КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Вербицький Володимир Валентинович

УДК 377.14 (208)

РОЗВИТОК ПОЗАШКІЛЬНОЇ ЕКОЛОГО-НАТУРАЛІСТИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ (1925-2000рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: - доктор педагогічних наук, професор

Плахотнік Ольга Василівна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри педагогіки.

Офіційні опоненти: - доктор філософських наук, професор, академік

АПН України

Зязюн Іван Андрійович,

Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, директор;

- доктор педагогічних наук, професор

Сиротенко Анатолій Йосипович,

Інститут проблем виховання АПН України, головний науковий співробітник лабораторії позашкільних закладів освіти;

- доктор педагогічних наук, професор

Сагач Галина Михайлівна,

Київський інститут соціальних і культурних звя’зків імені Святої княгині Ольги, перший проректор.

Провідна установа: - Ніжинський державний педагогічний

університет імені Миколи Гоголя, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м.Ніжин.

Захист відбудеться 18 червня 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.16 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, ауд. 9.

Автореферат розісланий 18 травня 2004 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.О. Безносюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Проблема формування особистості належить до фундаментальних не лише в педагогічній, але й у соціальній, політичній, культурній сферах суспільного життя. Адже всі перетворення, що відбуваються в суспільстві взагалі та в одній із найскладніших і людиномістких з них – у сфері освіти зокрема, зосереджуються на особистості – головній дійовій особі та суб’єктові суспільно-історичного процесу.

У сучасних складних і повних суперечностей процесах, пошуках, спрямованих на утвердження української державності, осмислення реалій ХХІ століття, педагоги повинні зберігати баланс, не випускати з поля зору соціально-політичні, ідеологічні й соціальні процеси, що змінюються повсякчасно й продовжуватимуть змінюватися.

Саме тому в центрі нашої уваги перебувають як фундаментальні, так і нові підходи до визначення психолого-педагогічних закономірностей розвитку, формування й виховання особистості, тобто суто педагогічні проблеми, які необхідно розглядати і розв’язувати як у контексті сучасних соціальних трансформацій, так й історично.

В умовах розбудови національної системи освіти та демократизації освітянської діяльності здійснюється координація зусиль центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, наукових, культурних установ, виробничих підприємств, громадських організацій та сім’ї на подальше становлення та розвиток позашкільних навчальних закладів усіх типів і форм власності за напрямами позашкільної освіти.

Позашкільна освіта завжди відігравала важливу роль у системі освіти учнівської молоді і значною мірою сприяла формуванню її ціннісних, моральних та професійних орієнтацій. Об’єктивний аналіз становлення і розвитку позашкільних закладів, теоретичне узагальнення цінного досвіду, що створили педагоги минулого, а також вивчення досягнень світової педагогічної думки, творче використання їх з урахуванням вимог і можливостей молодої держави дають змогу якісно оновити й удосконалити зміст виховної роботи позашкільних навчальних закладів України.

Стан розробки проблеми

Останнім часом у педагогічній науці посилилась увага до дослідження проблем позашкільної освіти. Найбільш вагомий внесок у розробку теоретичної бази позашкільної та позакласної виховної роботи внесли наукові праці Л.Балясної, І.Вінниченко, Л.Вовк, В.Кеміня, О.Киричука, Б.Кобзаря, М.Коваля, К.Корсака, Е.Костяшкіна, Н.Крупської, А.Макаренка, Н.Ничкало, О.Плахотнік, К.Сокольнікова, Ю.Столярова, В.Сухомлинського, О.Сухомлинської, Т.Сущенко, Н.Харінко, В.Якубовського та інші.

Розробці питань теорії позашкільного педагогічного процесу присвячені роботи дослідників О.Біляєва, М.Грищенка, К.Делікатного, О.Кондратюка, Г.Костюка, О.Мазуркевича, В.Онищука, В.Паламарчук, О.Савченко, Д.Сергієнка, М.Ярмаченка.

Проблемі становлення та розвитку позашкільної освіти в Україні присвячено ряд дисертаційних робіт, котрі досліджують різні періоди діяльності позашкільних закладів. Зокрема розвитку радянської системи позашкільної роботи з дітьми присвячені дослідження О.Глух, Л.Жданової, А.Шепілової; сутність процесу сучасної виховної діяльності школи і позашкільного закладу досліджувались у роботах Е.Барбіна, П.Георгієва, В.Кузя, І.Мітіна.

Важливими в контексті нашого наукового пошуку є дослідження проблем морального виховання, формування морально-ціннісних орієнтацій, самовизначення та самореалізації школярів в процесі діяльності позашкільних закладів (О.Баришева, О.Матвієнко, В.Мачуський, О.Мироненко, О.Семенов, Н.Сінькевич, Н.Харінко). Проблемам соціально-педагогічних засад, розвитку позашкільної педагогічної освіти, дослідницької роботи учнів з біології, сільського господарства, екології в позашкільних установах і школах та виховання пізнавальних інтересів у підлітків у позашкільній роботі присвячені дослідження В.Береки, Н.Заверико, О.Іоголевича, С.Орлова, Н.Пономарчук, Г.Пустовіта, В.Редіної, Т.Сущенко. Формування основ професійно-педагогічної підготовки організатора позакласної і позашкільної виховної роботи та готовність працівників позашкільних установ до педагогічної діяльності розглядають у своїх роботах С.Васильченко та Н.Водоп'янова.

Однак вивчення історичної, педагогічної, соціально-економічної літератури та аналіз результатів наведених вище досліджень дали нам змогу з’ясувати, що саме проблема розвитку позашкільної еколого-натуралістичної освіти в Україні не була раніше предметом спеціального дослідження. Це викликало необхідність аналізу особливостей розвитку позашкільних закладів, залежності змісту їх роботи від соціально-економічних умов, виявлення реального стану навчально-виховної діяльності, визначення основних напрямів її взаємодії зі школами та обумовило вибір теми дисертаційного дослідження: “Розвиток позашкільної еколого-натуралістичної освіти в Україні (1925 – 2000 рр.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційне дослідження є частиною теми, яка досліджується на факультеті соціології і психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Морально-ціннісні особливості інноваційної поведінки молоді в період становлення українського суспільства”. Державний реєстраційний номер 0101U006684.

Дисертаційне дослідження скоординовано Радою АПН України (Протокол № 3 від 30.03.2004 р.).

Хронологічно в дисертації розглядається період 1925 – 2000 рр. За вихідний рубіж взято 1925 рік – рік, коли неперервна позашкільна освіта як підґрунтя юннатівського руху в Україні започаткована на державному рівні. Це ознаменувалося відкриттям у Києві першої біологічної станції – Республіканської станції юних натуралістів. Нижня межа дослідження збігається з введенням Закону України “Про позашкільну освіту”, котрий визначає державну політику у сфері позашкільної освіти, в тому числі і еколого-натуралістичної освіти.

Об’єкт дослідження: позашкільна еколого-натуралістична освіта в Україні.

Предмет дослідження: процес становлення і розвитку позашкільної еколого-натуралістичної освіти в Україні(1925-2000 роки).

Мета дослідження: виявити та дати обґрунтовану оцінку сутності позашкільної еколого-натуралістичної освіти школярів України в досліджуваний період, її структурним та змістовим особливостям; виявити тенденції розвитку позашкільної еколого-натуралістичної освіти в різні історичні періоди в контексті суспільно-політичних та соціокультурних умов, а також обґрунтувати шляхи творчого використання прогресивних ідей історичного досвіду в сучасних умовах.

Відповідно до мети були визначені такі завдання дослідження:

- дати визначення змісту поняття “еколого-натуралістична освіта ;

- дослідити теоретико-методологічні засади еколого-натуралістичної освіти;

- виявити основні тенденції еколого-натуралістичної освіти у досліджуваний період;

- визначити етапи розвитку еколого-натуралістичної освіти в Україні (1925 – 2000 рр.);

- розкрити зміст, напрями та форми позашкільної еколого-натуралістичної освіти на різних етапах її розвитку;

- охарактеризувати вплив реформування освітньої системи в Україні у 1990-х – 2000 рр. на розвиток позашкільної еколого-натуралістичної освіти;

- визначити перспективні можливості творчого використання прогресивних ідей національного досвіду діяльності позашкільних навчальних закладів, котрі сприяли б розвитку еколого-натуралістичної освіти.

Концепція дослідження включає три взаємопов’язані компоненти, які сприяють реалізації провідної ідеї.

Методологічний концепт відбиває взаємозв’язок та взаємодію різних підходів до вивчення проблеми теорії і практики еколого-натуралістичної освіти в Україні в широких хронологічних межах. Передумовою цього є:

- аксіологічний підхід. спрямований на реалізацію завдань гуманізації суспільства;

- системний підхід, що дозволяє розглядати еколого-натуралістичну освіту як цілісне утворення, котре має структурні, функціональні й генетичні зв’язки;

- особистісно-діяльний підхід, що передбачає таку організацію діяльності об’єкта, за якої він усвідомлює себе як особистість, виявляє і розкриває свої можливості, творчі здібності і виступає активним учасником різних видів діяльності;

- культурологічний підхід, спрямований на виховання особистості шляхом засвоєння нею як уже існуючих у суспільстві цінностей культури, так і створення нових.

Теоретичний концепт визначає систему ідей, концепцій, вихідних категорій, дефініцій, умов формування особистості, без яких неможливе розуміння основ еколого-натуралістичної освіти, її особливостей, функцій та осмислення прогностичних тенденцій розвитку її в Україні у ХХІ столітті.

Технологічний концепт передбачає творче використання педагогічної спадщини минулих років у сучасних умовах, зокрема у процесі визначення змісту підготовки фахівців з природничонаукових дисциплін, написання підручників, навчальних посібників, проведення семінарських занять та спецкурсів, організації науково-дослідної роботи та навчально-дослідницької діяльності учнівської молоді.

Методи дослідження: пошуково-бібліографічний метод виявлення архівних, бібліотечних каталогів, фондів, описів, бібліографічних видань; класифікація та систематизація літературних джерел з метою виявлення опорної джерельної бази й об’єктивних даних, що стосуються діяльності позашкільних установ – станцій юних натуралістів; контент-аналіз архівних документів і матеріалів; історико-педагогічний, порівняльний та статистичний аналіз фактів і явищ, їх синтез для дослідження еволюції змісту еколого-натуралістичної освіти, встановлення загальних особливостей та специфіки розвитку теорії та практики позашкільної еколого-натуралістичної освіти; вивчення документації (навчальних планів, програм, підручників, посібників) з метою виявлення особливостей дидактичної системи позашкільної еколого-натуралістичної освіти; інтерпретація та узагальнення опрацьованих матеріалів для формулювання висновків, рекомендацій та для визначення шляхів подальшого розвитку еколого-натуралістичної освіти в Україні.

Джерельна база дослідження. У дисертаційному дослідженні використані державні документи УРСР і СРСР про школу і народну освіту, постанови, накази народного Комісаріату освіти УРСР, Протоколи секції народної освіти Київської міськради, комісії профосвіти, накази міністра освіти СРСР, звіти керівних органів освіти, методичні збірники та інші матеріали, фонди обласних архівів України та Центрального державного архіву органів влади та державного управління України (ф.1,оп.3, од.зб.725, л.54-60; ф.1,оп.1, од.зб.1316, л.61-63; ф.1,оп.1, од.зб.406, л.58-59;67-68; ф.1,оп.1, од.зб.105, л.54-63; ф.166,оп.6, т.2, од.зб.2654, л.64; ф.166,оп.9,од.зб.1258, л.2; ф.166,оп.9, од.зб.1262, л.93-104 ф.166,оп.9, од.зб.1255, л.105-106; ф.166,оп.11, од.зб.114, л.4-7; ф.166,оп.6,т.2, од.зб.2478, л.10-20; ф.166,оп.6, т.5, од.зб.8040, л.89-160; ф.166,оп.9, од.зб.125, л.62-63; ф.337,оп.1, од.зб.8371, л.7-9).

Важливим підґрунтям для формулювання положень і висновків дисертації стали сучасні законодавчі акти в галузі освіти, екологічної освіти, праці з історії педагогіки та профорієнтаційної освіти

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягають у тому, що вперше здійснено порівняльний аналіз освітньої політики позашкільних установ, введено до широкого наукового обігу нові документи та факти, що розширюють та поглиблюють знання про діяльність позашкільних еколого-натуралістичних установ, подано визначення понять “еколого-натуралістична освіта”, подальшого розвитку набув такий важливий напрям досліджень як історія розвитку еколого-натуралістичної освіти та її зміст.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що на їх основі створено навчальні посібники, методичні рекомендації для керівників творчих учнівських об’єднань, методистів, викладачів та студентів. Крім того зібраний та структурований на засадах проблемно-хронологічного підходу, об’єктивно проаналізований з погляду порівняльного та статистичного методів і узагальнений дисертаційний матеріал стане надійним підґрунтям подальших історико-педагогічних досліджень в галузі позашкільної освіти; буде служити збереженню та передачі педагогічного досвіду, його використанню при організації позашкільної еколого-натуралістичної роботи, читанні курсів та створенні нових методичних розробок, навчальних посібників, спецкурсів з історії освіти України, національного виховання; сприятиме творчому використанню історичного вітчизняного освітнього досвіду в сучасних умовах розбудови національної системи освіти.

Впровадження результатів дослідження в практику навчально-виховного процесу здійснювалося за такими формами: ознайомлення працівників позашкільних навчальних закладів, викладачів та науковців з основними результатами дисертаційного дослідження шляхом доповідей на засіданнях методичних, педагогічних і вчених рад, кафедр, методичних семінарів, які проводились в різних закладах освіти.

Результати дослідження та науково-практичні рекомендації впроваджено у навчально-виховний процес Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова(довідка №5/12 від 28.01.2003 р.), Кримського республіканського еколого-натуралістичного дослідницького центру учнів(№17 від 03.02.2003р.), управління освіти Львівської обласної державної адміністрації (довідка №3 від 03.02.2003р.), Вінницької обласної станції юних натуралістів (довідка №22 від 04.02.2003р.), Чернівецької обласної державної адміністрації (довідка 13/50 від 12.02.2004р.), Рівненської обласної станції юних натуралістів (довідка №35 від 18.02.2004р.).

Особистий внесок здобувача полягає у простеженні еволюції розвитку позашкільної еколого-натуралістичної освіти, а також у виявленні її загальних закономірностей, тенденцій та особливостей розвитку в Україні. Ідеї та розробки співавторів, з якими опубліковані наукові статті, у дисертації не використовувались.

Апробація результатів дослідження: результати роботи доповідались на: науково-практичній конференції “Реформування діяльності еколого-натуралістичних центрів: соціальне замовлення та попит”, м. Київ, 17-18 грудня 1996 року; Всеукраїнській координаційно-методичній раді директорів обласних еколого-натуралістичних центрів (СЮН), з проблеми: Еколого-натуралістичні центри: реалії, тенденції, перспективи” м. Київ, 22-25 листопада 1999 року; семінарі керівників позашкільних навчальних закладів з питань організаційно-педагогічних умов позашкільної освіти, м. Київ, 17 лютого 2000 року; міській науково-практичній конференції “Біологічна освіта, стан і перспективи розвитку”, м. Київ, 28 серпня 2001 року; семінарі-нараді директорів обласних еколого-натуралістичних центрів, станцій юних натуралістів з проблеми “Нові пріоритети з розвитку позашкільної освіти”, м. Київ, 7-10 жовтня 2001 року; науково-практичній конференції “Всебічний розвиток особистості студента”, м. Ірпінь, жовтень 2001 рік; Всеукраїнському біологічному симпозіуму “Біологія – наука ХХІ століття”, м. Київ, 21-23 листопада 2001 року; координаційно-методичній раді з питань позашкільної еколого-натуралістичної роботи в Україні, м. Київ, 4-6 березня 2002 року; Міжнародній науково-практичній конференції “Екологічні проблеми довкілля та шляхи їх вирішення”, м. Полтава, 16-17 травня 2002 року; Всеукраїнській студентській науковій конференції “Позавузівська та позашкільна екологічна освіта: шляхи покращення”, м. Миколаїв, 27-28 вересня 2002 року; першому міжнародному симпозіуму “Проблеми розвитку післядипломної педагогічної освіти в сучасному суспільстві”, м. Київ, 3-4- жовтня 2002 року; другій міжнародній конференції “Екологічні і гідрометеорологічні проблеми великих міст і промислових зон”, м. Санкт–Петербург, 15-17 жовтня 2002 року; Міжнародній науково-практичній конференції “Соціально-педагогічні основи діяльності сучасного позашкільного навчального закладу”, м. Київ, 23-25 жовтня 2002 року; Всеукраїнській науково-практичній конференції “Сучасні проблеми методичної підготовки вчителів біології, хімії, географії”, м. Київ, 20-22 листопада 2002 року; Міжнародній науково-практичній конференції “Педагогічні засади формування гуманістичних цінностей природничої освіти, її спрямованості на розвиток особистості”, м. Полтава, 29-30 травня 2003 року; науково-практичній конференції “Сучасні проблеми біології”, м. Київ, 20-22 листопада 2003 року; науково-методичній конференції “Інноваційні технології природничо-екологічної освіти у вищій та середній школі ”, м. Умань , 15-16 січня 2004року.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у 3 монографіях та 65 наукових працях (з них 26 у фахових виданнях).

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що включає 601 найменувань, і 11 додатків.

Обсяг роботи – 498 сторінка, основна частина дисертації – 426 сторінок, ілюстрована 6 таблицями, 7 рисунками, 2 схемами, 2 гістограмами, 13 фотографіями.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне, практичне значення одержаних результатів, наведені дані про апробацію дослідження та публікації.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади становлення позашкільної еколого-натуралістичної освіти в Україні” розглянуто передумови виникнення позашкільних установ натуралістичного спрямування, визначено етапи та провідні тенденції розвитку позашкільної еколого-натуралістичної освіти та охарактеризовано природоохоронну освіту як основу організації позашкільних еколого-натуралістичних закладів.

У розділі зазначено, що проблема майбутнього підростаючого покоління завжди була предметом досліджень і турботи не лише філософів минулого (Платон, Арістотель, Марк Фабій, Квінтіліан, Г.Сковорода, М.Бердяєв, Роберт Оуен, Шарль Фур’є та ін.), а і батьків, педагогів ще задовго до створення системи загальної освіти. Поетапному історичному розвитку педагогічної думки відповідали певні принципи, методологічні прийоми та форми, які впродовж століть зазнавали змін і вдосконалення.

Зародки позашкільних установ у вигляді програмних "поученій дітям", руськослов’янських садово-городніх шкіл, братств, пластових об’єднань, гуртків і курсів хатнього господарства і т.д. розвивалися в різних умовах, не дивлячись на скрути життя.

У першій половині ХІ ст. в період князювання Володимира Мономаха Київська Русь була однією із найосвіченіших держав світу. Заохочувався потяг до науки, відкривалися "школи", навчання в яких починалося від знань, закладених дитині батьками та продовжувалося у природному середовищі. "Поученіє дітям", написане Володимиром Мономахом 1117 року, можна вважати першим програмно-методичним збірником, в якому зроблено спробу обґрунтувати значення виховання та освіти, роль праці та природної культури людини. Цей перший методичний лист нащадкам про цінність природи, вміння користуватися її багатствами, піклуватися про неї можна вважати початком вітчизняної натуралістичної педагогіки.

Визначальний eтaп poзвиткy нaтypaлicтичнoї poбoти в мeжax шкoли i пoзa шкoлoю збiгcя з eпoxoю Відродження. Пicля виникнeння yнiвepcитeтiв y Євpoпi шкoлa зміцнилась як cтiйкa клacнo-ypoчнa cиcтeмa, пiдвищивcя piвeнь виклaдaння, i нayкa вiдкpилa для людcтвa бaгaтo здoбyткiв, ocoбливo в бioлoгiї, xiмії, фiзицi, мaтeмaтицi. Ocвoєння нaвчaльнoгo мaтepiaлy пoтpeбyвaлo дoдaткoвиx зycиль нe тiльки в yмoвax шкoли тому, що в цей час з'являються пepшi ocepeдки пoзaшкiльниx зaклaдiв. Пicля вeликиx гeoгpaфiчниx вiдкpиттiв кінця XV – cepeдини XIX cтoлiть нa тepитopiю Євpoпи "пpимaндpyвaлo" – бaгaтo нoвиx видiв pocлин i твapин. У зв'язкy з цим почалась шиpoкa нayкoвa нaтypaлicтичнa poбoтa нe тiльки серед дopocлoгo нaceлeння, aле й у шкoлах. Пoзaшкiльнa, пoзaклacнa poбoтa у процесі вивчення пpиpoдничиx диcциплiн нaбyвaє дocлiдницькoгo тa eкcпepимeнтaльнoгo характеру. Cпocтepeжeння зa пpиpoдoю, нaвкoлишнiм cepeдoвищeм, вивчeння живиx oб'єктiв cтaє пpepoгaтивoю ocвiчeнoї людини.

Oдним iз пepшиx дoкyмeнтiв тa нayкoвим opiєнтиpoм y пoзaклacнiй poбoтi є нaпиcaнe відомим педагогом-демократом Й.Пecтaлoццi в 1775р. "Пpoxaння дo людcтвa пpo пiдтpимкy зaклaдy, який мaє зaвдaння дaти дiтям виxoвaння в ciльcькій мicцeвocтi". Цeй натуралістичний заклад в Нейгофе (Швейцарія) був притулком для молоді.

Питaння пoзaшкiльнoї ocвiти i виxoвaння пронизують твори таких видатних yкpaїнcьких пpocвiтитeлiв XIX cт. як T.Шeвчeнкo, M.Пиpoгoв, M.Kopф, O.Дyxнoвич, П.Гpaбoвcький, Лecя Укpaїнкa, B.Гpiнчeнкo, M.Koцюбинcький, I.Фpaнкo.

У 1869р. з’являється "Елементарний курс зоології" К.К.Сент-Ілера, в якому, зокрема у розділі "Для молодих знавців", даються коментарі, як спостерігати за тваринами, як утримувати тварин, птахів у неволі, як змайструвати акваріум, зібрати комах та інше.

Як свідчить освітній досвід, чільне місце у навчально-виховному процесі цього періоду, зокрема спеціалізованих і профільних навчальних закладів різного рівня, займають питання діяльності Львівського наукового товариства ім. Т.Шевченка, Київського товариства дослідників природи, Українського ботанічного товариства, творчий доробок відомих науковців – І.Верхратського, К.Кеслера, С.Роговича, С.Навашина, В.Монтрезора, І.Шмальгаузена.

На природодоцільність усіх речей звернув увагу Ян Амос Коменський ще у XVII столітті, тобто на те, що всі процеси в людському суспільстві протікають згідно процесам природи. У своїй праці “Велика дидактика” він стверджував, що природа розвивається за певними законами, а людина — це частина природи. Отже, у своєму розвитку людина підкоряється одним і тим же загальним законам і закономірностям природи.

Педагогічну цінність розвитку гуманних почуттів у дитині засобами природи підкреслювали такі великі педагоги як Я.Коменський, Ж.-Ж.Руссо, Й.Г.Песталоцці, О.Гумбольдт.

Ж.-Ж.Руссо вважав природу дитини досконалою, пропонував виховувати дітей подалі від зіпсованої цивілізації, на “лоні природи”, підкреслюючи, що виховання повинно здійснюватися згідно з природою. основний принцип виховання, проголошуваний Й.Г.Песталоцці,— гармонія людини з природою.

Видатний вітчизняний педагог К.Ушинський (1861 р., 1869 р.). відзначив, що логіка природи є найдоступнішою і найкориснішою для учнів. К.Ушинський гаряче закликав розширити спілкування дитини з природою і ремствував, що: “… виховний вплив природи ... так мало оцінено в педагогіці” Ушинский К.Д. Собр.соч.- М., 1988. – Т.ІІ. – 56 с.. Він писав про природу як про один з наймогутніших, “агентів виховання людини” Ушинский К.Д. Собр.соч.- М., 1988. – Т.ІІ. – 57 с.. У його книгах “Рідне слово” і “Дитячий світ” приділяється велика увага виховному впливу природи, у них він звернувся до логіки природи, зазначаючи, що учні можуть не лише вивчати матеріал про природу у книжках, а й самостійно працювати з природним матеріалом, у природних умовах, поза класом чи поза школою. У підручнику “Рідне слово” учні знайомляться з комахами, дикими і домашніми тваринами, птахами, деревами, грибами й іншими представниками природи за допомогою казок, прислів’їв, віршів, загадок, казок, приказок.

Ідеї спілкування дитини з природою були розвинуті і збагачені в працях педагогів-натуралістів XIX століття, серед яких були О.Герд, Д.Михайлов, О.Ободовський, О.Павлов, Б.Райков, К.Сент-Ілер і багато інших. Вони створили ряд посібників з природознавства, у яких організація навчання відбувалась з урахуванням взаємозв'язку наукових знань і почуттєвого сприйняття природних об'єктів і явищ. Завдяки їхнім працям природознавчий матеріал став активно проникати в практику шкільної та позашкільної освіти. Заслугою цих педагогів є те, що вони не лише виступили за широке впровадження фактичного природознавчого матеріалу в шкільну та позашкільну освіту, але і визнали його велике світоглядне значення у вихованні учнів. Екскурсії, практичні і дослідницькі роботи учнів, на думку О.Герда, повинні були озброїти дітей практичними уміннями взаємодії з природними об'єктами, що могли б ними застосовуватися після закінчення навчального закладу.

Прихильником такого ж підходу і генератором ідеї вивчення природи з обов’язковим використанням екскурсій (природу треба вивчати живу, красиву, дійсну, а не засушену в гербаріях і колекціях) став професор Лісового інституту Д.Кайгородов. Характерною рисою робіт Д.Кайгородова була велика увага до виховних цілей своєї програми, котрі вбачалися ним у розкритті закону дивної доцільності в природі й у пізнанні того “Великого розуму”, яким усе створюється і керується в природі і у Всесвіті.

На освітню та виховну функції природи звертав увагу російський педагог-природничник В.Половцев. В історії методики він відомий як активний пропагандист природоохоронного, екологічного напрямку в освіті. У роботі “Основи загальної методики природознавства” він запропонував “біологічний метод” вивчення довкілля, зазначивши, що в процесі ознайомлення з явищами природи слід розкривати зрозумілі учневі певного віку зв'язки і відносини, які існують у природі і доступні безпосередньому спостереженню зв’язки і відносини між ними. Вчений наголошував на необхідності проведення занять поза школою, у природі, що сприяє формуванню дослідницьких навичок.

Пропагований В.Половцевим, напрямок, знайшов свій розвиток у працях вчених і вчителів Г.Боча, В.Герда, В.Комарова, Л.Никонова, І.Полянского, Б.Райкова, Л.Севрука, В.Сукачова, К.Ягодовського та ін. Їх теоретичні напрацювання і позитивний досвід практичної роботи в школі не втратили свого значення і сьогодні для розвитку еколого-натуралістичної освіти.

У 20-х роках XX століття в теорії і практиці шкільної освіти поширилася думка про необхідність проведення численних екскурсій у природу, посилилась увага до позакласної та позашкільної роботи з учнями. Велика увага стала приділятися практичним, дослідницьким, лабораторним роботам школярів. Процесу вивчення природи і спілкуванню учнів з нею стали надавати діяльний характер. Цьому сприяв розвиток вітчизняного юннатівського руху. На допомогу школам були організовані екскурсійні біологічні станції, педагогічні біостанції, станції юних натуралістів (перша була створена у 1918 р. у Москві Б.Всесвятським).

Ідеї підпорядкування природи інтересам людини заради прогресу суспільства знайшли своє відображення в змісті шкільної та позашкільної освіти. Було створено велику кількість навчально-методичної літератури по організації спостережень у природі, проведенню екскурсій, постановці дослідів у “зеленій лабораторії під відкритим небом”, у куточках живої природи. Особлива увага приділялася діяльності школярів по перетворенню природи, їхній участі в суспільно корисній і продуктивній праці в сільському господарстві. Шкільні програми та позашкільні заходи несли на собі відбиток прагнення “боротись із силами природи”.

Положення почало змінюватися з 1932 р., коли в основу вивчення природи був покладений принцип науковості. Це пов'язано з розвитком позашкільної роботи, у рамках якої з'являються і розвиваються заходи екологічної тематики типу “День птахів”, “Тиждень лісу” і т.д.

Аналіз наукових праць та практичного досвіду попередніх років дав можливість виявити тенденцію, яка доводить, що протягом тривалого часу проблема вивчення природи була предметом методики природознавства.

Починаючи з 60-х років XX століття, коли були прийняті закони союзних республік про охорону природи, у школах набула розмаху природоохоронна діяльність. Школярів стали залучати до участі в суспільно корисній роботі, спрямованій на охорону об'єктів і комплексів природи. Проблеми шкільної екологічної освіти або природоохоронної освіти, як вона називалась в той час, розглядалися в цей період, в основному, в контексті позакласних і позашкільних заходів. Однак у цей період часу ще були відсутні спеціальні теоретичні дослідження, присвячені розробці проблем діяльності закладів позашкільної освіти.

Огляд наукової, навчально-методичної літератури свідчить, що до 70-х років XX століття фахівці із загальної теорії виховання приділяли недостатньо уваги проблемі виховного впливу природи на школярів і формування їхнього ставлення до неї.

Серйозний внесок у теорію і практику виховання у школярів відповідального ставлення до природи одним з перших зробив В.Сухомлинський. Він зазначав, що “Людина була і завжди залишається сином природи, і те, що ріднить його з природою, повинне використовуватися для його залучення до багатства духовної культури...” Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. – К.: Радянська школа, 1985 с. 12..

В.Сухомлинський оцінював природу як “вічне джерело думки”. На цій підставі він дає вчителям пораду: “Йдіть у поле, у парк, пийте з джерела думки, і ця цілюща вода зробить ваших вихованців мудрими дослідниками, допитливими людьми і поетами” Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. – К.: Радянська школа, 1985 с. 39.. Він зазначає, що “вивести дітей на галявину, побувати з ними в лісі, у парку - справа значно складніша, ніж провести уроки” Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. – К.: Радянська школа, 1985 с. 12.. При підготовці до екскурсій варто враховувати, що не обов'язково увесь час займати розмовами. В.Сухомлинський підкреслює: “Дітям не потрібно багато говорити, не потрібно завантажувати їх розповідями, слово — не забава, а словесне пересичення — одне з найшкідливіших пересичень.. Не можна перетворювати дітей у пасивний об'єкт сприйняття слів. А серед природи дитині потрібно дати можливість послухати, подивитися, відчути” Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. – К.: Радянська школа, 1985 с. 27..

Своїм досвідом він переконливо показує, що турботливе ставлення до природи формується лише тоді, коли дитина поліпшує навколишнє середовище своєю працею. Для реального втілення цього положення в дії він пропонував створювати живі куточки, де всі діти можуть взяти посильну участь у догляді за тваринами, організовувати “пташині” і “звірині” лікарні, саджати дерева, що можливим було лише за умови організації позашкільної еколого-натуралістичної роботи учнівської молоді.

Багатий матеріал, що характеризує вплив природи на особистість школяра і його ставлення до природи, зібрав О.Сідельковський. Він дає розгорнуту картину формування ставлення до природного середовища у школярів різного віку, які навчаються, у певних умовах виховного впливу тобто у класі та поза школою.

Посилення уваги до проблеми охорони природи на початку 70-х рр. привело до активної пропаганди екологічних знань. У педагогічній науці у цей час з'являється термін “природоохоронна освіта”. До кінця цього періоду в науці широке поширення одержує поняття “комплексна, глобальна екологія”, котра найбільш адекватно відбиває сутність досліджень по взаємодії людини з природою. У зв'язку з цим замість “природоохоронної освіти” дослідники стали говорити про “екологічну освіту”. Цей термін і став загальновживаним. У педагогічній теорії ці питання стали розроблятися у напрямку нової галузі педагогічного знання — теорії і методики екологічної освіти. Дуже активно стали пропагуватись екологічні знання в процесі позашкільної діяльності школярів на станціях юних натуралістів.

У 70-80-х роках здійснено ряд досліджень, спрямованих на підвищення ефективності екологічної освіти (Я.Габєв, О.Захлібний, І.Матрусов, І.Суравегіна, Л.Салєєва, Є.Шапоконє та ін природничонаукові основи. вивчення в шкільній програмі та у позашкільній освіті. І.Матрусов у своєму дослідженні заклав теоретичні основи екологічної освіти, охарактеризувавши природоохоронні знання й уміння учнів у процесі вивчення основ наук у позакласній і позашкільній роботі з охорони природи. Л.Салєєва також розглядала питання змісту екологічної освіти, однак коло її наукових інтересів охоплювало учнів початкової школи. Особливістю наукових праць цього періоду є дослідження проблем екології, головним чином у зв'язку з вивчення біології, географії, хімії та інших традиційних дисциплін. О.Захлібний, І.Звєрєв, І.Суравегіна досліджували основи змісту екологічної освіти у процесі вивчення біології й обґрунтували умови формування екологічних знань на уроках і в позакласній та у позашкільній роботі. О Плахотнік досліджувала процес формування змісту екологічної освіти на уроках географії та у позашкільній роботі з ландшафтознавства. Ці автори звернули увагу на значення інтеграції предметів природничонаукового і гуманітарного циклів в екологічній освіті, а також на необхідність єдності процесів навчання і виховання школярів. Автори зазначають, що зв'язок позашкільної роботи з класними заняттями полягає в об'єднанні зусиль по формуванню ціннісних орієнтацій учнів, розвитку морально-естетичних почуттів школяра, його залученню до досвіду прийняття рішень в галузі природокористування.

Слід зазначити, що теорія шкільної та позашкільної екологічної освіти завдяки працям цих авторів у 80-х роках вийшла на якісно новий рівень. Були сформульовані і науково обґрунтовані основні принципи шкільної екологічної освіти, такі як: міждисциплінарний підхід у формуванні екологічної культури школярів; систематичність і безперервність вивчення екологічного матеріалу; єдність інтелектуальної й емоційно-вольової складової у позашкільній діяльності учнів з вивчення і поліпшення навколишнього природного середовища; взаємозв'язок глобального, національного і краєзнавчого розкриття екологічних проблем у навчально-виховному процесі.

Крім робіт, що стосуються розвитку екологічного компонента в змісті навчальних дисциплін, проводився ряд досліджень, присвячених загальній теорії розвитку позитивного ставлення до природи. Так, Н.Городецька, Б.Йоганзен вивчали питання формування мотивів дбайливого ставлення школярів до природи. Крім цього, Б.Йоганзен також розглядав проблеми підготовки вчителя до екологічної освіти учнів. Але найбільш повно цей напрямок теорії екологічної освіти було розроблено Є.Сластьоніною.

С.Соловйов зупинився на розробці методичних підходів до побудови моделі взаємозв'язків школи з природним середовищем. Автор запропонував систему форм, що забезпечують діяльнісний підхід учнів до питань охорони і збереження природних ресурсів. Ця система включає два блоки: програмний (обов'язковий для всіх учнів, що включає в себе уроки по основних предметах) і позапрограмний (за вибором учнів, що включає в себе роботу гуртків і факультативів, конференції, вечори, рольові ігри і т. д.).

Після того, як прийшло усвідомлення необхідності діяльнісного підходу до вивчення природоохоронних питань, у педагогіці з'явився ряд робіт, у яких розглядаються різні методи організації подібної діяльності учнів. В.Борейко, Р.Бобрів, Г.Зарівний і ін. розробили методику створення шкільних екологічних стежок, організації діяльності зелених, блакитних патрулів.

У другій половині 90-х років XX століття увага вчених зосереджується на пошуку нових парадигм в екологічній освіті та вихованні. У дослідженнях філософського і соціального плану, присвячених вивченню причин екологічної кризи, учені починають усе частіше звертатися до ідей В.Вернадського, Т. де Шардена про необхідність “зростання свідомості” для виходу з екологічної кризи, про ноосферний період існування людства. Філософи, культурологи (Е.Гірусов, М.Каган, В.Крисаченко, Е.Маркарян, О.Погорєлова) наголошують на необхідності нової культури ставлення до природи, нової свідомості, що включають у себе екологічні цінності, норми, мораль і т.д.

Аналізуючи причини, що обумовили неефективність практики екологічної освіти в школі протягом останніх років, І.Пономарьова відзначає, що екологічна освіта не повинна зводитися до прищеплювання школярам певного набору норм і правил поведінки без пізнання сутності екологічних законів природи, не повинна обмежуватися і розвитком тільки екологічних знань, нехай навіть у достатньому обсязі. Генеральною метою екологічної освіти, на думку автора, є розвиток екологічної культури особистості, у структурі якої вона виділяє екологічні знання, екологічні ціннісні відносини (світогляд) і екологічну діяльність як її основні компоненти. І.Пономарьова визнає актуальність формування екологічної культури, однак підкреслює “екологічність” як складову частину загальної культури особистості, котра відзначається багатьма авторами, однак якоїсь загальноприйнятої дефініції поняття “екологічна культура” чітко не визначено. Автор також не дає свого визначення цього поняття, але наполягає на необхідності вивчення цього феномена та прилучення школярів до екологічної культури через екологічне навчання та виховання і позашкільну еколого-натуралістичну діяльність.

Розглядаючи проблему формування екологічного мислення в системі освіти, С.Алексєєв звернув увагу на необхідність переосмислення цілей, змісту, методів, характеру, стилю екологічної освіти, тобто загально гуманістичної парадигми, котра розглядається як своєрідна альтернатива технократичній і лежить в основі організації позашкільної еколого-натуралістичної освіти школярів.

Таким чином, аналіз літературних джерел дозволяє констатувати, що на сьогоднішній день питання екологічної освіти і виховання залишаються відкритими й актуальними як при вивченні природничих дисциплін, так і в позашкільній еколого-натуралістичній освіті. При цьому основним напрямом розвитку еколого-натуралістичної освіти повинна стати екоцентрична парадигма в змісті екологічної освіти і виховання та розробка педагогічних основ формування екологічної культури особистості.

Дослідженням встановлено, що на початку ХХ ст. велика плеяда науковців стверджувала важливість створення профільних позашкільних закладів. Про особливості створення станцій юних натуралістів, агробіостанцій йшлося у працях Н.Золотницького, Д.Кайгородова, А.Духновича, Ю.Федьковича, С.Шацького, А.Зленка. Вони ж перші організували гуртки натуралістів. У перші десятиріччя ХХ століття приділяється велика увага питанням профорієнтації і професійної підготовки молоді.

В цей період розвитку школи перед нею стоїть завдання поєднувати навчання і виховання молоді з формуванням у них практичних умінь і навичок, почуття відповідальності та вирішення питань професійної спрямованості.

Великого значення проблемам підготовки учнівської молоді до життя, до практичної діяльності у виробництві надавали такі відомі педагоги як В.Сухомлинський, С.Чавдаров, М.Грищенко, Д.Сергієнко, М.Нєжинський та ін. Вони глибоко аналізували навчальну діяльність школи, позакласну та позашкільну роботу, давали практичні рекомендації по здійсненню загальної політехнічної освіти; спрямованості шкільних програм на сільськогосподарський ухил, агрономізацію сільської школи, на зв’язок її діяльності з індустріалізацією сільського господарства.

Школа повинна була стати пропагандистом передових ідей землеробства. Перші гуртки юннатів створювались в окремих школах, на базі сільськогосподарських станцій ще в 20-ті роки. На заняттях гуртківці вивчали овочівництво, рослинництво, вирощували кормові і декоративні рослини, пізнавали природу. Якщо брати до уваги те, що на початку 20-х років в Україні на сільську школу припадало 90 % всієї шкільної сітки і навчалось у ній 80 % всіх учнів, та зрозумілою стає постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) від 12 жовтня 1924 р., що черговим завданням слід вважати постійне і систематичне проведення в трудових школах в містах – індустріального, а на селі – сільськогосподарського ухилу в навчанні. Ставиться вимога, щоб кожна семирічка на селі мала ділянку землі, знаряддя праці, тварин, щоб планувала свою роботу, згідно завдань економічного та культурного розвитку села; вирощувала сортові сімена, проводила сільськогосподарські досліди, і тим самим сприяла утвердженню нових способів ведення сільського господарства.

У 20-х – 30-х роках досліджуваного періоду Наркомпросом УРСР було прийнято ряд постанов та рішень про урізноманітнення позакласних та позашкільних форм роботи. Популярними в цей період були школи сільської молоді, котрі існували в системі соціального виховання, як “допоміжні, додаткові” позашкільні форми навчання для молоді.

Позашкільна діяльність шкіл сільської молоді полягала у налагодженні тісних контактів з артільними господарствами, у проведенні агрокультурної роботи серед населення.

Увага до цих питань діяльності школи все сильніше проявляється з боку держави. Здійснюється певний контроль за створенням та функціонуванням різних типів позашкільних закладів.

Особливою сторінкою вписується в історію розвитку позашкільної освіти організація Київської дитячої біологічної станції за поданням бюро Комдитруху Київського губкому ЛКСМУ у 1925 році, а в 1926 році вона перейменовується на Центральну дослідно-педагогічну агробіостанцію як методичний центр натуралістичної роботи в республіці.

Цей період характеризується створенням широкого спектру учнівських гуртків про що свідчить прийняття ряду постанов, протоколів засідань комісій профосвіти, секцій народної освіти Київської міськради.

Як свідчить здійснений нами аналіз навчальні програми та методи навчання спрямовані були на комплексність та концентризм, на вивчення рідного краю.

При школах створювались методичні кабінети для надання допомоги вчителям у викладанні основ дисциплін та позашкільної роботи з учнями.

На Всеукраїнському з’їзді вчителів-біологів (Харків, 1934 рік) нарком освіти В.Затонський високо оцінив передовий досвід вчителів у викладанні біологічних дисциплін, забезпечення його зв’язку з практичною діяльністю учнів на пришкільних ділянках, в лабораторіях, теплицях, гуртках юннатів і т.д.

Широку агрокультурну роботу в цей період проводять шкільні агрогуртки, підвищується теоретичний і практичний рівень викладання біології, вивчається селекція рослин, нові агротехнічні прийоми і засоби їх вирощування. Тобто робота школи була спрямована не лише на вивчення основ наук, але й на позакласну та позашкільну науково-дослідну роботу учнів.

Але, починаючи з 1937 року в діяльності школи почав переважати курс на суто “академічне” навчання, на відмову від участі школярів у виробництві, яке, ніби, являлося причиною низької якості їх знань. Наркомпрос УРСР наказом від 23 лютого 1937 року відмінив викладання праці в школі республіки, виключив з навчального плану заняття в майстернях і на шкільних навчально-дослідних ділянках. Це рішення мотивувалося тим, що шкільні майстерні обладнанні силами учнів та вчителів і в них прививаються неправильні уявлення про сучасне індустріальне виробництво. В дійсності так і було, та відміна трудового навчання все ж була помилкою. Однак передова