НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ ІМ. М.Т. РИЛЬСЬКОГО

ЗАХАРЧЕНКО Галина Миколаївна

УДК 393 – 055.1/.3(=16) (477.7)”18/19”(043.3)

ТРАДИЦІЙНА ПОХОВАЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ СЛОВ’ЯНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПІВДЕННО-ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ середини ХІХ-ХХ ст.: РИТУАЛЬНА СТРУКТУРА ТА ЇЇ СТАТЕВОВІКОВИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 07.00.05 – етнологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі археології та етнології України Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,

Станко Володимир Никифорович

професор кафедри археології та етнології України

Одеського національного університету

ім.І.І.Мечникова

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

Курочкін Олександр Володимирович,

провідний науковий співробітник відділу

“Український етнологічний центр”

Інститут мистецтвознавства, фольклористики

та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України

кандидат історичних наук, доцент

Босий Олександр Георгійович,

зав. кафедрою образотворчого мистецтва

та дизайну мистецького факультету

Кіровоградського державного педагогічного

університету ім. В. Вінниченка МОН України

Провідна установа: Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Захист відбудеться “_26____” _лютого___________ 2004 р. о __14____годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227.01 в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України (01001, Київ, вул.Грушевського,4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України (Київ, вул.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “_24____” _січня___________ 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради

кандидат філологічних наук О.О. Микитенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Один з важливих процесів, який супроводжує розбудову незалежної України, є відродження національної самосвідомості українців та інших народів, що населяють територію держави. Даний процес характеризується помітним зростанням інтересу до вітчизняної історії, витоків національної культури, до традицій та культурних надбань попередніх поколінь. Невипадково етнографічні дослідження не лише пожвавилися останнім часом, але й значно розширили свою наукову проблематику, в тому числі стосовно різних українських регіонів, особливо тих, які здавна відомі умовами підвищеної культурної взаємодії різних народів, етнічних спільнот.

Поліетнічність складу народу України є наслідком особливостей історичного розвитку нашої країни і вимагає розумної, зваженої національної політики. ЇЇ ефективна реалізація не може не враховувати поряд з іншими чинниками реалії етнічних та культурних процесів, що відбуваються на території історико-етнографічних районів, областей країни.

Активізація регіональних досліджень в етнології передбачає з’ясування етнокультурної специфіки тих чи інших українських теренів і набуває особливої актуальності в контексті міжнаціональних відносин та взаємовпливів на сучасному етапі. З даного погляду досить показовою є Південно-Західна частина України, точніше Одещина, історико-етнографічна своєрідність якої визначається поліетнічним складом населення, тісною та довготривалою взаємодією місцевих українців з іноетнічними мешканцями краю. Між тим означений регіон є одним з малодосліджених в етнологічному плані, в тому числі з огляду на його традиційно-обрядову сферу.

Дослідження традиційної поховальної обрядовості регіону зумовлюється недостатністю її етнографічного вивчення взагалі, і зокрема на матеріалах українського, російського та болгарського населення краю. Разом з цим поховальна обрядовість як досить консервативна складова духовної культури етносу цікава з точки зору збереження етносамобутніх рис стародавніх звичаїв та світоглядних уявлень, властивих кожному з означених слов’янських народів. Водночас в умовах міжетнічно-історичного спілкування дана обрядовість так чи інакше змінюється, отже здатна відбивати формування загальнорегіональних культурних рис.

Актуальним є не лише етнопорівняльний план дослідження поховальної обрядовості регіону, але і його статевовіковий аспект. Незважаючи на теоретичні здобутки в галузі етнологічного вивчення статевовікової проблематики, остання залишається малозастосованою в практиці наукових дослідів. Між тим урахування статевовікових і соціовікових чинників - одна з важливих ланок у справі всебічного пізнання традиційної культури і обрядовості конкретних народів, регіонів.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася як складова частина комплексних планових науково-дослідних тем кафедри археології та етнології України історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова – №121 “Історія етнонаціональних процесів в Степовій Україні з найдавніших часів до сьогодення за матеріалами Одеської області” (державна реєстрація № 0199U003114), №123 “Культурно-побутові процеси на Одещині в ХІХ-ХХ ст.” ( державна реєстрація №0199U003116).

Об’єктом дослідження є українське, російське та болгарське населення Південно-Західної України, - тобто усієї Одеської області і прилеглих до неї районів Миколаївської області, в той час як його предметом виступає поховально-ритуальна сфера традиційної культури даних народів регіону та відображення в цій сфері статевовікової диференціації соціуму.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з другої половини ХІХ до кінця ХХ століття. Тобто з того моменту, коли ми можемо спостерігати перші спроби наукового пошуку з даної проблематики і до сьогодення.

Територіально дослідження окреслюється західною частиною Південної (Степової) України, що відповідає в ХІХ – на початку ХХ ст. південним (Аккерманському та Ізмаїльському) повітам Бессарабської губернії, а також західним (Одеському, східній частині Тираспольського і південній Ананіївського) повітам Херсонської губернії, що складає на даний момент більшу частину Одеської та західні райони Миколаївської областей.

Мета і завдання дослідження. Кінцева мета дисертації підпорядкована проблематиці етнокультурної історії України, зокрема питанням етнокультурної взаємодії українців з іншими народами тих її районів і областей, які здавна характеризуються виразним поліетнічним складом місцевого сільського населення - основного носія етнічних традицій, самобутньої спадщини матеріальної і духовної культури. Означеними міркуваннями обумовлений вибір теми даного дослідження. У ньому робиться спроба розглянути комплекс традиційної поховальної обрядовості слов’янського населення (українців, росіян, болгар) Південно-Західної України середини ХІХ-ХХ ст. у двох взаємозалежних аспектах методологічного значення. Один з них пов’язаний з етнопорівняльним аналізом поховальної обрядовості народів, другий - з питанням впливу статевовікового фактору на склад та форми даної ритуальної практики.

Реалізація окресленої мети вимагає вирішення наступних завдань:

- проаналізувати стан розробки поховально-обрядової тематики українців, росіян, болгар в етнологічній історіографії України;

- з’ясувати теоретичні засади етнологічного вивчення категорій “стать” та “вік” як універсальних конструктів соціально-суспільного буття;

- узагальнити джерелознавчу та розширити фактографічну базу дослідження поховальної обрядовості зазначених народів регіону;

- розглянути основні структурно-функціональні складові комплексу поховальної обрядовості українців, росіян, болгар регіону у етнопорівняльному плані;

- визначити риси етнічної специфіки, спільного і особливого в поховальній обрядовості слов’янського населення регіону;

- встановити особливості вияву статевовікових ознак соціуму у формальній, змістовій та символічній структурі досліджуваного обрядового комплексу.

Методологічною основою дисертації стали наукові знання, накопичені в галузі теорії та практики вивчення народних обрядових, в тому числі поховальних традицій, засад етнографічної характеристики їх структури, фукнціонального призначення, принципів класифікаційно-типологічного розподілу, що містяться в роботах М.С. Державіна, В. Гнатюка, С. О. Токарева, К.В. Чистова, А.К. Байбуріна, В.І. Єрьоміної та ін. В роботі використані також ідеї і теоретичні положення, які розробляються в працях О. Потебні, В.Н. Топорова, Н.І. Толстого, А. ван Геннепа, В. Тернера та ін. щодо пізнання символічного і міфологічного значення народної обрядовості, глибинної сутності ритуалу, його універсально-регулюючої ролі в житті колективу, а також щодо обрядових традицій життєвого циклу як ритуалів переходу, котрі, фіксуючи будь-яку зміну місця, стану, соціальної позиції і віку, відбивають лімінальну (“порогову”) ситуацію, у якій опиняється ритуальний суб’єкт. Спеціальне методологічне значення для завдань дисертації мали роботи таких авторів, як Т.О. Бернштам, І.С. Кон, К.П. Калиновська та ін., де висвітлюються питання теорії статевовікових відмінностей у життєдіяльності соціуму та їх значення й багатоманітності виявів у традиційній культурі різних народів.

В ході дослідження використовувалися порівняльно-історичний аналіз (синхронні та діахронні аналогії), описовий, типологічний, структурно-функціональний методи. Основні засоби польових досліджень знайшли своє методичне забезпечення у розробці запитальника Прігарін О.А., Агафонова Т.А., Тхоржевська Т.В., Петрова Н.Ю., Серебряннікова Н.І., Захарченко Г.М., Ганчев А.І., Ніколіна І.М.Побут та культура населення Степової України: Програма для збору польового етнографічного матеріалу. Вип.1 Одеса, 2000.. Збір польового матеріалу здійснювався традиційними методами: безпосереднього спостереження, інтерв’ювання та анкетування, фіксації у вигляді звуконотатків.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що, по-перше, до наукового обігу вводиться певний комплекс оригінальних джерел – підсумків польових етнографічних досліджень, які проводилися автором у ході зазначених експедицій. По-друге, на основі використаних джерел вперше здійснено етнографічний опис та структурно-функціональний аналіз поховальної обрядової практики слов’янського населення Південно-Західної України. При цьому методом порівняння виявлено певні етнографічно-загальні та особливі риси поховального обрядового комплексу серед досліджуваних народів регіону. По-третє, статевовіковий аспект роботи дозволив вперше з’ясувати на конкретному регіональному матеріалі як саме відбиваються чинники статевовікової диференціації традиційного соціуму у формальних та змістово-символічних особливостях здійснення ритуально-поховальних церемоній. Висновки відповідних розвідок можуть перевірятися і на матеріалах інших українських регіонів.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання в подальших дослідженнях традиційної культури народів регіону. Матеріали дисертації уже використані при підготовці навчально-методичних посібників та учбових програм на кафедрі археології та етнології України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Вони можуть також застосовуватися для розробки рекомендацій щодо проведення сучасних громадянських поховально-поминальних ритуальних церемоній з урахуванням у них етнорегіональної специфіки.

Апробація роботи: Основні положення та зміст роботи викладені в опублікованих працях, виступах на наукових форумах: ІІІ та IV Міжнародних археологічних конференціях студентів та молодих вчених (лютий 1995 р., м. Одеса; травень 1996 р., м. Київ), ІІ, ІІІ, IV та V Міжнародних етнологічних конференціях студентів та молодих вчених (червень 1997 р., м. Чернівці; квітень 1998 р., м. Одеса; квітень 1999 р., м. Київ, березень, 2001 р., м. Чернівці); науковій конференції “Українська етнологічна наука на межі ХІХ-ХХст.” (березень, 2001 р., м. Львів); Міжнародній науково-практичній конференції “Славянский мир: межэтнические отношения на рубеже третьего тысячелетия” (листопад, 2001 р., м. Брест); Міжнародному археолого-етнологічному конгресі “Археологія та етнологія Східної Європи: крок молоді у ХХІ ст.” (квітень, 2002 р., м. Одеса).

Програма для збору етнографічного матеріалу, яка була складена у співавторстві, отримала диплом Всеукраїнського центру туризму та краєзнавства як кращий навчально-методичний посібник за 2000 р.

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків (разом 154 сторінки). Крім цього, вона супроводжується списком використаних джерел та літератури (214 назв). Повний обсяг роботи складає 170 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, методологічні засади та методи дослідження, визначені його мета та завдання. Охарактеризовано стан наукової розробки проблеми, а також наукова новизна дисертації та практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ “Історіографія та джерела” містить історіографічний та джерелознавчий аналіз поставлених в дисертації проблем.

У першому підрозділі “Поховальна обрядовість українців, росіян, болгар: до історії етнологічного вивчення в Україні” висвітлюється основна наукова спадщина, присвячена питанням змісту, походження етнічній, регіональній своєрідності даної обрядовості та її окремих структурних складових.

Ще на початку ХХ століття З. Кузеля узагальнив всі основні видання ХІХ ст., які так чи інакше торкалися похоронних звичаїв. Це значно полегшує наше завдання щодо характеристики історії вивчення традицій похорону та поховання протягом саме зазначеного періоду. Зокрема, з огляду видно, що традиційна поховальна обрядовість слов’ян привертала увагу дослідників ще на початку становлення етнології як галузі наукових знань. Вже перші етнографічні праці містили в собі не лише загальноописовий за характером матеріал з сімейної обрядовості, та поховальної зокрема, але й вказували на її особливі риси в окремих етнокультурах. Першими спробами етнографічного узагальнення культурно-побутових особливостей росіян, де окреме місце відведено характеристиці поховального обрядового комплексу, є праці І.М. Снегирьова, О. Терещенко. Матеріали стосовно поховальної обрядовості українців посідають значне місце в комплексному дослідженні “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” П. Чубинського, де IV том має назву “Обряды. Похороны” (1877). Наведений у дослідженні матеріал систематизовано та розділено на певні тематичні частини, тобто окремо представлені прикмети, що віщували смерть, підготовка до поховання (окремо розглядається підготовка дітей, дівчат, жінок, парубків, чоловіків), потім приготування труни та могили та поминання, окремо розглянуто самогубців та потерчат. Різнобічна джерельна база щодо вивчення посмертних уявлень давніх слов’ян міститься роботи О.М. Афанасьєва, О. Котляревського та інших представників “міфологічної школи”, завдяки якій вперше в якості складної наукової проблеми виступає тема уявлень давніх слов’ян-язичників про потойбічний світ.

Х. Ящуржинський, Ф. Вовк, К. Червяк та інші розглядають в своїх роботах народні повір’я слов’ян стосовно поховальних звичаїв та прояви архаїчних рис в поховальній обрядовості.

Найбільш повний на початок ХХ ст. опис українських поховально-поминальних звичаїв та обрядів міститься в роботі В. Гнатюка, яка по кількості та якості представленого в ній матеріалу не втрачає своєї наукової значущості й для сучасних дослідників. В даній роботі міститься також перший історіографічний огляд літератури, присвяченої поховальній обрядовості українців, зроблений З. Кузелею, як вже зазначалося вище. Наукова вага огляду підсилюється доданою бібліографією та звертанням вченого на ступінь репрезентативності матеріалу по тим чи іншим регіонам України; щодо Бессарабії наголошується її малодослідженість.

В радянський період поступово збагачувалася історіографічна база вивчення поховальної обрядовості слов’ян в різних напрямках – фольклорному, структурному, ритуалістиці тощо. Представниками різних наукових напрямків розглядались різноманітні аспекти поховально-поминального обрядового комплексу – Д. К. Зеленіним, С.О. Токарєвим, В.В. Івановим, Н. Н. Велецькою, В.І. Ерьоміною, А.К. Байбуріним, В.М. Тодоровим, Х. Вакарелски.

Розробки В.К. Борисенко, Н.К. Гаврилюк, І.А. Кремльової, А.П. Пономарьова містять цінні відомості про локальні особливості обрядів життєвого циклу, в тому числі окремих сюжетів поховання.

Безпосередньо питання поховальної обрядовості слов’янського населення Південно-Західної України висвітлювались в роботах В. Ястребова, М.С. Державіна, Л. О. Демиденко. Однак відповідний регіонально-етнографічний матеріал до останнього часу не узагальнювався в історіографічному плані та не аналізувався у порівняльному контексті. Крім того, майже не дослідженими залишились вияви статевовікової диференціації в поховальній обрядовості як Півдня України, так і інших українських теренів.

У другому підрозділі “Статевовікова проблематика в етнологічних дослідженнях”, зважаючи на тематичну спрямованість та хронологічну послідовність, систематизуються й аналізуються роботи, присвячені різним аспектам зазначеної проблематики.

Передусім розглянуто процес накопичення наукових знань стосовно традиційної культури різних слов’янських народів, що розпочався ще в ХІХ столітті. Серед досліджень даного періоду спостерігається зацікавленість у вивченні окремих вікових груп та їх особливого стану у суспільстві, а саме дітей (З. Кузеля, В. Харузіна), молоді (В. Боржковський, Н. Чернишев), старців (П. Литвинової-Бартош, Б. Грінченко). Результатом процесу початкового накопичення матеріалу стало його теоретичне осмислення статевовікової проблематики. Серед таких розробок початку ХХ ст. виділяються зокрема дослідження Д.К. Зеленіна, Н. Грінкової, які присвячені окремим аспектам вікових та статевих проявів в традиційних обрядах.

Серед дослідників радянської доби проблемам “віку” та “віковим групам” присвятила низку своїх робіт К.П. Калиновська. Послідовно розробляє теорію міждисциплінарного вивчення статевовікової проблематики І.С. Кон. Складність і суперечливість цієї проблематики зумовили виникнення в 1981 році на сторінках журналу “Советская этнография” дискусії по проблемі статевовіковї стратифікації в суспільстві первинної формації. Її детальний аналіз міститься в даному підрозділі. Дискусія не лише показала стан зазначеної проблеми в науці, але й безперечно сприяла пожвавленню інтересу до теоретико-методологічних проблем історико-етнографічних досліджень, а також активізації наукових розробок статевовікової проблематики.

Категорії “стать” та “вік” стають об’єктами досліджень в контексті вивчення феномену дитинства (Є. В. Суботський, збірки “Этнография детства”), стереотипів поведінки (А.К. Байбурін, Т. А. Бернштам), розробки гендерної концепції (Н.Л. Пушкарева), соціальних реконструкцій в археологічних розробках (С.С. Бессонова, О.Г. Колєсніков).

В процесі дослідження статевовікої проблематики окреслюються певні напрямки, що роблять можливим використання зазначеного досвіду для відтворення статевовікової стратифікації певного суспільства на основі дослідження його традиційної культури, а особливо одного з її найконсервативніших елементів - поховального обряду.

Отже, аналіз теоретичних розробок статевовікової проблематики показав, що теоретичні моделі потребують подальшого опрацювання на емпіричному матеріалі. Накопичений науковий досвід з зазначеної проблематики дозволяє це зробити на основі дослідження певного обрядового комплексу окремого регіону.

У третьому підрозділі проаналізовано характер джерельної бази дослідження.

Насамперед зазначається, що для вирішення завдань, поставлених у дослідженні, залучалися різні джерела. Серед них нотатки мандрівників, статистичні матеріали, етнографічні описи, матеріали польових досліджень, при чому як архівні, рукописні, так і друковані джерела.

Одним з унікальних етнографічних джерел є нотатки мандрівників, зроблені під час подорожування на терені Півдня України. Незважаючи на суб’єктивність та іноді творче перебільшення, їх цінність в тому, що спостерігач фіксував найбільш яскраві характерні риси населення та його духовної культури.

Окрему групу джерел складають проаналізовані в роботі статистичні матеріали, зібрані А.А. Скальковським, Л.С. Бергом, О. Шмідтом, О. Защуком, де в першу чергу є відомості відносно чисельності та розселення етнічних груп регіону. Крім того вони містять свідчення щодо їх культурно-побутової своєрідності, згадки та описи окремих звичаїв, на які особисто звернули увагу дослідники. Особливе місце серед джерел займають описи, зроблені священниками Кишинівської єпархії в 70-80-х рр. ХІХ ст., які друкувалися на сторінках журналу “Кишиневские епархиальные ведомости”. Під час описів приходів священники акцентували увагу на відношення населення до церкви, релігійних свят, стан моралі, а також на забобони та ритуали, що не стосувалися церкви. В кожному описі містяться відомості стосовно особливостей поховальних та поминальних обрядів.

Поруч з різними аспектами матеріальної та духовної культури поховальна обрядовість слов’янського населення Південно-Західної України розглядається в етнографічних описах кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Окремий коплекс документів складають матеріали Рукописного фонду Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України (м. Київ), зокрема відповіді на запитальник, розісланий у довоєнний час етнографічною комісією ВУАН. Серед зібраних відповідей є і етнографічні описи окремих сіл Півдня України (зокрема сіл, розташованих на території сучасної Одеської області), які робилися в 20-40-х р.р. ХХ ст. представниками місцевої інтелігенції (вчителями, лікарями) та простими людьми. Значення даних джерел для нашого дослідження полягає в тому, що вони містять не лише детальні описи звичаїв та обрядів, поховальних зокрема, але й спроби дати їм пояснення, що побутували в даній місцевості.

Основною джерельною базою дослідження стали авторські польові матеріали, які збирались впродовж 1995-2003 рр. під час експедиційних досліджень кафедри археології та етнології України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (під керівництвом к.і.н., доц. О.А. Пригаріна) в українські, україно-російські, російські та болгарські села Одеської області. Всього обстежено 19 населених пунктів. Матеріал збирався за власно розробленою програмою і зберігається в Лабораторії археології та етнології Степової України ОНУ ім. І.І. Мечникова.

Основна частина зібраного польового матеріалу – це свідчення респондентів, які відносяться до 20-90-х рр. ХХ ст. (в залежності від віку інформатора). В ході опитування акцентувалася увага на виявленні структурних елементів поховального обрядового комплексу, складу учасників основних обрядових дій, відмінностей при здійсненні поховального ритуалу в залежності від віку та статі померлого.

Зібраний польовий матеріал дозволяє охарактеризувати комплекс поховально-поминальних обрядових дій у досліджуваних поселеннях краю. Він дозволяє описати і охарактеризувати цей комплекс на початок ХХ ст., прослідкувати його окремі видозміни протягом ХХ ст. Використання польових матеріалів у поєднанні з матеріалами писемних джерел дає можливість визначити шляхом порівнянь ступінь трансформації поховальних обрядів слов’янського населення регіону, а також виявити ті явища, які вже майже не фіксуються сучасними польовими дослідженнями, але містяться в історичних джерелах.

У другому розділі “Структура та зміст поховальної обрядовості українського, російського та болгарського населення регіону: спільне та особливе” розглянуто світоглядні уявлення про смерть та душу, простежено особливості похоронно-поминального циклу обрядів слов’янського населення Південно-Західної України з послідовним розглядом його складових частин.

У першому підрозділі, присвяченому уявленням про смерть та душу, зазначається, що в народній уяві смерть та душа наділяються певними властивостями, що свідчить про сприйняття їх як живих істот. Смерть з’являлася для того, щоб забрати у людини її душу, однак “прийти по душу” могла ще й божественна невидима сила, в низці випадків персоніфікована як Архангел Михайло. Серед українців, росіян і болгар регіону не знаходимо чітко сформованої думки про те, звідки береться душа, як вона виглядає та про її місце в людському тілі. В ній визнавалось щось відокремлене від тіла, що може самостійно існувати, а це означало й визнання у душі певних потреб, необхідних для її існування, поки вона, покинув тіло людини, повністю не залишить цей світ. Це відображається у звичаї на 9 чи 40 днів залишати для душі померлого воду чи їжу, що є проявом турботи та прагненням ніби її задобрити через спомин та частування. Душа померлого може до 40 днів повертатися в дім, де жив померлий, і лише по завершенню цього терміну вона повністю залишає цей світ - таке уявлення є дуже стійким і знаходить підтвердження в матеріалах усіх досліджених сіл: “на 40-й день душа определяється, “душа до 40 днів ходить тут, “40 дней ходит по мотырям”, а місцезнаходження душ визначається таким чином: “Земля - дом мертвого тела, а дом души - небо” (с. Мирне Кілійського р-ну).

Місце перебування душі залежало не лише від того, яке життя вела людина, чи дотримувалася вона певних норм, правил, традицій, вироблених суспільством, але й від умов смерті (природна смерть чи самогубство).

Згідно матеріалу, наведеному в розділі, смерть не можна побачити, але її можна передбачити. Обставини появи на світ можуть свідчити чи довготривалим буде життя новонародженого, а певні прикмети можуть сповістити про наближення смерті та запобігти раптовості її приходу. Вони були різного характеру: поведінка домашніх тварин (курка “півнем співає”, собака виє), сновидіння (мітла, віник, гола людина уві сні), особливі звуки (крик сови на даху) та інше.

У другому підрозділі характеризується та аналізується у порівняльному плані цикл поховальних обрядів українців, росіян та болгар за такими його структурними частинами: підготовка до поховання, обряди та звичаї, що здійснюються під час похорону, тобто з моменту смерті до приходу на кладовище і власне поховання. В кожній групі простежується етнічна специфіка обрядових явищ.

В зібраних нами матеріалах спостерігається певна схожість в обрядових діях кожного народу: в процесі підготовки до поховання обов’язкове позбавлення від усього, пов’язаного з померлим (вода після обмивання, одежа мерця); в день похорону – обов’язковий ритуал прощання з померлим, магічні дії, спрямовані на захист живих від шкідливого впливу мерця, а саме закриття дверей, воріт, “печатання могили”, зупинки поховальної процесії на перехрестях вулиць; в поминальному циклі – стала система поминальних трапез та наявність обов’язкових страв (коливо, поминальний хліб, борщ – укр., рос., курбан – болг.). Зберігання цих та інших схожих елементів пов’язано як з східнослов’янським корінням зазначених трьох народів, так і з їх взаємовпливом.

Стосовно підготовки мерця до поховання відзначаються етнічні особливості одягу покійника. У болгар, наприклад, як обов’язковий елемент, незалежно від статі померлого, присутня нижня сорочка, що не зшивалася. Матеріал, наведений у розділі, засвідчує існування серед болгар давнього звичаю ховати померлого у вінчальній одежі, яку згодом замінює новий одяг. В поховальній одежі у росіян-старообрядців спостерігається присутність елементів національого одягу, а саме сорочки-косоворітки у чоловіків, сарафану, кічки, капору у жінок. Зазначений випадок є підтвердженням тенденції, коли міський костюм витісняє національний з побутового використання і національний одяг стає траурним. Крім цього, відзначається існування в сучасній обрядовій практиці старообрядців давнього звичаю повивання небіжчика зверху одягу саваном.

Серед виразних рис локального характеру, як зазначається, є звичай болгар після всіх необхідних приготувань, на відміну від українців та росіян, класти мерця не на лавку, а на стіл. Українці та росіяни так чинили лише у випадку смерті дитини.

Наголошується, що визначальним у прояві специфічних рис в поховальній обрядовості росіян-старобрядців, починаючи з початкового етапу даного комплексу обрядодій, є саме релігійний фактор. Наприклад, старообрядці, клали мерця не ногами до дверей, як чинили це інші православні, а головою так само небіжчика і виносили. Якщо росіяни-православні за розповсюдженою слов’янською традицією, могли покласти до труни гроші, то старообрядці за необхідне вважали покласти лише молитвенні чотки (леставку).

Щодо прощання з померлим, зазначається, що українці при цьому обдаровували всіх присутніх калачами та хустками чи рушниками, а кухарку - куркою, що є відображенням певного, мабуть, достатньо пізнього етапу розвитку поховального жертвоприношення. А звичай тричі стукати о поріг при виносі труни, зафіксований серед українців Південно-Західної України та характерний також для інших регіонів України, певним чином може свідчити про збереження загальноукраїнських рис в поховальному обрядовому комплексі українців даного регіону.

Побудова поховальної процесії за своєю схемою схожа для всіх трьох народів, однак обрядові дії, що чинили під час її руху, мають певні етноспецифічні риси. Наприклад, вистилання полотна (рушника чи доріжки) на перехрестях вулиць під час зупинок поховальної процесії, є самобутнім елементом не лише української і болгарської, але й молдавської поховальної обрядовості регіону. Українці при цьому перед процесією до відновлення її руху кидали гілку, як символічну перешкоду для повернення мерця. Кожна зупинка поховальної процесії супроводжувалася роздаванням калачів і лише росіяни-старообрядці не чинили жодних ритуальних дій під час руху на кладовище. Для українців на кладовищі обов’язковим був ритуал “печатання могили”, без здійснення якого поховання вважали незавершеним, у болгар священик читав молитву над землею, взятої з могили.

На відміну від розповсюдженої православної традиції встановлювати хрест на місці поховання в день похорону, росіяни-староообрядці це чинили лише на 40-й день. При цьому закопували хрест в ногах. А традиція встановлювати пам’ятник у старообрядців отримала вжиток лише за останні 30 років, певно найпізніше від усіх народів, які мешкають на терені України.

У третьому підрозділі, присвяченому поминальним звичаям та обрядам, зазначається, що значно більшою сталістю за часом характеризуються післяпоховальні церемонії, яким властива етнокультурна своєрідність, а також присутність елеметів, спільних для традицій різних народів, що населяють Південно-Західну Україну. Відзначається, що більш розгалуженою була система поминальних трапез у болгар.

Обов’язковою стравою на поминальному обіді було коливо (коливо, кутя - укр., колево, кутья - рос., кольво, коле - болг.), для поминальної трапези, крім звичайного, пекли ще й особливий хліб: українці - помани, болгари - калачі та копалнички для подяки за обмивання мерця, росіяни - хлебушки. Також обов’язково на поминальному обіді у українців та росіян був присутнім борщ, у болгар - курбан. Якщо поминали в піст, за звичай готували лише пісні страви. Причому росіяни с. Василівки, як православні, так і старообрядці, що разом проживають в даному населеному пункті, в Піст, а також на поминки в середу чи п’ятницю варили борщ з рибою. Використання риби в обрядових та буденних стравах у народів, що населяють степову місцевість, не є розповсюдженим явищем, а зустрічається лише в поселеннях, розташованих поблизу водоймищ.

Розповсюдженим було майже щоденне відвідування могили до 9 днів, при цьому болгари вважали за необхідне ходити на кладовище тією ж самою дорогою, якою несли небіжчика на поховання. Великого значення надавали поминальному обіду на 40-й день та роковини після смерті, що підкреслюється: присутністю великої кількості людей (на 40-й день - 40 чоловік - укр., болг.); обдаровуванням присутніх хлібом (відповідно пекли 40 калачів), а у болгар ще й на 40-й день новий стіл кому-небудь обов’язково дарували; неможливістю перенести сороковини на інший день, на відміну від третин та дев’ятин.

Після 40 дня та роковин обрядові дії поминального комплексу безпосередньо пов’язані з визначеними календарними днями, датами. Найбільшим, згідно календарного циклу, вважався поминальний день через тиждень після Великодня (Проводи – укр., Проводa – рос., Мъртви великден – болг.), при чому в кожному населеному пункті по-своєму визначають в який саме день тижня відбувається вшанування пам’яті померлих, що пов’язано не лише з локальними особливостями, але й з впливом радянської традиції. Яскраво це простежується в традиції місцевих українців, коли Проводи, не зважаючи на церковний календар, відзначають кожного року саме 9 травня. У свою чергу старообрядці шанують померлих в 1-й день Пасхи, однак великого поминального обіду та ще й на кладовищі, як це чинили на Проводи інші народи регіону, не влаштовували.

Згідно розглянутого в розділі матеріалу зроблено висновок щодо сучасної регіональної своєрідності поховально-поминальної обрядовості слов’янського населення Південно-Західної України, яка обумовлюється тим, що різноетнічність регіону не виступає трансформуючим фактором, а навпаки сприяє збереженню етнічних рис духовної культури взагалі, і поховально-поминального обрядового комплексу зокрема. Особливості поховальної обрядовості, які сформувалися у кожного народу на певних територіях, зберігаються, незважаючи на нове етнічне оточення.

Третій розділ дисертації “Статевовікові чинники в поховальній обрядовості регіону” присвячено проблемам відображення категорій “стать” та “вік” в традиційній культурі слов`янського населення Південно-Західної України, зокрема в обрядах життєвого циклу, а також з`ясуванню причин збереження статевовікових відмінностей в соціалізації людини.

Особливе ставлення до дитини, зумовлене її найнижчим положенням у віковій ієрархії та початковим етапом соціалізації, знайшло своє відображення в обрядах, пов’язаних з її народженням та смертю, що розглянуті в першому підрозділі. Низьку ритуальну насиченість поховання дітей дозволяють пояснити обрядодії, пов’язані з її народженням.

В обрядах народження головними учасниками ритуальних дій виступають представники старшого покоління, як то бабка-повитуха, хрещені батьки, обов’язком яких було сприяти залученню новонародженого до сімейно-родової спільності. У випадку смерті дитини лише хрещені батьки були присутні на поминальному обіді.

Ідентифікація статі відбувається з моменту появи на світ новонародженого, про що свідчать певні ритуальні дії. Яскравим прикладом проявів статі в похованні дітей є звичай болгар встановлювати хрести різних форм згідно статі, як для дорослих, так і для дітей, але менших за розмірами.

Перехід дитини до нового вікового періоду та завершення першого етапу соціалізації знаменувала її перша річниця. Про це свідчить святкування роковин, пострижини, а також особливість поховання померлих до року – пов’язування таких дітей крижмом у українців; відсутність батьків на похованні дитини у болгар.

Про різницю поховання дітей від дорослих можуть свідчити наступні моменти – покладання померлих дітей на стіл у українців та росіян, до їх труни – іграшок, гостинців; звичай нести померлих дітей одразу на кладовище, а не в церкву, зафіксований у старообрядців. Взагалі матеріал щодо обрядової практики українців, росіян та болгар досліджуваного регіону свідчить про низьку ритуальну насиченість поховання дітей на відміну від дорослих.

Другий підрозділ присвячено проявам статі та віку в поховальній обрядовості. В дисертації зазначається, що на матеріалі поховальної обрядовості болгар найвдаліше простежуються певні відмінності у похованні представників молодшого й старшого покоління. Серед них – відмінність у кольорах в одязі покійника (чорний, темних кольорів для небіжчиків похилого віку, світлих кольорів – для молодих); різниця у кольорі матерії при оббиванні труни покійників молодого та похилого віку (червоний – чорний відповідно). У болгар існував звичай померлу молоду людину виносити з дому без труни на руках і нести на кладовище без носилок. Крім цього, у болгар та росіян-старообрядців зафіксована традиція, згідно якої труну померлого молодого віку несла молодь, старшого – люди одного з ним віку. А старця росіяни несли не на носилках, як це робили стосовно інших померлих, а на рушниках.

Відмінності у похороні чоловіків та жінок простежуються на протязі всіх етапів поховально-поминального обрядового циклу. Наприклад, покійника обмивали представники тієї ж статі, що і він; труну з померлим несли як в залежності від його віку, так і від статі (померлого чоловіка несли чоловіки, жінку - жінки). Але найбільш яскравим прикладом статевої диференціації в поховальному обряді є звичай болгар встановлювати хрести двох видів: звичайний хрест для чоловіків і так звану “куклу” для жінок - хрест з закругленими краями, що нагадує схематично жіночий силует. Традиція встановлювати тимчасові хрести різної форми була принесена болгарами на Південь України з колишнього місця проживання. Однак, чи під впливом міської культури, чи згідно впливу сусідніх народів, вона майже зникла і до теперішнього часу побутує лише в окремих селах, наприклад, в с. Заря Саратського району.

Звичаї та обряди поминального циклу теж знаходилися в певній залежності від статі та віку померлого. Наприклад, по смерті дитини великих поминок не влаштовували, а після смерті дитини до року їх взагалі не було. Про стать похованого на поминальному обіді у болгар свідчила відповідна форма поминального хліба: калачі овальної форми у випадку смерті жінки, та круглої при поминанні чоловіка.

У звичаях дотримування трауру фіксуються більш суворі норми для жінок, аніж для чоловіків, що можна пояснити як певним стереотипом жіночої поведінки, так і слабкою ритуальною захищеністю жінки, на відміну від чоловіка.

Третій підрозділ присвячено особливим типам поховального ритуалу, а саме похованню нехрещених немовлят, неодруженої молоді та самогубців. Особливість здійснення поховального ритуалу визначається обставинами їх смерті та станом перехідності, в якому перебувають зазначені категорії. Лімінальний стан померлого визначав і місце його поховання – на межі світів (“свого” та “чужого”), про що свідчать звичаї поховання нехрещених дітей під порогом хати, у воротах кладовища, самогубців – на межі кладовища, села, поля.

Весільні атрибути при похованні неодруженої молоді, зафіксовані на нашому матеріалі, свідчать про присутність в обрядовій практиці на зазначеному терені розповсюдженої у слов’ян традиції, за якою похорон розглядався як весілля. Серед таких атрибутів – весільний одяг для померлих, оформлення похоронної процесії згідно весільного поїзду (росіяни чіпляли квітки чи стрічки молоді; українці - букети з воску дружкам; болгари попереду процесії несли весільний прапор, у випадку смерті дівчини - гілку з її приданим); роздавання весільного печива – шишок та короваю, чіпляння обручки померлому (ці звичаї зафіксовані серед українців регіону).

Отже, збереження статевовікових відмінностей в поховально-поминальній обрядовості свідчить про те, що людина, уже не являючись членом суспільства фізично, фактично продовжує ним бути після своєї смерті, займаючи в ньому певне місце.

У висновках викладені основні результати дослідження, які виносяться на захист.

Універсальність статевовікової стратифікації членування суспільства, а разом з тим і форм відображення цієї константи у традиційній культурі й ритуально-світоглядній сфері народів зумовлює різноманітність аспектів її наукових досліджень. В ході накопичення і аналізу матеріалу з кінця ХІХ ст. до сьогодення в етнології були вироблені певні методологічні засади та напрямки вивчення статевовікової проблематики. Зокрема, категорії “стать” та “вік” стають об’єктом уваги дослідників щодо вивчення особливостей формування різних соціо-суспільних груп у структурі традиційно-культурного середовища, розробки категоріально-понятійної вікової термінології, а також щодо розуміння проблем вияву статевовікових чинників в етносексології, питань формування етнічних стереотипів поведінки та гендерних відносин. Зазначений широкий етнологічно-профілевий спектр статевовікової проблематики співвідноситься також з завданнями суміжних історичних дисциплін, зокрема археологічної науки, де за матеріалами тих чи інших давніх культур здійснюються етнічні соціально-диференціальні реконструкції.

Дослідження показало, що традиційний поховально-обрядовий комплекс з огляду на його глибинні семантично-фукнціональні значення є одним з специфічних “переходових” ритуалів життєвого циклу. В цілому він мінімум двічі відбиває лімінальну (“порогову”) фазу, у якій опиняється ритуальний суб’єкт, - спочатку помираючий (за опозицією цей світ/смерть), тоді власне померлий (смерть/той світ), - і стосовно якого в сфері світоглядних уявлень традиційного колективу актуалізуються як властивості його минулого і майбутнього (позагробового) стану, так і ознаки переходу з цього світу у потойбічний світ взагалі й до статусу предків зокрема. Відповідні ідейно-смислові ознаки зміни місця, властивостей і станів так чи інакше реалізуються впродовж усього поховально-обрядового комплексу. Проте певний специфічно-концентрований вияв мають на кожному з його, свого роду “субпереходових” етапів, тобто за обставин похорону, власне поховання і поминання померлого. Таким чином, в якості ритуалу переходу традиційний поховально-обрядовий комплекс трьох досліджуваних народів регіону є для них спільним духовно-культурним явищем.

В процесі дослідження, на матеріалах українського, російського і болгарського населення Південно-Західної України, були установлені основні структуроутворюючі й функціональні складові трьох згаданих вже етапів обрядового комплексу: похорону, власне поховання і поминання померлого, виявлені риси їх етнічної, регіональної та локальної специфіки.

В поховально-обрядовому комплексі українців, росіян та болгар регіону простежується загальнослов’янська основа передусім щодо її світоглядної сфери, у якій давні вірування про взаємозв’язок живих і мертвих, про душу та потойбічний світ поєднувалися з елементами християнського світобачення про загробне життя. Мотивування, що супроводжували обрядовість від початку похорону до кінцевих посмертних поминань, носили амбівалентний характер, тобто