НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
МВС УКРАЇНИ
ВАВРИК
ТАРАС ЮРІЙОВИЧ
УДК 152.3+343.95+351.745.5
ПСИХОЛОГІЧНА ДІАГНОСТИКА ТА КОРЕКЦІЯ
СХИЛЬНОСТІ ДО ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ПРАЦІВНИКІВ
ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Спеціальність: 19.00.06 – юридична психологія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата психологічних наук
Київ – 2004
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана
в Національній академії внутрішніх справ України, МВС України.
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук, доцент Барко Вадим Іванович,
Національна академія внутрішніх справ України,
перший заступник начальника
Навчально-наукового інституту управління
з навчальної і наукової роботи.
Офіційні опоненти:
доктор психологічних наук, професор Бурлачук Леонід Фокич, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри медичної психології та психодіагностики
доктор медичних наук, професор Морозов Олександр Михайлович, СБ України, консультант.
Провідна установа Інститут психології імені Г.С. Костюка АПН України, м. Київ
Захист відбудеться 2 липня 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 у Національній академії внутрішніх справ України за адресою : 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.
Автореферат розісланий 2 червня 2004 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Проблема попередження і профілактики девіантної поведінки громадян була і залишається актуальною для будь-якого суспільства. Науковці різних галузей знання приділяли їй достатньо уваги. Так, зокрема, в соціологічному, кримінологічному та соціально-психологічному контексті нормативна і ненормативна поведінка особистості аналізувалася Бобнєвою М.І., Бурлачуком Л.Ф., Казміренком В.П., Кудрявцевим В.М., Лановенком І.І., Лічком О.Є, Максименком С.Д., Максимовою Н.Ю., Малковою Т.М., Мельником П.В., Морозовим О.М., Татенком В.О., Філоновим Л.Б., Adlam R., Bennet L.A., Howard L. та ін.
Девіантна (ненормативна) поведінка є антиподом поведінки нормативної. Ми поділяємо точку зору, згідно з якою ненормативна поведінка – не обов’язково негативне (антисоціальне) явище, але у межах нашого дослідження йдеться про ненормативну поведінку лише у негативному контексті. Особливого звучання набуває така поведінка, якщо суб’єктом її стає працівник органів внутрішніх справ: особа, наділена владними повноваженнями, уособлення держави і закону. Саме тому своєчасна, якомога більш рання психологічна діагностика схильності працівника до ненормативної поведінки та розробка і застосування комплексу заходів щодо її психологічної корекції є особливо актуальною.
Девіантна поведінка найчастіше спричиняється складною взаємодією об’єктивних та суб’єктивних чинників, причому до об’єктивних належать як особливості мікросередовища (способу життя, найближчого оточення тощо), так і зміст та умови професійної діяльності. Останнє стосується переважно професій типу “людина – людина” і знаходиться в прямій залежності від їхньої психологічної напруженості. Тому цілком закономірно, що значна кількість наукових першоджерел, присвячених девіантності як наслідку негативного впливу професії на працівника, присвячена розгляду саме правоохоронної діяльності. До них належать, зокрема, роботи Александрова Ю.В., Андросюка В.Г., Барка В.І., Безносова С.П., Кондратьєва Я.Ю., Костицького М.В., Медведєва В.С., Синьова В.М., Столбового В.П., Ткаченко Т.С., Юхновця Г.О., Яковенка С.І., Ярмиша О.Н.та ін.
Профілактика і попередження девіантної поведінки, у тому числі працівників правоохоронних органів, не є суто науковою проблемою. Так, аналіз статистичних даних свідчить, що протягом останніх десяти років працівниками міліції в середньому вчинялося понад 600 злочинів щорічно, причому серед них не лише злочини посадові, але й загальнокримінальні. Серед останніх переважали крадіжки (26,5%) та дорожньо-транспортні пригоди з тяжкими наслідками (22,1%); досить значна питома вага тілесних ушкоджень різного ступеня (10,5%) та вбивств (8,1%). Окрім того, навіть за офіційною статистикою в кожному четвертому випадку злочини вчинялися працівниками органів внутрішніх справ Далі - ОВС у нетверезому стані, але можна припускати, що цей показник у дійсності значно вищий.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося відповідно до плану науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України з реалізації Комплексної програми кадрової політики в органах і підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності й дисципліни на 2001-2005 роки (п. 1.10.1) Комплексної програми вдосконалення роботи з кадрами та підвищення авторитету міліції на 1999-2005 рр. (п. 8.4); воно є складовою частиною виконання тем НДР “Причини травматизму та загибелі працівників ОВС при виконанні службових обов’язків і в позаслужбовий час” (доручення колегії МВС України від 17.04.1998 р., прот. № 18) і “Попередження причин та умов вчинення працівниками ОВС правопорушень і злочинів” (рішення колегії МВС України від 27.07. 1998 року №3км/5, п.12). У 1999 р. тема дисертації була затверджена Координаційним бюро з проблем криміналістики, юридичної психології та судових експертиз.
Мета і завдання дослідження - розробка теоретичних засад і практичних науково обґрунтованих пропозицій щодо психодіагностики та корекції схильності працівників ОВС до девіантної поведінки.
Основними завданнями дослідження є: здійснити аналіз девіантної поведінки особистості як соціально-психологічного феномену; надати характеристику причин та умов девіантної поведінки працівників ОВС; визначити особливості девіантної поведінки як психологічної діагностично-корекційної проблеми; встановити репрезентативність схильності до девіантної поведінки серед працівників ОВС; обґрунтувати основні напрями, процедуру і методики діагностики схильності працівників ОВС до девіантної поведінки; визначити можливості, розробити модель програми та методику психокорекційної роботи з персоналом ОВС.
Об’єкт дослідження –девіантна поведінка працівників ОВС
Предмет дослідження – види, методи і засоби психодіагностики та корекції схильності працівників ОВС до девіантної поведінки.
Методи дослідження – для визначення характеристик нормативної та девіантної поведінки, індивідуально-психологічних чинників схильності до девіантної поведінки, причин та умов її формування у працівників ОВС використовувалися методи: аналізу наукової літератури, статистичних даних та аналітичних матеріалів МВС України, чинних нормативно-правових документів МВС України, публікацій у періодичних виданнях та звітів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України; опитування працівників ОВС; експертної оцінки; спостереження; бесіди (підрозділи 1.1 – 2.1).
Для визначення основних напрямків діагностики схильності до девіантної поведінки, процедур і методик ранньої діагностики схильності до девіантної поведінки використовувались методи експертної оцінки; аналізу наукової літератури; експериментально-психологічного дослідження за допомогою Стандартизованого багатофакторного методу дослідження особистості (СМДО), методики діагностики міжособистісних відносин (ДМВ), тести Л. Сонді та Г. Роршаха (підрозділи 2.2 – 2.3).
Для встановлення можливостей та напрямів психокорекційної роботи в ОВС, визначення методик психокорекційної роботи з персоналом ОВС були використані методи аналізу наукової літератури, експертної оцінки, бесіди, спостереження, а також метод демонстрації практичних вправ та аналізу одержаних у процесі психокорекційної роботи результатів (підрозділи 3.1 – 3.2).
Емпіричну базу дослідження складають результати: опитування 597 працівників міліції щодо розповсюдженості девіантних проявів у їхньому професійному середовищі; експериментально-психологічного дослідження (працівники міліції з ознаками схильності до девіантної поведінки – 51 особа, контрольна група – 74 особи; курсанти випускного курсу Національної академії внутрішніх справ України – 115 осіб, серед них – 19 осіб, що мають особистісні передумови до девіантної поведінки).
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що
- вперше: визначено „симптомокомплекс схильності особистості до девіантної поведінки”, тобто сукупність негативних рис у структурі особистості, що сприяють формуванню девіантності; встановлена репрезентативність схильності до девіантної поведінки серед працівників ОВС; створено концепцію та визначений оптимальний набір методик ранньої психодіагностики схильності працівників ОВС до девіантної поведінки;
- уточнено: характеристику девіантної поведінки як психологічної діагностично-корекційної проблеми; перелік і змістовні ознаки причин та умов девіантної поведінки працівників ОВС;
- узагальнено: існуючі підходи до надання психологічної допомоги з врахуванням специфіки професійної діяльності працівників ОВС.
Практичне значення одержаних результатів полягає у визначенні принципових підходів, обґрунтуванні форм і методів психодіагностики та психологічної корекції схильності до девіантності працівників міліції; обґрунтуванні та апробації комплексу методик для діагностики схильності до девіантної поведінки; розробці та апробації програми психокорекційної роботи по нейтралізації девіантних проявів.
Матеріали дисертаційного дослідження використовуються при викладанні навчальних дисциплін “Юридична психологія”, “Конфліктологія”, “Основи вікової психології” (акт впровадження в навчальний процес Національної академії внутрішніх справ України від 11. .2003 року); у практичних підрозділах МВС України (акт впровадження в діяльність Центру практичної психології Департаменту по роботі з персоналом МВС України від 10.11.2003 р.).
Особистий внесок здобувача. У роботі „Використання методу портретних виборів для психологічного відбору кадрів в ОВС” // Практична психологія та соціальна робота. – К., 2000. – №6. – С. 14-19. (у співавт. з Барком В.І., Панком В.Г.) здобувачу належить 40% обсягу наведеної інформації. У статті „Проблема надійності детектора неправди” // Практична психологія та соціальна робота. – К., 2001. – № 10. – С. 18-24 (у співавт. з Барком В.І.) Ваврику Т.Ю. належить 30% обсягу матеріалу статті. В роботі „Психологічне консультування і психологічна корекція в ОВС як необхідні умови попередження девіантної поведінки”. – Львів: РВВ Львівського інституту внутрішніх справ при НАВСУ, 2000. – С. 45-51 (у співавт. з Никифорчуком Д.Й.) здобувачу належить 50% обсягу матеріалу статті.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідались на міжнародних науково-практичних семінарах: “Law enforcement executive seminar” (2000 р.), “Розвиток поліцейського управління в перехідних суспільствах” (2001 р.). Основні положення і висновки дисертації обговорювались на засіданнях кафедри юридичної психології Національної академії внутрішніх справ України та міжкафедральному семінарі кафедр юридичної психології, прикладної психології, теорії та практики управління ОВС, кримінології та юридичної соціології НАВСУ, кафедри юридичної психології КІВС при НАВСУ від 21 жовтня 2003 р.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковані у 6 наукових статтях , з яких 5 – у наукових фахових виданнях.
Структура дисертації складається зі вступу, трьох розділів, які містять сім підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел, додатків. Зміст роботи викладено на 172 сторінках друкованого тексту, який доповнюють 205 назв використаної літератури на 29 сторінках та 3 додатки на 27 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовано актуальність та необхідність розгляду обраної теми, розкрито мету та дослідницькі завдання, визначено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів та структуру дисертаційної роботи.
У першому розділі „Девіантна поведінка як психолого-юридична проблема” надана характеристика девіантної поведінки як соціально-психологічний феномену та визначені індивідуально-психологічні чинники, що зумовлюють схильність до девіантної поведінки. Зазначається, що механізмом формування схильності до девіантної поведінки слід вважати взаємодію зовнішніх і внутрішніх чинників, що визначають виникнення цілей, мотивів і намірів здійснити антинормативний вчинок, сприяють йому, роблять його практично здійсненним.
Психологічні традиції вивчення девіантної поведінки складалися в основному в соціологічних школах (статистичний аналіз аномальних проявів Ж. Кетле та Е. Дюркгейма; теорія аномії Р. Мертона; теорія стигматизації Ф. Танненбаума та І. Гофмана; теорія соціальної стратифікації П. Сорокіна та ін.). Психологічні школи представлені теоріями соціальних детермінант колективної поведінки (Дж. Смелзер), деструктивного впливу соціального конфлікту на особистість (Д. Кретч, Р. Кратчфілд), фрустрації (Дж. Долард, Л. Беркович) та ін. Звичайно, що єдності у поясненні детермінант девіантної поведінки немає, і це цілком зрозуміло з огляду на надзвичайну складність самого феномену “особистість”. Але узагальнення накопиченого досвіду, на нашу думку, є необхідним для розуміння витоків девіантної поведінки працівників органів внутрішніх справ.
Існує певний зв’язок між девіантною поведінкою і властивостями особистості. Серед останніх найбільш значимими є емоційно-вольові порушення (імпульсивність, дратівливість, конфліктність тощо), дефектність ціннісно-нормативної сфери (цілі і смисл життя), що, у свою чергу, ускладнює спілкування з оточуючими та призводить до виникнення емоціогенних зон із негативною забарвленістю (Максимова Н.Ю., Малкова Т.М. та ін.). Отже, девіація як форма поведінки знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, що детермінує, направляє й забезпечує реалізацію девіантної поведінки (Казміренко Л.І., Максименко С.Д., Максимова Н.Ю., Рибалка В.В., Синьов В.М., Татенко В.О., Яковенко С.І. та ін.).
Узагальнення наявних у науковій літературі трактувань (Бобнєва М.І., Братусь Б.С., Крейдун Н.П., Клейберг Ю.А., Кудрявцев В.М. та ін.) дозволило запропонувати наступне визначення: девіантна поведінка – система вчинків особистості, що виходять за загальноприйняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин і носить деструктивний характер; вона є наслідком викривленого процесу соціалізації і перебудови ієрархії мотивів у напрямі її спрощення та, з часом, домінування одного з них, внаслідок чого останній набуває для особи надзвичайного значення.
Зазначене положення проілюстровано в дисертаційному дослідженні на прикладі формування схильності до алкоголізації, коли відбувається порушення опосередкованості поведінки та редукція спілкування. Як наслідок – поведінка спрощується, примітивізується, зникають перспективні мотиви. Потреба в алкоголі не просто змінює ієрархію мотивів, вона створює і актуалізує нові мотиви, внаслідок чого виникає ніби інша особистість, з якісно новими потребами і мотивами та новою їх організацією. Таку схему можна розповсюдити на всі різновиди адиктивної поведінки, оскільки вона у всіх своїх різноманітних проявах в основному є засобом подолання тривожності, соціальної невизначеності і навіть самоствердження.
Отже, можна запропонувати наступний механізм формування схильності до девіантної поведінки: певні особливості особистості – вплив оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) – трансформація ієрархії мотивів – девіантний розвиток особистості – професійна деформація.
У другому розділі „Теоретико-методичні засади психологічної діагностики схильності працівників органів внутрішніх справ до девіантної поведінки” надається характеристика причин та умов девіантної поведінки працівників ОВС, визначаються основні напрями, процедура та методики її ранньої діагностики.
При аналізі причин та умов соціальних відхилень ми виходили з того, що найбільш розповсюдженими у теперішній час слід вважати: правопорушення (у тому числі злочини), алкоголізацію і наркотизм, бродяжництво, суїцид та поведінку осіб з межовими відхиленнями психіки. Відповідно до теми дисертаційного дослідження, ми виключили з цього переліку бродяжництво, оскільки з огляду на професійний статус суб’єкта воно є неможливим, суїцид Суїцид становить серйозну науково-практичну проблему для діяльності ОВС, але психологічні механізми аутоагресії дещо інші, аніж при соціально деструктивній поведінці (Амбрумова Г.М., Суліцький В.В. та ін.): це, як правило, гостра емоційна реакція на тривалі чи ситуативні психотравмуючі обставини, що мають закономірності та перебіг, характерний для внутріособистісного конфлікту. Окрім того, суїцид не становить реальної фізичної небезпеки для соціального оточення. та поведінку осіб із межовими відхиленнями психіки Межові відхилення психіки характеризуються: а) переважанням емоційних реакцій над зваженою, інтелектуальною оцінкою дійсності; б) імпульсивною поведінкою; в) недостатньою пристосованістю до незвичних обставин життя при достатній соціальній адаптованості; г) поєднанням поверховості й залежності в міжособистісних відносинах (Кербіков О.І., Ушаков Г.К., Фелінська Н.І.).
.
Негативні новоутворення особистості під впливом професійної діяльності в спеціальній науковій літературі набули визначення “професійна деформація” (Александров Ю.В., Безносов С.П., Медведєв В.С., Сливка С.С., Ткаченко Т.С. та ін.). Можна стверджувати, що девіація (девіантна поведінка) і деформація – тісно пов’язані між собою феномени: девіантна поведінка передбачає якщо не повну, то хоча б часткову, локальну деформацію особистості, але остання не зводиться тільки до девіацій, а має також інші суттєві характеристики. Дисгармонійна, а тим більше - деформована особистість стає підвищено залежною від зовнішніх обставин.
Психологічні механізми девіантної поведінки можна характеризувати як поступове формування сукупності стійких стереотипів щодо об’єкта та професійної діяльності в цілому. У подальшому стереотипізація розповсюджується на власну поведінку, коли будь-яка професійна дія починає оцінюватися як корисна для інтересів справи (тобто неправильна, але припустима). Зазначене супроводжується виникненням некритичного ставлення та своєрідною інтерпретацією власної поведінки, хворобливим реагуванням на критику, зрештою – презумпцією правильності власних дій. Це призводить до неоптимальних професійних дій і деструктивних проявів у структурі особистості.
Для визначення, які саме властивості особистості з’являються внаслідок професійної деформації та призводять до девіантної поведінки, нами було проведено експертне опитування та опитування осіб молодшого та середнього начальницького складу працівників міліції (обсяг вибірки - 597 осіб). При аналізі одержаних результатів встановлено, що найбільш розповсюдженими її проявами є: 1) ригідність, що проявляється в догматизмі, схильності до однотипних, стандартних форм і методів спілкування і діяльності; 2) агресивність щодо підлеглих, колег та інших людей (об’єктів професійної діяльності); 3) зверхність, для якої характерна завищена самооцінка, нехтування думкою інших; 4) підозрілість як упереджене ставлення до оточуючих; 5) тривожність, що проявляється у керівників у надмірному контролі за діяльністю підлеглих, а у підлеглих – у небажанні діяти самостійно, ініціативно. Взаємодія означених рис призводить до утворення нової системної якості — дезадаптованості.
Враховуючи зазначене, основна мета психодіагностичної роботи з персоналом ОВС у площині теми нашого дослідження повинна полягати у виявленні працівників, що мають девіантні тенденції особистості, схильність до девіантної поведінки ще на етапі її формування. Наша концепція психодіагностичної роботи ґрунтується на поетапному підході. На І етапі доцільно використовувати психологічний інструментарій, що дає змогу здійснювати максимально широку діагностику у межах генеральної сукупності, тобто встановлювати осіб, які за найбільш загальними параметрами можуть становити інтерес щодо потенційних проявів девіантної поведінки. Такій вимозі, безсумнівно, відповідають особистісні опитувальники. На ІІ етапі слід приділити увагу більш глибокій діагностиці, яка дала б змогу підтвердити чи спростувати схильність до девіантної поведінки у визначених раніше осіб. Враховуючи досить розповсюджену серед працівників міліції недовіру до будь-якого тестування, найбільш придатними, на нашу думку, тут є проективні методики. І, нарешті, при наявності прямої чи опосередкованої інформації про визначений вид девіантної поведінки у конкретного працівника потрібна експрес-діагностика з високим ступенем ймовірності одержаних результатів. Зазначеним вимогам відповідає поліграфне опитування, для якого нами розроблені та впроваджені в практику переліки запитань для проведення періодичних психодіагностичних обстежень працівників ОВС.
Наступним методичним питанням є відбір методик, релевантних завданням дослідження, валідних за змістом, нетривалих у часі та простих за процедурою. Такий комплекс методик повинен також відповідати наступним вимогам: виявлення негативних тенденцій на ранніх етапах їх розвитку, тобто ще до маніфестації девіантної поведінки; виявлення спектру девіантних прагнень у найбільш повному обсязі; можливість розробки на базі одержаних психодіагностичних даних відповідних психокорекційних заходів.
Тому на І етапі нами були обрані Стандартизована методика дослідження особистості – СМДО (адаптований Л.М. Собчик варіант MMPI) та методика Діагностики міжособистісних відносин – ДМВ (модифікований Л.М. Собчик варіант інтерперсональної діагностики Т. Лірі). На ІІ етапі ми зупинилися на тестах Л. Сонді (1930) та Г. Роршаха (1921), оскільки вони не потребують розгорнутої вербалізації відповідей, що дозволяє розраховувати на більшу безпосередність реакцій обстежуваних і уникнути викривлення результатів внаслідок установки особи на процедуру тестування.
Таким чином, комплексна діагностика девіантних рис особистості відбувається на основі врахування сукупності показників (табл. 1).
Таблиця 1
Методики діагностики девіантних рис особистості та їх показники
Назва риси | Шкали СМ ДО | Октанти ДМВ | Методика Сонді | Тест Роршаха | Всього
показн.
агресивність | 3, 4, 5, 8 | І, ІІ, ІІІ | S, h, e, m | Do, Fm, CF, C | 14
ригідність | 1, 6,8 | І, ІІ, ІІІ, ІУ | E, h, d, k | Dd, Do, CF, C | 15
тривожність | 1, 2, 3, 7 | ІУ, УІ | d, e, h | C+, c | 11
підозрілість | 1, 6, 7, 8 | ІІ, ІУ | H, e, s, d | Dd, F, CF, C | 14
зверхність | 3, 4, 5, 8 | І, ІІ, ІІІ, ІУ | E, h, s, d, | Dd, F, CF, C | 15
Зазначене вище дозволяє нам стверджувати, що рання діагностика схильності до девіантної поведінки у працівників міліції в сучасних умовах можлива в принципі, якщо підходити до цього системно та науково обґрунтовано. Вона базується на визнанні низки закономірних зв’язків: деформуючий вплив професійної діяльності на особистість – поява новоутворень особистості під впливом професійної діяльності – вплив означених новоутворень на професійну діяльність – суб’єктивно трактоване призначення професійної діяльності – подальша професійна деформація особистості – прояви девіантної поведінки.
За результатами бесід із керівниками та практичними психологами, вивчення дисциплінарної практики та інших характеризуючих матеріалів нами була сформована вибірка з працівників, що мають ознаки схильності до девіантної поведінки: експериментальна група – 51 особа, контрольна – 74 особи.
Проведення експериментально-психологічного дослідження та узагальнення одержаних результатів дозволяє стверджувати про наявність відмінностей між експериментальною та контрольною групами.
Так, за методикою СМДО середні значення за шкалами як в експериментальній групі в цілому, так і в окремих підгрупах, вищі, аніж в контрольній; у осіб з девіантними тенденціями в цілому підвищені показники за шкалами Hs (надконтроль), Se (індивідуалістичність), Hy (емоційна лабільність), Pa (ригідність), Pt (тривожність). З’ясована наявність певних “паралелей” у психологічному профілі різних за поведінкою осіб: високих значень 1, 6, 7, 8 шкал у осіб з проявами ригідності та підозрілості (при незначних відмінностях у балах); тенденції “надконтролю” у “ригідних” (71,9), “тривожних” (70,6), “підозріливих” (72,2), “зверхніх” (70,2); “індивідуалістичність” – у “агресивних” (72,2), “ригідних” (71,9), “підозріливих” (73,6), “зверхніх” (71,9). Зазначене свідчить про можливість виникнення “девіантних комплексів” або ж про взаємовплив девіацій (алкоголізація – правопорушення, алкоголізація – наркотизм, алкоголізація – суїцид).
За методикою ДМВ (у варіанті – образ “Я”) також встановлені відмінності між експериментальною та контрольною групами. Насамперед, слід зазначити на переважання в експериментальній групі перших чотирьох типів міжособистісних відносин (I-IV октанти), тобто вираженість неконформності, схильність до диз’юнктивних (конфліктних) проявів (III, IV), незалежність думки, завзятість у відстоюванні власної точки зору, тенденція до лідерства і домінування (I і II). Середні значення за цими октантами (за виключенням “підозрілості”) в експериментальних групах також вищі, ніж в контрольній (відповідно 11,1 та 8,5 балів). По-друге, цікавим є порівняння середніх даних за окремими октантами. Так, за “владно-лідируючим” типом відносин вони досить близькі (11,2 та 11 балів), при наявності високих значень у “ригідних” (14 б.), “зверхніх” (14 б.) та “агресивних” (12 б.), і це цілком зрозуміло з огляду на особливості професійної діяльності. Середні значення VІІ (“співпрацюючий – конвенціальний”) та VІІІ (“відповідальний – великодушний”) октантів у контрольній групі вищі (відповідно 10 та 7,2; 9 та 7,8 балів); в експериментальній групі значно переважають значення ІІ-ІV октантів (відповідно 11,8 та 9; 11,4 та 8; 11,6 та 6 балів), отже, їх можна вважати відображенням певного усталеного способу поведінки.
Як свідчать узагальнені результати за методикою Сонді, представникам контрольної групи властивий наближений до лінійного усереднений тип особистісного профілю, у якому, як правило, переважають вибори “коридору норми” (2-3 позитивних, негативних чи змішаних вибори портретів одного фактора), відсутні різкі відхилення у позитивний або негативний бік за будь-якою потребою (фактором). Числові значення кількості виборів переважно знаходяться в інтервалі 2 - 4 (в абсолютному вираженні), граничні значення (+6, -6, 0) спостерігаються досить рідко. Це свідчить про особистісну цілісність даної групи, збалансованість потреб, емоційну стабільність, відсутність внутрішніх конфліктів, надмірної нервової напруженості. В експериментальній групі наявні інші тенденції. Так, частка середніх реакцій в цілому є хоча і вищою, але не домінуючою, їх питома вага не досягає рівня контрольної групи (37-48,5% у порівнянні з 60-73,5%). Спостерігається тенденція переважання повних реакцій за всіма факторами ваблень, причому їх частка значно вища, а найбільш вираженими серед них є: агресивність – s (39,2%), h (39%); ригідність – e (35%), h (34%), d (34%); тривожність – d (36%), e (33%); підозрілість – h (37%), e (37%); зверхність – e (38%), h (36%), s (36%).
За допомогою тесту Роршаха встановлено, що відповіді представників контрольної групи знаходиться у межах статистичної норми. Зокрема, це стосується локалізації зображення: значна кількість інтерпретацій зображення в цілому (W) та великої частини зображення (D) при мінімальній – інтерпретацій малої за розміром деталі (Dd) чи простору всередині плями (S). За детермінантами переважають інтерпретації форми зображення (F+), хоча при цьому слід зазначити, що інтерпретації людини та руху людини, тварини та її деталей знаходяться на нижній межі норми, що дає підстави для твердження про значний рівень насиченості емоцій при достатньому їх контролі. В експериментальній групі менше цілих інтерпретацій, більше інтерпретацій малих за розміром деталей, частіше інтерпретується білий простір усередині зображення; менше інтерпретацій правильної форми, детермінант руху людини при зростанні інтерпретацій з ознаками тварин і менша кількість оригінальних відповідей. Її представники в цілому витрачають більше часу на опис плям. Слід також зазначити на досить високий рівень наявності особливих феноменів: відмови (зображення 2, 4, 6, 9), суб’єктивної критики зображення, стереотипії.
У розділі 3 „Корекція схильності до девіантної поведінки у працівників органів внутрішніх справ” висвітлюються можливості та напрями психокорекційної роботи, пропонується методика психокорекційної роботи з персоналом ОВС та наводяться результати її апробації.
У якості робочого визначенням поняття “психокорекція” ми вживаємо наступне: система заходів, спрямованих на виправлення вад особистості та її поведінки за допомогою спеціальних засобів психологічного впливу. Основна відмінність психокорекції від інших впливів, спрямованих на психологічний розвиток людини, полягає в тому, що психокорекція має справу з уже сформованими якостями особистості чи видами поведінки і спрямована на їхню трансформацію; основне завдання розвитку – при відсутності чи недостатньому розвитку сформувати в людини потрібні психологічні якості. На нашу думку, наведене вище розрізнення є принциповим, тому що в нашій роботі ми окреслюємо коло осіб, з якими проводяться психокорекційні заходи, лише тими працівниками, у яких виникли проблеми психологічного чи поведінкового характеру. Вони не здатні самостійно їх вирішити і тому потребують сторонньої допомоги.
Психокорекційні заходи стосовно теми нашого дослідження повинні бути: а) спеціальними (нормалізація окремих властивостей особистості, а саме: агресивності, ригідності, тривожності, підозрілості, зверхності); б) програмованими (на відміну від імпровізованих); в) симптоматичними (корекція симптомів) із наступним переходом до особистісно-орієнтованих; г) спрямованими на корекцію особистості та її поведінкових особливостей; д) груповими. Індивідуальну психокорекцію проводити у нашому випадку недоцільно: по-перше, вона більш “затратна” у часі та за сукупністю зусиль, по-друге, девіантна поведінка – той випадок, що потребує інтенсивного та різнопланового зворотного зв’язку, групової динаміки, спільного переживання емоційно насичених подій в групі.
Загалом психокорекційна ситуація містить у собі п’ять основних елементів: 1) клієнт; 2) особа, що надає допомогу (психотерапевт); 3) відносини, що виникають між клієнтом і психотерапевтом; 4) концепція, що використовується; 5) набір процедур (технік, методів). У нашому випадку ці елементи набувають певного специфічного змісту: 1) клієнтом є працівник міліції з діагностованими негативними трансформаціями особистості, що не усвідомлює своїх проблем і не прагне до надання психологічної допомоги (можливо – має негативну установку щодо співпраці з психологом); 2) особа, що здійснює психокорекційну роботу – практичний психолог ОВС; 3) спеціальні соціальні відносини між клієнтом і психологом, на які чинить значний вплив наявність статутних відносин. Як свідчить досвід проведених раніше досліджень (Воробйова І.Ю., Запорожцева Г.Є., Корнєв О.М., Кришевич О.В. та ін.), останні суттєво впливають на атмосферу психокорекційної взаємодії, тому потребують спеціальних зусиль для нейтралізації існуючих психологічних бар’єрів.
З урахуванням зазначеного ми створили програму психологічної корекції схильності до девіантної поведінки, основна частина якої представлена комплексом спеціальних вправ. Враховуючи складність та особливі умови професійної діяльності працівників ОВС, психокорекційна робота повинна поєднувати модулі тренінгу креативності та соціально-психологічного тренінгу (рольового, комунікативного). Таке поєднання надає можливість: 1) передати необхідний обсяг психологічних знань; 2) навчити розуміти психологічну сутність і закономірності ситуацій та алгоритмів професійної поведінки; 3) об’єктивувати помилкові установки та оціночні стереотипи, розвивати здатність до адекватного самопізнання; 4) вдосконалювати здатність до емоційного самоконтролю; 5) розвивати здатність до знаходження нових, більш адекватних, варіантів поведінки.
Таким чином, психокорекційна робота будується на використанні когнітивних (формування здатності до аналізу ситуації, своїх переживань, до логічного пошуку шляхів розв’язання конфліктів неагресивними методами), емоційно-вольових (рольове розігрування критичних життєвих ситуацій; навчання конструктивним формам поведінки) та поведінкових (оволодіння техніками саморегуляції для стримування небажаних поведінкових імпульсів) способів корекції. Така побудова обумовила і вибір методів роботи: групова дискусія, рольове програвання моделей бажаної поведінки, психогімнастика, ауторелаксація.
Зважаючи на організаційні труднощі створення тренінгових груп у практичних підрозділах ОВС, а також на необхідність апробації програми з точки зору її ефективності, у якості об’єкта ми обрали курсантів випускного курсу Національної академії внутрішніх справ; загальний масив обстежених склав 115 осіб. Аналіз одержаних результатів дозволив виділити серед них групу з 19 осіб, що мали особистісні передумови до девіантної поведінки. За більшістю параметрів ця група подібна до експериментальної групи працівників міліції, а встановлені тенденції є закономірними. Реалізація окремих модулів надала можливість перевірити ефективність запропонованої моделі в цілому, а також виявити позитивні зміни “профілю особистості” внаслідок реалізації формуючого впливу, що підтверджується проведенням повторної діагностики (див. табл. 2, 3).
Так, за методикою СМДО найбільш визначені зміни відбулися в діаді “ригідність – песимістичність”, хоча їх значення були і залишилися найвищими; досить сильно зменшився рівень емоційної лабільності та тривожності. “Профіль особистості” в цілому став більш плавним: якщо до тренінгу різниця між мінімальним і максимальним значенням складала 26,4 бали, то після – 23,5 балів.
Таблиця 2
Співвідношення середніх значень “до” та “після” психокорекційної роботи за методикою СМДО
Середні
значення за шкалами | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9
До тренінгу | 49,8 | 54,2 | 53,1 | 46,9 | 46,1 | 60,7 | 34,3 | 37,8 | 50,4
Після
тренінгу | 49,1 | 50,6 | 50,5 | 45,8 | 43,9 | 55,8 | 32,3 | 36,0 | 50,4
Різниця | -0,7 | -3,6 | -2,6 | - 1,1 | - 2,2 | -4,9 | -2,0 | -1,8 | -
За методикою ДМВ набув визначеності “відповідально-великодушний” тип міжособистісних відносин: якщо до тренінгу значення VІІІ октанту було практично найнижчим (після “покірно-сором’язливого”), то тепер воно стало третім; збільшилася питома вага “співпрацюючого-конвенціального” типу відносин; зменшилися тенденції агресивності, домінування, недовірливості.
Таблиця 3
Співвідношення середніх значень “до” та “після” психокорекційної роботи за методикою ДМВ
Сер. знач. за окт. | І | ІІ | ІІІ | ІV | V | VІ | VІІ | VІІІ
До тренінгу | 11,1 | 9,3 | 9,3 | 7,2 | 6,9 | 8,5 | 8,4 | 7,0
Після
тренінгу | 10,5 | 7,6 | 7,4 | 6,6 | 6,6 | 8,2 | 9,8 | 9,0
Різниця | -0,6 | -1,7 | -1,9 | -0,6 | -0,3 | -0,3 | +1,4 | +2,0
У цілому “профіль” наблизився до значень контрольної групи курсантів, хоча й значно різниться від контрольної групи працівників міліції. На пояснення цього можна висунути припущення, що особливості міжособистісних відносин у професійній і навчальній діяльності відмінні, тому й корекція відбувається у “межах припустимого”.
Якщо оцінювати одержані результати в цілому, можна говорити про тенденцію до гармонізації поведінкового патерну. Після здійснення тренінгових процедур у членів групи зменшилися тенденції неуважного та недовірливого ставлення до оточуючих, самовпевненості, ригідності в особистісних установках та імпульсивності в поведінці, тривожність; вони стали більш соціально адаптованими, спонтанними, емоційно врівноваженими, реалістичними. Все перераховане є ознаками симптомокомплексу девіантної поведінки, що дозволяє констатувати дієвість запропонованої програми її психокорекції.
ВИСНОВКИ
В дисертації здійснено аналіз девіантної поведінки працівників ОВС як психолого-юридичної проблеми, її теоретичних засад та можливостей практичного використання одержаних результатів у практичній діяльності. Визначено основні тенденції формування особи девіанта та типові риси особистості, які про це свідчать на ранніх етапах: агресивність, ригідність, тривожність, підозрілість, зверхність. У своїй сукупності вони становлять так званий “симптомокомплекс девіантності”. Зазначене дозволило визначити необхідний та достатній комплекс методик для ранньої психодіагностики девіантних тенденцій особистості, розробити концептуальні засади психологічної корекції девіантності на стадії ранньої профілактики.
На підставі проведеної роботи можна зробити такі висновки:
1) девіантна поведінка – система вчинків особистості, що виходять за загальноприйняте уявлення про нормативну поведінку у певній сфері суспільних відносин; вона є наслідком викривленого процесу соціалізації і перебудови ієрархії мотивів у напрямі її спрощення та, з часом, домінування одного з них. Психологічні підходи до розуміння механізмів девіантної поведінки базуються на визначені чинників суб’єктивного характеру, найбільш важливими серед яких є здатність особи до адаптації, цілісність її “Я-концепції”, усвідомлення можливостей самореалізації, ефективність засвоєння соціального досвіду. Девіантна поведінка є специфічним засобом ігнорування чи активного заперечення існуючих соціальних норм; при цьому девіантні дії виступають водночас як засіб досягнення значимої мети та зменшення психологічної напруженості, а також як самоціль, що задовольняє потребу в самореалізації і самоствердженні;
2) існує певний зв’язок між девіантною поведінкою і властивостями особистості, а точніше – комплексом властивостей. Але останні самі по собі, навіть взяті системно, не можуть виступати безпосереднім механізмом девіантної поведінки. Опосередковуючими ланками тут є трансформація ієрархії мотивів під впливом оточуючого середовища (змісту та умов професійної діяльності) та формування відповідної девіантної спрямованості;
3) кожна професія накладає певний відбиток на особистість, визначає напрям її розвитку, що дозволяє говорити про позитивну (становлення професійної майстерності) чи негативну (професійна деформація) ідентифікацію особистості з професією. Остання має компенсаторний характер і більш ймовірна для людей з недостатнім рівнем професійних здібностей. Девіантний розвиток особистості (девіантна поведінка) і професійна деформація – тісно пов’язані між собою, але не тотожні феномени;
4) найбільш типовими наслідками впливу професійної діяльності на особистість працівника ОВС є формування наступних рис: агресивність (щодо колег, найближчого оточення та об’єктів професійної діяльності); ригідність (догматизм, схильність до стандартних форм і методів діяльності); зверхність (завищена самооцінка, нехтування думкою інших); підозрілість (упереджене ставлення до оточуючих); тривожність (надмірний контроль, небажання діяти самостійно). Взаємодія цих рис призводить до утворення нової системної якості – дезадаптованості;
5) наша концепція психодіагностичної роботи ґрунтується на поетапному підході: на першому етапі доцільно використовувати психологічний інструментарій, що дає змогу здійснювати максимально широку діагностику; на наступному етапі слід приділити увагу більш глибокій діагностиці, яка дала б змогу підтвердити чи спростувати схильність до девіантної поведінки у визначених раніше осіб; і, нарешті, при наявності інформації про визначений вид девіантної поведінки у конкретного працівника потрібна експрес-діагностика з високим ступенем ймовірності одержаних результатів. Важливим методичним питанням тут є відбір методик, релевантних завданням дослідження, валідних за змістом, нетривалих у часі та простих за процедурою. Зазначеним вимогам на І етапі відповідають особистісні опитувальники (Стандартизована методика дослідження особистості – СМДО та Методика діагностики міжособистісних відносин – ДМВ); на ІІ етапі – проективні методики з невербальним стимульним матеріалом (тести Л. Сонді та Г. Роршаха). Їх застосування здійснювати комплексну психодіагностику девіантних рис особистості за допомогою достатньої кількості показників (відповідно 14, 15, 11, 14, 15);
6) доцільність та достатність такого комплексу методик підтверджена експериментально-психологічним дослідженням, для якого сформовані подібні за основними параметрами експериментальна (51 особа) та контрольна (74 особи) групи. Узагальнення одержаних результатів свідчить про наявність відмінностей між експериментальною та контрольною групами: у осіб із девіантними тенденціями в цілому підвищені показники за шкалами Hs, Se, Hy, Pa, Pt СМДО; переважають значення перших чотирьох типів міжособистісних відносин (I-IV октанти) за методикою ДМВ; за методикою Сонді спостерігається переважання повних реакцій за всіма факторами ваблень та значна кількість повторних виборів; відрізняються також результати, одержані за допомогою тесту Роршаха;
7) традиційні заходи служби психологічного забезпечення не можуть дати відчутних позитивних результатів у справі попередження та усунення девіантної поведінки працівників ОВС. Зазначене потребує впровадження якісно нової стратегії психологічної роботи у цьому напрямі: випереджуюче (раннє) виявлення ознак схильності до девіантної поведінки, індивідуалізація проведення психопрофілактичної роботи та надання своєчасної психокорекційної допомоги. Психокорекційні заходи у нашому випадку повинні бути: а) спеціальними (нормалізація окремих властивостей особистості); б) програмованими (на відміну від імпровізованих); в) симптоматичними (корекція симптомів) із наступним переходом до особистісно-орієнтованих. Для реалізації такого завдання створена програма психологічної корекції девіантної поведінки, орієнтована на: встановлення та обговорення неадаптивних форм професійної поведінки, їх джерел та умов; визначення перспектив особистісного розвитку та ін. Вона реалізувалася за допомогою використання когнітивних, емоційно-вольових та поведінкових засобів психологічного впливу. Запропонована програма апробована на групі осіб, що мають особистісні передумови (відповідне сполучення властивостей особистості) до девіантної поведінки. Це дало змогу перевірити її ефективність запропонованої моделі в цілому, а також виявити позитивні зміни “профілю особистості” внаслідок реалізації формуючого впливу, що підтверджується проведенням повторної діагностики;
9) колом питань, що розглядались нами у дисертаційному дослідженні, проблема психологічної діагностики та корекції девіантної поведінки працівників ОВС не
