ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. Н. КАРАЗІНА

рошенко Євген Станіславович

УДК 94 (477.82) “18/19”

ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ

ОХОРОНИ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ В УКРАЇНІ

(ХІХ - поч. ХХ ст.)

Спеціальність 07.00.01-історія України

втореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

АРКІВ-2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківській державній академії культури

Міністерство культури і мистецтв України.

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор

Кравченко Володимир Васильович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри українознавства філософського факультету.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Білоцерківський Василь Якович,

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди, професор кафедри історії України.

кандидат історичних наук, доцент

Куделко Сергій Михайлович,

Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна, професор кафедри історіографії, джерелознавства та археології.

Провідна установа - Інститут історії України НАН України (відділ регіональних проблем історії України) (м. Київ)

Захист відбудеться "26" січня 2005 р. о –00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, майдан Свободи, 4, аудиторія V-58.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077,м. Харків, майдан Свободи, 4).

Автореферат розісланий “25“ грудня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є. П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Важливим компонентом життя людини є навколишнє культурне середовище - показник цивілізованого суспільства, духовного багатства його членів.

Культурне середовище-явище історичне. Воно формувалося протягом розвитку людської цивілізації. Створені талантом і працею народів культурні цінності нерідко є унікальними, у разі втрати - практично не відтворюваними, чим обумовлене їхнє значення. Цим цінностям належить особлива роль у відновленні історичної пам'яті народу, відродженні і розвитку національної культури.

Об'єктивне, неупереджене вивчення процесу охорони і збереження культурних цінностей в межах сучасної території України в період ХІХ- поч. ХХ ст. необхідне для формування вітчизняної історії пам’яткознавства на сучасних методологічних засадах. Згідно з ними вивчаються всі явища і процеси відповідної доби в межах сучасної території держави, незалежно від етнічного, конфесійного чи державного походження тих чи інших явищ, артефактів.

Нині в українській історіографії не існує узагальненого дослідження з досвіду охорони та збереження культурних цінностей в ХІХ  на поч. ХХ ст. Окремі регіони України, на той час вирізнялися за своїм політичним, економічним станом, але турбота про національну культурну пам'ять, яка відбилася в культурній спадщині, була саме тим духовним чинником, що об'єднував українські землі. Цей аспект визначено як пріоритетний в даному дисертаційному дослідженні.

Отже, дане дослідження необхідне для з'ясування шляхів становлення української культури, її своєрідності та різноманітності, її внеску до скарбниці світової культури і зрештою-визначення шляхів подальшого розвитку пам’яткознавства та збереження пам'яток культурної спадщини. Вивчення історії становлення системи охорони культурних цінностей у ХІХ поч. ХХ ст. в Україні сприятиме, з одного боку, формуванню національної свідомості, а з другого-творчому використанню досвіду минулого в пам'яткоохоронній сфері. Усе сказане вище дозволяє краще зрозуміти актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов’язаний з підготовкою праць історико-культурного та теоретико-методологічного характеру, над розробкою яких працюють кафедра історії України та музеєзнавства Харківської державної академії культури та кафедра українознавства філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Об'єктом дослідження є історико-культурні цінності України.

Предметом дисертаційного дослідження є система охорони культурних цінностей (від її концептуальної розробки до інституціалізації) в соціально-політичному, економічному, правовому контекстах; процеси в галузі культурного будівництва (їх історична обумовленість, соціальна вмотивованість), ініційовані громадськістю і владними структурами в Україні в період з ХІХ ст.-до 1919 рр.

Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють період з початку ХІХ ст.- до 1919 р. виключно: тобто від створення в Україні перших громадських пам’яткоохоронних осередків до того часу, коли фактично було припинено діяльність відділу охорони пам'яток при Міністерстві народної освіти УНР- першої державної структури з охорони культурних надбань в Україні.

Територіальні межі дисертації охоплюють територію України в її нинішніх кордонах.

Метою дисертаційного дослідження є комплексне вивчення, наукове осмислення та реконструкція фактів і закономірностей процесу зародження, становлення і розвитку охорони культурних цінностей на території України в ХІХ-поч.ХХ ст., визначення основних особливостей цього процесу, розгляд концепцій та програм, напрямів i перспектив розвитку пам'яткоохоронних структур; аналіз ініційованих владою, громадськими об’єднаннями, музеями реформ пам'яткоохоронної галузі, дослідження ролі культурних цінностей у відродженні національно-історичної пам’яті України.

Відповідно до поставленої мети визначені наступні завдання:

·

·

·

·

·

Методологічна основа дослідження. При вирішенні поставлених у дослідженні завдань використовувалися принципи історизму й об’єктивності. У дослідженні використані методи порівнянь, аналогій і синтезу, індивідуалізації й узагальнення, актуалізації і синхронізації.

Наукове значення дисертації полягає в тому, що вперше в українській історіографії процес охорони історико-культурних цінностей, що складався на всій етнічній території України, з урахуванням регіональної специфіки, в період з ХІХ ст. до поч. ХХ ст. і добу національно-демократичної революції (1917-1919 рр.), розглянуто як комплексне історичне, культурологічне явище.

Наукова новизна та особистий внесок здобувача конкретизуються у наступних положеннях, що виносяться на захист:

·

·

·

·

·

·

·

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що одержані результати і викладені в ньому положення збагачують знання з історії становлення вітчизняного пам’яткознавства, повніше реконструюють його генезис, розкривають специфічні ознаки, теоретичні засади і найбільш характерні тенденції розвитку.

У навчально-педагогічній практиці результати дослідження можна використати при написанні підручників та підготовці курсів з історії музейної справи, пам’яткознавства, регіоналістики тощо.

Апробація дисертації. Розроблені положення та висновки роботи знайшли відображення у доповідях на 10-й Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (Донецьк,  р.), Міжнародній науковій конференції “Історія очима молодих дослідників” (Донецьк,  р.); на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська періодика” (Львів,  р.), на Всеукраїнському теоретичному семінарі “Українська ідея: реалії та перспективи розвитку”(Львів,  р.), на регіональних науково-теоретичних конференціях в м. Харкові.

Публікації. Результати дисертації відображені в 14 індивідуальних наукових публікаціях, серед яких 7 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України

Структура дисертації, архітектоніка зумовлена метою та дослідницькими завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які, в свою чергу, поділяються на 7 підрозділів, висновків, списку літератури та джерел, іменного покажчика. Обсяг дисертації становить 223 с. (з них основного тексту 197 с.), список джерел і літератури (нараховує 369 найменувань).

СНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, його наукову новизну, хронологічні та географічні межі, подано інформацію про апробацію результатів дисертації.

У першому розділі “Історіографічна та джерельна база дослідження” проаналізовано джерела та літературу з теми дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.1 “Історіографія проблеми” присвячений аналізу наукового доробку вчених, які досліджували різні аспекти пам’яткоохоронної справи в Україні.

Згідно завдань дослідження і для більш повного та ґрунтовного історіографічного аналізу праць їх умовно розподілено за 5-ма хронологічними етапами, що відображають основні періоди розвитку української історіографії в цілому: 1)друга половина ХІХ ст.-початок ХХ ст.; 2)1917 рік-початок 1930-х років; 3)середина 1930-х років - середина1950-х років; 4)друга половина 1950-х років-1980-ті роки; 5)1990-ті роки – початок 2000 років.

З ХІХ ст. і до 1919 р., тобто в хронологічних межах дисертації, історіографія з питань охорони культурних цінностей має ряд особливостей: дослідження відбуваються синхронно з самим процесом зародження і становлення пам'яткоохоронної системи в Україні, авторами праць були його безпосередні учасники, роботи яких мали в переважній більшості просвітницько-пропагандиський характер. Тому ці дослідження дисертант використав як один з видів джерел.

Серед праць першого етапу (друг.пол. ХІХ-1917 р.) в дисертації виділені роботи, що мали переважно науково-інформативний, науково-бібліографічний або біографічний характер.

Так, наукову спадщину, одного з перших дослідників археологічних пам’яток Київа- М. Берлінського проаналізував В.Щербина Щербина В. Первый киевский археолог Максим Ф. Берлинский // Киевская Старина.-1896.-Т.LV.-C.10-14. Пізніше з’явилася монографія київського науковця М. Сімейкіна, присвячена життю і науковій спадщині М. Берлінського Семейкин Н. М.Ф.Берлинский, бывший ученик и учитель Киевской духовной академии и его учено-литературная деятельность.-К.,1916..

Наукова діяльність одного з фундаторів пам’яткознавчих студій в Україні, київського митрополита Євгенія (Євфимія Болховітінова), ще за його життя знайшла відображення в науковій літературі. Проте, перша загальна наукова розвідка про митрополита з’явилася в 1889 р. і належала російському історикові М. ПолєтаєвуПолетаев Н. Труды митрополита киевского Евгения Болховитинова по истории русской церкви.-СПб.,1889. . Саме митрополит Євгеній став одним з активних ініціаторів створення в Києві першого пам’яткознавчого і пам'яткоохоронного громадського наукового осередку-Тимчасового комітету з розшуку старожитностей. Відомий український історик В. Антонович проаналізував діяльність Тимчасового комітету та його правонаступниці-Тимчасової комісії з розгляду давніх актів (1843 р.) Антонович В. Музей древностей Историко-статистические записки об ученых и учебно-вспомогательных учреждениях императорского университета св. Владимира –К.,1884.-С.64-93.

Створення на території України, що входила до складу Російської імперії, низки університетів (у Харкові; Києві; Одесі) значно посприяли розгортанню пам’яткоохоронного руху. Дослідження з історії цих вищих навчальних закладів та історико-статистичні праці, які почали з’являтися вже в 50-рр. ХІХ ст., висвітлювали діяльність музеїв, наукових товариств, що діяли при університетах на ниві збирання, вивчення та охорони культурних цінностей Владимирский-Буданов М. История императорского университета св. Владимира.-К.,1884; Фойгт К. Историко-статистические записки об Императорском Харьковском университете и его заведениях от основания университета до 1859 года.-Х.,1859..

Практично одночасно, в першій пол.70-х рр. ХІХ ст. розпочинають наукову діяльність товариства: Нестора-літописця при Київському університеті св. Володимира та історико-філологічне в Харківському університеті, що об’єднали найкращих науковців-гуманітаріїв університетів. Товариства активно переймалися питаннями охорони культурної спадщини. Наприкінці ХІХ-на поч.ХХ ст. з’явилися і перші публікації, які висвітлювали діяльність наукових товариств в цій сфері Дашкевич Н.П. Историческое общество Нестора летописца // Историко-статистические записки об ученых и учебно-вспомогательных учреждениях императорского университета св. Владимира -К.,1884.-С.9-28; Плевако М. Историко-филологическое общество при Харьковском университете // Украинская жизнь - М.,1915.-№11-12.-С.56-76..

Одним з головних центрів збереження пам’яток історії та культури в ХІХ ст. на території південної України, переважно античних пам’яток Північного Причорномор’я, стає створене, за ініціативою громадськості, Одеське товариство історії та старожитностей (1839 р). Перші публікації, які висвітлювали діяльність товариства, були присвячені ювілейним датам від дня утворення наукової інституції, аналізували діяльність окремих науковців, що входили до складу товариства Юрчевич В. Исторический очерк 50-летия императорского Общества истории и древностей 1839-1889.-Одесса,1889; Марков А. Императорское Одесское общество истории и древностей. Обзор его деятельности за 1839-1888 годы.-Одесса,1889..

Помітні зміни у висвітлені питань охорони культурної спадщини України сталися після заснування у 80-рр. ХІХ ст. губернських вчених архівних комісій (ГВАК), що стали центрами пам'яткоохоронної діяльності в губерніях України до 1917 рр. Протягом всього періоду діяльності архівних комісій з'явилася ціла низка статей, у яких розкривалися різні аспекти наукової роботи архівних комісій, в тому числі і питання охорони культурних цінностей. Вони були надруковані В.Іконниковим, М.Довнар-Запольським, І.Каманіним, О.Лаппо-Данилевським. Проте, ці дослідження мали здебільшого фактологічний, описовий, а не дослідницький характер Иконников В. Губернские ученые архивные комиссии 1884-1890.-К., 1892; Довнар- Запольский М. Обзор деятельности ученых губернских архивных комисий 1896-1898гг. Труды ХІ Археологического съезда в Киеве.1899 г.-М.,1902,-Т.2.-С.90-99; Каманин И. Записки об учреждении в Киеве Ученной архивной комисии // Воен.-истор.вестник.-1912.-№1.-С.115-131..

Активний учасник товариства Нестора-літописця В.Іконников узагальнив науковий досвід зі збирання, вивчення, охорони пам’яток історії та культури в ХІХ ст. науковими товариствами, громадськими тимчасовими комітетами та комісіями, церковно-археологічними комітетами, учбовими закладами, губернськими вченими архівними комісіями, губернськими статистичними комітетами, музеями, приватними колекціонерами Иконников В. Опыт русской историографии -К., 1891.-Т.1.-Кн.2.-С.132-243..

Публікації про стан і характер вивчення пам’яткознавчих процесів в усіх його аспектах та в контексті українського національного відродження в західноукраїнських землях у складі Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперій почали з’являтися ще у першій пол. ХІХ ст. В середині ХІХ ст. серед представників цілої низки іноземних та українських діячів і народознавців працювали професійні історики- А. Петрушевич, Ю.Целевич, Д.Зубрицький, І.Шараневич, про яких згадував І.Франко в історичній праці "Галицьке краєзнавство” Франко ІГалицьке краєзнавство Франко І. Зібр. творів: у 50-т.- К.,1986.-Т.46.-Кн.2..

Наприкінці ХІХ-на поч. ХХ ст. про пам’яткознавчу діяльність дійсних членів Наукового товариства ім. Т.Шевченка, їхні дослідження та особистий внесок в національно-культурне відродження писали М.Грушевський та І.Франко Грушевський М.Наукова діяльність товариства ім.Шевченка в 1896 і 1897 рр. Записки НТШ.-Львів,1898.-Т.21.-Кн.1.—С.72-74; Франко І.Етнографічний рух в Галичині в ХІХ ст. Повідомлення на Міжнародному Паризькому конгресі 1900 році Молода Галичина.-1992.-12 березня..

Дослідження пам’яткоохоронної діяльності релігійних інституцій пожвавилося на західноукраїнських землях на зламі століть, особливо після 1901 року, коли на митрополичий престол греко-католицької церкви зійшов Андрей Шептицький. Один із найближчих сподвижників митрополита Андрея-І. Свєнціцький- подав багато фактів про розбудову церквою пам’яткоохоронної роботи, зокрема про створення Шептицьким у 1905 році Церковного, згодом-Національного музею у Львові. Найбільш інформативною у цьому плані є стаття І. Свєнціцького “Національний Музей ім. Митрополита Андрея гр. Шептицького”, опублікована в газеті “Діло” №37 за 1911 рікCвєнціцький І. Національний Музей ім. Митрополита Андрея гр.Шептицького Діло.-1911.-№27 .

Саме такими інформаційно-довідковими працями і характеризується перший етап у розвитку історіографії з питань охорони культурних цінностей в Україні. Охорона пам'яток, в цей час, була предметом дослідження багатьох авторів, але відсутність аналітичного підходу, узагальнень не дали їм можливості створити цілісне дослідження.

На другому етапі (1917 р.-поч.  рр.), розгорнутою програмою діяльності пам'яткоохоронців України за умов боротьби її народу за власну державність стали публікації відомого науковця: музейного працівника і пам'яткознавця - М.Біляшівського. В цьому аспекті виділяється його робота "Наші національні скарби" Біляшівський М. Наші національні скарби - К., 1918.. У невеликій за обсягом брошурі автор зробив глибокий аналіз стану охорони пам'яток в Україні за царату, дав оцінку ролі музеїв та окремих колекціонерів у збереженні національної культурної спадщини.

У монографії "Про музеї та музейництво", що побачила світ у 1920 році, І. Свєнціцький аналізує становлення музейної справи як за кордоном, так і на етнічних територіях України, не оминаючи жодного етапу в історії національного музеєзнавстваСвєнціцький І. Про музеї та музейництво - Львів, 1920..

У 20-х роках ХХ ст. яскраво розкривається науковий хист відомого харківського мистецтвознавця, музейного діяча, одного з фундаторів потужної харківської мистецтвознавчої школи-Ф. Шміта. У його наукових працях порушувалося широке коло питань пов’язаних з дослідженням, охороною культурних цінностей та музейним будівництвом.

Пам’яткознавчі дослідження Наддністрянської України у 20-30-х роках ХХ ст. провадилися у складних умовах антиукраїнської політики польського режиму. У цей період найбільш помітними були пам’яткознавчі студіювання місцевої старовини І. Крип’якевичем, Я. ПастернакомКрип’якевич І. Княжий город Галич.-Львів,1923; Драган М.Українські дерев’яні церкви.-Львів,1937.-Ч.1-2; Пастернак ЯКоротка археологія західно-українських земель.-Львів,1932..

В 1920-ті та на початку 1930-років широке коло пам'яткоохоронних проблем в УСРР висвітлював у своїх публікаціях В.Дубровський, але автор помилково стверджував, що державна система охорони пам'яток почала складатися лише за радянської владиДубровский В.Охорона пам'яток культури в УРСР Охорона пам'яток культури в Україні.-1927 - Зб.1.-С.1-45; Дубровский В. Як петлюрівці губили пам'ятки української культури та історії Культура і побут.-1926.-17 жовтня. .

У 1920-ті та на початку 1930-х років публікувалися роботи В. Базилевича, С. Таранушенка, М. Шумицького та інших, де висвітлювали діяльність наукових установ та музеїв з дослідження і охороні окремих пам'ятокШумицький М.Український архітектурний стиль - К, 1923..

Третій етап (1930-і рр.- середина 1950-тих рр.) не дав істотних наукових розробок з проблеми дослідження, більше того, праці, датовані серединою 1930-х рр., демонструють занепад даної тематики. Пам'яткоохоронна тематика в цей час фактично зникає зі сторінок наукових видань На культурному фронті-Х, 1934..

В другій половині 1950-тих рр.-1980-ті рр поступово відновлюється інтерес науковців до проблеми охорони пам'яток. Створені ними в цей час праці свідчили про прагнення вчених дослідити процес культурного будівництва в Україні, враховуючи складність і суперечливість початкового етапу, але, при цьому, вони не були вільні від впливу суспільно-політичної кон’юнктури. Їх висновки мали заідеологізований характер Бондар М., Мезенцева Г., Славін П. Нариси з музейної справи - К., 1959.-102 с.; Мезенцева Г. Музеї України - К., 1959..

Помітним явищем в науковому житті України та рубіжною подією розвитку досліджень з пам’яткознавчої тематики стала підготовлена Всеукраїнською спілкою краєзнавців серія історико-краєзнавчих робіт під загальною назвою "Історія міст і сіл Української РСР" за редакцією П. Тронька. Вона показала стан розвитку пам'яткоохоронної справи, однак, як і всім дослідженням того часу, їй притаманні тенденції до ідеологізації проблем культурного будівництваІсторія міст і сіл в Українській РСР в 26-ти томах-К., 1967-1974; История городов и сел Украинской ССР в 24-х томах -К.:УСЭ, 1974-1983. .

Українська радянська історіографія розвивалася за умов цензурних заборон, що суттєво обмежувало її можливості у виборі тем та їх трактуванні. Однак, незважаючи на це, Товариству охорони пам’яток історії та культури вдавалося публікувати у своєму періодичному органі-“Пам’ятки України”, у збірниках тез конференцій та інших виданнях матеріали про збереження пам’яток національної культури Сидоренко В. М.Ф. Берлінський - історик Києва (До 200-річчя з дня народження) // Укр. іст. журн.-1964.-№4.-С.129-130..

Саме у контексті історико-краєзнавчих досліджень у радянській історіографії, українські дослідники (А. Аббасов, П. Ротач, О. Коваленко) досліджували проблему вивчення та охорони історико-культурних пам’яток дореволюційної доби та аналізували наукову спадщину окремих пам’яткоохоронців Аббасов А. Вклад Полтавской ученой архивной комиссии в развитие исторического краеведения // История и историки: Историографический ежегодник.-1980-1984.-С.279-286; Ротач П. І.Ф.Павловський - історик Полтавщини // Укр.іст.журн.-1961.-№6.-С.100-103.

Окремі елементи демократизації суспільного життя, відродження краєзнавчого руху в 60-роки ХХ ст. дозволили В. Сарбею висловити незгоду з односторонньою критикою їх діяльності і наголосити на великому значені творчого доробку комісій, зокрема і в пам’яткоохоронній сфері Сарбей В. Вклад губернських архівних комісій в історіографію України // Друга республік. наук. конф. з архівознавства та інших спеціальних дисциплін. -К,1965.-С.261-263..

На початку 1970-років яскраво виявилася тенденція до створення законодавчої бази охорони пам'яток культури і мистецтва. В Україні провідним фахівцем з даної проблематики став В. Акуленко Акуленко В. Охорона пам'яток культури в Україні.1917-1990 -К.,1991.; Акуленко В. Проблеми становлення і розвитку законодавства про охорону пам'яток культури в Україні (1917-1991 рр.): Дис.. д-ра юрид. наук у формі наук. доповіді: ін-т держави і права ім.В.М. Корецького -К., 1992..

Г. Скрипник наприкінці 1980-рр. ХХ ст. дослідила історію розвитку українського етнографічного музейництва Скрипник Г. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток - К., 1989. .

Незважаючи на протидію офіційної ідеології, у другій половині 50-х-80-х років ХХ ст. завдяки зусиллям плеяди українських істориків були закладені вагомі підмурки для дослідження теми.

П’ятий етап (з 1991 р.) є найбільш плідний у вивченні історії та теорії українського пам’яткознавства.

Підготовлені Інститутом історії України НАН України та Всеукраїнською спілкою краєзнавців книги "Репресоване краєзнавство" і "Реабілітовані історією" помітно посприяли відродженню українського пам'яткознавства. Вони мають вигляд збірок біографічних нарисів про видатних істориків, археологів, мистецтвознавців, художників Репресоване краєзнавство (20-30 роки)-Київ – Хмельницький, 1991-475с.; Реабілітовані історією - Київ- Полтава. .

Помітну роль у реабілітації українського пам'яткознавства відіграв С. Білокінь. Його ґрунтовні розвідки про Ф. Ернста, зібрані матеріали про Д. Щербаківського, Ґ. Нарбута, С. Таранушенка сприяли відродженню знищених системою імен відомих пам'яткознавців України Білокінь С. Українська зірка вченого // Пам'ятки України.-1987-№1.-С.24-25; Білокінь С. Велетень мистецтвознавства // Пам'ятки України.-1989-№3.-С.12-18.

Привертають до себе увагу також роботи В.Кравченка, Я.Верменич, В.Граба, В.Звягельського, В. Киркевича, О. Коваленка, Д. Макаренка, В. Савчука, В. Сарбея, О. Ситника, О. Супруненка, В. Ульяновського, відповідно про Д. Багалія, М. Василенка, М. Біляшівського, Ф. Ернста, С. Магуру, М. Макаренка, О. Новицького, С. Таранушенка, Ф. Шміта, Д. Щербаківського, інших громадських діячів, які активно працювали на пам'яткоохоронній ниві України.

Необхідно відзначити помітну роль українських часописів у висвітлені проблем пам'яткоохоронної галузі, насамперед журналів: "Пам'ятки України", “Краєзнавство”, "Український історичний журнал", "Дзвін", а також видань, які були заборонені за радянських часів і дійшли до свого читача тільки в роки незалежності: "Сучасність", "Український історик", "Визвольний шлях" з пам’яткознавчими дослідженнями В. Ревуцького, Т. Геврика та ін.

За останній час проблема збереження історико-культурних цінностей в роботах українських істориків почала висвітлюватися на монографічному рівні. Так, до проблеми охорони пам'яток культури в ХІХ-поч. ХХ ст. звертався С. Заремба. Він досліджував передумови становлення українського пам'яткознавства як історичної дисципліни, і аналізував заходи, що сприяли становленню, на державному рівні, пам'яткознавчих і пам'яткоохоронних інституцій в Україні Заремба С. Українське пам'яткознавство: історія, теорія, сучасність.- К., 1995..

Початок систематичному студіюванню питань охорони пам'яток культури в добу національно-визвольних змагань(1917-1919) поклав О. Нестуля . У монографії "Біля витоків держаної системи охорони пам'яток культури" О. Нестуля розглядає заходи українських науковців та адміністрації щодо охорони пам'яток культури в період з березня 1917 до кінця 1919 року Нестуля О.Біля витоків державної системи охорони пам'яток культури в Україні.(Центральна рада, Гетьманат, Директорія.)-К. Полтава, 1994.-240 с.; Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні - К., 1995.- Т.1.. Значення робіт О.Нестулі для розвитку історичної науки, культури незаперечні.

Проблемою реституції українських культурних цінностей з Росії, з інших держав у 1917-1918 рр., ґрунтовно займалися С.Кот і О.Нестуля Кот С., Нестуля О. Українські культурні цінності в Росії: Перша спроба повернення. 1917- 1918 - К.,1996..

Пам'яткоохоронну проблематику в наукових дисертаційних дослідженнях, присвячених діяльності місцевих краєзнавчих осередків у ХІХ-на поч. ХХ ст. вивчали в 1990-х рр., М.Гаврилів на Прикарпатті, О. Супруненко на Полтавщині, А. Козицький в Галичині, В. Малиневська, Г. Курас в Чернігові, Т. Григор’єва на півдні України, О. Непомнящий в Криму Курас Г. Чернігівська архівна комісія та її внесок у вивчення історії України: Автореф... дисерт... кан. іст. наук.-Дніпропетровськ, 1992; Непомнящий М. Розвиток історичного краєзнавства в Криму в друг.пол. ХІХ-початку ХХ ст.: Автореф... дисерт... канд. іст. наук.- Дніпропетровськ, 1996; Григорьева Т.Развитие исторического краеведения на Юге Украины во втор. пол. XVIII в.- пер. пол.ХIХ ст.: Автореф...канд...ист.наук.-К.1993.. Неупереджено дослідив діяльність губернських вчених архівних комісій в справі охорони культурних цінностей в серії статей та дисертаційному досліджені І. Симоненко. М. Колесник дослідив вагому спадщину наукового товариства Нестора-літописця. А. Бандрівський проаналізував діяльність церкви в царині охорони культурних цінностей в Галичині.

Інша українська дослідниця, Р. Маньковська, в дисертаційному досліджені та монографії сформулювала нове бачення процесу становлення української музеєзнавчої школи в період з 1917 по 1941 рік Симоненко І. Пам’яткоохоронна діяльність вчених архівних комісій// Вісник українського товариства охорони пам’яток історії та культури-1998.-№2.-С.23-27; Бандрівський М. Пам’яткоохоронна діяльність церкви в контексті національно-культурного руху в Галичині (кінець ХІХ ст.-ХХ ст.:Автореф...дисерт... канд. іст. наук -Львів, 2001; Маньковська Р. Музейництво в Україні : питання теорії і практитки (1917-червень 1941) Дисерт... канд. іст. наук.-К.1997..

Останнім часом, протягом 2001-2003 років, вийшла низка наукових робіт, переважно, дисертаційних досліджень, що базуються на матеріалах місцевих архівів і які висвітлюють діяльність музейних закладів регіонів України щодо виявлення, збору, опрацюванню та експонування місцевих старожитностей на регіональному рівні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст Карсим І. Розвиток церковної археології та музейництва в Україні у друг.пол. ХІХ – на поч.ХХст.:Автореф... дисерт... канд. іст. наук-К.,2003; Денисенко О. Охорона і збереження пам'яток в Українській державі.: Автореф... дисерт... канд. іст. наук-К.,2002..

Таким чином, проблема збереження історико-культурної спадщини в українській історіографії тільки починає ставати предметом спеціальних досліджень. Історіографічний огляд, пов'язаний з проблемою становлення системи охорони культурних цінностей в період формування в Україні громадських, державних пам'яткоохоронних інституцій, доводить належний рівень уваги до неї з боку вчених i водночас залежність рівня об'єктивності авторів від загального історичного контексту (часу, в який написано те чи інше дослідження), що то звужував, то розширював можливості авторів щодо правдивої реконструкції процесу становлення системи охорони пам'яток.

У підрозділі 1.2 “Аналіз джерел з теми дослідження” автором зроблена спроба узагальнити та структурувати наявні джерела з теми.

Аналіз структурування джерельної бази дозволив класифікувати весь комплекс джерел за чотирма групами: 1. Нормативні документи; 2. Публіцистика і політичні твори; 3. Документи особистого походження (мемуари, спогади, листи, автобіографії, особові справи); 4. Літературні та художні пам’ятки. Кожна з перерахованих груп більш чи менш об'ємна і різноманітна за своїми видами і в цілому складається з однорідних документів.

Важливим видом інформаційного матеріалу для розкриття теми стали друковані джерела. До них належать нормативні документи, які містять розпорядження і роз’яснення вищих та місцевих законодавчих та виконавчих органів влади, а також науково-громадських товариств Російської імперії, що стосувалися питань збереження пам’яток та музейного будівництва Лобанов-Ростовский А.Б. Проект правил о сохранении исторических памятников, выработаных в комиссии под предводительством князя А.Б. Лобанова-Ростовского.- СПб.,-1876; Охрана памятников истории и культури в России ХVІІ-начало ХХ вв: Сб.документов.-М.,1978; Постановления и распоряжения св. Синода о сохранности и изучении памятников древности 1855-1880 гг. // Сборник Археологического института.-СПб.,1893,Т.5., Кн.II.-С.45-55; Калачов Н. Официальнные документы по учреждению ученых архивных комиссий и губернских исторических архивов Вестник археологии и истории издаваемый археологическим институтом.-СПб.-1885.-Вып.1.-С.5-11.. До цієї групи входять й видання методично-довідкового характеру Історико-культурна спадщина України (ХІХ - поч.ХХ ст). Збірник док. (за редак. Т. Григор'євой).-К.,-1995..

З метою виявлення джерел, що відображають ставлення національної влади, що була створена в роки національно-демократичної революції, були обстежені архівні фонди Києва, Львова та інших. Найбільше матеріалів стосовно досліджуваної теми містить колекція Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (Ф.2581-Генерального секретарства народної освіти, відділу охорони пам'яток мистецтва та старовини, 2457-Головного управління мистецтва та національної культури Української держави; Ф.1065-Ради Народних Міністрів, Ф.3689-Головного управління мистецтва та національної культури УНР).

Для вивчення роботи губернських архівних комісій, земств, церковно-археологічних комітетів, наукових товариств, музеїв залучалися матеріали державних архівів Вінницької (Ф.5257-Подільського історико-статистичного комітету по опису Подільської єпархії), Чернігівської (Ніжинське відділення), Одеської (Ф.93-Одеського товариства історії та старожитностей), Житомирської областей (Ф.146-Комітет дослідників Волині); Центрального державного історичного архіву (м. Київ)-Ф.710-Київське товариство охорони пам'яток історії та старожитностей; Центральному державному історичному архіві (Львів)у фондах (Ф.309-Наукового товариства імені Шевченка); Інституті рукописів національної бібліотеки ім. В. Вернадського Національної Академії наук України. Матеріали загального характеру з пам'яткоохоронної роботи Ф.5-Одеське товариство історії та старожитностей). Для написання дисертації було залучено широке коло архівних документів особового походження. Це-епістолярні матеріали, особисті записки, приватні документи як видатних вітчизняних науковців і громадських діячів, так і маловідомих науковому світі місцевих краєзнавців, пам’яткознавців і ентузіастів цієї справи. Основний їх масив зберігається в Інституті рукописів національної бібліотеки ім. В. Вернадського Національної Академії наук України. Відомості про участь у ній окремих діячів науки і культури представлені в особистих фондах. Найбільший інтерес складають документи з фондів М. Біляшівського Ф. 301, С. Таранушенка Ф.279 та ін.; Центрального державного історичного архіву (м. Київ)-Ф.2052 -М. Сумцова; в Центральному державному історичному архіві (Львів)- Ф.358 -А. Шептицького.

Автором, для відображення початкового етапу становлення системи охорони історичних пам’яток, проаналізовано листування науковців, пам'яткознавців. У цьому плані, цікаві фактологічні матеріали містить листування митрополита Євгенія (Болховітінова) з державним канцлером, головою Московського товариства охорони пам’яток М. Румянцевим, з В. Анастасевичем, з Г.Державіним. Ці епістолярні матеріали містять багатий фактологічний матеріал, який дає можливість детально проаналізувати багатогранну організаційну, науково-дослідницьку, массово-освітнню роботу пам’яткоохоронців та відзначити їх внесок в становленні системи охорони культурних цінностей в УкраїніПисьма Евгения Болховитинова к В.Г. Анастасевичу // Русский архив.-1869.-Кн.2.-С.170; Переписка митрополита киевского Евгения с государственным канцлером графом Н.П.Румянцевым и некоторыми другими современниками: с 1813 по 1825 год включительно. -Воронеж, 1868-1885.-Вып.1-3; Грот Я.К. Переписка Евгения с Державиным // Сборник статей, читаемых в Отделении русского языка Академии Наук.-1868.-Т.5.-С.23-30.

У дисертаційному дослідженні широко використано, в якості джерел, великий масив напрацювань безпосередніх учасників пам’яткоохоронних процесів досліджуваного періоду. Деякі роботи ХІХ ст. стали визначальними для розвитку пам'яткознавства і пам'яткоохоронної проблематики зокрема. Відомий історик античності, археолог І. Стемпковський, котрий першим почав систематичні дослідження давньогрецьких міст Північного Причорномор'я доводив доцільність збереження та охорони пам'яток півдня України для наукових цілейСтемпковский И. Мысли относительно отыскания древностей в Новоросийском крае Отечественные записки.-1827.-№81.-С.40-72.

На початку ХІХ ст. вивченням старожитностей України активно переймалися вчителі, чиновники, священнослужителі. Переважно описовий характер, щодо пам'яток історії та культури, мали роботи митрополита М. Берлінського, Є. Болховітінова, М. Максимовича та інЕвгений (Болховитинов), митрополит. Описание Киево-Печерской Лавры.-К.,1826; Грабовский М. Обозрения могил, валов и городищ Киевской губернии.-К.,1848; Закревский Н. Описание Киева.-М., 1868; Крижановский С., Максимович М. Обозрение Киева в отношении к древностям.-К.,1847..

Церковну старовину Слобожанщини та Чернігівщини в сер. ХІХ ст. описував відомий вчений -Філарет Гумілевський.

На Катеринославщині широке збирання і вивчення пам’яток старожитностей започаткував архієпископ Катеринославської єпархії Гавриїл (В. Розанов). Його нарис "Історична записка про закладання в Катеринославі соборного храму та про початок міста"  перше джерело з історії створення і будівництва міста.

Кожна вчена архівна вчена комісія видавала свій друкований орган, де оприлюднювалися наукові доробки членів комісії.

В 1882 р. було засновано часопис "Київська старовина", який активно використовувався пам'яткоохоронцями для своїх публікацій. Додатком до "Київської старовини" в 1899, 1900 і 1901 рр. друкувався "Археологічний літопис Південної Росії", який 1902 році відокремився в самостійний місячник.

Значний масив інформації з теми дослідження містять “Труды…” археологічних з’їздів, особливо тих шести, що проходили на території України.

У 1918 році розвідку "Художні цінності Києва, що постраждали у 1918 році", підготував Ф. Ернст. Привертає увагу виданий ним хронологічний літопис пам'яткоохоронних заходів громадськості і державних органів в 1917-1921 Єрнст Ф. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918-К., 1918; Ернст Ф. Справа охорони пам'ятників мистецтва та старовини у Києві // Збірник секції мистецтв. -К., 1921.-Ч.1.-С.48-60.

Цінними джерелами для вирішення дослідницьких завдань є збірники наукових товариств: "Записки Одеського наукового товариства історії та старожитностей", "Вісник" та "Праці історико-філологічного товариства" в Харкові, "Читання в історичному товаристві Нестора-Літописця"; губернських архівних комісій: "Праці Чернігівської губернської архівної комісії", "Праці Катеринославської губернської архівної комісії", "Записки Українського наукового товариства дослідування й охорони пам'яток старовини і мистецтва на Полтавщині", "Записки Полтавського наукового при Всеукраїнській Академії Наук Товариства" та "Збірник, присвячений 35-річчю Полтавського державного музею ім. В.Г.Короленка". Вагомий внесок в дослідження пам'яток України зробили: церковно-археологічні товариства (Поділля, Волині),церковно-археологічні комітети (Полтави, Харкова). Окремі музейні осередки спромоглися започаткувати наукові видання ("Праці Волинського музею", "Праці Херсонського археологічного музею").Також важлива інформація з історії галицького пам'яткоохоронного руху міститься у "Звітах управи Національного музею у Львові” , які видавалися невеликим накладом впродовж усього міжвоєнного періоду.

Важливим джерелом для розкриття теми стала загальноросійська, регіональна та місцева періодична преса ХІХ- поч. ХХ ст. Офіційні матеріали, документи з охорони пам’яток, дослідження науковців про окремі аспекти пам’яткознавства та історичного минулого систематично з’являлися на сторінках часописів Російської імперії “Журнал Министерства народного просвещения”, “Исторический вестник”, “Живая старина”. Особлива увага приділялася темі охорони пам'яток культури в центральних виданнях, що виходили за часів української революції: "Киевский телеграф", "Наша Рада", "Вісті з Центральної ради", "Відродження". В губернських містах активно висвітлювали пам'яткоохоронну тематику на своїх сторінках регіональні видання: "Подольские епархиальные ведомости", "Черниговские губернские ведомости", "Приднепровский край" (Катеринослав), "Подільська воля"(Вінниця), "Южный край"(Харків), "Черниговская земская газета"та ін. З видань в Галичині: газета "Діло", часописи "Шляхи", "Записки наукового товариства імені Т.Шевченка".

Цінним джерелом для реконструкції процесу становлення системи охорони пам'яток є спогади безпосередніх учасників (М. Мурзакевича, К.Мощенко, М.Чубатого, В.Щербаківського, І. Свєнціцького, А. Шептицького, М. Бойчука та ін.).

Отже, джерельна база даної теми, зважаючи на її видову різноманітність та змістову насиченість, відкриває можливості для глибокого й різноманітного аналізу всіх аспектів пам’яткознавчої і пам'яткоохоронної справи в період, визначений хронологічними межами дослідження.

Реалізація завдання другого розділу - “Зародження пам'яткоохоронного руху в Україні (поч. ХІХ ст.-1917 р.)" передбачало зосередження уваги на наступних проблемах: зародження на території України організованого пам’яткоохоронного руху на поч. ХІХ ст.; утворення і становлення наукових, громадських, церковних осередків які опікувалися охороною культурних цінностей; громадський рух з вивчення та охорони пам’яток історії і культури на території України в регіональному розрізі, спільність та відмінність в цьому процесі; відзначено роль широкого кола пам’яткоохоронців, що в умовах, які не завжди сприяли розвитку української культури, доклали чимало зусиль, щоб донести знання про пам’ятки до широкого загалу.

В наукових колах ідея дослідження і вивчення пам’яток отримала визнання і підтримку, насамперед, завдяки поглибленню, під впливом ідей європейського просвітництва, історичних студій з різної тематики і по різним епохам на початку ХІХ ст. Цей процес співпав в часі з процесом спеціалізації всередині історичної науки. У першій пол. ХІХ ст. відбулося остаточне формування історичних дисциплін (археографії, джерелознавства та ін.). Серед них чільне місце належало археології, етнографії та нумізматики, які безпосередньо вивчали пам’ятки матеріальної культури.

Першими привернули увагу вчених на території України античні пам’ятки Північного Причорномор’я. Керуючись політичними міркуваннями (довести приналежність Криму Російській імперії), влада дозволила з 20-х рр. ХІХ ст. значно розширити археологічні розкопки, а вже з 30-рр. ХІХ ст. дослідження культурних цінностей Північного Причорномор’я стають систематичними.

У 1823 р. відомий археолог І.Стемпковський подав до Міністерства народної освіти записку “Думки відносно розшуку старожитностей в Новоросійському краї”, яка по суті мала програмний характер і передбачала створення в Україні першого наукового товариства, яке "...намагалося б знаходити, описувати, і пояснювати всі предмети, що знайденні; зберігати від руйнації пам'ятки, старожитності і попереджувати про розпорошення речей, які знаходили на руїнах та в похованнях". Проте, тільки наприкінці 30-рр.ст. уряд і місцева влада дозволили створення в Одесі Товариства історії та старожитностей. Саме Одеське товариство довгий час було провідним осередком пам’яткоохоронної діяльності на півдні України.

Період ХІХ-початку ХХ ст. в історії українського пам'яткознавства став якісно новим, пов’язаним з особливими шляхами формування й поширення нових форм охорони і збереження культурних цінностей на українських землях. Діяльність пам'яткоохоронних осередків кожного регіону України набула притаманних тільки для цього краю рис, що було, насамперед, обумовлено особливостями інтеграції підвладної території до складу імперії. Проте, чотири спільні складові пам'яткоохоронного руху в Україні ХІХ ст. потрібно виділити:

- діяльність на пам'яткоохоронній ниві державних структур, які компенсували недопрацювання в цій сфері центральних пам'яткоохоронних інституцій, насамперед, про сприяння пам'яткоохоронному рухові з боку окремих генерал-губернаторів, органів місцевого самоврядування (губернські та повітові земства), вищих навчальних закладів, що об'єднували кращі наукові сили регіону;

- ініціатива з питань вивчення та охорони пам'яток, що виходила збоку громадських об'єднань (наукових товариств, губернських статистичних комітетів, археографічних комісій, музеїв);

- робота зі збереження пам'яток церковними осередками, зокрема, православними в Російській імперії та греко-католицькими і католицькими в Австро-Угорщині;

- приватна ініціатива окремих осіб (передача колекцій та створення на їх основі музеїв).

Наукові та громадські кола (археологічні комісії, наукові товариства, вищі навчальні заклади, земства тощо) стали центрами культурного життя в регіонах. Але потрібно визнати, що на території України, яка входила до складу Російської імперії, ці інституції були поспіль зросійщені. Політична, наглядова та контрольна функції цих інституцій найтіснішим чином узгоджувалися політикою з русифікацієї регіонів.

Починаючи з другої пол. ХІХ ст., пам’яткознавчий рух в Україні набуває нових масштабів та потужностей. Якщо на початковому етапі вивченням старожитностей активно переймались переважно аматори: вчителі, чиновники, священнослужителі (М. Берлінський, Є. Болховітінов, Ф. Гумілевський та ін.) то вже з 50-рр. ХІХ ст. до розвитку належної бази для пам’яткознавчої та пам’яткоохоронної сфери доклали свої зусилля відомі українські науковці (М. Мурзакевич, І. Шараневич, І. Каманін, В. Антонович, М. Сумцов, М. Біляшівський та ін.), наукові товариства (Одеське наукове товариство історії та старожитностей, Історичне товариство Нестора-літописця в Києві, Харківське історико-філологічне товариство), церковні історико-археологічні комітети та