинством, идет в отставку в случае его распада, выражение правительству вотума недоверия влечет за собой роспуск парламента, президент имеет право роспуска парламента, если на протяжении
30 дней после избрания не сформировано правящее большинство.

3. Внесения изменений и дополнений в Закон Украины “О политических партиях в Украине”, которые предусматривают деятельность партий с общенациональным и региональным статусом, условную и окончательную регистрацию партии, запрет на участие в выборах партий, которые созданы меньше, чем за 2 года до выборов или набрали на предыдущих выборах менее 1,5%голосов, имеют названия, сходные с названиями ранее созданных партий.

4. Внесения поправок и дополнений в Регламент Верховной Рады Украины, согласно которым должны быть четко зафиксированы положения об установлении минимального количества депутатов для создания фракции 30-35 чел.; формировании руководящих органов парламента и возглавлении ведущих комитетов фракциями большинства; гарантировании прав оппозиции; четком распределении комитетов между большинством и оппозицией; юридической ответственности депутатов за непосещение заседаний парламента и отказ от участия