ЗАРУБА Віктор Миколайович

УДК 947.05(477.4): 355 “ХVІІ”

Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах
останньої чверті ХVІІ століття

07.00.01 – Історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Львів – 2004

Дисертацією є монографія.

Робота виконана в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у відділі історії середніх віків (м. Львів).

Науковий консультант: | доктор історичних наук, професор, академік НАН України ІСАЄВИЧ Ярослав Дмитрович, Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, директор, завідувач відділу історії середніх віків

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук ГОРОБЕЦЬ Віктор Миколайович, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник, завідувач Центру соціальної історії | доктор історичних наук, професор КРИКУН Микола Григорович, Львівський національний університет імені І. Франка, професор кафедри історії слов’янських країн | доктор історичних наук, професор МИЦИК Юрій Андрійович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри історії | Провідна установа: | Донецький національний університет, кафедра історії України (Міністерство освіти і науки України) м. Донецьк |

Захист відбудеться 25 травня 2004 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Автореферат розіслано 23 квітня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАЦІ

Актуальність теми. Боротьба українського народу проти навал чамбулів Кримського ханства та експансії Османської імперії посідає чільне місце серед найважливіших сюжетів історії України. Відсіч грабіжницьким зазіханням ханського Криму й усунення загрози загарбання з боку султанської Туреччини стали для українців історичною необхідністю, наріжним питанням їхнього існування як нації, позаяк турецько-татарська агресія супроводжувалася не лише грабунками та уярмленням, а й, власне, геноцидом.

Збройні сили українського народу стали на захист рідної землі й активно протидіяли спустошливим набігам на зламі ХVI–XVII ст. та в 50 – 70-і роки ХVІІ ст. Не припиняли вони такі акції і в останній чверті XVII ст., коли по Україні прокотилася згубна турецько-польська (1672–1676) війна і коли полки гетьманського регіменту Лівобережної України взяли безпосередню участь у першій (1676–1681) та другій (1686–1700) російсько-турецьких війнах. Досліджуючи участь у них козацтва, вивчаємо поглиблено такі історичні проблеми, як міжнародні й міждержавні зв’язки; геополітичні інтереси Москви, Варшави і Стамбула щодо українських земель; Україну як об’єкт і суб’єкт міжнародного права; дипломатичну боротьбу і міждержавні угоди з розподілу українських земель.

Обрана тема на часі і в плані з’ясування історичної правди щодо стосунків з Росією саме сьогодні, коли триває процес економічної інтеграції та політичної диференціації з нашим північно-східним сусідом. Йдеться про те, що український народ, його державність і збройні сили теж брали участь у творенні Російської імперії, в історичній, політичній і матеріальній спадщині якої йому тепер відмовляють. Саме студіюючи участь і роль козацького війська у війнах останньої чверті ХVІІ ст., дізнаємося, що Московське царство, а потім Петербурзька імперія виросли й завдяки значним матеріальним та людським жертвам українців, що саме козацьке військо відіграло визначну роль у відвоюванні Причорномор’я, Приазов’я, підкоренні Криму. І сьогоднішня належність цих земель Україні не лише історичне право, але й історична справедливість як ціна за ті незліченні жертви, котрі поклав наш народ на вівтар боротьби з агресором.

Час, що вивчається в дисертації, є одним із суттєвих періодів національного державотворення, в якому втілилося споконвічне прагнення українців до створення власної державності, політичного самоутвердження і самоідентифікації. Результати дослідження історії війська як державної структури, частини державного механізму в умовах війни з загарбниками стануть і сьогодні в нагоді для національного й патріотичного виховання, в державотворчих процесах, сприятимуть подоланню психофізичного комплексу меншовартості, в поглибленні знань про державні, правові, військові та історичні засади модерної України. Тому означена проблема видалася дисертанту актуальною, такою, що потребує ретельного опрацювання.

Мета дисертації - всебічне й комплексне розкриття ролі, значення і форм участі українського козацького війська в російсько-турецьких війнах останньої чверті ХVІІ ст. Для її досягнення автору довелося вирішити такі завдання:–

опрацювати й систематизувати наявні дослідження з проблеми та проаналізувати процес становлення історіографії питання, визначити провідні теми, найменш досліджені попередниками;–

виявити, зібрати й структурувати архівні та друковані джерела, здійснити експертизу вірогідності нових і вже відомих джерел, ввести їх у науковий обіг;

дослідити склад, організацію, комплектацію, забезпечення, керування козацького війська і на підставі аналізу історичних подій останньої чверті ХVІІ ст. показати його практичні дії, озброєння та військове мистецтво;–

здійснити теоретичну реконструкцію міжнародної правосуб’єктності станово-територіальних державницьких утворень тогочасної України, розкривши роль українського питання в тодішніх міждержавних стосунках;

вивчити причини, форми та напрямки турецько-татарської агресії в означений період, з’ясувати напрямки та форми опору їй українського народу, довівши на фактах функціонування створеної ним системи оборони;–

проаналізувати хід російсько-турецьких війн за Україну, встановити їхні хронологічні рамки, етапи, простежити перебіг подій у контексті міжнародних відносин, розкрити специфіку стратегії і тактику дій як козацьких з’єднань у конкретних бойових умовах, так і армій інших держав, встановити нові факти, уточнити відомі;–

довести, що участь українських козаків у війнах докорінно змінювала суть конфліктів і міжнародних взаємин, пов’язаних з ними, показати історичне значення боротьби з агресорами.

Об’єктом дослідження є участь українського народу в антиосманській боротьбі країн Європи, а предметом – козацьке військо та його роль в означених подіях. Хронологічні рамки окреслені останньою чвертю ХVІІ ст. – 1675–1700 рр., часом, коли склалися передумови російсько-турецьких конфліктів і коли відбувалися головні військові акції на території України.

Методологічною основою дисертації стали принципи історизму й об’єктивності. Застосовано також загальнонаукові та конкретно-історичні методи дослідження: структурно-функціональний, історико-генетичний, порівняльно-історичний, системний, проблемно-хронологічний, персонологічний, біографічний, просопографічний, періодизації та класифікації. З допомогою структурно-функціонального аналізу досліджувався взаємовплив систем різних рівнів, тобто як на хід і результати війн впливали стан військ, політика держав тощо. Історико-генетичний метод допоміг розкрити послідовність зміни реальності, що вивчається, – в даному разі становлення, зміцнення та розвиток козацького війська й передумови, причини, хід, наслідки та значення російсько-турецьких війн. Користуючись проблемно-хронологічним методом, складено періодизацію військових акцій, створено струнку систему причинно-наслідкових зв’язків між проблемами в їхньому хронологічному розвитку в певних регіональних масштабах і рамках. З допомогою порівняльно-історичного методу здійснено аналіз документів, праць, джерел і встановлено вірогідність тих чи інших фактів проблеми, яка досліджувалася, зіставлено функціональні особливості ворогуючих армій та політику сусідніх держав щодо України. Означені методи в комплексі дозволили якомога повніше досягти поставленої мети, іти від аналізу до синтезу і від синтезу до аналізу, сходячи від конкретного до абстрактного і навпаки.

Зв’язок з науковими програмами. Робота виконана відповідно до наукових програм дослідження історії України ХVIXVІІ ст., які здійснюються у відділі історії середніх віків Інституту українознавства імені І.Крип’якевича НАН України, а також пов’язана з проблематикою теми: “Джерела давньої історії України: методика дослідження, публікації”.

Наукова новизна праці визначається тим, що вперше в історіографії антиосманська боротьба українського народу в останній чверті ХVІІ ст. вивчається комплексно й усебічно. З безпосереднім дослідженням бойових дій пов’язуються: розгляд складу збройних сил України, озброєння, військове мистецтво, міжнародні та міждержавні стосунки навколо України, внутрішнє і зовнішньополітичне становище Порти і Ханату, ретельно зібрано, вивчено, опрацьовано й проаналізовано історіографічну та джерельну базу теми, переглянуто трактування і характеристики найважливіших подій перших російсько-турецьких війн, що існують у науковій літературі. На відміну від попередніх досліджень, у яких нівелювалася роль козацького війська керівною діяльністю російських воєначальників, дипломатичною боротьбою царського уряду, військові акції розчинялися в загальноісторичному потоці політичних подій, подавалися як результат діяльності царів, їхніх фаворитів, інтриг і зовнішньополітичної кон’юнктури, вперше комплексно зроблено спробу виокремити означену проблему з подій останньої чверті ХVІІ ст., розкрити роль і значення в них саме українського козацького війська. Уперше ретельно досліджено в єдиному цілеспрямованому потоці факти антиосманської боротьби в Україні, які органічно інтегруються до загальноєвропейського історичного процесу, а відтак подано міжнародний контекст діяльності українського козацького війська. Автор увів у науковий обіг низку нових і раніше не використаних джерел, відкрив для історії та істориків непересічну постать полковника І. Новицького та його архів.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що ним уперше в історичній науці поставлено і сформульовано подібну тему, запропоновано низку нових положень і рішень проблеми, значно оновлено джерельну базу, подано декілька масштабних подій, до цього невідомих науці. Також структуровано досліджені процеси, побудовано їхню науково-історичну модель, чітко визначено етапи розвитку, міжнародну ситуацію та станову, територіальну і політико-правову специфіку. В дисертації дістали подальший розвиток і конкретизацію факти, висновки і узагальнення, що мають пріоритетне практичне й теоретичне значення. Працю насичено значною кількістю нових фактів і подій, які дозволяють по-іншому оцінити роль і значення бойових дій перших російсько-турецьких війн в Україні.

Практичне значення одержаних результатів обумовлюється можливістю їхнього застосування і використання під час написання дисертацій, монографій, узагальнюючих праць та навчальних посібників з історії України, її збройних сил, історії воєн, військового мистецтва, міжнародних та міждержавних взаємин, проблем державотворення, історії українсько-російських стосунків. Зроблені висновки й узагальнення допоможуть при підготовці відповідних лекційних курсів у вищих і середніх навчальних закладах. Використання регіонального матеріалу дає змогу залучити його для розробки краєзнавчих студій.

Апробація дослідження розпочалася у 1990 р. обговоренням рукопису на засіданні кафедри історії СРСР та УРСР Дніпропетровського державного університету і рекомендацією до друку як монографії (вийшла у 1993 р.). Окремі положення оприлюднено на нарадах, конгресах, конференціях, симпозіумах і “круглих столах”, зокрема на студентській науковій конференції ДДУ, присвяченій 325-річчю Переяславської Ради (грудень 1978 р.); Першій дніпропетровській обласній конференції з історичного краєзнавства (квітень 1989 р., м. Дніпропетровськ); Першому (серпень 1990 р., м. Київ), Другому (серпень 1993 р., м. Львів), Третьому (серпень 1996 р., м. Харків), Четвертому (серпень 1999р., м. Одеса) та П’ятому (серпень 2002 р., м. Чернівці) міжнародних конгресах україністів; Науково-практичній конференції, присвяченій 135-річчю з дня народження Д.І.Яворницького (жовтень 1990 р., м. Дніпропетровськ); міжнародній теоретичній конференції “Збройні сили України: історія та сучасність” (вересень 1991 р., м. Львів); міжнародній науковій конференції “Культура Півдня України” (жовтень 1991 р., м. Одеса); науковій конференції “Исследование Литовской метрики” (листопад 1991 р., м. Вільнюс); науковій конференції “Українська геральдика: минуле, сучасне, перспективи” (листопад 1991 р., м. Львів); Першому конгресі українських істориків (травень 2000 р., м. Чернівці); міжнародних науково-практичних конференціях “Пріоритетні напрямки діяльності органів внутрішніх справ” (жовтень 2002 р., м. Дніпропетровськ) та “Формування національних і загальнолюдських цінностей в системі вищої історичної освіти” (квітень 2003 р., м. Дніпропетровськ). Дисертацію обговорено на засіданні відділу історії середніх віків Інституту українознавства імені І. Крип’якевича, де вона затверджена і виконана, а також на засіданні кафедри теорії та історії держави і права Юридичної академії (ЮА) МВС України, де працює автор. Її текст ухвалено до друку як монографію вченими радами Юридичної академії та Інституту українознавства. Положення дослідження здобувача вже використані в статтях і кандидатських дисертаціях В.В. Станіславського (1996 р.) та О.Г. Сокирка (2000 р.), а також у публікаціях останніх років Н. Яковенко, О. Кресіна, Т. Чухліба, С. Ляха, Малій енциклопедії “Українське козацтво” (Запоріжжя, 2001), у спецкурсах з історії України для студентів Київського університету (О. Сокирко), ЮА МВС (Л. Архипенко, Л. Добробог).

Публікації за означеною темою складають 43 позиції: 2 монографії, 1 збірник статей, 2 брошури, 16 статей у збірниках наукових праць, 9 журнальних статей, 9 газетних статей, 3 примірники тез доповідей, 1 рецензія. Опубліковані праці автора написані виключно особисто, без участі співавторів, пройшли апробацію, дістали схвальні відгуки вчених, мають високий індекс посилань.

Структура дисертації визначена проблемно-хронологічним підходом до теми. Вона надрукована на 464 сторінках (31,7 обл. вид. аркушів) і складається із вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, який становить 445 найменувань, іменного покажчика, переліку умовних позначень.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подано загальну постановку проблеми, обґрунтовано доцільність, важливість та актуальність її вивчення, визначено об’єкт і предмет дослідження, хронологічні рамки, сформульовано мету та конкретні дослідницькі завдання, схарактеризовано методологічну основу, розкрито наукову новизну та практичне значення розробки теми, яка досліджується, подається вичерпна інформація про апробацію праці.

Перший розділ – “Історіографічна та джерельна основа вивчення проблеми” – складається з чотирьох підрозділів. У першому досліджується стан наукової розробки українськими та зарубіжними істориками питання участі козацтва в антиосманській боротьбі. Автор констатує, що проблема є настільки значною і багатогранною, що не могла пройти повз увагу сучасників та істориків. Тому її історіографія репрезентована школами і напрямками, окремими студіями та дослідниками. Вже козацькі літописці Самовидець, Самійло Величко та Григорій Грабянка багато місця надали висвітленню подій перших російсько-турецьких війн за Україну. Як справжні патріоти, вони з глибоким жалем відзначали, яку біду, руїну, лихо несли турки й татари в Україну. Загарбників С. Величко наділяє жахливими епітетами: “зміїне кодло магометан”, “турки нечестиві, безбожні”. Проте, важливо підкреслити, що хоча релігійні мотиви і ріжуть слух при читанні окремих пасажів С.Величка, він все ж мав чітко окреслений секулярний, а не сакральний погляд на стосунки козацтва з Кримом і Портою. Щоправда, в похмурих барокових фантазіях С. Величко іноді аж занадто вже пересаджує в описах звірств загарбників, котрі пояснються хіба що ремінісценціями старозавітних біблійних сюжетів.

Твори літописців спричинили історичну творчість і компіляції в середовищі локальної козацької інтелектуальної еліти, викликавши появу літератури канцеляристів. Автор “Історії русів”, інтерпретуючи факти минулого, підводить їх під задану філософсько-теоретичну схему студії: минуле модифікувалося і ставало співзвучне прикінцевим рокам ХVІІІ ст. Оцінюючи ж історіографію ХVІІ–ХVІІІ ст. здобувач зазначає, що в історичному напрямку належала вона до козацько-старшинського літописання, котре не досягло ще рівня окремої науки. Філософськими ідеями вона сягає в просвітництво, а за історіософією автори були провіденціалістами, основою концепції яких є воля Божа та воля монарша над здійсненням заздалегідь продуманого, передбаченого і створеного плану ходу історичного процесу.

Наступниками просвітителів стали представники дворянського напрямку в історіографічній думці та послідовники романтизму і слов’янофільства у філософській ідеології – історики першої половини ХІХ ст. Означена епоха позначилася формуванням автономної класичної науки, в тому й історичної, з притаманною лише їй методологією, з властивою їй формою вираження й існування – науковими працями (статтями, книгами, монографіями, багатотомними студіями), товариствами, періодикою, дискусіями, зі специфічними засобами пізнання і критики, переосмислення минулого й оцінок сучасного, прогнозування майбутнього. Історична наука починає транслювати для власної потреби нові технічні, суспільні та філософські ідеї, зокрема антропоцентричності минулого. Першими творами подібного ідеологічного спрямування стали “История Малой России” Д.Бантиша-Каменського та “История Малороссии” М. Маркевича.

Найвагоміший внесок у розробку питання здійснило покоління українських, російських та зарубіжних істориків-позитивістів, особливо М.Костомаров у монографіях “Руїна” та “Мазепа” і Д.Яворницький у другому й третьому томах “Истории запорожского казачества”. В російській історіографії першим торкнувся подій, які досліджуються, О. Попов у об’ємній статті “Турецкая война в царствование Федора Алексеевича” (Русский вестник. – 1853. – №8. – С. 147–287). М. Устрялов, висвітлюючи історію царювання Петра І в багатотомній монографії “История царствования Петра Великого” (СПб.,1858 – 1863. – Т.1-3) подав окремі аспекти боротьби з турками і татарами в Україні. У тринадцятому та чотирнадцятому томах “Истории России” визначного російського історика С.Соловйова домінує опис та аналіз політичних подій останньої чверті ХVII ст., зокрема російсько-польських та російсько-турецьких взаємин. Проте, як слушно зауважив у коментарях до “Истории” А. Сахаров, описуючи події, пов’язані з Україною, С. Соловйов насвітлює їх виключно в аспекті зовнішньої політики Російської держави, залишаючи осторонь питання про значення їх для історичної долі самої України, українського народу. У тогочасній зарубіжній історіографії питання взаємовідносин Османської імперії з країнами Східної Європи епізодично подані в працях Й.Хаммера (Geschichte des Osmanischen Reiches. – Band 1–10. – Pest, 1827–1833), Й.Цінкайзена (Geschichte des Osmanischen Reiches in Europa. – Bd. 1–7. – Hamburg,1859-1863) і Н. Йорги (Geschichte des Osmanischen Reiches. Nach den Quellen dargestelt. Bd.4. – Gotha,1911).

Підсумовуючи огляд історіографії другої половини ХІХ ст., дисертант відзначає, що М. Костомаров і Д. Яворницький належали до народницького напрямку в українській історіографії, а С. Соловйов, О. Попов та М. Устрялов – до державницької школи в російській історичній науці. Але і народники, і державники стали яскравими представниками використання позитивістської методології в історичному дослідженні, для евристики і герменевтики яких факт став основою знань. Окрім того, їхнім працям притаманні такі риси, як відмова від філософсько-методологічних ідей і принципів, а перш за все сцієнтизм; прагнення до написання всеосяжних і деталізованих історій (М. Костомаров, М. Устрялов, С. Соловйов, Д. Яворницький); структурування фактичного матеріалу на підставі формальних методів і категорій (“причина – наслідок”); широке залучення наукових і літературних метафор та філософськи невизначених термінів і формул; описово-вказівний, констатуючий характер передумов, причин і наслідків конкретно-історичних явищ.

На думку автора, природний подальший хід розвитку української історичної науки до модернізму та постмодернізму брутально обірвав тоталітарний режим у 20–30-і роки ХХ ст. Лише в 40-х рр. остаточно устійнилася радянська модель історичного дослідження, що за методологічним напрямком стала називатися марксистсько-ленінською. Сумлінна позитивістська методика з її раціональними категоріями і критеріями скресла, а методологічними домінантами для вчених стали формаційний підхід на підставі історичного матеріалізму; класовий детермінізм та вульгарний соціологізм; національний нігілізм, ритуальні інвективи на адресу українських буржуазних націоналістів; російський патерналізм, топос “старшого брата”, сервілістичний московоцентризм, цинічне і брутальне зміщення акцентів. Тому автор не бере до уваги численні ідеолого-пропагандистські агітки того часу написані в агресивно-публіцистичному тоні з далекою від академічності лексикою.

Зазначається, що в 1920–1930-і рр. вчені не зверталися до проблеми, яка досліджується. Радянські історики стали вивчати антиосманську боротьбу в Україні лише після Другої світової війни. 1946 року в Москві вийшла двотомова монографія М. Смирнова “Россия и Турция в ХVI–XVII вв.”, у якій подано загальний нарис московсько-османських дипломатичних (переважно) та воєнних (фрагментарно) взаємин. Того ж року в Києві в Інституті історії захистив кандидатську дисертацію “Чигиринські походи (1677–1678 рр.)” Д.Мишко, написану на підставі кількох опублікованих джерел, з незначним вкрапленням архівного матеріалу. Дипломатична боротьба Російської держави під час Кримських походів та їхнє міжнародне значення відображені в статтях М.Бєлова “К истории дипломатических отношений России во время Крымских походов (1686–1689 гг.)” (Уч. записки Ленинградского госуниверситета. Серия истор. наук. – Л., 1949. – Вып.14) та Г.Бабушкіної “Международное значение Крымских походов 1687 и 1689 гг.” (Исторические записки. – М., 1956. – № 33). Роль українського козацтва в Дніпровському поході 1695 р. та в другому Азовському поході 1696 р. дослідив В.Дядиченко в статті „Участь українських козацьких полків в Азово-Дніпровських походах 1695–1696 рр.” (Наукові записки Інституту історії України АН УРСР. – К., 1952. – Т.4). Дії запорозького козацтва в протистоянні інтервентам у 50–70-і рр. XVII ст. досить містко й різнобічно розкрила О. Апанович у монографії “Запорізька Січ у боротьбі з турецько-татарською агресією” (К.: АН УРСР, 1961). До 300-річчя відсічі Чигиринських походів у 1977 році в “Українському історичному журналі” (№8. – С. 127–130) опубліковано засноване на відомих публікаціях повідомлення В. Панашенко. Про боротьбу Московської держави з агресивним наступом Османської імперії в 70–х рр. написала нарис в “Історії УРСР” (Т. 2. – К., 1979) і статтю аналогічного змісту (“УІЖ”. – 1983. – № 3) К.Стецюк.

Серед закордонних істориків про антиосманську боротьбу в Україні частково згадує А. Фішер у статті “Moskowite - Ottoman Relation in the Sixteen and Seventeen centuries” (Humaniora Islamica. – Vol.I. – 1973). Більш детальний огляд подій на Правобережжі та цікаві висновки містяться в дослідженнях З. Вуйціка “Rzeczpospolita wobec Turcji i Rosji /Studium z dziejow polskiej polityki zagranicznej 1674–1679. – Wroclaw, 1976” та “Jan Sobieski. 1629-1696. –Warszawa, 1983”, в яких згадуються факти Чигиринської війни та участь Речі Посполитої у війнах “Священної ліги”. З останніх праць називається монографія А.С. Каміньського “Republic as Authocracy. Poland – Lithuania and Rossia 1686–1697. – Cembridge Mass.: Harvard Ukrainian Rosearch Institute, 1993. – 312 p.”, який, розглядаючи стосунки Москви та Варшави, згадує і про козацьку “карту”, котру ті розігрували.

У модерній українській історіографії коло вчених, які досліджують проблематику військової історії ХVІІ ст., дуже вузьке (В. Сергійчук, М. Крикун, І. Стороженко, Т. Чухліб, О. Сокирко). Що ж стосується дотичних проблем означеного часу, в яких в тій чи іншій мірі задіяно й факти мілітарних конфліктів (як-то: зовнішня та внутрішня політика, ідеологія, право, культура, світогляд, релігія), то вони активно розробляються в працях Я. Ісаєвича, Я. Дашкевича, Н. Яковенко, Ю. Мицика, С. Леп’явка, В.Горобця, П. Саса, В.Станіславського, О. Кресіна, Ф. Сисина (Канада), Т. Яковлєвої (Росія). Їхні студії написано у взірцево спокійному, виваженому академічному стилі, сучасні вчені мають значні успіхи в дослідженні фактажу, нових джерел, у переосмисленні історіографічних та літературних стереотипів, у постановці і вирішенні квазінаукових задач, вони позбулися обмежень й ідеологічних штампів марксизму-ленінізму та постмодернізму.

Однак, дисертант відзначає і сумні тенденції сучасної парадигми історичної науки. На його погляд, має місце певна нівеляція методики і методології власне історичної науки літературою, соціологією та політологією, екстраполяція сучасної внутрішньої та зовнішньої політичної ситуації в Україні, протистояння влад, щодо минулого, надмірно розбудовуються теоретичні конструкції, часто не підперті фактами. До них належать і рецидиви реанімації застарілих, навіть великодержавницьких, ідей, особливо російськими істориками. Проте наголошується, що то лише поодинокі факти, які не впливають на загалом позитивні тенденції модерної історичної науки. Як висновок здобувач констатує, що лише недостатнім вивченням питання боротьби українського народу з турецько-татарською агресією в останній чверті ХVІІ ст. можна пояснити окремі неточності, суперечності та помилки, які містяться в названих дослідженнях, котрі, незважаючи на це, зробили внесок у розвиток історичних знань про проблему. Вищезазначене дає підстави здобувачеві твердити, що розробка даного питання залишалася актуальною.

У наступних підрозділах йдеться про характеристику джерельної бази вивчення участі українського козацтва в російсько-турецьких війнах. Здобувач наголошує, що написання дисертації стало можливим завдяки використанню і критичному переосмисленню широкого кола писемних джерел, котрі розподіляє на дві групи: актові та наративні. У свою чергу актові джерела поділено на архівні та опубліковані, а наративні на літописи та мемуари і щоденники. Джерельна база є досить репрезентативною, повністю охоплює необхідні для праці хронологічні рамки і є цілком достатньою для досягнення мети та вирішення завдань дослідження.

З архівних джерелосховищ використано документи Російського державного архіву давніх актів (РГАДА) та Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ІР НБУ). Позаяк провідною темою праці є воєнна історія, тому з матеріалів РГАДА до дослідження головним чином залучено документи Розрядного та Малоросійського приказів. Діловодство першого зберігається в фонді 210-у, з якого використано стовпці Сєвського та Бєлгородського столів. З них – чотири описи (13, 14, 18 і 19) та 38 справ. Одні були переглянуті, інші опрацьовані ґрунтовно, з деяких зроблено лише виписки. Увагу сконцентровано на фактах, які стосуються ролі козацьких формувань у воєнних діях разом з царським військом.

Діловодство Малоросійського приказу відклалося в фонді 229, у якому опрацьовано другий опис – приказні книги (шість справ), які мають вигляд зшитих у фоліанти копій з листів гетьманів, царських указів, наказів та розпоряджень дяків приказу, статейних списків московських послів, “пам’ятей” з Розрядного чи Посольського приказу, доносів, протоколів допитів язиків, рапортів гетьманів, генеральних старшин, полковників, московських воєвод в Україні. Документи ретельно систематизовані, хронологізовані, записувалися одразу по мірі надходження до приказів. Подібного ж типу і структура стовпців, матеріали в яких підклеювалися один за одним.

В ІР НБУ серед матеріалів, що стосуються проблеми боротьби українського народу з турецько-татарською експансією, виявлено колекцію документів останньої чверті ХVІІ ст. із шести книг, умовно названу архівістами “збіркою Новицького” (Ф. ІІ, № 1396–14816). Вона дала змогу по-новому висвітлити й уточнити події контрнаступу російсько-української армії в 1677–1678 рр. проти Чигиринських походів турецько-татарського війська, розкрити багатогранну діяльність адміністрації міст, полків, населення проти вторгнень татарських чамбулів у межі України, участі українського війська в походах на Крим у 1687 і 1689 рр., взятті й обороні Кизикермена, Таванська, у боротьбі за Очаків. Документи допомогли повніше розкрити історію збройних сил українського народу, зокрема компанійських полків. У дисертації подано детальне дослідження біографії І. Новицького та проведено ретельний історико-археографічний аналіз його колекції.

З документальних джерел ІР НБУ значну кількість фактів взято з копій оригінальних документів ХVІІ ст. (Фонд І), рукописних історичних збірників (Ф. VІІІ), збірок родинних матеріалів (Ф.І). Зокрема, використано архів журналу “Киевская старина” (фонд 112), справи історика Д. Кравцова (ф. 262), де виявлено копії документів “Древнехранилища РСФСР”, зроблені в 1920-і рр.

Праця над вивченням проблеми полегшувалася завдяки залученню джерел, опублікованих петербурзькою, московською та київською Археографічними комісіями в серійних збірниках документів: “Акты, относящиеся к истории Западной России”, “Архив Юго-Западной России” (Акты о казаках), “Собрание государственных грамот и договоров”, “Стороженки. Фамильный архив”, “Полное собрание законов Российской империи”, “Древняя российская вивлиофика”, “Дополнения к актам историческим”, “Акты Московского государства”, “Русская историческая библиотека”, “Книги разрядные”, “Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси”. А також публікації документів у “Киевской старине”, “Чтениях в историческом обществе Нестора-летописца”, у збірнику “Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси”, в “Истории Малороссии” М.Маркевича, в “Записках Одесского общества истории и древностей”, в збірнику “Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским”. Цитуються літописи Самовидця, С. Величка та Г. Грабянки, листи посла Я. Гнінського, документальні публікації Д. Багалія, “Историко-статистическое описание Харьковской епархии” Філарета (Гумілевського), “Источники для истории запорожских козаков” Д. Яворницького.

З джерел мемуарного і щоденникового характеру залучено свідчення турецького мандрівника Е. Челебі, щоденники генерала П. Гордона, щоденник польського військового аташе в армії Кара Мустафи у 1678 р. С. Проського. Всі троє брали участь у військових діях на Україні, були свідками багатьох подій і, що найбільш важливо для нас, подали їх з точки зору інтересів Росії (Гордон), Польщі (Проський) і Туреччини (Челебі), уможлививши ще й аналіз того, як розцінювали українців і оцінювали Україну сусідні держави.

Отже, використані джерела складаються з різноманітного матеріалу, для аналізу якого застосовано системно-структурний евристичний метод, що дав змогу класифікувати зібрану джерельну базу за такими критеріями, як тип, рід, вид, підвид, форма, за структурними та формальними ознаками, за походженням та змістом. Означене відкрило можливість продемонструвати не лише обсяг евристичної роботи, але й здійснити репрезентацію нового корпусу джерел до української історії, що, сподіваємося, сприятиме розвитку джерельного і джерелознавчого підґрунтя вітчизняної історичної науки.

Другий розділ – “Українські збройні сили” – містить чотири підрозділи. У першому досліджується реєстрове козацьке військо Гетьманщини, яке в документах іменується “Військо Запорозьке”, “малоросійські полки”, “гетьманський регімент”. Аналізуючи джерела, дисертант розглядає комплектацію, мобілізацію, кількість, керування, забезпечення городових полків, укомлектованих на підставі реєстру, характеризує структуру, функціонування, глибину життєдіяльності всіх частин збройних сил України, особливо спиняється на тих суттєвих моментах, які впливали на діяльність війська в системі антиосманської боротьби останньої чверті ХVІІ ст.

Наголос робиться на тому, що реєстрове військо мало характер ополчення і його комплектація здійснювалася за двома принципами: становим і територіальним. Незалежно від роду, категорії і складу реєстр мав становий характер і складався лише з козаків – юридично вільних, незалежних господарів. Після Андрусівської угоди, пункт 4 Глухівських статей визначив Д. Многогрішному реєстр в 30 тис. козаків, пункт 16 статей І. Самойловича встановив реєстр у 20 тис., а 3-й пункт статей І. Мазепи знову в 30 тис. чол. Згідно з договірними статтями верховним головнокомандувачем збройних сил Гетьманщини вважався російський цар, у чому, власне, й полягала одна з основних ознак васальної залежності Лівобережжя від Москви. Атрибутикою васалітету виступали клейноди, які вручалися гетьману, котрий управляв краєм, зосереджуючи всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади.

Вищу військову еліту – козацький генералітет репрезентувала генеральна старшина, яка очолювала основні військово-адміністративні відомства інституційного облаштування козацької держави й утворювала раду генеральної старшини. Функції, обов’язки і рангову підпорядкованість генеральних старшин нормативно-правовими актами не було чітко визначено і розмежовано.

Тактично-організаційними одиницями реєстрового війська та структурними частинами лівобережної автономії були полки, сотні та курені. У цьому полягав територіальний принцип комплектації і мобілізації, позаяк кожна військова одиниця займала певну територію. Основний оперативний підрозділ очолював полковник – найвищий військовий, адміністративний та судовий урядовець в полку. Кількісний склад полків був різний і залежав, передовсім, від густоти населення. У реєстрах значилося від 3 до 4 тис. чол. Але в похід полковники в різні роки могли виставляти від 500 до 4 тис. чол. від полку.

За родами реєстрове військо розподілялося на кінноту, піхоту й артилерію. Боєздатність української армії в антиосманській боротьбі забезпечували допоміжні служби, серед яких перше місце посідала флотилія. Важливу роль відігравала інженера служба, що забезпечувала переправи, понтони, фортифікаційні споруди. У кожному полку діяла військова музика для подачі сигналів у бою, на марші, як засіб психічного впливу на супротивника. До військової обслуги входили лікарі, перукарі, ремісники, поштово-вістова, кур’єрська й фельд’єгерська служба, котра забезпечувала вище, середнє і молодше офіцерство оперативною інформацією, вказівками гетьмана і указами царя. Мобілізація здійснювалася на підставі царського указу та гетьманського ординансу. У похід реєстровець мусив брати запас харчів, одягу, пороху, куль, що спричиняло наявність обтяжливих обозів.

Здобувач робить висновок, що реєстрове військо являло частину державної структури Гетьманщини і відзначалося досить високими якостями з функціонування, мобілізації, керування та забезпечення. Гетьмани, генеральні старшини та полковники складали козацький політичний істеблішмент, в середовищі якого виробилася самодостатня військова і державницька культура, котра вже відійшла від ментальності ціннісних установок шляхетської Речі Посполитої і ще не була поглинута московською дворянською ідеологією. Ця своєрідна соціополітична автономна структура сформувала оригінальні міжнародно-правові, політичні, військові та ідеологічні моделі відносин усередині суспільства та з сусідами, в яких знайшли відображення відповідні правові постулати та політичні резони державно-адміністративної і станової автономії козацтва як провідної верстви строкатого соціуму лівобережного гетьманату.

У другому підрозділі проаналізовано охотницькі полки гетьманського регіменту, котрі взяли найактивнішу участь у перших російсько-турецьких війнах. Здобувач вважає найманців інтегральною частиною силових структур, яка відрізнялася від реєстрового війська комплектуванням, забезпеченням і характером діяльності, водночас маючи з городовим козацтвом спільну організацію і керівництво. Наголошується, що І. Самойлович першим широко розгорнув набір найманих підрозділів, що поступово перетворилися на регулярне військо, яке залучали на військовій службі у найрізноманітніші акції. Сердюки і компанійці брали активну участь у військових діях на Правобережжі (1674–1676), у Чигиринських походах (1677–1678), російсько-турецькій війні 1676–1681 рр., Кримських походах В. Ґоліцина, в Азовських (1695–1696) та Дніпровських (1695–1698) походах, у сторожовій та вістовій службі. Водночас вони виконували поліційні функції, затримували втікачів-селян, охороняли гетьмана й генеральну старшину, державні установи – генеральну військову канцелярію, суд, гетьманський архів.

У дисертації скрупульозно розглянуто військово-тактичні якості найманців і констатується, що трансформація охотницьких полків у регулярне військо пояснюється насамперед тим, що вони повністю залежали від гетьмана і, на відміну від реєстрових козаків, схильних до отаманщини, були слухняною і вірною зброєю. Відмінність між охотниками і реєстровцями полягала також і в тому, що їх не називали козаками, а йменували “товаришами”, “полчанами”, “молодцями”. На відміну від козаків, охотники не були осілими, а користувалися тимчасовими “становиськами” для постою, що в кожному окремому випадку визначав особисто гетьман. У зв’язку з цим їхні полки називалися не за територією, як реєстрові, а іменем полковника – Новицького, Рубана, Шульги.

За родом військ охотники розподілялися на кінноту і піхоту. Комплектування здійснювалося за суто добровільним принципом. Полки поділялися на сотні й курені (десятки) на чолі з сотниками й курінними отаманами. Очолював полк полковник, якого універсалом призначав особисто гетьман, вручаючи клейноди. Тільки перед ним звітувалися наймані полковники про виконання того чи іншого завдання. Кількість найманих полків в останній чверті ХVІІ ст. змінювалася у межах від одного до восьми. За чисельністю воїнів ці полки були меншими, ніж реєстрові. Кількість полчан у них коливалася від 400 до 1000, а кількість сотень – від 3 до 8, і не завжди в них було по 100 чоловік. Деякі нечисленні полки існували недовго, розпадалися і відновлювалися за потребою. Для підтримання боєздатності охотники використовували допоміжні служби реєстрового війська, позаяк своїх не мали.

Зрештою відзначається, що створені в тяжкий час Руїни для придушення заколотів і повстань, найманці розвинулися в регулярне військо з широким військово-політичним застосуванням. Мобілізаційними і тактичними якостями вони не поступалися городовим полкам й становили провідну частину збройних сил гетьманської України.

У третьому підрозділі розглянуто територіальні козацькі військові формування. Детально характеризуються слобідські полки, котрі брали участь у Кримських походах, Чигиринській війні, в нижньодніпровській кампанії і внесли відчутний внесок у перемоги, здобуті в цих акціях. На відміну від реєстрових полків Лівобережжя, вони від початку стали складовою частиною російської армії і підпорядковувалися цареві. Безпосередньо ними управляв бєлгородський воєвода. Організація, забезпечення, комплектація та мобілізація у слобідських козаків була рецепцією реєстрового війська Лівобережжя. Різниця полягала лише в керуванні та підпорядкуванні.

У кінці 80-х та в 90-х рр. війська гетьманського регіменту часто здійснювали успішні контрпоходи проти татарських чамбулів та їхніх становиськ спільно з козацькими формуваннями Правобережної України, які відрізнялися від лівобережних козаків і слобожан організацією, керуванням і забезпеченням. Іноді це були нетривкі, аморфні добровільні формування на самозабезпеченні, без сталого реєстру, чіткої структури, постійної старшини. Але переважно реєстр все ж був, існували полково-сотенний поділ, старшина. Юридично вони підпорядковувалися королю, а безпосереднім начальником вважався коронний гетьман. Утримання одержували лише за умови участі в поході, а сам похід був для них водночас і джерелом прибутку. При спільних акціях козаків забезпечували І. Мазепа, російський та польський уряди.

У дисертації подано дослідницький огляд найстаршої ланки козацького війська – запорозького низового січового товариства. Запорожці в 70–90-і рр. не лише охороняли кордони, несли сторожову та вели розвідувальну службу, але й брали активну участь у великих військових акціях, спрямованих проти Ханату та Порти. Автор констатує, що всі військові національні формування були станові (козацькі) й територіальні – діяли на певній території, а не в масштабах України. З міжнародно-правового погляду стосунки українських станово-територіальних суб’єктів з сусідніми монархами мали різні форми. На Правобережжі з королем як сюзерен-васал, на Лівобережжі з царем номінальний васалітет, який базувався на договірній основі, з султаном і ханом як протегований і протектор.

У четвертому підрозділі – “Озброєння та військове мистецтво” – зазначено, що козацькі з’єднання мали різноманітну вогнепальну та холодну зброю, котра розділяється на стратегічну й тактичну. Найважливішим і найвагомішим видом озброєння вважалася артилерія, котра посіла окремий рід війська. Гармати діставали з царських арсеналів, брали як трофеї і виготовляли в Батурині та Глухові, що засвідчують написи на казенній частині зброї. Вони поділялися на два типи – облогові й польові. Останні ділилися на загальновійськові та полкові. Гармати можна класифікувати по виробництву (ковані й литі), по матеріалу (чавунні, залізні, мідні), за призначенням (фортечні, стінобитні, польові), за розмірами (великі й малі), по калібру (фальконети, мортири), по вазі ядер (шестилотові, трифунтові).

Основу особистої зброї козаків складала вогнепальна – самопали, пищалі, мушкети, гвинтівки, карабіни, бандолети, аркебузи, яничарки, рушниці, пістолі. Водночас широко застосовувалася і холодна зброя – шабля, шпага, кий, булава, келеп, кинджал, ніж, спис, лук зі стрілою. Здобувач значну увагу зосереджує на класифікації зброї, досліджує її походження, матеріали виготовлення, бойові якості.

Військовому мистецтву керівництва гетьманського регіменту були притаманні власні погляди на практику підготовки країни і війська