НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ТИЩЕНКО Сергій Володимирович

УДК 355.401 355.48"17/21"

Розвідувальна діяльність періодів Нової Запорозької Січі та

Української революції: історичний аспект

20.02.22 військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Муковський Іван Тимофійович, Національна академія оборони України, старший науковий співробітник кафедри історії війн та воєнного мистецтва.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Реєнт Олександр Петрович, Інститут історії України НАН України, заступник директора, завідувач відділу історії України XIX – початку XX ст.

кандидат історичних наук, Горєлов Володимир Іванович, Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, начальник науково-дослідного відділу.

Провідна установа: Національна академія Служби безпеки України.

Захист відбудеться “ 19 ” січня 2005 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.709.04 Національної академії оборони України (адреса: 03049, м. Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28).

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії оборони України (адреса: 03049, м. Київ, Повітрофлотський пр-кт, 28).

Автореферат розісланий “ 15 ” грудня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук Корнієнко В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлюється перш за все необхідністю ґрунтовного вивчення та перегляду науковцями ролі та місця розвідки в справі захисту Батьківщини в ході національно–визвольної боротьби українського народу, а також наявністю на цей час діаметрально протилежних, взаємовиключних підходів та оцінок історії боротьби українського народу за свою незалежність.

Слід зазначити, що і сьогодні однією з невід’ємних сторінок героїчної боротьби українського народу у роки становлення державності залишається розвідувальна діяльність українських військових формувань в період Нової Запорозької Січі (1734–1775 рр.) та Української революції (1917–1921 рр.). За умов повної відсутності будь–якої допомоги від іноземних країн та “союзників” кошові отамани Нової Січі (1734–1775 рр.), військово–політичне керівництво Української Народної Республіки та Української держави (1917–1921 рр.) зуміли налагодити конкурентоспроможну іноземним розвідкам власну розвідувальну структуру.

Виходячи з того, що досліджувані в дисертаційній роботі питання ще й дотепер часто викликають суперечності серед науковців та в українському суспільстві, дисертант намагався об’єктивно розглянути недостатньо висвітлені вітчизняною та іноземною історичною наукою сторони розвідувальної діяльності військових формувань Нової Січі (1734–1775 рр.), Центральної Ради, Гетьманату та Директорії (1917–1921 рр.), не вдаючись при цьому до політичних оцінок тих чи інших явищ і процесів, які відбувались на той час.

При виборі теми дослідження, дисертантом були враховані сучасні вимоги до теорії і практики застосування Збройних Сил України, в тому числі в системі воєнної розвідки України. Саме пошук нових підходів до вирішення проблемних питань військового будівництва відкрив можливість для широкого використання історичного досвіду діяльності української розвідки в умовах сьогодення. Крім того, узагальнення історичного досвіду діяльності української воєнної розвідки створює потужний потенціал, який може бути використаний в процесі патріотичного виховання особового складу Збройних Сил України та інших силових структур, а також в цілому української молоді.

Все це визначає важливість питання вивчення історії української воєнної розвідки з метою розставлення вірних акцентів у історичному осмисленні тогочасних подій і постатей, а також використання існуючого історичного досвіду для розвитку і вдосконалення воєнного мистецтва, пошуку нових форм і способів застосування сил та засобів розвідувальних органів України в інтересах інформаційного забезпечення політичних та військових рішень державного керівництва України та командування її Збройних Сил.

Виходячи з вище викладеного дисертантом сформульоване наукове завдання роботи – надати оцінку розвідувальній діяльності військових формувань періодів Нової Запорозької Січі та Української революції, а також визначити напрямки застосування історичного досвіду для сучасних Збройних Сил України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою програми наукових досліджень історії діяльності національних спецслужб, що здійснюється у військових частинах А0515 та А2659.

Метою дослідження є розкриття досвіду розвідувальної діяльності військових формувань періодів Нової Запорозької Січі та Української революції 1917–1921 рр., а також визначення основних напрямків його використання в інтересах сучасних Збройних Сил України. Досягнення цієї мети обумовило необхідність вирішення в дисертації таких завдань:

узагальнення досвіду розвідувальних органів із забезпечення діяльності військових формувань Запорозької Січі (1734–1775 рр.), Української Народної Республіки та Української держави (19171921 рр.) як в мирний, так і воєнний час;

проведення аналізу принципів організації та планування розвідувальної діяльності, структури воєнної розвідки Запорозького війська (1734–1775 рр.), Збройних сил України (1917–1921 рр.) та способів ведення розвідки;

визначення та надання практичних рекомендацій щодо використання досвіду розвідувальної діяльності періодів Нової Запорозької Січі, Української Народної Республіки та Української держави для сучасних Збройних Сил України.

Об’єктом дослідження є процес розвитку та діяльності національних спецслужб України у справах захисту Батьківщини.

Предметом дослідження є розвідувальна діяльність періодів Нової Запорозької Січі та Української революції.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період Нової Запорозької Січі (1734–1775 рр.) та період боротьби за незалежність України на початку ХХ ст. (1917–1921 рр.). Це обумовлено тим, що визначені періоди є найменш вивченими та залишаються спірними в історії створення і бойового застосування українських військових формувань. Поєднання двох різних за часом періодів пов’язано зі спробою автора порівняти діяльність українських розвідників у ключові моменти історії України.

Методологічну основу дисертації складають загальнонаукові методи дослідження з використанням історико–порівняльного, історико–типологічного та історико–ситуаційного методів. З метою об’єктивного осмислення досліджуваних явищ і процесів застосовувались картографічний метод, методи систематизації, порівняння та узагальнення, аналогії та абстрагування.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є однією з небагатьох на сьогодні спроб комплексного дослідження розвідувальної діяльності періодів Нової Запорозької Січі та Української революції з позиції сучасних підходів до розвідувального забезпечення Збройних Сил України. Значною мірою новизну дослідження визначають виявлені недоліки та неточності, які мали місце в раніш опублікованих працях. Крім того, наукове значення одержаних результатів полягає у збагаченні новими знаннями з досліджуваної тематики, а також створенні підґрунтя для подальшої розробки її окремих питань. До вже опублікованих відомостей додався новий, не введений в науковий обіг матеріал та його узагальнена оцінка, а саме: основи організації розвідувального забезпечення в Запорозькій Січі (1734–1775 рр.); визначена структура воєнної розвідки Запорозького війська (1734–1775 рр.) та Збройних сил України (1917–1921 рр.); уточнені основи бойового застосування сил розвідки та управління органами добування інформації Запорозького війська (1734–1775 рр.) та Збройних сил України (1917–1921 рр.).

Новим в дисертації є також використання математичних розрахунків для оцінки діяльності органів розвідки, а саме: розроблена методика розрахунку часу проходження розвідувальної інформації при веденні розвідки на марші в Запорозькому війську для визначення часу упередження дій козацької розвідки; здійснений розрахунок особового складу Запорозького війська (1734–1775 р.) та Збройних сил України (1917–1921 рр.), який міг залучатись для виконання розвідувальних завдань; здійснена оцінка бойового застосування сил та засобів розвідки Запорозького війська (1734–1775 рр.) та Збройних сил України (1917–1921 рр.) під час виконання розвідувальних завдань.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що зібрані і систематизовані в ній матеріали, теоретичні положення і висновки, а також введені до наукового обігу документи можуть використовуватись науковцями для подальшої розробки теми і розв'язання питань, пов’язаних з історією українського війська та її розвідки; для створення літопису української розвідки; формування військових традицій сучасного покоління розвідників; при підготовці відповідного розділу навчального курсу з історії розвідки в Україні у вищих військових навчальних закладах.

Особистий внесок здобувача: на основі об’єктивного і неупередженого аналізу історіографії та джерел, дисертант узагальнив передумови створення та функціонування діяльності розвідувальних органів військових формувань Нової Запорозької Січі, Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, визначив місце та роль розвідки в боротьбі за незалежність українського народу, виявив та дослідив передумови створення системи воєнної розвідки в Україні та напрямів розвідувальної діяльності; визначив рівень професійної підготовки розвідників того часу; комплексно дослідив діяльність воєнно–політичного керівництва тодішньої України щодо організації розвідувальної діяльності в інтересах національної безпеки України. На основі узагальнення досвіду розвідки в періоди існування Нової Запорозької Січі, Української Народної Республіки та Української держави визначено рекомендації щодо його використання для розбудови Збройних Сил України на сучасному етапі.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дослідження оприлюднені автором у чотирьох наукових статтях та доповідались на науково–практичній конференції. Реалізація результатів дослідження здійснена: у практичній діяльності військових частин А2143 та А1130; у тематичних виступах перед особовим складом військової частини А0515 та А2659.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дослідження становить 211 сторінок, у тому числі 162 сторінок тексту, 29 додатків та 5 таблиць. В роботі використано 184 літературних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його хронологічні рамки, методологічні основи, з’ясовані наукова новизна та практичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” зроблений теоретичний аналіз історичних та наукових джерел за темою дисертації, розкрито і сформульовано наукове завдання, показано його стан та розв’язання на сучасному етапі розвитку науки. Визначені основні напрямки та обґрунтована методологія проведення дослідження.

Аналіз історіографії за темою дослідження показав, що численні матеріали, які є в науковому обігу, розрізнені та не охоплюють того переліку питань, які розглядаються в цій роботі. Фактично невідомими широкому колу істориків залишаються архівні матеріали з питань організації та ведення розвідки в Новій Запорозькій Січі та розвідувально–інформаційного забезпечення воєнно–політичного керівництва Центральної Ради, Гетьманату та Директорії.

Однією з причин ситуації, що склалася в сучасній історіографії, може бути відсутність до недавнього часу належного інтересу істориків до питань дослідження історії українських спеціальних служб. При цьому, незважаючи на те, що на цей час є чимало фундаментальних досліджень історії Запорожжя та Української революції, в тому числі воєнного мистецтва, питання, пов'язані з вивченням досвіду розвідувальної діяльності періодів Нової Запорозької Січі та Української революції зачіпались рідко або фрагментарно. Крім того, відсутність критичного аналізу цього досвіду та практичних рекомендацій для сучасних Збройних Сил України значно зменшує важливість і значення досягнутих науковцями результатів.

Початкові спроби вивчити та узагальнити досвід воєнного мистецтва запорозьких козаків відносяться до першої половини XIX ст. Зокрема, у працях М.Марковіна, С.Мишецького, П.Сімоновського Марковин Н. Очерк истории Запорожского казачества. – С–Пб. – 1878. – 78 с.; Мышецкий С. История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся, сочинение от инженерной команды. – Одесса, 1852. – V, – 92 с.; Симоновский П. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах, собранное из разных иностранных, немецкой Бишенга, Латинской – Безольди, французской Шевалье и рукописей русских через Петра Симоновского. – М.: Изд. Имп. Об–ва исторических древностей российских, 1847. – 178 с. надаються короткі відомості про боротьбу Запорозького війська з Кримом і Туреччиною у ХVI–XVII ст. та організацію розвідувального забезпечення під час бойових дій.

Якісно новий етап у справі наукового дослідження військового устрою запорозького козацтва (в т.ч. деяких питань діяльності козацького флоту) розпочався із середини ХІХ ст. Так, у працях І.Каманіна та В.Каховського Каманин И. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого. – К., 1894 – 85 с.; Каховский В. Опыт изучения войн Богдана Хмельницкого. – Б.м., 1862. – 163 с. до наукового обігу вперше був уведений ряд історичних аспектів, які торкались воєнного мистецтва козаків. Зокрема, в праці В.Каховського надається оцінка бойових дій козацького війська в період правління Богдана Хмельницького та воєнного мистецтва на Україні і Запорожжі. Слід зазначити, що саме на підставі міркувань В.Каховського щодо історичних зв'язків (нащадків) запорозької піхоти з чорноморськими пластунами (насамперед, з точки зору форм та завдань їх діяльності), дисертант зробив припущення щодо наявності у Запорозькому війську спеціального підрозділу для виконання завдань розвідки.

З часом почали з’являтись поодинокі праці, які торкались воєнного мистецтва козаків, але робіт, присвячених дослідженню розвідувальної діяльності козаків Нової Січі не було. Лише на початку ХХ ст. (у 1902 році) А.Кузьмін у своїй праці розкриває організаційно–штатну структуру Запорозького війська, способи ведення розвідки козаками та ступінь їх підготовки до виконання завдань розвідки: "… казак мог узнать который час, определить, в каком направлении лежит та или другая сторона света … казак выл по–волчьему, шипел по–змеиному …" Кузьмин А. Запорожская Сечь: Исторический и бытовой очерк. – М., 1902. – С.10–13.. Пізніше І.Франчук (1917 р.) в праці "Як воювали запорожці" Франчук І. Як воювали Запорожці. – К.: Друкарня Счастлівцева, 1917. – 16 с. висвітлює загальні питання розвідувальної діяльності запорозького козацтва наприкінці XVII – початку XVIII ст. Автор одним із перших серед дослідників того часу розкрив основи організації розвідувальної діяльності запорозьких козаків (насамперед організації збору розвідувальних відомостей на кордонах Запорожжя), надав загальну характеристику діяльності розвідувальних органів та способів ведення розвідки.

У 20-ті роки, під впливом ідейно–політичних стереотипів (після встановлення в Україні тоталітарного режиму), а також протягом наступних десятиліть питання висвітлення військового будівництва періоду Центральної Ради, Гетьманату та Директорії були поставлені під жорсткий ідеологічний контроль Москви і фактично не досліджувались. Головна увага української радянської історіографії була приділена історії козацтва, зокрема народно–визвольним і соціальним рухам у тогочасній Україні. Матеріали М.Френкіна, Н.Якупова Френкин М. Революционное движение на Румынском фронте: 1917 г. – март 1918 г. – М.: Наука, 1965. – 365; Якупов Н. Большевики во главе революционных солдатских масс. 1917 – январь 1918. – К.: Изд. Киевского ун–та, 1967. – 247 с. , які висвітлювали періоди української державності, здебільшого у викривленому світлі зображували дійсні історичні події та були присвячені вивченню ролі військового руху як складової частини революційної боротьби під керівництвом більшовицької партії за перемогу в соціалістичній революції.

У подальшому вивчати історію українського козацтва продовжували радянські вчені В.Голобуцький і К.Гуслистий Голобуцький В.А. Запорізька Січ в останні часи свого існування 1734–1775 рр. – К.: Вид. АН УССР, 1961. – 415 с.; Голобуцький В.А. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994. – 539 с.; Гуслистий К., Апанович О. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. – К.: Держполітвидав УРСР, 1954. –  с.. Зокрема, в працях цих науковців розкриваються питання воєнного мистецтва запорозького козацтва, основи організації розвідувального забезпечення, а також форм та способів застосування сил розвідки під час бойових дій. В той же період на сторінках періодичних видань української еміграції були надруковані праці М.Безручка, М.Омеляновича–Павленка, В.Проходи, А.Пузицького, С.Шрамченка Безручко М. Січові стрільці в боротьбі за державність // За державність. – Каліш, 1930. – Зб.2 – С. 47–72.; Омелянович–Павленко М. Зимовий похід (1919–1920 рр.) // За державність. – Каліш, 1929. – Зб.1 – С. 5–47; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників) // За державність. – Каліш, 1929. – Зб.1 – С. 72–117; Пузицький А. Бої Сірих за Коростень (1919 рік) // За державність. – Каліш, 1930. – Зб.2 – С. 73–96; Шрамченко С. Піднесення Українського прапору в Чорноморській Флоті // За державність. – Каліш, 1930. – Зб.2 – С. 120–124., якими було закладене наукове підґрунтя для дослідження історії українського війська 1917–1921 рр. Автори, окрім викладення власних споминів, намагались критично підійти до оцінки воєнно–політичної обстановки 1917–1921 рр., надати характеристику розвідувальної діяльності у військових формуваннях та навели приклади бойового застосування розвідувальних органів під час виконання бойових завдань.

Аналіз наукових праць, присвячених Українській революції (1917–1921 рр.), свідчить про використання при їх підготовці здебільшого архівних матеріалів, які включали: оперативні накази, накази по частинах, оперативні та розвідувальні звіти. Крім того, архівні матеріали доповнювались спогадами учасників бойових дій. Зокрема, у працях В.Волицького, І.Мазепи та Ю.Тютюнника Волицький В. На Львів і Київ: Воєнні спогади 1918–1920. – Торонто: Гомін України, 1963. – 239 с.; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921 рр.: В 2 т. – Прага: Пробоєм, 1942. – Т.1: Центральна Рада – Гетьманщина, Директорія. – 212 с., Т.2: Кам’яницька доба – зимовий похід. – 232 с.; Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919–1920 рр. – Нью–Йорк: Вид–во Чарторийських, 1966. – Ч.1. – 99 с. розкриваються мотиви та політичні амбіції урядів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, а також їх вплив на загальну історію українського військового руху 1917–1921 рр. В дослідженнях П.Мірчука та Р.Млиновецького Мірчук П. Українсько–московська війна (1917–1919). – Торонто: Видавництво Ліга визволення України, 1957. – 80 с.; Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що “Історія мовчить”): В 2 т. – Торонто: Гомін України, 1970. – Т.1. – 568 с., 1973. – Т.2. – 256 с. надається оцінка реального стану та можливостей українського війська щодо забезпечення національної безпеки України.

Особливої уваги заслуговує праця І.Крип’якевича Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Українського війська. – Вінніпег: Вид. Іван Тикор, 1953. – 2-е вид. – 820 c. про історію українського війська від періоду Княжої доби до новітнього періоду. Цінність виданих матеріалів підтверджує той факт, що над ним працювали учасники воєнних дій 1917–1921 рр., зокрема колишні військовослужбовці української армії М.Капустянський, Б.Гнатевич, О.Думін та С.Шрамченко. В книзі надається загальний огляд розвитку українського війська від найдавніших до найновіших часів та його участь у різних воєнних кампаніях. Нарис дає можливість ознайомитись з розвитком українського воєнного мистецтва у часи боротьби за незалежність України. Однак, в зазначеній роботі проблеми воєнної розвідки практично не розглядались.

В сучасній українській історіографії існують також праці, які з тієї чи іншої позиції розкривають аспекти, пов'язані з досліджуваною тематикою. Зокрема, відомий український історик професор В.Сергійчук Сергійчук В. Розвідка Богдана Хмельницького // Дніпро. – 1982. – №8. – С. 119–122; Сергійчук В. Іменем війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVIІ століття. – К.: Україна, 1991 – 253 с., який вивчав проблематику козацтва починаючи з 80–х років, звертає увагу на важливість отримання козаками розвідувальної інформації в інтересах успішного ведення бойових дій, походів тощо. В той же час автором було проведено чітке розмежування між сторожовою та прикордонною службами і розвідкою, а також визначені завдання та необхідні органи розвідки для добування інформації.

На початку 90-х років значний внесок в історію дослідження воєнної розвідки зробив український історик Ю.Мицик Мицик Ю., Стороженко І. За світ встали козаченьки. - Дніпропетровськ: Промінь, 1990. - 134 с.; Мицик Ю., Степанов В., Стороженко І. Сполохи козацької звитяги. - Дніпропетровськ: Січ, 1991. - 206 с.. У своїх працях автор глибоко дослідив бойові дії, у яких брало участь Запорозьке військо, визначив місце розвідувальних органів у похідному порядку військових формувань козаків, глибину їх діяльності та головні розвідувальні завдання, значну увагу приділив організації розвідки в Запорозькому війську як у мирний, так і воєнний час.

Вагомий внесок у дослідження воєнної розвідки України та становлення національних спецслужб було здійснено В.Сідаком та В.Степанковим Сідак В., Степанков В. З історії української розвідки і контррозвідки: Нариси. – К.: Ін–т СБ України, 1994. – 204 с.. Уперше в українській історіографії було проведено дослідження відразу двох історичних періодів, а саме: функціонування розвідки і контррозвідки в Запорозькій Січі (за часів правління Б.Хмельницького) та діяльності українських спецслужб у 1917–1920 рр.

Не можна обійти увагою монографію О.Тимощука Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.). – Харків: Вид–во Університету внутрішніх справ, 2000. – 460 с. , де автор, аналізуючи “охоронний апарат Української держави”, розглядає діяльність агентурної та військової розвідки. Крім того, вчений характеризує організаційно–штатну структуру не тільки військового аташату, але й окремих частин та з’єднань Збройних сил Гетьманату, та підкреслює значення військової дипломатії в системі обороноздатності України.

Крім того, вивченню та розумінню обстановки, яка склалась на території України у 1917–1921 рр., сприяли праці В.Голубка та О.Реєнта Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.; Реєнт О. У робітнях історичної науки. – К.: Просвіта, 1999. – 350 с.. Так, В.Голубко, спираючись на велику кількість документальних матеріалів, надає критичну, але об’єктивну оцінку військовій політиці уряду Центральної Ради.

Поряд з цим джерельна база дисертації включає 12 фондів архівів та 25 опублікованих збірок документів. Специфіка джерельної бази дисертації визначається насамперед тим, що хронологічно вони подані вкрай непослідовно, різноманітні за походженням, формою та достовірністю інформації. Тому автор намагався досить критично оцінювати наявні факти і дані, супроводжувати їх аналітичними роздумами, порівнювати, зіставляти й узагальнювати. Зокрема, більшість джерел відзначається упередженим ставленням до воєнної розвідки, а документи, які походять від спеціальних органів, майже відсутні. В той же час поряд із пошуком невідомих документів, велике значення мали раніш уведені в науковий обіг джерела і, як показало дослідження, їх інформаційні можливості були використані не у повному обсязі.

У другому розділі “Розвідувальна діяльність Запорозького війська часів Нової Січі (1734–1775 рр.)” проводиться аналіз та узагальнення матеріалів з історії функціонування козацької розвідки Нової Січі. Була визначена структура розвідки Запорозького війська, головні завдання розвідувального забезпечення та шляхи їх вирішення відповідними органами добування інформації; підходи до організації розвідувального забезпечення в інтересах забезпечення безпеки Запорожжя та його війська; форми та способи підготовки козаків до виконання розвідувальних завдань, а також здійснена оцінка дієвості козацької розвідки в плані виявлення об’єктів противника та своєчасного інформування керівництва Січі про рівень воєнної загрози.

Дослідження показало, що відродження Запорозької Січі у 30–ті рр. XVIII століття було пов'язано з прагненням російського уряду забезпечити безпеку власних кордонів від турецько–татарських нападів за рахунок створення відповідної “буферної зони”, яка б стримувала основні напади агресорів.

Вивчення історичних матеріалів дає можливість стверджувати про те, що запорозькі козаки зуміли не тільки зберегти національні традиції воєнного мистецтва своїх попередників після руйнування Січі у 1709 році, але й удосконалили та передали цей досвід своїм нащадкам. Підтвердженням цього є відтворення у 1734 р. органів управління та організаційно–штатної структури Запорозького війська зразка кінця XVII – початку XVIII ст. Після цього на території Січі завжди знаходилась найбільш боєздатна частина Запорозького війська, яка була призначена для негайного реагування на можливі зміни воєнно–політичної обстановки навколо Запорожжя, у тому числі для нейтралізації та локалізації збройних конфліктів.

Залучення російським урядом Запорозького війська для захисту кордонів Російської імперії та підтримання його в постійній бойовій готовності вимагало від керівництва Січі організації відповідного розвідувально–інформаційного забезпечення. Крім того, саме на козацьку розвідку були покладені головні надії військового керівництва російської армії щодо своєчасного інформування про діяльність військ противника у суміжних країнах. А.Скальковський в своїх дослідженнях звертає увагу на те, що незважаючи на діяльність російських дипломатичних представників, консулів та власних агентів за кордоном щодо отримання розвідувальних відомостей, інформація, яка надходила на початку XVIII ст., не завжди відповідала тогочасним вимогам національної безпеки Російської імперії Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского на основании подлинных документов запорожского сечевого архива, удостоенная почетного отзыва Имп. Академии наук: В 3 ч. – Одесса, 1846, 192, Ч.2, С. 239–240.

Головною метою розвідувального забезпечення було своєчасне інформування керівництва Нової Січі та уряду Російської імперії щодо діяльності військ противника та виявлення ознак зовнішніх загроз для Запорожжя. В мирний час це досягалось веденням агентурної розвідки у сусідніх країнах та органами бойового чергування, які діяли уздовж кордону Запорожжя, а у воєнний час – органами агентурної розвідки, бойового чергування та спеціально створеними розвідувальними органами зі складу Запорозького війська. Результати розрахунків показали, що питома вага розвідувального компонента До розвідувального компонента Запорозького війська дисертантом були включені органи бойового чергування, які здійснювали охорону та вели розвідку уздовж кордону Запорожжя, а також козаки Пластунівського куреня. в Запорозькому війську складала 10%–13% від його загальної чисельності. При цьому відсутність значних розбіжностей у розрахунках чисельності особового складу, який міг залучатись до виконання завдань розвідки, свідчить про визначення в Запорозькому війську необхідної кількості цих осіб.

Оцінка змісту розвідувальних завдань, які виконувались особовим складом Запорозького війська, а також їх порівняльний аналіз із сучасними завданнями воєнної розвідки, дозволили дисертанту зробити припущення щодо ведення козаками стратегічної, оперативної та тактичної розвідки. Так, стратегічна розвідка проводилась органами агентурної розвідки з метою визначення ступеня воєнної загрози для Запорожжя шляхом вивчення політичного, економічного, соціального та військового становища в суміжних країнах. Оперативна та тактична розвідка здійснювалась спеціально сформованими розвідувальним органами в інтересах бойового застосування головних сил Запорозького війська або окремих його частин та широко проводилась під час бойових дій. Дисертантом встановлено, що основний зміст завдань розвідки полягав у завчасному виявленні військ противника козацькими розвідувальними органами на маршруті руху головних сил Запорозького війська. Це завдання вирішувалось шляхом попереднього вивчення елементів побудови похідного або бойового порядку противника, його характерних особливостей (положення в бою кінноти, артилерії або піхоти); визначення швидкості висування та темпу розгортання військ противника, встановлення маршрутів, напрямків руху його колон.

Через відсутність штатних розвідувальних підрозділів та органів управління їх діяльністю в Запорозькому війську, завдання розвідки виконувались найбільш підготовленими, досвідченими козаками, якими комплектувалися розвідувальні органи. В результаті чого структура воєнної розвідки Запорозького війська не мала чітких форм і ознак. Разом з тим аналіз виконання функціональних обов’язків козаками різних рівнів, насамперед осавула, писаря і товмача, свідчить про те, що вони за своїми посадами могли залучатись, прямо чи опосередковано, до організації розвідувального забезпечення. Виходячи з цього, козаки за посадами були умовно розподілені дисертантом по відповідних органах. За основу при визначенні структури воєнної розвідки Запорозького війська були взяті органи управління розвідкою, органи обробки інформації, органи добування розвідувальної інформації. Органами добування інформації були: розвідувальний загін, розвідувальний роз’їзд, роз’їзні козаки та бекети (спостережні пости). Для ведення спеціальної розвідки призначались команди пластунів, групи для проведення нальоту, засідки, вилазки. Для ведення агентурної розвідки призначались секретні роз’їзди або агенти, які діяли на території противника або стані його військ.

Аналіз способів добування розвідувальних відомостей дозволив дисертанту зробити висновок про те, що козаки під час виконання завдань розвідки більшу частину необхідної інформації отримували завдяки спостереженню. Крім того, козаками досить ефективно використовувались вилазки (спосіб ведення розвідки, який поєднував розвідувальну–диверсійну та бойову діяльність) та засідки (проводились здебільшого під час пересування військ противника, рідше – у ході бою). Також для здобування необхідної інформації про противника широко застосовувались дипломатичні канали та зв’язки з іноземними країнами.

Упереджувальні дії Запорозького війська з відбиття зовнішньої агресії досягались за рахунок поширення площі ведення розвідки, масштаби якої залежали від можливостей розвідувальних органів. Головним критерієм щодо вибору того чи іншого способу ведення розвідки був фактор часу. Збільшення часу давало змогу керівництву Січі приймати відповідні рішення та адекватно реагувати на зміни воєнно–політичної обстановки в регіоні або в сусідніх країнах як в мирний, так і воєнний час.

Результати розрахунків ефективності розвідувальної діяльності на кордоні Запорожжя, які були здійснені дисертантом на підставі сучасних методик, свідчать про те, що залежно від чисельності об’єктів противника та можливостей розвідувальних органів, останні за 4 години (час, за який розвідувальні органи могли виявити противника, визначити напрямок його руху та передати відомості до Січі) могли переглянути від 40 до 60% площі відповідальності (площі спостереження), на якій міг знаходитись противник. У подальшому, враховуючи тактику козацьких розвідувальних органів та військ противника, по мірі їх просування в глибину Запорожжя, об’єкти противника виявлялись повністю. Слід зазначити, що відповідні розрахунки здійснювались на підставі розроблених умов та можуть змінюватись із введенням інших показників та даних.

Таким чином, розуміння керівництвом Запорозької Січі ролі та місця розвідки у забезпеченні безпеки Запорожжя сприяло її активному розвитку впродовж існування Нової Січі.

У третьому розділі “Воєнна розвідка Збройних сил України (1917–1921 рр.)” здійснена оцінка функціонування системи воєнної розвідки періоду Української революції, визначена її структура; проаналізовані завдання розвідувального забезпечення, тактика дій розвідувальних органів, система всебічного забезпечення діяльності розвідників, а також дана оцінка ефективності діяльності розвідувальних органів.

Постійна потреба в повній та об'єктивній інформації для аналізу та оцінки воєнно–політичної обстановки, яка динамічно змінювалась, як на території України, так і за її межами, диктувала необхідність воєнно–політичному керівництву Української Народної Республіки створити таку структуру розвідки, яка б відповідала умовам того часу.

В основу організації розвідувальної діяльності були покладені погляди воєнно–політичного керівництва Української Народної Республіки та Української держави щодо застосування Збройних сил у боротьбі за незалежність України. Особлива увага була приділена організації взаємодії органів розвідки щодо здобування розвідувальних відомостей, а також залучення розвідників бойових підрозділів для безпосереднього вирішення завдань розвідки в інтересах останніх. Водночас, сувора централізація завдань розвідки виключала можливість швидкого реагування сил та засобів розвідки на зміну обстановки.

Розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні протягом 1917–1920 рр. супроводжувався постійними організаційно–штатними змінами в національних Збройних силах, що негативно впливало не тільки на їх діяльність, але і на функціонування воєнної розвідки. Постійні реформи, відсутність необхідного розвідувального досвіду в особового складу призвели до того, що розвідувальні відділи частин та з’єднань Збройних сил України з початком бойових дій у 1919 р. не були готові до аналізу та узагальнення великих обсягів розвідувальних відомостей, які надходили від діючих органів здобування інформації.

Загальне планування та організацію воєнної розвідки здійснював розвідувальний відділ Головного управління Генерального штабу Збройних сил. Він забезпечував уряд та військове командування розвідувальними даними щодо діяльності іноземних збройних сил, планів противника, визначав завдання розвідки підпорядкованим частинам та з’єднанням, керував діяльністю агентурної розвідки. За таких умов у частинах та з’єднаннях Збройних сил України вирішення питань розвідки зводилась лише до вибору засобів збору інформації. Безпосередня постановка завдань розвідувальним органам, а також планування їх застосування здійснювалось розвідувальними відділами штабів з’єднань. У штабах дивізій (полків) також були військовослужбовці, які займались організацією розвідки більш детально, в інтересах своїх частин та з’єднань. Система управління розвідувальними органами була розроблена таким чином, щоб кожний розвідувальний орган під час виконання поставлених завдань знав куди та кому передавати здобуті розвідувальні відомості.

Вивчення організації розвідки та основ бойового застосування її сил у військах Гетьманату та Директорії показало, що головною метою розвідувального забезпечення в Збройних силах України вважалось здобування розвідувальних відомостей, які дозволяли виключити раптові дії противника та забезпечити підготовку власних сил для виконання бойових завдань за короткий термін. Це досягалось низкою завдань, які виконувались відповідними розвідувальними органами, зокрема: своєчасним виявленням підготовки військ противника до бойових дій; встановленням місцезнаходження, складу, стану, характеру дій військ противника, його структури та елементів бойового порядку; проведенням заходів, спрямованих на дезорганізацію дій противника, виведенням із ладу його інженерних споруд, вогневих засобів, бронепоїздів, кінноти тощо; вивченням морального стану військ противника і мирного населення в районах майбутніх бойових дій.

Виконання завдань покладалось на відповідні розвідувальні органи. Для ведення військової розвідки формувались розвідувальні загони, кінні розвідувальні роз’їзди, команди піших розвідників (розвідувальні дозори), спостережні пости та секрети. Для ведення артилерійської розвідки створювались артилерійські спостережні пункти та формувались розвідувальні партії. Для ведення повітряної розвідки призначались бойові або спеціально обладнані для ведення розвідки літаки. Агентурна розвідка на стратегічному рівні здійснювалась агентами та їх помічниками, а також агентурною мережею, які діяли за кордоном. На оперативному рівні вона велась спеціальними органами (агентами) від військових з’єднань діючої армії та агентурними точками у складі 1–3 агентів.

Незважаючи на те, що здобування розвідувальних відомостей здійснювалось силами і засобами військової, артилерійської, агентурної та повітряної розвідок, а в деяких випадках – спеціально створеними органами при загальновійськових та інженерних підрозділах, завдання розвідки мали всі без винятку підрозділи та частини. При цьому глибина ведення розвідки в Збройних силах України залежала від засобів доставки та передачі розвідувальних відомостей та, як правило, не перевищувала 10–15 км (за винятком повітряної розвідки). Від глибини діяльності розвідувальних органів залежала достовірність та точність інформації про місцезнаходження головних сил противника та його резервів, що у подальшому впливало на результати бойових дій.

Оцінка дієвості розвідувальних органів Збройних сил України показала, що в обороні розвідувальними органами стрілецької дивізії за дві години викривалось до 40% об'єктів противника від їх загальної кількості, а у наступі – до 20% об'єктів противника від їх загальної кількості.

Вивчення практичної діяльності розвідників показало, що до розвідувальних підрозділів потрапляли переважно військовослужбовці, які мали відповідний бойовий та розвідувальний досвід. Саме дефіцит кваліфікованих розвідників в органах управління та бойових підрозділах Збройних сил України негативно впливав на якість розвідки, що призводило до прорахунків у прийнятті рішень на бойове застосування військ.

Таким чином, на фоні постійного удосконалення бойової та оперативної підготовки розвідників за часів Української революції ефективність їх діяльності була незначною та здебільшого залежала від розвитку внутрішньополітичної ситуації в Україні.

На підставі історичного досвіду розвідувальної діяльності Запорозького війська (1734–1775 рр.) та Збройних сил України (1917–1921 рр.) дисертантом були розроблені поради та пропозиції щодо вдосконалення організаційно–штатної структури частин розвідки, інформаційно–аналітичної роботи в структурах розвідки, способів бойового застосування розвідувальних органів. Основними з них є:

для підвищення ефективності організації діяльності сил розвідки пропонується кожному органу управління визначити постійний обсяг завдань, які повинні вирішуватись в інтересах вищестоящого штабу. При цьому обсяг завдань для кожного органу управління розвідкою може бути різний, однак не повинен перевищувати їх інформаційних можливостей;

для удосконалення збору та передачі розвідувальної інформації від розвідувальних органів пропонується використовувати територіальний спосіб, який полягає у зборі розвідувальної інформації шляхом розташування розвідувальних органів на визначеній площі протягом певного часу у смузі діяльності з’єднання;

для підвищення ефективності розвідувального забезпечення в інтересах своїх частин пропонується передати низку розвідувальних завдань бойовим підрозділам. За таких обставин підрозділи отримають змогу здійснювати розвідувальне забезпечення своїх дій безпосередньо власними силами, тобто здійснювати “розвідку на себе”.

У висновках викладено загальні результати дисертаційного дослідження:

воєнна розвідка завжди займала провідне місце в системі національної безпеки України та її військових формувань, недооцінка цього постулату впливала на розвиток української державності та стабільності в Україні;

в основу бойового застосування сил та засобів розвідки покладались підходи щодо забезпечення безпеки українського народу та незалежності України;

дієвість та ефективність розвідки залежала від форм та способів ведення збройної боротьби, а також всебічного забезпечення військ;

виконання розвідувальних завдань періодів Нової Запорозької Січі та Української революції здійснювалось переважно органами агентурної та військової розвідок;

на якість розвідувальної діяльності значно впливали організація розвідувального забезпечення та рівень професійної підготовки розвідників;

чисельність особового складу, який залучався до виконання розвідувальних завдань, залежала від рівня воєнної загрози та складала 10–12% від загальної кількості військ.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені в таких публікаціях:

1. Тищенко С.В. Історіографія проблем української розвідки часів Запоріжжя та Української Народної Республіки // Збірник наукових праць Військового гуманітарного інституту НАОУ. – К.: ВГІ НАОУ, 2002. – № 2. – С.53–57.

2. Тищенко С.В. Воєнна розвідка Збройних сил Української Народної Республіки (1918–1920 рр.) // Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова – К.: НПУ, 2002. – №XLVI. – C.207–211.

3. Тищенко С.В. Тенденції розвитку організації розвідувального забезпечення у Запорозькому війську // Труди академії: Збірник наукових праць Національної академії оборони України. – К.: НАОУ, 2001. – № 27. – С.184–187.

4. Тищенко С.В. Використання історичного досвіду військових формувань Запорозького війська та ЗС УНР для удосконалення способів бойового застосування сил розвідки // Труди академії: Збірник наукових праць Національної академії оборони України. – К.: НАОУ, 2002. – №36. – С.393–396.

АНОТАЦІЯ

Тищенко С.В. Розвідувальна діяльність періодів Нової Запорозької Січі та Української революції: історичний аспект. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. Національна академія оборони України