ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Янковський Степан Владиславович

УДК 140.8 (470)

Система конкретного ідеал-реалізму в контексті російського релігійно-філософського ренесансу

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Донецьк – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Донецького національного університету, Міністерство освіти і науки України, місто Донецьк

Науковий керівник

– кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії,

КАПУСТІН Володимир Андрійович,

Донецький національний університет

Офіційні опоненти:

– доктор філософський наук, професор,

ЛАРІОНОВА Вікторія Костянтинівна, завідувач кафедри філософії Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ

– кандидат філософських наук, доцент,

СУХОДУБ Тетяна Дмитрівна

професор Центру гуманітарної освіти НАН України, м. Київ

Провідна установа – кафедра філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ, Міністерство науки і освіти України

Захист дисертації відбудеться 27 травня 2004р. о 12. 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 11.051.06 у Донецькому національному університеті

(83055, м. Донецьк-55, вул. Університетська, 24).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету за адресою: м. Донецьк-55, вул. Університетська, 24.

Автореферат розісланий 23.04.2004р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук Сушинський М.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У реферованому дослідженні аналізується досвід російської філософської думки кінця XIX – першої половини XX ст. Як правило, філософську культуру Росії розглядали у двох різних аспектах: або як протилежний, навіть відчужений європейській традиції вияв, або як позбавлений оригінальності досвід запозичень.

Актуальність теми дослідження. Із другої половини XІX століття європейські інтелектуали зосередили зусилля на спробах демаркації основних понять метафізики у філософському досвіді з метою їх подальшої елімінації із системи пізнавальної діяльності. Водночас сформувалася контрпозиція цієї тенденції, яку в російському релігійно-філософському ренесансі кінця XІX та початку XX століття репрезентує система конкретного ідеал-реалізму. Філософи київської школи зробили вагомий внесок у становлення принципів ідеал-реалістичного вчення (О. Козлов), брали участь у дискусіях з приводу інтуїтивізму (В. Зеньковський). Збереженню та оприлюдненню інтелектуального спадку російських філософів значно сприяв Д. Чижевський.

У ситуації постмодерну\постсучаності, що визначає нині нагальність філософського досвіду, очевидні ірраціональні тенденції, тому традиція систематичної філософської думки, а конкретний ідеал-реалізм належить саме до неї, зберігає свою евристичну функцію: показати можливості і межі розуму як визначального засобу пізнання дійсності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане відповідно до плану підготовки наукових працівників кафедри філософії Донецького національного університету. Тема роботи є складовою частиною комплексної теми кафедри філософії Донецького національного університету – „Теорія єдиного закономірного історичного процесу” (номер державної реєстрації – 0101g005720), що знаходиться на державному бюджетному фінансуванні.

Тему дисертації затверджено вченою радою Донецького національного університету 28 лютого 2003 року (протокол №2).

Мета і завдання дослідження. Мета реферованої роботи полягає у деконструкції метафізичного спрямування російської думки за добу релігійно-філософського ренесансу.

У теоретичному плані це потребувало:

a) диференціювати філософський досвід та ідейно-політичну мотивацію російської думки наприкінці XIX та на початку ХХ ст.;

b) верифікувати концепт „завершення метафізики” у філософському досвіді російської думки;

c) аргументувати проблему автономності мислення в російській духовній традиції.

У практичному аспекті досягненню поставленої мети сприяло розв’язання завдань, пов’язаних із класифікацією матеріалів дослідження, систематизацією змісту та інтерпретацією результатів.

Об’єкт дослідження – соціально-філософська антропологія системи конкретного ідеал-реалізму.

Предмет дослідження – епістемологічні засади конкретного ідеал-реалізму.

Методи дослідження. Щоб виокремити в системі конкретного ідеал-реалізму компоненти контекстуальної структури, автор скористався загальнотеоретичними положеннями критики європейського раціоналізму й позитивізму Ф. Достоєвським і Ф. Ніцше та її тлумачення М. Ґайдеггером, С. Франком, М. Лосським. Демаркувати літературно-філософську та філософсько-академічну традицію в релігійно-філософському ренесансі дозволила обробка антропологічних проблем і оцінки їх розв’язання на підставі методології К. Поппера. Філософсько-академічна традиція російської думки і позиції М. Лосського та С. Франка схарактеризовано в перспективі історико-аналітичних концепцій П. Адо, А. Гулиги, В. Ільїна, Г. Флоровського, Т. Шпідлека.

Аналізу онтології та гносеології, запропонованих М. Лосським та С. Франком, сприяло застосування принципів феноменологічної редукції, порівняльної типології, герменевтики суб’єктивності, структурного аналізу, запропоновані в роботах Г. Шпета, Г. Флоровського, М. Фуко, Ю. Лотмана, Б. Успенського. Системний аналіз результатів філософської та науково-пізнавальної діяльності В. Віндельбанда, В. Гейзенберга, М. Кисселя, Б. Кузнецова визначив можливість дослідити систему конкретного ідеал-реалізму в епістемологічній проекції її змісту.

Інтерпретації вихідних положень конкретного ідеал-реалізму сприяло використання концептуальних засад діалектичного синтезу Г. Гегеля („моральна свідомість”), акціональної герменевтики П. Рікьора („конфігурація”), конструктивної аналітики Ж. Дельоза („машина бажання”).

Інформаційним підґрунтям дослідження є засоби прочитання текстів Р. Барта за схемою: текст-письмо-контекст.

Методи дослідження відповідають:

a) багатозначності феномену релігійно-філософського ренесансу;

b) синтетичному змісту його філософського досвіду;

c) принципу плюралізму, що характеризує ситуацію мислення як проблему постмодерну або постсучасності.

Наукова новизна одержаних результатів. У процесі дослідження знайшло підтвердження і отримало подальший розвиток положення про конструктивну роль трансцендентних характеристик знання. Слід зазначити, що ідею незапобіжності, необхідності, можливості метафізики обстоювали у різні часи різні мислителі в абсолютно розбіжних контекстах: від Парменіда, Аристотеля, Г. Ляйбніца до І. Канта, Ж. Деріда, Ж. Дельоза. В історії російської філософії надану тезу вперше сформулював М. Лосський, згодом її було підтримано С. Франком. Дослідження дозволило удосконалити розуміння запропонованих ними епістемологічних принципів у перспективі соціально-філософського аналізу.

Сутність результатів, отриманих впродовж дослідження, репрезентують наступні положення, що виносяться на захист:

1. Наявність автономного простору мислення у соціальній дійсності гарантується метафізичною площиною знань, яка забезпечує можливість інтелектуальних дискусій, бо саме в ній генеруються нові ідеї.

2. Характер інтелектуальних дискусій визначають теоретичні і практичні проблеми мислення, які знаходять своє систематичне вирішення у філософському досвіді. У соціальному просторі саме він виявляє необхідність вільного та творчо незалежного мислення.

3. Металогічний зміст філософської системи визначає стратегію ідентичності. Особливістю російської метафізичної традиції є те, що вона становить собою ані метафізику природи, ані концептуалізацію теології, а антропоцентричний синтез субстанціального і феноменального змістів буття.

4. Контекст релігійно-філософського ренесансу відзначається унікальною для російської культури ситуацією, коли конкуренція суспільно-політичної і філософської думки надала можливості втілити розмаїття стратегій ідентичності. Система конкретного ідеал-реалізму визначила гносеологічні й онтологічні підстави плюралістичного принципу природи в цілому, природи людини, влади, соціального порядку.

Науково-практичне значення одержаних результатів. Матеріали роботи можуть бути використані (і вже використовуються автором) у викладанні філософських дисциплін при вивченні:

- основних напрямків класичної гносеології (раціоналізм, емпіризм, інтуїтивізм);

- тенденцій становлення сучасної онтології (субстанціалізм, екзистенціалізм, плюралізм);

- типів філософського світогляду (концепція органічного світогляду);

- проблеми єдності теоретичної діяльності розуму та самопізнання;

- структурування філософсько-історичного процесу у вітчизняній традиції;

- значення релігійного досвіду в інтелектуальній діяльності;

- особливостей національно-етнічної ідентифікації;

- обґрунтування засад та цінностей плюралістичного розуміння пізнання і самопізнання.

Апробація результатів дослідження. Рефероване дослідження було апробоване на підсумкових наукових Маріупольського гуманітарного інституту Донецького національного університету (1998-2003); теоретичному семінарі, присвяченому пам’яті Миколи Онуфрійовича Лосського, організованому кафедрою філософії Донецького національного університету (2000); ІХ Міжнародній конференції „Роль науки, релігії і суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецький державний інститут штучного інтелекту, 2001); у рамках міжнародного теоретичного семінару, організованого українсько-канадійським проектом „Демократична освіта” (Київ, 2003); на конференції „Демократичні цінності та трансформація вищої освіти” (Київ, 2003); на ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Гуманізація вищої освіти: філософські виміри” (Суми-Бердянськ, 2003); на IV міжнародному семінарі „Структура репрезентацій знань про світ, суспільство, людину: у пошуках нових сенсів” (Луганськ, 2003). Загальні положення і матеріали дослідження використовуються автором у процесі викладання курсів філософських та соціально-політичних дисциплін у Маріупольському гуманітарному інституті Донецького національного університету. Основні положення роботи оприлюднені в наукових статтях здобувача.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури і джерел, що становить 229 джерел російською, українською, французькою, польською мовами. Загальний обсяг дисертації – 187 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Вступ містить положення, що окреслюють загальну характеристику та аргументацію актуальності дослідження, ступінь наукової розробленості проблеми. Тут же з’ясовується об’єкт і виявляється предмет дослідницької роботи; встановлюється мета і формулюються основні завдання дослідження; обґрунтовуються його теоретико-методологічні основи; окреслюється новизна й практичне значення дослідження, наводяться відомості про апробацію та оприлюднення результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ – „Релігійно-філософський ренесанс в епоху “кінця метафізики””. Предметом розгляду є феномен релігійно-філософського ренесансу, оцінки, надані йому вітчизняними і зарубіжними дослідниками, його місце у філософсько-історичному процесі, значення в історії російської філософії.

Феномен оцінюють переважно як сплеск релігійної свідомості, зумовлений соціально-економічними, правовими, ідеологічними чинниками. Тому на другий план відтісняється пов'язаний з ним метафізичний пошук. Наслідком цього є маргіналізація досвіду філософсько-академічної думки в репрезентаціях інтелектуального життя російської культури.

віддаючи належне релігійним доктринам і соціально-політичним ідеологіям, необхідно визнати, що метафізичні вчення дозволяють виявити всю глибину й укорінення цього явища в російській культурі. У зв'язку з цим особливого значення набуває дослідження системи конкретного ідеал-реалізму. Бо саме вона втілює метафізичне спрямування російської інтелектуальної культури кінця XIX-початку XX ст. І саме в ній завершено наполегливі пошуки:

a) універсальної концепції знання;

b) системи конкретних категорій;

c) безпосередньо наданої картини світу.

З 30-х років ХІХ століття ці напрямки досліджень є характерними для філософсько-історичного процесу російської думки.

Система конкретного ідеал-реалізму визначає епістемологічну проблему: можливість безпосереднього сприйняття дійсності. Її доцільність обумовлена відмовою від трансценденталістської установки свідомості: відповідність об’єкта пізнання апріорним формам досвіду. Вирішення цієї проблеми узагальнено в таких тезах:

a) істина є інтуїція, тобто безпосередня наданість предмета сприйняттю;

b) об’єктивні дані досвіду виникають не внаслідок застосування категорій, а через безпосередній розгляд предмета – процес диференціювання змісту сприйняття суб’єкта, що пізнає;

c) застосування об’єктивних даних досвіду дозволяє змінити наше сприйняття структури пізнавальної діяльності.

Основу пізнавальної діяльності становить не аналітичне розмежування суб’єктно-об’єктних відносин, а їх синтетичне поєднання. Визначення цього синтезу таке: „все іманентне всьому”. М. Лосський сформулював його вже 1898 року, на самому початку своєї філософської творчості. Свідомість суб’єкта, що пізнає, включає (щось на зразок ляйбніціанської монади) іманентний зміст цілісності світового буття і, окрім цього, ще і його ж вольові зусилля. Тому онтологічний характер сприйняття не залежить від властивостей пізнання. Таким чином, систему конкретного ідеал-реалізму варто розглядати як одне зі свідчень „онтологічного повороту”, здійсненого на зламі XIX-XX століть як новоєвропейською філософською традицією, так і російською філософською думкою, що належить до неї.

Інтуїтивістська онтологія є одна з моделей існування поряд із феноменалістичною та екзистенційною. Її методологічна основа, на відміну від діалектичної (екзистенціалізм) та есенціалістської (феноменологія), є інтегристською. Визначальним для розуміння російського інтегризму є, окрім добре відомої ідеології („слов’янофільство”), ідея конкретності знання, яку висунула „філософія цілісного розуму” (Киреєвський, Хом’яков). Принцип, що характеризує її загальний зміст, полягає у наступному: органічність і металогічна цілісність є конкретною формою будь-якого можливого знання. У концепції ідеал-реалізмі його відображено через теорію транссуб’єктивного сприйняття.

Конкретність знання протилежна його логіко-аналітичній абстрагованості. Конкретність або логіко-аналітична абстрагованість здатні окремо одна від іншої визначати порядок мислення – засіб уявлення про поняття буття. Залежно від цього визначається історична доля буття: або абстрагована єдність відчуженого існування („порядок музею”), або конкретно-ідеальна єдиносутність усіх діючих елементів, з’єднаних любов’ю („органічний порядок”). В філософсько-історичному процесі абстрагована єдність розгортає ідеалізм і панлогізм, а ідея єдиносутності – реалізм та органічність.

Доля відчуження і домінування, обумовлена принципом підпорядкування частин цілому, втілює історію абстрагованої єдності. Можливість спів-буття на засадах координації всіх його діючих елементів втілена історії єдиносутності. Перша призводить до розщеплення, друга – до визнання неподільного ядра буття, можливість сприйняття якого надається у безпосередньому розгляді дійсності. Перший порядок історичного існування формує трансцендентальну, суб’єктивно визначену, просторово-часову структуру буття. Другий – служить вказівкою на наявність над-просторових і над-часових структур буття. Саме другим система конкретного ідеал-реалізму визначає змістовність інтуїтивістської онтології у вченні про субстанціального діяча. Втілення безпосередньої дійсності буття у відношенні до цінності.

Цінність не можна ототожнювати із ідеально-абстрактною схемою, категорією, поняттям. Вона є уможливленням спів-буття: синтез неподільної основи, персонального джерела, усвідомлення існування – єдність визначає індивідуальний чинник становлення – субстанційний діяч. Отже, інтуїтивізм у системі конкретного ідеал-реалізму стає одним із спрямувань філософської думки, спроможним сприяти ствердженню конкретної єдності буття, сутності, характеру: людського виміру існування в світі та світу. Інтуїтивістське розуміння існування осягає цінності усякого безпосередньо даного, конкретного буття. Це відрізняє його від традиційної ідеалістичної онтології абстрактного буття, що мислиться відсторонено. Онтологія інтуїтивізму також відрізняється від фундаментальних онтологій екзистенціалізму і феноменології, де, з погляду М. Лосського, буття ототожнюється із буденністю. Онтологічна теорія цінностей є фундаментом гносеологічної частини системи конкретного ідеал-реалізму.

Інтуїтивістське обґрунтування теорії цінностей є предметом другого розділу реферованого дослідження – „“Генеалогія знання”: інтуїтивістське обґрунтування цінностей”. Центральною проблемою гносеології у системі конкретного ідеал-реалізму є антропологічна проблема пізнавальної діяльності. Її відокремлено від питання про прогресивний характер розвитку пізнання і наївно-оптимістичного уявлення про його досконалість, що втілює позитивістське витлумачення дійсності. Гуманізм відбиває повноту, конкретність, індивідуальність характеру знання. Водночас у позитивістському вимірі він набуває рис абстрагованого вчення, яке категоризує, об’єктивує і деперсоніфікує знання у конструктивно-доказових схемах.

Конструктивно-доказовий схематизм розгортає природно-наукову епістемологію. Її провідною рисою виступає нігілістичне витлумачення сутності. У системі конкретного ідеал-реалізму гуманізм розглянуто як еволюцію мислення від раціоналізму до нігілізму в розумінні буття. Концептуальним визначенням цього процесу є феномен антропократії: втрата космічної цілісності людського існування – унеможливлення космологічного світогляду; втрата надлюдського початку світу – космологічний антропоцентризм. Тому подолання нігілістичного спрямування мислення потребує не дискурсивно-діалектичного з’ясування, а інтуїтивно-феноменологічного витлумачення проблеми сутності, не об’єктивістського або феноменологічного, а епістемологічного тлумачення дійсності та можливості її мислимого відтворення. Таким чином, історія мислення визначається як генеалогія антропократії.

Генезу антропократії у європейській традиції можна простежити безпосередньо до пізньоантичної доби, теургічні практики гностицизму. В історії філософського досвіду російської думки до початку ХІХ століття вона розглядається у межах східнохристиянської традиції богослов’я. І лише на початку 20-х років ХІХ століття постає однією з визначальних рис російської духовної традиції, визначивши себе як „заперечництво” або „(російський) нігілізм”. В еволюції нігілізму на тлі російської духовної традиції можна простежити такі етапи становлення: „впізнання”, „самовизначення”, „поширення”, „криза”, „трансфігурація”.

Релігійно-філософський ренесанс на першому етапі був реакцією на поширення в російському суспільстві нігілістичного ставлення до потреб духовного життя, а на наступному етапі став спробою його подолання. На першому етапі головну роль відіграв Ф. Достоєвський, який у своїх романічних творах висловив палке застереження проти соціально-філософської доктрини нігілізму. У межах другого етапу визначальною постає концепція В. Соловйова. Він намагався протиставити позитивізму соціально-філософської доктрини нігілістів концепцію релігійно-філософської антропології. Власне це було спробою обстоювати гуманістичні ідеали історіософії Ф. Достоєвського. Але, на відміну від свого попередника він сприймав позитивно доктринальний принцип нігілізму: необхідність вирішення питання соціальної справедливості. В той самий час, як його попередник наполягав, що єдиним наслідком такого рішення може бути лише позбавлення людини її власної гідності: поневолення та втрата свободи.

Щоб розв’язати питання про функціональну привабливість концептуалізації феномена „заперечництво” з огляду на філософсько-історичний процес доцільно прийняти до уваги погляд М. Лосського на історію російського мислення. Його позиція дозволяє відокремити історію суспільно-політичної думки від історії філософської думки. Тому ми можемо розвести суспільно-політичні коментарі феномена „заперечництво” (наприклад, дискусія навколо „Вех”) і концептуалізацію цього феномена у межах персоналістської інтерпретації екзистенціалізму М. Бердяєва чи історичної школи в православному богослов’ї Г. Флоровського.

Особливістю ідеал-реалістської інтерпретації заперечництва є її концептуальний синтетизм. Російський нігілізм М. Лосський та С. Франк розглядали як проблему мислення, яка на теоретичному рівні втілюється у вирішенні гносеологічних проблем і на практичному рівні – у проблеми етичного характеру. Вирішення теоретичних питань стає підґрунтям для розв’язання практичних питань. Результатом стала запропонована ними метафізичну модель „живого”, „цілісного”, „глибинного” сприйняття дійсності на противагу „відверненому”, „поодинокому”, „зовнішньому” \„абстрактному”. Вона приваблива тим, що наслідує досвід російської релігійної і філософської думки, починаючи з першої третини ХІХ століття, а в нинішніх умовах окреслює можливість соціальної метафізики: аналітика людського виміру буття.

Спосіб побудови цієї аналітики відповідав концептуальним принципам поетики Ф. Достоєвського: існування людини в світі визначене свободою. Поза свободою власного волевиявлення людина як така взагалі існувати неспроможна. Але свободу М. Лосський і С. Франк розглядали не як принцип, а як засіб існування. Свобода є підґрунтям теоретичного пізнання і основою самопізнання. Свобода є принципом теоретичного пізнання і основою самопізнання, але згідно із тлумаченням М. Лосського – свободи волі або пізнанням творчої природи, згідно із інтерпретацією С. Франка.

Засадним положенням теоретичної філософії в системі конкретного ідеал-реалізму є вчення про осягаючу інтуїцію.

Його головна теза: у безпосередньому сприйнятті світу суб’єкт пізнання спирається на безумовне мислення. Її аргументація спирається на синтез принципових напрямків інтуїтивізму, які визначилися наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття: вчення про творчу інтуїцію А. Бергсона, інтелектуальну інтуїцію Е. Гуссерля, емоційну інтуїцію М. Шелера; результати філософського-історичного процесу доби Античності та Нового часу. Окрім надбань філософії, М. Лосський звертався до досягнень фізики, фізіології, психології свого часу. Наполягаючи на необхідності застосування інтуїтивізму у побудові нової епістемології, він бачив, що саме в ньому закладене вирішення проблем іманентного змісту сприйняття; відтворення дійсності у процесі мислення; емпіричного характеру знання. Головний здобуток інтуїтивістської гносеології він бачив у тому, що вона дозволяє встановити конкретність загального у реальному.

Це стало провідним моментом для відмови від конструктивістського, об’єктивістського, сенсуалістського засобів пізнання на користь інтуїтивістського. Взагалі тут йдеться про спробу замінити дискурс класифікації на дискурс реєстрації. Замість просторо-часового виміру дійсності інтуїтивізм впроваджує субстанціально визначене розуміння. Порядок подій розглядатиметься не тільки як причинно-наслідкові зв’язки, сконструйовані системою доказів, а й як послідовна зміна станів відповідно до загального субстрату змін – субстанціального діяча. Саме тому поряд із дискурсивно доведеним сприйняттям існує інтуїтивне сприйняття, але вони не можуть розглядатися як протилежні, як стверджував І. Кант у „Критиці здібностей суджень”. Дискурс класифікації та дискурс реєстрації мають різні теоретичні результати: неорганічний світогляд, облаштований феноменологічними практиками пізнання versus органічний світогляд, зорієнтований на епістемологічні засади інтуїтивізму. Перший є запереченням трансцендентного джерела єдності, другий його ствердженням. Таким чином, власне сама людина повинна врешті-решт вирішити, який світ вона сприймає? Відповіддю прибічників системи конкретного ідеал-реалізму стало вчення про органічний світогляд.

Формування органічного світогляду є одним із найважливіших теоретичних результатів системи конкретного ідеал-реалізму. Він служить підставою для нової метафізики, яка не є механістичним поверненням до метафізики, що передує кантіанству, ані намаганням подолати кантіанство на його власних засадах чи відновити метафізику як пролегомени до пізнавальної діяльності. Вона становить модель пост-кантіанської метафізики і відстоює такі принципи: квантифікація простору та часу (цінність утворює просторо-часовий склад буття); не-картезіанська модель свідомості (не закрите cogito, а відкрита monada); не-дискурсивна достеменність знання (не трансцендентальна, а іманентна наданість змісту досвіду); спектральна модель реєструючих ознак (замість розроблення об’єктивності на принципах релятивізму та індивідуалізму координація „сили” та „творчості”).

Таким чином, нова метафізика є метафізикою речей, а не суджень. Абсолют у ній – це не апофатичне ствердження, а безпосередня наданість цілого в будь-якій його частині.

Структурування пізнання в ідеал-реалізмі визначене не дозволяючими процедурами пояснення, а операціями розуміння. Вони включають наступні конститутивні моменти:

a) інтерпретація поняття буття в межах системи конкретного ідеал-реалізму – це розуміння цінностей;

b) верифікація поняття буття – розуміння сили цінностей;

c) диверсифікація поняття буття – розуміння рангу цінностей.

Підґрунтям пізнання є метафізична потреба людського розуму. Вона реалізується на інтуїтивному рівні як здатність безпосередньо:

a) сприймати єдність різноманітності емпіричних даних посередництвом емпіричної інтуїції;

b) уявляти різноманітність дійсності у вигляді понять, знаків і символів посередництвом інтелектуальної інтуїції;

c) брати участь у процесі творчої еволюції на індивідуальному й космічному рівні посередництвом містичної інтуїції.

Варіант розуміння сутності істини, репрезентований епістемологічного інтуїтивізму в системі конкретного ідеал-реалізму, не є екзистенціальним, де істина подана в діалектиці буття і ніщо, ні феноменалістичним, де істина утверджена в своїй сутності не-буттям. Епістемологічний інтуїтивізм визначає істину як істиносуще буття, що відповідає повноті і розмаїтності світової дійсності.

Третій розділ реферованого дослідження – „“Антроподицея”: індивідуалізуючі творчі акти”. Тут розглянуто специфіку використання інтуїтивістської моделі знання у вирішенні проблеми антропократії. Розуміння буття у вимірі людського існування інтегрує основні теоретичні та практичні проблеми філософії ідеал-реалізму. У період релігійно-філософського ренесансу поширюються дві методологічні схеми. Перша безпосередньо пов’язана з релігійно-містичним світоглядом В. Соловйова. Її розвинули до рівня модерністської релігійної доктрини представники школи всеєдності. Схема має своїм джерелом конструктивно-пояснювальну модель знання, в основу якого було закладене соловйовське вчення про Софію. Згідно з ним, кінцевою причиною у вирішенні теоретичних проблем мислення є теодицея, а практичних – антроподицея. Людині відводиться роль протагоніста в синтезі духовного та матеріального змісту теоретичного і практичного знання.

Поряд із софіологією школи всеєдності виникає інтуїтивістське осмислення філософсько-антропологічних проблем. Воно втілює всебічний синтез теоретичного та практичного спрямування мислення на підставі принципів іманентності, плюралізму, персоналізму. Але особливістю інтуїтивістського підходу стає його методологічний плюралізм. Єдиний алгоритм інтуїтивістської методології не виник: М. Лосський виходив з волюнтаристського розуміння природи людського буття, а С. Франк вдавався до кенотичної антропології. Розбіжність між ними яскраво виявляється у ставленні до екзистенціальної філософії М. Ґайдеггера. Якщо С. Франк сприймав та поділяв теоретичну позицію німецького філософа, то М. Лосський критикував не тільки її, а й варіант екзистенціалізму, запропонований Ж. П. Сартром. Причиною розбіжності було сприйняття особливостей феноменологічного розуміння. М. Лосський сприйняв феноменологію у гуссерліанському варіанті і розглядав її як один з методів філософського пізнання свідомості, але не сприйняв феноменології як змістовної філософської позиції. У свою чергу С. Франк сприймав феноменологію як методологію, що визначає спрямування знання взагалі та екзистенціалізм зокрема. Якщо для М. Лосського феноменологія є теорією логіки пізнавальної діяльності на рівні інтелектуальної інтуїції, то для С. Франка – засобом фіксації внутрішнього досвіду суб’єкта, що пізнає.

Розуміння проблеми свободи визначає розбіжність між М. Лосським та С. Франком. М. Лосський розглядає проблему пізнання свободи, а С. Франк визначає ідею свободи. У фокусі ідеал-реалістичного розуміння самопізнання опинилися проблеми свободи волі (libertum arbitrium) (Лосський) та проблеми творчості (Франк).

С. Франк наближається до позиції представників школи всеєдності, які постулювали думку про моральні зусилля особистості, що призводять до космічної перемоги духу над смертю. Центром інтелектуальних дискусій стало питання про сенс людського існування. С. Франк розглядає проблему сенсу людського існування як творення індивідуально-особистого існування у відповідності до загально-універсального плану буття. Людина здатна змінити власну природу і це складає її творчий потенціал. Але антропологія С. Франка розглядає творчість як довершення творіння, а школа всеєдності – як втілення. Тому можна сказати, що склалися дві різні антропологічні моделі: кенотична антропологія (Франк) та тринітарна антропологія (школа всеєдності).

Для М. Лосського основною проблемою стає можливість творення конкретного, індивідуально-особистісного буття в його загальності. При його вирішенні основним завданням стає пояснення причин зла і рабства людини. Лише з’ясування його дозволить звернутися до питання про призначення людини у світі.

Наявність творчого потенціалу в природі людини неспроможне гарантувати порятунок від зла. Бо його джерело – це „я” людини, виток свавілля. Тому творчість слід розглядати у її відношенні до цінностей. І М. Лосський наполягає на тому, що цінність повинна мати абсолютний, безумовний характер: бути цінністю, до якої прагне будь-яке існування. У такому випадку можна розглядати творчу міць свободи. Вона виявляється у всіх сторонах людського буття, що є різними проявами інтуїції. Чуттєвість знаходить своє вираження у почуттєвій інтуїції, розум – в інтелектуальній, діяльнісно-творчий – у містичній. Усі разом вони виформовують необхідність, яка переборола свавілля буття.

У Висновках узагальнено результати дослідження і можливі перспективи його подальшого розвитку.

Корпус творів М. Лосського і С. Франка формувався майже півстоліття, і вже за життя праці мислителів були перекладені всіма основними європейськими мовами. Перебуваючи в еміграції, вчені писали, зокрема, мовами країн перебування. Творчість обох мислителів розподіляється на два етапи: на батьківщині (до 1922 р.) і після листопада 1922 року – в еміграції. Дослідницький інтерес більшості авторів скерований переважно на оцінку факту, що спричинив еміграцію, а не на той вплив, який вона мала як в самій країні, так і поза нею. Зрештою, слід відзначити, що систематичне і критичне студіювання творчого доробку М. Лосського та С. Франка потребує роботи в академічних бібліотечних фондах, архівах не лише С.-Петербурга, Москви, Києва, але й Парижа, Лондона, Праги, Братислави, Варшави, Н.-Йорка, Монреаля, Вашингтона, Гамільтона. До того ж доступ до зарубіжних досліджень обмежений; практично немає й переклади відповідних видань.

Перші помітні філософські розвідки мислителів вийшли друком 1903 року: „Основные учения психологии с точки зрения волюнтаризма” М. Лосського та „Фр. Ницше и этика „любви к дальнему” С. Франка. Останні твори у виданнях postum: „Реальность и человек. Метафизика человеческого бытия” С. Франка вийшла за фінансової підтримки Мюнхенського інституту по вивченню історії і культури СРСР (1956). Книжка М. Лосського „Воспоминания. Жизнь и философский путь” побачила світ за участю Б. Лосського і сприяння Д. Чижевського (Мюнхен, 1968).

Повні бібліографії праць М. Лосського і С. Франка були видані Паризьким Інститутом слов’янських досліджень у середині 1970-х.

Корпус творів, на який спирався автор реферованої дисертації, формувався в інтелектуальному просторі вітчизняної культури наприкінці 1980-х – упродовж 1990-х рр. Слід зазначити, що творчість М. Лосського та С. Франка (за винятком міжвоєнного періоду 1920-1940 рр.) перебувала у фокусі уваги вітчизняних філософів. Ретрансляція творчого доробку розпочалася 1954 року, коли російською мовою було перекладено „Историю русской философии” (History of Russian Philosophy) М. Лосського. Без суттєвих змін працю було перевидано 1991 р. Однак доступ до праць був регламентований, нормований і контролювався цензурою влади, відтак – мав закритий характер, незважаючи на наявність критичних студій. Становище змінилося лише з другої половини 1980-х років, коли творчий доробок мислителів став відкритим і набув публічного характеру. Помітний внесок у цей процес зробили В. Філатов, П. Гайденко, О. Єрмічев, О. Замалеєв, В. Кувакін, М. Маслін, Ю. Сенокосов, О. Титаренко та інші. Нині найбільш цитовані й згадувані „Воспоминания” М. Лосського та „Этика нигилизма”, „Непостижимое” С.Франка.

Згадки про творчість М. Лосського та С. Франка ввійшли до дидактичної літератури з філософських, соціально-політичних та історичних дисциплін.

Критичні роботи висвітлюють філософський зміст праць з огляду на проблеми:

- сутності „онтологічного повороту” російської думки на зламі XIX-XX ст. (В. Ахутін, Є. Барабанов, П. Гайденко, М. Михайлов, П. Плотников);

- становлення російської феноменологічної традиції (І. Чубаров, Т. Дмитриєв, В. Куренной, О. Никіфоров);

- питання інституалізації філософської творчості (В. Асмус, О. Бовкало, Н. Бонецькая, О. Єрмічев, О. Опалев і В. Шульц);

- історії російської метафізики (І. Євлампиєв);

- типології російської філософської думки (В. Гидринський).

Упродовж останніх років філософські позиції М. Лосського та С. Франка розглядають, як правило, відокремлено.

Процес кодифікації системи конкретного ідеал-реалізму протікав у 1910-1990 рр.. На першому етапі (1910–1950 рр.) відбувався процес її творчої розбудови. У 1910-х закріпилася норма, що визначила інтуїтивізм домінантним чинником гносеологічної характеристики системи філософських поглядів М. Лосського. У середині 1910-х прибічником філософських поглядів М. Лосського став С. Франк, хоча певні розбіжності в їхніх поглядах зберігалися й надалі. У цей же період була кодифікована онтологічна частина в якості персоналістської доктрини. Найменш конструктивно сприймалося вчення про субстанціального діяча, що являло собою ядро персоналістської онтології. До початку 1920-х років інтуїтивізм потлумачувався як:

a) один із складових напрямків російського ідеалізму;

b) взірець російської науково-філософської традиції.

Упродовж 1930-1950-х років відбувався процес розробки практичної філософії і богословських проблем. У 1950-х роках М. Лосський приділив велику увагу проблемам історії російської філософської думки і питанням специфіки російської духовної культури.

На другому етапі (1960-1990-ті рр.) вдалися до спроб класифікувати систему; окремі дослідники схилялися до розгляду її як своєрідної варіації шеллінгіанських концептів „ідеального реалізму” і „містичного емпіризму”. До середини 1970-х років система конкретного ідеал-реалізму була кодифікована радянськими і зарубіжними дослідниками як невід’ємна частина історії європейської філософії. Її характерні риси представлені концепцією відкритої свідомості, плюралістичним потрактуванням буття та інтуїтивістською гносеологією. У першій половині 1990-х Т. Шпідлек запропонував концепт „епістемологічний інтуїтивізм”, що віддзеркалював оригінальність усього філософського вчення М. Лосського.

Контекстуальна визначеність. Щоб досягти контекстуальної визначеності основних положень системи конкретного ідеал-реалізму автор спирався на:

a) гносеологічну концептуалізацію філософського досвіду (М. Надєждін, П. Чаадаєв, М. Кириєвський, Д. Писарев, Ф. Достоєвський);

b) результати інтелектуальних дискусій з приводу можливості метафізики (В. Соловйов, О. Введенський, О. Козлов, С. Поварнін);

c) теоретичні підвалини, що встановили головну мету російської соціально-філософської антропології: сформулювати антроподіцею (Є. Трубецькой, С. Трубецькой, П. Флоренський, С. Булгаков);

d) історично-філософський аналіз особливостей російської думки, самобутності російської філософії (С. Грузенберг, Є. Радлов, Г. Шпет, Б. Яковенко, О. Лосєв, М. Полторацький);

e) праці, що розглядають історію російської філософської думки в процесі становлення православної релігійної свідомості (М. Бердяєв, Г. Флоровський, І. Ільїн);

f) дослідження морфології російської духовності в умовах її трансформації на зламі ХІХ-ХХ ст. (В. Ільїн);

g) розвідки радянської науково-філософської школи: ідейно-теоретичних основ російських інтуїтивістів (І. Чуєва); специфіки російського ідеалізму й інтуїтивізму як одного з його напрямків (Т. Ойзерман, М. Маслін, М. Старченко, І. Щипанов, Л. Коган, Л. Суворін);

h) твори представників філософської думки російського Зарубіжжя, які розглядали творчість представників російського ідеалізму як альтернативу офіційній марксистсько-ленінській ідеології (М. Арсеньєв, С. Жаба, В. Зеньковський, М. Зернов, С. Левицький, П. Перов);

i) публікації, в яких висвітлюються характерні риси та напрямки актуалізації російської думки доби релігійно-філософського ренесансу (В. Акулінін, В. Ахутін, Є. Барабанов, Н. Бонецька, П. Гайденко, О. Єрмичев, О. Замалеєв, В. Кувакін, В. Філатов);

j) філософські, культурологічні, теологічні студії зарубіжних вчених (А. Валицький, А. Келлі, О. Койре, Р. Лаут, Л. Люкс, М. Михайлов, Ч. Мілош, Е. Мюллер, Ж. Нива, Т. Шпідлек).

Проблеми, розглянуті в реферованому дослідженні, знайшли відбиття у сучасній українській філософській літературі. Актуальні етичні проблеми російського інтуїтивізму ґрунтовно осмислені у монографіях В. Ларіонової. У монографії В. Капустіна викладаються напрямки, які дають можливість оперувати понятійним апаратом метафізики М. Лосського для розв’язання проблем організації соціальної діяльності. Проблема еволюції розуміння концептів традиційного гуманізму в сучасних умовах проаналізовані у докторській дисертації та оприлюднені в публікаціях Т. Андреєвої. Концептуальні проблеми розуміння історичного змісту інтелектуальної творчості з’ясовані в дисертаційній праці і публікаціях С. Курбатова.

Слід зазначити, що питання, поставлені інтуїтивізмом, знаходять своє розв’язання і у сучасній вітчизняній філософській дослідницькій роботі: від проблем евристичних функцій творчості до методології аналізу науково-виробничої діяльності (В. Вербицька, Є. Княжук, Т. Коробкіна).

Таким чином, у матеріалах дисертації репрезентовано систему конкретного ідеал-реалізму, яка заклала підвалини метафізичного спрямування російської думки у контексті релігійно-філософського ренесансу.

Загальні висновки, яких дійшов автор реферованої роботи, наступні:

§ ідея подолання відстороненого розуміння буття в антропоцентричному синтезі є специфікуючею ознакою російської філософської думки;

§ поняття „антроподицея” репрезентує сутнісну характеристику соціально-філософської антропології доби релігійно-філософського ренесансу;

§ в окреслену добу основні напрямки філософського досвіду російської думки визначалися двома головними формами літературно-філософська публіцистика і академічна філософія;

§ у центрі дискусій, орієнтованих на літературно-філософську традицію постала проблема тлумачення релігійно-філософських питань у межах світоглядної концепції В. Соловйова;

§ становлення академічної філософії просувалося у напрямку розв’язання гносеологічних проблем; особливе місце тут посідає О. Введенський – один з провідних представників кантіанства в Росії;

§ основними питаннями, яки були розв’язані в системі конкретного ідеал-реалізму, є проблема відкритої свідомості, творчої досконалості, свободи волі; підставами їх розв’язання стали принципи плюралізму, персоналізму, гносеологічної координації, іманентності, ними було закладено основи гносеології інтуїтивізму та ієрархічного персоналізму.

Можливість метафізики в сучасному світі та суспільстві означає право особистості. Метафізика надає гарантії її унікальності та неповторності її духовної культури, що знаходять своє вираження у філософській творчості.

Основні положення і висновки дисертації викладено в таких публікаціях

автора:

1. Янковский С. Учение о постигающей интуиции в “системе конкретного идеал-реализма” (попытка интеграции религиозного опыта в метафизику) // Наука. Релігія. Суспільство. – 2001. – №2. – С. 216-220.

2. Янковський С. Філософія і тоталітаризм: радянський досвід тлумачення філософії Миколи Лосського // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. – Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, 2001 рік. – Випуск 9. – С. 14-20.

3. Янковський С. Микола Лосський: проблеми та парадокси пострадянського сприйняття // Сіверянський літопис. – 2002. – №2(44). – С. 109-112.

4. Янковский С. Опыт обоснования необходимости свободы в творчестве Николая Лосского и Семена Франка // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – 2002. – Випуск 27. – С. 67-76.

5. Янковський С. В. Особливості досвіду вітчизняної філософської думки за доби релігійно-філософського ренесансу // Філософія, культура, життя. Міжвузівський збірник наукових праць. – Випуск 18. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2002. – С. 159-167.

Анотація

Янковський С. В. Система конкретного ідеал-реалізму в контексті російського релігійно-філософського ренесансу. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09. 00. 03 – соціальна філософія та філософія історії. – Донецький національний університет, Донецьк, 2004.

Контекстом для визначення головних парадигм досвіду філософії в російській духовній традицій, починаючи із першої третини ХІХ століття, є доба релігійно-філософського ренесансу.

Автор доводить, що політематичні інтелектуальні дискусії стали основою для утворення особливого метафізичного спрямування в російській філософській думці ідеал-реалізму, що остаточно визначилося на початку XX ст. Його основи були викладені в працях М. Лосського та С. Франка. Упродовж наступних десятиліть ідеал-реалізм набув вигляду своєрідної філософської системи – конкретного ідеал-реалізму. Уже на початку 20-х років ХХ століття вона вважалася зразком російської академічної філософської традиції, а у вирішенні проблем гносеології, теорії цінностей, антропологічної проблематики, соціально-філософських проблем успішно конкурувала з панівними течіями російської філософії, поступово набуваючи визнання в Європі та Америці.

Провідним мотивом гносеології ідеал-реалізму є визначальна роль інтуїтивного пізнання. Онтологія ідеал-реалізму містить оригінальне персоналістське вчення про субстанціального діяча. Існування є витвір творчого прагнення і ствердження цінностей відносно до їх сили та рангу. Це було б неможливим поза феноменом свободи волі, яка становить сутність соціально-історичної та філософської антропологій у системі конкретного ідеал-реалізму. Наявність духовної свободи виправдовує існування людини як „остаточної крапки”. Людина є апокаліптичним виміром всесвіту, висвітленням кінцевої мети його існування (causa finalis).

Ключові слова: філософсько-історичний процес, релігійно-філософський ренесанс, система конкретного ідеал-реалізму, інтуїтивізм, антропоцентризм, субстанційний діяч, антроподіцея.

Аннотация

Янковский С. В. Система конкретного идеал-реализма в контексте русского религиозно-философского ренессанса. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09. 00. 03 – социальная философия и философия истории. – Донецкий национальный университет, Донецк, 2004.

В диссертации проанализирована динамика философско-исторического процесса русской духовной традиции конца XIX и начала XX столетий. Его течение определялось господством нигилистического умонастроения, проявившееся в позитивистском жизнепонимании и возникшем на его основе материалистическом мировоззрении. Непродуктивность теоретической и практической философии нигилизма проявилась в первую очередь в том, что он оказался не способен содействовать формированию открытого свободного сознания. Факторы социального, идеологического, историко-культурного порядка определили стратегии поиска выхода из создавшейся ситуации духовного кризиса, которую Н. Лосский охарактеризовал как “болезненный моноидеизм”.

Констатация институциональных характеристик философского опыта в русской духовной традиции позволяет сопоставить два его основных вида: литературно-философская и философско-академическая. В конце XIX столетия в интеллектуальной жизни они успешно конкурировали друг с другом. В пределах каждой из них определились направления, определившие интеллектуальный потенциал русской духовной традиции в ситуации смены интеллектуального каркаса знания. Программа, предложенная русским кантианством (центром его был С.-Петербургский университет, а лидером А. Введенский) обосновала свою позицию характерным для критической философии разграничением естественнонаучной модели познавательной деятельности и познания нравственного мира человека, основанного на идее свободы. Последователи религиозно-мистического мировоззрения В. Соловьева отстаивали необходимость модернизации религиозной доктрины православия в соответствии с духовной ситуацией, которая сложилась в русском обществе. В конечном итоге конкуренция стимулировала