Ідеєю спорідненості та, водночас, відмінності “поетичних” і “прозових” творів пронизана ще одна теорія – поетика Володимира Домбровського. На думку дослідника, при домінуванні уяви постає поетичний (художній) твір, перевага розуму породжує твір прозаїчний (функціональний). Причому йдеться не про різницю за принципом “вірш–невірш” (якщо граматичні правила, наприклад, для кращого запам’ятовування, укладені віршами, зауважує дослідник, вони ще не стають поезією). Не піддіючись на “спокуси” зовнішньої форми, В. Домбровський пропонує оцінювати твір за іншими параметрами: “1. для чого й для кого він призначений?2. як ділає він на душу читача? 3. якими засобами й середниками те ділання осягнене”– і у такий спосіб, випереджаючи час, задекларовує формулу сучасної типологічної характеристики твору, до якої вдаються, зокрема, у редакційно-видавничій практиці: цільове призначення (“для чого?”), читацьке призначення (“для кого?”), характер інформації (“як ділає він на… читача?”), від якого залежить виклад матеріалу (“якими засобами й середниками те ділання осягнене”?). У роботі підкреслено, що це принагідне “видавниче відкриття” В. Домбровського – ще одна складова його загальної теорії, ще один вагомий аргумент на користь її універсальності.

Відповідно до виділених параметрів тексти, за Домбровським, досить чітко розпадаються на дві групи, – ті, в яких слово виступає “рівноважником”, “знаком поняття”, “загального виображіння, що має промовити до розуму читача”, – це проза, тобто сучасні функціональні види літератури, у тому числі література наукова. В другій групі текстів слово виступає “знарядом передачі… образів, переживань і настроїв” автора, – це поезія, завдання якої “порушити уяву читача”. Таким чином, проза і поезія різняться лише ступенем “образовости, наглядности й емоціональности”.

Підкреслено, що, запропонувавши власну класифікацію та оригінальну систему суто естетичних оцінок різножанрових творів, які функціонують у всіх сферах людської діяльності, В. Домбровський ще на початку 20-х років ХХ ст. показав можливості поетики як універсальної науки текстотворення. Висловлені дослідником міркування та запропоновані критерії оцінки текстів не втратили актуальності, – навпаки, сьогодні, з поверненням до засад поетики та риторики, можуть бути реально втілені – як при створенні, так і при редакційно-видавничій підготовці наукових праць.

Наголошується, що завдяки потужному теоретичному підґрунтю, сформованому українськими вченими XVII–XVIII cт. (яке, у свою чергу, має виразну античну зорієнтованість), поетика у ХІХ – на початку ХХ ст. виросла в потужну інтегральну філологічну дисципліну, здатну забезпечити потреби створення, аналізу та оцінки текстів різних типологічних рядів та змістовного наповнення, а також спроможну пояснити причини текстуальних “перемог” і “поразок”, виходячи з “поведінки” усіх учасників комунікативного процесу. Вирішальну роль у формування “нової” української поетики відіграли праці саме О. Потебні, І. Франка та В. Домбровського.

У розділі 4 – “Українська наукова публіцистика ХІХ – початку ХХ ст. як об’єкт естетичної оцінки” – досліджуються основні структурно-семантичні рівні та комунікативно-прагматичні складові поетики наукового викладу, виявлені на підставі аналізу реальних текстів. Дослідження текстів минулого з точки зору поетики, а надто їх сучасна інтерпретація, вимагають відтворення історичного тла і особливостей культурного контексту, в якому ці тексти писалися. Саме цими обставинами зумовлений вибір аспектів дослідження, що їх описують деякі сучасні автори (С. Аверінцев, Г. Солганик, М. Стюфляєва та ін.), – але роблять це вони стосовно художніх та “біляхудожніх” творів. Використовувати ж арсенал поетики для потреб аналізу текстів наукових досі не пропонувалося. Отож, екстраполяція прийомів загальної поетики на потреби наукової публіцистики стала основним завданням, а виділення й обґрунтування основних об’єктів традиційної поетики – тематики, літературної форми, засобів увиразнення викладу – змістом даного розділу дисертації.

Проведений у підрозділі 4.1 “Поетика тематики” аналіз численних текстів показав, що початково в українській науковій публіцистиці увиразнилася поетика тематики, що було зумовлено активізацією українознавчих досліджень: вони не лише визначили тематику переважної більшості наукових праць розглядуваного періоду, а й спричинилися до особливого емоційно-експресивного навантаження праць цієї тематики, що, своєю чергою, неминуче позначилося і на змісті, і на характері викладу. Показано, що українознавча тематика мала вирішальний вплив і на характер заголовків в українській науковій публіцистиці: захоплення болючою проблематикою спонукало авторів-науковців до зацікавлення нею читачів через своєрідні інтелектуальні провокації – створення оригінальних заголовків наукових творів, які, принаймні емоційно, урівнювали їх з творами художніми або власне публіцистичними. Заголовки у проаналізованому масиві текстів створюють особливу комунікативно-психологічну установку, позаяк:

містять українознавчі орієнтири або тематичні “прив’язки” до проблем українства – прямі, не навантажені образністю чи метафоричністю національно-географічні вказівки;

навіть при відсутності прямих національно-географічних орієнтирів використовують реалії, фольклорні образи, літературні персонажі або інші “маркери” національного життя, літератури, світогляду української нації;

безвідносно до тематики твору, до наявності чи відсутності “національного забарвлення” характеризуються провокативною тональністю, інтригуючою структурою або навмисною “опозиційністю” до змісту, жанру чи характеру названих ними праць.

Наголошується, що тематика творів, відбита у заголовках наукових творів ХІХ – початку ХХ ст., демонструє нову поетику, яка витворилася завдяки розширенню тематичних меж наукових досліджень та насиченню їх неможливим раніше українознавчим змістом.

У підрозділі 4.2 “Поетика літературної форми” на підставі аналізу розглянутих публікацій було також виділено та систематизовано ті структурно-семантичні рівні поетики, на яких відбувалося літературне оформлення наукового дискурсу. Цими рівнями виступають:

полемічність – обмін думками і враженнями, захист власної позиції і спростування тієї, що є чи видається хибною, аргументованість у поєднанні з експресивним вираженням міркувань – у вигляді реального або уявного (сконструйованого) діалогу. Загальний характер діалогічності, яким позначена наукова публіцистика ХІХ – початку ХХ ст., виявився реалізованим, по-перше, в екстралінгвальному ракурсі (тісна взаємодія і спадкоємність наукових розробок; оперативність “наскрізного” реагування на публікації у вигляді рецензій, відгуків або окремих реплік), по-друге, у власне лінгвістичному сенсі (цитування, посилання на джерела, перефразування тощо). З використанням усіх цих засобів у текстах відтворювалася невимушеність розмовної інтонації, утворювався стійкий логічний і водночас емоційно забарвлений зв’язок між окремими фрагментами наукового викладу, нарешті, завдяки моделюванню зворотних читацьких реакцій, спрощувався перебіг пізнавального процесу;

риторичність – імітація форми усного повідомлення, що передбачає наявність уявної аудиторії та використання засобів впливу на цю аудиторію. У проаналізованому масиві текстів не просто використовуються окремі риторічні прийоми, а втілюються цілісні риторичні сценарії (проблемна тема, увиразнена відповідним заголовком та композиційно сегментована на осяжні для сприймання блоки, семантичні повтори, акумуляція деталей, акцентування суттєвих моментів, риторичні фігури тощо), – в результаті чого деякі написані та опубліковані твори сприймаються як виголошені;

образність – як здатність “бачити очима душі” (В. Домбровський) і відтворювати побачене у словесних образах – у проаналізованих текстах не лише сприяла розв’язанню основних комунікативних завдань (візуалізація явищ мікро- і макросвіту, конкретизація абстрактних ідей, пояснення незрозумілого тощо), а й демонструвала результативність інтелектуальних зусиль, словесної вправності автора при відтворенні основних комунікативних рис наукового викладу – точності, логічності, однозначності та ін.

У підрозділі 4.3 “Поетика засобів увиразнення викладу” на чисельних прикладах з наукових текстів показується, що засоби увиразнення є надзвичайно популярними в усій широті їхнього спектру – від найпростіших (епітет, порівняння) до особливих, складних (метафора, іронія, гра слів, літературні ремінісценції та ін.). Саме завдяки цим засобам науковий виклад розглядуваного періоду набув неповторного звучання і мав величезну силу впливу на тогочасних читачів. Особлива виразність мови українських науковців – це і реалізація власного, найчастіше письменницького, досвіду, і результат впливу художньої літератури, і свідома “наступальна” позиція щодо завойовування симпатій читацької аудиторії, а водночас інтуїтивний пошук оптимальної форми самовираження – на тлі фактично відсутньої (і на той час вже доведеної передовими західними культурами) різкої межі між різними за функціями та призначенням типами текстів.

З’ясовано, що “простіші” засоби увиразнення (епітет, порівняння) найчастіше не виконують спеціально-когнітивних функцій, “працюючи” на іншому свідомісному рівні: їх завдання – збудження творчої активності, естетичного чуття читачів, завдяки чому стимулюється підсвідоме ввімкнення їх генетичної пам’яті, активізація підтексту, референція до літературних джерел тощо. Причому найчастіше відбувається це не педалюванням “фольку” (як не спокусливо міг би виглядати такий сценарій), а поступовим втягненням читача в інтелектуальну гру, яка передбачає високий рівень базової інформаційної готовності учасників. Що ж до складніших засобів, то, наприклад, метафора, з огляду на цільове та читацьке призначення наукових публікацій (нести нове, здобуте автором наукове знання колегам-науковцям) – це, здебільшого, результативний пошук виразної і лаконічної форми вираження цього знання з цілком обґрунтованим розрахунком на порозуміння без додаткових роз’яснень, це реалізація авторської і активізація читацької кмітливості, інтуїції. По суті, використовуючи метафори, автор провокує читача, залучає його до своєрідної гри, “призом” у якій стає розуміння його, авторського, задуму, насолода від інтелектуальної співтворчості.

Показано, що, таким чином, нова хвиля “другого відродження” української наукової літератури дає яскраві приклади реалізації поетики у наукових текстах. Згідно з цією “новою” поетикою визначальною в оцінюванні наукового твору стає вже не тільки власне тема, скільки майстерність її втілення. Відтак визначальними стають загальна гуманістична спрямованість, піднесений дух, публіцистична тональність, а в цілому – естетична (як з боку автора, так і з боку читача) зорієнтованість наукової прози – як результат особливої ментальності усіх учасників наукової комунікації. І не дивно: адже це був час щирої відкритості українців зовнішньому світові, час їхніх наполегливих спроб – можливо, й дещо наївних з позицій уже цілком сформованого та інтелектуально пересиченого європеїзму – “вписатися” у світовий культурний та науковий простір, адаптуватися до нього через віднайдені або новостворювані ознаки спільності матеріального та духовного буття, через посередництво загальнолюдських цінностей. І вже тому досвід їх такий цікавий і цінний, у сенсі запозичення, саме сьогодні – в добу “неконтрольованого” авторства і невиразної наукової текстотворчості. Тим актуальнішим є завдання повернути виявлені у проаналізованих текстах та описані у дисертації засоби до активного вжитку. Адже, відгукуючись на новітні тенденції розвитку наукового стилю в інформаціонно розвинених країнах світу, українські автори-науковці, нарешті, після довгих десятиліть невиразного наукового текстотворення, починають поступово відмовлятися від “шабльоновости думання, привички до утертих формул” (І. Франко) і усвідомлювати, що не лише зміст, а й форма його втілення здатна вплинути на долю наукової книги.

Розділ 5 – “Поетика жанрів наукової публіцистики” – відповідно, присвячений найбільш продуктивним і “креативноздатним” жанрам, що формувалися або розвивалися упродовж ХІХ – на початку ХХ ст.

Показано, що система науково-публицистичних жанрів, що склалася у розглянутий період, позначена кількома особливостями:

по-перше, сама поява науково-публіцистичних жанрів була прямою реакцією на потреби доби, схильної до схвильованого обговорення наукових проблем, а надто якщо вони торкалися українства, особливою естетичною відповіддю на запити суспільності;

по-друге, розгалуженість цієї жанрової системи надавала авторам широкий вибір і дозволяла якнайкраще втілити здобутий науковий матеріал (характерно при цьому, що вибір певного жанру залежав і від висвітлюваної теми, і від авторських уподобань, але, водночас, і сам жанр перебував під впливом особистості автора);

по-третє, якісний “склад” і якісний рівень даної системи демонструють достатню обізнаність українських авторів-науковців з науково-публіцистичною практикою розвинених літератур.

У підрозділі 5.1 “Науковий огляд” підкреслено, що жанри української наукової публіцистики часто виникали внаслідок свідомої орієнтації українських науковців на досвід зарубіжних творців наукової літератури, запозичення у більш розвинених західних літератур жанрових систем, а також прийомів і методів наукового викладу. Так, зокрема, виник жанр наукового огляду, поява якого чітко корелює з відкриттям місячника “Літературно-Науковий Вістник” та постаттю визначного письменника та вченого Осипа Маковея. У підрозділі розглядаються роль, функції та жанрово-стилістичні особливості наукового огляду, називаються найяскравіші українські “оглядовці” (О. Маковей, С. Петлюра, В. Доманицький, В. Дорошенко).

У підрозділі 5.2 “Наукова рецензія” зазначається, що поява цього жанру спонукалася загальним духом полемічності, яким була пронизана вся українська література, ширше – вся українська дійсність ХІХ – початку ХХ ст. Рецензія забезпечувала оперативне “наскрізне реагування” на всі більш-менш помітні наукові досягнення. Наголошується, що стилістичні засоби, активно використовувані рецензентами, органічно склалися у цілісне утворення – “критико-полемічний спосіб викладу” – уперше виділене та відповідно назване українським ученим В. Навроцьким. Виділено та схарактеризовано основні тематичні блоки рецензії – автор, уявний адресат, зміст, призначення, показано основні прийоми, до яких вдаються рецензенти, аби пом’якшити чи, навпаки, загострити оцінку рецензованої праці. Підкреслюється, що цілеспрямований вибір об’єкта рецензування, продумана структура рецензії, яка забезпечувала акцентування її смислових центрів, своєрідність критичної позиції, втілюваної як у площині “артикуляції” змісту, так і у доборі засобів його увиразнення і т. д., – усе це не було випадковими знахідками окремих авторів, а відповідало поширеним у середовищі науковців уявленням про естетику наукового викладу, про необхідність естетично впливати на читачів.

У підрозділі 5.3 “Науковий портрет” показано диференційованість, неоднорідність цього популярного жанру (про що свідчить і аналіз численних біографічних текстів у новоствореній українській науковій публіцистиці, позначених авторами як життєписи, біографічні замітки, посмертні згадки і т. п.). Підкреслено, однак, що як би не називалися ці жанрові модифікації, спільний кінцевий результат – створення у читачів професійного образу героя – дозволяє об’єднати їх під єдиним жанровим “дахом” наукового портрета. А суттєвою підставою для внутрішнього поділу цього єдиного жанру з точки зору поетики є наявність чи відсутність у тексті “позабіографічних” (“поетичних”, або творчих) відомостей. Відтак, у дисертації запропоновано виділити – за наростанням “вмісту” творчих елементів –

фактографічний науковий портрет – повідомлення, максимально наближене до реалій і сперте на факти біографії героя – вченого;

“поетизований” – науковий портрет, в якому факти біографії героя перемежовуються або супроводжуються принагідними роздумами і загальними міркуваннями автора;

“поетичний” – науковий портрет, в якому біографічна інформація стає поштовхом або сюжетною канвою для викладу авторських ідей і концепцій.

Усі ці типи представлені у проаналізованому масиві наукової публіцистики численними текстами, що свідчить про їхню популярність; а те, що написані вони авторитетними вченими, серйозними публіцистами, робить їх цінними не лише у плані одержання біографічних відомостей, а й у плані розуміння наукових позицій і естетичних смаків самих авторів, специфіки тогочасного наукового і загальнокультурного контексту, особливостей наукового викладу.

Підрозділ 5.4 “Епістолярій” присвячений листуванню осіб, що творили “живу історію” наукового поступу в Україні. Зазначено, що вивчення особистої кореспонденції учених, науковців як у безпосередній її формі, так і у стилізаціях (коли творові, призначеному для опублікування, навмисне надається форма листа), відкриває надзвичайно цікаві дослідницькі перспективи: це і одержання невідомої раніше інформації, і виявлення специфічних, індивідуальних рис викладу, характерних для даного адресанта (як і його спроб індивідуально вплинути на конкретного адресата); це також і одержання чіткого уявлення про культурні традиції листування, сформовані у певну добу; особливо ж зростає значення епістолярної спадщини при дослідженні періодів переломних, суперечних або ж недостатньо інформаційно забезпечених.

У підрозділі аналізуються основні тематичні блоки листів та підкреслюється, що їхня приватність найчастіше є досить умовною: важко уявити – з огляду на особи згаданих у дослідженнні кореспондентів, на їх роль в українській науці, на місце у громадському житті, – що вони не уявляли собі значущості власних листів, їх резонансної сили для суспільства. Відповідно, ці листи опрацьовані не лише фактографічно та структурно, а й стилістично. Винесення ж епістолярію на шпальти періодичних видань перетворювало його з непублікованої форми комунікації в публікацію. А це потребувало особливих форм їх репрезентації – уведення в інший часовий, політичний, культурно-естетичний контекст. Ось чому надзвичайно популярні для української наукової періодики добірки листів практично завжди супроводжуються вступними заувагами та серйозними коментарями науковців, що готували їх до публікації. Особливо підкреслюється, що відкрита публікація епістолярної спадщини мала для новоствореної української наукової публіцистики ще один важливий вислід – на листах визначних діячів, – взірцевих з точки зору комунікативної етики, мовленнєвого стилю, культури викладу, – виховувалися практичні навички та естетичні смаки новочасної україномовної спільноти, позбавленої, внаслідок відомих політичних і соціальних обставин, як давніх традицій творення епістолярію, так і належного “епістолярного вишколу”. І ще один суттєвий момент: на ґрунті опублікованих “справжніх” листів “проростали” досі не відомі українській науковій публіцистиці жанри: “відкритий лист”, “лист до редакції”, “відповідь редакції” та ін., які використовували особливості епістолярної форми для розв’язання інших – публічних – науково-комунікативних завдань.

У результаті робиться висновок про розширення жанрової палітри наукової публіцистики. Підкреслено, що різка критика, потужна аргументація та ефектність висловлювань стали “обов’язковою програмою” для авторів найяскравіших наукових творів. Втілюючи “поетичні сценарії” у практику новоствореної наукової публіцистики, інтелектуальні сили українства показали себе прибічниками яскравої “іронічної” лінії у розвитку наукового викладу.

ВИСНОВКИ

Здійснена у роботі періодизація української наукової літератури – що послужило передумовою окреслення корпусу проаналізованих джерел та виявлення чинників, які вплинули на формування наукового викладу; виокремлення наукової літератури, а в її межах – наукової публіцистики, із загального типологічно не розчленованого потоку української літератури, що стало можливим лише стосовно матеріалів ХІХ – початку ХХ ст.; виявлення та систематизація основних рис викладу, притаманних науково-публіцистичним текстам, та продуктивних жанрів, у яких ці риси максимально експліковані; окреслення теоретичних засад творення та аналізу наукових текстів, на яких “виховувалася” нова генерація українських учених – авторів наукових праць, – усі ці тематичні блоки, представлені у дисертації як результат всебічного і об’єктивного дослідження, спертого на авторитетні джерела та підкріпленого аналізом великого за обсягом і репрезентативного масиву реальних текстів, дають підстави для певних висновків:

Українська наукова література, сучасні типологічні, жанрові та стилістичні риси якої виводяться від зламу XVIII – XIX cт., – дуже своєрідне суспільне, а водночас і культурно-естетичне явище. Беручи початок в загальному масиві літератури “національного відродження”, наукова проза, попри розмаїття тематичних напрямів, а отже, і відповідних форм їх текстуального втілення, відбивала естетичні пошуки та провідні гуманістичні ідеї своєї доби, а можливо, і ще більшою мірою, саме цими ідеями та пошуками спонукалася: творення наукової літератури рідною мовою або на теми, актуальні для рідного краю, в умовах відсутності власної держави було своєрідним духовно-патріотичним чином, а з огляду на відсутність розвиненого власномовного наукового стилю, – і виявом неабиякої оригінальності, творчої сміливості.

Сукупність наукових творів кожного історичного періоду доповнює і завершує загальну картину його культурних надбань, а також віддзеркалює здобутки нації та її культури своїми специфічними засобами: тут і вибір об’єкта дослідження, і реалізація загального стилістичного напряму доби, і соціокультурні ремінісценції, і впливи на розум і почуття читачів через посередництво чинників знайомого їм контексту. Відповідно сучасні тлумачення та оцінки наукових текстів минулого потребують, окрім використання лінгвостилістичних, прийомів, реконструкції ширших екстралінгвальних контекстів, у яких була реалізована пізнавальна думка автора-вченого.

ХІХ – початок ХХ ст. – особливий період у “житті” української наукової літератури, коли українське слово напружено шукало собі виходу з уже затісних рямців фольклору і виборювало право бути почутим в політиці, культурі, науці. Умови, в яких точилася ця боротьба, спонукали її творців –високоосвічених, інтелігентних, національно зорієнтованих, – до вироблення своєрідної естетики наукової текстотворчості, прийнятної для них і з етичних мотивів: “боротьба за існування” української науки переводилася у площину боротьби за якісну репрезентацію її досягнень засобами рідної мови. Розширення сфери функціонування української мови, виховання смаку до гарного і водночас інтелектуально наповненого українського слова у специфічній стилістичній функції, демонстрація його універсальності, креативної здатності – такими були “супутні” завдання нової естетики наукового текстотворення.

Організація та оцінка тексту в системі естетичних координат, що здавна має назву поетика, стала саме тією теоретичною основою, під кутом зору якої уявляється доцільним, а, за великим рахунком, і єдино можливим, розглядати сьогодні досягнення українських учених ХІХ – початку ХХ ст.: “твір може бути повністю хибним і для свого, і для всіх наступних часів, і однак науковим. І кращі твори з часом виявляються хибними” (О. Потебня), – проте, втративши власне наукову цінність, вони, тим не менш, назавжди залишаються вдячними об’єктами естетичної оцінки, що доведено усією історією науки.

Твори, що формують корпус наукової літератури, не виникають у культурному вакуумі: навіть “власний контекст” певної галузі людського знання так чи інакше дотичний ширших сфер культури даної нації, даної доби, людства у цілому (і “точка дотику” буде переростати у все збільшувану “площу дотику” з пересуванням від точних, природничих до соціально-гуманітарних). Проте контакт наукового тексту зі сферою культури можна розглядати не просто як певну приуроченість першого до другої, а як значно складнішу систему різновекторної взаємодії усіх складників цієї системи. Позаяк основна функція тексту – бути засобом соціальної комунікації, а комунікація відбувається в контексті культури свого часу, – саме загальнокультурний контекст є тим своєрідним силовим полем, яке регулює/деформує комунікативні властивості тексту, що перебуває у цьому полі.

Те, що розглянуті наукові тексти не лише змістовні, а й здебільшого ще і гарні, не випадково: по-перше, українська наукова література від самого початку орієнтувалася на гуманістичну європейську традицію (яка диктувала свідомий антропоцентризм і естетичну опрацьованість усіх результатів текстотворчості); по-друге, у моменти своїх піднесень і найбільших досягнень вона була точним виразником справді національної ментальності, а в ній значне місце традиційно посідає культура; по-третє, становлення наукового стилю української мови, що формувався на сторінках наукових творів, пов’язане з іменами вчених, які водночас були і визначними письменниками. Відтак, написані у цей час наукові тексти стали справжніми явищами національної культури, цілком зіставними з витворами в інших культурно-інтелектуальних сферах, а отже, – і вдячними об’єктами аналізу з позицій поетики.

У досліджуваний період і сама поетика посіла гідне місце в українській науці: завдяки різноплановим, але концептуально близьким дослідженням О. Потебні, І. Франка та В. Домбровського, вона трансформувалася в універсальну систему естетичних підходів до будь-яких “творчих” текстів, у тому числі наукових. А отже, і створення, і оцінка тогочасних праць українських учених одержали не лише психологічну мотивацію на рівні індивідуальних талантів окремих авторів, а й теоретичне підґрунтя – на рівні суспільного визнання. Згідно ж з цією “новою” поетикою, що так щасливо синхронізувалася зі становленням свого “об’єкта” – наукової літератури, – формувалася й нова система естетичних критеріїв оцінки.

Для української наукової літератури початкового періоду її “сучасного оформлення” характерним був “випереджувальний” розвиток майстерності викладу, що, набуваючи дедалі виразніших ознак науковості, вироблялася під упливом сильних мовних особистостей. Виділені у ході дослідженні чинники “поетичності”, тобто міри творчості, докладеної до написання наукових текстів, свідчать: те, що прозора поетика українських наукових творів минулого чітко, буквально поелементно, узгоджується з постулатами новітніх лінгвістичних теорій, в чому переконують проаналізовані тексти, звичайно, не можна вважати випадковим збігом, – ймовірніше, це інтуїтивне, але точне передбачення майбутнього. Показово, що найвиразнішими виявляються паралелі саме щодо тих структурно-семантичних елементів, які в сукупності своїй і складають комплексне поняття “поетика”:

полемічність – намагання сконструювати у тексті позицію наукового опонента – знаходить чимало прихильників серед сучасних дослідників наукової прози: Х. А. Крамерс, аналізуючи новітню стилістику фізики, вказує, що “в сучасній науковій літературі... значно жвавіше... займаються “філософуванням”; на думку ж Л. Славгородської, автор сучасної полемічної статті вбачає у читачеві не пасивного реципієнта, а потенційного партнера (тому автор і “не може не надати йому слова”);

риторичність – зорієнтованість тексту не лише на читання “про себе”, а й на виголошення – так само наочно простежується у творах ХІХ – початку ХХ ст., коли універсальність моменту “семіотичного вибуху” разом зі специфічно українськими обставинами сприяли свідомому створенню текстів для усного відтворення або ж моделюванню риторичних ситуацій у текстах писемних. Сучасний структуралізм підтверджує ефективність опрацьованих в українській науковій літературі підходів до взаємодії науки і риторики шляхом опосередкованої констатації: “Веденню науки підлягають усі ті дані, які суспільство вважає гідними повідомлення... наука – це те, що викладається” (Р. Барт). У проаналізованих текстах не просто використовуються риторичні прийоми – втілюються цілісні риторичні сценарії, в результаті чого деякі написані та опубліковані твори сприймаються як виголошені;

образність – здатність автора “бачити очима душі” та відтворювати “побачене” у словесних образах – традиційно вважається привілеєм художньої і близьких до неї видів літератури. Її ж “присутність” у проаналізованих наукових текстах – це і прагнення наблизити до читача незрозумілі події, явища, факти і, водночас, результат інтелектуальних зусиль, словесної вправності автора. Хоч як не типово для наукової літератури, але у багатьох випадках образність тексту вивищується над рівнем прагматичних потреб порозуміння з читачем і стає самодостатнім естетичним елементом викладу.

8. Надзвичайно популярними у проаналізованих текстах виявилися і різноманітні засоби увиразнення викладу – від найпростіших (епітети, порівняння) до складних, доступних лише видатним творчим особистостям (метафори, іронія, трансформації усталених зворотів тощо).

Метафоричність, у якій вже за наших часів науковій літературі наполегливо відмовляли, – в останні роки можна вважати вповні “реабілітованою”: Х. Вайнріх стверджує, що “вигнати метафори означає не лише вирвати всі квіти на шляху до істини, але й позбавити самого себе транспортного засобу, що дозволяє скоротити шлях до неї”, а Х. Ортега-і-Гасет взагалі вважає метафору “однією з найплідніших можливостей людини”.

Такою ж “реабілітованою” виступає в сучасних інтерпретаціях і іронія – тонке глузування, приховане під коректністю форми. Найвищого розквіту в українській науковій літературі вона досягла наприкінці ХІХ ст., коли, по-перше, прийоми її вже були добре опрацьовані літературою художньою, а отже, могли бути вгадувані і в наукових текстах; по-друге, коли науковий стиль викладу вже впевнено “зіп’явся на ноги”, аби автори-науковці могли почуватися достатньо розкутими. Іронічність притаманна багатьом науковим розвідкам В. Навроцького, І. Франка, О. Маковея, С. Єфремова, В. Дорошенка та ін., – завдяки чому твори їх досі, попри природно втрачену злободенність змісту, продовжують сприйматися як літературні явища. “Твір, який не будить емоцій, лишає людей байдужими” (Х. Ортега-і-Гасет), – обов’язковим же елементом зацікавлення була і залишається іронія.

9. Під знаком поетики відбувалися в окреслений період і типологічно-жанрові пошуки українських науковців: саме на цей час припадає формування загальнонаукового (“Записки НТШ”), науково-оглядового (“Літературно-Науковий Вістник”), загальногуманітарного (“Україна”), часописів, – тобто, ті типи періодичних видань, що, уміщуючи власне наукову інформацію, були свідомо пристосовані для впливу на широкий читацький загал і, отже, “приречені” на використання засобів такого впливу. З усього сформованого у світовій науковій літературі “асортименту” жанрів найбільш затребуваними виявилися передовсім жанри “гуманізовані”, позначені особистістю їхніх авторів, здатні до передавання найширшого спектру людських емоцій, – наукові огляди, наукові рецензії, наукові портрети та епістолярій.

10. Вироблені у ХІХ – на початку ХХ ст. основні типоформувальні риси української наукової літератури дають підстави говорити про неї як про яскравий феномен науково-творчої та загальнокультурної діяльності українських учених, а також – попри певну спорадичність виявів справді естетичного в сучасній українській науковій прозі – все ж наполягати на їхній продуктивності та перспективності. Це підтверджується і позитивним досвідом минулого, і актуальним прикладом сучасних зарубіжних наукових видань. Для реалізації завдань, які об’єктивно ставляться перед сучасною наукою щодо втілення, поширення та впровадження власних результатів, оптимальним засобом може бути саме така наукова література – з її жанровим розмаїттям та універсальним впливом на читацьку аудиторію.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія

Зелінська Н. В. Поетика приголомшеного слова: українська наукова література ХІХ – початку ХХ ст. – Львів: Світ, 2003. – 352 с.

Рец.: Сербенська О. Надія Зелінська. Поетика приголомшеного слова. – Львів: Видавництво “Світ”, 2003. – 352 с. – Наклад 300 прим. // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. CCXLVI. Праці Філологічної секції. – Львів, 2003. – С. 710–713.

Навчальні посібники

Зелінська Н. В. Теоретичні засади роботи редактора над літературною формою твору (літературне опрацювання тексту): Навч. посібник. – К. / УМК з вищої освіти, 1989. – 76 с.

Зелінська Н. В. Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан. – Львів: Світ, 2002. – 268 с.

Рец.: Катола О. Наукова література в Україні як репрезентант доби і носій суспільної ідеології // Збірник праць Науково-дослідного центру Центру періодики. – Львів / Львів. наук. бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, 2003. – Вип. 12. – С. 443–452.

Сковронська І. Лоцман у морі наукової книги // За вільну Україну. – 2004. – 22 січ. – С. 6.

Сковронська І. Наукова творчість – інтелектуальна вершина національної культури // Дзвін. – 2004. – № 2 (712). – С. 151–153.

Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.) / Н. Зелінська, Н. Черниш, Е. Огар, Л. Івасенко, І. Капраль, І. Мельник, М. Іваник, Р. Дименко; За ред. Н. Зелінської. – Львів: Світ, 2003. – 612 с.

Статті у фахових виданнях

Зелінська Н. В. Який він, науковий стиль? // Культура слова. – К.: Наук. думка, 1990. – Вип. 38. – С. 13–17.

Зелінська Н. В. “Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка”: міст між минулим і майбутнім // Поліграфія і видавнича справа. – Львів, 1993. – Вип. 28. – С. 7–10 (у співавт. з В. Є. Савчук).

Зелінська Н. В. Публіцистичність української наукової прози (спроба ретроспективного огляду) // Вісник Київ. ун-ту. – Сер. Журналістика. – Вип. 2. – К., 1995. – С. 230–239.

Зелінська Н. В. У пошуках втраченого жанру (огляд у жанровій системі української наукової літератури) // Поліграфія і видавнича справа. – Львів, 1995. – Вип. 30. – С. 137–142.

Зелінська Н. В. М. Грушевський і “Літературно-науковий вістник”: перші кроки у Львові // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. – Вип. 2. – Львів, 1995. – С. 286–294 (у співавт. з О. І. Пилипів).

Зелінська Н. В. Розвиток типологічної схеми української наукової літератури у ХІХ ст. // Поліграфія і видавнича справа. – Львів, 1997. – Вип. 32. – С. 165–171.

Зелінська Н. В. Поетика як стратегія текстотворчості: трансформація лексичного значення // Система і структура східнослов’янських мов. – К., 1998. – С. 254–258.

Зелінська Н. В. “Як з кождого іншого діла штуки” (Наукова книга як об’єкт естетичної оцінки) // Поліграфія і видавнича справа. – Львів, 1999. – Вип. 35. – С. 250–255 (у співавт. з Г. В. Янишівською).

Зелінська Н. В. “Мова вирішила долю українського відродження” // Поліграфія і видавнича справа. – Львів, 2000. – Вип. 36. – С. 150–156 (у співавт. з Н. Б. Благовірною).

Зелінська Н. В. Українська наукова публіцистика: феномен чи фантом? // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Вип. 9. – Львів, 2001. – С. 230–248.

Зелінська Н. В. Дзеркало сучасної науки: книговидання в Україні 90-х // Слово і Час. – 2001. – № 9. – С. 75–82.

Зелінська Н. В. Наукова книга і реклама – дві речі сумісні // Поліграфія і видавнича справа. – Львів, 2001. – Вип. 37. – С. 194–203.

Зелінська Н. В. Видавнича оцінка сучасної наукової книги (з досвіду зарубіжних дослідників) // Ex professo. – Дніпропетровськ, 2001. – С. 402–408.

Зелінська Н. В. Становлення професійної видавничої діяльності в українській періодиці кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: проблеми, погляди, паралелі // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Вип. 10. – Львів, 2002. – С. 288–297.

Зелінська Н. В. Сучасний редактор: проблеми професійного вишколу // Наукові записки Інституту журналістики / Київ. нац. ун-т. – 2002. – Т. 7. – С. 19–22 (у співавт. з Е. Огар, Ю. Фінклером, Н. Черниш).

Зелінська Н. В. Історія видавничої справи в Україні: до перегляду концепції // Поліграфія і видавнича справа. – Львів, 2002. – Вип. 39. – С. 19–26.

Зелінська Н. В. “Від... конкретних виображень зовнішнього світа... до з’ясування научних дослідів” (універсальна поетика Володимира Домбровського як інструмент аналізу наукового тексту) // Вісник Сумського держ. ун-ту. – Сер. Філологічні науки. – 2003. – № 1 (47). – С. 88–91.

Зелінська Н. В. Сучасна наукова періодика очима зарубіжних дослідників: коли традиція визначає перспективи // Збірник праць Науково-дослідного центру Центру періодики. – Львів / Львів. наук. бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, 2003. – Вип. 11. – С. 443–452.

Зелінська Н. В. Наукове книговидання в Україні: міфи та реалії // Вісник Дніпропетр. ун-ту. Літературознавство. Журналістика. – 2003. – Вип. 6. – С. 23–29.

Зелінська Н. В. Українська наукова література ХІХ – початку ХХ ст.: поетика тематики // Поліграфія і видавнича справа. – Львів, 2003. – Вип. 40. – С. 148–159.

Зелінська Н. В. Нова модель наукової комунікації і дискурс // Стиль і текст. – К., 2003. – Вип. 4. – С. 19–27.

Зелінська Н. В. Естетична оцінка наукового тексту як складова поетики Олександра Потебні // Вісник Сумського держ. ун-ту. – Сер. Філологічні науки. – 2004. – № 1 (60). – С. 155–161.

Зелінська Н. В. Культура наукової книги: розкіш чи необхідність? // Друкарство. – 2004. – № 3. – С. 35–38.

Зелінська Н. В. Сучасний науковий дискурс: парадокси розвитку // Вісник Київського Міжнародного університету. – 2004. – Вип. 3. – С. 13–25.

Зелінська Н. В. Наукова рецензія у жанровій палітрі української публіцистики ХІХ – початку ХХ ст.: проблематика, структура, особливості викладу // Збірник праць Науково-дослідного центру Центру періодики. – Львів / Львів. наук. бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, 2004. – Вип. 12. – С. 186–201.

Статті у наукових виданнях

Зелінська Н. В. Згортання тексту в процесі редагування // Журналістика: преса, телебачення, радіо. – К.: Либідь, 1991. – С. 151–161 (у співавт. з Л. М. Шеремет).

Зелінська Н. В. Риси полеміки в українській науковій публіцистиці (на матеріалах рецензій у “Записках НТШ”) // Журналістика: преса, телебачення, радіо. – К.: Либідь, 1992. – С. 165–174.

Зелінська Н. Навроцький Володимир // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника. – Львів, 1995. – Вип. 2. – С. 143–147.

Зелінська Н. В. Український науковий стиль: поле взаємодії слов’янських мов і культур // Bialostocki Przegl№d Kresowy. – Sіowianszczyzna w badaniach Filologicznych / Un-t Warszawski. Filia w Biaіymstoku. – Biaіystock, 1996. – S. 195–203.

Зелінська Н. В. До джерел формування сучасного наукового стилю // Книга і преса в контексті культурно-історичного розвитку українського суспільства. – Львів, 1995. – С. 9–20.

Зелінська Н. В. Між двома “Вісниками”: роздуми про українську наукову публіцистику // Генеза-експерт. – Львів, 1996. – Вип. 3. – С. 35–41.

Зелінська Н. В. Українська наукова книга